Ледь видимий вогник спалахує десь уночі
Посеред лісів, у передсвітанковім мороці,
В такт мерехтінню невпинно і сухо стучить
Під ребрами чорна, німа і бездонна повниця,
Яка напуває закляклу і стомлену душу.
Важка і незрушна, до самих кісток осоружна,
Плитою могильною давить проклята печаль.
Я й знати не знаю чого чи кого мені жаль.
Найтяжча - абстрактна, сліпа, безпричинна туга,
Росте лиш, і все не закінчиться і не стиха.
Кожна секунда - як крок в поховальній процесії,
Міряє час в роковій, незворотній прогресії.
А вогник спалахує й тане посеред лісів,
І світло його - ледь помітне - то мій епілог.
Здається, я дуже давно геть до дна спорожнів;
Бо серце одне, тільки болю вміщає за двох.
Огонек
© Copyright: Богдан Дедок, 2017
Свидетельство о публикации №217121502175
Свидетельство о публикации №217121502175
Рецензии