Садись, мой друг

Сідай, мій друже, а я посунусь.
Що тут роблю? Шукаю юність.
Ходив по місту, шукав дитинство, 
Лебедів мертвих шукав материнства.
Ходив-гуляв, втомився та й сів;
Не помітив, як ходячи, сам посивів.
Все ніби знайоме, знайоме як фотки
Сусідів по цвинтару на надгробках.
Дерева в дворі стали трохи вищі, 
Планомірно історія "Віку" нищить.
Загалом скажу, мої втомлені ноги
Топтали одні і ті самі дороги.
Незмінно все, хіба друзі старші, 
А у старших в голосі більше фальші;
Трава тьмяніша та небо ближче, 
І зорі, здається, висять вже нижче.
Давно не ввижається ліс великим, 
Не здається таким вже страшним і диким;
Дорослий себе там не зможе згубити, 
Зайти далеко - означає десь вийти.
Богу дяка, на лавочці зручно, 
А вечір спадає зовсім беззвучно, 
Зриваючи голос лиш гулом машини, 
Та кроками тихими з боку стежини.
Дивись: за дахом ховаються крони
Вічнозелених сосен, з яких ворони
Злітають у передвечірнє небо.
Знову навпроти в котеджі хто-небудь
Покличе Майкла, візьме гітару, 
Й до самого ранку вгамселить жару.
І, сидячи тут, все здається стабільним, 
І ти собі знову здаєшся вільним, 
Як років п`ятнадцять до цього моменту, 
Без думок про роботу і місячну ренту, 
Про болячки свої і майбутнє мутне.
Правда, падає низько стовпчик ртутний, 
А значить - докурюй та підем додому.
Насправді додому, де добре й одному.