Багатi теж плачуть

    І
 
           Зранку 25 жовтня 2002 року ніщо не вiщувало лиха сім’ї  заступника директора Рівненського речового ринку Віталія Полуніна.
           Як звичайно о восьмій тридцять він виїхав на роботу та дорогою підвіз до престижної школи п'ятнадцятирічну доньку Оксану – ученицю десятого класу. Непрацююча дружина Наталія лишилась у квартирі сама.
           Вона зайнялась звичайними домашніми справами: вигуляла лабрадора Тіму, приготувала обід, доглянула вазони з домашніми орхідеями та гіацинтами. І як завжди ближче до обіду вийшла у місто. Жіночка пройшлася улюбленим магазином "Пассаж", відвідала взуттєву майстерню. Забравши з ремонту дві пари відремонтованих зимових чобіток, Наталія зайшла на речовий  ринок, де навідалась у контору до чоловіка. Не встигла вона переступити поріг службового кабінету, як Віталій, зазвичай зайнятий у справах, повідомив її, що дві важливі ділові зустрічі перенесені на завтра і сьогодні до кінця дня він практично вільний. Швидко зібравшись, чоловік з дружиною вийшли з офісу та сіли у чорний "Мерседес".

           О 15.30 вони під’їхали до дев'ятиповерхового будинку по вулиці Дубенській, зайшли в під'їзд, викликали ліфт. Підйомник спускався до них чомусь дуже довго, ніби неохоче. Коли піднялись на свій шостий поверх, то першим з ліфта вийшов Віталій. Він підійшов до двері, став дзвонити, але донька не відчиняла, хоча повинна була б повернутися зі школи.
          -   Віталя, відкрий же двері, може нікого вдома ще немає - попрохала Наталія, руки якої були зайняті коробками зі взуттям.
          -   Двері зсередини на засув закриті! Хіба не видно? Мабуть Оксанка наша на балконі зачинилась та курить. Ну, доця... Зараз отримає вона у мене триндюлів! - горячково видихнув він на одному сердитому подиху та нетерпляче почав  дзвонити у двері то довгими, то занадто частими короткими  дзвінками.
          Втомившись дзвонити, Віталій дістав мобільний телефон і став раз за разом роздратовано набирати номер доньки, однак його чисельні виклики лишились без відповіді.
         - Цигарки, мабуть, ховає і  балкон провітрює. Ок і візьмуся я за неї, мало місця буде!
          Раптом Наталія почула за дверима шерех, такий ніби хтось тихенько крадеться з коридору в кухню, а також чийсь швидкий шепіт.
         - Тсссс…, -  вона смикнула чоловіка за рукав та піднесла до губ пальця
         З характерним клацанням відчинився засув й важкі залізні двері злегка привідкрились.
          -  Нарешті, Оксанко, - Наталія, щоб стримати гнів чоловіка першою увійшла до квартири. Оскільки руки у неї були зайняті, то на двері вона натиснула плечем. Переступивши через поріг вона повернула голову.

