Синдром Нiкiти - частина 11

5

Обличчя дівчини розпухло від побиття. Вона сиділа похмура і мовчазна, зціпивши щелепи. Пощкрябані руки, що покоїлися на ліктях стільця помітно тремтіли.
– Наталя, що трапилося? – Запитала в неї Діана Олександрівна.
Дівчина призирливо зиркнула, та нічого не відповіла.
– Наглядач розповів мені, що одна з твоїх сокамерниць намагалася відібрати в тебе ковдру. Ти пручалася і вони тебе побили, ці дві жінки. Так? Наталя, ти мусиш мені усе розповісти. Ще навіть тижня не минулося з нашої останньої розмови...
– Я знаю, що все сталося навмисне! – Перебила дівчина, піднявши на психолога лютий погляд. – Вирішили показати мені моє місце? Принизити мене?
– Навіщо мені це робити? – запитала жінка.
– Ви чого чекаєте від мене? – Рот дівчини викривило вбік, очі напружено виблискували з-під лоба. Типова поведінка для любої тварини – скалитися і ричати. Захисний механізм.
– Хочете зламати? Жадаєте каяття?
– Наталя, моя робота полягає в тому, щоб говорити з тобою, а не влаштовувати провокації.
– Так-так, прикидатися мені другом!
– Ні, – спокійно відповіла жінка. – Я не повинна бути тобі другом.
Дівчина стисла губи ледь не до крові.
– Проте я тобі і не ворог, – продовжувала психолог. – Твої сокамерниці – це твоє майбутнє на багато років, лише пом’якшений варіант... Далі буде набагато гірше. Ти будеш сидіти в одній камері з жорстокими вбивцями. Ці жінки побили тебе, бо ти слабша. Одна з них намагалася продати свою шестирічну доньку у сексуальне рабство, інша підпалила будинок свого коханця, щоб він згорів живцем разом з новою пасією... Навіщо мені щось підлаштовувати? Ці істоти вже давно загубили свої душі. Тюрма для них наче рідний дім... Ти не така, як вони, ми обидві це розуміємо. Але ти тут... Для кожного з присяжних буде важливо зрозуміти, як ти опинилася в одному місці з такими істотами, як твої сокамерниці.
Наталя вчепилася в лікті стула з такою силою, що нігті її заскрепіли.
Я знаю, думала вона, ковтаючи ком у горлі, психологи вміють робити усілякі такі штукі, коли ти навіть оком не встигнеш кліпнути, а вони вже у твоїй голові, у твоіх думках. Та мені цього не потрібно. Я сама керую ситуацію! Я тут – головний герой!
– Ведіть мене назад! – дівчина різко підхопилася. – Давай, дядя Труженік, веди мене назад у камеру!
Наглядач вже за пів миті стояв поруч з дівчиною, реакція в нього була на диво швидка.
Психолог ледь встигла обмовитись:
– Наталя, ти щойно прийшла...
– Я не буду сидіти тут як експонат лялькового театру, аби ви втішалися своім впливом.
– Ти знаєшь, я тут заради тебе...
– Та пішла ти! – гаркнула дівчина і кинулася гепати у двері. – Давай, – волала вона, зповнена відчайдушноі люті, – збоченець смердючий, виводь мене!

Складаючи деталі знімальноі апаратури в сумку, асистентка психолога здивовано хитала головою:
– Стільки часу минуло, а вона все ще думає, що знімаєтся у кіно. Навіть впевнена, що ви підлаштували побиття... Не заздрю ій, коли рано чи пізно прийде усвідомлення реальності.
Психолог закрила ноутбук, в якому вела нотатки, і зняла тонкі, видовжені окуляри, якими користувалася вкрай рідко, і які дивовижно личили ій, додаючи вченості іі м’яким рисам.
– Вона веде війну не зі мною, і навіть не з тим несправедливим світом, що її оточує. Це безпосередня війна проти себе... Гадаю, тепер вона почне провокувати сокамерниць навмисно.
– Навіщо? Дізнатися, скільки їм платять за її потурання?
– Щоб отримати ті самі потурання.
– Прагне ще більшого болю?
– Вона ще не вийшла з замкнутого кола вини та спокути. Але та ж сама підсвідомість, що спонукала бити до смерті когось, не менш жорстоко поводиться з нею самою. Лихий звір, гідра мороку безжалісна до всього світу, ця лють не заспкоїться, поки не винищить саму себе.
– То може щось зробити, щоб вона не залишалася наодинці з сокамерницями? – на обличчі помічниці відображалося справжнє занепокоєння. – Не сумніваюся, чим дужче її будуть дубасити, тим агресивніша буде її поведінка. Це ж несвідома форма суїциду! Вона прагне, щоб її не просто побили, а знищили. Виходить, що каяття в неї є, і дуже велике.
– Я поговорю з начальством, – сказала психолог. – Сомніваюся, що їй нададуть інші умови утримання, але вбити точно не дадуть. Розумієш, – мовила вона і декілька секунд наче вдумливо дослуховувала власну думку. – Цей страхітливий етап її «одуження» неминучий та обов’язковий, як лихоманка, завдяки якій огранізм винищує клітини з вірусом. Якщо таких клітин надто багато, виходить, що в цій боротьбі гине сам організм. Ми можемо спробувати прикласти зусилля, щоб максимально облегшити цей процес, але замінити його на щось інше не спроможні. Все йде своім шляхом. Вона все ще чекає... що прокинеться завтра – і все буде інакше, так як самій того хотілося б. В побиттях, в усих цих обставинах, за болем та відчаєм вона намагається знайти одну єдину реальність – свою власну, впорядковану лише їй. Чим більше болю, тим дужче каяття. Чим дужче каяття, тим більше болю. Біль, що виведе її з морку, змусить прокинутися. От тільки прокинеться вона не в тому кіно, що жадає...
 Звук «блискавки» темної дипломатки, в якій скрився ноут, сповістив про закіннчення робочого дня. Жінка підвелася і запропонувала своїй помічниці горнятко кави у одному з відомих кафе. За хвилину вони вже покинули холодне сіре приміщення ізолятора.


далі: [url=http://www.proza.ru/2018/02/27/1037]