Жизнь, отданная небу. Гл. 4

                ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ НЕБУ!..               
                ГЛАВА  4

     Переддень нового 2018-го, через десять годин завершиться черговий етап мого життя. Більше сімдесяти раз я вже проходжу цей рубіж. Якщо в молоді роки це було очікуванням чогось нового, очікуванням свята, то зараз це сумне усвідомлення, що ще один рік відлітає в минуле, оцінка прожитого, констатація неминучості, невідворотності руху часу… Днями мій син сказав мені:
     – Новий рік – це просто дата в році, нічого незвичного в цьому не повинно бути.
     Що то значить молодість. Ще нема усвідомлення, що перебування на Землі надто обмежено часовими рамками, а вони ж у кожного свої, індивідуальні. А може це і вірно закладено природою, або ж тим, хто створив людину, в наші гени, в нашу свідомість, щоб людина не травила собі душу передчасними сумними роздумами. Нещодавно читав роздуми одного з відомих вчених: «Що пройшло, вже не повернути, не печалься про то. Що буде завтра – нікому не дано знати. Може завтра і не буде зовсім. Треба жити, і бажано, повноцінно, цієї миті, берегти її і насолоджуватися кожною хвилиною, відпущеною тобі!».
     От тільки так шкода, коли раптом, в здавалось би такий чудовий теперішній час, тебе так шарахне неочікувана біда, що й жити не хочеться. Про такий випадок я розповім обов’язково дещо пізніше, а зараз виникли спогади того, вже далекого Нового року, який я зустрічав вперше, в пісках Кизилкум, в Аральську.
     Справа в тім, що усе народне господарство, все життя в пустелі повністю залежали від авіації, від малої авіації. На початку зими річка Сир-Дар’я, яка тече через усі Кизилкумські піски, стає судно непрохідною і тоді переправитися з одного берега на інший можна тільки літаком. Перші вильоти здійснювалися дуже рано, а їдальня була ще замкнена. Ми ж цілий день моталися по аулам і коли прилітали ввечері в Аральськ, перед заходом сонця, їдальня вже не працювала. Отак і доводилося літати голодними цілими днями.
     Щоб зрозуміти специфіку нашої романтичної праці, намалюю всю правдиву технологію праці екіпажу в такі божевільні дні… При підльоті до місцевого аеродрому, на око оцінювали кількість пасажирів – зазвичай, це натовп від ста до двохсот людей. Командир виконував захід на посадку і в кінці пробігу другий пілот біг до хвоста, до вхідних дверей. Командир зупиняв літак в дальньому кутку аеродрому, а я повинен був швидко висадити пасажирів, повикидати їх багаж (зазвичай мішки, сумки, а іноді зв’язаного барана). Потім командир повільно рулив до натовпу пасажирів,  бажаючих сісти в літак, а далі все залежало від моєї вправності… Поки літак повільно рухався, я повинен був затягувати в пасажирський салон матерів з дітьми, старих людей з їхнім багажем, який теж бував немалим. Коли, на мій погляд, літак був завантажений під зав’язку, подавав знак командиру і він, збільшивши швидкість, вирулював на зліт, а мені зоставалося зібрати гроші з пасажирів та зайняти своє місце в пілотській. І отак цілий день, доки не перевеземо всіх пасажирів!..
     Будь ласка, не вважайте це жорстокістю або невіглаством – то були норми життя в цьому регіоні! Якщо людина ніколи не зіштовхувалася з розлюченим натовпом, то я розповім, як це виглядає – одного разу я виявив слабину та хотів проявити доброту, чуйність до старого, білобородого аксакала, а тому зіскочив з літака на землю і хотів підсадити його в літак!.. І негайно отримав потужний удар в ніс. Від якого залився кров’ю, а ззаду якась апайка (літня казашка), зі всього розмаху огріла мене по голові, я й відключився, упав і весь натовп, з радістю, протопав своїми чоботами та каблуками по моєму нерухомому тілу!.. Натовп, зрозумівши, що літак стоїть, не рухається, набився в нашу ластівку так, як набиваються пасажири в годину пік в метро, коли вже не можливо зачинити двері!..
