Пробач мамо... гл. 1

               
               
               
                ПОКАЯНИЕ   РОДИТЕЛЯМ
               
                Когда они уходят в тишину,
                Туда, откуда точно нет возврата,
                Порой хватает несколько минут
                Понять – о боже, как мы виноваты…
                И фото – чёрно-белое кино.
                Усталые глаза – знакомым взглядом.
                Они уже простили нас давно
                За то, что слишком редко были рядом,
                За не звонки, не встречи, не тепло.
                Не лица перед нами, просто тени…
                А сколько было сказано не то,
                И не о том, и фразами не теми.
                Тугая боль – вины последний штрих –
                Скребёт, изводит холодом по коже.
                За всё, что мы не сделали для них,
                Они прощают. Мы себя – не можем.

                Э. Асадов

     Як прикро, що ми можемо оцінити, неупереджено та чесно, свої вчинки, тільки в кінці свого життєвого шляху. Поки ми молоді – ми вперто впевнені в своїй правоті. Ми не замислюємося, що всі наші негожі вчинки, шкодять не тільки особисто тобі, але завдають непоправний удар твоїм близьким – особливо мамі.

     Так, зараз я чудово розумію і чесно можу зізнатися -  в дитинстві, в юності, та й у дорослому віці дуже часто завдавав безліч неприємностей. Як казала моя перша вчителька, Наталя Тимофіївна, яка, до речі, дуже любила мене: ”Ця дитина – з шилом в задниці”. Як згадувала мама, першого удару по своїй психіці через мене, вона отримала, коли мені було тільки два роки. Але то була не моя провина.

     В той час ми мешкали в комуналці. Мамі, якось, перепало трохи маргарину, вона помастила кусень чорного хліба, а сусідка присипала його цукром. І цей ласий шматок, звичайно ж, дала мені. Щасливий та задоволений, я пішов на двір. Виступаю, як король, а за мною тягнеться юрба дітлахів і серед них два бовдури, років по тринадцять. Зупинився біля каналізаційного колодязя, люка нема, я куснув хліб, жую та заглядаю в колодязь. В цей час, один з бовдурів підійшов і категорично: “Дай куснути!” Я ховаю руку з хлібом за спину і заперечливо хитаю головою. Нахаба  з усього маху лупить мене по потилиці і я, сторчаком, лечу в колодязь. По дорозі перерахував лобом та лицем усі залізні скоби, по яким спускаються в колодязь для ремонту, а долі ще й труби. Колодязь завглибшки до трьох метрів. Вся юрба дітей, з несамовитими криками, понеслась до мами: “Тьотя Нюся, вашого Юрка вбили…”

     Я зараз, навіть не уявляю собі, як вона діставала свого первістка з колодязя. Увесь в крові, лице і голова в рваних ранах, праве око залите кров’ю та запухло. Але дихаю та жалібно стогну, це вже дає надію. Швидка приїхала вчасно, і мама три години під дверима операційної, та ще й вагітна моїм молодшим братиком. Коли лікар вийшов з операційної, страхалася навіть питати. Стояла і мовчки дивилася  на нього. “ Жити буде, мозок цілий, а в усьому іншому будемо чекати і сподіватися на краще…” – відповів лікар на німе запитання мами та розвів руками. А вже через тиждень лікар запевнив:  “Око не ушкоджене, череп зростається!” Через десять днів гасав по лікарні, як очманілий, повинні були терміново виписувати мене з лікарні.

     Зараз, щиросердно розкаююся, згадуючи свої гріхи в дитинстві, в юності та в молодих роках. І як шкода, що вже нічого не зміниш. Ні, мама звичайно ж, завжди пробачала. Допомагала мені видертися з тих ям, куди потрапляв по своїй дурості. І це все на додаток до свого дуже важкого життєвого шляху. Зараз розумію, як це було важко – двоє дітей (чоловік, через постійну пиятику, у вихованні дітей участі не брав, але лупцював мене нещадно – до повного СВОГО виснаження, та мама і тут, як могла, захищала мене), злидні і завжди думка – як і чим нагодувати діточок. Та, навіть побідкатися, пожалітися, що в неї на душі, нікому. Вона була зовсім самотня, в цій країні.

