Жизнь, отданная небу. Гл. 5

                ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ НЕБУ!..
                ГЛАВА  5
               
                Дорожите счастьем, дорожите!
                Замечайте, радуйтесь, берите
                Радуги, рассветы, звёзды глаз -
                Это всё для Вас, для Вас, для Вас...
                ЭДУАРД АСАДОВ

     Знов і знов вертаюсь до думки, яка залізною шпичкою засіла вже давно в мої мізки – це про неминучість та невідворотність твоєї долі, твого життєвого шляху, по якому, хочеш чи ні, а доведеться  тобі йти. А зараз, згадуючи своє життя, доходжу до такого висновку – якщо ти цікавий для долі (як зразок для експерименту, або випробування на міцність), тобі обов’язково дадуть варіант виходу з будь-якої безвихідної, на перший погляд, ситуації. До того ж, потрібно дуже уважно придивлятися до оточуючих тебе людей. Вони неспроста знаходяться поряд з тобою цієї миті. Може то і є твій рятівний круг в момент краху твоїх життєвих устоїв. Ці роздуми стануть зрозумілими трошки пізніше, коли я дійду в своїх споминах до трагічних моментів в своїй біографії…
     А поки що, в моєму житті в Аральську, було все чудово, цікаво і захоплювало своєю екзотикою. Командири моєю льотною працею, технікою пілотування були задоволені, характеризували мене позитивно. Я почав проходити курс підготовки на посаду командира екіпажу. Тому що командування нашого авіазагону, штаб знаходилися в Кизил-Орді, нам доводилося часто літати туди та й жити там по кілька днів, до того ж там жили і літали мої старі друзі, товариші. Таким неочікуваним зустрічам ми завжди раділи, а ввечері збиралися в якомусь ресторані – музика, весела компанія, а після посиденьок разом йшли на танці. Ми ж молоді, нежонаті, раділи життю – як могли. Були, звісно і дівчата, але до серйозних відношень якось не доходило.
     Того літа було дуже спекотно, вдень температура сягала  +40 С в затінку. Я з товаришем відпочивав в номері готелю, дуже схотіли попити чогось холодненького. Вирішили кинути на пальцях – кому йти до ресторану по воду з льодом. Доля показала своїм перстом на мене… Йти недалеко, якихось три квартали. На вулиці, в таку спеку, ні душі, тільки за квартал від ресторану побачив, що назустріч мені іде щось нереальне, іде і посміхається красуня – довге, темне, розпущене по плечах волосся, точені ніжки трішки прикриті міні-міні-спідничкою, в легенькій кофтині і туфельки на шпильках! Зрозумівши, по моєму спантеличеному вигляду, що потрібний ефект осягнений, вона задирає носа, ще сильніше посміхається та пропливає повз мене, як примара!.. Я, звісно ж, оглядаюся, щоб помилуватися її точеною постаттю, ніжками, а вона, сміючись, озирнулася, щоб оцінити свою перемогу наді мною і зникла за поворотом… Як же я лаяв себе в думках, що не зупинив цю красуню, не познайомився, не провів її додому… І кілька днів її яскравий образ часто виникав в моїй уяві!.. Та у моєї долі, виявилося, були свої плани та шляхи вирішення моїх життєвих ситуацій…
     Кілька днів згодом ми з друзями вирішили відсвяткувати чийсь день народження в ресторані готелю де ми мешкали і в самий розпал свята в зал, раптом, зайшли кілька дівчат, а серед них я побачив прекрасну незнайомку. Вони теж зайшли відмітити  якусь  свою  знаменну  дату.  Це, для мене стало самим чудовим вечором – поряд хороші, надійні товариші, друзі, стиха лунає музика. А я сиджу і не можу відірвати погляду від дівчини-красуні!!! Нарешті набрався сміливості та підійшов до столику, за яким сиділи дівчата і запросив мою красуню на танець!.. Як вона пізніше зізналася, що побачивши мій постійний погляд в її бік, думкою наказала: «Підійди ж, та запроси на танець». Поки танцювали – познайомилися, її звати Таня. Був приємно здивований – виявляється, що вона працює на кухні в ресторані аеропорта і бачила  мене іноді там!.. Але ж я літав в Аральську тому наші шляхи, до цього і не перетиналися. Після танцю ми непомітно вислизнули з ресторану та гуляли до півночі вулицями та скверами Кизил-Орди. Тепер я відав де вона живе і завжди очікував вечора, коли знов побачу саму файну дівчину Кизил-Орди і Кизил-Ординської області (це її слова, а я, ясна річ, згоден був з цим на всі 100%)!..