     Командир був зажатий в пілотській, куди теж набилися ці «добрі, поважні» пасажири і довелося йому по рації викликати коменданта, щоб він негайно рятував нас!.. Більше трьох годин знадобилось коменданту (казаху), щоб умовити цих «поважних» аксакалів та апайок з дітками звільнити літак та привести мене до тями… Того дня я отримав наглядний і відчутний урок на майбутнє, що доброта та співчуття повинні бути дуже дозовані та співрозмірні!..
     А повертаючись до опису нашої романтичної праці – коли ввечері верталися на рідний аеродром, я швидко, ще в польоті, перераховував гроші, зібрані з пасажирів і передавав їх командиру, а сам оформлював штурманську та польотну документацію. Командир в цей час, ділив виручку – частину собі, частину мені, а частину я повинен був здати в касу аеропорта і оформити документально, щоб здати її в бухгалтерію.
     Аеропорт Аральськ був денним, тому всі чекали прильоту та посадки всіх літаків і тільки після цього службовий автобус відвозив нас в центр міста, а остання зупинка була біля центрального ресторану. Де ми й від’їдалися за цілий день. Молоді, холості, гроші є, а витрачати їх ніде, й ні на кого, тому вільний час проводили часто в ресторані. Офіціантки вже знали, що ми їмо, що п’ємо. Як тільки ми з’являлися, на наших столах ставились горілка, коньяк, мінералка і обов’язково фірмовий біфштекс зі смаженою картоплею. Тільки для нас притримувалися помідори, огірки, яблука, лимони – ці делікатеси в Аральську знайти було неможливо. Після такого застілля йшли додому, в гуртожиток (общагу, як ми називали те наше житло) – звичайний приватний дім, мазанка за два квартали від ресторану і йти доводилося тільки гуртом, а якщо хтось винаймав житло в приватному секторі, усією ватагою проводжали, бо було небезпечно, місцеві братки могли відметелити.
     По закінченню училища, до випускного, нам видали по одному форменому кашкету, по одній форменій білій сорочці, пошили нам формений темно-синій костюм та видали по одній парі чорних черевиків. До чого я  згадав про це? До першого Нового року в Аральську весь цей одяг став надто зношеним, а в промтоварних магазинах міста, на прилавках пусто (товар під прилавком, тільки для своїх, а ми своїми не були). Часто доводилося вантажити та розвантажувати літак самим, тож вигляд мали, м’яко кажучи, не дуже привабливий.   А на роботі кожний день повинен бути в форменому одязі, тримати марку!..
     Ввечері, після ресторану, продовжили п’янку в общазі, жалілися одне одному на убоге наше життя – телевізора нема, водопровід відсутній, туалет надворі за сорок метрів (хоч злива, хоч сніг, хоч мороз з хурделицею, придавить - побіжиш)!.. І тому, добряче прийнявши на груди, в мене народжується, як з’ясувалося пізніше, геніальна ідея – треба поздоровити, з сарказмом, наше любе командування в Кизил-Орді з Новим роком та запитати їх, чи не зимно їм цієї зими в їх кабінетах? Сказано – зроблено! Швиденько знайшли поздоровчу листівку, підписали та гуртом збігали і вкинули в поштову скриньку біля пошти… А потім знов продовжили нашу веселу вечірку. Подробиць вже не пам'ятаю, але коли вранці прокинувся і почав одягатися – не впізнав себе в дзеркалі!.. Праве око геть запухло і світило великим синім синцем!.. І що цікаво, ніхто не міг згадати за що мене так прикрасили…
     Йти на працю не можливо, а всі друзяки поклялися, що були свідками, як я рубав саксаул для підігріву котла в общазі і відлетівшим поліном поранив око… А через три дні в общагу, раптом, навідався командир нашої окремої авіаескадриллі з повідомленням, що мене терміново викликають в Кизил-Орду. Як же це добре, що я всі ці три дні читав, готував їжу для себе і товаришам, не вживав ні граму алкоголю та рубав дрова про запас для обігріву всього дому і скільки командир не допитувався – відповідь була одна:
     – Рубав дрова – ось яка куча наготовлена! А навіщо мене терміново викликає начальство – не знаю.