     Це вже коли я підріс, та багато чого почав розуміти, ми сідали поруч і вона розповідала про своє життя. Я тоді дуже багато читав, але її розповіді були захопливішими від прочитаних мною романів.Вона народилася і мешкала, до вісімнадцяти років, у Кракові, в Польщі, у великій єврейській сім’ї - мама, батько, семеро сестер та один брат. Жили в достатку, усі працювали, її, як молодшеньку, балували. На роботу влаштували в кондитерську (дуже полюбляла солодке). День народження у неї шостого вересня. Вже запрошені друзі та подруги, батьки та рідні приготували подарунки. Все-таки вісімнадцять, початок дорослого життя.

     Але, раптом (першого вересня 1939-го року) розпочалася Друга Світова війна, перші бомбування. Всі чудово розуміли, що їх очікує з приходом фашистів. Дві сестри з чоловіками та брат вирішують тікати від фашистської навали до Радянського Союзу. Наступного дня, за допомоги друзів, впхнулися в переповнений вагон потягу і попрямували на Схід. Тоді як батьки та решта сестер зі своїми сім’ями та дітьми вирішили покластися на долю і залишитись в Польщі. А моя мама, умовивши свою найкращу подругу, попутною машиною, тікає також від фашистської чуми на Схід (як потів виявилося – від смерті в Освенцімі).

     Так на попутних машинах та пішки вони просувались до кордону. Одного разу, коли вони йшли польовою дорогою, їх обігнало військове, німецьке авто. Проїхавши їх по інерції, раптом зупинилися, здали назад. У відкритому полуброньовичку сиділи два німецьких офіцера. Один з них вийшов з авто і промовив по-польські: “Прошу панянки, ми вас підвеземо ”. Як розповідала мама, у них ноги підгиналися від переляку, але нікуди не дінешся. Вони страхалися, що захочуть перевірити документи, а там зазначено, що вони – єврейки. Поки їхали і розмовляли з офіцерами (німці, хоч і з акцентом, розмовляли по-польські), тяжко вигадували, як позбутися цієї халепи. І раптом, у мами сяйнула догадка, попереду дорога роздвоювалася. Як тільки машина звернула ліворуч, вона закричала: “Прошу пана, прошу пана, нам праворуч ”. Як тільки авто поїхало, вони, прожогом, в кущі, з переляку їх пройняв такий пронос.

     Після такої нервової напруги вони кілька кілометрів йшли та реготали.  Поблизу кордону забрели в селище і в одній з хат попросилися на ночівлю. Немолоді вже хазяї, поляки, пустили в дім, дали попоїсти. За вечерею, хазяйка запитала: “Панянки жидівки?” Дівчата зізналися, що вони єврейки, з Кракова і їм потрібно перейти кордон, нелегально. Хазяїн відповів, що може в цьому допомогти, але потрібні злоті. Вони дістали усі гроші, що були в них, а старий показав на золоту каблучку маминої подружки. Свої дві каблучки та сережки, мама, ще в дорозі сховала під ліфчиком, вони врятують їм життя вже на радянській землі.

     Пізно вночі, старий вивів їх до річки. Вони на човні, мовчки, тишком перепливли на другий берег річки. Човен відразу розтанув в темряві. Хвилин п’ять вони мовчки, в темряві, просувалися по кущах. Раптом їх освітили ліхтарем і вони почули оклик: “Стояти, руки вгору!” Так почалося її життя в «найщасливішій і справедливішій» країні світу. Так вважали в її сім’ї. І з того страшного вересня, на цілих тридцять років, вона не буде знати нічого про долю своїх рідних і коханих.      

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ     - 2017-й рік
    переклад українською мовою   - 2025-й рік