Синдром Нiкiти - частина 12

6

На наступну зустріч з дівчиною психолог підготувалася по-особливому: відпустила асистентку і вмовила наглядача залишитися за дверима кімнати.
Один на один. Без свідків. А точніше, без глядачів.
Наталя це відмітила.
– Що, ваші помічники мене бояться? – зухвало посміхнулася. Обличчя її виглядало і без того як у злодійки – з кровавими синьцями і роздутими віками, та з виразом відвертого призирства вона скидалася на справжнього маніяка. Очі наче виглядали з щелин, небезпечно і нездорово поблискуючи.
Жінка простягла руку до камери, що стояла поряд з нею на штативі і червоний вогник, що сповіщав про роботу батареі, згас.
– Я виключила камеру, – прокомнтувала вона свої дїї спокійним, м’яким голосом. – Я маю розпорядження записувати нашу розмову. Але... нам це не потрібно.
– Чому це? – хмикнула дівчина. – Думаєте, я тепер щось таке почну говорити, що не сказала б на камеру?
– Навпаки. Я не бачу потреби у відео. А потім ще передивлятися його, стирати, гоїти час. Зайвий клопіт. В нас є час для розмови. Ми воліємо робити з ним, що захочемо. Тут тільки ми двоє. І говорити можемо, що завгодно.
– А якщо я говорити не хочу? Просто посплю в такому випадку? Мені, як бачите, спати вночі не вдається. То що? – і не чекаючи згоди, швидко заплющила очі: – Дякую!
Дівчина якомога зручніше вмостилася на стулі. Психолог продовжувала спокійно сидіти навпрои неї, на відстані одного метра. Вона відкрила ноутбук і почала щось набирати на клавіатурі. Натяля одразу ж підвела голову:
– Ви заважаєте! Дайте спокій, якщо ми воліємо робити, що хочеться.
– Що я можу вдіяти, – повела плечима жінка. – Ти хочеш спати, а я хочу записати декілька думок, поки маю час.
– Тоді я буду просити мене вивести звідси.
– Добре. Можливо в камері тобі вдасться поспати.
– Ви така хитра, чи що? – грубо обірвала її Наталя. – Щоби ви там собі не надумали, зі мною цей фокус не пройде! Пишіть свою... що ви там собі пишите. Книгу про мене мабуть. Мрієте розбагатіти? Бестселлер про малолітнього виродка! Еге, вперед...
– Натяля, мій світ не крутиться навколо тебе, – відповіла жінка, продовжуючи тихенько клацати клавішами. – В мене дуже багато роботи окрім бесіди з тобою.
– Ой, що ви кажете! – гаркнула дівчина. – Просто таки немає ніякого діла, сидить собі, гроші заробляє, поки там, за дверима, думають, що вона проводить бесіди!
– Там, за дверима – все одно. – Голос абсолбютно тихий, очі спрямовані на монітор.
Наталя засіпалася на стулі. Закинула праву ногу на ліву, потім навпаки.
– Все одно, еге!
– Це всього лише робота, – захоплено перебирала клавішами психолог.
– Ви казали, що ви тут заради мене. Ви лицемірка!
– Ні, я не лицемірка, я справді тут заради тебе. Ти хотіла спати, я не заперечую.
– Ви заважаєте своєю дурноватою клавою!
– Вибач. – Очі так само зосереджені на екрані, пальці з окуратним манікюром щось набирають.
Через деякий час дівчина підстрибнула з криком «дістала» і почала штовхати плечем двері. В отворі замаячив наглядач, дівчина вистрибнула на нього, встигнувши осипати образами і наказала, як і минулого разу, вести її до камери. Наглядач міцно підхопив її за опліч і зазирнув у кімнату.
– Все добре, – повідомила психолог і кивнула йому на прощання.


далі: [url=http://www.proza.ru/2018/02/27/1038]