Вiдпустка у Таiландi

  ЗБИРАЄМОСЯ!               

          Нарешті відпустка! Моя Людмила, чекаючи цього щастя, місяцями переглядала в інтернеті відгуки про сотні готелів світу. У Єгипті, де ми вже побували минулого року, мені чомусь не сподобалось. Занадто спекотно там було, а місцеві араби проявили чудеса меркантильного нахабства. Тішило лише лагідне прозоре море з його різнокольоровими коралами та рибами. В Туреччині, яка три з половиною роки тому справила на нас прегарне враження, сезон скінчився ще у жовтні. Відпочинок у Домінікані виявився просто не по кишені. Дорогим здавався і тур до Таїланду, а тому ми серйозно вже налаштувались на більш дешеву подорож до Шрі-Ланки, і навіть вибрали готель. Однак людина передбачає, а бог визначає.
          Людмилі перетелефонували з турагентства і запропонували так звану "палаючу" путівку до Тайланду на острів Ко Чанг, за значно нижчою ціною, причому в один з найкращих готелів. Виліт - через два дні! Ми негайно погодились, оплатили путівку і розпочали гарячково збиратися.
          Як справжні ощадливі українці, ми взяли у путь локшини швидкого приготування, сухої вівсянки, два буханці бородинського хліба, сиру, ковбаси, три десятки відбивних. Знаючи про дороговизну закордонного алкоголю, я дбайливо упаковав у багажну валізу два літри домашньої горілки, попередньо розливши оковиту по пластмасовим пляшкам.
          Також ми взяли з собою самий необхідний, як здавалось нам, літній одяг, половину з якого потім так і не одягнули. Людмила, лікар по професії, спакувала добру торбину різноманітних ліків... Ми поприбирали будинок, вимкнули опалення та воду.Здається все. У путь!

          ВТОМЛИВА ДОРОГА ДО ВІДПОЧИНКУ

         Шостого грудня о шостій сорок ранку із засніженої та замороженої Зорі, на попутному автомобілі, який замовили через популярний інтернет-сайт "Блаблакар", ми виїхали до Києва, а саме - у аеропорт Жуляни.
          Ми були єдиними попутниками сивочолого та благовидного Миколи. Водій наш виявився надзвичайно ерудованим чоловіком років шестидесяти та прекрасним шофером - швидкісним і одночасно безпечним. Відстань від Зорі до Києва, включабчи пятнадцятихвилинну зупинку ми подолали всього за чотири години. Дружина задрімала на задньому сидінні, а ми з Миколою пробалакали всю дорогу.  Він виявився священнослужителем релігійної конфесії пятидесятників і не простим служителем культу, а керівником євангелістського інституту. Ближче до Києва погода почала псуватись - піднялася снігова хуртовина,яка перемітала трасу поземкою, але це не завадило нам прибути до столиці без зволікань. Микола був такий любязний, що по дорозі викликав нам дешеве таксі, у яке ми, прибувши до згаданого інституту, одразу ж пересіли. 
          Літній веселий таксист показав клас, і з вітерцем домчав нас до "Жулянів". Перемежовуючи жарти та примовки вибухами свого ж реготу, він примудрився збити з моєї дружини двадцять гривень зверху встановленого тарифу. В аеропорту ми знайшли для себе затишний куточок, зручно розташувалися, поснідали та випили кави. У цей час зателефонував Микола, поцікавився нашими справами і побажав нам Божої опіки. Це було так приємно...
          Наш виліт, який був призначений на 14.25 перенесли на сімнадцяту годину. Ми пройшли реєстрацію, здали багаж, знову перекусили (до речі провізією ми запаслись далеко не дарма!), підзарядили свої телефони, планшет та фотоапарат, і ще з чотири години нудились у залі очікування поки, нарешті, не оголосили посадку. У літаку дружина, помінявшись зі мною, зайняла місце біля іллюмінатора. Літак довгенько їздив по рульожці, а потім, несподівано потужно засвистів і, розігнавшись, полетів. Прощавай, Україно!
          Швидко проминула захмарена батьківщина та Чорне море. У Туреччині, прямісінько над Стамбулом, хмари розвіялись і можна було з висоти одинадцяти тисяч метрів із спостерігати за сотнями освітлених нічних міст та автострад. Туреччина закінчилась і насиченість освітлення населенних пунктів дещо зменшилась - під нами був вже не такий економічно розвинутий Іран... Потім небо знову затягнуло. У зв'язку з економ-класом рейсу, нас не годували і ми повечеряли своїми припасами.
          Через п'ять годин польоту літак приземлився у аеропорту перлини Обєднаних Арабських Еміратів - місті Дубай. Коли ми спускались по трапу, на нас одразу повіяло тепло забутого ніжного літа... Проте помилуватись аеропортом, як  ми планували раніше, нам не судилось у зв'язку із значною затримкою нашого рейсу. Стрімголов ми кинулись на пересадку, адже до вильоту на Бангкок, залишилось рівно пів години. На відміну від жулянського митного контролю, металодетекторний сканер спрацював на металеві язички замків моїх зимових черевиків. Нервуючи через брак часу, штовхаючи інших поспішаючих та роздратованих пасажирів, я мусив повернутися за турнікет, роззутися і пропустити черевики по стрічці повторно. Вже завсім не маючи часу, на всіх парах ми бігли через залу очікування другого терміналу Дубайського аеропорту, заскочили до літака і через двадцять хвилин вже були в повітрі. Минуло дев'ятнадцять годин у дорозі і, перекусивши картоплею з куркою (чомусь  у цьому економ-класі пасажирів годували), ми з дружиною поснули.
           Коли прокинулись, то за бортом вже був білий день. Ми вмились, перевдягнулись у літній одяг та почали заповнювати в'їздні деклараціі, отримані на початку польоту. За цим заняттям нас застала довгоочікувана посадка.

           АЕРОПОРТ БАНГКОКУ

          Наш літак прийняв аеропорт Бангкоку - столиці Королівства Таїланд. Це величезний аеропорт - найбільший у світі! Його назва - Суварнабхумі. До пункту візового контролю ми йшли хвилин двадцять пять, тримаючи в руках свої дорожні сумки, а під руками такий недоречний тепер зимовий одяг, який ще у Києві потрібно було здати у багаж. Прийшовши нарешті на митний контроль, щоб одержати візи ми зайняли довгу чергу, яка складалась переважно з китайців. Однак, на відміну від Єгипту та Туреччини черга ця просувалась на диво повільно, хоча обслуговували її два митники. Водночас зліва вишикувалась ще одна черга, яку обслуговував лише один митник, але як то кажуть, "із швидкістю кулемета". Як порахувала моя дружина, за годину у лівому віконці візи отримало щонайменше двісті туристів. Наша ж черга явно "пригальмовувала" - двоє митників за той же час пропустили лише біля сорока чоловік. З неймовірною серйозністю чиновники у форменому одязі,прикрашеному якимись орденськими планками, вивчали документи, подовгу тримаючи їх в руках, та прискіпливо розглядаючи. При цьому вони неспішно розмовляли один з одни, періодично пирскаючи смішком. Виявилось, що у лівій черзі стояли ті, які для прискорення процесу одержання візи погодилися додатково сплатити по двісті батів з чоловіка.  Іхні документи практично не перевірялись, а печатки і штампи шльопались просто так. А між тим дружина почала помітно хвилюватись, адже о вісімнадцятій годині на острів мав відпливати паром, а до паромної переправи їхати було, як з Рівного до Києва - не менше чотирьох годин.         
         Години через півтори ми дісталось до вже омріяного віконця. Ще хвилин з пятнадцять нас марудив поважний вусатий митник. Спочатку ми заплатили за кожну візу по тисячі батів, тобто біля дев'ятсот  гривень. Потім на вимогу чиновника внесли кілька правок до в'їзних документів, після чого він знову надовго замислився над ними, поскрібуючи безіменним пальцем, на якому виблискував смарагдовий перстень, по ріденьким чорним вусикам. У той момент, коли я вже зловив себе на думці про завуальовано вимагання у мене хабара, він голосно стукнув печатками по паперах, широко посміхнувся і урочисто сказав "Вілком ту Таіланд!". Щиро подякувавши, схопивши документи ми помчали за багажем. Однак на нас очікували нові випробування.
          В багажній залі, ми не знайшли стрічки з нашим багажем. На електронних табло наш літак не значився. З півгодини  ми  бігали по величезній залі, незлим тихим словом згадуючи про паром, який мабуть попливе на чудовий курорт без нас. Втративши надію швидко знайти речі, ми вийшли з залу і в галасливій юрбі зустрічаючих, панікуюча дружина почала гарячково шукати представника турагенції, який мав нас зустріти. А я тим часом спробував повернутися і продовжити пошуки багажу. Однак назад до багажної зали мене вже не пропустили.
          Я підбіг до двох митників, на яких мені вказав охоронець. Знервовано, на мигах та за допомогою кількох англійських слів, які ще втримались у моїй втомленій голові, я пояснив їм, що у мене зник багаж та показав корінці квитків з номером рейсу. Жіночка у форменому одязі дивилась на мене та сміялась, а її напарник з посмішкою щось говорив їй, вочевидь, про мене, від чого вона ще більше заливалась реготом. Однак у їхньому відношенні до мене не було нічого презирливого, чи зневажливого. Навпаки весь їх вигляд говорив: "Заспокойтесь - життя прекрасне" і врешті-решт я заспокоївся.
          Неквапливо вони подивились у ноутбук, заповнили якийсь бланк, дали мені його підписати та через хвилин десять мене без проблем запросили та пропустили до зали, показавши, де стоїть багаж. Виявляється, що десь з годину тому, у зв'язку з прибуттям чергового літака, весь наявний багаж з нашого рейсу зняли зі стрічки та поставили збоку. Наша об'ємна сіра сумка на колесиках спокійно стояла собі серед пятнадцяти незабраних валіз. Майже щасливий я повернувся з багажем до Людмили. Вона вже знайшла гіда - літню тайку,яка одразу ж почепила на шию дружини вінок з гарних бордових квітів. Настрій Людмили теж значно поліпшився. Чесно кажучи ми думали, що впорались останні і запізнились всюди, де можна. Але виявилось, що гід чекала ще на пять туристів. Через пів години всі клієнти нашої туристичної компанії нарешті зібрались і були розсаджені по різних мікроавтобусах в залежності від пункту призначення.

