Дарунок

Дарунок долі

- Так, молодець, так, -  казала Настя, навчаючи її хлопчика наступного кроку. – Ну ось, ти починаєш розуміти. І, повернувшись до Юлі, вона продовжила:  -  Ми зараз вивчаємо різницю між словами «наступити» та «переступити». Дома розкладіть книжки або подушки, й самі тренуйтесь.

Потім Настя знов повернулась до хлопчика:
- Ну, то що, Сергійко, спробуємо малювати? – Дістала баночку із зеленою фарбою, великий аркуш паперу, та, не очікуючи відповіді, повела хлопчика до столу. Відповіді ніякої й не могло бути, Сергійко не міг розмовляти, хоча йому вже було майже п’ять років. Як кажуть спеціалісти  -  «невербальний». Взагалі, він багато чого не міг, бо був аутистом.

Психоневролог намагалася звернути увагу хлопчика на лист і фарби. Сергію ж хотілося скуштувати фарбу на смак  -  швидким рухом він потягнув пензлик до рота. Настя слідкувала, щоб він цього не робив. Врешті – решт, їм вдалося таки розмалювати динозаврика.

Юля дивилася на це, а сама подумки перенеслася у той день, коли дізналася, що у неї буде дитина. Лютий. Холодний і сірий із сльотою. Недалеко від її будинку була дерев'яна церква. Вона зайшла туди. Поставила свічки перед іконами.  Гаряче молилася святим, щоб з дитиною було все добре.

А восени народився хлопчик. Міцний, красивий, педіатр сказала: "Це справжній дарунок долі". Чоловік був невимовно радий. Назвали хлопчика Сергієм. І хоча було чимало безсонних ночей і важких буднів, щоранку, коли малюк прокидався і посміхався їй  -  вона почувала себе неймовірно щасливою. Цілувала його пальчики, розмовляла, наспівувала колискові. Ах, як багато колискових вона знала, як багато різних пісень співала своєму маленькому.

Йому було близько двох років, коли і їй, і її чоловікові ставало зрозуміло, що з Сергієм щось не так. Він не дивився в очі, не розмовляв, а коли став нескінченними рівними рядками вибудовувати іграшки і предмети побуту, вона і без лікарів знала, що у її дитини з'явилися аутистичні риси. Та щастя поки тривало.
Якось вранці вона і її чоловік лежали в ліжку,  між ними лежав Сергійко. тягнув то кулачок в рот, то просто пальці. Вона запитала чоловіка:
- А якщо з ним дійсно щось не так?
- Ми будемо любити його ще більше, - відповів чоловік. На душі стало легше. Юля відчувала підтримку коханого, знала, що не одна, вірила, що разом вони все подолають. Сподівалася, що їх кохання сильніше за все.

Хлопчикові виповнилося три роки, коли лікарі винесли остаточний вердикт – аутизм. З тих пір заняття з психоневрологом і логопедом стали частиною її буття. Також частиною її життя стали істерики хлопчика в незнайомих місцях і магазинах, нескінченні осудливі погляди сторонніх, неможливість гуляти на дитячих майданчиках з "нормальними" дітьми.
Настя закінчила урок.
- До побачення, Сергійко!
- відповіла як завжди лише Юля. – До побачення.

Вони йшли до станції метро Гагаріна. До дому, до Салтовки, треба було зробити дві пересадки, шість зупинок. До метро Сергійко біг швидко – швидко. Радіючи волі, сонцю, небу. У нього була така цікава звичка  - дивитися на небо майже завжди. Дивитися на листя, дивитися на ліхтарі. А голуби, коли злітають всією зграєю, приводили його у повний захват.
-  Стоп, Сергійко, стоп! -  Команда, якій довелося вчити дитину. Хлопчик дуже-дуже швидко бігає. Він в принципі на вулиці ніколи не стоїть на місці. Часом за ним неможливо встигнути. Іноді для нього це ставало небезпечним. Він буквально влітав на проїжджу частину і їй, якщо не встигала добігти вчасно, доводилося кричати на всю вулицю перехожим:
-  Бога ради, затримайте його, -  і який-небудь чоловік встигав його схопити. А Сергій сміявся, не розуміючи, що відбувається, не відчуваючи небезпеки. Вона дякувала із сльозами, не сміючи підійняти очі на людей. Бо для усіх вона лише мати, яка не може виховати свою дитину.
Тому перше, чому її навчила психоневролог – це команді «Стоп». Робиш кілька кроків, кажеш малюкові "Стоп", постояли кілька секунд і знову пару кроків. На навчання пішло декілька тижнів. З тих пір вона хоча б може з ним гуляти більш-менш спокійно. «Стоп»  -  і він не зрушить з місця.

