Синдром Нiкiти - частина 6

Таня ставилася до Іри аналогічно, як до Чуми.
Що вдієш, але цей тип дівчат завжди виглядав для неї на одне лице (а точніше – з’являвся якийсь сигнальний образ, на типі червоної ганчірки або лампочки, що мало означати небезпеку і спалах загострених внутрішніх інстинктів). Яка різниця, хто біла з них, хто чорна; хто бліда, як смерть, а хто смугла, як циганка з базару. До біса їх усіх разом, і кожну – по-окремо! Бо всі вони однаково ненавидять людей, тож саме ненависть навзаєм заслуговують.
Чим вони були краще за неї, що займали своє сране привілейоване місце у суспільстві, мали якесь там право слова?
Бодай їх чорт схопив! Бодай!…
Та в цю дивну мить дівчина наче чимось наблизилася до них, стала майже рівнею. То ж не байка – сама Ірка за неї постояла! Останнім часом Ірина товаришує з Наталкою. Та хіба не її «опускала» вряди-годи? То ж може прийшов і мій зірковий час, міркувала Тетяна.
В неї був шок, та разом із тим вона відчула свою несподівану значимість, свою роль, своє місце. Раніше вона була безіменна, а тепер її помітили!
І коли Ірина подарувала їй цю дивну усмішку, Таня розцінила її саме так: «Все гаразд. Ми з тобою однієї крові – ти і я!»
Вона сприйняла це, як шанс заявити про себе оточуючим.
Так, то був її шанс. Пряма дорога до самознищення. Саме те, чого вона прагла, виношуючи у серці  уповільнену бомбу розміром з Кінг Конга…


Таня сама за ними ходила якийсь час. Чекала нагоди, щоб підловити десь у коридорі.
– Ви на перекур? Я з вами…
Таким чином вона одного разу опинилася з ними у кафе, а там, дивись, і на усіх перервах разом… 
Плітки, таємниці, душа в душу.
Мов справжні нерозлучні подруги.
Три сестри.


Почувши, як у камері хтось голосно схрапнув, Наталя скорчила презирливу гримасу. Гримасу, яка дивовижним чином копіювала Ірину…
Діана Олександрівна відірвала погляд від своїх записів і, повернувши голову до наглядача, що, здається, трохи загубився у просторі від маловтішної розповіді, делікатно покашляла. У відповідь із тюремного мороку донісся ще виразніший звук, схожий на рохкання голодної свинятини. Тоді ледь помітно щось зашурхотіло, з чого стало зрозуміло, що асистентка психолога теж проявила ознаки життя і розворушила відданого службі вартового, щось прошепотіла, і вони знову щезли десь там, за кадром, аж доки не прийде час з’явитися у реальному житті, щоб бігти додому чи по магазинам.
Жінка-психолог, доки Наталя ще не встигла озвучити свої споглядання, зазирнула під манжет на годинничок, і ледь помітно зітхнула. Чи не бажала переривати цікаву розмову, чи від втоми? Знизила плечима, ніби вибачаючись:
– Що ж, наші перші години вже спливли, Наталя. На сьогодні це все. Наступного разу ми поговоримо більше. Ти втомилася?
Наталя ледь не хмикнула. Ти що, краля, жартуєш? Мене камера знімає, про мене в новинах говорять, усі зі мною так і носяться! Хіба може така увага набриднути справжньому героєві?
Ні, вона не втомилася. Але поміж тим нічого психологу не відповіла, навіть не попрощалася.
Ну так... для таємничості.


далі: [url=http://www.proza.ru/2018/02/27/1021]