     Нарешті він зрозумів, що я каятися не маю наміру, видав посвідчення про відрядження, гроші та погрозивши пальцем, пішов. А ввечері, поїзд вже віз мене в Кизил-Орду на розправу… Та я, в душі, вирішив грати цей спектакль до останнього, все ж була надія на щасливий фінал…
     Поїхав в літньому авіаційному костюмі (який видали ще влітку, в Кременчуці), навіть без своєї цивільної куртки, в роздовбаних, розлізшихся чорних, формених черевиках… Вранці, коли прийшов до штабу загону (на вулиці мінус вісім і падає сніг), постояв перед будівлею, щоб мене добре припорошило. Коли зайшов в кабінет до командира ОАЗ та доповів про прибуття за його наказом – побачив себе в дзеркало… Лице синє, руки сині, з носа тече – крас-у-унчик… І ще помітив – перед командиром, на столі, новорічна листівка!.. Все стало на свої місця – перший відділ не даремно хліб жує…
     Він дивиться на мене – жовна ходять ходуном. Я спокійно стою, дивлюсь на нього, чекаю. Нарешті він не витримує і пальцем в листівку:
     – Ти писав, твоя робота?
     Набираюся нахабства:
     – Там мого підпису нема, а якщо і я, то в чому моя вина?
     І мене понесло:
     – Ось висять на вішаках новенькі демісезонні  та зимові хутряні формені куртки, новенька формена шапка, а в шафі, напевно, стоять хутряні унти. А я приїхав, по морозу, в літньому костюмі, в цих туфлях з відірваною підошвою – чому ж я прибув до Вас без куртки? Та тому, що нас прислали в Кизил-Орду влітку, в спеку, а в Аральську, в промтоварних магазинах навіть миші не живуть, нічим поживитися, так і ходимо на роботу хто в чому, в рванні. І чому я повинен стидатися – я гордий тим, що не зважаючи ні на що, я літаю і це моя улюблена робота!..
     Поки я промовляв цей, абсолютно не заготовлений спіч, начальник штабу, який теж знаходився в кабінеті, три рази схоплювався і знову плюхався в крісло. Нарешті він не витримав та вискочив з кабінету. А на командира і глянути було страшно – кулаки стис, лице налите кров’ю, на лобі жили налилися. Стою, шмигаю носом (забув носовичка) і думаю собі:
     – Ну, Юрчику, мабуть відлітався ти (жаліюся собі) …
     А командир, раптом, розжав кулаки, посміхнувся і мовить:
     – Сідай хлопче, мабуть не дарма тебе вибрали секретарем комсомольської організації аеропорту Аральськ. Не хвилюйся, вважай – ти одягнув і взув усю Аральську ескадрилью. Ну а тепер розповідай, хто тобі навісив такий класний синець під око?
     Ну це вже дудки – винний тільки саксаул!.. Майже дві години ми з ним вели бесіду. Все про наше злиденне життя на периферії розповів, як на духу!.. Він багато наобіцяв – і гарний радіоприймач з магнітофоном, і новий великий холодильник, і нове опалення вугіллям, щоб більше не доводилося саксаул рубати і засміявся. Треба визнати – всі свої обіцянки він виконав! В обід, завантажили повний літак і вилетіли на Аральськ, за командира екіпажа був командир льотного загону, а я другим пілотом. Поки летіли, командир все допитувався, відкіля ж синяк під оком, та я виявився таки стійким партизаном – тільки саксаул!..
      В аеропорту мене стріли як героя, мало не на руках носили. Це був мій час слави! І нехай було нелегко, тяжка праця, складності в харчуванні, відсутність комфорту, так зате люба професія, повага оточуючих, добрі, надійні друзі поряд!!!
     А що ще потрібно для повного щастя?!.. 

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ       - 2018-й рік
    переклад українською мовою     - 2025-й рік