Зайшли на станцію метро. Екскалатор Сергію завжди подобається. На платформі хоче побігати, вона міцно тримає за руку, він заспокоюється, знає, що тут вона його не випустить. Потім заходять у вагон. Коли потяг починає рух, Сергій стрибає різко їй на руки. Він боїться їздити в метро, та й в ліфті теж. Тому він міцно-міцно охоплює Юлю за шию руками, а ногами її ноги.
Він уже досить великий і дуже важкий, тому вона ледве утримує рівновагу, намагаючись з усіх сил триматися за поручень вгорі, до якого ледь дотягується  -  вона не висока. Люди в метро місцем не поступаються. Напевно, думають, що вона спеціально бере дитину на руки, щоб хтось віддав своє місце. А може їм просто все одно. Кому потрібні чужі біди.

До дому йшли через парк. Оцю останню частину подорожі хлопчик завжди «тягне ноги». Стомлений. Йдуть повільно. Їй це дає можливість подивитися на небо. Послати німе прохання вгору. Озирнутися навколо. Побачити дерево. Два стовбура переплелися між собою. Листя золоте. Вона навіть і не помітила, як пройшло літо. Вони ніде не відпочивали. Лише на річці були раз чи два. На стежці лежать каштани. Вона підіймає кілька. Дома можна буде використовувати їх для занять із Сергієм.
- Пішли, мій маленький, скоро будемо на місці.

Перші кілька разів на заняття її з дитиною возив чоловік на машині. Потім у нього почали з'являтися якісь невідкладні справи, і вона почала возити Сергійка сама. З часом чоловік перестав навіть запитувати про успіхи сина, а якщо й питав, то, щось, на кшталт «А заняття ці взагалі допомагають?», та  став рідше спілкуватися з сином. Якщо Сергій приставав до нього, включав йому мультфільми. Решту часу "сидів в телефоні". Та й гроші на заняття, на одяг давно перестав давати, хоча часто хвалився, що справи у нього йдуть в гору і доходи ростуть. Вона ж почала писати статті для сайтів, підробляючи фрілансером, таким чином, оплачуючи синові заняття.
 
Так, час, коли чоловік говорив, що вони пройдуть всі випробування разом, давно минув. А з ним пройшло й кохання. А може його й не було. Бо кохання  ;  це не лише гарна сукня та зачіска дружини, не лише відпочинок у Туреччині з яскравими світлинами, які потім можна буде показати друзям, не лише веселощі. А й дитина, яка може й не вкладається у загальноприйняті уявлення про ідеальне життя. Та це їх дитина, їх найкращий хлопчик у світі, їх квіточка - волошка.

Вдома чоловік лежав на дивані і «робив справи»  -  так він називав роман з власним телефоном. У хаті був безлад, посуд не митий, їжа не куплена. Та Юля змовчала. Час, коли вона благала, час, коли вони сварились, коли вона намагалася достукатися до нього давно минув. Залишилась лише мертва тиша.
Було гірко й боляче, немов хтось бере твоє серце у кулак та розчавлює. У такі хвилини вона завжди згадувала слова з одного фільму: «Ви дивилися навколо себе у лікарні? Дивилися на інших батьків? З дитиною - аутистом або мати, або тато, і ніколи разом. Бо хтось з них не витримує».

Насипала кукурудзяні пластівці в тарілку, налила молоко. Посадила Сергійка на стілець. Почала годувати, потім промовляти:
- Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, неділя. Який сьогодні день? Вірно. Субота.
Насправді, вона не знала, чи розуміє її хлопчик, чи ні. Вона взагалі не знала, як оцінювати його знання. Тому просто постійно щось говорила. Назви днів, або місяців, або вірші, або казки, або рахувала яблука та іграшки, збирала конструктор і пірамідки, малювала веселку і сонечко, коментувала кожну дію: "Це пластівці. Це молоко. Сергій їсть пластівці. Це ложка. Я тримаю ложку". Й так кожного дня, кожну хвилину.
 
