Синдром Нiкiти - частина 14

Діана Олександрівна продивлялася показання дівчат, що проходили за однією з Наталею статтею. То були записи з Росії, Мексики, Америки. Малолітні демониці посміхалися в камеру, кокетували з оператором, загравали з психологом. Покаяння траплялося напрочуд рідко, та зазвичай вимірювалося маловиразною фразою «Мені шкода». Найчастіше звучало протилежне.
«Якщо доведеться вбити знову – вб’ю!»
«Це був нещасний випадок».
«Я не вбивця!»
«Ну, так вийшло...»
«А що, лише багатіям можна їсти піцу, сидіти з друзями по кафе, там, пити вино, там, ром-колу? Насолоджуватися життям. А що – нам того не хочеться? А що робити тому, в кого грошей нема? А? Отож! Йти вбивати. Забирати в того, в кого є...»
Що, звісно, не являлося, виравданням, – лише притензія до світу. Це ви такі, я – жертва обставин. Хто завгодно винен, та не я. Не дали того, що мені хотілося. От пішла – і сама взяла.
Записи допитів позбавляли психолога апетиту. Непрохідний комок застрягав у горлі. Ці юні, насмішливі обличчя не виходили з голови. Грубість рис, поведінки, невиправна жорстокість та байдужість в очах. Які холодні, не живі очі. Наче роботи. Зомбі.
По рисам більшості з них не складно було визначити схильність до садизму, вбивство – норма, наче сплюнути. Тваринні повадки, хижий вираз. Реакції різкі та необдумані.
Та ніхто серед них не нагадував їй Наталю.
Інші риси. Інші схильності. Інші очі.
Немає того холодного, тиснучого, хамського блиску.
Вона не розрубує тебе очима, не кривить обличчя посмішка, що холодить кров, – типового вуличного ханиги та розбійника. Вони гордилися своїми вчинками. А вона? Що не так з Наталею? Як вона опинилася з ними на одній стежині?
Світ жорстокий – заявляють вони відверто – виживає найжорстокіший! І от я хочу вижити! «Сьогодні я – завтра мене!» Такий собі принцип життя, невідворотність.
Чому Наталя поводиться, як і ці душогубці? Наче їй зробили щеплення. Заразили штамом отупіння і безбожності. Чому емпатія працювала рівно до того моменту, поки вона співчувала Тетяні, і зникла вщент, коли вбивала Чумакову?
Що спонукало її діяти мов кат, що пробудило жорстокого звіра в її свідомості? Рвати, бити, шмагати, топтати, кОпати. Втративши залишки людського. Не схаминутися ні на мить – виглядом крові, понівеченої плоті, криками болю.
В чому полягала така сильна лють у дівчини з таким вихованням? Якщо інші мали озлобленість, погану поведінку, поганий зразок, не розуміли наслідків, байдужо ставилися навіть до себе – не боючись покарання, то що думала та відчувала Наталя? Зовсім не така, не така, як вони.
Ніжна шкіра, мрійливі очі. І раптом – намагання здаватися кимось іншим, можливо Іріною, можливо ще кимось. Копіювання призирливої посмішки, напускання байдужого вигляду... Хіба їй це притаманно? Чи може вона насправі, насправді втратила глузд і тепер бачила себе кимось іншим? Воїтелькою? Відчувала силу, бо спроможна на вбивство? Що переключило свідомість дівчинки-баптистки на свідомість покидька?
Чому вона так вірила у власну лють? Так непохитно, спрямовано добивалася своєі  «справедливості»?
 Свідомість ховається від болю. Від прийняття самого факту, що вона – кат.
Молитвений дім, молодші брати-сестри. Богоуодні справи, стійкі правила домашнього устрою.
Але так само, як в іншіх – притензії...
Ні, вона не оправдовується. Інакше доведеться визнати себе скотом. Визнати вину, переступити хиткий кордон, що без того вже пройдений... Але усвідомити це!
Психика захищається таким підступним шляхом.
Еґо захищається. Еґо прекрасно вмїє пояснювати власну жорстокість. Навіть крайню. То все Вони! То все Вони!
Військовий вбиває полонених... Докори сумління відсутні на той момент, якщо він пояснив собі і головне – повірив, що то вороги, – нелюди, покидьки, гідні смерті... Щоб вимкнути совість потрібно просто запевнити себе, що ці істоти не мають права на життя. А ворога, як вчить історія, просто необхідно знищити. То чого ви хочете від мене – запитує психіка невинної дівчини. Я не вбивця, а намістник долі.
І хоча ця робота здавалася психологу цікавою з позиції досвіду, звичайно, але все людське у ній  завмирало від жаху в такий момент... Постійно займатися подібними речами вона не зможе.
Коли саме і по якій причині дівчина перетнула межу?
Що буде з нею у вязниці? Ким вона вийде?
Кругле личко, небесно-голубі очі...

Коли настане той момент, і Наталя зрозуміє, що вона не героїня кіно про безстрашну дівчину Нікіту, якій волею долі довелося стати безжальною вбивцею?
Що воює з химерами, яких насправді не існує.
Цим нещасним дівчатам та хлопцям затьмарили свідомість вигадані історії Голівуду. І доки Голівуд заробляє на цьому шалені гроші, безліч нещасних душ з поламаною психикою, з екранним пафосом замахуються на чиєсь життя. Так, наче інакше й бути не може.
Лють. Егоїзм. Жага та заздрість запалює той страшний динаміт, що розриває все на шматки. Кіно дає дозвіл на таку реакцію,  на «справедливе» обурення.
Світом править жорстокість – кажуть їм. А потім вони йдуть – і вбивають.
Це не ми такі – світ такий!



далі: [url=http://www.proza.ru/2018/02/27/1046]