         ІДЕМО НА ОСТРІВ

        О 14.30 ми виїхали з аеропорту до острову Ко Чанг. Крім над у салоні було ще четверо українців - дві закохані пари - з Києва та Львова. Людмила майже одразу заснула, а я ще довго дивився у вікно на ніколи раніше небачені тропічні пейзажі чужої країни.
         Рух транспорту у Таїланді лівосторонній і з незвички на односмугових ділянках дороги здавалось, що зустрічні автомобілі летять на нас "лоб в лоб". На трасі переважали білі ідеально помиті "Тойоти" та "Хонди". Дуже багато місцевих мешканців, здебільшого по двоє, мчали на скутерах. За вікном миготіли дерева, назв яких, крім пальм, я не знаю.
         Трішки обшарпані будинки та досить просто вдягнені люди створили перше, як виявилось хибне, враженн про добробут Таїланду. То тут, то там на бігбордах з'являлись різноманітні портрети якогось ошатно одягненого стрункого чоловіка середніх років, в окулярах, з добрим та трохи замріяним поглядом. Під багатьма з них була траурна стрічка. Я здогадався, що це їхній правитель і він мабуть помер...
         Потім за вікном поплили безкрайні плантації якихось дерев і як я не боровся з дрімотою, через години дві не витримав і заснув. Я прокинувся о 17.40, коли ми, минувши триста кілометрів, під'їжджали до паромноі переправи на острів. Потроху почало сутеніти і в промінні вечірнього сонця я побачив лагідний блиск Сіамської затоки. Хвилин з десять мікроввтобус стояв у черзі на паром, а ми тим часом з Людмилою фотографувались на фоні рожевої затоки, у яку вже почав занурюватися сонячний диск. Незабаром водій весело заскочив на своє місце і гучно скомандував всім повернутись. Мікроавтобус в'їхав на паром та впритул припаркувся серед двох десятків інших автомобілів. Ми піднялися на другу верхню палубу і разом з іншими втомленими, але здебільшого усміхненими туристами з різних країн світу, насолоджувалися морським бризом та червоним відблиском сонця, що вже пірнуло у воду. Ми наближались до темного обрису Ко Чангу.

       НАРЕШТІ У ГОТЕЛІ

      За сорок п'ять хвилин паром перетнув протоку. Ми зайняли свої місця у "бусику" і, після швартовки,поїхали далі - по готелях. Щасливий водій трохи екзальтовано двічі вигукнув, хвацько б'ючи себе долонею у груди:
- I live in Ko Chang!" (Я живу на Ко Чангу!). Він був дуже гордий цим.
       Їхали ми асфальтованою, але вузькою дорогою, яка вилася серпантином повз освітлених, заповнених представниками всіх рас та народів крамниць, масажних салонів, ресторанчиків та ринків. Взад-вперед, з буркотінням та ревом при обгонах, гасали безліч скутерів. Через вікна у салон проникала атмосфера якогось свята. Нас обігнала машина швидкої допомоги з увінкненими мигалками. Через п'ять хвилин ми наздогнали "швидку", що зупинилась біля обочини і у яку на ношах заносили травмованого європейця. Розтрощений скутер лежав поруч. Водій кількома англійськими словами пояснив, що аварії скутеристів тут звичайне явище.
        Коли ми доїхали до нашого готелю «Емеральд», вже зовсім стемніло. Ми добралися сюди тридцять одну годину! Нас  швидко і без зайвого клопоту заселили у номер. Тайки, які на рецепшені оформляли заселення, були дуже люб’язними і без кінця посміхалися. Єдиною проблемою була їхня англійська. Оскільки вони розмовляли із характерним для місцевих «мявкаючим» акцентом, я їх майже не розумів. Так, я довго не міг зметикувати, що означає: «Сер, тепосіт пліс, тю хандлід долас…» Виявляється вони просто просили про всяк випадок залишити на рецепшені двісті доларів в якості застави. Слово «тепосіт» у їхній фразі означало «депозит». Зрозуміло, що їхню англійську не можуть второпати навіть досвідчені перекладачі, не кажучи вже про мене, що вивчав мову Байрона "в межах шкільної програми".
          Нас провели до номера на другому поверсі одного з трьохповерхових корпусів, з'єднаних між собою прямокутником, посередині якого квітнув сад з височенних пальм та тропічних кущів. Просторий номер з елементами тайського орнаменту виявився чистим та затишним. Все необхідне: тапочки, халати, рушники, мило, шампуні, конденціонери, бритви було в наявності.  Приємно здивував великий санвузол з ванною, душовою кабіною, умивальником та величезним дзеркалом.
         Зліва від широкого та добротного ліжка стояв червоний диванчик з приставленим до нього обіднім столиком, на якому знаходились прекрасні живі квіти, а також тарілочка з яблуком, маленьким бананом та мандарином. Щодня потім нам приносили у подарунок три свіжих фрукта.
         За місцевим часом було лише 20.10 (а за нашим – 01.10). Від чудового прийому наша втома дивовижним чином відступила. Все таки людина - це найбільш витривала на Землі істота, що повністю відновлює свої сили лише завдяки душевному піднесенню! Швиденько помившись та переодягнувшись, ми вийшли до найближчого місцевого ринку, щоб купити щось виключно смачне та відсвяткувати приїзд.
          Ринок цей виявився одночасно і рестораном під відкритим небом - столики розташовувались у двох метрах від торгівельних рядів. Різноманітна весела публіка, вживала місцеві пиво та ром, заїдаючи алкоголь запеченими на грилы морепродуктами,  курятиною та овочами, а також фруктами.
          Торгівля на відміну, приміром, від Єгипту, ведеться у місцевій валюті – батах. Приємно здивували ціни. При такому курсі 35 батів за один долар, кілограм зеленого манго коштував 30 батів, жовтого – 50, одна шпажка шашлика з чотирьох креветок чи шматочків курятини коштувала 10 батів, ананаси продавали по 10-20 батів за штуку. Інші фрукти - від 20 до 70 батів за кілограм.  Найбільш дорогим фруктом виявився дуріан, який, ще називають «королем фруктів» – 140 батів за кіло. Всередині  цей плід розділений на камери з м»якоттю, яка складає не більше 10 відсотків від маси фрукта. Саме її і їдять. Вона має неповторний солодкий смак, що схожий, хоча досить віддалено, на горіхово-сирний. Характерною особливістю є досить неприємний сильний  гнилостний  запах, який виникає через 20 хвилин після розрізання дуріану. Через це цей фрукт категорично заборонено проносити в номера готелю під загрозою штрафу у 5000 бат. Особисто мені кремово-горіхово-солодкуватий смак дуріана спочатку не дуже сподобався. Однак післясмак виявився довгим та приємним. Дуріан запам’ятався мені, як виявилось, найбільше, і зараз я дуже хочу скуштувати його знову.
           Ми взяли манго, півлітра натурального соку, шашликів з креветок та з рибних кульок. Повернулись до номера, відсвяткували, нарешті, наш приїзд та, як вбиті, поснули.
           Наступного дня, розіспавшись я, на відміну від дружини, відмовився від сніданку і спав до одинадцятої години. 
               
