Синдром Нiкiти - частина 3

Олена. Олена. Кругом ця Олена.
Крім зовнішньої схожості з Барбі (хоча, якби хтось створив нову ляльку з подоби Олени, вона б мала такий шалений успіх, що Барбі відгризла б собі голову!), дівчина була успішною ученицею (справжня кар’єристка у цьому сенсі), фавориткою класу, улюбленкою вчителів. Стільки друзів навкруги. Оленочко… Кожен заглядає до рота, стає на вколішки, тремтить перед нею, ледь не вилизуючи землю, по якій вона ходила.
Тетяна впотай не відводила від неї тяжкого погляду. Сиділа позаду, колола собі долоні гострим олівцем і аж піну пускала від свого горя: «Чому вона? Чому не Я?!!»
В однієї – ревнощі. В іншої – заздрощі. Все ясно мов день.
Що було не так з Наталкою, вихованою у дусі всепереможної любові? Їй здавалося, що вона захищає якусь там правду?..

Якось Наталка запізнилася на перший урок. З ким не буває.
Летіла до школи на всіх парах, та все одно не встигла. Прикро, тому що їй записали зауваження чергові школи, хоча то й були її однокласники і могли б зробити для неї поблажку, вона ж постійно давала їм списувати, чи не так?
А Наталя дуже старалася гарно закінчити школу. Може й не з медаллю, але щоб не нижче восьми балів.
А тут проспала – тупиця! Весна почалася завчасно, на дворі було тепло й сонячно, але в Наталі чомусь різко впав при цьому тиск і вона нічого не могла з собою вдіяти, постійно відчувала слабкість і апатію, що змінювалися на раптові приступи дратування і люті. Мабуть, з фізіологічної точки зору, це норма для підлітка. Тільки скажіть на милість, як після цього життя підлітка можна вважати легким і безхмарним?
Ворогу не побажаю свого нікчемного життя, розмірковувала Наталя.
Вставати з ранку було неймовірно тяжко, хоч дівчина і намагалася встигати все за графіком. Та тут, як на зло, відключилася вчора посеред вечора, не встигнувши навіть закінчити домашнє завдання, та ще й зранку мати насилу її розбудила. Серце калатало, як скажене. Піт сочився, наче піна з мочалки.
А перший урок (як не щастить, то у всьому!) припав саме на контрольну з фізики. Дуже відповідальну контрольну. А у неї і без того не все чітко з цим предметом.
Отож, в журналі запізнень її ім’я, контрольна пропала, тіло горить від напруги, під вовняною кофтою наче желе розплавилося… Липко, душно, все дратує! Шкіра свербить, що аж хочеться її роздерти, чи, бодай, зірвати з себе цей жахливий мотлох! Що за прокляття? Чорна смуга, чи таким паскудним буде усе її життя?
Під дверима кабінету Ірина.
– Там вже почали, – кидає похмуро. – Не можна.
А сама при цьому аж тремтить, ледь не реве білугою.
– Тебе вигнали? – поцікавилась Наталка. Може, крім неї, ще комусь не щастить – для справедливості?
– Сама пішла.
– Як це?
– Отак це! Ногами! – перекривила її Ірина, втираючи соплі.
– Щось трапилось?
Ірина зиркнула, мовляв, якого лиха ти пхаєш сюди свого поганого носа. Але ж самій не терпілося комусь пожалітися, спорожнитися на когось власною люттю і горем.
– Сергій… мій хлопець… віддав цій собаці мій перстень!.. Я його підбирала у подарунок цілий тиждень. Коштовний перстень. Подарувала йому на день народження… Виродок…
Вона почала голосно ревіти.
Наталі раптово стало шкода бідолашну, і власні негаразди вигідно відійшли у тінь.
Підійшла, присіла поруч на підвіконні вікна, до якого тулилася Ірина, і заговорила, наче до дитини:
– Та що ти? Можливо, то якась помилка? Дав поносити, чи то взагалі інша каблучка – дуже схожа. Чому ти вирішила, що то саме вона?