         На кухні, у відтулині арки, витягнувши руки та наставивши на неї пістолет,  стояв якійсь високий, худорлявий хлопець, середнього зросту, одягнений в коротку темну куртку та темно-сині джинси. Його обличчя закривала трикотажна маска оранжевого кольору з прорізями для очей. Він стояв картинно, немов у кіно,  злегка розставивши довгі ноги. Кілька секунд оторопіла Наталія та незнайомець дивилися один на одного застиглим поглядом. Чоловік у цей час все ще топтався у коридорі.
        «Це Оксанка з друзями шуткують…» Не встигли у Наталії промайнути ці думки, як із-за відкритої всередину вхідної двері виплигнули ще двоє чоловіків в масках на обличчях. Один з них почав тягнути Наталію у квартиру, а другий підскочив до Віталія та з розмаху  вдарив його ногою в пах. Віталій завив від болю, але не розгубився і сам накинувся на бандита, що явно не очікував такого повороту у подіях. Колишній спортсмен - борець, він мертвою хваткою схопив та не відпускав нежданого гостя.
        Тим часом Наталія, скориставшись тимчасовою розгубленістю нападників, змогла вирватися та вибігти у коридор. Нападник, який випустив її, стрімголов побіг по сходам вниз. За ним вибiг і бандит, який до цього стояв на кухні.
        Віталій же продовжував боротися з третім. Важко дихаючи та глухо матюкаючись, вони тягали один одного по сходинковому майданчику, від дверей до дверей. Наталія кинулась на допомогу. Її безстрашний чоловік, по багряному обличчі якого струменів піт, вже майже зірвав маску з голови супротивника, зігнув його у попереку і явно перемагав у страшному двобої.  Але в цей час пролунав постріл.
         Один із злочинців, повернувся на допомогу «колезі» та майже впритул вистрелив у Віталія.  Той застогнав та осів біля стіни. Злочинці втекли, а Наталія забігла у квартиру, щоб подзвонити у міліцію та «швидку». Назустріч їй йшла Оксана. Рот у неї був заклеєний скотчем, руки зв’язані за спиною, а по щокам котилися великі градини сліз.

ІІ

           Лікарі приїхали за сім хвилин, однак Віталій Полунін був вже мертвий. Його смерть настала від гострої внутрішньої крововтрати. Слідчо-оперативна група теж не забарилася.  Під час огляду трупа з внутрішньої кинені чорного шкіряного плаща дістали двадцять прострелених посередині стодоларових купюр.

           Опитали шокованих трагедією Наталію та Оксану. Крізь розпачливі ридання дівчина розповіла, що біля п’ятнадцятої години вона повернулась зі школи. Коли відчиняла двері, то поверхом вище почула шарудіння, якому не надала значення. Закриваючи двері, вона повернувши голову та побачила раптом просто перед собою незнайомця в коричневій  масці. Він миттєво закрив Оксані носа і рота, заштовхав в коридор та поклав на підлогу. Коли перелякана Оксана підняла голову, то у квартирі було вже троє бандитів, і всі у масках. Двоє з них були озброєні пістолетами, а один - ножем. Нападник у коричневій масці, махаючи перед її обличчям пістолетом, глухо та невиразно, розмовляючи  російською мовою,  пригрозив:
         - Станешь кричать - убью на месте...
         Це були  єдині слова, які вона почула під час нападу. Вона кілька разів енергійно кивнула, ніби погоджуючись з ним. Скотчем їй зав’язали за спиною руки та заклеїли рота, а махровим полотенцем затулили очі. Її відвели у дитячу кімнату,  посадили на ліжко і більше не чіпали. Восьмимісячного песика Тіму зачинили разом з нею. Вона лише чула, що кілька хвилин бандити нишпорили по квартирі, поки через хвилин п’ять не пролунав дверний дзвінок. Останніми звуками були шум боротьби, крики батька та матері та постріл.
         Огляд встановив, що всі цінності знаходились на місці. На площадці п'ятого поверху знайшли пістолетну гільзу. Куля ж застряла в тілі вбитого, адже вихідного кульового поранення не спостерігалось. Приїхала "труповозка" і труп доправили у морг, на розтин.
         Словесні портрети бандитів терміново передали всім нарядам міліції й Державтоінспекції. Особливо наголошувалось, що злочинці озброєні й можуть застосувати зброю. Але всі  першочергові заходи виявилися марними. Злочинці немов розчинилися у міській суєті і розкрити вбивство з ходу не вдалося.