РАЙ НА ЗЕМЛІ
      
           Мене розбудила Людмила, яка збиралась на пляж. Від сніданку вона була у цілковитому захваті. В асортименті були супи, каші, яйця в будь-якому вигляді, локшина тайська, італійська, рис, фрукти, овочі, суп, ковбаси, сосиски, сири п’яти сортів, випічка, горіхи – всього і не перерахуєш.
           Кілька булочок вона захватила мені (хоча так робити, звичайно, не можна). Я перекусив, попив кави і ми пішли на пляж.
           Територія готелю виявилась не дуже великою, але максимально затишною. Вздовж корпусу готелю протягнулось штучне видовжене озерце, пройти через яке дозволяли кілька дерев’яних містків. На поверхні водойми плавали квітучі лотоси, а десятки неполоханих риб сновигали у його глибині.
           Зліва від корпусу блестів блакиттю чудовий семидесятиметровий басейн, фасад якого вінчала п’ятиметрова біла лежача фігура тайського воїна, що склав біля лоба долоні та творив буддійську молитву. Неподалік знаходився заокруглений дитячий басейн.
           Всюди, аж до самісінького моря височіли пальми під якими знаходились великі дерев’яні  шезлонги. Трава та кущі навкруги були ретельно доглянуті. Перед входом на пляж без всяких записів видавались великі рушники, які у любий час можливо замінити.
           Море виявилось дуже теплим, спокійним, чистим та прозорим. Недалеко від берега на якорі стояло два дерев’яних прогулянкових судна, одне червоного, а друге – зеленого кольору, що нагадували старовинні парусники.
           Щоб повністю зануритись у море необхідно було пройти метрів з п’ятдесят зранку, і всі сто п’ятдесят(із-за відливу) - ввечері. Для тих, хто відпочиває з дітьми це дуже зручно.
           Я люблю подовгу плавати – ніщо так тонізує тіло. Не зважаючи на заперечення Людмили, я одразу поплив до гарненького, як мені здалося, острівця, трохи затягнутого туманним серпанком, розташованного десь на відстані двох-трьох кілометрів від пляжу. Десь через пів години я озирнувся і мені відкрився чудовий вигляд – як на долоні - весь готель, прикрашений пальмами довжелезний пляж, порослі буйною зеленню гори Ко Чангу…
          Мій заплив продовжувався три з половиною години. Я доплив до своєї мети, але острівець виявився величезною скелею, порослою за віки деревами та кущами. Вийти на берег босоніж виявилось неможливим із-за гострого каміння, густо розсипаного по дну та на березі. Я захотів вплав повністю обігнути цей острівець, однак, відчуваючи легку втому, передумав і поплив назад. Останній кілометр дистанції мені дався дещо важкувато і я подовгу відпочивав на спині. Внаслідок цього моє обличчя обгоріло, а через два дні шкіра почала лупитися та облазити. Всього за відпочинок я "обліз" три рази, з чого слідує висновок, що таїландського сонця слід трохи побоюватись.
           Коли я вийшов на берег та змив у душі солену воду, то виявив, що Людмила зі мною не розмовляє.
           Я озирнувся навкруги. Людей на пляжі було зовсім небагато – біля тридцяти німців, росіян, італійців, британців, китайців… Всі були тверезі. Ніхто не  кричав, не матюкався та не говорив про політику. Це був справжній рай на землі….
           Нарешті дружина заговорила і повідомила, що біля двох годин не знала чи я живий, чи втопився і попросила у подальшому так далеко не плавати. Лежачи у шезлонзі і перебуваючи у повній ейфорії,не розплющуючи очей, у відповідь я лише повільно кивав головою.
 
       КО ЧАНГ.

       Взагалі-то цей острів на мапі світу з’явився не так давно. Його не показували з міркувань секретності, оскільки під час холодної війни з дозволу тоді ще лояльного до США уряду Королівства Таїланд тут була розташована прекрасно оснащена американська військово-морська база. Існує цей об’єкт і зараз, однак очевидно доживає останні місяці, оскільки відносини Таїланду та США дещо змінилися.
        Помітних історичних подій з островом майже не пов’язано. Лише 17 січня 1941 року, під час Війни в Індокитаї відбувся славнозвісний "Морський бій при Ко Чанг".Тоді французька морська ескадра вступила у територіальні води Таїланду. Тайській, тоді ще слабкій, флотилії довелося захищати свою землю та відкрити вогонь. Тайці втратили три військові кораблі, а також деяких морських офіцерів. А французи взагалі не зазнали втрат, однак відступили і більше ніколи не поверталися. На честь цієї "битви" тайський військово-морський флот проводить щорічний день пам'яті тим, хто пожертвував своїм життям, щоб захистити країну. На Ко Чангу ж цей день є святковим.
        Приблизно 7 років тому на острові не було а ні асфальтованих доріг, а ні постійної подачі електрики. Туризм почав стрімко розвиватися після сумнозвісного цунамі 2004 року, яке вщент зруйнувало розвинену туристичну інфраструктуру таїландського острову Пхукет, а також курортів ряду країн-сусідів. Саме тоді туристичні фірми, рятуючи свій бізнес, терміново змінювали раніше заброньовані тури, перенаправляючи тисячі туристів до Ко Чангу. Щоб не втрачати грошей людей розселяли, де це було можливо - в стареньких хатинках, хлівах, а то й під відкритим небом стелились матраси, облаштовувався нехитрий сервіс. Не зважаючи на незручності туристи залишились задоволені мальовничим вічнозеленим островом з його незайманою природою. Спрацювало так зване "сарафанне" радіо і наступного року тисячі подорожувальників виявили бажання відвідати дивовижний острів.
        Іноземні інвестори запропонували вкласти кошти у розвиток готельної інфраструктури Ко Чангу. Однак висунули умову, щоб тайці збудували аеропорт. Ті сказали "так" і побудували летовище у місті Трат - ценрі одноіменної провінціі, до якої адміністративно відноситься і наш острів. Однак Трат розташований не на острові, а на материку З азіатською хитрістю тайці і не відмовили потенційним інвесторам і перенаправили більшу частину відпочиваючих на материк, оберігаючи таким чином Ко Чанг від туристичної навали, яка б вщент знищила існуючий затишок.
        Чотири сімейні клани, які у приблизно рівних частинах володіють землею острову і до цунамі займались вирощуванням фруктів, після початку туристичного буму раптово казково збагатилися. Вони домовились між собою, що не будуть дрібнити і продавати свої землі. Якщо і продавати, то  весь земельний масив клану. Однак інвесторів цікавила лише вузька прибережна смуга, а джунглі у глибинці острову - ні. Крім того не менше 75 відсотків території острову є зоною національного парку, яку взагалі заборонено заселяти та забудовувати. В прибережній смузі земля дуже дорога, однак будівлі, в тому числі готелі, законодавчо дозволено будувати на два - максимум три поверхи - щоб були не вищими за пальму. Це унеможливлює обслуговування великої кількості відпочиваючих - їх просто немає куди селити.
        В кінці-кінців інвестори відмовились вкладати кошти у Ко Чанг.    
        Непогані готелі звели самі тайці, які не женуться за наживою і не забудовують свій острів "під зав'язку". Цей бізнес міг би приносити їм сотні мільйонів доларів, але цим мудрим буддистам  цілком вистачає і десятків.            
        На відміну від Ко Чангу, землі відомих таїландських островів Пхукету та Самуї у минулому повністю викуплені іноземцями, в основному європейцями. Однак нещодавно вступив у силу закон, згідно якого фізичні особи - іноземці взагалі позбавлені права викупати землю. Лише юридичні особи мають право оренди землі строком на тридцять років та з правом її продовження, але іноземна частка цих компаній не повинна перевищувати 49 відсотків. Крім цього засновниками таких юридичних осіб мають бути не менше семи осіб, з яких три - тайці. 
       
        ДЕЩО ПРО ТАЇЛАНД І КОРОЛЯ
      
        Таїланд  (у перекладі «Земля вільних») - це офіційна назва Королівства Таїланд, яке до 1939 року було називалось Сіамом. Це країна у Південно-Східній Азії, розташована на півостровах Індокитай та Малакка, і межує на сході з Лаосом і Камбоджею, на півдні - з Малайзією, на заході - з М'янмою (раніше Бірма). Південне узбережжя країни омивається Сіамською затокою, південно-західне — Андаманським морем.
         Основна маса населення країни це, звичайно, тайці, а найбільшою національною меншиною є китайці, треті ж за кількістю — малайці.  Населення країни складає понад сімдесят мільонів. Територія – 514 тисяч квадратних кілометрів. (Для порівняння, населення України за самими оптимістичними підрахунками складає біля сорока шести мільйонів,  а  площа – 604 тисячі квадратних кілометрів).
        Таїланд є конституційною (парламентською) монархією і найвищим законодавчим органом країни є двопалатна Національна асамблея (парламент), що складається з Сенату і Палати представників. Обидві палати парламенту є виборними і включають пятьсот депутатів Палати представників і двісті депутатів Сенату. Членів обох палат обирає народ Таїланду, за винятком половини членів Сенату, які призначаються королем.
        Конституційна монархія з деяких пір не зовсім влаштовує Сполучені Штати Америки. Після закінчення глобальної "холодної війни" Таїланд взяв курс на поглиблення економічного і військового співробітництва з іншого світовою державою - Китаєм. У відповідь США поступально скорочує фінансування військової допомоги Таїланду, що був колись «форпостом антикомунізму» в південно-східній Азії, скасовують спільні поліцейські навчання, які фінансувались Вашингтоном, підтримує опозиційні рухи.
         У країні один одному протистоять, хоча і без кривавих Майданів, так звані «жовті сорочки» - прихильники монархії - в основному представники середнього класу, які проживають переважно на багатому півдні, і «червоні сорочки» - республіканці, що опираються на менш заможних громадян, в масі своїй з північних районів країни. Але в загальному політика «монархістів» все ж більш популярна.
       Економіка країни невпинно зростає. Доля доходів від туризму у країні складає не тридцять-сорок відсотків, як я вважав раніше, а не більше шести-восьми. Тайці ведуть маштабне сільське господарство - експортують рис, безліч видів фруктів, у гіганських масштабах виробляють каучук. Мене вразили багатокілометрові плантації каучукових дерев, педантично висаджені у рівні безкрайні ряди. Таїланд - світовий лідер у виробництві каучука, хоча останнім часом цей бізнес переживає певну кризу.
        Таїланд вийшов на друге місце у світі після Японії по виробництву жорстких дисків для компютерів. В сфері електронних технологій успішно конкурує з Малазією та Сингапуром. За японською технологією бездоганно виробляються "Тойоти", "Нісани", "Судзукі", "Ісузу". Здійснюється повний цикл зборки "Фордів", "Шевроле" та деяких інших автомобілів.   
       Король Рама Девятий (повне його ім'я вимовити майже не можливо, але спробуйте - Пхра Воравонг Тхе Пхра Онг Чао Пхумипхон Адулаядет) помер 13 жовтня 2016 року у віці 88 років, після чого у країні на цілий рік було оголошено траур.  Я вже згадував про безліч його портретів на видних місцях будинків та бігбордах. Загалом він правив сімдесят (!) років, що являється своєрідним рекордом, що навіть зазначений у книзі рекордів Гіннеса.    
       Народився майбутній король у Кембріджі (США), довгий час навчався у Швейцарії і був людиною доволі неординарною.
       Так він винайшов штучні хмари, про що одержав винахідницький патент, розробляв проекти мостів і гребель, професійно грав на саксофоні, захоплювався живописом, сконструював свій власний вітрильник. Король був настільки пристрастним фотографом, що самостійно розробляв об'єктиви для фотоапаратів. Найбільшою рекламною акцією у світі рахується зображення Рами IX з фотоапаратом Кенон в руках на банкноті у тисячу батів. Про свою домашню безпородну собаку по кличці Тонгдаенг монарх написав популярну в країні книгу, а піддані зняли фільм.  Король був радіоаматором та патронував організацію радіоаматорів Таїланду.
       Незважаючи на церемоніальний статус короля в Таїланді, він неодноразово ухвалював важливі політичні рішення, а також користувався правом вето. Вважається, що Рама IX зіграв важливу роль в демократизації країни у дев'яностих, хоча в більш ранні періоди свого правління він надавав підтримку деяким військовим режимам. І в новітній час він підтримав військові хунти, які повалили обраний уряд під час військових переворотів 2006 та 2014 років.
       Будучи мільярдером із статком в тридцять п'ять мільярдів доларів США, Рама IX використовував частину свого великого багатства з метою фінансування більш ніж три тисячі (!) проектів економічного розвитку, особливо в сільських районах країни. Він по праву заслужив величезної поваги в Таїланді і шанується як напівбожественна особа.
       Будь-який прояв публічної неповаги до Короля і королівської сім'ї сприймається як образа Його Величності і є кримінально караним діянням. Відомий випадок, коли обрахований в ресторані західний турист, влаштував істерику та потоптався на тайських банкнотах із зображенням Короля. Іноземець був за це негайно заарештований і провів тривалий час у в'язниці, поки не був помилуваний все тим же Королем.   
        А ось спадкоємця престолу - шестидесятичотирьохрічного офіцера та військового льотчика - принца Маху м'яко кажучи не долюблюють. Не буду вдаватися в подробиці, адже мені тоді "засвітить" кримінальна відповідальність, лише зазначу, що злі язики поширюють чутки про його сексуальну розпусність, наркозалежність та психічну неврівноваженість.