– Бо знаю! – гаркнула Ірина. – Я запитала. Його запитала… Так, ніби це нормально, він… відповів, що так, подарував, яка з того різниця. Його річ, що хоче, то з нею і робить… Сволота!
– Шкода, – мовила Наталка співчутливо і торкнула Іру за плече. – Він справді поступив, як скотина.
– Та не він скотина! – вирячилася дівчина у відповідь. – Це вона видурила – Чума клята! Сука! Знала, що я подарувала! Це навмисно…
– На таке хто завгодно образиться, – доречно зауважила Наталя.
– Як він міг? – заходилася голосити Ірина. – Я його люблю! Його так ніхто не полюбить – ніколи! Він не знайде кращої за мене… А ця дебілка шкіриться. Подивилася на мене – і шкіриться, як недороблена. Показує усім його перстень. Мій перстень! Ненавиджу… Ненавиджу усіх! Гори все в пеклі… Хай нап’ються отрути обоє!
– Зараза, – підтримала її скавчання Наталка, не зрозуміло, чи то про хлопця зауваживши, чи про Олену.
Не такого вчила її набожна мати. Та мати, що трохи згодом сказала: «Бодай знала, яку сатану вирощую, задушила б тебе власними руками!»
Але Ірині ця підтримка вкрай сподобалася, вона й рюмсати перестала. Покосилася на Наталю і раптово побачила її у іншому світлі. Здивовано відкрила в ній нормальну «біксу», яка, виявляється, не така вже й тупа і затуркана, і зовсім не розумово відстала, як здавалося раніше.
– Які плани? – раптом запитала вона в Наталки.
– Тобто?
– Що робитимеш далі? Все одно запізнилася? Підеш зі мною?
– Куди?
– Та куди-небудь – аби звідси.
Чому Наталя не відмовилася? В людини ж завжди є вибір. Оте «підеш зі мною» наче стало запрошенням у пекло, у лиху долю. Одним махом перекреслило Наталі все її подальше життя. Може, зараз вона б спостерігала увесь цей хорор з боку, не маючи до нього жодної причетності, крім того, що розповідала б психологу, що нічого не знає про цей випадок, бо знала Ірину з Тетяною поверхнево та мимохідь…
Може, вона просто не вміла відмовляти? Чи настільки перейнялася нещастям Ірини?
Тепер це все не мало значення, бо минулого не змінити.
Вона пішла з Іриною, наче справжня подружка. І не просто пішла, а прогуляла з нею усі уроки. Вислуховувала однобічні скарги, непомітно для самої себе перетворилася у помийну яму, в яку раптово викинули тону сміття та бруду. І навіть не заперечувала. Не відчула огиди. Навпаки. З тієї миті в них начебто з’явилася спільна таємниця, спільне хвилювання. Вони зблизилися, стали навіть схожими одна одній. Наталці подобалось бути комусь потрібною. Ірині потрібен був слухач. Наталя раділа з того, що зуміла ворога перетворити на друга, бо виявила підтримку в складну хвилину. І все так просто, думала дівчина…
 Ось так вони, можна сказати, і зустрілися!

– А Тетяна? – запитала Діана Олександрівна. – Як вона опинилася з вами?
Дівчина поглянула на жінку трохи здивовано:
– Я ж казала…

«Чи ні?»
Діана Олександрівна звертає увагу на цю деталь, що зовсім не здається їй дивною, а майже все пояснює.
Наталка не дарма говорить здебільшого про Ірину, а Тетяну, наче щось менш значиме, щоразу випускає з уваги.
Тетяна.
Бідна, зневірена дитина, свідомість якої затьмарила лють невдач. Ідеальна маріонетка. Механізм практично заведений, залишалося лише натиснути кнопку «пуск».
Що й зробила Ірина.
Не виникало сумнівів, хто був лідером і затійником цієї трагедії. Старша, впливовіша – вона вміла маніпулювати людьми на свій розсуд. Хоча винними були всі однаково.
Ірина вибрала для помсти саме цих двох дівчат, а не давніх своїх подруг. Заздалегідь знала усі їхні слабкі місця. Та чи підозрювала, до якого фіналу призведе її жорстока забава?
Можливо просто перестаралася?


далі: [url=http://www.proza.ru/2018/02/27/1014]