Казка, в гречаному цвити!..

              КАЗКА   В   ГРЕЧАНОМУ   ЦВІТІ…

     Що ж це діється, на білому світі? І куди ж дивиться небесна канцелярія? Закінчується місяць березень, перший місяць весни, а за вікном виє завірюха, мете сніг. Кучугури снігу по пояс, і нема навіть натяку, що буде колись тепло, і я пройдуся, нарешті, босоніж по зеленій травиці. Сиджу біля вікна, дивлюся з нудьгою на цей набридлий сніг, а у голові крутяться ліниві думки, спогади. Нещодавно прочитав в Інтернеті невеличку, але таку злободенну, для мене, статтю – роздуми Андрія Макаревича про «вік доживання» (виявляється, це лікарі нарекли певний відрізок життя людини, після якого відбувається зустріч з Ангелами). Повинен признатися, ця стаття мені дуже сподобалася. Увесь сенс цієї статті у тім, що треба достойно подолати цей відрізок життєвого шляху і ніколи не опускати рук.

     От і зараз, підбадьорився, почав згадувати молоді роки. Як легко тоді сприймалися будь-які негоди. Зараз переддень нового 1964го року, мені тільки дев’ятнадцять, я курсант льотного училища. А весною, нарешті, здійсниться моя мрія, я буду літати. Але сьогодні, я в караулі. На ногах величезні валянки, в які я вліз з кирзовими черевиками, на мені здоровенний овчинний кожух, надітий просто на шинель.

Три години ночі, тиша – навіть дзвенить у вухах. Снігу, того року, навалило вище людського зросту. Мороз невеликий – градусів 5 – 7, і повний штиль. Валить сніг, ну дуже крупний, лапатий сніг. Мені сьогодні дісталося охороняти склад ГММ (горюче-мастильних матеріалів).

     Сиджу під ліхтарем просто на кучугурі снігу, на колінах стара мисливська рушниця і якийсь журнал. Гарно. Тільки прислухаюся – щоб перевіряючий не підкрався. Ні, усе тихо, тільки чути, як в селі ліниво брешуть собаки. Щоб не заснути, відкрив журнал, перегорнув кілька сторінок і раптом натрапив на поезію, мене вразив вірш, який ось уже п’ятдесят чотири роки не можу, та й не хочу, забути. Напевно, то молодість, бурлила молода кров. Забулося, що зараз зима, а завтра Новий рік, і так захотілося літа, кохання. Це був вірш Володимира Волкова:

          За селом, где гречиха стелется,
          Куда птицы летят на покой,
          Я подслушал у милой сердце,
          Прислонившись к нему щекой.

          Неразборчиво губы шептали,
          Рассыпалась в траве коса,
          Звёзды вздрагивали, мерцали,
          Осыпались в твои глаза.

          Под щекой торопливо бился
          Сердца тихонький родничок,
          Я губами к нему стремился,
          Но коснуться никак не мог.

          Ой, ты мир, голубой и тихий,
          Что мне сердце стучит в ответ?
          Скоро с этой гречихи
          Стает белый, недавний цвет.

           Скоро милая в город уедет,
           Не в свои, в чужие края.
           Эта сказка, в гречишном цвете,
           Знать последняя сказка моя.

     Пролітали роки, спочатку повільно, не поспішаючи, а потім все скоріш і скоріш, але завжди, в тяжку годину, коли хотілося вити від туги, від безладу у своєму житті, у пам’яті виникав раптом цей вірш, і я розумів, що все буде добре. Просто треба уміти чекати і сподіватися.

Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ        - 2018-й рік
переклад українською мовою        - 2025-й рік