       ХАРАКТЕР ТАЙЦІВ

      На світогляд та поведінку цього народу дуже впливає буддизм, який вони вбирають з молоком матері та постулатами якого керуються все своє життя. Більше того, кожен чоловік зобов'язаний хоча б раз в житті якийсь час провести в якості ченця. В монастир йдуть на різні терміни - від кількох тижнів до року, а то й більше. Хтось після цього залишається монахом на все життя, а більшість повертаються до буденного життя, при цьому маючи вже досвід медитативних практик і певні знання.
        Цей світ в їх сприйнятті створений для радості. І тому все в житті, по можливості,  має бути радісним, приємним, веселим, комфортним для душі (Санук), тіла (Сабай), а також гарним та яскравим (Суай).
        Для буддистськи налаштованих тайців, а таких більшість, важливим є "Тхам бун" - колекціонування добрих справ та інших "заслуг". Важливим, оскільки великий "Тхам бун" забезпечує хорошу карму в майбутньому народженні. Вони дуже забобонні, вважають, що світ навкруги наповнений злими духами і тому надзвичайно поважають різноманітні обереги та амулети. 
        Тайська усмішка - своєрідний спосіб реагування на все що відбувається в навколишньому світі. Багато туристів помилково вважають, що тайці так часто посміхаються по своїй наївній душевній доброті. Але тайці це звичайні люди, зі своїми турботами, проблемами і печалями. А посмішка для них не тільки спосіб показати відмінний настрій. Неначе квіти, стрижені газони та впорядковані кущі біля будинків, їхня посмішка - є прагненням окультурити, скрасити та заспокоїти свій внутрішній простір.
        Страшною душевною травмою загрожує для них стати "Це наа" - людиною, «яка втратила обличчя». Приблизно це співвідноситься з нашим поняттям про людину, яка «впала обличчям в бруд». Але все набагато складніше.
        «Втратити обличчя» можна по-різному. Це ситуація, внаслідок якої людина почувається приниженою, особливо, якщо інцедент стався в присутності знайомих. Приниження може виникнути як через суб'єктивні причини - негідну поведінку, влаштовану істерику, так і внаслідок дій інших людей, наприклад викриття у брехні, дурості, некомпетентності. Показовий приклад, коли, щоправда, не в Таїланді, а в Індонезії заарештували іноземного туриста. Його невинність була незабаром доведена, однак іноземець все одно провів за гратами кілька тижнів. Випустити його відразу ж - означало підірвати репутацію начальника поліції, який віддав наказ його затримати.
        Деякі недалекі туристи дозволяють собі кричати на тайців, не розуміючи наслідків. У відповідь тайці починають просто ігнорувати їх. А як ще спілкуватися з людьми, що «втратили обличчя»?
        Це у нас політики, журналісти, чиновники, інші так звані громадські діячі та "активісти" можуть десятки разів «втрачати обличчя». Від цього їм, як то кажуть, і не холодно, і не жарко. А в Таїланді інакше. Людина «яка втратила обличчя» змушена іноді шукати іншу роботу та місце проживання. А якщо про "втрату обличчя" взнають на новому місці, доведеться перебиратися кудись знову.
        Про цю їхню особливість завжди потрібно пам'ятати. Якщо тайський чоловік у стані сп'яніння раптом подумає, що він «втрачає обличчя», то все може закінчитися для опонента, який це бачить, плачевно. З тайцями у такому стані краще не сперечатися тим більше, що алкоголь на них діє сильніше, ніж на європейців.
         В питаннях сексу Таїланд досить консервативний. Сексуальне безумство Паттайї і деяких інших туристичних "мурашників", не характерно для всієї країни. Влада заплющує очі на приховану проституцію лише тому, що вона приносить до бюджету країни величезні кошти. Ніжності і ласка між чоловіками і жінками на людях в цілому по країні вважаються прийнятними лише серед туристів.
        Тайці неймовірно охайні. Ніде я не зустрів брудної чи смердючої вбиральні. Миються вони по кілька разів на день і не розуміють європейців, які постійно носять одну і ту ж одежу. Голова і волосся мають бути найчистішими з усіх частин тіла. А тому не варто гладити по голові ні дорослих, ні дітей. Подавати що-небудь (наприклад, давати гроші) слід правою рукою, оскільки ліва рука вважається нечистою тому, що використовується в гігієнічних цілях. 
        Квапливі рухи на їх думку є потворними і дуже неестетичними. Дівчат з дитинства вчать спокійній та граціозній ході.
        У них відсутня жадоба наживи, в побуті вони прості, одежою та прикрасами особливо не виділяються, а тому тут візуально важко відрізнити мільйонера від, приміром, простого торговця на ринку. Але при цьому автомобілі чомусь люблять дороговартісні та в ідеальному стані.
        Тайці не дуже пунктуальні. У той же час пунктуальність іноземців вони поважають. Взагалі-то вони апріорі поважають всіх іноземців, бо якщо ти зміг приїхати у їх країну, значить у тебе є гроші і карма твоя - позитивна.  Розуміючи, що туристи не зобов'язані знати їх звичаї і традиції, вони ставляться поблажливо до поведінки, яка для них самих є неприйнятною. Якщо ж ставитись з повагою до їх звичаїв, культури, традицій, проявляти до них інтерес, то вони готові зустріти мандрівників з найщирішими у світі привітністю і гостинністю. А якщо турист хоч трішечки знає їхню мову, то він має всі шанси стати предметом тайського обожнювання.
      
       ЕКСКУРСІЇ.

       СПА.

