Спекотний удар долi

           Восьмого серпня вже не пригадую якого року, о десятій годині ранку, приватний підприємець Олена Михайлівна померла від розриву серця прямо на робочому місці – біля прилавка м’ясного павільйону міського продуктового ринку. Покійну занесли в комірчину лабораторії базару – чекати родичів, яких телефоном повідомили про її смерть, а також слідчого.
           Співчутливі сусідки з торговельних рядів, з вологими очима допродали м’ясо, що залишилося, а також зібрали гроші на похорон.
           Чоловік Олени Михайлівни – Микола, який рано-вранці привозив з села на базар дружину і товар, як тільки-но по телефону одержав сумну звістку, впав у глибокий розпач і напився. Таким чином він увільнив себе від необхідності забирати тіло з моргу, брати довідку про смерть, їхати назад у село й організовувати похорон.          
           Займатися цим довелося його безутішній дочці Валі й зятеві Михайлу. Саме він через дві години, якраз перед закінченням огляду місця події, приїхав і приймав співчуття. Оскільки «труповозка» зламалася, слідчий вручив направлення на розтин тещиного тіла зятю, попросивши його самостійно організувати доставку покійниці в морг.
           Скривившись, Михайло погодився на це, адже тещу він любив дещо менше ніж свій нещодавно придбаний «Ауді 6» – хоч і не новий, але предмет його гордості, на купівлю якого він, працюючи бухгалтером у колгоспі, десять років збирав гроші. Саме чорний, блискучий «Ауді», а не Олена Михайлівна надавали йому гонорову впевненість у собі, а життю чіткий сенс.

           За допомогою багряно-синього павільйонного вантажника Baсі, Михайло переніс тендітне тіло тещі в салон автомобіля та поїхав у покійницьку.
           Він хвацько загальмував біля воріт бюро судмедекспертизи, вийшов з машини і по нудотному та через спеку, різкому запаху, знайшов приміщення моргу.
           Патологоанатом, літній і похмурий чоловік, який щойно зашив третього небіжчика, навідріз відмовився розтинати тіло Олени Михайлівни.
           – Завтра о дванадцятій приїжджайте. Тим більше, що труп не кримінальний. Вона ж синя вся – видно теплового удару сердечко не витримало. А у мене ліміт розтинів вичерпаний, це вам не шкарпетки штопати.
           Михайла, який уявив, що йому доведеться ще один день метушитись з тілом далеко не улюбленої тещі, пересмикнуло.
           – Поставте себе на моє місце, у нас вже оркестр на завтра замовлений, – сміливо збрехав Михайло і поклав до кишені халата експерта двісті гривень.
           – Ех, люди, завжди кудись поспішаєте – народжувати, жити, ховати! – вже бадьоріше сказав ескулап. – А вона вам хто?
           – Теща...
           – Ух ти! А моя, уявіть, жива і, головне, абсолютно здорова, завтра на ювілей йдемо, – ескулап сплюнув, а потім урочисто звернувся до санітарів, що грали в карти за сусіднім столом. – Пашо, Миколо – внесіть тещу!
           Після розтину санітари знову віднесли і поклали покійну на заднє сидіння салону автомобіля та дбайливо накрили її довгим простирадлом так, щоб і видно не було.
           Михайло, затиснувши в долоні попередні результати розтину, ухопився за кермо і порулив на інший кінець міста – у районну прокуратуру. Отримавши у молоденької чергової прокурорші довідку про смерть, яка коштувала всього-на-всього ціною шоколадки, задоволений своєю діловитістю, він виїхав додому – у село.

           Настрій у нього, природно, був кепський – у голові все переплелося: смерть тещі, запійний тесть, безутішні дружина з донькою, похоронні турботи... Уже вечоріло, але досі не спадаюча спека продовжувала вимотувати тіло і душу. Він якраз проїжджав повз якусь водойму, і йому просто нестерпно захотілося зануритися в неї, змити із себе липкий піт і бруд, просто відволіктися від неприємностей, що несподівано звалилися на нього.
           Михайло звернув із шосе до води, зупинився під тінню гарних акацій, вийшов з машини, роздягнувся до трусів, жбурнувши одяг на переднє сидіння. Пробігши метрів сто до озера, з насолодою плюхнувся у прозору воду, здійнявши безліч срібних бризок. Він з насолодою плавав і пірнав хвилин з півгодини, відчуваючи неймовірне полегшення. Виходити із прохолодної води відчайдушно не хотілося, але він повинен був доставити додому скорботний вантаж. Михайло вийшов на берег і спочатку подумав, що заплив занадто далеко від того місця, де заходив у воду – акації стояли на місці, а машини не було.

