Жизнь, отданная небу. Гл. 3

                ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ НЕБУ!..
                ГЛАВА  3

     Згадуючи своє життя, спостерігаючи за життям оточуючих мене людей, аналізуючи спомини, розповіді про їх життєвий шлях, роблю дуже цікаві висновки для себе – люди, в основній масі, надто вже самовпевнені, бо вірять, що можуть керувати своєю долею (в молоді літа, я й сам грішив цим). А от зараз, на фініші свого життєвого шляху, маю дуже великий сумнів в таких висновках… Гадаю, усе наше життя, усі наші вчинки записані десь в  особових книжках доль і ми мусимо на протязі всього СВОГО життя прямувати тим маршрутом, який прокладений вже для НАС і тільки для НАС. Навіть якщо перед тобою виникне проблема вибору з декількох складних життєвих ситуацій, я впевнений, доля підштовхне тебе до рішення, яке призначене тільки ТОБІ. Хочу одразу обмовитися – це тільки моя особиста думка і я нікому її не нав’язую…    
     А зараз продовжу свої спогади про свій шлях в авіацію… Виникнувши в дитинстві, мрія, думки про польоти, про небо не давали покою мені ні вдень, ні вночі. Як тільки отримав атестат, одразу вирішив втілити свою мрію в життя. До того ж подіяла атмосфера захоплення, яка панувала навкруги – перший політ льотчика-космонавта Юрія Гагаріна в космос!.. Негайно зібрав необхідні документи і поїздом на Чернігів, поступати в вище військове училище льотчиків. Здавалось, піймав удачу за хвіст, ось вона – перемога!..
     Екзамени здав на «добре», пройшов легко, з відмінними показниками, психологічні тести на придатність бути допущеним, при необхідності, в загін космонавтів! Але, моя доля мала інші плани щодо мене… Головлікарю медкомісії не сподобалися аналізи моєї крові, тож мене протримали десять діб в лазареті і все ж не дали дозволу на прийом мене в училище…
     Прикро було до сліз. Довелося повертатися додому і терпляче очікувати щасливої нагоди для здійснення своєї мрії. За два роки освоїв професію майстра-оптика, став професійним водієм (перевозив будматеріали на самоскидах різних марок – ЗІС-5, ГАЗ, Студебекер). А восени 63-го виникла перспектива осіннього призову в армію, навіть медкомісію довелось пройти – ясна річ, признали абсолютно здоровим і дуже годним йти в армію. Знову зібрав всі потрібні документи і гайда в Кременчук, поступати в училище Цивільної авіації. Треба ж таки втілювати свою дитячу мрію в життя. От на цей раз моя доля була доброзичливою щодо мене і через три роки я отримав з рук начальника училища, таке жадане мною, свідоцтво пілота Цивільної авіації!!!
     Напередодні держекзаменів нас запитали:  –  «Куди б ми хотіли бути направлені для праці?»  Я ж, молодий, повен романтики – вибрав Західну Сибір, Заполяр'я, але у моєї долі свої плани… Вручили мені направлення в Казахстан. Після навчання в училищі отримав місячну відпустку та я витримав тільки п’ять діб, неймовірно хотів скоріше розпочати літати. В Алма-Ату приїхав в ніч з п’ятниці на суботу, тому всі вихідні гуляв по місту. Одразу закохався в це зелене, чудове місто з напрочуд гарною архітектурою! Думав: – «Яке щастя, жити та працювати в такому красивому місті»!.. А вранці (все ж таки понеділок – це гидкий день), начальник відділу кадрів Цивільної авіації Казахстану обрадував:
     – Вільні вакансії маємо тільки на Півдні Казахстану – місто Кизил-Орда і показав це місце на величезній мапі, що висіла на стіні.
     Я очікував всяке, але коли побачив великі жовті плями на мапі і на них чорний надпис – «Піски Кизилкум», був прикро вражений… І доля цього разу ніякого вибору не дала, а якщо б я відгуляв усю відпустку, то можливо всі вакансії в Кизил-Орді вже були б зайняті? В цьому і є сила долі…
     Коли старенький літак ЛІ-2 приземлився в аеропорту Кизил-Орди і ми опинилися на розпеченому піску аеродрому (злітна смуга на той час була ще ґрунтова), під палючим сонцем, я нарешті зрозумів, яке екзотичне життя мене очікує найближчими роками!.. І тільки трохи згодом, я зрозумію, що екзотика може бути ще крутішою… Того дня я наочно відчув, що то є плюс сорок два в затінку та при цьому їзда в переповненому автобусі… Дивувало також, що по вулицях вільно розгулюють верблюди, віслюки, стриножені коні, кози та корови і особливості міського життя!..
