Її вірші бентежили так душу,
Я відчувала той страшенний біль.
Та знала, що завжди мовчати мушу,
Долати без свавілля сотні миль.
Її роман я бачила раніше,
Мені то був знайомий вже сюжет.
Все напоказ, і не мовчала тиша,
Та майже тривіальний пірует.
І соляні стовпи, немов жінки,
Стояли при дорозі у німій скорботі.
Які ж бувать спогади важкі
У тiй Любові, життєвій турботі.
Це запізнілого дощу кохання,
Здається, що минає вже остання мить.
Та після отого відвертого зізнання
Нема чим дихати, БОЛИТЬ…
Ii вiршi
© Copyright: Нелли-Киев, 2017
Свидетельство о публикации №217111600138
Свидетельство о публикации №217111600138
Рецензии