Я просто втомилася

Я просто втомилася. Мені скучно, сумно. Я не хочу покидати ліжка вранці, бо не виспалася. Я не хочу снідати, бо не хочу їсти. І взагалі – я не готова проживати цей день. В мене немає зацікавленості жити сьогодні, просто немає цілі! Я намагаюся бути оптимістом, але життя усіма способами намагається переконати мене у зворотному. Що все погано, що в мене нічого не вийде! Я просто хочу лягти обличчям униз на подушку і лежати годинами. Годинами!

В мене фізична слабкість і моральна пустота. В мене одне бажання – слухати музику. Або ж писати. Писати про що завгодно, аби тільки покинути цю реальність! Я б почитала ще книгу, але й тут проблема: немає такої, яка б заціпила мене. Усі сюжети прісні, одноманітні, фінал передбачуваний, герої як з інкубатора… І жодна не в силах затягнути мене у свій світ.

А мені треба забутися, хоч на декілька годин віднести свої демонські думки у ліс розуму й залишити там, на декілька годин завітати до міста Мрій, на декілька годин залишитися собою й згадати щось важливе. Щось…

Я заблукала у цій сірій повсякденній метушні й загубила свій компас. Моя карта застаріла, а дорожні знаки, що вказують шлях, не показують мені головного. І кидаючись з одного «треба» на інше я забула, що я «хочу» і що мені «важливо».

Камінь на душі й вузол на шиї – кисню менше з кожним кроком. Я щось роблю не так… Щойно йшла легко й невимушено, а звернувши не туди – знов в болото втрапила. Постійно боротися немає сил й бажання. Плюнути на все не можна, бо покажеш слабкість духу, а битися за привид незрозумілого майбутнього – немає сенсу.

Ось і не стримала свого слова – не перетворюватися на чергову людину: без мрії, мети, найменшого бажання змінити щось, яка живе «як усі» бо «так треба»… від зарплати до зарплати.