Перша серйозна справа

        ВОЛОДИМИРЕЦЬ

        10 квітня 2000 року з останнього курсу Харківської Юридичної Академії, по направленню, я прибув до постійного місця роботи у Володимирець – маленький  та тихий районний центр на півночі Рівненського Полісся.
        Володимирець заснований польськими князями у 1570 році. До 1941 року це було типове наполовину єврейське містечко з п'ятитисячним населенням.
        Звичайно, що під час війни всіх місцевих євреїв в кількості близько трьох тисяч у серпні 1942 року розстріляли та закопали у найближчому лісі. Вижив тільки п'ятирічний Соломон Шапіро, якого від розправи врятували сусіди, заховавши у льоху. Він до останнього часу працював у мiсцевому побуткомбінаті фотографом.
        На згадку про тих, що канули у вічність, у Володимирці залишились Єврейська вулиця та облуплені зовні дві колишніх синагоги, з характерними арками, які використовувались тепер як кафе і магазин. А на лісовій братській могилі спорудили пам'ятний знак.
       
        Житлові будинки тут в основному приватні та одноповерхові, але є кілька двоповерхових і навіть чотириповерхових будівель. У центральній частині Володимирця розташовувалися численні державні органи – міліція, прокуратура, РАГС, районна адміністрація, податкова інспекція та інші установи, що забезпечували роботою половину жителів містечка.  Промисловість практично була відсутня. Єдиний завод оборонної промисловості «Ситал» законсервували у часи розпаду СРСР.
        Володимирець відносився до так званої третьої зони чорнобильського радіоактивного забруднення, що надавало право деяких пільг для населення. Радіація дійсно відчувалася. Перші півтора місяці проживання у цій місцині, у мене крутило в суглобах, рябіло в очах, а іноді не було сил навіть здійняти руки. Та потім я звик і більше радіації не помічав.

        Місцеві жителі здебільшого добрі та прості люди. Займалися домашнім господарством, влітку збирали рясно родючу у цих краях чорницю, яку здавали перекупникам, і за виручені гроші виживали весь рік. А ще промишляли грибами, ловом риби і самогоноварінням. Чоловіки в значній масі «страждали» побутовим пияцтвом і алкоголізмом.
        Через п’ять років після описаних подій на території району відкрили поклади бурштину, і у населення з’явилася нова стаття прибуткових, хоча і незаконних доходів. Але це було потім.
        Про Володимирець у той час влучно написала одна журналістка - «місце зупиненого часу і втрачених надій».

        ДЕНЬ ПЕРШИЙ

        Це трапилося 11 серпня цього ж року у сонячну і спекотну п'ятницю. Робочий тиждень закінчилася, і я, слідчий - початківець районної прокуратури, чергував у себе на знімній квартирі, так би мовити «на хаті».
        Ще зранку цього дня, моя тодішня подруга – перукарка Світлана поїхала на свою «малу батьківщину» - у глухе село, провідати батьків та при нагоді вигнати самогонки, продажем якої вона займалася у вільний від основної роботи час.
        До мене в гості зайшов виконуючий обов’язки прокурора району двадцяти чотирирічний Максим Журавльов. Ще на роботі ми вирішили, що ввечері влаштуємо змагання по витривалості до алкоголю, яке у народі називають коротко і просто – «літробол». Дурість звичайно, але, та що з нас тодішніх, зелених, візьмеш. Шансів на перемогу у цьому виді «спорту» у Журавльова, на півголови вищого та на двадцять кілограмів важчого за мене, було значно більше. Та головне у будь-якому змаганні, як стверджує відомий олімпійський принцип, не перемога, а участь.

        По віку Максим був на рік молодшим від мене, однак за стажем роботи – на два роки старшим. Адже я вступив до інституту з третього разу, загримівши після перших двох провалів на півтора року в армію. Будучи корінним львів’янином, він швидко тут укорінився. Уже півроку Журавльов жив разом з дівчиною Оксаною, її братом і батьками в одній хаті і у вересні збирався грати весілля. Але молодість ще грала і час від часу він відривався від своєї нової сім’ї, колобродив і весело проводив останні холості дні.
       А взагалі, молоді прокурори у Володимирці вважалися завидними женихами, незважаючи на невелику зарплатню. Перебуваючи на стажуванні, я отримував на місяць не більше 50 доларів США (в гривнях звичайно), а атестований Максим заробляв трохи більше - доларів 70. Володимирчани, у своїй більшості, не мали і цього, однак, частенько, висловлюючи свою повагу, «на халяву»  нас годували, поїли і, так би мовити, укладали спати.

       Я поставив на стіл трилітрову банку 50-ти градусної «гуні» - так місцеві називають самогон, картоплю зварену «в мундирі», дві тарілки з домашнім салом, цибулею і солоними огірками. Для звукового фону я увімкнув  телевізор. Відчинив балконні двері і кімната  освіжилася приємним вітерцем. Передвечірнє сонце мирно і лагідно світило крізь фіранки на вікнах. Ми випили по стограмовій стопці термоядерного напою і закусили. Полилася приємна чоловіча розмова про місцевих дівок, районні плітки і, звичайно, про роботу. Розпалившись, ми на чому світ духопелили ледачу міліцію, злих наглядачів з обласної прокуратури і трохи навіть районного прокурора, котрий наразі перебував в черговій відпустці.
       Через години дві, коли «взяли на груди» вже по півлітра кожний і розмова завернула у відому стадію: «а ти мене поважаєш», нашу п’яну ідилію різко порушив пронизливий передзвін стаціонарного телефону. Я безтурботно зняв трубку.

       - У нас вбивство !!!, - істерично кричав у слухавці голос чергового райвідділу Юшкевича.
       - Вбивство кажеш, - промимрив я, подумавши сп’яну, що черговий зі мною жартує, адже у такий чудовий вечір апріорі ніякого вбивства бути не може.
       Але Юшкевич так переконливо заволав: «Опергрупа на виїзд!», - що нарешті з гірким п’яним сумом я усвідомив безповоротну втрату цих вихідних.
      
       Через кілька хвилин я та засмучений Максим влізли в забитий співробітниками міліції «уазик» і ми вирушили на місце пригоди. Нашого хмільного вигляду, однак, ніхто з присутніх не помітив, оскільки майже всі вони перебували в такому ж стані. Дуже швидко «уазик» наповнився концентрованим духом самогонного перегару. Одним словом – п’ятниця. Поки їхали, міліціонери розповідали «бородаті» анекдоти, відпускали свої сільські жарти і раз за разом вибухали реготом. По брущатому шляху мене геть розтрусило і я ще більше сп’янів, отож мені ж було геть не до сміху.
       Дорогою я напружено згадував правила огляду місця події та проведення першочергових слідчих дій. З огляду на мій стан це було непросто. Справа в тому, що самостійно огляд місця скоєння вбивств я ще не проводив, хоча і розслідував вже дві таких справи.

       ***
       Цікаво, що три роки поспіль вбивств в районі взагалі не було.  Проте з часу мого приходу на роботу статистика, на мою голову, вирівнялася. У червні такий собі Гена Ушневич з села Антонівка під час пиятики вбив табуретом свою сварливу бабусю. На огляд виїжджала міліція, адже спочатку дії Ушневича кваліфікувалися як нанесення тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили смерть потерпілої, що відносилося до підслідності міліції. Але потім прокурор вирішив, що все-таки скоєно умисне вбивство, провів перекваліфікацію і справу, підслідну вже прокуратурі, для закінчення передав мені. Підозрюю, що зробив він це суто із статистичних міркувань, адже згодом, уже в суді, цей же прокурор знову змінив обвинувачення Ушневичу на вчинення тяжких тілесних ушкоджень і безталанний п’яничка отримав сім років колонії.

        18 липня в Антонівці я проводив слідчий експеримент. Саме тоді, коли Гена зі сльозами жалю на очах опускав ослінчик на голову пластмасового манекена, що зображав покійну бабусю, в кооперативному гаражному комплексі міста енергетиків Кузнецовська виявили труп сторожа з численними пораненнями спини і живота.
        Територію Кузнецовська обслуговували місцеві прокуратура і міськвідділ міліції, а ось Кузнецовські гаражі хтось несправедливо відніс до території Володимирецького району, що частенько викликало наше обурення. Адже в гаражах цих вічно щось відбувалося – то коханці в автомобілі задихнуться чадним газом, то сердечники після пиятик віддадуть Богові душу, або ж згвалтують когось, чи просто – поб’ють.
        Як з’ясувалося, напередодні ввечері двадцятирічний Сергій Бабченюк випив горілки разом зі сторожем Степаном. Зазвичай скромний і тихий холостяк-сторож «набрався» і необережно висловив намір покохатися із сестрою Бабченюка – відомою Кузнецовською повією (красивою, до речі, дівчиною). І навіть попросив Сергія посприяти у цій справі. У благородному гніві Сергій завдав невдалому ловеласу 18 ударів складаним ножиком і від гострої крововтрати Степан помер на місці.
    
        У зв’язку з моїм перебуванням в Антонівці, огляд місця події довелося проводити помічнику прокурора Андрію Лішеню – людині з вельми тонкою душевною організацією. Повернувшись в прокуратуру, я отримав від знервованого колеги написаний каліграфічним почерком протокол огляду та вислухав жалібну нотацію про невиконання мною своїх функціональних  обов’язків щодо огляду понівечених трупів.

        ***

        Та повернемося до третього за останні три місяці, вбивства. Хвилин через сорок після виїзду з Володимирця ми дісталися Рафалівки – великого селища міського типу, яке у шістдесятих роках минулого століття було районним центром. Проїхали повз одноповерхові житлові будинки, елеватор, старий занедбаний вокзал і, проминувши широкий залізничний переїзд, повернули ліворуч – у бік села Заболоття. Приблизно через два кілометри «уазик» в’їхав в лісову зону і незабаром зупинився.
        Годинник показував восьму годину вечора і сонце, що поволі сідало, вже зачепилося за верхівки дерев. У таку пору приємно пройтися лісом пішки, насолоджуючись ніжною прохолодою і неповторними лісовими звуками, особливо чарівними у вечірній час! Але не сьогодні...
        На дорозі, для супроводження до місця події, нас уже чекали дільничий міліціонер Килюшик, якийсь флегматичний рудий чолов’яга  років сорока на ім'я Петро і кілька місцевих жителів. У правій руці Петро стискав верх чорної «авоськи», всередині якої бовталася порожня трилітрова банка. Показуючи дорогу, Петро якось загальмовано пішов попереду. Слідуючи за ним, всією слідчо-оперативною групою, ми повернули направо в ліс і, петляючи між деревами і кущами, пройшли десь 300 метрів.

