Пробач мамо... р. 2

 РОЗДІЛ – 2 .

     Після недовгого допиту, маму з подругою, перевезли кілометрів за сорок від кордону, в табір біженців, яких там було вже кілька сотень. На території табору було збудовано кілька тимчасових бараків, окремо для жінок і для чоловіків. Люди, в цих бараках, розміщувалися на двох’ярусних нарах. Табір був огороджений колючим дротом з вишками для охорони.

     І почалися щоденні допити. Допитував їх молодий лейтенант – енкаведист, як правило, пізно ніччю. Він добре володів польським і відчувалося, що дівчата йому подобаються. Та їм і приховувати не було чого, тому розбіжностей в їх показах не було. Так продовжувалось до кінця вересня. Вдень чоловіки розпилювали колоди, які їм привозили місцеві з лісу, потім жінки кололи їх та складали, робили запас в зиму.

     Різко похолодало, часто накрапав дощ. А дівчата легко вдягнені – літні модні платтячка, легкі кофтинки, модні, дорогі черевички на ногах, теплих речей з собою не взяли. Якось до них підійшов немолодий чоловік, з місцевих. Він привіз на великому возі колоди з лісу і поки їх розвантажували чоловіки з табору, він підійшов до мами: “Панянки, незабаром випаде сніг і вам буде дуже зимно. Я можу принести чобітки, куфайки, теплі кофтинки, щось на голову, а ви віддасте свої файні платтячка та черевички.”                Вони мовчки подивилися одне на одного, кілька хвилин розмірковували і нарешті погодилися. На другий день вони вдяглися в стареньке, але чисте та тепле. Вони були впевнені, що урятувалися від холодів. Як же вони помилялись…

     За кілька днів почали масово прибувати біженці. Місць в таборі не вистачало і тому стали формувати ешелон для вивезення біженців углиб країни. Лейтенант, симпатизуючи дівчатам, дав їм можливість вибрати самим місце призначення зі списку. Але що вони могли знати в тому списку? Їх увагу привернула тільки одна назва – «Теплий ключ». Вони дуже жахалися російських холодів. Ну звідкіля їм було знати, що цей «Теплий ключ» знаходиться на півночі Урала, за Полярним колом.

     Так вони потрапили в діючий концентраційний табір, на шахти, які добували породу з дорогоцінним та напівдорогоцінним камінням. Підйом дуже рано, кусень хліба та склянка морквяного чаю або рідкої кави, а потім в шахту. І ці тендітні, худенькі,  не знайомі з тяжкою, фізичною працею дівчата, вдягнувши через плечі лямки, тягли вагонетки з породою на гору з шахти. А там їх зустрічала заметіль зі снігом. Це тривало майже місяць. Мокра від поту одіж та пронизливий вітер, ріденька юшка та кусень чорного, з висівками, хліба – зробили свою чорну справу. Подруга тяжко захворіла. Лежала на нарах в гарячці, марила. Мама зрозуміла, що треба діяти, щоб не втратити подруги. Вона так страхалася зостатись на самоті в чужій країні, в цих не людських умовах.

     Ніччю вона дістала свої золоті обручки, сережки, бурштинове намисто і ранком упросилася на прийом до начальника табору. Літній, товстенький майор уважно її вислухав, покрутив принесені прикраси, сховав їх в кишеню і запитав: “Зможеш доглядати за нею в дорозі?” Вона радісно закивала головою. Майор викликав лікаря з табірного лазарету і наказав оглянути хвору, а мамі видати набір потрібних ліків.

     Вже через пару днів, декілька біженців з табору, у супроводі конвоїра – узбека, їхали в окремому вагоні, в напрямку Ташкента. Теплий вагон, ліки та доволі пристойне харчування підняло подругу на ноги. В Ташкенті їх зустріли військовий комендант з патрулем, і на критому військовому вантажному автомобілі їх порозвозили по аулам.

     Жили вони (мама з подругою та дві літні німкені), разом з хазяями, в просторій юрті. Хазяїн, доволі літній узбек, з молодою жінкою та двома дівчатками – трьох та чотирьох років, мешкали тутечки, за занавіскою. Вранці вони прокидалися, пили чай, хазяїн давав їм по коржику, по жменьці родзинок, кураги і їх відвозили на бавовноочисну фабрику, де на спеціальних верстатах, бавовну вичісували, потім запаковували в тюки і складали для транспортування. Робочий день тривав десять годин. Ввечері, зовсім знесилені, сідали біля вогнища. Посередині юрти була викопана яма, завглибшки до півметра і діаметром біля метра, там завжди горів вогонь, а дим підіймався вгору до діри в стелі. От вони і сідали навкруги та грілися. Хазяйка стелила скатертину на долівку, ставила їжу і всі разом сідали їсти. Час від часу приїжджала машина і привозила продукти, які отримував хазяїн.

     Через тридцять дев’ять років мені довелося побувати в Узбекистані, в Самаркандській області. Я, на той час, літав на літаку АН-2, був командиром екіпажу, ми обробляли, з повітря поля бавовни. Я, скористався нагодою і поїхав на бавовноочисну фабрику, бачив своїми очима, яка то тяжка праця і для тіла, і для легенів…

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ     - 2017-й рік
    переклад українською мовою   - 2025-й рік