Жизнь, отданная небу. Гл. 7

                ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ НЕБУ!..               
                ГЛАВА  7

     Ви коли-небудь замислювалися, які люди живуть поряд з вами? Як їх життєвий досвід та їх вчинки впливають на ваш світогляд і сприймання явищ навколишнього світу? То ж не секрет, що коли опиняєшся, в силу життєвих обставин, в новому колективі або в нових умовах для свого життя, ти якось підсвідомо робиш аналіз та вибираєш позитивні або негативні риски в оточуючих тебе людях. А в подальшому, це вже тільки від тебе залежить, що ти обереш для себе.
     Нещодавно вчені провели розрахунки і підрахували – людина за час свого існування зустрічає, знайомиться та проводить якийсь час свого життя з великою кількістю нових людей і, як  виявилося, ця цифра дуже велика. В середньому – це біля 80 000 людей! Ясна річ, в кінці життєвого шляху ти навряд чи зможеш згадати або описати усі зустрічі та характери всіх цих людей, їх позитивні чи негативні вчинки. Нажаль, наша людська пам'ять має якусь межу при намаганні все згадати у своєму минулому… Та при цьому, бувають такі випадки і люди, які намертво вклинюються в твоїх мозках і спогади про них завжди живуть в тобі, хвилюють, тривожать твою душу і ти, з задоволенням, ділишся ними при дружніх зустрічах або на папері, як це роблю я зараз!.. може ці спогади будуть комусь цікавими, а хтось вирішить, що то просто буйна фантазія автора. Кожен має право на свою думку. Зі свого боку, мушу завірити вас, що мені доводиться дуже скорочувати свої спогади з-за дуже великого об’єму інформації.
     Коли мене, волею долі, занесло на безмежні простори Півдня Казахстану, в пустелю Кизилкум, я очікував, що мене тут будуть оточувати тільки корінні, місцеві жителі – казахи, які віками жили тут і пристосувалися виживати в цих нелегких умовах. Та яке ж було моє здивування – скільки національностей жило поряд з місцевими казахами в кожному, навіть невеличкому поселенні! Виявилося, до шестидесятих років двадцятого століття вся ця територія була пристосована для примусового поселення ув’язнених, які відбули строки покарання в таборах ГУЛАГу.
     Тут жили та працювали люди різних національностей і навіть неповний перелік їх – вражає! За ті роки життя та праці на Півдні Казахстану я зустрічав, працював, дружив з українцями, німцями, греками, чеченцями, татарами, корейцями, іранцями, євреями, турками, висланими на поселення росіянами!.. І в кожного з них така незвична доля, що достойна, гідна бути описаною та зостатися в пам’яті поколінь.
     Жалію, що не зможу з-за нестачі сил та часу достойно включити їх долі в свої спогади… З перших же днів свого життя в Аральську мені довелося жити і спілкуватися з бувшими ув’язненими. І мушу сказати – за весь час мого перебування в тих місцях, а це майже десять років тяжкої праці та випробувань, я не зустрів ні одного негативного героя серед цих бувших зеків!.. За весь час спілкування з ними не почув ні одного образливого слова або недоброго погляду. Можна тільки позаздрити їх життєлюбству, розуму, товариськості та готовності прийти на допомогу навіть невідомому. Напевно їм добре відомі сила дружби та вага допомоги друга.
     Тому що мені і моєму другу Валерію дуже не сподобалося жити в общазі аеропорта (дуже гамірно, надто веселі п’янки, ночі без сну), ми вирішили жити в найманій квартирі. Цей дім нам дуже настійливо радила прибиральниця нашої общаги, кримська татарка апа Айше (між іншим теж в минулому зечка, що відбула свій строк ув’язнення в Сибіру, а потім примусове поселення в Узбекистані, в Янгиюльському районі де намагалася зорганізувати гурток  культури та танцю кримських татар, як вчителька молодших класів і була велика спільнота кримських татар, за що її і вислали аж до Аральська за небажану агітацію тієї культури). Як же нам поталанило з такою порадницею!..