III
 
         Почалась кропітка та нервова робота з розкриття цього зухвалого та резонансного для Рівного злочину.
         Його версій, як завжди, розглядалося декілька. І головною вважалася – вбивство на замовлення, скоєне лише під виглядом пограбування. На користь цієї версії вказувала сама особа Віталія Полуніна. Він, щоправда непрямо, але був пов'язаний з Рівненськими кримінальними структурами. Три роки тому Полунін  обійняв недосяжну, як для простого смертного,  посаду заступника директора речового ринку, і саме тому чоловік цілком міг стати жертвою поділу сфер впливу між кримінальними структурами. Сам же напад був ретельно спланований.
         А головне, на пам’яті у всіх була низка замовних вбивств, що у дев’яностих роках прокотилась по Рівному. Зі сферою торгівлі були пов’язані вбивства кримінальних авторитетів Тернопільського у 1994-му та Білаша у 1997-му,  директора Рівненського продуктового ринку Новосада у 1998 - му, а головне – «свіжий» замах на вбивство всім відомого власника ринку «Андріївський» Андрія Бублика, який стався за три місяці до описуваних подій. І всі ці злочини лишались нерозкритими.
         Щоправда, у схему замовленого вбивства не вкладалися дві речі. По-перше, зловмисники відкрили вогонь лише після того, як бізнесмен спробував затримати одного з  них. А по-друге – пістолет, з якого був зроблений постріл, не був залишений на місці злочину, як це зазвичай трапляється при замовлених убивствах.
         Таким чином цілковите право на життя мала й друга версія, яку відпрацьовували оперативники та слідчі прокуратури  – добре спланований напад з метою пограбування.
         Дні йшли за днями, нарада за нарадою, а злочин так і лишався нерозкритим.
         Аналізуючи схожі випадки, оперативники встановили, що у червні 2002- го року в міліцію звернувся такий собі безробітний молодик на прізвище Інтюк. Він заявив, що на його квартиру скоєний блискавичний і добре організований напад. Пізно ввечері в квартиру, розташовану в будинку на вулиці Пухова, увірвалися троє чоловіків у масках. Інтюка зі співмешканкою – зловмисники  зв’язали скотчем, закрили ганчір’ям очі. Нападники захопили тоді чималі гроші -  три тисячі доларів і три тисячі євро, передані з Італії батьками - заробітчанами.
         Як і у випадку з Полуніним, пошук можливих свідків нічого не дав. Злочинці просто зникли. Бабусі, які сиділи в той вечір біля під’їзду, незнайомців не бачили. І не дивно. Як з’ясувалося пізніше, бандити перед нападом спокійно увійшли у сусідній під’їзд, піднялися на дах та через горище спустилися у потрібний їм під’їзд. Таким же способом, через горище й залишили місце злочину.
          Ще один схожий нерозкритий розбій стався у вересні 2002 року на тій же  вулиці Пухова. П’ятсот гривень – це все, що відібрали бандити у смертельно переляканих хазяїв. За словами потерпілих, більше в них просто не було. При цьому злочинці, погрожуючи жорстокою розправою, вимагали нереальну суму грошей. Перевернувши все догори дном, злочинці забрали що знайшли і пішли геть. У цьому випадку грабіжники просто помилились квартирами – чоловік, який напередодні продав свій дорогий джип, жив навпроти.
          Перший же напад із цієї серії відбувся ще в березні того ж 2002-го. На вулиці Струтинської, злочинці пограбували квартиру власника сигаретного кіоску Володимира Мамая. Злочин було скоєно увечері. Чоловіка, який відчиняв двері, збили з ніг сильним ударом в обличчя. Після чого троє в масках забігли в квартиру, швидко розійшлися по кімнатах і зв'язали скотчем дружину та сина підприємця. Потім, старанно обшукавши помешкання, забрали дев’ятсот гривень, дорогий мобільний телефон і зникли.
          Оперативники вже практично не сумнівалися, що пограбування цих квартир справа рук однієї "бригади" - надто вже схожим був бандитський почерк, при чому з кожним разом зловмисники ставали все нахабнішими, а їхні дії – все  жорстокішими. Три злочини були скоєні в одному мікрорайоні,що могло означати лише одне – у цьому мікрорайоні або живуть злочинці, або навідники, непогано інформовані про фінансове становище своїх ближніх.