       На другий день після приїзду ми зустрілися з представником туристичної компанії Оленою - приємною стрункою дівчиною років тридцяти з російського міста Йошкар-Ола. Вона не відразу, але в кінці кінців загітувала нас придбати комплекс, що складається з відвідування спа-салону, трьох екскурсій та двох вечерь. ЇЇ пропозиції підкуповували безкоштовними трансфертами - доставками до місць призначення. Останнім аргументом, який схилив шальки терезів на користь цього комлексу, став бонус у вигляді шоу трансвеститів. Як пізніше з'ясувалося, цей бонус був трохи фейковий, але ми все ж залишилися задоволені. Ми вирішили вибиратися на екскурсії через день - два, щоб Людмила могла насолоджуватись улюбленим нею пляжним відпочинком.
       Все це розмаїття обійшлося нам на двох приблизно в п'ятсот доларів. Вважаю, що ми прийняли правильне рішення, погодившись з пропозицією Олени. Не орієнтуючись на місцевості, не знаючи до пуття мови та місцевої специфіки, самостійно вивчати острів було б дуже складно і виснажливо. Це явно не вартувало декількох зекономлених доларів.
       Поспілкувавшись з Оленою і отримавши квитки на майбутні розваги ми вирішили з'їздити на найбільший ринок Ко-Чанга, розташований в районі пляжу Вайд Сенд, і накупити сувенірів, щоб потім вже не возитися з ними. Вийшовши з готелю, спіймали за сорок батів тук-тук - невелику вантажівку з лавками для пасажирів - і через двадцять хвилин були на ринку. Ми накупили родичам і знайомим тарілочок, магнітів, сумочку, а собі у будинок - велику темно-коричневу дерев'яну голову слона, яка висить тепер на стіні біля каміна, нагадуючи про чудову подорож. За своєю звичкою я торгувався і тайці виявилися податливими продавцями - вони з легкістю скидали близько третини вартості товарів. До того ж мені здалося, що люди, які завзято торгуються викликають у них повагу.
         На цей раз, крім морепродуктів, я взяв на вечерю підсмажених личинок якихось жуків, що їх мені порекомендував серйозний продавець, продававший крім личинок смажених стрибунців і тарганів. Увечері в готелі я закушував цими ароматними личинками і зізнаюся, що спробував би їх неповторний смак знову. Людмила послідувала моєму прикладу і теж із задоволенням смакувала ними. Я зрозумів, що в голодний рік ми з дружиною не пропадемо.
        Наступного дня зранку ми пішли на сніданок. Сидячи за столиком, я побачив раптом високого, сутулого чоловіка, у шортах, в'єтнамках і футболці, сивуватого з дуже знайомим бородатим обличчям. Вийшовши з готелю, він короткозоро мружився через окуляри і дещо розгублено, явно не проспавшись як слід, дивився по сторонам. Нарешті я впізнав його. Я мав честь відпочивати разом з колишнім Міністром освіти України, оголошеним у себе на батьківщині в розшук за розкрадання державних коштів. Екс-Міністр прошльопав до ресторану, і дуже довго, немов загальмований, спочатку вибирав собі поїстии, а потім снідав. Сидячи за столиком серед людей, він повільно жував, згадуючи, очевидно, дещо кращі часи. Ввечері до нього приїхала дружина - відома українська актриса і цілий тиждень вони були потім разом.
         Вдосталь повалявшись на пляжі, вже повністю відновившись після важкої дороги, ми з Людмилою на білій «Тойоті» поданій нам рівно о 14.30, вирушили в спа-салон - найбільш дорогу послугу з наданих нам.
         Нас радо зустріли привітні адміністраторки салону, спочатку напоїли ароматним трав'яним чаєм, а потім провели в масажну кімнату. Ми помилися в душі, наділи видані нам спеціальні масажні чорні трусики (я їх потім забрав собі, як сувенір) і на півгодини занурилися в гаряче джакузі, де у воді під звуки спокійної музики зовсім розімліли.
          Після цього на спеціальних масажних столах дві половиною години нас обмазували якимись жижами, кремами і скрабами, клали на обличчя різані фрукти та ще щось слизьке, обстукували, гладили і м'яли кожен куточок тіла - від голови до мізинців на ногах. Потім ми знову помилися і одяглися. Дружина на пам'ять влаштувала фотосесію з массажистками.
         Коли ми вийшли з салону, то біла «Тойота», вже чекала нас і ми повернулися у свій готель.
        Сказати, що я отримав якусь уже зовсім неземну насолоду не можу - після нашої, скажімо, сауни, в хорошій компанії я відчуваю більшу ейфорію тіла і духу. Людмила теж була трохи розчарована, тому що за таку ціну вона сподівалася провалитися в нірвану, чого не сталося. Коротше кажучи, раз в житті я спробував цю процедуру, в міру сил насолодився і більше жодних спа-салонів не потребую до скону.

СЛОНИ

     Наступного дня ми відпочивали на пляжі, назва якого, до речі Клонг Прао. Я знайшов неподалік невеличкий спортзал і трішки позаймався, але великої тяги до спорту щось не відчув. Поволі мене повністю захоплювали розслаблення та спокій. Я читав електронну книгу, засмагав, ліниво спостерігав за екс-Міністром та його дружиною, що лежали на шезлонгах поряд та періодично заходив у море, щоб освіжитись. Температура повітря вдень була плюс 28-30, води - плюс 24.
      Ввечері ми вирішили з Людмилою пройти весь пляж Клонг Прао, який простягнувся приблизно на п'ять кілометрів. Ми вийшли десь о вісімнадцятій годині, коли сонце вже почало опускатися у море. Під час відливу вода відійшла від берега десь на сто п'ятдесят метрів і оголила пісчане дно по якому ми пішли босоніж. Під нашими ногами сновигали маленькі крабики та заривались у пісок при найменшій спробі доторкнутись до них.
       Проминув територію нашого "Емеральду", ми зайшли на пляжі інших готелів, з ресторанів яких линула ненав'язлива жива музика. Пляжні зони готелів не розділялась а ні парканами, а ні охоронниками - Клонг Прао був одним суцільним пляжем. На берегу усюди накривались романтичні вечері, на столиках запалювались свічки. Щасливі чоловіки та жінки, тримаючись, як і ми за руки, неспішно гуляли "по відливу". Неповторний аромат моря, смажених на грилі морепродуктів та прянощів стояв у теплому, неначе оксамитовому повітрі. Години дві ми брели в одну сторону, у казковому настрої, романтичність якого важко передати на папері. Ми дістались північного краю пляжу, погуляли по квітучій території красивого готелю, мешканці якого розмовляли на німецькій, та поволі пішли назад.
      Стало вже зовсім темно, але неочікувано то тут, то там замиготіли десятки вогників. Підійшовши поближче ми побачили, що це місцеві жителі, закріпивши на головах ліхтарики, металевими сачками діставали з піску оголеного морського дна мідій та крабів, щоб продати їх завтра до кафе та ресторанів.   
      Ми повернулися в номер готелю, взяли їжі і питва, і знову пішли на пляж, де повечеряли під легкий і ненав'язливий шум моря та приємно продовжили цей незабутній вечір...
      Через день ми збирались на "слонячу" екскурсію та відмітились курйозним випадком. Виїзд був призначений на десяту ранку, і у потрібний час на рецепції ми дисципліновано чекали наш трансферт. Зупинився мікроавтобус, водій якого підбіг до нас. Ми показали йому наші квитки на екскурсію, він, у свою чергу, показав їх дівчатам на рецепції. Ті закивали головами і водій жестом попросив сідати. Разом з нами у автомоіль сіло ще четверо пасажирів, у яких були підозріло великі сумки.
      Ми виїхали з готелю і повернули чомусь не направо, куди, як я вважав, повинні були повернути, а наліво - у напрямку паромної переправи. Змучений сумнівами, через три хвилини я запитав водія по-англійськи "Ми їдемо до слонів?", на що пасажири хором закричали, що ми їдемо в аеропорт. Виявляється водій взагалі не розумівся на англійській, як і дівчата з рецепції, бо ж у квитках чорним по-білому було написано "elefants" - слони. Двійошнику водію якраз хтось подзвонив, після чого він вирячив очі, розвернувся і помчав у наш готель, де його чекали два забутих пасажири, з якими він нас переплутав.
      На вайбер, що працював лише на території готелю, пришло дещо роздратоване повідомлення від гіда Олени, мовляв, де ми поділися, машина ж нас чекає цілих п'ятнадцять хвилин. Я швидко відповів їй, пояснивши у двох словах те, що трапилося і ми пересіли вже у наш трансфер - міні- грузовичок з відкритим верхом, яхий виїхав з готелю і звернув, як і годиться,  направо. 
      По тій же єдиній, звивистій та серпантинній асфальтованій дорозі ми приїхали на ферму, де нас вже чекали. Ми побачили заворожуюче видовище - У гігантських вольєрах їли, похитувались та махали хоботами десятки слонів.
        Для початку нас годину катали на слоні по джунглях. Це задоволення підходить не для кожного. Сідати на слона потрібно або з якогось підвищення, як це робили ми, або за допомогою драбини.  Напрямок руху слона контролюється за допомогою голосових команд та рухами пяток погонщика. Коли вухатий робить щось не те, погонщик металевим дрючком злегка постукує його по голові. Коли слон рушає з місця, то вас починає серйозно хитати, якщо не сказати - кидати - зі сторони в сторону. Спочатку це неприємно, а потім звикаєш - сидиш собі на трьохметровій висоті у спеціальній бесідці, міцно тримаєшся за металевий поручень, щоб не випасти, та насолоджуєся джунглями. Особисто мені кататись сподобалось, а Людмилі - не дуже, хоча вона із задоволенням фотографувала все навкруги, а також селфі-палкою- себе улюблену. Деякий час ми йшли під гору і нам відкрились прекрасні тропічні краєвиди, на фоні яких нас несподівано сфотографувала тайка, що причаїлась в кущах.
         Коли ми приїхали з прогулянки, то фотографія в пробковій рамці вже чекала на нас. Коштувала вона нам додаткових двісті батів. Одразу увімкнулась музика та почалось шоу. Троє слоників - підлітків під російську диско-музику кумедно танцювали, сідали на підлогу, поперемінно ходили то на задніх, то на передніх ногах, крутили на хоботах обручі та грали на губних гармошках. Ми лягали на коврик і один з "артистів" передньою ногою, якою міг би розтрощити дерево, делікатно робив нам масаж тазу та спини. Це було неперевершено. На закіннчення шоу слон хоботом простягнув мені капелюха, куди я люб"язно поклав сто батів. Але це було ще не все.
          Нас підвезли до моря на півгодинне купання зі слоненятами. Справа у тому, що дорослі слони ніколи по своїй волі не полізуть у солене море, але їхні дітки обожнюють такі купання. Людмилу посадили на слоника, який сам побіг у море, і через п'ять метрів повалився на бік прямо у воду. Він грався з дружиною дуже по дитячому - пірнав та піддівав її головою, поливав та бризкав водою з хобота, постійно крутився та перекидався разом з Людмилою, що його обіймала. Вона сміялась, мов дитина та й слоник, здавалося, розпливався у посмішці...
          Дружина так захопилась цим купанням, що й не помітила, як вийшов весь відведений нам час і я, на жаль, залишився без купання. Ми сфотографувались з нашим слоником на пам'ять і дуже задоволені повернулись до готелю. Ця незабутня екскурсія виявилась найкращою!

