Випробування

Вона була в розпачі. Це наче вистріл у спину. Несподіваний, ворожий, болючий. Вона сиділа за столом біля ікон, а сльози лилися проливним дощем. Ще нещодавно поруч з нею навпроти сиділа її найближча подруга, з якою вели розмови про майбутнє, про подорожі, що обіцяли квітучу сакуру, — це не віщувало нічого поганого. І ось її нема! Зовсім нема!!! Вона померла несподівано, раптово. Смерть вирвала її з прекрасних мрій життя. Як таке можна  пережити?! Серце щеміло від болю і несприйняття реалій.
А поруч у кімнаті лежав старенький і дуже слабкий батько, який усім своїм виглядом казав, що йому час покинути цей світ. Вона розуміла, що ще одна смерть дише їй у спину. Натхненно молилася за упокій душі своєї подруги і не могла розраховувати на диво одужання батька. Це було очевидно і прогнозовано. Він лежав, уже не розмовляючи, і важко дихав. Час від часу вона заходила в кімнату і, тримаючи його за руку, відчувала, як життя потроху виливається з нього. Як це має витримати серце?! Вона відчувала, що скоро й батько відчинить двері у вічність...
Час від часу їй здавалося, що дзвонить мобільний з рингтоном подруги. Не наважувалася подивитися, бо розуміла, що то неможливо. Та мобільний продовжував наспівувати знайому мелодію, чекаючи, поки вона не подивиться на телефон. Не витримуючи, знов діставала телефон, та вже зрозуміло, що даремно! То була мелодія вчорашнього дня, де назавжди залишилася дуже дорога їй людина. Вони зустрічалися майже кожного дня, розповідаючи одна одній про події, що відбулися в їхньому житті. Хвалилися своїм жіночим вбранням, читали вірші, пили каву, а на свята завжди були разом. Вони були справжніми сестрами. Покійна, бачивши, скільки клопоту приносить старенький батько подруги, якось промовила: «Не дай Боже дожити до такого віку й бути тягарем для близьких!» І напророчила... Вже наступного дня її не стало. Серцевий напад вирвав із життя. Наче потрапила в таку мить, коли виконують усі побажання. Жахливий, непередбачуваний збіг!
Ніч була примарна. Клопоти, підготовка до поховання, сльози, спогади, розпач, похорони — все це завдавало нестерпний біль.
Вона встала зранку з тяжкими думками і тягарем на душі,  якого вже тиждень неможливо було позбутися. Намагалася пити заспокійливі трави, проте марно. Душу можуть лікувати лише молитви. Розуміючи це, вона молилася, однак це допомагало лише на якийсь час...
Вона вирішила запросити священика, що сповідав би батька і освятив квартири — її та вже покійної, де залишився жити син подруги. Чекаючи священика, вранці клопоталася біля батька, який був тихий і вже не приймав їжі. Зрозуміло, що підходить кінець. «Хоча б встигнути його соборувати, як прийнято за християнським законом», — думала вона. Ходячи, наче тінь, по кімнаті,  виконувала автоматично якісь дії. Усе, що навалилося, накривало з головою. Та ось дзвінок у двері немовби розбудив її. Це прийшов священик.
Відчинивши двері й запросивши до оселі, вона побачила перед собою молодого батюшку з приємним обличчям і добрими очима. Він наче когось нагадував, але зрозуміти в такому стані було важко.
Панотець пройшов до кімнати, де лежав старенький, стомлений від життя і хвороби чоловік. Священик попросив залишити їх наодинці.
Вона розуміла, відчувала своїм єством, що буде ще одна смерть. Думки викликали сльози, що лилися, як шалена злива. Здавалося, той потік не зупинити. Жінка плакала, не соромлячись сліз, бо через них намагалася хоч якось очистити душу від болю.