     Коли прийшли за адресою – побачили великий дім, збудований з справжнього українського саману, побілений вапном з намальованими по стінах соняшниками та мальвами! Справжня українська хата-мазанка під солом’яним дахом, а двір обнесений справжнім тином та ще й  весь заріс шпоришем. На стукіт у хвіртку до нас вийшов сивоволосий, міцний, зі справжніми українськими вусами дід і, на чисто українській мові, запитав:
     – Що ви хотіли, хлопці?
     – А ми хотіли б жити у Вас, - з посмішкою відповіли.
     Так ми одразу й стали з ним друзями! А коли він дізнався, що один з нас з Полтави, а інший з Житомира – дуже зрадів землякам та став одразу готувати стіл для обіду і виставив жбан браги!..
     Зсередини в хаті було чисто і все прикрашено по-українські, а на сволоках висіли пучки трав, сухих квітів! І була справжня селянська піч, на якій можна було спати, а біля неї стояли кілька рогачів для чавунів і вся ця піч розписана півнями та квітами! Точнісінько така ж хата та піч були у мого діда в Андріївці, поряд з Диканькою, де я часто, влітку жив та грався зі своїми братами та сестрами на канікулах!!! А біля печі стояла різьблена, дубова лежанка, на якій лежала дідова жінка – він одразу попередив нас, що вона вже два роки лежить після тяжкого інсульту, не говорить, не ходе, тільки іноді мугикає,  якщо щось потрібно…;(
Дід пригощав нас щиро, по-українські хлібосольно, гостинно! Був      
справжній, наваристий борщ, вареники з капустою, з картоплею та зі
 шкварками, а запивали запашистим узваром!!! А яка ж добряча була в нього брага, та він попередив – поки сидимо за столом, все буде добре, а от вкладати нас спати доведеться таки йому, бо самі до ліжок не дійдемо!.. Обідали довго, з третьої години і до восьмої вечора і за цей час дід розпитував про наше життя, розбалакався і розповів про свій тяжкий життєвий шлях…
     Мав велику сім’ю на Черкащині, велике господарство, тож і працювали до сьомого поту, щоб прокормити всю велику сім’ю. Та раптом нагрянула колективізація і їх признали кулаками… Завантажили всю велику сім’ю в вантажний вагон – і до Сибіру, поїздка була довга, майже місяць… Від хвороб та голоду вмерли батьки його та жінки, яких просто викинула з вагону охорона, їх могили невідомо де, на шляху пересування потяга до Сибіру… ;(  В Тайзі самостійно будували собі землянки, ні лікарів, ні ліків – лічилися тільки травами та хвоєю, а своїх синів-погодків врятувати не змогли, їх могили зосталися далеко в Сибіру… З того часу підтримували одне одного як могли!.. Після пережитого, дітей  в них вже не могло бути… А п’ятдесят п’ятого їм дозволили покинути Сибір та примусово поселили в Аральську з обов’язковим контролем в органах…
     Того дня я знов замислився про справедливість та непогрішимість комунізму! Але мріючи про небо, про польоти, я вимушений був сховати всі свої думки якомога глибше… Кілька днів потому мені не давала покою думка, що дід Іван зарання знав, про наш візит до нього і тому добре підготувався до такої зустрічі. Коли я запитав про це у нього, він засміявся і повідомив, що вже давно хотів пожильців з України, щоб можна було б порозмовляти та поспівати на українській мові. А підшукати таких пожильців йому допомогла його подруга, сусідка – кримська татарка з нашої общаги, от і вся таємниця цієї операції!..
     Як згодом виявилося, всі ці гіркі зізнання про своє життя, стали своєрідною сповіддю перед фінішем свого життєвого шляху… А ми стали достойними слухачами цієї драматичної повісті… Після кількох місяців нашого спільного життя в діда Івана нам довелося поїхати в Алма-Ату на навчання, а коли повернулися, то ледве впізнали нашого діда. За час нашої відсутності раптом померла його кохана супутниця – жінка, сама дорога людина для нього… ; Після її похорону – він осунувся, почорнів та зовсім здав фізично. Нас він попередив, що продає дім і, не питаючи ні в кого дозволу, їде в Україну…
     І нам довелося знову підшукувати приватне помешкання, яке ми знайшли у греків. То був великий, красивий дім на двох хазяїв. Одну половину цього дома хазяї здавали пожильцям і вона юридично, належала брату хазяйки, а в другій жили самі. Брат хазяйки, на цей час відбував карне покарання в Сибіру по сфабрикованому звинуваченню про зґвалтуванню своєї падчерки. Це класична трагічна історія про людську підлість та жадобу до грошей з-за яких людці готові піти на будь-який злочин… Трохи пізніше я розповім і про цю трагедію.
