Жизнь, отданная небу. Гл. 1

                ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ НЕБУ!..
                Глава 1

         Я ещё не успела бросить в землю зерно,
         Ему надо ещё и созреть, и взрасти.
         Не успела я саженец в землю вкопать,
         И дождаться плодов, чтобы их собирать.
         Не свершила всех дел, что задумать успела,
         Мало сделала в жизни, то чего так хотела,
         Не спешу подытожить черту, чтоб уйти,
         Просто, время пришло, глянуть, что позади.
         Обязательно выпеку хлеб из зерна,
         И из спелых плодов - выпью чашу вина,
         И, как женщина - выполню долг свой сполна,
         Не исполню всех дел - не моя в том вина.
         Дай мне Господи сил, делать, что я хочу,
         Чтобы польза была, в радость и доброту,
         Чтобы слог мой ложился, и смысл принимал,
         И чтоб те, кто читая, его понимал.
                ЧУПОВСКАЯ - САЗОНОВА   Т.Н.               

     Мабуть кожен, хто прожив нелегке й доволі тривале життя – мимоволі починає замислюватися, ставити питання, а чи все він зробив, щоби зміг запитати себе: - «Чи щасливий я, чи здійснив, реалізував задум, мрію, якою загорівся ще на початку свого життєвого шляху»?
     Зізнаюсь чесно – я задоволений, я щасливий…
     Моя мрія про польоти, про небо виникла, коли мені було майже одинадцять років. Літо, канікули, спека і, певна річ, так кортить збігати на річку, покупатися. Поки батьки на роботі, вирішив тишком-нишком збігати на річку, а до неї кілометрів шість-вісім. Грошей, ясна річ, нема і тому треба топати на своїх двох. Йдучи пішки, швидко втомився й вирішив перепочити в абрикосовому гаю на Інститутській горі. Лежачи на спині, спостерігаю за хмаринкою пропливаючою по блакитному небу. Раптом, з подивом, звертаю увагу на зграю ластівок. Найбільш мене вразило, як вони на такій великій швидкості проносяться між дерев і при цьому примудряються не зіткнутися між собою і пролітати в міліметрах від землі! Я був захоплений красою бездоганних ліній тіла, крил, хвоста цих чудових пташок! І ніякої суєти, метушні – просто насолодження польотом!!! Це для мене стало поштовхом.
     Я підхопився на ноги і швидко понісся в напрямку Сонячного парку. Справа в тім, що нещодавно, ми з вчителькою, класною керівницею, ходили на дитячу виставу в Дім піонерів. І я запам’ятав табличку на одних з дверей: «АВІАМОДЕЛЬНИЙ ГУРТОК». Вже через півгодини я мав бесіду з керівником гуртка, звали якого – Володимир Іванович. Він докладно розпитав про нашу сім’ю (з’ясувалося, що він наш сусід), про навчання в школі, а на завершення бесіди запитав:
     – А зараз поясни мені, будь ласка, чому ти раптом вирішив самостійно, без дорослих завітати до нашого гуртка. Справа в тім, що ми проводимо набір в гурток в вересні, на початку шкільного учбового року.
     Довелося розповісти йому чесно про побачених мною польотах ластівок. Він розсміявся:
     – Я авіамоделюванням зайнявся теж з-за цього, тільки мені тоді було вже п'ятнадцять. Добре, приходь завтра на заняття. Раптом і справді літати будеш.
     З наступного дня я занурився в світ авіації. Володимир Іванович відкривав мені ази авіабудування, давав літературу для вивчення самої теорії польотів. Я все глибше занурювався в світ авіації, сам розраховував і будував свій перший планер. О-оо, скільки разів я його збирав і ламав, а потім знов будував… Зате яка ж то була радість, коли мій планер був запущений мною в політ і протримався в повітрі доволі достойний час!.. Бо друге місце на обласних змаганнях, то таки непогано для новачка!.. Та головним призом, як для мене, було рішення керівництва змагань – нагородити нас ознайомчими польотами на чотирьохмісному літаку ЯК-12! Душа моя тріумфувала – я вперше в житті злетів у повітря, в небо, вперше побачив з висоти нашу красуню Полтаву!!! От з того моменту і було вирішено питання про мою мрію! Я вивчився, став пілотом Цивільної авіації і був направлений, після училища, на роботу в Казахстан, в м. Кизил-Орда. Якщо чесно – спочатку був дуже засмучений таким рішенням держкомісії… Після рідної, зеленої, квітучої України, піски Кизилкумської пустелі здалися жахливим засланням для безвинно засудженого молодого парубка. Але поступово, набираючись досвіду, льотної майстерності, я зрозумів всю привабливість, чарівність льотної праці саме тут, а не в рутинних польотах на пасажирських маршрутах!