        На невеличкій галявині між кущами вовчої ягоди і малини, на спині, заплющивши очі, лежала світловолоса, з доладною, пружною фігурою, красива дівчина, яка мала на вигляд років вісімнадцять. Нижнього одягу на ній не було. Темні труси темніли на відстані метра від правої стопи, там же валялися жовті шорти і зелені в’єтнамки. Коричнева футболка була задерта вище грудей.  Перерізане горло широко зяяло величезною рваною раною. Глибоке проникаюче поранення чорніло також під лівою груддю, а на голові здулася велика гематома. На землі по обидва боки від голови, блищали скляні уламки, між яким затесалася жовта етикетка від горілки марки «Поліська». Трохи правіше лежала горловина цієї розбитої пляшки – таку в народі ще називають «розочкою». Всюди була кров. Очевидно, б’ючи фонтаном з перерізаного горла, кров повністю залила тіло вбитої, одяг, зелені в’єтнамки та лісовий ґрунт поряд. Лише вродливе обличчя дівчини залишилося більш - менш чистим.

        Присівши, через брак стільця і навіть пенька, прямо на мох, я приступив до огляду. Експерт-криміналіст Олег Кошмак, на прізвисько «Кошмар», проводив відеозйомку, а один з міліціонерів клацав фотоапаратом.
        Я заповнив титульну сторінку протоколу – дані про час, місце огляду, присутніх та понятих – двох очманілих від побаченого юнаків, які, погоджуючись на прохання дільничного, навіть і гадки не мали свідками чого їм доведеться стати.
        Голосно, хоча і не дуже чітко я запитав у присутніх, чи сповіщені батьки вбитої. Петро, який привів нас на місце події, відповів, що оповіщені – він і є батьком Олени. Потім Петро відвернувся від мене, впав на коліна та почав голосно та страшно вити. Я писав протокол та дуже швидко тверезів ...
        Через мою тогочасну недосвідченість огляд затягнувся. Лише ближче до ночі я скінчив писати. Опис наявних на трупі тілесних ушкоджень продиктував мені експерт-кріміналіст. Також він взяв зразки підногтьового вмісту вбитої та різноманітні біологічні змиви.
        Від випитого самогону, запаху крові та вже відчутного трупного духу мене нудило, але все обійшлося без фізіологічних ексцесів. Закінчивши огляд та упакувавши речові докази, я оформив направлення на розтин у Кузнецовське бюро судово-медичної експертизи, після чого разом з опергрупою поїхав у Рафалівку. Саме звідти, за словами Петра, Олена поверталася сьогодні вдень в рідне село Заболоття.

         У приміщенні селищної Ради вже працювали двоє старих оперативників з обласного управління – підполковники, одягнені у цивільний одяг. Ці «зубри»  опитували молодого хлопця на ім’я Толік – худого, нестриженого та замурзаного, одягненого у якесь лахміття з чужого плеча. На обличчі цього сердеги проглядались явні ознаки недоумства. Міліціянти наполегливо намагались з’ясувати у нього, де наразі перебуває його брат Коля. Перехресний допит супроводжувався важкими та дзвінкими ляпасами.
         - Де Микола?
         - Не  знаю.
         - Брешеш, ви зранку пили разом, де він!
         - Не знаю. Ой,ой,  больно, не надо!
         Через півгодини Толік задля порятунку власного здоров’я  полишив жалюгідні потуги ухилитися від відповідей на поставлені запитання. Він повідомив, що його брат Коля разом зі своєю співмешканкою Танею, сьогодні ввечері терміново покинув їхній будинок на околиці Рафалівки. Вони пішли в бік залізничної станції і він їх більше не бачив.
         Я запитав у підполковників, хто такі Коля и Таня та яке відношення вони мають до справи. Ті зверхньо подивилися на мене та один з них на прізвище Жушман сказав, як відрізав:
        - Пряме!
        Їм у цій справі вже все було зрозуміло.

        Не гаючи дарма часу, я допитав як свідка сестру вбитої Поліну. Постійно зриваючись на гіркий плач, вона розповіла, що проживає у Рафалівці разом з чоловіком та однорічним сином. Сьогодні, тобто вже вчора, близько 11.00, як і завжди по п'ятницях, Оленка принесла для Поліни з Заболоття, від батьків, трилітрову банку коров'ячого молока. Приблизно через дві години, побалакавши з сестрою і награвшись з улюбленим племінником, Оленка сказала, що у неї вдома є справи, попрощалася і, прихопивши авоську з порожньою трилітрової банкою, вирушила додому. Через годину Поліна передзвонила матері, подякувала за молоко та спитала, чи повернулася сестра додому. Почувши, що її ще немає, трохи здивувалася та особливого значення цьому не надала. Десь вже під вечір їй зателефонувала схвильована мати і сказала, що Олени ні вдома, ні у подруг немає. А близько 19.10 пролунав телефонний дзвінок і хтось страшним голосом крикнув у слухавку, що Олену вбили.
        Охарактеризувала сестру як веселу і добродушну дівчину, не знайомою з алкоголем та тютюном. Поліна також повідомила цікаву деталь, що Олена, з її слів, два місяці тому мала статеві стосунки з хлопцем з Рафалівки, якого у червні забрали до війська.
       
       Вже знайомий мені Петро показав, що близько 17.00, на прохання схвильованої дружини, яка вже передчувала біду, він сів на велосипед і вирушив до Рафалівки – шукати доньку. Безрезультатно покружлявши вулицями селища, він поїхав назад у Заболоття. Через кілька хвилин після того, як в’їхав у лісосмугу, у кюветі з правого боку дороги помітив якийсь предмет, який блиснув у сонячних променях. Загальмувавши, побачив на землі трилітрову банку у знайомій йому чорної авосці. Гнітюче внутрішнє чуття підказувало, що Олена десь поруч. Цілу годину він блукав лісом і кликав її. А потім несподівано наштовхнувся на розтерзаний труп доньки. Він знову побіг до дороги, відчайдушно кинувся навперейми «Москвичу», що ледве встиг загальмувати, і попросив переляканого водія повідомити міліцію про вбивство. Сам же залишився на дорозі що б вказати шлях до клятої галявини.

       Близько п’ятої години ранку, вкрай змученого оглядом, допитами та похміллям, нарешті, мене привезли додому. Вже світало. Розривалася від болю голова. На душі було кепсько. Перед очима розпливалися криваві кола, у вухах стояли виття Петра, плач Поліни, монотонний речитатив експерта-криміналіста, крики оперів та звуки ляпасів, які  відважувались недоумкуватому Толіку. Через півтори години потрібно знову вирушати до Рафалівки, де я мав продовжити допити свідків та провести додатковий огляд місця події, після чого їхати до моргу, на розтин трупа.
       Від головного болю я вже й не сподівався заснути.  Прийнявши холодний душ (гарячої води просто не було) я приліг на диван, встановивши на всякий випадок сигнал будильника на 6.30 ранку. Небеса зглянулися наді мною, і я все ж таки заснув ...

        ДЕНЬ ДРУГИЙ

        Підійнятий огидним дзвінком будильника, із закритими очима я сидів на ліжку, обхопивши голову долонями і підспудно сподівався, що весь вчорашній день – це лише поганий сон. Але розімкнувши повіки, я побачив біля ліжка слідчий чемодан, пакети з речовими доказами і зрозумів, що це реальність у яку потрібно повертатися.
        За мною приїхав той самий осоружний міліцейський «уазик», але вже з іншим водієм. Спочатку я заскочив в прокуратуру, де залишив речові докази і на друкарській машинці швидко набрав постанову про призначення судово-медичної експертизи. Я взяв паперу, чистих  бланків протоколів огляду та допитів свідка і  поїхав у Рафалівську сільраду.
       
         Там я вже на протокол допитав Анатолія Чулюка – того самого хлопаку, якого вночі немилосердно вгощали стусанами правоохоронці.
         Юродиво посміхаючись він розповів, що проживає на околиці Рафалівки разом з матір’ю Катериною, старшим братом Миколою та братовою співмешканкою Тетяною. Офіційно Толік не працював, був неодруженим та, на моє здивування, не судимим.  Миколу ж судили аж тричі – за грабіж і два зґвалтування. Останній термін тривалістю чотири роки він відбував у колонії в Житомирській області. Два місяці тому, на рік раніше строку, Микола умовно-достроково звільнився і разом з Танею приїхав додому.
         Вчора, близько восьмої ранку він, Толік, прокинувся і разом з Коляном і Танею почимчикував шукати металобрухт на сміттєзвалище, влаштоване місцевими жителями прямо на лісовій галявині. Їм пощастило, бо вони знайшли дві старі, з дірявими днищами алюмінієві каструлі, а в лісі – дюжину порожніх пивних пляшок. Здавши знайдені скарби на приймальні пункти Рафалівки, виручили близько десяти гривень, що обіцяло приємний вечір.
         Толік вкрав у сплячої п’яним сном матері ще п’ятірку, і всі вони вирушили в гості до своїх друзяків – братів Едіка і Валерія на прізвисько Таллери, що вели такий самий «напівбомжацький»  спосіб життя. По дорозі до Таллерів вони зайшли в продуктовий магазин, де придбали стандартний продуктовий набір – дві пляшки горілки «Поліська», чотири пляшки пива «Рогань», пачку сигарет «Прима», пів батона і два плавлених сирка «Дружба».
         П’яні Таллери сиділи у дворі своєї двоповерхівки, у похиленій дерев'яній альтанці, та похмелялись самогоном. Зустрівши радісними криками своїх товаришів, брати пригостили їх своїм пійлом, самі випили по пляшці «Рогані» та незабаром «вирубилися». Толік разом з Миколою прикінчили пляшку «Поліської», «заполірувавши» її пивом. Таня горілки не пила, а лише сьорбала потроху «Рогань». Незабаром Толік відчув легке занездужання та приєднався до братів Таллерів, заснувши в альтанці. Коли прокинувся, то ні друзів ні родичів поряд вже не було. Похитуючись, він побрів додому. По дорозі запитав у знайомого односельця Василя, котра вже година. Було близько п’ятої вечора.
         Підійшовши до свого будинку, Толік відчув, що надзвичайно зголоднів, адже крім горілки, пива і сирка він сьогодні ще нічого не вживав. Прагнучи швидко вгамувати гризучий голод, він заліз на сливове дерево, вмостився на товстій гілляці і почав наминати недостиглі плоди. Раптом двері  з грюкотом відчинилися і з хатини вибігли брат з Тетяною, тримаючи у руках по торбині. У Миколи права рука була чомусь перев’язана коричневою ганчіркою. Вони мовчки зиркнули на жуючого Толіка, вийшли через хвіртку і, повернувши наліво, швидким кроком пішли у бік залізничного вокзалу. Толік лише встиг гукнути їм у слід: «Куди ви ?!», - але вони навіть не обернулися.
         Потім з дому вибігла Катерина, з ходу обматюкала Толіка та спитала, з якого дива і куди це побігли його пришелепкуватий брат із співмешканкою. Не  отримавши чіткої відповіді, матір сплюнула і повернулась до хати.