          Однією з «підверсій» була причетність до вчинення розбійного нападу знайомих  юної Оксани. Досвід підказував, що таке припущення заслуговувало на прискіпливу увагу. Подруги, однокласники та й навіть старші хлопці частенько заходили до неї в гості. Вони не приховували свого захоплення гарним ремонтом, стильними меблями, мегасучасною апаратурою. Адже, виражаючись по-сучасному, Оксана була типовою «мажоркою».
          Коли дівчина трохи оговталась від горя, слідчий вдруге детально та без поспіху опитав її і з’ясував, що одного разу, збираючись до школи, вона не знайшла своїх ключів. Особливої уваги батьки на це не звернули, просто замовили нові. А через декілька днів ключі знову з’явилися у її шкільному ранці, причому так же загадково, як зникли. Після цієї історії минуло більш як півроку, але пригадала  про випадок з ключами вона лише зараз.

          Отож, версію замовного вбивства відкинули і всі сили правоохоронці сконцентрували на відпрацюванні вбивства, як вчиненого з метою пограбування.

IV

          Минув місяць. Слідчі та оперативники, не рахуючись з особистим часом та втомою, методично опрацьовували широке коло знайомих як Наталії, так і Оксани Полуніних. І ось, нарешті, з’явились  перші проблиски надіі на розкриття цього «висяка».
          Досвідчений оперативник Іванчук опитував шкільних товаришів Оксани, Сашка та Петра. Зі слів дівчини, вони досить часто бували в квартирі Полуніних. Хлопці виглядали напруженими і витягти з них корисну інформацію не вдавалось. Іванчук відчував, що хлопці щось приховують. Неочікуванно Петро обмовився, що про шикарне життя Полуніних вони розповіли своєму знайомому – двадцятип’ятирічному Сергію Марцинкевичу. Іванчук краєм ока помітив, як Сашко під столом нервово вдарив Петра по бедру коліном і як той одразу знітився.
          Олександра було виставлено за двері, а Петро, залишившись з оперативником сам на сам,через п'ять хвилин легкого натиску  розревівся.
          - Сергій цей з тюрми недавно вийшов. Все по "поняттям" у нього. Це він вмовив Сашку ключі у Оксанки поцупити та зробити для нього дублікати. Ключі ці через тиждень я знову їй до портфеля підкинув. Він грошей за це обіцяв, проте поки нічого не дав. А ще.... - тут згорьований підліток затнувся.
          - Ну, продовжуй, синку, раз почав вже - батьківським тоном промовив Іванчук, що якось зразу наладив з хлопцем психологічний контакт.
          - Півтора місяці тому Марцинковський пригостив нас з Сашком портвейном. Я ніколи до того не пив, сп'янів і майже нічого не памятаю. Сашко мені потім розповів, що на прохання цього Сергія я намалював план Оксанчиної квартири. Просто я дуже гарно малюю, розумієте? Коли два тижні тому ми взнали про вбивство, то страшенно злякались і вирішили  тримати язика за зубами.  Тепер нас посадять, так? - Петро знову зашмигав носом.      
          - Не посадять, якщо мене слухати будете.
          Іванчук закликав до кабінету Сашка та провів між ним та заплаканим Петром зводини віч на віч.
          - Попереджаю Вас, хлопці, що у випадку ухилення від дачі правдивих показань, ви підете по справі як співучасники вбивства.
          - Не маєте права, нам ще не виповнилось шістнадцяти, – гонорово   відповів  Сашко, батько якого був відомим у місті адвокатом.
          - А ось і не вгадав. І випрямися, а то розвалився тут...Відповідальність за співучасть у розбої чи у вбивстві настає з чотирнадцяти років. Почитай – но цю книжку, хлопче, – і оперативник показав йому для ознайомлення статтю   22  Кримінального Кодексу, яка дійсно підтверджувала, що хлопцям світить колонія для неповнолітніх.
           Тут і Сашко не витримав й теж по - дитячому розрюмсався. Через годину вони давали слідчому письмові показання.