     А щоб мене добре зрозуміли, розповім, для приклада, тільки про один день своєї непростої праці в Приаральских Кизилкумах. На той час я вже був командиром екіпажа. Пройшов навчання в столиці Казахстану – Алма-Аті та в столиці Узбекистану – Ташкенті. Мав допуск до десантування парашутистів-десантників та викиду вимпелів в гірській місцевості, підбору з повітря майданчика для виконання посадки літака. В той день мій екіпаж був черговим по санітарним викликам. Після проходження медогляду, огляду та контролю готовності літака ми знаходилися в штурманській кімнаті в очікуванні виклику від санавіації. Особливістю таких завдань є невизначеність. Можна просидіти в очікуванні цілий день і не дочекатися виклику, але того дня виклик таки надійшов вже після обіду. Коли на аеродром прибула «швидка», медсестра повідомила, що потрібно забрати з аулу породіллю з новонародженим сином. Молодій мамі, одразу після пологів, донесли родичі, що її чоловік пішов від неї до іншої жінки. Це так морально вразило її, що вона вже три доби не їсть, не п’є, мовчить і відмовляється кормити новонародженого сина…
     Поки другий пілот прокладав маршрут польоту на карті, проводив розрахунок параметрів польоту, я отримав консультацію в синоптиків. Погода чудова, вітер попутний. Після злету, взяли курс прямо на аул, де знаходилась хвора. Зайняли робочу висоту – 300 метрів. Особливістю польотів в цьому регіоні було те, що північніше залізничного шляху Москва – Алма-Ата знаходився космодром «Байконур» і літакам нашого авіазагону дозволялося літати на висоті не вище 300 метрів та на відстані від космодрому не ближче 50-70 кілометрів. Та, на такій відстані, при добрій видимості можна було бачити ракети. От і того дня ми зуміли побачити величезну ракету на пусковому столі, навіть припустити не міг, що ця ракета завдасть якогось клопоту нашому польоту!.. До аулу, напряму, триста двадцять кілометрів – це близько двох годин польоту. При підльоті до аулу, я відзначив, що рельєф місцевості дуже складний – навкруги зарості кущів, зарослі бархани (ми звемо їх купинням). Після декількох прольотів над аулом, приймаю доволі ризиковане рішення. Зі степу в аул проходить ґрунтова, доволі вузька (метра три-чотири завширшки) дорога просто до одноповерхового,  барачного   типу,  будинку   фельдшерського   пункту,   на  якому прикріплений білий прапор з червоним хрестом. Приймаю рішення про посадку на цю дорогу і доповідаю диспетчеру час посадки і орієнтовний час злету. При здійсненні посадки, колеса літака були на півметра від даху будинку, зате швидкий дотик колес з землею та різке гальмування, бо дорога таки звивиста.
     Як тільки підрулили до фельдшерського пункту, два казахи силою притягли молоду привабливу мамочку. Яка з усіх сил намагалася вирватися з цупких рук санітарів. Довелося нашій медсестрі робити їй заспокійливий укол. Хвора обм’якла і її занесли в літак та надійно прив’язали до сидіння. Вся ця гнітюча процедура мене просто потрясла… Після чого місцева медсестра принесла малюка і також сіла з ним в літак. Після злету взяли курс на Кизил-Орду, доповів диспетчеру розрахунковий час прибуття та про стан здоров’я хворої на борту. А вже через двадцять хвилин польоту раптом мене викликав на зв'язок диспетчер та повідомив, що в тридцяти кілометрах південніше нас знаходиться хворий в коматозному стані. Травма черепа, хребтового стовпа, перелами рук та ніг! Санавіація запитує, чи не зможу я, маючи вже на борту хвору, виконати посадку, щоб забрати і цього важко травмованого? Покликав медсестру – вона не заперечувала. Доповів своє рішення – про евакуацію хворого. Хвилин через десять вже підбирав майданчик, щоб здійснити посадку. І знову такий же незручний рельєф місцевості…
     Довелося сідати кілометрів за сім від поселення. Доки чекали на хворого відкрили великі вантажні двері та підготували кріплення для носилок. Невдовзі до літака підвели двох коней, між якими були прив’язані ноші, а на них лежало забинтоване з голови до ніг тіло молодого хлопця. Як розповів фельдшер, цей пастух гнав отару на водопій, сидячи на верблюді. Та раптом щось дуже налякало верблюда і він понісся галопом, а на руїнах старого будинку різко став і скинув хлопця, який зазнав таких страшних каліцтв. Швидко закріпили ноші і стрімко вилетіли додому. Пролітаючи траверз «Байконуру» (до Кизил-Орди зоставалось хвилин сорок польоту) диспетчер знову викликав нас на зв'язок і оголосив про сигнал «Полюс»!..