         Хоча прямих доказів причетності Толіка або Миколи до вбивства взагалі не було, у їхній халупі вирішили провести обшук. Зараз обшук відбувається виключно на підставі рішення суду, або, у виняткових випадках, без такого рішення, але з обов'язковим повідомленням про проведений обшук прокурора.  Тоді ж було досить постанови слідчого, підписаної прокурором та завіреної печаткою. З собою у мене була купа вже санкціонованих бланків. Прямо у селищній раді я виписав постанову на обшук, віддав її оперативникам, а сам терміново виїхав на додатковий огляд місця події.
 
         Мій поспіх мій було обумовлено тим, що з Рівного приїхала ціла група прокурорських керівників. Виглядало величезним везінням, що вчора начальство не змогло приїхати на місце події, адже труп був виявлений досить пізно, а дорога з обласного центру займала дві з половиною години. Зазвичай керівні особи на огляди приїздило вчасно, затоптували всі сліди, а своїми вказівками вносили жахливі сумбур і нервозність в роботу слідчо-оперативної групи. Вчора ж, за їх відсутності, все пройшло спокійно, без паніки та пов’язаних з нею помилок.
         Однак, ще за часів Сталіна стало залізним правилом, що обласні шефи зобов’язані були виїжджати на резонансні злочини, ті, які згодом ставилися на контроль. Щоб не зраджувати традиції, наші очільники  вирішили провести додатковий огляд місця події з їх персональною участю сьогодні.
         Приїхали заступник прокурора області Юрій Миколайович Рожук, зараз – суддя Апеляційного суду, начальник відділу нагляду за слідством обласної прокуратури, нині вже покійний, Олександр Макарович Опанасенко, що мав у підлеглих аж два прізвиська – «Панасонік» і «Олександр Макакович», а також прокурор-криміналіст Василь Олександрович Конюшевскій на прізвисько «Коломбо».
         Я доповів обстановку та наявні напрацювання. Рожук авторитетно висловив своє невдоволення тим, що, причепившись до Чулюка, ми не розробляємо більше ніяких версій. Опанасенко вилаяв мене в зв'язку з тим, що я крім судово-медичної, ніяку більш експертизу ще не призначив. А Конюшевський по-батьківськи покартав за те, що я не встиг оформити друкований варіант протоколу вчорашнього огляду.
         Звичайно, що сперечатись з ними я не став, просто провів повторний огляд,  під час якого за допомогою рулетки виміряв відстань від шосейної дороги до місця виявлення трупа, «прив'язав» це місце також до лісової дороги, яка йшла перпендикулярно до шосейної. За вказівкою криміналіста я вилучив зразки грунту біля так званого «ложа» трупа і накреслив схему, у якій зазначались не лише «прив’язки» місця виявлення трупа до доріг, але і до населених пунктів – Рафалівки та Заболоття. Відстань від Рафалівки склала 2100 метрів, а до Заболоття – 1400 метрів.
         У лісі Опанасенко знайшов якийсь іржавий ножик з напівзгнилою дерев'яною ручкою і змусив мене упакувати його як речовий доказ. Він також наказав мені вписати його та й інших поважних персон в перелік учасників не тільки сьогоднішнього огляду, а й вчорашнього.
        Достойно виконавши службовий обов'язок, «вожді» виїхали до Рівного, а я – в морг на розтин.

РОЗТИН

        Судово-медичний експерт – патологоанатом Іван Сергійович Ковальчук був закоханий у свою роботу. Досить моложавий для своїх сорока років, стрункий, без єдиної сивої волосини, він, посміхаючись у рудуваті вуса, буквально світився від радості, коли на розтин привозили чергове тіло. Він отримав від правоохоронців дивне, як на перший погляд, прізвисько – Алоїзій Магарич, але його походження я зрозумів, коли близько полудня приїхав в морг на розтин. Ковальчук зустрів мене на порозі, одягнений у зелені халат і шапочку, а також чорний фартух. Його першим питанням було:
        - Могорич привіз?
        Я покрутив головою, намагаючись при цьому збагнути, чим це я так завинив перед Ковальчуком, що повинен був везти йому могорич. Про всяк випадок я зобразив на обличчі сум.
        - Нічого, потім привезеш. Підемо розтинати?, - запитав він, граючи лагідною усмішкою.
        - Ходімо ... – знітившись, тихим голосом відповів я, адже до цього на розтині я був лише одного разу – два роки тому, ще коли навчався в інституті.
      
        Бюро судмедекспертизи розмістилося в одноповерховій будівлі, позаду міської лікарні. Пройшовши роздягальню та робочий кабінет експерта, я потрапив у зал для дослідження трупів. Ще в кабінеті мені у ніс вдарив специфічний різкий запах мертвого тіла. Зізнаюся, що заходячи до зали, у якій навіть стіни просякли трупним духом, я занепокоївся, як би в безпосередній близькості від небіжчиків мене не знудило. Проте все минуло без ексцесів.
        Праворуч від входу до зали, на колісній каталці лежав неприкритий, жовто-сірого кольору труп літнього чоловіка, якого щойно досліджували. Розрізані шкірні покриви трупа хвацько зашивав білявий хлопчина років 17-ти, одягнений в джинсовий костюм, теж прикритий чорний фартухом. Ковальчук не без задоволення представив мені свого сина Пашу – студента першого курсу медичного університету.
        На сріблястому металевому столі, встановленому посеред залу, на спині, головою до вікна лежало тіло вбитої Олени. Глянувши на нього я зрозумів, що вчора ввечері у цьому тілі ще мабуть жевріли останні іскри біологічного життя. За ніч колір шкіри набув блідо-синюшного відтінку, риси юного обличчя скам’яніли.
 
        Ковальчук схопив скальпель і спритно зробив надріз посередині волосистої частини голови –  «від вуха до вуха». Потім миттєво зняв скальп та повністю оголив череп. У лічені хвилини він розпиляв його в двох місцях металевою ножівкою і відкрив черепну коробку. На поверхні мозку з правого боку, де була гематома, виднівся невеликий крововилив. Експерт вивчив порожнини носа, рану на шиї, розкрив хребетний канал, витягнув спинний мозок, розрізав черевну стінку і грудну клітку, дістав органи грудей і живота та зробив інші численні маніпуляції. Швидкість, з якою він працював, вражала. Павло тим часом оперативно записував дані, що диктувалися батьком, в протокол розтину.
        Чомусь мені запам'ятались усні висновки Ковальчука про те, що в майбутньому у потерпілої могли б бути «онкологічні проблеми по гінекологічній частині». Також були взяті мазки з порожнини рота, ділянки живота та статевих органів вбитої, а також зразки під нігтьового вмісту. Процедура завершилася тим, що Павло струменем води зі шлангу омив тіло, стіл і підлогу, а потім почав зашивати розрізи.
       
         В результаті розтину було встановлено, що смерть потерпілої настала від сильної кровотечі, яку спричинила несумісна з життям різана рана горла.  Мною було вилучено зняту під час розтину футболку і шматки шкіри, вирізані в ділянках ран грудей і шиї, для подальшого призначення криміналістичної експертизи.
         Взявши за основу протокол розтину, я оформив свій протокол огляду. Дивно, але під час  цієї слідчої дії мою втому як рукою зняло. Як це не дико звучить, у мене навіть покращився настрій. Я зрозумів, що набагато менше гидливий, ніж думав про себе раніше. У цьому я переконувався не раз і в подальшому, коли, наприклад, дільничних і понятих від страшного трупного запаху «вивертало» під дверима квартири, де догнивав трьохижневої давності небіжчик, а я, не відчуваючи особливого дискомфорту, проводив огляд. Коротше кажучи, професійна деградація особистості почалася у мене досить рано.
         Я тепло попрощався із справжнім професіоналом своєї справи Ковальчуком, а він зі мною, не забувши, однак, при цьому нагадати про могорич.
       
         Виходячи з моргу, я побачив біля входу в приміщення,  у тіні ялини,  вантажний автомобіль, у кузові якого знаходилась кремового кольору труна. Поруч юрмилися якісь похмурі люди, серед яких і мій вчорашній знайомий Петро – батько вбитої Олени. З відстороненим виразом обличчя, що від неймовірного горя ніби посіріло, він тримав у руках білі туфлі та весільну сукню. Не дивлячись йому в очі, я швидко привітався, сів в «уазик» і поїхав геть.

