Синдром Нiкiти - частина 1

-1


Кремезний чоловік у заношеній уніформі, наскрізь просоченій потом, приніс важку телевізійну камеру вже прикріплену до штативу, голосно закрехтів, наче важила вона що найменше тонну, і поставив апарат прямо навпроти неї.
Дівчина здивовано, навіть трохи зухвало посміхнулася, і повела бровима. Ого! Це все для неї?
Справжня камера. Справжній допит. Психіатр (чи то психолог – вона не бачила різниці) також справжня-справжнісінька. Ну просто КІНО.
Те, що так полюбляють знімати америкоси, та й увесь світ не на жарт захопився. Настільки не на жарт, що аж надто. Жодного справжнього фільму за останні безкінечні роки, бо ж усі твори-витвори – один суцільний психо-екшн, елесдована порнуха – без наявності глузду, чи, бодай, сюжету. Яке там кіно, шановні! От життя – справжній екстрім! Кипіння крові, мозку, нервів. Не уявно-психоделічне затьмарення, а реальна казка, реальний стрім!
Жінка-психолог, що сидить навпроти дівчини і керує налаштуванням картинки для зйомок її ріал-сторі, звичайно ж помічає цю самовпевнену усмішку. Вона взагалі все помічає. Це її улюблена справа, її поклик. Тому вона дуже уважна, все занотовує і миттєво аналізує у своєму мудрому та досвідченому мозку. Їй років біля тридцяти, вона гарна, мов акторка, вся причепурена, зачесана і зі смаком одягнена.
Як же тут не втратити зв’язок з реальністю, думає дівчина, якщо все виглядає так якісно фільмовано?
Так, це був фільм. Її фільм. А жінка-психолог всього лише приймала у ньому тимчасову участь. Нічого серйозного – пересічна особа, пересічний фрагмент.
Фільм – це прикольно. Все виглядає так, ніби йдеш по лезу, небезпека дихає в потилицю, тобі от-от буде боляче, дуже-дуже боляче, ти здохнеш за мить… Але! У фільмі немає ніякого болю. Ніякого жалю. Лише головний герой! Це все, що має значення!
Ти граєш свою особливу роль. Ти невблаганно гарна, сильна, впевнена й непохитна. Сувора. Надхненна. Ти без сумнівів знаєш, хто є хто у цьому реаліті-шоу ще на тисячі кадрів вперед, до славнозвісного фіналу.
Не переймайся жодним страхом. Бо ти непереможна і нездоланна, справедливість в будь-якому випадку залишиться на твоєму боці. Якщо потрібно, винирнеш сухою з безодні океану, з пляшкою «спрайту» виплигнеш з пекла; і за тебе неодмінно будуть вболівати усі довкола, заздрити, уявляти себе на твоєму місці.
Бо ти і є той самий головний герой феноменальної стрічки про власне життя!

Жінка-психолог безпомилково вгадала ці думки. Варто було лише поглянути на обличчя дівчини.
Посміхається? Вже й забула, що це її допит. Що знаходиться під арештом, що має більш ніж серйозне звинувачення – навмисне вбивство. Що саме зараз, від думки слідчого психолога залежить вирок і подальша доля цієї невгамовної.
Проте дівчисько не розуміє нічого.
За досвідом психолог знала, що ця ейфорія швидкоминуча. От тільки від того, наскільки раніше підозрювана отямиться від стану Нікіти – неперевршеної мстительки, тигриці, що відчайдушно б’ється з усім оцим нікчемним світом навкруги  – залежить розслідування цієї справи.
Жінка-психолог власноруч налаштувала кінооб’єктив, навела ракурс і залишилася задоволеною зображенням на маленькому моніторі.
Отже.
Юна дівчина, майже дівчинка – 17 років!
Господи, таке ягня на вигляд! Здоровенні очі – сині, як небо у травні. Кругленьке личко, звичайна косичка. Якщо чесно, напрочуд наївні риси. Ще по-дитячому повненька, шкіра чиста і цнотлива.
Не дивлячись на досвід (хоч всяке трапляється), якби побачила десь перед собою цю дитину, ні за що б не здогадалася, що перед нею вбивця. Що за якусь мить цей ангел пошматує її мов ганчірку, без зайвих зусиль, сміючись та граючись, після чого піде спокійно далі, так, наче щойно дуже ситно пообідала.
Зараз вони знаходилися у звичайній камері для переговорів, темній і похмурій, – стіни сіро-зелені, по кутках вкриті цвіллю. Світло забезпечували освітлювачі від камери. І відтак виходило, що вони удвох начебто знаходилися майже у інтимній зоні, на малесенькому острівці.  А далі, навколо, було геть тихо і мляво, наче світ кудись пропав, занурився у темряву, або ж вони були у космосі, чи в якомусь чистилищі. Отак – віч-на-віч. А навкруги суцільна ніч, нікого немає. Лише допитувана і допитувач.
Як давні подруги, що десять років не бачилися і тепер їм так багато треба повідати одна одній.
Час завмер, як у тій «Матриці». Ніщо ніде не заважає, не порушує сокровенного моменту, навіть тихеньке, ледь помітне шепотіння ноута на підставці.