     Хазяйка не працювала, а її чоловік з рання і до вечора пропадав на роботі. Коли ми не літали і були дома, вона завжди забігала до нас з маленькою доцею на чай, пригощала нас пиріжками, печивом, яке сама пекла. Для такого випадку ми завжди мали пляшечку червоного вина! От за такими чаюваннями вона й розповіла нам про долю греків, що опинилися в Аральську…
     Під Одесою, на березі Чорного моря, знаходилося поселення греків, яке було засновано ще задовго до революції. Коли почалася Вітчизняна і фашисти почали наступ на Одесу, всіх жителів поселення вивезли до Сибіру. Хазяйці тоді було п’ять років, як вона розповіла – весь поселок, до війни, займався контрабандою і очолював це двадцятисемирічний грек Нікос. Він був сусідом їх сім’ї і досить часто бував в їх домі. І завжди казав її батьку та мамі, що він почекає доки підросте їх дочка і вона обов’язково буде його жінкою, а батьки не могли нічого сказати проти, тільки всміхалися. В їх поселенні він був «БОГ» і «ЦАР», благополуччя та й життя повністю залежало від нього… 
     Як не дивно, все так і сталося, її батьки померли в Сибіру, коли їй виповнилося дванадцять і вона, з братом Григорієм, зосталися сиротами. Нікос взяв опіку над ними обома. В Сибіру, в тайговому поселенні греків він зоставався головним і керував усім, був ду-у-уже багатим. За свій рахунок утримував інвалідів та старих і немічних, зорганізував навіть школу з вчителями, яких вибрали серед висланих. А коли їй виповнилося сімнадцять, вони обвінчалися і відгуляли весілля! І вже тільки в 1954-му, після смерті шизофреніка Сталіна, їм дозволили оселитися всією грецькою общиною, під наглядом, в Аральську. Де Нікос побудував великий, цегляний (що для Аральська було незвично) дім для себе з Марією і для її брата Григорія.
     А невдовзі Григорій почав зустрічатися з старшою за себе жінкою, яка мала десятирічну дочку. Цю жінку незлюбили в общині греків, а брат закохався до нестями і наполіг на весіллі. Отож так він обрав собі трагічну долю… Прожили вони разом в новому домі три роки і весь цей час йому розповідали, що його кохана зраджує йому, а він, ясна річ, цьому не вірив. Отак сліпе кохання вщент вимикає розум… Одного разу привезли його додому друзі – п’яного, як чіп ( щось святкували з друзями), а під ранок його кохана викликала міліцію і заявила, що він зґвалтував свою падчерку (її дочку), що та і підтвердила на суді… Суд був скорий і він отримав двадцять років в’язниці… Ніхто не вірив, що він міг таке скоїти, але довести його невинність не змогли… Тільки Божа кара наздогнала все ж ту підлу жінку – через рік вона сконала в тяжких муках від раку!..
      А чому це я так впевнено розповідаю про ті, вже такі далекі, події? Одного разу, під час чаювання на подвір’ї нашої половини садиби з хазяйкою та її дочкою, у двір ввійшла молода, модно вдягнена, дуже красива жінка. Ледь глянувши на неї, хазяйка зблідла, вхопилася за серце і мовчки, зі страхом дивилася на неї… А ця жінка підійшла до нашого столу, стала на коліна і стала казати:
 – Тітко Марія, пробачте мені, я такий гріх взяла на свою душу. Я була така молода, дурна, усього тринадцять, та й мама мене змусила. Тією ніччю вона сама позбавила мене цноти і змусила свідчити на суді проти свого вітчима, Вашого брата. Десять років я мучусь і не можу спокійно спати. Божа кара покарала мою матір, а зараз моя донька дуже хворіє. В церкві, на сповіді, я покаялася і розповіла всю правду батюшці. Він направив мене приїхати сюди і написати всю правду в міліції, щоб був перегляд тієї справи, щоб звільнити Вашого брата з в’язниці. Прошу, пробачте мені і допоможіть виконати цей наказ батюшки.