         У селі Заболоття, для повноти даних, що характеризують вбиту, я допитав кількох однокласників Олени. Шоковані вбивством діти, особливо дівчата, гірко плакали та про покійну розповідали лише хороше. Втім, нічого цікавого та нового я для себе не здобув.  Після допитів червонолиций дільничний Валера Килюшик запропонував мені повечеряти. Оскільки через розтин і сніданок, і обід були пропущені, я не відмовився. Ми сіли в старий, іржавий, зовсім розвалений  «Фольксваген», десь сімдесятих років випуску, і поїхали по вулицям села.
        -  Ну що, вип’ємо? - запитав дільничний.
        - Та не відмовлюсь, - відповів я, хоча ніякого спиртного у нас не було.
        Валера двічі звертав у провулки і раптом різко загальмував перед неголеним індивідуумом  сумнівної зовнішності.
        - Підійди - но сюди! - грізно промовив Килюшик.
        Чолов’яга,  очі якого по-шахрайськи забігали, поволі підійшов. Правоохоронець запустив йому за пазуху руку і витяг звідти пляшку самогону і шмат жовтого сала.
        - Ти знову ?! - грізно сказав Килюшик, блиснувши очима.
        - Васильович, це було в останнє! – раптом, як дитина,  запхикав правопорушник.
        - Ану пішов звідси! - гаркнув Валера.
        Бідолашний селянин прожогом підскочив та зі швидкістю метеора втік у невідомому напрямку.
        - Ну ось, попався! Останнє попередження було у нього, – несподівано лагідно промовив Валерій, урочисто піднявши пляшку. Через півгодини на лісовій галявині, під спів птахів і заспокійливий шум дерев ми вечеряли, відпочиваючи після чергового божевільного дня.

         ЗВИЧАЙНА РОБОТА

         Минуло три дні. Я призначив всі можливі експертизи, допитав встановлених свідків, дав необхідні письмові доручення оперативним службам.
         Одночасно я розслідував три справи про вбивства і дві – про  розтрату грошових коштів. Оскільки у той час стажистам прокуратури дозволялося розслідувати справи їм не підслідні, прокурор для показника також забрав з райвідділу і віддав мені справу про розкриту групову крадіжку з магазину сільської кооперації. Вкрадено було товари на досить велику, як на ті часи суму – цілих дві з половиною тисячі гривень, всього близько двохсот найменувань – від сірників і прищіпок до сигарет і шампанського. Обвинувачених у цій справі було четверо.
         Щоб розгребти цю купу справ мені доводилося приходити на роботу о сьомій годині ранку, а йти додому ближче до півночі. І так тривало приблизно три місяці поспіль, без вихідних.  Набір комп’ютерної техніки у прокуратурі був один на всіх і користуватися ним я спочатку не вмів. Та при такому режимі роботи я швидко зрозумів переваги комп’ютера і за лічені тижні освоїв роботу на ньому. І хоча матричний, примітивний принтер, друкуючи документи,  верещав, ніби лісопильний станок, це було краще, ніж стукати на машинці, кожного разу знову і знов перебиваючи одні і ті ж реквізити і фабули постанов.
         Мій професійний рівень стрімко зростав. Прокурор району, який вже вийшов з відпустки, був вельми задоволений. Я послідовно закінчував і направляв до суду спочатку справу про вбивство Ушневичем бабусі, потім справи про крадіжку, розтрати, вбивство сторожа. В цей же час я навчився складати статистичні звіти, заповнювати безліч журналів, розглядати звернення і заяви. Я їздив на огляди звичайних, не кримінальних, трупів, що теж тоді входило в обов’язки прокуратури, як стажист ходив у судові засідання.
         Крім того я вчився спілкуватися з різноманітними людьми – заявниками, свідками, потерпілими, обвинуваченими. Я зрозумів, що для людини найвища цінність – це вона сама. Варто лише поцікавитись її життям, запитати про дітей, здоров’я,  поспівчувати там, де їм болить, а потім вислухати, не перебиваючи, і більшість людей підуть на будь-яку співпрацю зі слідством.  Лише з деякими вічними скаржниками та хронічними злочинцями, у яких протест проти здорового глузду був у крові, не виходило домовитись по – доброму. І тоді доводилося виявляти твердість і жорсткість, щоб на інстинктивному рівні пробудити у цих «люмпенів» повагу до себе.
         Ніколи я не дозволяв собі ставитися до людей зверхньо і зневажливо, хоча чиновницька пиха тоді вважалося майже нормальним явищем. Пам’ятаю, що найбільш сильне захоплення від «влади» я пережив у січні 1999 року, коли проходив практику у прокуратурі Рівненського району. Слово «влади» пишу у лапках оскільки ніяких дійсних повноважень я тоді звичайно і близько не мав. Я розносив повістки, і одна жіночка, буквально затремтіла від жаху, отримавши виклик її сина на допит. Намагаючись хоча б щось у мене з’ясувати, вона догідливо заглядала мені в очі, простягала яблука, а я пихато відповідав, впиваючись власною значущістю. Навіть зараз мені інколи соромно від згадки про це.
         Але коли я прийшов на справжню роботу, якось раптом і відразу владний кураж минув і ніколи більше не повертався. І навіть на тривалій керівній роботі, я ніколи не задирав носа і до свого посадового становища ставився як до валізи без ручки, яку і нести важко, і кинути шкода.

         НЕЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП: ПРО ПРОКУРАТУРУ, ПРОКУРОРА, ПОКАЗНИКИ ТА КОРУПЦІЮ

         Прокуратура району розташовувалася у центрі Володимирця на другому поверсі двоповерхового будинку. Праве крило поверху займало районне контрольно-ревізійне управління. Там же знаходився єдиний  туалет. Іноді КРУ виявлялось зачиненим, і тоді доводилося спускатися вниз, огинати довгий будинок і у внутрішньому дворі користуватися похиленим  дерев’яним «сортиром». Перший же поверх займали РАГС та районна рада. По неділях з вікон я частенько спостерігав за весільними кортежами з «Москвичів» та «Жигулів», щасливими молодими, які приїхали розписатися та їхніми родичами.
         Прокурорський колектив був крихітним – прокурор району, два його помічники – Максим і Андрій і слідчий, тобто я. Канцелярією завідувала така собі Наташа, яку між собою за низький зріст все називали «чекушкою». Технічні функції виконували водій службового «бобика» Василь та кур’єр-прибиральниця (саме так називалася її посада) Ніна. Через кілька місяців, у зв’язку з явною невідповідністю здібностей і займаних посад, Наташа  стала кур’єром - прибиральницею, а розумна Ніна – завідуючою  канцелярії. Вони, до речі, працюють на цих посадах і по цей день.
         
         Тридцятидевятилітній  прокурор Микола Томкович походив з сусіднього району – Дубровицького. На дубровицькому Поліссі, описаному, до речі, у повісті О. Купріна «Олеся», люди розмовляють специфічним «булькаючим» говором, який при швидкій вимові розібрати трохи важкувато. Іноді я зовсім не розумів свого прокурора.  До призначення на посаду прокурора Микола Іванович 9 років поспіль працював слідчим Гощанської районної прокуратури. У нього були свої методи навчання та виховання молодих кадрів.
         На питання підлеглих про шляхи вирішення робочих чи правових питань він завжди мав дві відповіді: 1) «Читай кодекс!» та 2) «Вчи законодавство!» І лише коли виникала проблема, яка могла нашкодити особисто Миколі Івановичу, він її долав самостійно, швидко та досить професійно. У зв’язку з цим, на початках майже з усіх питань я радився по телефону зі слідчими прокуратури Рівненського району, у яких проходив практику два роки тому. Змушений визнати, що такий підхід до виховання молодих колег був досить дієвим і швидко виробляв у працівників оперативність і самостійність.
        Микола Іванович без особливої на те потреби на роботі не сидів і після 15.00, сказавши: «Я в суд», їхав на природу. Як правило, компанію йому складали начальник міліції Ситай, начальник управління лісового господарства Меленчук і директор мисливського господарства Бучма. Наступного дня прокурор мав пом’ятий вигляд, хрипкий голос і дихав концентрованим  перегаром, але на роботу завжди приходив «як штик» – о 8.45. Так тривало щодня і, звичайно, такий спосіб життя не міг не позначитися на зовнішності прокурора – він виглядав значно старшим за свої роки, вусате обличчя його було червоним, очі вічно каламутними, а живіт великим та обвислим. Іноді, після особливо бурхливих гулянок, він ходив зі свіжими подряпинами на обличчі. Це були наслідки виховної роботи, проведеної його дружиною Ніною, простою жінкою, яка працювала в ПТУ кухаркою.
       
         Його кращі товариші – Меленчук і Бучма ставилися до нас, підлеглих прокурора, з легким презирством – при зустрічі ледь віталися кивком голови та просили по робочим питанням не турбувати їх. Їх вигляд ніби промовляв: «Ми справжні хазяї району, а ви – ніхто і звати вас – ніяк». Звичайно, що таке відношення принижувало нашу молоду честь та гідність.
         Десь через рік, коли Микола Іванович поїхав у відпустку, а я став виконувати його обов’язки, перші ж прокурорські перевірки були проведені у цих прокурорських друзяк. Їх пиха була миттєво збита. Управління лісового господарства було змушене відшкодувати в бюджет величезну суму недоїмки, двох службових осіб звільнили, а п’ятьом оголосили догани. Бучма, хоч і не на стільки, але також постраждав – його позбавили премії і змусили наводити порядок.
         Микола Іванович тоді телефонував мені з Ялти і сутужно горлав у слухавку:
         - Негідники! Ви чим там займаєтеся?! Так моїх дружків підставити! Приїду – всіх позвільняю!!!
         Він приїхав, однак нікого не звільнив. Меленчук, отримавши урок, перетворився та вельми ввічливого і поступливого чоловіка, а Бучма хоча й дуже образився, однак про всяк випадок став вітатися міцним рукостисканням і взагалі, як то кажуть, спустився з хмар на землю.
         