РЕСТОРАН НА ВОДІ

        Згідно екскурсійної програми, ввечері цього ж дня у нас була вечеря в ресторані тайської національної кухні, а також річкова прогулянка. Нас привезли до ресторану "Смачна казка", розташованому на дерев'яних палях над досить повноводною рікою. «Звідки на невеликому острові така широка річка» - подумав я тоді.
         Ми пройшли всередину особливо не примітної будівлі і зайняли один із звичайних столиків, за якими крім нас сиділо кілька європейців. У ресторанній залі було жваво. Зо два десятки китайських туристів сиділи на циновках біля низьких столиків і насолоджувалися їжею. Симпатична офіціантка принесла меню, яке складалося з різноманітних делікатесів та знаменитого супу Том-Ям з морепродуктами на кокосовому молоці. Цей суп буває також і без молока, з куркою або рибою. Є навіть така приказка – «Хто Том-Яма не їдав, той в Таїланді не бував». Ми зробили замовлення, однак забули сказати офіціантові кодові слова: «no spicy» – «не гостро», про що нас раніше попереджала гід.
         Досить швидко почали носити їжу: рис, краби, мідії, салати, соуси. Стіл вийшов дуже красивим, і Людмила влаштувала на його фоні фотосесію. Однак суп, на превеликий жаль, виявився надзвичайно гострим, хоча одночасно і дуже смачним. Щоб вийти з «гострої» ситуації ми змушені були заїдати Том-Ям зовсім прісним рисом.
         Людмила замовила "Маргариту", а я налив собі з пластмасової пляшечки замаскованої під воду української горілки. За відпочинок! Наїлися ми «від пуза», але тяжкості у шлунку від морепродуктів і рису зовсім не відчувалося. До речі краби, на відміну від Том-Яма на мене особливого враження не справили.
         Після вечері, подякувавши бармену і нашій офіціантці, ми пройшли в човен, пришвартований прямо під ресторан, і кістлявий тайський дід - човняр відчалив від дерев'яного причалу.
         Вже стемніло, і майже спекотне повітря стало ніжним і прохолодним. Русло річки звузилося, а буйна рослинність обох берегів, здавалося, скоро переплететься над нашими головами. Через десять хвилин човен зупинився, і наш керманич доклав до губ палець. У повній тиші і темряві ми побачили, з десяток світло - яскравих точок. Це були знамениті світлячки. Хвилин п'ятнадцять ми милувалися ними і слухали тишу, а потім, в умиротвореному настрої, повільно попливли назад.
         Розвертаючись, човняр хлюпнув по воді веслом, і мені на губи потрапило кілька крапель солоної води. Річка виявилася штучним каналом, прокладеним від моря!

ПРОГУЛЯНКА МОРЕМ

      Друга екскурсія була морською. Не обійшлось без невеличких пригод і тут. Того ранку ми прокинулись під шум тропічного ливня. Небо затягнуло свинцевими хмарами, здавалось - мінімум на тиждень. Діставши із шафи парасольку, переплигуючі через калюжі, побігли на сніданок. Сдидячи за столиком, Людмила передумала їхати на екскурсію "щоб не захворіти", проте о девятій пятнадцять дощ несподівано припинився, а о пів на десяту стало майже сухо. Дружина знову передумала і ми встигли добігти до тук-туку, що під'їхав до рецепції рівно о десятій. Ось тільки гроші з собою ми забули взяти.
       Вирушили на північ острова та їхали біля двадцяти хвилин. Разом з нами в тук-туку сиділо п'ятеро говірких китайців. Коли приїхали на місце та вийшли, то водій нам видав бірки з назвою корабля і ми пішли разом з десятками інших "мореплавателів" спочатку по вузькій дорозі, а потім по довжелезному дерев'яному містку. Справа та зліва від цього містка, на палях, вбитих в морське дно, розташувався величезний сувенірний ринок.
        Нарешті дістались до міні-порту прогулянкових кораблів. Наш корабель був червоного кольору з традиційними тайськими завитушками та драконами. В дійсності ж це був великий моторний човен.  Біля нього юрбилися біля п'ятидесяти китайців. Чотирьох європейців у гомінкому натовпі я спочатку й не помітив.
        На наш подив водій тук-туку, який нас привіз виявився капітаном і власником корабля. Хоча по його зовнішньому, досить "задрипаному" вигляді, припустити це було неможливо. Судно відчалило і китайці заклацали своїми "Кенонами", фотографуючи одне одного на морському фоні. При цьому вони голосно та безцеремонно розмовляли, а якщо бути точнішим - кричали. Людмила теж не відставала від них, але лише у фоторафуванні. 
       Через півгодини капітан та команда, що складалась з трьох юних хлопців, почали роздавати маски з трубками для підводного плавання у між кораловими рифами, а також збирати з кожного по двісті батів. У мене виявилось лише сто батів, які випадково завалялися в кишені шортів. До того ж Людмила не зрозуміла спочатку за що збираються кошти, то ж у нас все було оплачено. Своє незадоволення вона висловила капітану, відмовившись додатково платити. По можливості я перекладав на англійську, хоча з відчаєм бачив, що капітан мало мене розуміє. У відповідь капітан, мовою, схожою на англійську, не перестаючи посміхатись щось мені заперечував і я в свою чергу зовсім не розумів його.
       Але ж капітан був правий. Кошти збирались за вхід корабля у зону національного парку,  про що гід Олена нас попереджала. В ході розмови я раптом згадав про це і попросив Людмилу припинити сперечатись. До нашого корабля наближався катер з одяненими у камуфляжну форму людьми.
- Це мабудь за нами, досперечались - тужливо сказав я дружині.
       Але це прибула охорона забрати зібрані з пасажирів кошти. Капітан показував службовцям на нас та щось серйозно пояснював. Один з охоронників спробував заговорити зі мною, однак я його не розумів і він від мене, махнувши рукою, відчепився. Мені стало соромно і неприємно. Маску з трубкою у нас забрали і ми сумно сиділи одні на палубі, а китайці у повному складі веселились поміж коралів та риб.
       Через деякий час капітан підійшов до мене і передав свій мобільний телефон.
- Що у Вас трапилось -  суворо запитав мене  російською мовою без акценту чоловічий голос.
- Та нічого не сталось. Просто забули гроші. Ми на берегу при першій можливості заплатимо.
- А я то думав! Дайте трубку капітану, після екскурсії віддасте йому гроші, він за вас вже заплатив.
         Я передав телефон капітану, він ще трохи побалакав і, закінчивши розмову, став надзвичайно ввічливим та особисто провів нас до місця роздачі їжі. Очевидно він подумав спочатку, що ми просто тупо відмовляємося платити. Після обіду, що складався з рису, курятини  та салату з морепродуктами, наш настрій значно поліпшився. Корабель причалив до одного з заповідних островів. Ми деякий час плавали біля берега та, як годиться, фотографувались. Китайці ж влаштували у воді групові розваги. Хтось із них, почепившись руками за довгий швартовочний канат, намагався видряпатися по ньому на корабель. Коли ж, не витримавши власної ваги, він падав у воду, китайці дружно вибухали багатоголосим реготом, а по канату дерся вже інший чоловік, якого чекала така ж смішна доля.
         Морська прогулянка продовжилась. Корабель трои поплавав поміж островів заповідника, потім розвернувся і ми вирушили назад, залишивши зону національного парку.
         Через годину біля невеликого острівця кинули якір. Туристам роздали катушки волосіння з великими гачками для рибного лову, а також шматочки якоїсь риби, для наживки. Поплавків не було, і як я не закидав цю "вудку" і не намагався підсікати, зловити мені нічого не вдалось. А от деякі китайці зловили навіть по дві різноольорові гарні рибини, невідомого мені виду. Після такої годинної пустої рибалки я втратив до неї інтерес і просто насолоджувався морським повітрям, як і Людмила, що користуючись нагодою розглядала та сортувала зроблені сьогодні світлини. Вона вже знудилась і хотіла до готелю.
          Нарешті корабель поплив далі. Пасажирів пригостили позрізаними шматочками кавуна та ананаса. Через п'ятнадцять хвилин ми впритул підійшли до острівця, на скелі якого висипало біля двохсот верещачих мавп, деякі з яких несли на спинах дитинчат. Китайці, ніби змовившись між собою, почали кидати їм залишки фруктів, які мавпи, кумедно відштовхуючи одне одного, хапали та швидко поїдали. Це видовище дуже нас розважило.
         Після цього, корабель поплив нарешті в "порт", звідки шість годин тому випливав, де й пришвартувався. Туристи вийшли на берег і разом з капітаном та командою попрямували до своїх тук-туків. Я бачив, що краєм ока капітан поглядує на нас з Людмилою. Ми разом з тими ж самими пасажирами, що і зранку, розсілися по лавках вантажівочки. Капітан сів за кермо і вирушив по готелях, розвозити туристів. Нас він, з відомих причин, привіз останіми. Я побіг до номера, взяв п'ятдесят доларів та повернувся. Людмила пішла відпочивати, а ми з капітаном поїхали на пошуки обмінного пункту.
       Нарешті, на базарчику неподалік ми його знайшли, я поміняв долари, з полегшенням віддав капітану триста батів (сто він одержав ще на кораблі) і щиро вибачився перед ним за спричинені незручності. Проте він не висловив абсолютно ніякого невдоволення, лише широко усміхався і запрошував сідати до автомобіля, щоб підкинути до готелю. Я відмовився, оскільки хотів купити нам з Людмилою на вечерю щось смачненьке, а також трохи пройтися по твердій землі.
 
