Синдром Нiкiти - частина 4

Наступного дня після прогулу Наталя прокинулася вранці як ніколи задоволеною, полетіла до школи, мов на крилах. Їй не терпілося зустрітися з Іриною, своєю новою подружкою.
«Ну от, а ти вважала мене ідіоткою. Бачиш, яка я насправді? Співчутлива, дбайлива... Я тебе зрозумію і підтримаю. Не те що твої приятельки-мажорки… Їм не потрібні твої проблеми, вони з тобою, коли все круто. А як ні, то одразу зникають. Ти тепер це зрозумієш, Іра. Ти, певно, дуже соромишся того, що ображала мене колись, хоч нічого не кажеш… Я все розумію. Тобі не зручно таке згадувати. Та я вже й не ображаюся. Ти ж ніколи вже не зможеш мене образити, після того, як плакала в мене на плечі. Ніколи…»
Якби Ірина ще раз запропонувала прогуляти навчання, Наталка б знову не відмовилась.
І знову. І знову…
На перервах Наташа почала ходити з нею на перекур. Ні, сама вона не курила, тільки стояла поруч, продовжуючи слухати. Якось Іра заявила, видуваючи з легень густу хмаринку диму:
– Здається, я вагітна…
– Що?!! – Наталка несподівано зашарілася.
– Так, увесь ранок блювала. Ще й зараз нудить…
Вона озирнулася на кабінки туалету, чи ніхто, бува, не почув. Крім них в туалеті більше нікого не було. В цю мить голосно задзвонив шкільний дзвоник, сповіщаючи про початок уроку. Ірина присіла, сперлася на стіну і обхопила голову руками.
– Я йому скажу. Бо це ж його дитина…
– Але ж ти ще не знаєш, чи точно.
– Та що тут знати? В мене це не вперше.
– ???
– Але на цей раз я залишу дитину… для нього залишу.
Наталка не знала, що відповісти. У справах такого штибу вона ще геть не розумілася. Звісно, в неї теж колись буде хлопець, інтим, сім’я. Але, мабуть, не скоро… Ірині все ж таки дев’ятнадцять, вона повнолітня. Чомусь Наталі не вірилося, як це можна спати з хлопцем, що на два роки тебе молодший. Як взагалі можна спати з хлопцем! Це, швидше за все, так бридко!
– Сергій такий класний у ліжку, – раптом зізналася Ірина, мрійливо закотивши очі. – В мене ще такого не було, розумієш? Я вже все спробувала, була навіть з дівчатами, з групами, мала багато коханців… Перший був на п’ятнадцять років старший за мене, мені було тоді тринадцять, я думала, що то любов на все життя. Але тепер розумію, що з Сергієм вже ніхто не зрівняється…
І від власного жалю Ірина заходилася відчайдушно ридати.
Шокована Наталя стояла стовпом, ніби щойно вловила добрячого ляпаса, і довгий час на думку її не спадало нічого, крім жахливих картин вакханалій і оргій, якими пастор демонстрував пекло у всій його красі на зборах для підлітків, розповідаючи про страшні кари, на які здатен Бог, якщо піддаватися спокусі і все таке інше. Тільки у ролі головної розпусниці Наталя уявляла тепер Ірину…
Потім вже й не пам’ятала, як вони опинилися у кафе, де Іра пригощала її кавою з улюбленими тістечками.
 Так вони прогуляли ще один день занять.

А тоді Ірина на декілька днів просто зникла. Не ходила до школи, не підходила навіть до телефону. По шкільним кабінетам швидко розповзалися чутки про те, як вона напилася в три дуба і о другій ночі вибивала двері Сергієвої квартири, волаючи на весь під’їзд, що чекає від нього дитину. І що, начебто, після цього він спустив її зі сходів і тепер, побита, Іра не виходить з доми.
Про це говорили всі. А особливо тішила ситуація Олену.
Наташа саме сиділа за партою, коли, голосно регочучи, в клас увійшла групка дівчат на чолі з Чумаковою.
– Думає, втримає його пузом, якщо то взагалі правда…Хіба хтось не знає, що вона із кожним бомжом у місті спить… Падала Сергію в ноги, цілувала його капці, навіть роздягалася… Як драматично! А він віддубасив її і викинув як наволоч з під’їзду! Ну хіба не кінчена?
– Стривай, – запитала Олену одна з подруг. – А чому ти носиш його каблучку на правій руці? Ви що... заручилися?
Олена грайливо посміхнулася.
– Відгадай з першого разу.
– Ніхріна собі! – Подруга схопила руку Олени, щоб детальніше роздивитися каблучку. – Мабуть, чимало баблосів коштує!
– А тож! – Олена гордовито відкинула хвилясту білу гриву. – Ви собі навіть не уявляєте, як він мене кохає!
– Та чому ж не уявляємо? Ги-ги… Ви ж тільки те й робите, що лижитесь по куткам, як навіжені. Вся школа уявляє!
Дівчата продовжували хором сміятися, а Наталя сиділа неподалік, непомітна, мов тінь, і відчувала, як від гніву, що підіймався зсередини тяжким отруйним газом, в неї почали скрипіти зуби. Голова зробилася наче дерев’яна, перед зором все загусло, мов желе…
Що вони собі дозволяють? Зловтішатися чужому нещастю! Гидко дивитися на них, гидко слухати, як хизуються одна перед одною нісенітницями, нікчемними надбаннями. В кого скільки одягу, в кого скільки кишенькових, мін’єтів, хто які клуби відвідав, на кого хлопець більше грошей витрачає за вечір… Шльондри! Сміття! Худоба, а не люди!
Наталя їх ненавиділа.
А Іра? Теж молодець! Нічим не краща за них, такий самий непотріб!
На що вона взагалі сподівалася своїм безглуздим вчинком? Невже на повагу? На розуміння?
І чому навкруги завжди одні придурки?..

Ірина, тим не менше, прийшла до школи з гордо піднятою головою, роблячи вигляд, що нічого не трапилося. Та тільки марно. Надовго її б не вистачило. Куди не поглянь – кругом щаслива парочка!
Йдеш до туалету – вони неодмінно трапляються на дорозі, лапають один одного десь під стінкою. У їдальні за столиком демонструють такі пристрасні засоси, що аж вивертає. Бризкають слиною і зривають одяг один з одного у роздягальні. Чи справді такі голодні і нестримані, чи просто обожнюють публіку?
– Не дивись, – наказувала Наталка Ірині, коли та аж стискала кулаки, спостерігаючи за коханцями пекельним поглядом.
З величезним задоволенням Олена розповідала подругам, яке в них з Сергієм безтямне, шалене, неймовірне кохання. Інших тем наче не існувало.
Як поломаний телевізор: на який канал не переключиш – все те ж саме!

То чому ж той коханий втік, коли вони били її і нівечили?
Чому не захистив?
Отака була любов?


далі: [url=http://www.proza.ru/2018/02/27/1017]