     Згодом, через деякий час, я зрозумію, що все життя тут залежить від води, а це покоїться на складній системі полива за допомоги каналів (ариків). Цілодобово в тих ариках плюскотить вода і в ній купається дітвора, свійські тварини п’ють воду з тих ариків, хазяйки перуть білизну на їх березі, миють посуд та набирають воду, щоб готувати їжу, а старші чоловіки (аксакали), в затінку дерев, цілими днями п’ють чай з димних великих самоварів! Спочатку це мене напружувало, обурювало, але потім я зрозумів – це результат багатовікового укладу їх життя а прогрес поступово внесе свої корективи в їх життя!..
     Після місяця навчань, тренувань та вводу в стрій, нас зібрав командир загону і, досить доступно, пояснив:
     – Усім, хто хоче мати добрий наліт, а це означає й добрий заробіток, швидкий кар’єрний зріст, негайно написати розписки такого змісту – «Я, прізвище, ім’я та по батькові, добровільно прошу направити мене на працю в місто Аральськ»!.. І додав: – на периферії нестача льотчиків!..
     Так доля знов зоставила мене без вибору і чітко накреслила мій подальший життєвий шлях!..
     Коли ми, вісім молодих других пілотів, летіли пасажирами на АН-2 в Аральськ, командир льотного загону, який доставляв нас туди, пошуткував:
     – Чотириста двадцять кілометрів від Кизил-Орди до Аральська і все це піски – оце так пляж вам збудували, засмагай – скільки душа побажає…
     А коли підлітали до Аральського моря, були в захваті від побаченого краєвиду! Чистий піщаний берег, але абсолютно без дерев, кущів та зелені і море – яскравого, бірюзового, мінливого до блакитного кольору!.. Та одразу
 після посадки, місцеві пілоти починають нас наперебій розчаровувати:
     – Телебачення тут відсутнє (нема ретранслятора), вода тільки привізна, в бочках ( з ванною та душем напружено), газове опалення відсутнє, відсутня система каналізації, тому туалет тільки надворі, на відстані сорока метрів… Зрозуміло, ариків по місту нема. Загалом – вертаємось до первісного образу життя і на жаль, на найближчі, як виявилося, чотири роки…
     Але ж мені все-таки подобалася моя люба праця, кожен день привносив якісь нові, яскраві незабутні враження. Мені поталанило з моїм першим командиром екіпажу, він повністю довіряв мені в управлінні літаком і брався за штурвал, з посмішкою, лише в критичні, небезпечні моменти польоту. Ну що ж, на той час я був ще малодосвідченим пілотом, але старанно вчився… Я завжди згадую, з особливою вдячністю, цього першого мого командира – Міладія Михайловича Арбузова, який першим показав мені, як треба навчатися професійній майстерності!
     Авіація в тому регіоні була, на той час, основним засобом комунікації. Перевозити літаками доводилося і пасажирів, і вантаж, і почту, і свійських тварин та евакуювати хворих, поранених, останки загинувших військових. Одного разу навіть довелося допомагати медсестрі приймати пологи в немолодої, тяжкохворої казашки (з тяжким запаленням легенів). Вона народила в літаку здорову десяту дитину!
     До того часу я знав тільки по романам Джека Лондона про таку страшну хворобу, як проказа (лепра), а там, на Приараллі, наочно зустрічав таких хворих, перевозив їх, як пасажирів. Життя змусило вивчати там не одну, подібну до неї, рідкісну хворобу… Якщо зможу, намагатимуся розповісти про різні цікаві випадки, які траплялися на моєму нелегкому льотному шляху.