         Через шість років Томкович, на загальний подив, майже кинув пити (хоча почав курити) та отримав посаду першого заступника прокурора області. Щоправда ненадовго, оскільки новий прокурор області Баганець О.В. спочатку понизив його до начальника відділу кадрів, а незабаром спровадив 46-тирічного Миколу Івановича на заслужений відпочинок. Зараз він спокійно живе біля Рівного, у власному будинку, і для душі займається адвокатською практикою.

        ***

        Просто розслідувати справи вважалося недостатнім. Потрібно було робити статистику, показники. Оперативні служби повинні були розкривати певну кількість злочинів на місяць, при цьому ніяк не менше ніж у минулому році.  Слідчому ж необхідно було направляти в суд дві справи в місяць, тобто 24 справи на рік. Велика частина з цих справ народжувалася в такий спосіб.
        Начальник відділу по боротьбі з економічними злочинами, що колись називався ОБХС, за списком викликав до себе директорів районних продуктових магазинів і доводив до них «показниковий» плану. Як правило, всі з цим були згодні. У магазині проводилася інвентаризація, про що складався відповідний акт. Оскільки продавці частенько відпускали продукти покупцям у борг, виводилася цілком реальна нестача. Її сума завжди виявлялася невеликою – від 50 до 80 гривень – однак достатньою для порушення кримінальної справи. Продавець, як матеріально відповідальна особа, повністю визнавав свою вину у цій розтраті, каявся у скоєному злочині і повертав недостачу. Справа направлялася до суду, де закривалося по амністії або у зв’язку із «зміною обстановки».
        Подібних справ скеровувалось до судів більше половини. І так працювала вся правоохоронна система України. У масштабах країни це були десятки тисяч справ. Відповідно десятки тисяч «розкритих» економічних злочинів, мільйони годин втраченого часу і сотні тон паперу.  Я і сам за час розслідування описуваного вбивства закінчив і направив до суду три таких «справи».
        Хоча на моє глибоке переконання, якби тоді не було «показникової системи», то при такій низькій заробітній платі, яку отримували українські правоохоронці, злочини, особливо в сфері економіки, взагалі б не виявлялися.

        ***
        У 2000 році країна вже почала приходити до тями після затяжної, тривалістю в ціле десятиліття економічної кризи. Країна в цілому, але не Володимирець зокрема. Як згадувалося вище, гідної роботи тут не було, а зарплати були мізерними. Відповідно корупційні прояви тут мали свою специфіку.
        Нечисленним посадовим особам за винесення будь-яких позитивних рішень передавалися в основному не гроші, а «могоричі».  Коньяк, цукерки, натуральна кава, сир і салямі – вважалися достойним могоричем, який отримували керівники районних служб та установ. Наприклад, голова адміністрації, Ради, начальник міліції, прокурор, судді, головний лікар, керівник лісгоспу і так далі.  Горілка або навіть самогон, домашні м’ясо або ковбаса, розчинна кава, солодка вода чи кока-кола у півторалітровому бутлі – теж непоганим, але для службовців рангом нижче – головних спеціалістів, лісничих, дільничних, оперативників ОБХС і інших дрібних чиновників.  В районі всі один одного знали, і дуже часто могоричі випивались та з’їдались «хабарниками» та «хабародавцями» за одним столом. Це називалось «вирішити питання по – людськи».
      
        Про один випадок з могоричем, що трапився взимку 1997 року, коли прокуратурою керував попередник Томковича – Василь Боліщук, варто згадати.
        Як завжди о 6.45 ранку прибиральниця Ніна прийшла в прокуратуру навести порядок. Розпочала з початку коридору, поступово наближуючись до кабінету прокурора району. У канцелярії, об’єднаною  з приймальнею прокурора, вона старанно протерла столи та взялася до замітання. Раптом Ніна пронизливо заверещала, а віник випав з її рук. З кабінету прокурора через зачинені двері по підлозі вився червоний струмочок, вливаючись, посеред приймальні у величезну калюжу крові.
        «Господи, прокурора вбили !!!» - обпекла перша, страшна думка.
        Тремтячими руками вона спочатку схопилася за телефонну трубку, збираючись телефонувати в міліцію і обласну прокуратуру, але передумала і вирішила переконатися у страшному припущенні. Підійшовши до прокурорського кабінету, Ніна набрала в груди повітря і повільно натиснула на дверну ручку. Відчинилися двері і перед нею постало наступне видовище: на столі та підлозі валялися порожні пляшки упереміш із недоїдками. Боліщук спав, сидячи у кріслі. Його голова і лікті впиралися в «могорич» – тушу дикого кабана, з якої прямо на підлогу і стікала відтанула сукровиця.
 
        ФОРМА № 4

        Прямих доказів причетності Миколи Чулюка до вбивства, достатніх для пред’явлення йому звинувачення все ще не було. У зв’язку з цим районні оперативники отримували щоденні наганяї від керівництва і перебували в стані сумної задуми. Для виведення їх з цієї прострації мені і прокурору досить було підписати статистичну картку четвертої форми – про пред’явлення обвинувачення. Відповідно, злочин вважалося б розкритим.
        У той час статистична картка про розкриття злочину для оперативних працівників усіх міліцейських служб була своєрідною іконою, на яку вони самовіддано молилися.  Адже розкритий злочин – це місяць спокою, відсутність втиків, виснажливих засідань, а то і, в залежності від актуальності розкритого – заохочення – від премії, до підвищення в званні.
        Картки у прокурорів випрошували, вимолювали, купували, на щось міняли. Під них давалися зобов’язання майнового і немайнового характеру. Був навіть відомий випадок, коли не в нашому, щоправда, районі, за статистичну картку надавалися послуги інтимного характеру. Не міліціонерами, звичайно, а повіями, яких вони «дахували». Воістину – картки форми №4 правили міліцейським світом.
        Але була в цій справі і зворотна сторона. Отримавши підписану картку, закодувавши її на свій відділ та зареєструвавши в статистичній базі, міліціонери практично переставали працювати у справі, ставали млявими і байдужими. Тому мій прокурор не поспішав фіксувати розкриття, а вимагав  надати прямі докази провини Миколи Чулюка.

        В один прекрасний день начальник відділу карного розшуку повідомив мене, що на допит проситься брат ймовірного злочинця, вже знайомий мені Анатолій. Я здивувався, оскільки допитав його як говориться по повній програмі  і був впевнений, що він казав правду.
        Зазвичай свідки на допити ходять самі. Толік же прийшов разом з оперативником Михайлом. Залишивши свідка за дверима, усміхаючись ширше звичайного, лейтенант зайшов до мене в кабінет і урочисто видихнув:
        - Ну що, Сергійович, нашу справу розкрито. Толік все бачив, можеш
переконатись.
        В голосі Михайла відчувалась якась солодка фальш.  Я закликав Толіка. Його вухо темно-синього кольору з вкрапленнями дрібних крововиливів і бігаючі, як броунівські молекули, очі, підтвердили мої підозри. Проте я змушений був провести додатковий допит цього свідка.
        Толік частково підтвердив свої первинні свідчення, але уточнив, що в альтанці він не спав, а разом з братом та Тетяною вирушив на прогулянку. Вони пройшли аж до виїзду з Рафалівки, і там Микола побачив незнайому дівчину, яка йшла в бік Заболоття. Він причепився до неї і завів розмову. Всі разом вони дійшли до лісу, а потім Микола сказав Толіку повертатися додому. Повернувшись до альтанки, Толік дійсно заснув.
        Виклад наступних подій повністю збігався з його початковими показаннями. Про банку в «авосьці»,  деталі одягу і взуття дівчини, її поведінку Толік нічого не пам’ятав, посилаючись на сильне сп’яніння.

        Після допиту Михайло запитав у мене, коли можна отримати форму №4.                Я розумів, що Толік збрехав і пішов до Миколи Івановича порадитися з цього приводу. Перед моїм носом з кабінету прокурора, злегка похитуючись, вийшов начальник районної міліції Григорій Ситай – високий, підтягнутий, з акуратними вусиками чоловік, надзвичайно схожий на зірку естради 60-70-х років Тарапуньку. 
        По-хазяйськи посміхаючись, він привітався зі мною, і промимрив щось нерозбірливе. Я постукав, зайшов і зрозумів, що у прокурора вирішувалось якесь питання – в кабінеті тримався «горілчано-закусочний» душок, а Томкович, розслаблено розвалившись у кріслі, корпирсався у між зубами сірником. Я розповів йому про нафантазовані, на мою думку, показання Толіка, стосовно спільної зі вбитою прогулянки до лісу. Прокурор подивився на мене довгим каламутним поглядом, гикнув і сипло вимовив:
        - Виставляй дві картки, винось постанови про притягнення як обвинувачених і оголошуй обох в розшук. Один хрін Чулюк вбив, а там розберемося ...
        Таким чином Микола Чулюк і Тетяна Ширяєва стали особами обвинуваченими і рошукуваними.

        ЗНИКЛА ПОРНОГРАФІЯ

        Поки розшукували Миколу і Тетяну, я оформив, нарешті, друковані варіанти протоколів всіх оглядів, виготовив до них схеми, оглянув речові докази, направив вимоги про судимість, перебування обвинувачених на обліку у нарколога і психіатра, витребував їх характеристики з місця проживання та підшив деякі відповіді на запити.
        Надійшли перші висновки судово-медичної та імунологічної експертиз, відповідно до яких на тілі і в статевих шляхах вбитої виявлені сліди сперми. У крові загиблої дівчини чомусь виявився алкоголь, причому в концентрації, характерною для середнього ступеня сп’яніння, що було дуже дивно, адже Олена взагалі не вживала спиртного.
        Для порядку я допитав подруг Олени, класну керівницю, кілька родичів. Визнав потерпілою Оленчину матір Наталію та допитав її в цій якості, хоча безперервну істерику і крики, які ще місяць після цього звучали в моїх вухах, допитом назвати важко.

