Синдром Нiкiти - частина 15

8

Діані Олександрівні подзвонили несподівано. Пояснили, що дівчина вчинила істерику, вимагаючи зустрічі з нею. Минуло лише пять днів, як вона потрапила до госпіталю. День нової зустрічі запланований ще не був, оскільки це рішення приймала не психолог, а прокуратура. Можливо довелося б чекати повного одужання потерпілої.
Дивно, що пішли на зустріч дівчині. Стан її був жахливий, але це можливо й сприяло тому, що її пошкодували.

Дівчина сиділа мовчки. Здавалося закрила очі, та ні – дивилася в підлогу. Синьоока блакить загубилася за набряками. Непорушна, схожа на боксера, після невдалого матчу - пластир на перебитому носi . Аж здригаєшся, уявляючи, через що вона пройшла. Страшніше за це може бути лише думка про те, що чекатиме її  надалі.
Навряд чи вдасться зменшити її вирок. Діана Олександрівна дуже сподівалася на це, але потрібно глянути правді в очі: сталося страшне вбивство, а батько вбитої – особливої, коханої, плеканої дитини – один з кращих адвокатів міста. Він продасть власну душу дияволу, аби життя Наталі стало справжнім пеклом. Зробить все, що зможе, аби вона незтямно страждала.
І якщо вона виживе у в’язниці, якщо нічого з собою не скоїть з відчаю, значить, Бог не остаточно відвернувся від неї.

Мовчати так надалі було неприпустимо, час спілкування в них обмежений, піти, гримнувши дверима, як минулого разу Наталі не вдасться. Це було би надто недоречно. Тим більше, дівчина сама так наполягала на цій зустрічі.
– Що з тобою, Наталя? – запитала психолог.
– Коли вони мене били вперше, я терпіла... – Тихо заговорила дівчина. – Я могла терпіти, я хотіла терпіти... Мені було не складно терпіти і пручатися... Та на цей раз... Я не змогла! – І заплакала.
– Твої сокамерниці?
– Мені було боляче... страшно.... Я кричала, але ніхто не прийшов мені на допомогу...
– Так було з Оленою? Ти це маєш на увазі?
Крупні сльози котилися по ніжному, ще такому дитячому личку, вкритому подряпинами та синцями.
Потрібно було дати час, аби вона заспокоїлася.
– Діана Олександрівна, – раптово запитала Наталка. – Чому ви стали психологом? Ви краща за інших? Ідеальна?
– Що ти, – відповіла жінка. – Ідеальних людей не існує. Це потрібно розуміти.
– То ви психолог, бо зрозуміли, що ви не ідеальна?
– Коли я була маленькою, такою, як ти, я часто дивувалася, чому світ такий жорстокий, чому навкруги стільки контрастів людських відносин? Чому мені не складно бути щирою, та для іншого це практично неможливо… Мені хотілося вчитися лише на відмінно, але ніколи не вдавалося. Так, я прагнула ідеальності, але помітила, що не з усіма речами здатна справитися і що не завжди все залежить від мене. Попри всю свою відповідальність, я не могла зосередитись на уроках, якщо за вікном рясніли квіти і сяяло сонечко, чи просто якась дивна думка скочила у голову.  Я не розуміла, чому іншим байдуже, що в мене на душі. Чому люди шукаюсь один в одному лише вади? Чому, наприклад, моїх здібностей чи моїх старань ніхто не помічає? Безкінечні «чому» звичайної дитини. Так, Наталю, безкінечні! Я понад усе бажала знайти відповіді. І почала із себе…  Як бачиш, не зупинилася й досі.
– І що… ви знайшли відповіді?
Діана Олександрівна зітхнула:
– Лише мізерний відсоток. На більшість цих «чому» я продовжую щодня шукати пояснень.
– Але ви, принаймні, знайшли себе. Так?
– Знайти себе не просто, навіть досвідченому психологу.
– А я знайшла у собі таку сутність… якої ніколи не мало би бути... Я не розумію, звідки вона виникла у мені. Розумієте? – По обличчю дівчини невпинно котилися густі потоки сліз. – Мені дуже погано через те… Через те, ким я стала. Я боюся думати про те, що накоїла… Це не я. Розумієте? Такого не могло трапитися зі мною! Я збожеволію... Найстрашніше те, що я розуміла, що роблю, я усе усвідомлювала! Кожну свою дію... Згадка страшніша ніж сама мить, в яку все відбувалося... Я… наче не мала іншого вибору. Наче заслуговувала бути тим виродком, що винирнув у мені. Я наче мала сказати цим: «Погляньте всі, яка я погань! Та не збираюся ні для кого мінятися. Буду робити свою правду, а на вашу мені наплювати!»  Знову стати нормальною – то було страшніше ніж колонія для неповнолітніх. Дозволити сумлінню катувати мене? От чого я найбільше боюся. Чому не можна просто жити, – крикнула дівчина, звертаючись, певно, до всього світу. – Чому ми дозволяємо найбридкішим істотам у нас – справжнім монстрам – калічити наше життя? Чому так важливо буває показати комусь, що ти теж можеш бути тварюкою? Що ти не вартий називатися людиною! Чому це зробити завжди легше, ніж просто залишитися собою? І чому, в біса, ти почуваєш себе принизливо, якщо не заподієш комусь зла, бо хтось вважає, що круто бути жорстоким і безстрашним? Чому? Чому? Чому ми вважаємо благородність – слабкістю? Чому, якщо насправді вона дається пекельними зусиллями?
– Наталю…
– Ні, я маю відповідь! Тепер маю! Вона коштує мені не лише дванадцяти років позбавлення волі, а й скаліченої долі. Я не хочу в тюрму, я не хочу страждати. Але я хочу спокутувати свою провину. Щоб не було уготовано мені відтепер... Я поламала життя – своє та інших людей – власними руками… Та цього могло і не статися. Бо в нас завжди є вибір! Так, в нас завжді є вибір. Прикласти зусилля і залишитися собою, чи віддатися люті і втратити глузд. Я вибрала те, що зараз маю…



далі: [url=http://www.proza.ru/2018/02/27/1048]