V

          Сергія Марцинкевича раніше неодноразово засуджували за крадіжки і відсидів він досить тривалий термін. Вийшовши на волю, він офіційно ніде не працевлаштувався, проживав випадковими заробітками.
          Проте затримувати його не поспішали. По-перше, доказів було недостатньо - відбитків пальців на місці події не виявили, а покази наляканих дітей навряд чи задовольнили б суд при вирішенні питання про арешт. По-друге, у нападах брала участь не одна людина, а як мінімум троє. Марцинкевича взяли під постійне спостереження.

          Тим часом оперативники управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС в Рівненської області займалися темою абсолютно не пов’язаною з вбивством Полуніна.
          По оперативних каналах в УБОЗ надійшла інформація, що в одному із рівненських кафе повинна відбутися зустріч представників двох злочинних угруповань. Між іншого повідомлялось, що одна із сторін збиралася привселюдно розправитися з конкурентами неймовірним способом – підірвати кафе разом з відвідувачами, представивши це як терористичний акт.
          Відпрацьовуючи цю інформацію, «убозівці» вийшли на раніше засуджених за розбійні напади Олександра Псюка та Василя Смішного. За попередніми, ще не перевіреними даними, саме вони вважалися одними з учасників бандитської "стрілки". Міліціонери  прагнули якнайбільше дізнатися про зустріч, що готується, та її учасників і  встановили за Псюком та Смішним цілодобове спостереження.
          «Убозівці» з’ясували, що вони часто спілкуються з такими собI Михайлом Шелепою та Сергієм Марцинкевичем, та в порядку обміну інформацією звернулись до співробітників управління карного розшуку з проханням поділитися можливою наявною інформацією про цих осіб. А ті як раз активно займались розкриттям вбивства Полуніна і самі енергійно відпрацьовували Марцинкевича. Закінчували справу оперативники обох управлінь в одній зв’язці.

          За своїми зовнішніми даними, зростом, тілобудовою, Псюк, Смішний та Шелепа підходили під опис розшукуваних злочинців. Тягнути з затриманням Сергія Марцинкевича далі не було сенсу і першого грудня прямо на вулиці на нього надягнули кайданки. А вже ввечері того дня Марцинкевич, сподіваючись на пом’якшення своєї участі, почав давати визнавальні покази.
          Він розповів, що про квартиру Полуніна дізнався від знайомих підлітків, які наївно поділилися з ним враженнями про пануючу у цій оселі невимовну розкіш. Тоді-то у нього й з’явилась думка про пограбування. Добре все спланувавши, він, граючи на незрілості юних характерів, "увімкнув" блатну романтику та схилив хлопців викрасти у Оксани ключі, зробити їх дублікати, а потім підкласти зв'язку назад до портфеля дівчини.
          Однак крадіжка не вдалась. Двері виявились зачиненими на два замки, а дублікат одного з ключів був виточений не зовсім точно. Коли Марцинкевич спробував відкрити нижній замок, то зміг провернути ключ лише на півоберта.
          Тоді він вирішив "підкинути" ідею обікрасти квартиру Полуніна своїм знайомим – Псюку та Смішному. Разом з ідеєю Марцинкевич передав ключі від квартири та її план-схему, накреслену здібним Петром. Заманлива пропозиція припала бандитам до душі. 
          Марцинкевич при цьому участі у крадіжці наміру не мав, виступав лише у ролі навідника, претендуючи лише на невелику частку здобичі. Про те, що один з ключів виточений халтурно,Сергій скромно промовчав, надіючись на "авось". У крайньому випадку сказав би, що не знав про таку халепу.
          - Вважай, начальнику, явку я написав добровільно, слідству надав всебічне сприяння, а ключами, наскільки я просік, вони не скористались. Так що розраховую у суді на прокурорську вдячність та  розуміння, - виходячи з камери вирік наостанок Марцинкевич та криво посміхнувся слідчому.   
          Тим часом оперативники УБОЗ, які стежили за Псюком, Смішним та Шелепою, зрозуміли, що ті готуються до нового нападу. Підозрювані часто зустрічалися, жваво щось обговорювали. Поодинці або всі разом прогулювалися вони біля того самого кафе, яке з дня на день мало злетіти у повітря разом зі всіма відвідувачами. Діяти потрібно було швидко.

