Прости мама... Вспоминая детство...

     Світлій пам’яті моєї любої мами, Чуповської Наталії Хаїмовни, присвячую!

                ПРОБАЧ,  МАМО…                               

                Пролог.

                ЗГАДУЮЧИ   ДИТИНСТВО
                               

     Все ж таки, яка це дивна річ – людська пам’ять…
Іноді мучишся днями, згадуючи події, які трапилися з тобою, усього тільки місяць тому, і, раптом, безсонною ніччю, виникне в пам’яті день з далекого дитинства, майже  семидесятирічної давнини, з голодного 1947-го року.

     Яскравий, теплий, майський ранок. Мама годує мого молодшого, трьохмісячного братика. Дуже хочеться їсти, але знаю, ще не скоро мені дадуть кусень хліба та стакан молока. Тому відчиняю двері і виходжу на подвір’я. Мене зразу омива цим одурманюючим, приємним запахом. Навіть зараз, через стільки років, лежачи поночі, в спальні, пам’ятаю той густий, п’янкий запах квітучих вишень та яблунь.

     Ми живемо в приватному будинку, на трьох хазяїв. Праворуч од мене, біля свого ґаночка, колишня хазяйка всього цього будинку – тітка Марія (мама завжди вимагала, щоб я називав її тільки «тьотя Марія», а вона зверталась до неї шанобливо, на Ви і звала Марією Миколаївною. Їй це дуже подобалося, і, тому, мені, частенько,перепадав від неї шматок хліба).

     Вона була старшою від мами всього на три – чотири роки, але мала вигляд набагато старший, та й одягалася вельми по-баб’ячи (як я зрозумів пізніше, то була, певною мірою, захисна, маскуюча реакція). Вона мала сина, якого безумно кохала, балувала і намагалася захистити його від усяких негараздів. Він жив у її брата, в селі. Тільки через багато років, мама розповіла мені, чому між ними виникли такі дружні і шанобливі стосунки.

     Коли ми приїхали в Полтаву, наша сім’я отримала кімнату в малосімейці, і, як близькі сусіди на нашій вулиці, між ними відбулася відверта, щиросердна розмова… І коли вона дізналася, що мама – єврейка і втекла з Кракова, від фашистів, в 1939-му році, вона і розповіла мамі, по секрету, історію свого скаліченого життя.

     Сама вона з села, з-під Полтави і щоб втекти від “щасливого” колгоспного життя, в п’ятнадцять років, вискочила заміж, за набагато старшого за неї, єврея. Він був визначним партійним функціонером, збудував великий дім, обожнював свою Марусю, безмірно кохав її і сина, створив їм комфортне, сите життя. Вона також його покохала, боготворила.

     Аж ось підкрався страшний 37-й рік. Усі сусіди заздрили їхньому щасливому життю. І знайшовся хтось із ”доброзичливців”, відправив, “куди треба”, анонімку (в той час це віталося). Добре, що чоловік завчасно розміркував: - оформив дім на жінку, встиг розвестись з нею і виїхати в напрямку Далекого Сходу. Та далеко не втік, вже на Уралі, де він встиг стати головним інженером  на військовому заводі, його заарештували і в сороковому розстріляли, як німецького шпигуна (мабуть слідчий мав своєрідне почуття гумору). Так вона і залишилась без освіти, без роботи і з нелюбов’ю сусідів…

     Тому і нам вона віддала частину будинку недорого, щоб не відібрали все. Отак із розуміння ціни людського щастя, співчуття до чужого горя і виникла приязнь і повага між мамою і Марією.

     Але повертаючись до спогадів далекого вже дитинства… Тепло, я стою, одітий тільки в білу, довгу сорочку, босоніж. Під ногами м’яка, молода травичка. Повертаю до тітки Марії, вона чистить картоплю. Підходжу, і, мовчки спостерігаю за її роботою. Вона глянула на мене, посміхнулася: “А, прокинувся ?” – запитала привітно. Я мовчки хитнув головою. Незабаром вона скінчила чистити картоплю, забрала миску з нею і пішла в кімнату. А я стою і дивлюсь на купку картопляних очисток (звичайно, я не пам'ятаю своїх думок в той час, але і зараз, через стільки років, перед очима, та купка картопляних очисток на зеленій траві). Через хвилину тітка Марія вийшла з кімнати. Ну, звичайно ж, вона несе кусень хліба, а також шмат газети. Вона простягнула мені хліб і загорнула очистки в газету, додавши туди дві картопельки. “Віднеси це мамі, вона зготує”, - каже тітка Марія і гладить мене по голові. І я знаю, що поки дійду, половину хліба я з’їм!

     Я щасливий, я хочу стрибати від щастя! І це відчуття щастя, незважаючи на усі прожиті довгі і нелегкі роки, знову охоплює мене. Глуха, безсонна ніч, та я намагаюся затримати в пам’яті той чудовий ранок, свого, тільки-но розпочатого життя.
Я щасливий, щасливий…
Так, з цим відчуттям безмежного щастя я і провалююсь в сон!
      
 
  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ    - 2017-й рік
  перекладено українською мовою - 2025-й рік