        Тоді ж стався один кумедний випадок. Вище вже згадувалось, що на другий після вбивства день, в так званому будинку, а по суті у брудному і смердючому хліві, де проживали Чулюки, був проведений обшук, під час якого вилучили сорочку Миколи, з бурими, схожими на кров, плямами, кухонний ніж та вісім порнографічних журналів.
        Діставшись, нарешті, через місяць до цих речових доказів, я оглянув сорочку та ніж. Розпакувавши чорний поліетиленовий пакет де мали зберігатись ті журнали, я з подивом виявив у ньому лише брудну газету «Червоний прапор» за 1999 рік. Я уважно подивився на бірку. На ній чорним по білому було написано: «Журнали порнографічного характеру, вилучені під час обшуку в оселі Чулюк 12.08.2000». Оговтавшись від великого здивування та зібравшись поволі з думками, я дещо пригадав.
        Приблизно тиждень тому, біля пів восьмої вечора, перевдягнувшись та повечерявши на квартирі, я повернувся на роботу. В коридорі я з подивом побачив, що із мого кабінету похапцем вибіг старший помічник прокурора Андрій Лішень. Бігаючи очима, він пояснив, що взяв у канцелярії дублікат ключа від мого кабінету, щоб позичити у мене трохи друкарського паперу. Будучи заклопотаним своїми справами, тоді я не надав цьому випадку особливого значення

        ***
        Маленький, коричнево – смаглявий, з розкосими чорними очима, в окулярах, з комічною мімікою на обличчі та забавними жестами, Андрій Лішень нагадував індуса і мавпу одночасно. Якщо він не вигадував, то прізвище його походило від китайського предка – Лі Шеня, який у складі інтернаціонального загону воював за Червону Армію у роки Громадянської війни.
        У дитинстві Андрій займався стрибками у воду, але один раз схибив та впав на кафельну плитку перед басейном, внаслідок чого отримав компресійний перелом та деформацію хребта. Через це мій колега був трохи горбатий. Після лікування, задля реабілітації, батьки віддали його на гурток бальних танців, де, за словами Андрія, він досяг великих успіхів та став бронзовим призером чемпіонату України.
        Його батько, керівник військової прокуратури в Харкові, після закінчення Андрієм Юридичної Академії домовився з прокурором Рівненської області про працевлаштування сина і категорично припинив спілкування з Андрієм. Про причини цього можна лише здогадуватися.
        Це була колоритна фігура. З предметів одягу у Андрія малися лише білі джинси і гавайська сорочка, а тому майже завжди він вдягав прокурорську форму. На день він випалював по дві пачки дорогих сигарет та перехиляв                9-10 філіжанок кави. У власників та продавців місцевих ганделиків та магазинів  Андрій назбирав близько 500 доларів сумарних боргів – колосальну на той час суму! Як я згадував вище, моя місячна зарплата була еквівалентна 50 доларам. Але він абсолютно не соромився своїх боргів, а з гордістю говорив, що крім нього в боргах живе весь білий світ.
        З чоловіками Андрій майже не товаришував, однак надибав безліч місцевих подружок, разом з якими пліткував у кафе і ділився різноманітними «дівочими» секретами. У зв'язку з цим злі язики подейкували навіть про його нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Він вважав себе творчим інтелектуалом, по-чудернацькому та гламурно висловлювався, переважно російською. При цьому мова його і справді нагадувала муркотіння представників сексуальних меншин.
        Іноді Андрій напивався горілки і в п’яному стані  показував в одному з кафе майстер-клас по танцювальній вправності – одягнений в прокурорську форму витанцьовував зі своїми подружками по черзі «румбу» або «ча-ча-ча». А потім це екзотичне видовище тижнями обговорювалося жителями Володимирця.
        Коли ж на нараді прокурор надто голосно починав його лаяти, він  непритомнів, падав і, заплющивши очі та розкривши рота лежав на килимі. Як ставалася така біда, Максим хапав циганську голку і колов непритомного помічника прокурора у стегно, після чого Андрій відразу приходив до тями і згорьовано схлипуючи, знову сідав на стілець. Зрозуміло, що після такого його як мінімум два тижні ніхто не чіпав.
        Ось такий був наш Андрій, дещо бентежний, але по своїй суті веселий та добрий чоловік, на жаль вже покійний….

        ***
        Та повернемося до зниклих журналів. Андрій у той вечір пояснив  своє перебування в прокуратурі необхідністю попрацювати, що вже було дивним. Та  вже через п’ять хвилин після мого приходу, чомусь боком, він ретирувався.
        Пригадавши це, я провів простий логічний аналіз і зрозумів, що журнали поцупив Андрій. Я зайшов до нього в кабінет. Він якось занадто захоплено заповнював журнал статистичного обліку, при цьому голосно і дещо схвильовано мугикав арію містера Ікса. Андрій знав, що я сьогодні запланував огляд вилучених під час обшуку речей.
       - Андрію, віддай журнали, - прямо в лоба сказав я йому.
       - Які журнали, що ти баєш?, – перепитав він, смішно смикнувши при цьому головою.
       - Ти сам знаєш які, не придурюйся.
       - Звідки це я знаю!,  – несподівано заверещав він – що ти собі дозволяєш, я старший за тебе за званням, ти взагалі не маєш права мене ні в чому підозрювати!
       - Ти їх стирив і відніс в общагу, давай сходимо туди разом. Та якщо я їх  знайду – з тебе ящик пива!
       - Добре, ми підемо, але якщо не знайдеш, ти публічно вибачишся переді мною і купиш мені блок «Мальборо», – з благородним виразом обличчям сказав він та ображено підібрав свої повні губенята.
         Розсердившись один на одного ми вийшли з прокуратури, і мовчки пішли у бік гуртожитку,  що був зовсім поряд, метрів за 150. Тут кроки Андрія стали сповільнюватися, він почав триматися за серце і дихати, немов загнаний кінь. За п’ятдесят метрів до гуртожитку з істеричним криком:
         - Я не зобов’язаний перед тобою звітувати! - Андрій втік від мене геть. Тиждень після цього він зі мною не вітався.
         А потім між нами все стало як раніше. Ну, а в протоколі огляду я ці журнали просто не згадав, ніби їх і не було.

         ЕКСПЕРТИЗА ПО КАЛУ

         В першу суботу вересня я поїхав до Рівненської обласної прокуратури на семінар. Заняття для молодих слідчих проводив вже згадуваний прокурор-криміналіст Василь Олександрович Конюшевский, на прізвисько Коломбо – маленький, сутулий, косоокий чоловічок, у якого одне плече значно перевищувало інше. У його манері носити одяг була одна  чудна особливість – чи то штани у нього були дуже довгі, чи то ноги занадто короткі, але свої брюки він завжди застібав приблизно на рівні грудей. На додачу він добряче картавив, що теж додавало йому своєрідності та певного шарму.
        Час від часу Василь Олександрович творив робив дивні речі. Допитуючи свідків або бандитів він ставив неприпустимо навідні запитання, по особливо - тяжким злочинам іноді проводив процесуальні дії без захисників. На слідчому експерименті він міг наказати ґвалтівнику лягти на манекен і фрикційно зображати процес статевого акту. Під час огляду місця вбивства, нюхав бозна-де знайдені труси або шкарпетки, після чого з виглядом профессора констатував для протоколу:
        - Свіжі! - або ж – Несвіжі!
        Та у Рівненській правоохоронній сфері Конюшевський вважався справжнім  гуру криміналістики. І на 90 відсотків цей імідж він створив сам, на кожному кроці розповідаючи про свої удавані та дійсні розкриття. Всі свої нескінченні оповіді,  Коломбо закінчував ефектною фразою: «Я пгопгацював на слідчій гоботі 25 гоків ...»

        В ході свого семінарського виступу, Василь Олександрович зупинився на ролі експертиз у розслідуванні злочинів. Його зовсім не цікавили злочини економічного характеру, і тому він не став посвячувати нас в проблематику призначення економічних і товарознавчих експертиз. Він побіжно торкнувся інженерно-технічних експертиз і похапцем пробігся по експертизам у сфері інтелектуальної власності. Перейшовши до криміналістичних експертиз, він пожвавішав, і цілу годину енергійно знайомив нас з усіма тонкощами почеркознавчих, балістичних, трасологічних, фоноскопічних й інших досліджень.
        Та з істинною насолодою розповідав Конюшевский про біологічні та судово-медичні експертизи трупів. Ми із захопленням слухали і записували.  Під кінець семінару він увійшов в раж і ні з того ні з сього, але якось дуже вже творчо повідав нам про експертизи по калу:
         - Експертиза по калу – авторитетно карбував прокурор-криміналіст кожне слово, як вид біологічної експертизи може встановити, чим харчувалася людина, що пила, чи палила цигарки, вживала наркотики або інші психотропні речовини.
         - А групу крові встановити може? - не так з цікавості, як "по приколу" спитав стажист на посаді помічника Березнівського району Віталік Маслов.
          Конюшевський обвів присутніх палаючим поглядом і продовжив:
         - І групу крові і навіть ДНК! А також статеву належність людини. Це дуже корисна експертиза за допомогою, якої можливо та потрібно розкривати злочини.
         Наприкінці семінару Конюшевський сказав, що з конкретних питань призначення експертиз ми можемо дзвонити йому у будь-який час дня і ночі.

         Сталося так, що через два дні в одному з сіл нашого району тридцятирічний п’яний ідіот на прізвище Гузоватий заліз в будинок до самотньої семидесятичотирьохрічної бабусі та згвалтував її. Причому не простим, а неприродним способом, у зв’язку з чим, за місцем проживання нещасної я вилучив предостатньо калу. Його сліди були виявлені також на статевому органі незабаром затриманого плейбоя, який після лиходійства навіть не помився. 
         Згадавши недавнє семінарське заняття, вранці наступного дня я зателефонував Конюшевському і радо повідомив, що маю намір за допомогою експертизи ідентифікувати кал, вилучений в будинку потерпілої з калом, виявленим на збоченці.  Василь Олександрович крякнув у слухавку і попросив передзвонити йому ввечері, що я і зробив.
         - Послухай, Овексію,  – спантеличено сказав він, – експегтизу  по каву звичайно пговести можна, але вона дуже догога і гобиться тільки в Києві. А наш експерт відповість тобі тільки, що кав це є кав.
         Розмову з криміналістом я передав Миколі Івановичу. На той час  Гузоватий, завдяки дружній допомозі оперативників карного розшуку вже писав явку з повинною. Вислухавши мене, прокурор сплюнув та авторитетно відрізав:
         - В дупу цього Коломбо з його експертизами! Я і сам знаю, що гівно - це гівно!
        Я повністю з ним погодився і пішов до охопленого ширим каяттям геронтофіла, щоб ретельно його допитати.