VІ

          Бандитів затримали під час їхньої чергової зустрічі, класично поклавши обличчям в асфальт. У них на квартирах провели обшуки під час яких вилучили обрiз мисливської рушницi, карабiн системи маузер, граната Ф-1 та частину речей, вкрадених у ході попередніх розбiйних нападів. А у підвалі будинку, де проживав Шелепа знайшли пістолет, куля з котрого, за висновками експертизи, і вбила Полуніна. Саме граната Ф-1 мала би взірватися у вищезгаданому кафетерії, але на цей раз криваве побоїще вдалося поопередити.
          Бандити недовго торгувались зі слідством, адже доказів проти них виявилось предостатньо. Незабаром послідувала низка "щиросердних" визнань.
         
           Рік тому Олександр Псюк та Василь Смішний по амністії звільнились з Сумської колонії. Тюрма, як це зазвичай буває, їх не виправила, ба, ще й вельми зіпсувала. Вони вирішили зібрати банду для вчинення розбійних нападів до якої залучили раніше судимого Шелепу. Кілька розбоїв минуло для них безкарно – тюремні університети навчили їх вправно замітати сліди злочинів. 
           Отримавши від «навідника» Марцинкевича інформацію про «жирну» квартиру Полуніних, ключ та план-схему, вони ретельно підготувались. З'ясували всі деталі побуту цієї сім'ї, час навчання Оксани, режим роботи глави сімейства, стиль життя його дружини і встановили оптимальний час для нальоту на квартиру - 14.00. Коли перед обідом Наталія вийшла з під’їзду, зловмисники, які спостерігали за нею, приступили до здійснення свого плану. Проте, підійшовши до дверей, виявили, що відкрити їх не вдається  –  ключ у замку робить тільки півоберта. Трохи пововтузившись, згадуючи «не злим, тихим словом» Марцинкевича, який підсунув їм бракованого ключа, вони вирішили тимчасово відступити на сходинкову площадку сьомого поверху. Але, вже налаштувавшись на великий куш, від своїх намірів бандити відмовлятися не збирались, а вирішили дочекатись зі школи Оксану. А ось такої накладки, як несподіване повернення обох батьків, не передбачили.

         Коли проникли у квартиру і зв’язали Оксану, то дзвінок у двері пролунав для них як грім серед ясного неба. Вони  навіть вкрасти нічого не встигли і якби Віталій Полунін не зчепився з Смішним, то просто втекли б і по всьому. Шелепа та Псюк вже добігли до четвертого поверху, коли зрозуміли, що Смішний попався.  Розуміючи, що якщо він не допоможе подільнику, то в міліції той обов’язково їх здасть, Шелепа різко розвернувся і кинувся нагору по сходах. Піднявшись, озброєний злочинець побачив, що Смішний втрачає сили і вже практично затриманий Полуніним. Не роздумуючи більше й секунди, Шелепа вистрелив у хазяїна квартири. Через мить бандити, перелітаючи через три-чотири сходинки, стрімголов мчали вниз. Нікого не зустрівши на шляху, діставшись першого поверху вони скинули маски, спокійно, по одному вийшли з під'їзду, розійшлись в різні сторони та загубились в гомінкому місті...

          Гучний злочин було розкрито, а оперативників нагороджено. Через пів року злочинці, у яких "висіли" непогашені судимості, отримали максимальні терміни покарання - від 10 до 15 років. Та відновлена по закону справедливість не принесла Наталії полегшення чи хоча б душевного заспокоєння. Адже ніякі терміни ув'язнення  не повернуть Віталію життя, а їй з донькою - благополучного сімейного щастя, миттєво знищеного демоном чужої жадібності та жорстокості.