Лише, якщо відвести очі вбік і приглядітися добряче, то можна помітити, що в кутку невеличкої кімнати сидить людина в уніформі (його ще деякий час видає уїдливий запах поту, але вже трохи згодом він теж зникає, мов засвоюється тобою, зливається з твоєю шкірою, з твоїм власним запахом… І в той же час, від жінки-психолога пахне невиразно блаженно, чимось дуже дорогим, трофейним, що аж мимоволі виникає дратівна хвиля заздрощів).
Ще одна людина (жінка з непорушними рисами обличчя, помічниця, чи то секретарка психолога) розташувалася в іншому кутку. Разом з наглядачем вони чи то грали там роль декорацій, чи уявляли себе божественними скульптурами прадавніх часів, чи то просто собі дрімали, користуючись нагодою.
Отож, жінка-психолог розуміє, що все готово, дивиться на чарівний маленький годинничок, що з’явився і зник з-під темно-фіолетового жакетика і смужки білої блузи під ним. Тоді, пересвідчившись у тому, що час пішов, сідає на своє місце (стільці в них однакові – чи не для уявного зрівняння привілей? – але на відстані не менше метру), бере якусь папочку (мабуть із переліком заздалегідь підготовлених питань) і неголосно відкашлюючись, починає:
–Ти готова до розмови, Наталя?
Наталці подобається цей ввічливо-оксамитовий тембр, хоч трохи й дратує, що з нею розмовляють, ніби з якоюсь малечою:
«Зараз ми розповімо тобі казочку на ніч. Ти будеш уважно слухати? Будеш чемною дівчинкою?»
«Буде видно, – відповідає сама до себе Наталя. – Я ще не вирішила».
Якась віддалена частина її мозку ледаче, ледь помітно поворухнулася, щоб попередити, що це все хитрощі, що насправді ніхто її тут не поважає і не бажає усього найкращого, але ця ідея здається застрягає десь там само, на своєму ж місці, не набираючи розгону.
Тому Наталя повертає своє обличчя у націлений об’єктив камери – її бенефіс розпочато!
 – Звісно!
Ідеальна відповідь. Ідеальний початок. Ідеальне продовження.
«Ти ж не винна у тому, що накоїли ті безсовісні дівчатка?»
«Звісно».
«Ти ж не така, як вони?»
«Звісно».
«Якби не вони, ти б ніколи не приймала участі у звірячому катуванні, у вбивстві?»
«Звісно».
Жінка-психолог нарешті відрекомендовується:
– Мене звати Діана Олександрівна. Я, як ти вже знаєш, психолог, і маю на меті з’ясувати обставини того, що з тобою трапилося. Я працюю на твоєму боці, і тому для мене дуже важлива твоя довіра.  Чи можу я на це розраховувати, Наталя?
Тра-та-та… І за змістом. Розраховувати на мою, шановна, довіру? Хм, я так розумію, що для вас то вкрай важливо. Чи то якийсь особливий «коньок» – у контексті загальновживаного терміну? Чи для «галочки» в папочці? Хочете мене одурити, загіпнозувати, налякати, вже, мабуть, повний арсенал для дослідів приготували на цей випадок, міс Фрейд?
Ну тож спробуйте! Вперед! Бо я нікого і нічого не боюся.
Бо я не зробила нічого поганого, лише допомогла свині отримати по заслузі. Я справедлива! А раз так, то усі ви, пане та панове, неодмінно потрапите у команду моїх персональних фанів – так чи інакше.
Відтак, я згодна. Не сумнівайтеся.
– Звісно, – одповідає Наталя з виглядом благодійниці.
– Ти сумуєш за дівчатами, за своїми подругами? Я маю на увазі Іру з Тетяною.
«Маєте на увазі, чи жалкую я, що ці дві курви здохли, а мене залишили одну віддуватися за все? Як ви гадаєте, кому зараз гірше: їм чи мені? Бо я, принаймні, жива. Що вкотре підтверджує, що головна героїня у цьому кіно все ж таки Я. Адьйос, дорогенькі! Ви були слабачками, довбаними нікчемами, і розплата вам за це – паскудна смерть, нічим не краща за смерть вашої жертви! Ой, пардон, і моєї жертви теж… Тож хай печуться ваші бридкі дупи в пеклі! Мені, будь ласка, засмажте сильніше отой лівий бочок…»
– Не знаю, можливо – знизує плечима дівчина.
– За два останні тижні тебе вже неодноразово допитували, я знаю, і це ще не кінець. Та я змушена знову задавати тобі ті ж самі запитання.
«Хоч би не нагадувала!» – роздратовано подумала Наталя, навіть не здогадуючись, як чітко і безпомилково Діана Олександрівна читала на її обличчі кожну думку.
– Отже, Наталя, ти можеш пригадати, з чого все почалося? Чим вас образила та дівчина? Ти пам’ятаєш її ім’я?
Чомусь в цю мить в голові у дівчини щось неприємно зашурхотіло, наче запрацював маленький моторчик, що перемотував плівку назад, у минуле. Кімната, вірніше, простір навкруги різко розширився, став безмежним. У світі наче й дійсно більше нікого не існувало, крім двох людей один проти одного, і жодна річ вже не бентежила її відвертості, її почуттів, її люті.
– Так, – сказала Наталка вже не так весело. – ЇЇ звали Чумакова Олена. Ми називали її Чумою.
Про себе додала: «Вона була сукою і зухвалою виродкою. Ми її ненавиділи. Я її ненавиділа. Навіть ім’я цієї довбанки ненавиділа».
Зуби стислися від призирства. Аж в горлі раптом пересохло і здерев'яніло… Варто було лише згадати!
З чого почалося?
З цим питанням Наталя чомусь одразу згадала Ірину, що різко сплюнула на підлогу густою жовтою слиною і процідила крізь зуби, сама не своя від тремтячої люті: «Розірвати цю кур-р-рву!»


далі: [url=http://www.proza.ru/2018/02/27/1011]