ШОУ ТРАНСВЕСТИТІВ

       Шоу трансвеститів, обіцянка якого стала для нас вирішальною при виборі комлексу екскурсій, дійсно відбулось, але з невеликими "хитрими" нюансами.
         У той вечір ми по програмі вечеряли у російському ресторанчику "Йо майо". З готелю нас забрав водій на ім'я Валерій, який виявився і власником зазначеного закладу. По смаковим якостям вечеря не здивувала, хоча і була ситною.
         О двадцятій дуже небагатослівний Валерій, завіз нас не торгові ряди, зовсім неподалік від нашого готелю. Показав на ресторанчик під назвою, здається, "Мохіто Лонг" і сказав:
- Вот тут в девять будет шоу. Занимайте места, покупайте напиток и смотрите - після чого поїхав. 
         Отакої... Ми уявляли велику сцену, мінімум годиннну шоу - програму, а отримали невеличкий ресторанчик із мініатюрною сценічною площадкою і з оплатою за свої кошти алкоголю. Що ж робити, ми сіли за столик і замовили пиво. Зазвучала музика шведської групи "Абба" під яку на площадку вибігли п'ятеро трансвеститів, або, як їх тут називають - леді - боїв чи катоїв, одягнені у блискучі бальні плаття, в перуках, шляпках та в павиних пірях на голові, взуті у яскраві туфлі та чоботи на каблуках. Візуально, завдяки випинаючим силіконовим грудям та гриму вони виглядали як звичайні жінки, але якщо до них спробувати  придивитися, навіть не дуже уважно, то одразу ж помічаєш  чоловічі ознаки. Вони набагато вищі за звичайних тайок, розмір ноги у них мінімум сорок перший, у деяких випинає кадик. Широкі долоні, плечі, великий об'єм голови - це хірургічним шляхом, на відміну від статевих органів та декількох ребер, прибрати неможливо. У двох з них риси обличчя були досить приємні, очевидно їм у свій час вдало видалили вилиці та підправили носи, двоє були так собі, а один, що явно колись був кремезним та широкоплечим хлопцем видався мені потворним.   
      Одному з танцюристів було явно під п'ятдесят, він намагався танцювати енергічніше за інших, що ще сильніше видавало його вік. Загалом "шоу" продовжувалось хвилин сорок. Під старе диско трансвестити досить професійно, пластично і по жіночому кокетливо танцювали групою і по одинці, моргаючи при цьому одиноким чоловікам. Насамкінець підвипивші туристи, і навіть Людмила, "завелись" та влаштували веселу дискотеку. Більше за трансвеститів тішив народ п'яний в дим, огрядний швед, який танцював, не випускаючи з руки пляшки, з кумедним, "під дурника", виразом обличчя. Він зачіпав, хапав за лікті та намагався обійняти дещо збентежених цим леді-боїв, що легенько та тактовно від нього відсторонювались. Після танців Людмила, як і інші туристи, сфотографувалася з танцівниками. Деякі з чоловіків європейців,  обійнявши усміхнених трансвеститів за талію, недвозначно спілкувалися з ними, домовляючись, очевидно, про зустріч та її ціну...
         Взагалі трансвеститів у Таїланді дійсно багато - за деякими даними близько двісті тисяч чоловік. Існує версія, що причиною цього явища стала колишня таїландська бідність, яка, щоб вижити, змушувала батьків продавати  своїх доньок у борделі. Народження синів, мовляв, рахувалось нещастям, однак скальпелі хірургів вже багато десятиріч вирішують проблему зміни статі. З роками це стало нормальним і навіть модним явищем - невід'ємною частиною життя.
          Але для себе я зробив висновок, що основною причиною є толерантність тайців до бажань тіла та душі, яка випливає з буддизму. Більш того, я чув, що катої заслуговують співчуття, тому що вони народилися такими через скоєння негативних кармічних вчинків у минулому житті.
        Як би там не було, але особисто я ніколи не зрозумію бажання чоловіка змінити свою стать. Цих покалічених скалпелем та гормонами людей мені просто шкода.
        Коли ми пішки повертались додому, то побачили біля одного з кафе схвильовану юрбу народу. Виючи сиренами, приїхали автомобілі поліції та швидкої допомоги. Поліцейські перекрили рух транспорту. Виявляється одному з туристів - повному чоловікові з червоним обличчям - стало зле через серцевий напад. Він втратив свідомість та лежав на тротуарі, розкривши рота.  Лікарі кинулися його "відкачувати", а один з поліцейських знімав весь процесс надання допомоги на камеру. Я подумав тоді, що і тут тайці нас обійшли. Адже наскільки було б простіше давати професійну оцінку діям лікарів, маючи відповідний відеозапис. Натомість в Україні у випадку смерті пацієнта, вину чи невинність лікарів роками доводять у судах, надаючи неправдиві свідчення та підтасовуючи факти. Людмила підійшла майже впритул до бригади швидкої допомоги і з професійною цікавістю спостерігала за діями своїх колег. Через хвилин двадцять потерпілого на ношах занесли в автомобілі, що увімкнув сирену і рвонув з місця. Вижив турист, чи ні - невідомо. Черед дві хвилини, ніби зовсім нічого не сталося, від юрби і слід простигнув, а рух транспорту відновився.
        У той вечір спокій нашого готелю було порушено. Напередодні на дводенну екскурсію на Ко Чанг приїхали дві групи туристів з Патайї - китайців та росіян. Китайці з ходу заполонили шезлонги біля басейну, заходились пхати один одного у воду, при цьому як завжди сміючись і галасуючи. Метеорами сновигали офіціанти, підносячи їм коктейлі та наїдки. Деякі з новоприбулих бренькали на гітарах, годинами співаючи якихось екзальтованих пісень.
       Росіяни ж по приїзду пішли по номерам спати, а проспавшись організували вечерю по програмі "Все включено", яка закінчилась загальною пиятикою. Була замовлена жива музика і молоденька тайка, яка раніше виконувала лише лагідні баллади, по декілька разів з моторошним акцентом співала "Катюшу" та "Володимирський централ", чого я від неї аж ніяк не очікував почути. Чоловіки та жінки у майках з патріотичними написами обіймалися, голосно  підспівували, нецензурно сварилися та вимагали продовження банкету.
       Засинаючи під крики "Россия вперед!!!" я по новому оцінив благословенну тишу, яку ми мали цілих десять днів до цього вечора.

        ОБЗОРНА ЕКСКУРСІЯ. ОСТАННЯ.   

