Perynka

—  Макс! Привіт! Ідеш  "перинку" гнути?!
Над потемнілим від часу дерев'яним парканом, стирчала голова Олега, кращого друга і сусіда. Хлопці були ровесниками, ходили в один клас і останні півроку навіть сиділи за однією партою.
 — Куди ?! А хто ще йде?!? — на одному подиху запитав Максим.
— Та там вже десь тридцять хлопців є! На канаві, в кінці Рєпіна ..! Зустрінемось на перехресті! — відповів Олег не чекаючи згоди друга, з виразу обличчя якого і так все було зрозуміло. До того ж добре знав, що достатньо трьох-чотирьох хвилини, щоб товариш зібрався.
     Максим вихором залетів у будинок і так само швидко вискочив, потративши не більше, як  півхвилини, щоб одягнути куртку і гумові чоботи. Шапку та в'язані шкарпетки, взяв перед тим. Як показував досвід, з тридцяти обіцяних хлопців буде тільки половина. Стрімголов друзі помчали до кінця паралельної вулиці Рєпіна. Їх переповнювали емоції від зимових пригод, які чекали попереду...

      Коли Максим з Олегом підбігли до галасливого натовпу хлопців, то відразу ж перейняли естафету: біг через лід на швидкості з похилого берега на протилежний. Третій день тримався сильний  мороз. Лід, завтовшки в три дитячих пальці, голосно тріщав і надавав цій розвазі особливого ефекту. Змагання досить швидко втрачали силу та привабливість. І тоді застосовувався інший прийом -  найважливіший, феєрично-кульмінаційний. Хлопці долали перешкоди не по одному або парами, як на початку, а по три-чотири, взявшись за руки. Лід від цього тріщав ще голосніше і  вже починав прогинатися під ногами сміливців, створюючи ефект "перини".  Це робилося до тих пір, поки лід майже повністю втрачав свою міцність, а з багатьох тріщин просочувалася вода, заливаючи поверхню.  Пробігти й не провалитися міг лише хтось один, і то на максимальній швидкості. Обережним та боягузливим хлопцям доводилось із захопленням та заздрощами тільки спостерігати за сміливцями. До числа переможців належва і Максим, наймолодший з усіх, хто залишився у грі. Він з гордістю ловив на собі погляди глядачів, а також  Олега, що по-особливому запалювало його...
       В одному місці лід  довго не піддавався хопцям, хоча був зігнутим уже до краю. Всі розуміли, що залишився, можливо, останній раз комусь пробігти, якщо пощастить. Серед найвідчайдушніших виникла невелика пауза: вони дивилися то один на одного, то на лід, вишукуючи на ньому "живі" місця.  Старші хлопці, які стояли на протилежному березі, не відводили з Максима очей, і це додало рішучості.
      Він поправив на голові шапку, рукавом куртки витер з носа "конденсат" і зробив два кроки назад, щоб сильніше розігнатися. Десь на середині канави, не помітивши, наступив правою ногою на шматочок криги, яка заховалася  на поверхні під тонким шаром води. І тут вага всього тіла перемістилася на ліву ногу й зі швидкістю та легкістю пішла під лід, ніби в кучугуру снігу.  На щастя, Максим не повність втратив рівновагу, та й глибина канави виявилася не такою страшною, як про неї говорили хлопці. З обох берегів посипався регіт і свист хлопців. Хлочик опинився по пояс в смердючій  чорній воді, яка піднялася з дна. Крижана вода, наче  ножем, різонула по тілу. Він у паніці, незграбно, кинувся до берега, навмисне ламаючи лід, який більше не міг втримати його, залишаючи за собою чорний шлейф. Вийшовши з води і довго не роздумуючи, зняв по черзі чоботи, вилив з них непривабливий коктейль і швидко помчав додому, отримавши ще й навздогін порцію сміху і колючих жартів. Хлопчик добре знав, що треба бігти  без упину, щоб не відморозити ноги.  Але його мучила одна думка: "Що сказати мамі?!"