Нарешті вийшов священик і запросив її до кімнати, де лежав батько. Причастити його не вдалося, бо він уже не міг ковтати. Тож почали соборування. Батюшка розклав усі необхідні для цього речі. На столику стояла ікона Ісуса Христа, запалена свічка, навпроти якої читали молитви й проходив останній обряд, який мав допомогти людині вирішити, де їй перебувати — чи тут, чи час піти з життя. Служба тривала довго і ґрунтовно. Молилися разом. Старенький лежав нерухомо, але немов скрізь сон інколи намагався ворушити рукою. Здавалося, що він збирав останні сили, аби перехреститися, коли це було необхідно. Чи підсвідомо, чи, можливо, то були останні зусилля.
Коли обряд скінчився, отець Сергій перейшов до освячення оселі. Він також сумлінно все підготував до обряду і здійснив цей обряд так, як раніше не робив ніхто. Жінка, спостерігаючи, раділа й дивувалася, як усе чудово проходило. А далі, коли нарешті все скінчили, батюшку запросили до столу, бо минуло багато часу і на всіх чекав обід. За обідом, крім жінки, був присутній ще її чоловік.
Панотець сидів на покуті біля святих образів. Він говорив мало, уважно слухав, був дуже чемний і навіть сором’язливий. Вдивляючись в очі отця Сергія, жінка раптом помітила, як він схожий на Ісуса, що на іконі, яка висить поруч. Такий само худорлявий, з борідкою, і особливо вражали очі — темні, глибокі, сповнені мудрості, не притаманній людині його віку. Вона звернула увагу на руки священика. То були руки робочої людини, яка працює на землі. Як виявилось у розмові, батюшка має трьох малих дітей.
«Це дивовижна людина в усьому! — подумала жінка. — Сам Господь прислав його до нас». Отець Сергій був схожий на старців, котрих описують у духовних книжках, які приходять від Бога.
Час плинув швидко за душевною розмовою. Та ось священик, вибачаючись, сказав, що треба вже йти на службу. Його провели до дверей, дякуючи за все, за духовну розмову й увагу.
Отець Сергій, вклонившись, промовив: «Сьогодні у вашій оселі побував Сам Господь. Бувайте здорові».
Зачинивши двері, вона завмерла. Потім промовила до чоловіка: «А справді в нас був Господь, можливо, через цього благочестивого священика. Я це відчула дуже добре. А ще моя душа позбавилася тягаря. Це просто диво!» Вона відчула якусь дивну радість, незважаючи на те, що за дверима все ще лежав важкохворий батько. «Що це? — запитувала сама себе. — Що це було? Відчуття, що відбулася анастезія душі, й біль стих».
У такому настрої, роздумах і молитвах минув вечір, а далі й ніч. Прокинувшись, жінка вперше за тиждень усвідомила, що вона виспалася. Сон був напрочуд міцним і спокійним.
До її кімнати зайшов чоловік і повідомив, що батько сьогодні рано-вранці помер.
«Ще одна смерть!..» Сльози тихо покотилися по щоці. Вона спокійно піднялася з ліжка й також спокійно, без істерик і галасу, почала робити все, що роблять у таких випадках. Дивувалася, що вчорашня «анастезія» продовжує діяти. Її думки були чисті, ця смерть була сприйнята так, як і слід до цього ставитися. То був час, коли мав піти у вічність її таточко...
Шкода, коли нас залишають близькі люди. Ми страждаємо, бо відривається шматочок, який займав місце в нашому серці. Там лишається порожнеча, яку необхідно заповнити чимось або кимось, інакше болітиме довше. Ніхто в цьому світі не знає часу, коли слід з’явитися і коли полишити цей світ, бо то є промисел Господній. Ніхто не знає, задля чого ми тут і яка наша місія в цьому житті. Але, напевно, все то недаремне й невипадкове. Ми вчимося в житті речам, необхідним для нашого духовного зростання. Проходимо школу на духовну зрілість і, досягнувши можливого, потрапляємо в новий світ — більш досконалий, ніж цей земний шлях.