Яке печиво?

Я пам’ятаю: як Я зайшов до тебе – а ти Мене ждала. А Я і не казав, що йду до тебе. Ти – вгадала і, погодя – до мене вийшла, усміхалася.
Я пам’ятаю: що ти Мене не звала, не кликала, не пропонувала, зате – кричала, ображала – як неслухняне дитя, компрометувала на сльози, поганий настрій і порції морозива.
Я пам’ятаю, що не Збирався йти до тебе, тим паче – їхати, спеціально! Але я їхав і думки зайвої Не йняв, що вже чекала на Мене, Ти і Гроза.

Дорога видалася стихійною. День бажав бути жарким, але хмари затягували з Києва, по Києву, за межі міжрайонних сіл.
«Вітаю, мене Гриша звать!». І Я Представився.
«Слухай, я бачу ти нормальний, бо я не люблю ****іти про наболіле, роботу там – і всі дєла… Я про всьо балакаю, що знаю, що хочу узнать: наприклад «як діла», «як здоров’я, поправляєш?», «що ти думаєш про дівчат», «які бували випадки по жизні?». - Так Я тільки За!

«Бери цукерки: вони хороші! Бери, скільки хочеш!» Спочатку я стіснявся, скромничав конкретно, но в’їзджаючи в Полтавську область – почав вгощатися. Чудові, злегка підтавші АВК, фіолетові, повністю шоколадні.
Гриша балакав про одне, я підтакував й мовчав, а думав – за своє й нічого. Я переживав: що в мене все виходить, що я попуткою доїду Туди – і так, напевно, саме й повернуся. Переживав. Переживав – що повернуся.

Хто перший вийшов мене зустрічати, Тизна. Гроза ж кричала ще з Борисполя: «Гляди, я тут! Іди сюда, бо я остання в цьому році, остання в вересні, це твій останній автостоп!»
А я і так повз неї їхав, дивився на часті жовті довгі блискавки, що били у Дніпро, за горизонт.

Так хто ж Мене першим зустрічав?
За що Так?
Навіщо взагалі ця ідея: Знати, що треба Чекати-Зустрічати, щоби через пару тижнів – Гнать? Оце так дружба, оце так спілкування!! Капець!

Пророцтва йдуть, випереджаючи слова. Тобто – Що Я кажу, до того все і йде, бо все, дається – звище і ми самі собі боги. Щоправда – тупі і сліпі… Але ж я дурень – най мені щастить… А вам – своє життя жити.

«Ну що, приїхав, повернувся назад?» - Аякже, ось – сиджу у затишку, все це пишу!
«Ну, а що – вона дождалась, тебе знайшла?» - Аякже, повні пазухи Вина душевного, тут тобі й печаль й веселощі й пригоди…»

Всі вулиці ховаються від мене, мовляв: ти не ходив по нас, себе у наших душах не лишав і вообще – морозилися ми, готувались до зими! – А я в осені лишився… Пори Нео-Готики, цієї фальшивої поезії, штучних кольорів й чулків з манджетами на виверт.
Ех!..

Яке печиво, живучи в Києві – стане моїм Традиційним смаком?

2018-01-18