Таинственное село

До 250-річчя села ВОЛОСЬКОГО

Утаємничене село,
До мене ти у снах прийшло –
З русалками, відьмами,
З підземними ходами…

Прийшло, за руку узяло,
У світ таємний повело –
Де шепотять тремтливі тіні
І проступа у вікна іній…

Бабуся тут живе «шептуха»,
Її поради кожен слуха,
Їй мудрості не позичати,
Як лікувати дитинчаток.

Як заболіла голова,
Бабуня знайде ті слова,
Що научала її мати,
Не чаклувати, - лікувати.

І зашепоче: Шарі, шарі
КупатОрті,- каже, - шарі»…
Стеблинку в горщику скупне,
Забризкає – і все мине!

Заглянь у шибку – онде жінка,
Співає пісню дзвінко-дзвінко:
Молдованка де менкарі
Да руминка де пагарі…

Ту пісню слухає сім’я,
Дослухаюсь до неї й я.
Так хочеться сюди присісти,
Бо принесуть вже скоро їсти.

Плачинди будуть і смачна латута -
Та їжа хитра, незабута,
І затірка, і мамалига –
Не буде бід, не буде лиха…

Отак посидим, поміркуєм,
Мов голуб’ята поворкуєм,
          Вздовж груби, на тому рядні,
Що ткала тітка день при дні.

Дядьки тут також мастаки,
У них свої є верстаки,
          І мулярі, і теслярі,
І бакенщики, й човнярі.

Стрункі, високі і плечисті –
У них всі помисли пречисті:
Родина щоб була при місці,
Щоб кожен рік – дитя в колисці.

Щоб врожаїлось-колосилось,
Дощами щоб земля омилась,
Щоб легко їлось і пилось,
Усім щоб весело жилось.

Утаємничене село…
Було воно, чи не було?
Чи вже воно тепер на дні –
Лишились спогади одні?

Чого ж так лунко у балках
Співає запізнілий птах?
І череда бреде до гаю,
У холодку відпочиває…

Чого ж так любо, гарно всюди?
Ті ж самі тут працюють люди,
Що славу предків зберегли,
Селу пропасти не дали.

І зветься те село Волоське,
Яке втопити не вдалося.
Живуча пісня і краса
Хай сяє вічно й не згаса!