Іноді вона думала, що зійде з розуму від цього. Від постійних слів та безглуздих, на перший погляд, дій. Та все одно робила й мріяла, що її хлопчик їй скаже : «мама». І любила його. Любила понад усе в своєму житті. А ще розуміла, що те, що її дитина має аутизм, приносить їй набагато менше болю, чим повна зневага чоловіка. Часом їй здавалося, що чоловік взагалі перестав помічати її існування. Або помічає і ненавидить її. А може навіть мріє, щоб вона пішла з сином від нього. Тільки йти було нікуди.
Коли хлопчик поїв, Юля поклала його спати. І сама лягла поруч з ним. Завтра потрібно буде мати сили, коли він прокинеться. Щоб годувати його, щоб грати з ним, щоб спілкуватися. А ще, щоб разом робити якісь нескладні справі і крок за кроком прищеплювати йому найпростіші життєві навички. Та й домівка потребує її уваги, і замовник чекає на матеріал. Так, сили їй дійсно знадобляться.
Сергій поклав свою голову їй на плече. Вона гладила його густе волосся. Шепотіла у вухо, казала, що любить його і що він самий-самий кращий. Потім тихенько наспівувала йому пісеньку про пасхальне ягнятко:  "І хай ще кому - небудь кришталевий сон присниться, поспішає ступити на Чумацький шлях копитце". Сергій посміхався їй, дивився в очі. Останні пару місяців він почав дивитися в очі, і це приносило радість. А потім заснув.
Чоловік почав кудись збиратися. Вона не стала нічого запитувати. Він не став нічого пояснювати. Юля дивилася на нього з жалем, бо розуміла те, що він не міг зрозуміти. Те життя яким вони зараз жили надто відрізняється від того, яким вони могли б жити. Але не через Сергійка. Ні. Через самого чоловіка, його поведінку.
Так, усе могло бути інакшим. Та що поробиш. Закрила очі, і стала подумки молитися.
Молитва - це її нове придбання. Раніше вона молилася, але це було схоже на щось типа побажань до Діда Мороза на Новий рік. Якась дитяча віра. Щось просте, зрозуміле і загальноприйняте. Коли ж дізналася про аутизм сина, також по-дитячому образилася на Бога. І якийсь час про нього взагалі не згадувала, розраховуючи тільки на себе.
Час йшов. Навантаження і фізичне,  і моральне ставало все більшим й більшим, поки не стало нестерпним. Згодом в її душі оселилися відчай, втома, безвихідь. У якийсь момент вона не хотіла  жити, не мала на це сили, ледве стримувалася, щоб не заподіяти собі смерть. Сподівалася, що душа смертна і ніякого того світу не існує. Бо все, що вона хотіла – це поставити крапку та відпочити від усього: від життя, від несправедливості, від кривди, від людської байдужості.
Найбільша спокуса була на вулиці. Ось так зробити крок на проїжджу частину та загинути під колесами автівки. Якось Юля майже так зробила. Ще б секунду. В останню мить лише подумки побачила очі, чудові карі очі Сергійка, і утрималася від помилки. А в наступну хвилину зрозуміла, що вона трохи не лишила хлопчика самого на цій планеті, де він взагалі нікому не потрібен окрім неї,  і це ледве не розірвало їй серце.

І вона почала плакати проста неба. Ридала навзрид. А коли побачила, що люди обертаються на неї, захотіла сховатися від зайвих поглядів, як та поранена кішка. А сховатися можна було лише у церкві Покровського монастиря, біля якого вона як раз знаходилася. І вона пішла у церков. І сховалася. І далі плакала біля святих. А ті нічого не запитували. І ніхто нічого не запитував. Бо всі йдуть до церкви зі своїм болем. А коли трохи заспокоїлася, поставила свічки та просила Матір Божію про допомогу.
А потім почалася вечірня служба. Співав хор. Тихо. І Юля спіймала себе на думці, що біль відпустив. Біль, який тримав її душу у заручниках, який катував кожен день, який страчував її, не давав жити – відпустив. Стало легше дихати. І з’явилася якась впевненість по при усі обставини.
Так віра не повернулася до неї, або повернулася якось поза свідомості,  але коли ставало гірко-гірко, вона йшла до церкви, слухала спів хору, ставила свічки, читала-читала -читала «Богородиця діво, радуйся!» і ставало легше хоч на якийсь час.
Та чим більше вона ходила до церкви, тим менше їй хотілося бути біля чоловіка. Бо звідкись прийшло почуття поваги до себе. Прийшло розуміння, що не так він повинен поводитися. Що саме він відповідає і за неї , і за сина, і те, що вона не може дихати біля нього, не може піклуватися про сина не відчуваючи болю й страху за наступний день -  це його провина. І поки вона  не знала, що робити з цими почуттями і цими думками. Але була вдячна Богу хоча б за миті спокою в церкві.
І засинаючи зараз біля своєї дитинки, вона молилася і мріяла. Мріяла про затишний будинок, про сад з квітами, про те як грається під сонечком з Сергійком, як п’є з сином чай з тістечками, які вони разом щасливі. А ще мріяла про кохання. Справжнє. Їй хотілося вірити, що може бути в її житті чоловік, який зможе турбуватися про неї, про її сина. Який не буде їх соромитися, а буде навпаки гордитися. Бо буде чоловіком, який вміє бути відповідальним і знає ціну справжнім речам. Знає, що коли біля тебе люди, які кохають і яких ти кохаєш, піклуєшся і турбуєшся, почуваєшся затишно в їх обіймах  -  це щастя.
Ніч. Тіло відпочиває. Душа спокійна. Жінка дивиться солодкі сни  -  новий день готує щось чудове.
Вранці Юля прокинулась у гарному настрою. Сергійко ще спав. На його вустах грала сонна усмішка, освітлена сонячним промінцем.  Юля прийняла душ, налила гарячу каву, сіла перед дзеркалом. Взяла гребінець, провела по довгому мокрому волоссю. Сергій прокинувся, підповз до неї і обійняв. Вона причесала і його. Подивилася в його чудові очі, а він в її. І так тепло, і так ніжно.
І цілий всесвіт був тут, зараз. Всесвіт любові. Всесвіт жовтневого сонця та золотого листя, каштанів,  прогулянок,  ковдри, печива та чаю у термосі, пікніка у парку.
-  Я навчу тебе кидати м’яч, гаразд? Гаразд, -  поцілувала його волосся, -  може ти не все розумієш, та ти знаєш, так, знаєш, що я люблю тебе, а я знаю, що ти любиш мене, і ми завжди будемо разом. Ось так.