     То було надто несподівано… За весь час моєї льотної роботи я не пам'ятаю, щоб колись пролунав цей сигнал… Справа в тім, що по цьому сигналу, всі літаки, що знаходяться в повітрі, повинні негайно виконати посадку і знаходитись на землі до особливого розпорядження. Шокований всім цим я попрохав диспетчерів зв’язатися з командуванням космодрому або з командуванням Аерофлоту в Москві і пояснити їм ситуацію, в якій опинився мій літак з двома тяжкохворими на борту. Хвилин через сім я отримав розпорядження:
     – Взяти курс польоту строго на південь (це хвостом до космодрому) і,
зберігаючи висоту, продовжувати політ до нових розпоряджень.
     Ну треба ж було такому трапитися – я дуже хвилювався за покаліченого
молодого хлопця… Та фельдшер мене весь час заспокоював:
     – Пульс та тиск без змін, крапельниця на місці…
     Моєму другому пілоту сьогодні дісталось – весь час він повинен був прокладати маршрут на карті, робити розрахунки… Вже через хвилин сорок я підрахував скільки ж потрібно хвилин польоту для прибуття в Кизил-Орду. І знову проблема – посадка можлива тільки після заходу сонця, а це вже НП… Я не маю допуску до нічних польотів, та й літак, до того ж, повинен бути підготовлений і перевірений… Тільки намірився викликати на зв'язок диспетчера – як пролунав запит про розрахунковий час прибуття в Кизил-Орду (на землі також уважно слідкували за нашим польотом). Доповів, що посадка відбудеться після заходу сонця і потрібно запросити дозвіл на це в Міністерстві цивільної авіації в Москві. А вже через п’ять хвилин отримав наказ:
     – Взяти курс на Кизил-Орду і кожні десять хвилин доповідати про стан здоров’я хворих на борту…
     І тільки через хвилин двадцять отримав запит з Москви:
     – Доповісти, чи зможе командир забезпечити безпечну посадку літака в нічний час, не маючи допуску до таких польотів?
     Я, ясна річ, кнопку радіозв’язку не натиснув, але вголос в кабіні стільки матірних слів пролунало, що мій другий реготав з цього до сліз… Після цього трошки заспокоївся, викликав диспетчера і попрохав передати поважним міністрам, що я з цього літака нікуди тікати не збираюся і моє життя для мене теж дуже дороге, тому я готовий безпечно зарулити на стоянку!.. Звісно ж, при підльоті до аеродрому відчував напругу, але яка ж то була краса – ввімкнули все, що тільки могли! Аеродром – наче новорічна ялинка, навіть був ввімкнутий світло-маяк, який взагалі ніколи не вмикали. Сідав наче вдень, намагаючись так притерти колеса до бетонки, щоб хворі нічого не відчули. На пероні – повний гармидер, стоїть аж п’ять «швидких» (напевно, про запас) і все командування.
     Як тільки винесли хворих і «швидкі» з ревом понеслися до лікарень, вийшов і я. Першим до мене підійшов командир загону і, так суворо, каже:
     – Ну що, порушнику, давай-но своє пілотське…
     Пілоти мене зрозуміють – кожного разу, коли звучить така фраза, душа льотчика обривається нижче колін, а в животі судорга…  Але нічого не поробиш – дістаю пілотське свідоцтво, а руки тремтять… Він його взяв і, посміхаючись, промовив:
     – Дякую, ти врятував життя трьом, та й своє теж! Завтра до мене в кабінет.
     Потім потис мені руку і пішов. Отак я, позапланово і без тренувань, отримав допуск до нічних польотів і поза чергою став інструктором – вчив молодих других пілотів при їх підготовці на командирську посаду!
     І про долю хворих – молоду маму психіатри вилікували, вона почала кормити свого синочка, а хлопець переніс п’ять-шість операцій і, в подальшому, мені ж і довелося його доставити в рідне поселення на інвалідній колясці…
    От тому я й вважаю себе щасливою людиною, бо здійснив СВОЮ мрію і присвятив СВОЄ життя небу!!!

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ      - 2017-й рік
    переклад українською мовою    - 2025-й рік