Моя тимчасова зупинка

- Дякую вам, дорогенька, проте мені й справді нічого не треба. Усе добре.

Старенька жіночка продовжувала дивитися у чорняві очі юної незнайомки. На мить дівчині здалося, що в цьому погляді є щось материнське і в неї пройшов мороз по шкірі. Дивно, вже жовтень, вона  більше двох місяців залишається на ночівлю прямісінько на львівській автобусній зупинці, де їй би мало бути холодно, проте справжній холод  дівчина відчула лишень  зараз.

- Але ж уночі тут прохолодно, ви можете застудитися, сонечко. А потім ці лікарні, уколи, лікарі, таблетки…
На це дівчина Олеся нічого не відповіла. Точніше відповіла, але без слів – усмішкою. Такою лагідною і водночас загадковою.

- Ну добре, дитинко, проте я ще до тебе навідаюся. Будь обережна  – сказавши це, жіночка пішла.

Автобусна зупинка спорожніла, Олеся лишилася на самоті.
День поступово відходив . Наближалися сутінки. Такі таємничі і чарівні. Коли місто огортає темрява, дехто з людей поспішає додому, у свою неприступну фортецю, де по логіці немає ніякої небезпеки. А є тепло та комфорт.

- …Проте може ми все-таки десь посидимо, кралю ? Тут стає прохолодно, а я знаю місцину, де готують чудову каву, можеш повірити.

Хлопчина років вісімнадцяти зі шкіри геть лізе, щоб тільки приваблива брюнетка дала йому згоду. Проте марно.
- Ну то як знаєш, я удруге запрошувати не буду.

«Чи то йому львівських студенток мало на вулиці ? Дивні ці хлопці, завжди їх приваблює недосяжне, а того, що під самим носом у них, не цінують ані краплі».

Після сварки з батьками завжди якось не по собі. Олеся не мала нічого проти своєї родини, але в один момент розумієш, що треба щось змінювати, поки не пізно. Акція протесту під назвою «Сиджу собі на зупинці й відморожую дупу» ? Чом би й ні. Впертість не завжди веде до успіху, проте спробувати все-таки варто. Бо від своєї ідеї так просто не відмовляються, якщо щиро в неї вірять. Олеся вірила.

«Схоже починається сніг. Помру навряд чи у першу ж ніч, але то нехай, настрій зате гарантований. Скучила страшенно за білосніжним дивом».

Олеся заснула. Перші тижні було так незвично, а зараз нічого, спиться та й спиться. І снилось дівчині дитинство, таке безтурботне й таке прекрасне. Де вона грається на галявині перед домом, і мама з дому гукає на вечерю. І ніби й не буде ніякої сварки в майбутньому і ніякої незапланованої дитини. Слово аборт – це смерть, проте Олесю це анітрохи не спинило, коли коханий батько дитини від них відмовився. І ніби усього цього ніколи не буде,а все буде добре. Проте…

Ранок. Спати сидячи можна звикнути, але ж як іноді коліна затікають. Олеся помічає, що уночі хтось вкрив її ковдрою. Знайомою ковдрою сірого кольору з надписом «Янголятко».  А ще на колінах якийсь згорнутий папірець. Олеся миттєво розгорнула його :

«Повертайся додому, моє янголятко. Ми тебе чекаємо».