            Він пішов уздовж лісопосадки спочатку в одну сторону, потім в іншу. Нарешті Михайло побачив той самий порохнявий пеньок, на який ледь не наткнувся, коли ставив «Ауді» в холодку. Він усе зрозумів і від жаху на його голові заворушилося волосся. Машину викрали! Його довгоочікувану машину, плід суворої десятилітньої економії. А в машині були одяг, взуття, годинник і багато грошей! І отут він згадав, що на задньому сидінні було дещо іще, про що він якось забув – мертва теща... Його горло стиснулося, а подих перехопило. Як божевільний, він став гарячково гасати навколо кущів і дерев, обдираючи до крові ноги і не відчуваючи цього. «Не може бути, не може бути...» – бурмотів ошелешений Михайло, періодично по-жіночому схлипуючи. Через півгодини марної біганини посадкою йому спала, як здалося, чудова думка. Він зупинився біля акації, обхопив її руками і почав бити об стовбур дерева головою. Вдарившись разів п’ятнадцять, нещасний озирнувся, абсолютно впевнений, що зараз побачить свою машину. Не виявивши її, він не заспокоївся і ще тричі повторив ту ж процедуру, з надією обертаючись після кожної серії ударів головою об стовбур. Після цього, ледь притомний, але все ж таки зібравши в кулак залишки здорового глузду, Михайло вискочив на шосе і побіг до найближчого поста ДАІ, який знаходився в семи кілометрах звідси.

           Черговий інспектор Державтоінспекції, розкривши рота від подиву, дивився на босого чоловіка з розбитим лобом та роздертими ногами, у квітчастих сімейних трусах, який захлинаючись від сліз, плутано говорив йому про те, що в нього викрали: то тещу, то машину, то тещу в машині, то машину з тещею. Ковтнувши води, Михайло трохи прийшов до тями й, нарешті, пояснив у чому справа.
           Здригаючись і захлинаючись непереборними приступами сміху, літній сержант нерівним і зривистим голосом передав усім постам дані викраденого автомобіля.
           Після цього напарник несерйозного інспектора відвіз потерпілого, який вже западав у стан певного отупіння, додому й, висадивши його біля паркану, розвернувся й поїхав чергувати далі. Коли Михайло тремтячою рукою натиснув на воротах кнопку дзвінка, з дому повибігали дружина з донькою, у дим п’яні тесть із сусідом, а також дві нетверезі сусідки, які одразу заголосили про те, що Олена Михайлівна занадто рано їх покинула. Відкривши хвіртку й побачивши майже голого, зраненого й самотнього Михайла, який, мов у лихоманці, з перекошеним обличчям клацав зубами, вони перестали голосити й остовпіли. Після тривалої паузи Валя запитала його:
          – Мишко, а де мама?
          – Вкрали маму, – відповів Михайло й гірко заплакав.

          ... Ледве почало світати він схопився, перервавши неспокійний сон, і побіг до сусіда Петра. Відчайдушним стуком у двері він розбудив його, і коли той, похмуро позіхаючи, вийшов на ганок, Михайло впав перед ним на коліна і схилив голову.
          - Сусіде, дай машину, тещу шукати поїду, заплачу, скільки скажеш !!!
           Вже знаючи про поневіряння Михайла, Петро, ;;почухавши потилицю, відповів:
          - Разом поїдемо. Але домовленість - тестя не брати - у мене на перегар алергія.
           За три доби вони об'їздили вздовж, упоперек і назад весь район. Ліси, поля, байраки, яри, балки, береги річки Стубелки - все було досліджено так ретельно, що в прибережних кущах був навіть знайдений чийсь старий, але справний велосипед "Україна". По дорозі розпитували пастухів, а також селян, що проживали біля траси та сільських доріг. Однак, вийти на слід "Ауді", і, відповідно, тещі, так і не вдалося.
           На четвертий день у Михайла закінчилися гроші, заправляти сусідські "Жигулі" він більше не міг, а тому змушений був тимчасово припинити пошуки і разом з Петром повернутися в село.
           З важким серцем він повідав дружині і тестю про невтішні наслідки подорожі після чого його несправедливо обізвали "Невдалим" та "Контуженим"...