      Вона першою почула девне метушіння за дверима, а коли побачила сина, то аж сплеснула руками:
— Що трапилося?!? Ти де був?!
— Ми ходили з Олегом на канаву ..  дивитися лід, —  не зовсім розбірливо відповів Максим, дивлячись на землю і вдаючи, що мокрі шкарпетки не знімаються з ніг.
— І що, ти пішов на лід ?! Він же зовсім тонюсінький!?!
— Ні,  мене хлопець один штовхнув на середину, щоб  перевірити  чи вже міцний, і я провалився, — пробурмотів Максим вже дивлячись мамі вже прямо в очі і роблячи вигляд невинно постраждалого.
— Хто? Який хлопець?
— Ну, цей, Юрик! — бадьоро, з увдаваною образою відповів Максим, намагаючись приховати  хвилювання у голосі.
— Що за Юрик ?!
— Ну, що Рєпіна живе... Ружанський.
— Так, швидко все знімай з себе! І бігом у гарячий душ! — вже без суворості в голосі наказала мама синові.

     Через годину хлопчик уже лежав відігрітий під периною тата і бездумно листав журнал, який попався під руку. Він уже встиг повністю заспокоїтись і насолоджувався бажаним результатом.  Свій маленький обман вважав хитромудрістю.
В кімнату несподівано увійшла мама й сказала:
— Ну що,  зігрівся вже? Вставай, підеш зі мною.
  — Куди? — здивувався Максим.
  — До Ружанських,  — сухо відповіла мама і вийшла знову на кухню, де доварювала улюблений борщ сина, зі щавлю.
У Максима  від голови до ніг пробігся холодок. Годину тому, ще на порозі, він свідомо назвав сім'ю Ружанських, які хоча й жили через два будинки від них, на паралельній вулиці, проте ніколи не спілкувалася з його батьками і навіть не були знайомими. А ще  пам'ятав, що мама вважала їх дивними і тому був упевнений, що випадок забудеться. Він почав машинально одягатися, не усвідомлюючи, що відбувається. Думки в його голові стали схожі на маленького звіра, який попався в клітку мисливця, забився в куток і злякано чекає на розв'язку...
      П'ять хвилин ходьби від будинку Присяжнюків до Ружанських були напруженими для Максима, який похнюпившись йшов позаду мами. Бажання в усьому зізнатися  і зупинитися на півдорозі притишували думки: "А може,  мама дійде лише до хвіртки Ружанських і повернеться назад,  щоб перевірити мене ? А може, їх немає вдома, і завтра вже ніхто до них не піде? А може, наші мами просто пересваряться, і правди так ніхто і не дізнається? "
     Мама Юрка відчинила нам двері.
  — Оксано, привіт! А твій хлопець вдома? Мій Максим каже, що він штовхнув його на середину канави, і той провалився ! Прийшов додому по пояс мокрий! — швидко і з хвилюванням повідомила мама.
  — Зараз... Я покличу його, — від подиву повільно відповіла Оксана Михайлівна.
   Нарешті, Максим усвідомив, що ніякого дива не станеться, шляху назад вже немає.  Всі шанси втрачені. На лобі, під шапкою виступив піт, і руки теж стали мокрими. Хотілось провалитися крізь землю.
  — Юрчику, добрий вечір! Мій син каже, що ти його штовхнув сьогодні на канаві і той провалився.. Це правда?  —  зовсім м'яко, без суворості запитала мама Максима.
  — Ні,  він сам провалився, ми всі там "перинку гнули",  —  з подивом і хвилюванням відповів хлопець.
Мама вже нічого не питала свого сина, який опустив голову і палахкотів від сорому. Її лице теж вкрилося  стидом, і вона промовила:
  — Ой, Оксано, пробачте нам. Ну це ж треба, надумав обманути! Зараз ми з ним поговоримо дома. До побачення!
  — На все добре,  —  ще з більшим подивом відповіла господиня, проводжаючи поглядом сусідів до самої хвіртки.

    Цього вечора Максим таки дістав прочухана. Але справжнім покаранням  був не шкіряний ремінь тата, а ганьба розкритого обману, який ще довгий час нагадував про себе, змушуючи уникати зустрічі з Юрком Ружанським та його рідними. Не мало пройшло часу, поки він знову вільно дивився мамі в очі. У  дванадцять років Максим на все життя засвоїв  важливий урок про неминучі наслідки неправди.  Особливо боляче стає, коли вона застосовується проти тих, хто любить тебе і для кого ти дуже дорогий...
                *20.01.2018*