     А зараз хочу поділитися спогадом про унікальний випадок, в який потрапило місто Аральськ та й ми, як його жителі. Одного ранку, коли ми приїхали службовим автобусом на роботу, командир терміново зібрав весь колектив аеропорта і приголомшив нас новиною:
     – В місті оголошено про епідемію чуми і місто переведено в «особливий замкнений стан». Весь периметр міста оточений військовими, вартові на відстані один від одного в прямій видимості. Ні в місто, ні з міста нікого не будуть пускати, при спробі прорватися будуть стріляти бойовими патронами. Усі підприємства, школи, промтоварні магазини та кінотеатри замкнені. Аеропорт також замкнений, лише будуть чергувати три екіпажі для виконання протичумних завдань!.. Потяги проходитимуть Аральськ без зупинок, з замкненими дверима та вікнами!..
     Ясна річ, ми були шоковані. На той час ми були виховані, що в СРСР ліквідовані всі умови для виникнення епідемій, а особливо таких середньовічних хвороб, як віспа, чума. І знову не обійшлося без втручання моєї долі – нашому екіпажу випало чергувати в цей день!.. Вже о 8.30 ранку виконав посадку на нашому аеродромі літак АН-24 – прямим рейсом з Москви, на якому прилетів міністр МОЗ СРСР зі своєю командою!.. А вже о 10.00 нас запросили в кабінет командира і ми обговорювали з міністром МОЗ умови польоту й посадки біля наметового табору, який був розкладений військовими в безлюдному степу і оточений озброєною охороною. А черговий екіпаж повинен був доправити туди міністра і прилетівших з ним видатних медичних спеціалістів для контролю та допомоги місцевим медпрацівникам.
     Справа в тім, що, як нас просвітили згодом, саме зараження чумою виникає від укусу блохи, яка є переносником бактерії Pasteurella Pestis (чумна паличка), живе ця блоха на крисах, ховрахах, мишах-полівках. Так от і в нашому випадку зібралися три поважних, білобородих аксакали, три давніх друзів-сусідів. Аули, в яких вони мешкали, знаходилися в кілометрах п’ятдесяти один від одного – це дуже близько (по місцевим міркам), тому вони й вирішили провести разом випас своїх стад верблюдів. На жаль, один з верблюдів став жертвою, був покусаний блохою, зараженою чумовою паличкою, захворів і три сивобородих товариша вирішили цього верблюда скоренько оббілувати, а м'ясо розділити порівну та поласувати шашличком!..
     Ми завжди дивувалися – як швидко в цьому піщаному степу, в безлюдді розносяться, розлітаються новини. Вже рано вранці, наступного дня, до них примчав на коні молодий, нещодавно призначений, після закінчення інституту, санітарний лікар району. І знову згадаю про людську долю – напередодні, ввечері, він відвіз свою молоденьку, кохану жінку в лікарню народжувати їхнього первістка, а сам всю ніч гнав на коні, щоб знищити верблюда, який захворів чумою!.. Коли він переконався, що то дійсно чума, наказав, по інструкції, вирити яму на півтора метри вглиб, скинув туди тушу і чекав коли з ближнього аулу привезуть вапно, щоб засипати цю тушу… А аксакали, коли взнали, що у лікаря, жінка зараз народжує, умовили його їхати до коханої і пообіцяли все зробити по інструкції самі!.. Він, на свою біду, повірив їм… А аксакали таки покуштували шашлику в польових умовах…
     Це й привело до трагедії, вони захворіли та загинули, а всіх людей, що мали контакти з вмерлими відловлювали по усьому Союзу і звозили в протичумний табір, де зібрали до п’ятисот контакторів. Дякуючи своєчасно прийнятим діям, більше ніхто не помер. А от молодого хлопця, санітарного лікаря жаль – його, в подальшому, судили і за халатність присудили вісім років тюрми… Від начертаної тобі долі, на жаль, не уникнути… А ще ж, так прикро стало після слів міністра:
     – А всього цього можна було б уникнути – просто прокип’ятити м'ясо пів години!..
     Цього дня, поки ми з командиром лежали на ковдрах під літаком, очікуючи повернення комісії з табору, я вперше в житті спостерігав запуск космічного корабля з космодрому «Байконур» та відділення всіх трьох ступенів від ракети. До пускових столів космодрому було не більше ста п’ятдесяти кілометрів. Це запам’яталося на все життя!!! Наступного дня, 28-го серпня 1966-го року було об’явлено, по радіо, про успішний запуск космічного корабля «Космос-128», а я став щасливим спостерігачем цього незабутнього видовища!!!

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ      - 2018-й рік
    переклад українською мовою    - 2025-й рік