        ТЕТЯНА ШИРЯЄВА
      
        Сьомого вересня я відзначав свій 25-й день народження. Після серйозного вживання з колегами, ми з Світланою пішли в ресторан «Полісяночка», де я «відполірувався» дешевим «Кагором» і дійшов, так би мовити, до потрібної кондиції. Свято вдалося. Незважаючи на дощ, душа співала, і життя здавалося прекрасним. Тим більше, що під час застілля прокурор повідомив мене, що в Житомирі розшукано Тетяну Ширяєву і завтра вранці її привезуть до нас.
        Наступний день я зустрів вже без оптимізму. Сказати, що мені було погано, означає нічого не сказати. Нудило так, немов усередині мене хтось помер та й розклався.  Похмелятись я тоді ще не вмів і, долаючи  страждання, прийшов допитувати Таню, яку під конвоєм вже доставили у Володимирець .

        Її привели  до слідчого кабінету ізолятора тимчасового тримання. Незважаючи на похмілля, а може завдяки йому, мені вона здалася досить симпатичною дівчиною – чорнявою, невеликого зросту, з гарною фігуркою, правильними рисами обличчя та зачіскою під каре. Щоравда одягнена, вона була як циганка – у різнокольорову спідницю до п’ят, що різко смерділа сечею та синю спортивну кофту.
        Коли ж Тетяна, відповідаючи на моє перше запитання, розкрила рот, то виявила такі величезні і криві ікла, що мене відразу занудило і я тут же покликав конвойного, а сам якомога спокійніше пішов до вбиральні. Повернувшись до камери, я пред’явив Тані звинувачення в співучасті у вбивстві, заправив у друкарську машинку папір і почав допит.
       
        Із скам’янілим виразом обличчя, вкрай монотонно, без емоцій,  ніби біоробот з фантастичних фільмів, вона розповіла свою історію.
        Двадцятишестирічна Тетяна народилась у Житомирі. Росла вона у бідній родині  без батька та була у матері єдиною дитиною. Таня через легку олігофренію (розумова відсталість) навчалася в інтернаті для дітей з відхиленнями у розвитку. Потім влаштувалася у ЖЕГ, де стала, як і її матір, працювати двірником.
        У квітні цього року,  прибираючи територію міського парку, вона познайомилася з Миколою Чулюком. За пляшкою чоловік розповів їй, що служить в головному розвідувальному управлінні, має звання полковника і зараз прямує у відпустку на Рівненщину, до матері. Сказав, що не одружений і що буде не проти, якщо Таня поїде з ним. У зв’язку з легкою розумовою відсталістю, Таня не звернула уваги на зовнішній вигляд Чулюка. Той був кілька днів неголений, одягнений та взутий у брудне лахміття, явно з чужого плеча.
        У той же день, не попередивши ні матір, ні свого начальника, вона разом з Миколою, на електричці поїхали у Рафалівку. Оселилися разом з Толіком і  матір’ю  недолугих братів - Катериною, яка й сама раніше була неодноразово судима за крадіжки у сусідів.
        Для Тані почалося нове життя. Вранці всією «сім’єю» на смітниках і лісових звалищах вони шукали металобрухт і пляшки. З обіду на виручені гроші пиячили, а вечорами влаштовували оргії, до яких приєднувалася і Катерина, яку інцест з синами абсолютно не бентежив. Потім вони знову напивалися і засинали. Таня звикла до цього способу життя та іншого вже й не уявляла…
        Опис першої половини дня, коли була вбита Олена, повністю збігався з першочерговими показаннями Толіка. Новими ж для слідства були наступні покази Тетяни.
        Після пиятики в бесідці, коли Таллери і Толік поснули, Микола наказав їй покласти в пакет та забрати з собою початі пляшки горілки та пива. Чулюк взяв її за руку і повів за собою. Він був дуже п’яний і став поводитись агресивно. Коли вони звернули на головну вулицю, то попереду, на відстані семидесяти метрів, побачили високу, світловолосу дівчину у майці та  жовтих шортах. У правій руці вона тримала авоську, з порожньою трилітровою банкою.
        Микола збуджено стиснув руку Тані і захрипів:
        - Ідемо, мала, за нею, тільки тихо ...
        Вони пішли за дівчиною, яка, спочатку не помічаючи їх,  звернула вбік залізничного переїзду, минула його і вийшла на пряму дорогу, що сполучає Рафалівка і Заболоття.  Прискоривши крок, вони наздогнали дівчину і пішли поруч. Коля запитав у неї, як її звуть і куди вона йде. Без будь-якого переляку, усміхаючись, дівчина відповіла, що звуть її Олена, і вона повертається додому, у Заболоття. Микола запропонував їй випити пива. Олена відмовилася, сказала, що не п’є. Коли увійшли у лісову частину дороги, Чулюк завів стару пісню про те, що він полковник розвідки, служить на секретних об’єктах, що виконує завдання, був поранений... Себто вішав дівчині на вуха ту ж локшину, що колись і Тетяні. Через п’ять-сім хвилин Микола несподівано сильно і різко штовхнув Олену, яка, заслухалась і втратила пильність, у дорожній кювет. Пронизливо скрикнувши, вона скотилася вниз. Очевидно дівчина головою вдарилася або об землю, або об товсту гілку чагарника; а може й просто злякалася, але вона втратила свідомість.
        Микола наказав Тані взяти її за ноги, сам підхопив під руки і вони потягли Олену в ліс та поклали на землю. Через дві хвилини вона прийшла в себе, заплакала і попросила відпустити її.  Коля сказав, що відпустити її зможе тільки після того, як вона з ними вип’є. Олена, яка, клацаючи зубами, злякано тремтіла, погодилася. На галявинці присіли, і Таня дістала з пакета недопиту пляшку горілки, передала її Миколі. Той зробив кілька ковтків, простягнув пляшку Олені і наказав: «Пий!» Злякана дівчина, покірно взяла пляшку, випила кілька ковтків, схлипнула і сказала, що більше не може пити. Але Микола грізно гаркнув, і вона допила пляшку до дна.
         Після цього Чулюк наказав їй лягти на землю. Олена, паралізована сп’янінням і страхом, беззаперечно і мовчки підкорилася. Співмешканці ж, він наказав відійти і спостерігати, чи не йде хто з боку дороги, що Тетяна і зробила.
         - Тетяно, ти хоч якось спробувала його зупинити, заспокоїти. Він же ж фактично чоловіком тобі був? – перервав я її  однотонну розповідь.
         -  І не думала навіть. Він же геть тоді озвірів, і я сама його стала боятися... – відповіла вона піднявши свої гарні очі та на мить пожвавішавши.   
         Подальші дії нелюда Таня спостерігала на відстані п’ятдесяти метрів. Він здер з дівчини труси з шортами, задер футболку. За тим збоченець схопив порожню горілчану пляшку та кілька хвилин, катував нею майже непритомну дівчину. Потім дуже швидко здійснив статеве насилля яке закінчив звірячим криком та ударом пляшкою по голові жертви. Пляшка розлетілася, в його руці залишилася «трояндочка», якою Чулюк миттєво перерізав Олені горло, після чого встромив уламок скла під ліву грудь вмираючої.
         Вдарив фонтан крові. Микола  відскочив убік і деякий час сидів,  дихаючи мов загнаний кінь. Він крикнув Тетяні:
         - Мала, потрібно робити ноги!»
         Швидким кроком, місцями збиваючись на біг, вони повернулися до Рафалівки. По дорозі Микола помітив, що під час вбивства порізався. Глибока рана, з якої йшла кров, зяяла між великим і вказівним пальцем правої руки. Він намагався зупинити кровотечу подорожниками, але поріз був занадто великий і зупинити кровотечу не вдавалось.
         Через пів години вони прибігли додому і Микола одразу перев’язав рану на руці коричневою хусткою. Швидко зібрали речі і всі наявні гроші – 38 гривень. Мовчки, не звертаючи уваги на крики напівп’яної Катерини, вийшли з будинку і вирушили на вокзал. Толіка, що сидів на сливі Таня навіть не помітила.                З вокзального перону вони заскочили в загальний вагон пасажирського потягу сполученням «Київ-Львів», що вже відходив. Близько одинадцятої вечора прибули до Львова та пересіли до швидкісного потягу на Донецьк. За проїзд розраховувались безпосередньо з провідниками.
         Наступного дня близько 12-ої години, не доїхавши однієї станції до Запоріжжя, вони зійшли з поїзда, і пішли уздовж лінії електропередачі, поки не натрапили на величезне звалище, куди звозили відходи із Запоріжжя. На звалищі познайомилися з місцевими безхаченками і стали вести вже звичний спосіб життя – збирали пляшки та металобрухт, влаштовували п’яні оргії вже з новими знайомими. Жили, правда, в землянці, але умови проживання майже не відрізнялися від Рафалівських.
         Через деякий час у Миколи почала гноїтися рука, і два тижні поспіль була висока температура. Бомж Саша, колишній санітар, сказав купити перекис водню, йод, бинти і якийсь антибіотик в таблетках. Тетяна придбала все це в медпункті найближчого селища і після лікування Миколина рана почала затягуватися. У нагороду за лікування Саша попросив передати йому Таню у «тимчасове користування». Розлючений Микола, не довго думаючи, схопив ножа та проштрикнув «ескулапу» живота. Бомжі віднесли Сашу у найближчий медпункт, а Микола, прихопивши останні гроші, втік.
         Більше вона його не бачила. Наступного день вона надала дільничному покази щодо цієї різанини, приховавши, звичайно, обставини вбивства на Рівненщині.
         Після цього Тетяна вирішила їхати додому. Добралася до Запоріжжя. На вокзалі, попрацювавши кілька разів повією, заробила на квиток у загальному вагоні до Житомира та приїхала до мами, яка тут же повідомила про приїзд блудної дочки у міліцію. Таким чином, Таня знову опинилася на Рівненській землі.