           Автомобіль так і не розшукали. Рідні Михайла якийсь час сподівалися, що викрадачі повернуть або куди-небудь підкинуть, взагалі то, не потрібне їм тіло, але марно.
           За фактом викрадення автомобіля порушили кримінальну справу, але незабаром розслідування зайшло в глухий кут. Михайло, Валентина і тесть змінюючи один-одного, а іноді й усі разом, нескінченно лаялися спочатку зі слідчим Федорчуком, а потім з прокурорами. Головний аргумент потерпілих: «Поставте себе на наше місце!» – ніякого відгуку в душах стражів закону не знаходив, оскільки поставити себе на «їх місце» ніхто не міг навіть у стані запаленого мозку.            
           Десятки скарг летіли до вищих інстанцій. Однак справа так і залишилося нерозкритим висяком.
           В один із зимових днів, вдосталь настоявшись під прокуратурою з плакатами «Федорчука під суд» та «Ні корупції!», Валя повернулася додому і влаштувала істерику, під час якої розбила плакати на голові чоловіка.
– Іди до бандитів, ідіоте!!! – наостанок гаркнула вона.
           Він звернувся до послуг авторитетного угруповання «Молдавана». За вирішення питання вліз в борги, взяв у банку кредит і заплатив їм спочатку десять тисяч доларів. Але ті через два місяці привезли йому зовсім інше «Ауді».
          – Це не моя машина! – застогнав Михайло.
          – Вибач, братан, ми шукали, п’ять «кусків» зверху накинь...
Він накинув ще п’ять тисяч доларів, продавши земельну ділянку, виділену йому колгоспом для індивідуального будівництва.
           В результаті піврічних «пошуків» бандити так нічого й не розшукали, і грошей не повернули. Коли ж рішуче налаштований Михайло прийшов до них на розбірки і за грошима, то йому спокійно, але дуже переконливо пообіцяли скрутити голову. Величезний неголений амбал схопив Михайла за ніс, вивів з хази та дав напрочуд дужого копняка, тим само закінчивши розбірки з ними раз та назавжди.

          Минув рік. Пихатість та самовпевненість Михайла кудись щезли. Його сімейне життя остаточно розклеїлося. Як жінка, Валя більше з ним не живе, тільки нескінченно дорікає йому разом із геть не просихаючим тестем, тим, що їм нікуди ходити на могилу. Збирати гроші на нову машину Михайлу бракує і сил, і бажання.
          Майже щоночі йому сниться страшний сон, де він не Михайло, а Хома Брут з "Вія".  Окресливши коло, не підводячи від нестерпного жаху голови, він ревно шепоче молитви. Олена Михайлівна, одягнена в білий одяг, з терновим вінком на голові, постала в труні, яка носиться у повітрі і час від часу з гуркотом вдаряється об невидиму перешкоду. Навколо кола скупчилися вовкулаки, упирі та інша різноманітна нечисть, серед якої то тут, то там з'являється тупа, червона пика тестя. "Ну шо, освіжився ?!, - клацаючи зубами виє теща, простягаючи до нього руки з покрученими пальцями. Проклинаю тебе!!! В очі дивись, падлюко в очііііііііі !! ..". Підкоряючись дивній, невидимій силі, він дивиться на бліде, з відтінком трупної синяви, обличчя і зустрічається зі страшними, якимись скляними очима, повними суворого і гнівного докору. "Ось він !!!" - шаленіє відьма, і всім натовпом нечиста сила люто накидається на нього ... Прокинувшись серед ночі, він, тремтячи всім тілом, витирає піт, рясні сльози і вже не спить до самого ранку.
          Він схуд, змарнів і зістарівся, став заговорюватися й чудернацьки смикати головою. Майже завжди Михайло зосереджено й натужно розмірковує про жорстокість і ницість негідників, які вкрали у нього тещу лише після її смерті...