     Та специфіка моєї праці не давала мені змоги часто бувати в Кизил-Орді, то ж якими теплими, незабутніми ставали наші зустрічі. Я, певна річ, здогадувався, що таку дівчину не обминуть увагою наші браві літуни… Тим більше – в Кизил-Орду почала літати велика техніка з різних міст Союзу… І, як пізніше зізнавалася Таня, дехто з льотчиків тих екіпажів настійливо умовляли її, пропонуючи свої серце і руку, але вона неодмінно відповідала, що її серце вже безповоротно зайняте!.. Це тривало до кінця року – гадалося, нашому щастю ніщо не зможе перешкодити. І хай зустрічі наші бували дуже рідко, але ж такі теплі, довгоочікувані гуляння до ранку, під ясним місяцем і довгі поцілунки під ярким ліхтарем, що, для Кизил-Орди з менталітетом її населення було дуже революційно!!!
     І от знову, повертаючись до своїх роздумів, міркувань про неминучість, про невідворотність своєї долі, знаю на тепер – скільки ж випробувань було заготовлено моєю долею, щоби таки випробувати мої почуття до коханої та мою спрямованість в досягненню намічених мною цілей!..
     В кінці року, в Аральську, я раптом тяжко захворів. Протягом місяця намагався видертися з тої біди, але все було марно… Врешті решт місцеві ескулапи відправили мене в Актюбінськ, в авіаційний госпіталь. Після двох неділь досліджень і аналізів мене запросили в кабінет головлікаря. Там знаходилися п’ять доволі похилих лікарів (спеціалістів різних лікарських направлень), а очолювала цю команду молоденька, симпатична головлікарка. Признаюся чесно – у мене в душі від страху все оніміло. Головлікарка, побачивши мої перелякані очі, запросила сісти в крісло і почала зачитувати вердикт медкомісії. Якщо чесно, я абсолютно не розумів змісту тих виводів, але коли пролунало: «Від льотної праці звільнити!», я відчув таку різку біль в грудях, в серці, що навіть застогнав!.. Тож головлікарка одразу викликала медсестру, яка зробила укол та відвела мене в палату.
     Я лежав на ліжку, відвернувшись до стіни і відчував в душі повну порожнечу, а в голові крутилася тільки одна думка: «Що далі? Хто я зараз?Я ніхто, мені тільки двадцять п’ять, я, по суті – інвалід, а який удар, потрясіння для мами? У фінансовому питанні – нуль, з житлом нуль (у мами – невеличка кімнатка в приватному будинку і з нею мій брат, молодший син з жінкою)»…
Про своє сімейне життя навіть думати собі заборонив… І саме головне, в мене відібрали мою мрію – літати!..
     Морально я був розчавлений, не міг ні їсти, ні пити – дихати не хотілось, і що найстрашніше, мій психологічний стан, з кожною хвилиною погіршувався… Раптом в спантеличеному мозку виникла, як я думав, рятівна думка – як покінчити з такою болісною невизначеністю. Треба тільки якось непомітно вислизнути з госпіталю і дійти до аптеки та й вирішити всі ці болючі питання раз та назавжди…
     Не зможу оцінити оцю молоденьку головлікарку як лікаря, але психологом вона була на висоті!!! Одразу після оголошення мені висновку-приговору медкомісією вона перевела мене в іншу палату, де нас було тільки двоє. Моїм сусідом був чоловік, років сорока п’яти. Тому що я лежав відвернувшись до стіни і мовчав, він також мовчки спостерігав за мною, тільки іноді перемовляючись з літньою медсестрою, яка кожні десять хвилин навідувалася до нашої палати. З розповідей медсестри він дізнався яка біда трапилася зі мною і ввечері заговорив зі мною. Він довго, спокійно, докладно розповів мені про свою льотну долю, яка на диво була схожа з моєю. Його теж списали з-за тієї ж болячки коли він був другим пілотом на АН-24, потім довге лікування і зараз він командир екіпажу літака АН-24 на міжнародних рейсах, а цього разу він тут на плановому обстеженні! В мене заново розкрилися очі, в душі знову оселилася надія!