         Під час допиту мене періодично нудило, і кілька разів я переривав слідчу дію. Закінчивши допит і відправивши обвинувачену до камери, я разом з начальником відділу карного розшуку пообідав, похмелившись при цьому трьома чарками горілки. Мені стало значно краще.

         МИКОЛА ЧУЛЮК

         Наступного дня вперше у житті я давав по телефону інтерв’ю. Журналістці газети «Рівне Вечірнє» я розповів про хід розслідування цього резонансного вбивства та перспективи скерування справи до суду. Згадав навіть братів-шибеників Таллерів, з якими Микола Чулюк перед вбивством напився у альтанці.
         Через дві доби я з неймовірним подивом читав у цій газеті, що вбивство Олени сталося після спільного розпивання Тетяною та Миколою пива... Таллер!         
         В подальшому я неодноразово переконувався у феєричних польотах журналістської фантазії. Іноді волосся ставало дибки від жахливої творчості деяких "акул пера". А через роки довелося стикнутися з явно замовними та наклепницькими статтями, чого, на жаль, не уникають слідчі, які наступили "на хвоста" впливовим та (або) заможним злочинцям.   
         Також я дав коментар обласному радіо та знявся в сюжеті телевізійних кримінальних новин. Кілька днів я відчував солодкий тягар слави…

         Миколу Чулюка розшукали у Дніпропетровську, через два тижні після затримання Тетяни. До того часу його тисячами розтиражована фізіономія вже висіла на всіх українських дошках оголошень під рубрикою: «Їх розшукує міліція». Чулюка «здав» правоохоронцям один з бомжів, у компанії яких Микола проживав у підвалі недобудованого будинку, біля залізничного вокзалу.
         22 вересня, вночі, його доставили у райвідділ. Наступного дня я пред’явив Чулюку обвинувачення та в присутності захисника допитав.
         37-ми річний Микола був маленького зросту (десь під метр шістдесят), дуже сухорлявий, лисий та з багатоденною рудою щетиною на обличчі. Між великим та вказівним пальцем правої руки у нього червонів глибокий шрам, що до кінця ще не загоївся. Під очами у нього були крововиливи, ніс зламаний, на голові синіли гематоми. Було очевидно, що деякі працівники міліції не змогли стримати свій праведний гнів, і мабуть не дарма, бо Чулюк був геть деморалізований та готовий давити визнавальні покази.  Рівень його інтелекту виявився ще нижчим, ніж я очікував, мова вражала примітивізмом. Однак погляд його жовтих маленьких оченят був важким, загрозливим. Витримати його було важко.
         Навіть адвокат Василь Іванович після того, як один на один переговорив з підзахисним, коли вийшов з камери, витер з лоба піт та попрохав у свого тезки конвойного Васі сигарету:
         - Ти, Васю, дивись за ним, уважно пильнуй, це звірина ще та!

         Нічого нового для слідства Чулюк не повідомив. Він та його молодший брат Толік росли без батька, з матір’ю – алкоголічкою. Ще з 15-ти років Микола неодноразово притягався до адміністративної відповідальності за дрібні крадіжки. У вісімнадцятирічному віці він пограбував школярку, зірвавши з неї золоті сережки та ланцюжок з кулоном і за це отримав рік колонії. Після відбуття покарання та майнових злочинах Чулюк більше не попадався.
         Влітку 1991 року на пляжі озера Воронки його, п’яного в дим,  почали дражнити два тринадцятирічних підлітки.  Одного з них Микола вдарив і той, ридаючи втік. Чулюк встиг схопити іншого зляканого хлопця та, погрожуючи ножем, завів бідолаху у кущі, де згвалтував, як кажуть у юриспруденції, неприроднім способом. За це його посадили на  довгих 5 років.
         Після звільнення кілька місяців він жив тихо. Щоправда від сусідів оперативники чули, що в цей період статевим життям від жив зі своєю матір’ю Катериною. Не гребував також домашньою козою Машею. Та три роки тому він все одно напився і «зірвався». З метою зґвалтування Чулюк напав на шістнадцятирічну дівчину, що поверталася з танців додому. Микола не встиг тоді завершити злочин, адже його злякали хлопці, які раптово з’явились з-за рогу. Він втік, залишивши у кущах ридаючу та побиту дівчину у розірваній сукні. Його затримали, потерпіла опізнала Чулюка і він знову на чотири роки відправився до тієї ж колонії. Відсидівши всього три роки, він умовно-достроково вийшов з колонії та, «підчепивши» у Житомирі Тетяну, повернувся додому.
         Цікавим виявилось відношення Чулюка до інкримінованих йому діянь.          Так, згвалтування він взагалі не рахував за злочин. Стверджував, що потерпіла займалась з ним коханням виключно добровільно, будучи зачарованою «казочкою» про його роботу у розвідці. Вбивство ж пояснював «п’яною справою».
         Про своє життя у бігах Чулюк доповнив показання Тетяни лише тим, що після замаху на життя бомжа Саші він втік зі смітника та на приміських потягах дістався до Дніпропетровська. Там він мешкав у підвалах недобудованих та закинутих будівель, де за короткий час він примудрився нажити собі ворогів серед більшості місцевих безхатченків.

         На ніч у камеру до Чулюка підсадили міліцейского сексота, інакше кажучи «квочку». Микола одразу ж запропонував співкамернику зранку «завалити» чергового охоронця та «зробити ноги». Коли той відмовився під приводом, що затриманий лише на три дні за дрібне хуліганство, Чулюк розізлився та глухо пробуркотів, що на слідчому експерименті все одно втіче.

         СПРАВІ КІНЕЦЬ

         Працівники міліції перебували в ейфорії.  Після затримання Чулюка на них, немов град, посипалися хвала та заохочення. Обласна прокуратура не бажала залишатися осторонь від розкриття актуального злочину. Для проведення з вбивцею слідчого експерименту до нас був направлений Конюшевський.
         Для забезпечення цієї слідчої дії охорона обвинуваченого була значно посилена. Миколу, що був закутий у наручники, супроводжували, утримуючи на довгому стальному дроті, двоє конвойних. Очевидно, що перед виїздом «для профілактики» йому кілька разів «врізали», бо знайомий конвоїр, посміхаючись прошепотів мені, що від думки втекти Микола тимчасово відмовився.

         Я почав слідчий експеримент у Рафалівці, з місця спільного розпиття Таллерами і злочинцями спиртного. Звідти учасники експеримента, чи як його ще називали – відтворення обстановки та обставин події, проїхали до лісу. Раптом пролунав відчайдушний крик:
         - Ааа!!! Катюгу привезли! Все село досі плаче!!!, - лементував якійсь дідок у картузі, що їхав на велосипеді в сторону Заболоття.  Я зрозумів, що через хвилин сорок тут будуть народні месники і тому вже поспішав. Чулюк повністю визнав свою вину та показав, коли, де і як саме відбувались злочини. Захисник Сачук обвинуваченому питань не задавав, було видно, що цей «клієнт» викликає у адвоката відразу.
          Коли ми нарешті вийшли з лісу, я побачив, що із Заболоття прямо на нас біжить розлючений натовп. Чоловік сто з палками та вилами в руках, вже були на відстані метрів зо 200 від нас. Вони несамовито волали:
          - Де він?!
          - Віддайте нам цю падлюку!
          - На вила його!
          Обличчя Чулюка перекосив тваринний жах. Здавалося, що тільки тепер він по справжньому зрозумів, що накоїв. Конвойні ледве встигли запхати його в заднє відділення «уазика». Всі швидко розбіглись по автомобілях та рвонули геть. Люди, які не добігли до нас лише декілька метрів, продовжували несамовито репетувати та кидали у слід нам свої, наготовлені для самосуду, знаряддя…
          У той же день Чулюк добровільно здав кров і я призначив додаткові імунологічні експертизи біологічних слідів, виявлених на тілі вбитої. Їх висновки остаточно прив’язали Миколу до вбивства і навіть якби він відмовився від своїх визнавальних показань, кара за скоєне злодійство була неминучою.
          На додачу встановили та допитали свідка, який у той злощасний день їхав на автомобілі і за Рафалівським залізничним переїздом обігнав Олену, Чулюка і Тетяну. Він впізнав всіх трьох. Олену – по фотографії, а злочинців при пред’явленні їх для впізнання. З Тетяною я також провів вдалий слідчий експеримент, а також її очну ставку з Миколою, щоб усунути протиріччя щодо «добровільного» статевого зв’язку. Я навіть встиг призначити обвинуваченим психолого - психіатричні експертизи, але на початку жовтня мене викликав прокурор і повідомив, що справа передається до обласної прокуратури.

          Звичайно, що я відчув неабияку прикрість, адже справа  на мою думку була майже готова.
          - Не переживай, тепер ти на хорошому рахунку у керівництва, а закінчувати вбивство при обтяжуючих обставинах, це така морока, ти нюансів всіх ще й не знаєш. А обласній прокуратурі буде гарний показник!
          Наступного дня я акуратно перешив два товстих томи, ретельно зібрав речові докази і через прокурора передав все у Рівне. Обвинувачених переправили у обласний слідчий ізолятор.  Перед конвоюванням у Чулюка відібрали папірець з переліком імен та прізвищ працівників міліції. Між ними було написано і моє ім’я. Список вінчало одне велике слово, написане кривим почерком, з помилками: «УБІТЬ!».

          В січні наступного року Апеляційний суд засудив Миколу Чулюка до вищої мири покарання – по життєвого ув’язнення, а Тетяну Ширяєву до 8 років позбавлення волі. Слідчий обласної прокуратури, який закінчив справу отримав значне підвищення.
           Та й сам я ненадовго затримався у Володимирці. Через рік мене призначили старшим слідчим прокуратури Рівного, де у мене з’явилось багато нових, але, на жаль, вже звичних і рутинних справ.