Сказати, що я був шокований, то мало – я був просто в трансі. Переді мною, за кілька хвилин, промайнули зламані долі кількох нещасних людей, а спомини про ці події живуть досі в моїй пам’яті і час од часу тривожать мою душу. А до того, скільки такої пакості ще живе на цьому неідеальному світі?
     А відчуття того нещасного, який не заслужено просидів десять років за решіткою буцегарні і це після сталінських таборів? Нещасний радянський нарід, над яким ставили такі бузувірські експерименти. Не знаю, чим закінчилася ця гучна справа, я тільки знаю, що заява була подана і падчерка згодилася свідчити на суді і навіть відповісти за дачу хибних показань в суді, щоб спокутувати свій гріх!.. На той час греки Аральська вирішили подати прохання про виїзд на ПМЖ в Грецію і воно, як не дивно, було задоволено! Але в цей час, в Греції, стався путч і там, до влади, прийшли «чорні полковники»… Це був удар нижче поясу… Греки були перелякані і вирішили дещо почекати з виїздом… Я прожив з ними ще місяців зо три.
     Справа в тім, що мій командир екіпажу – Міладій Михайлович Арбузов, з яким в мене склалися дуже дружні, товариські відношення, збирався перевестись на роботу в Куйбишев, рідне місто, де жили його батьки та жінка. А в Аральську він жив на квартирі російської пари похилого віку і я часто заходив до нього в гості. Дітей вони не мали і мене завжди приємно дивувало, з яким теплом, по-рідному вони відносилися до нього і коли ми вечорами або в вихідні, святкові дні сиділи за столом з чаркою вина, відчувалося, що Міладій Михайлович для них був як старший син, а до мене вони ставилися як до молодшого сина. Якщо чесно, для мене то було дуже приємно, бо я жив за тисячі кілометрів від рідного дому і мені так не вистачало тепла, співчуття, материнської уваги, спілкування з рідними, близькими, дорогими моєму серцю людьми!.. Дякую долі, що подарувала мені зустріч з такими добрими, неординарними людьми!..
     Тоді я ще не знав, навіть уявити собі не міг, з якими людьми мене звела доля, я про них нічого не знав. Хто вони? Яке життя було прожито ними? Що привело їх в Аральськ? Дядя Вітя – високий, сухорлявий, міцний, красивий мужик, мав гарні вуса та уважні, розумні очі. І що мені найбільш подобалося – він вмів дуже уважно слухати співрозмовника, а також ярко і цікаво розповідати. На противагу йому, тьотя Люба була малограмотна, могла висловитися ярким матірним оборотом речі, знала багато сибірських солоних частушок. Зате вона мала дуже добру душу, була працелюбна і завжди турбувалася про нас. Пізніше я став звати її мамою Любою. Коли Міладій Михайлович улетів на батьківщину, я ще кілька неділь прожив у греків, але часто заходив до дяді Віті та тьоті Люби, вони завжди кормили мене – боялись, що я голодую. А потім дядя Вітя категорично наказав перетягти мої речі до них – домівки знаходилися на відстані ста метрів одна від одної.
     Ну, а зараз кілька слів про їх тяжкий незвичайний життєвий шлях. Дядя Вітя родом був з Західного Сибіру. Коли почалася війна, був мобілізований в військо і направлений на пришвидшені офіцерські курси, після яких молодшим лейтенантом потрапив в Сталінград, де пройшов все пекло тієї знаменної баталії, був тяжко поранений і лікувався в Ташкенті. Коли ж підлікували то направили знову на фронт, який знаходився вже в Україні. Коли їхав поїздом, на одній із зупинок, ватага якихось мужиків в військових одностроях запропонувала випити з ними за перемогу – прокинувся в лісі, кілометрів за двадцять від залізничної колії, в одних трусах, без документів, без грошей… Півдня блював, відходив від отруєння та роздумував, що ж робити далі?
