Синдром Нiкiти - частина 17

Наталя


– Не знаю, що зі мною сталося! Я наче марила! Спочатку я просто була обурена... Олена дістала! Нереально дістала! Та я не бажала їй смерті!.. Коли ми почали її бити... то просто вже не могли зупинитися... усі... так само і я!... Я розуміла, що роблю... і разом з тим не тямила нічого... нічого вже не спиняло... це був якийсь примарний сон... я досі відмовляюся вірити, що то була я...  Потім зрозуміла, що Іра з Таньою кудись поділися... кудись побігли... І я просто побігла слідом за ними... нічого не думаючи... просто кинула зкривавлене тіло і побігла... Наче то була якась дитяча гра... Зупинилася лише тоді, коли побачила просто перед собою, як здоровенна фура за одну мить змела з дороги їх обох – Іру і Таню... так, наче вони були мухами!.. Тоді я просто впала на тротуар, бо в мене раптом відмовили ноги... Я сиділа і дивилася – наче то була уповільнена зйомка, – як здоровенні колеса, що намагалися загальмувати, з ревом і визгом, розкидаючи іскри, скачуть по їхнім тілам... То був сон... просто примарний сон.. страхіття... як все, що було далі... Кіно... Фільм жахів... Це не могло відбуватися насправді... Ніяк не могло... Чому я тут? Чому все це трапилося зі мною? Скажіть мені, благаю!!!
– Мені шкода, Наталя, але ти потрапила під поганий вплив. Це одна з причин. Ти не сприймала себе такою, як є. Але й інших теж не сприймала. Тобі хотілося вийти з цієї ситуації якимось чином, знайти причину страждань. Ти знайшла її у такій дівчині, як Олена. Вимістила на ній свій гнів. Не спинилася вчасно. Я впевнена, що якби в тобі не зібралося стільки обурення, ти б не дозволила таке вдіяти нікому, і сама тим більше не приймала б у цьому участі. Тобою заволоділо дуже погане прагнення. Тобі хотілося вбити.
Дівчина затремтіла, руки її мимоволі потягнулися до горла, інтуітивно прикриваючи його руками.
– В однієї з цих дівчат погляд як в Іри, – сказала вона, – нагадує мені її... Я не хотіла вбивати Олену, повірте мені, будь ласка... я просто нічого не тямила від люті... гадаю... гадаю, вони теж... Іра з Таньою... Я так хочу все повернути! Я хочу знову ходити до школи, щоби Іра одягала мені кульки зі сміттям на голову, але нікого не вбивати! Будь ласка, будь ласка, будь ласка! – скрикнула вона і знову заходилася плакати. – Кожного разу, коли я лягаю спати я благаю про це Бога... я сподіваюся, що все буде, як раніше!... але... Бог відвернувся від мене...
– Я розумію тебе, Наталя. – Психолог ледь стримувала сльози. Її асистентка в кутку кімнати голосно рюмсала. – Я би дуже сильно хотіла сказати тобі, що це все просто страшний сон. Але це не так... За все, що люди роблять у реальному житті, їм доводиться відповідати... Так влаштований світ.


2008 - 2018