     Наступного дня мене знову викликали в кабінет головлікарки, та тепер я заходив в кабінет з іскрою надії в душі. І ця молоденька жіночка повідала мені, що вона є спадковою лікаркою, її дід, бабуся, та батьки – лікарі і вона всю ніч видзвонювала їм і позаписувала з їх слів всі рецепти народної медицини, які можна використати паралельно з традиційним лікуванням. Усі ті записи, які вона передала мені тоді, я зберігав у себе довгі роки, вони дуже допомогли мені в відновленню здоров’я. І ще – вона настійливо рекомендувала мені їхати лічитися додому, до мами, в Україну!!! Краще материнської любові – ліків нема!!!
   А вже через три дні я був вдома, в Полтаві і відчув на собі, що може зробити мама для сина, який потрапив у біду. Щоб забезпечити мені якісне, висококалорійне харчування (в ті роки це питання було дуже складним та дорогим), мамі довелося працювати на трьох роботах і вона з цим упоралася!!! До того ж, вона знайшла чудову лікарку, спеціаліста, яка витягла мене з самого дна! Справа в тім, що коли я вперше попав на прийом до цієї чудової жінки – Раїси Іванівни, я вже не міг самостійно ходити і тільки дякуючи її знанням, досвіду через чотири місяці я зрозумів, що в мене все буде добре! Але з перших же днів нашого знайомства вона чесно попередила: «Лікування буде важким та довгим, потрібно тільки не опускати рук». І я їй повірив, розумів, що цю жінку не дарма стрінуто мною на моєму життєвому шляху!..
     За весь цей час, кожен день, в голові, в душі, жила, не давала спокою, ця
болюча думка: «Як мені діяти, куди діти свої почуття любові до дівчини, що зоставив далеко в Казахстані?»
     Будучи чесною людиною, я розумів, що не можу мовчки, нічого не пояснивши, зникнути з її, теж нелегкого життя. Довго, майже десять днів, я писав їй, як я думав прощальний лист. Розказав чесно їй про ту біду, що трапилася зі мною, розповів про всі ті негаразди, що очікують мене в перспективі подальшої долі, ну а в завершення порадив знайти достойного чоловіка та створити дійсно щасливу сім’ю і я буду тільки радий її благополуччю. Ясна річ, нервував, не спав ночами – хоча був готовий до любої відповіді. А коли прийшов лист від Танюши, довго не рішався розкрити конверт, а коли читав його – сльози на очах!.. Як же вона лаяла мене за невіру в неї! Наше листування тривало кілька місяців і її листи лікували мене не менше ніж лікарі! А потім, на початку літа – телеграма: «Зустрічай, лечу до тебе, в Полтаву»!..
     І вже за місяць скромне (тільки близькі родичі та кілька сусідів) весілля і на цій землі створена ще одна сім’я, частинка суспільства!.. І хоча труднощів в нашому сімейному житті було досить багато, ми пройшли цей шлях достойно! Народили та виростили дуже хороших синів, маємо чудових онучок та правнука! От за це я безмежно вдячний своїй долі, яка іноді була до мене жорстокою, але зате посилала в поміч таких людей, вдячність яким у мене не має меж! А також неоцінна участь в моєму житті моєї мами, моєї коханої жінки Тані, яка мужньо терпіла усі незгоди нашого не завше безтурботного, спільного, полувікового життя!!! Дякую лікарям, що рятували моє життя, дякую командирам, з якими набирався розуму та майстерності в пілотуванні! З часом став першокласним пілотом, облетів пів Союзу, працював за кордоном і про це розповім трохи нижче. А закінчу цю главу словами-побажанням: «Ніколи не опускай рук! За свою мрію треба битися до останнього подиху!»

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ        - 2018-й рік
    переклад українською мовою      - 2025-й рік