     Його, напевно, очікував військовий трибунал, а в воєнний час, за дезертирство – і розстріл!.. Роздивився неподалік невелике селище, тож ніччю заліз в крайню хату, зв’язав хазяїв, забрав гроші та одягся. Кілька днів пішки, крадькома, блукав лісами в напрямку залізничного шляху. Довго не міг наважитися та все ж на крутому підйомі, на ходу заліз до пасажирського вагону поїзда. Коли проходив по вагону раптом побачив  в купе майора, дуже схожого на нього. Стоячи біля вікна, дочекався, коли той з товаришем пішов в сторону ресторану – зумів відкрити купе та поцупити там чемодан. На ходу зіскочив з потяга, а в чемодані знайшов документи та форму майора. І далі вже на попутних доїхав до Москви, де і жив якийсь час без прізвища та без біографії. Та одного разу, під час облави, його затримали – на допитах косив під ненормального, як його не катували, били свого прізвища і місця народження не назвав ( дуже боявся за рідних, батьків, брата)!.. Суд засудив на десять років і засудження відбував на буд майданчиках Москви. Маючи норовистий, непокірливий характер майже рік відсидів в карцері. До того ж, в душі горіло, пекло бажання помсти тим виродкам, бандитам, які обпоїли та вкрали його військові документи, зламали його долю. Де тільки міг влаштовував бійні з кримінальними зеками і під час однієї з бійок вбив кримінального авторитета і був засланий в один з таборів Сибіру. Тому на волю вийшов тільки через тринадцять років.
     Як він розповідав мені – коли отримав довідку про звільнення та вийшов за ворота табору, раптом  вперше, в дорослому житті, заплакав. Так стало гірко, образливо, що з-за безглуздого випадку була втрачена краща частина життя!.. А вже коли їхав потягом до міста Аральськ, на примусове поселення, побачив жінку, на вигляд – явна зечка, яка сиділа в куточку і тихо плакала. Підсів, заговорив. Розмовляли всю ніч, а на ранок порішили – будуть жити разом!.. Коли приїхали в Аральськ, одразу звернулися до представника місцевого КДБ з проханням допомогти їм. Їм допомогли з пропискою, влаштували на роботу і дядя Вітя почав працювати на судноремонтний завод, став класним спеціалістом – його фото не один рік красувалося на міській Дошці Пошани!.. А от мамі Любі працювати він не дозволив, беріг її!..
     Ну і кілька слів про життєвий шлях мами Люби. Родом вона з Центру Сибіру. Їй виповнилося тільки шістнадцять коли, по доносу місцевого алкаша-активіста, заарештували її матір… Потім швидкий суд і їй присудили десять років таборів, як ворогу радянської влади (вона дійсно не любила комуністів і ніколи не стримувала своїх емоцій)… А мама Люба, як справжня сибірячка, не стрималася і після суду, на очах натовпу огріла донощика по голові лопатою!.. На жаль – на смерть… Цього вистачило на двадцять років сибірських таборів, які відсиділа від дзвінка до дзвінка і не жаліла про це ніколи!..
     Ясна річ, не можу промовчати про долю матері тьоті Люби… Коли закінчилося її десятирічне ув’язнення і вона повернулася додому, то змогла прожити в рідних стінах тільки місяць, а потім знову «справедливий суд», який за антирадянську пропаганду присудив їй вже п'ятнадцять років таборів… Моя доля подарувала мені зустріч з цією нескореною сибірячкою. Вона приїжджала в Аральськ побачитись з донькою через тридцять років розлуки. Я був захоплений цією маленькою, сухорлявою старенькою!.. Як же цікаво вона розповідала про своє табірне життя, про її подруг, про дружбу людей, що потрапили в біду і не зламалися. Вона була грамотна і добре начитана, могла напам’ять цитувати і письменників, і філософів. Часто я стидався за себе, за вузькість своїх знань…
От такі незвичайні постаті вчили мене все життя бути добрим, чесним, не робити зла!.. І я їм безмежно вдячний за ту науку!.. Коли зі мною трапилась біда і я вимушений був поїхати додому, в Полтаву, на довгострокове лікування – я весь час відчував співпереживання за мою долю, за подальшу льотну кар’єру, бо довгий час листувалися, а потім дядя Вітя повідомив про смерть мами Люби і наше листування поступово перервалося… Та пам'ять про цих надзвичайно чудових людях жила, живе і буде жити в моєму серці!!!

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ        - 2018-й рік
    переклад українською мовою      - 2025-й рік