        Остання екскурсія була обзорною. Тобто ми з курортної зони - західного узбережжя,вїхати на більш "дике" східне,а також побувати вглибині острову.   
        Ми виїхали о восьмій ранку і першим ділом відправились на так зване шоу крокодилів та змій, яке знаходилось зовсім поряд з готелем.
        Крокодили були неначе гіпсові - лежали собі на бетонній підлозі, пороззявлявши пащеки і не робили жодних рухів. Хтось з нашої невеличкої - з семи українських туристів - групи висловив припущення, що крокодили  "наколоті", хтось стверджував, що їх перекормили. Працівники терраріуму  тягали алігаторів за хвости, вставляли їм у пащі палки, руки, а потім і голови. Застиглі аллігатори на це знущання ніяк не реагували. Шоу продовжувалось, тепер вже з гадюками та кобрами.  Терраріуміст дражнив їх, змушував шипіти та кидатися на себе. Потім цей же чоловік цілував аспидів у голови. З гадюкою, на відміну від інших розважливих глядачів, я сфотографувався, оскільки розумів, що вона вже не ядовита.
         Насамкінець винесли товстого удава, який дуже поволі повзав та звивався по тілу тайця. І знову лише я сфотографувався з цим удавом, заплативши за це пятдесят батів. Наостанок мені, як самому сміливому, запропонували сфотографуватись з крокодилом, вставивши йому до пащі голову. Я сказав, що погоджусь лише у тому випадку, якщо мені заплатять пятдесят батів, що дуже насмішило робітників зміївника. На цьому шоу скінчилося ми всілися до мікроавтобусу і поїхали далі.
         Російський гід Андрій, позитивний молодий чоловік, років тридцяти, повністю лисий, по дорозі цікаво та професійно розповідав про історію та пам'ятки острова. Андрію допомагала літня тайка на ім'я Сурія, яка у кожному пункті екскурсії спілкувалась з обслуговуючим персоналом, згладжувала ті чи інші нюанси. 
         По дорозі на північ острова ми заїхали на плантацію каучукових дерев - гевей, і побачили як добувається основна сировина для гумових виробів. Ця технологія  схожа на те, як у нас добувається березовий сік. На дереві робиться надріз і знімається частина кори і по спеціальній металевій пластині сок гевеї стікає у пластмасові напівсфери, з яких потім переливаються у більші і доставляються на переробні заводи. Лише двоє працівників обслуговували досить велику територію плантації.
        Не довго затримавшись на плантації, ми вирушили далі і досягли крайньої північної точки острову. Тут на горі, неподалік від паромної переправи до трату, знаходився китайський храм Ват По - найбільш шанований храм на острові. Вважається, що в цьому храмі живе дух - зберігач острова Ко Чанг. Водії часто сигналять біля храму.
        Андрій попередив нас, що китайці біля цього храму мають звичку вибухати петарди, відганяючи таким чином від нього злих духів і коли китайців багато, то здається, що розпочалась третя світова війна. Але на цей раз обійшлось - китайців не було.
        До храму вели довгі сходи наверх. На кожній сходинці стояли слоники з білого каменю з піднятими хоботами, ніби вітаючі гостей. Закінчення сходів вінчав "козирок" з ієрогліфами, мабуть, з назвою храму на китайській мові. З боків від входу стояли фігури великих білих слонів - важливий елемент святих місць в Азії, тому що слон на Сході дуже шанується, а особливо на острові Слона!
        Перед входом до храму ми роззулися. Сурія дала дружині та іншим жінкам з групи накидки, щоб прикрити голови. Андрій попросив нас не наступати на поріг на якому були зображені червоні хрестики - це вважається поганою прикметою. Вражала вишуканість різьблення зовнішнього декору храму. Головним же елементом китайського храму виявився дракон у всіх варіаціях - обвиваючий колони та у якості фрагментів балок. Дракончики вінчали кришу, один з них був в середині будівлі. Стіни були яскраво розписані дивовижними птахами, рослинними орнаментами, ієрогліфами. Все було так яскраво та радісно, що настрій поліпшувався сам собою.
        У самому храмі була можливість поставити свічки, при чому безкоштовні, та поворожити на дерев'яних паличках - сеамі. Для ворожіння потрібно взяти дерев'яний стакан з пронумерованими паличками у руки і почати трясти його під кутом сорок п'ять градусів. У цей час необхідно загадати бажання та постійно думати про нього. Коли із стакана випаде нарешті одна паличка, треба з нею підійти до спеціального шкафчика і витягнути з ячейки, яка відповідає номеру палички, лист-пророцтво про те, що чекає в майбутньому. Однак фокус у тому, що китайці, якщо їх не влаштовує пророцтво, до уваги його не беруть, викидають папірець і ворожать повторно поки не отримають те, що потрібно.
       Людмила стала на коліна і почала самозабутньо ворожити. Спочатку випали якісь хвороби і дружина викинула папірець. А от за другим разом одержала фінансовий достаток та виграний суд і це пророцтво ми залишили.
       Після цього чудового храму ми в'їхали вже на східну частину острова і зупинилися біля мангрового лісу у затоці Салак Кок. Особисто я нічого особливого у цих зарослях не побачив. Нагадують наші польські болота, з деревами, коріння яких оголене та пошкоджене водою. Ось тільки вода на якій ростуть мангри - морська.
       Однак вже потім я вичитав, що мангри - це диво природи, яке змогло пристосуватися до солоній воді, безкисневого режиму і частих приливних затоплень. Мангрові ліси гасять морські хвилі і є природною перешкодою від штормів. Іх не лише бережуть, але й вирощують.Дерева ці дуже притягують до себе рибу і ракоподібних.
        В гущу заростей веде спеціально побудована для цього бетонна стежка, з оглядовими майданчиками і пояснювальними стендами. Між мангрових дерев то тут, то там на деревяних сваях поставали будинки рибалок з пришвартованими до них човнами.
        На одному з оглядових майданчиків ми сфотографувались і, підганяємі гідами, по цій же стежині швидко пішли назад.
        Ми поїхали до буддійського храму, який називається Ват Салат Пхет. Будівництво цієї святині завершилося зовсім недавно - в 2013 році. По дорозі гід Андрій розповідав, що це найбільший храм на Ко Чангу, і один з найкрасивіших, не зважаючи на те, що розташувався майже у самому кінці дороги на нетуристичному східному узбережжі.
        Храм дійсно виявився приголомшливо гарним, з хитромудрим яскравим розписом всередині, що покривав практично всю поверхню стін у головному залі. Розкривати деталі цієї краси безглуздо - її потрібно бачити.
        Після ситного та смачного "морепродуктового" обіду у селищі рибалок, наша група вирушила на водоспади, які рахуються однією з визначних пам'яток острова Ко Чанг. Водоспадів більше десяти, розташовані вони по всій території острова. Ми ж побували на трьох, хоча, як на мене і двох було б цілком достатньо для повноти вражень. Прогулянки на водоспади, які знаходяться посеред не зіпсованих людиною живописних джунглів, неймовірно подобаються любителям дикої природи та закоханим романтикам.
        Спочатку приїхали на водоспад Тан Майом, найбільший за обсягом води. Він знаходиться в центрі східного узбережжя острова біля села Дан Май, неподалік від офісу національного парку Ко Чанг.  Водоспад знаменитий тим, що тут свого часу побували королі Рами V, VI і VII, і на скелі недалеко від водоспаду вигравірувані їх ініціали. На вході на пластмасовому стільці сидів охоронник у формі, який дозволив себе сфотографувати і при цьому навіть позував, по-акторськи посміхаючись та піднімаючи вгору великий палець.
        Водоспад складається з чотирьох ступенів. Перша, найбільш відвідувана, знаходиться неподалік від квиткової каси, наступна - в п'ятистах метрах від неї, а останні дві - на відстані понад трьох кілометрів від першої - до них звичайних туристів не водять, оскільки безпечна дорога туди ще не прокладена. По стежинам та кам'яним місткам ми дійшли до другого рівня і навіть по екстремальному переходили через бурхливу річку, тримаючись руками за перекинутий канат, що додало переходу певної романтики. На другому рівні ми освіжилися, поплававши у прохолодному озерці біля підніжжя шумного водоспаду.
        Але довго розслаблятися гіди нам не дозволили і через двадцять хвилин дали команду повертатись. У мокрих плавках та купальниках всі забігли до мікроавтобусу і за п'ять хвилин прибули до водоспаду Клонг Нонсі. Нічого неймовірно цікавого тут я не побачив, за виключенням кількох десятків довжелезних пластикових шлангів, що протягнулись від водоспаду до низини. Гід Андрій попросив бути зі шлангами обережними, бо у  випадку їх пошкодження кілька готелів можуть лишитися без прісної води. Нафотографувавшись вдосталь, ми знову виїхали на західне узбережжя Ко Чангу.
         По дорозі назад, як тут годиться, ми заїхали до обов'язкового пункту екскурсії - ювелірного магазину, де ми з Людмилою, звичайно, і не думали нічого купляти.
         Останнім пунктом призначення був найбільший і приємний водоспад - Клонг Плу, який виявився на відстані лише двох кілометрах від нашого готелю. Звернувши з основної дороги на польову, ми вийшли і хвилин двадцять пробирались вузькою стежкою через джунглі. Нам сподобався високий і потужний потік води, а особливо - досить глибоке прозоре озеро, в яке можна було пірнати та стрибати прямо з каменів. Також порадували риби, що у безлічі грались з нами, ніжно пощипуючи ноги. 
         Нас відвезли в готель. Ми подякували Андрія за змістовну екскурсію, вийшли з мікроавтобуса і відправилися прямо до моря. Адже завтра ми від'їжджали, і кожна хвилина перебування на Ко Чангу стала для нас дорогою.
       
БАНГКОК

        Наступного дня - дев'ятнадцятого  грудня - вже з сьомої ранку ми з Людмилою були на пляжі. Оскільки зібрались, ще з вечора, ніщо нам не завадило насолоджуватись морем та сонцем до останнього.
         Без проблем здавши консьержам свій, ставший майже рідним, номер, о чотирнадцятій годині ми з Людмилою покинули благодатний  отель "Емеральд".
         Перетнувши на паромі протоку Сіамської затоки, ми сказали останнє вдячне "Прощавай!" Ко Чангу, що вже зникав за обрієм та вирушили до Бангкоку, де наступного дня у нас була запланована тематична екскурсія до храму Золотого Будди. До Бангкоку ми доїжджали чомусь на півтори години довше ніж зі столиці до острова дванадцятьма днями раніше. Водій-таєць на ім'я Хемхает розмовляв з нами по - російськи, що взагалі є рідкістю серед місцевих. Він працював на туристичну компанію, яка направила нас на курорт, і коли ми в'їхали в місто трохи розповів нам про нього. Він також розкрив нам секрет нашої палаючої путівки - в зв'язку з санкціями потік туристів з Росії значно зменшився, і ціна путівок впала майже вполовину. Я ж висловив йому захоплення Таїландом, його жителями, а також покійним королем, і Хемхает розплився від задоволення.
         У 1782 році король Рама I в невеличкому селі Бангкок на східному березі ріки Чаопхрая, неподалік узбережжя Сіамської затоки побудував палац та проголосив Бангкок столицею Таїланду.
         Це найбільше місто країни один з провідних фінансових та економічних центрів Південно-Східної Азії та одне з найбільших міст світу.
         Його основне населення складає понад вісім мільйонів осіб, а разом з населенням так званої агломерації та тимчасовими мешканцями сягає близько пятнадцати мільйонів. Територія Бангкоку поділяється на пятьдесят районів, які в свою чергу розділені на 154 підрайонів.
         Про його не дуже древню історію написано в інтернеті. Відображу лише наші суб’єктивні враження.
         В готель "Амарі" ми приїхали лише після двадцяти годин, вже затемно. На під’їзді до готелю,  після спокійного та малолюдного курорту, нас неприємно шокували тягучі тисячні автомобільні пробки та людський мурашник. "Амарі" знаходився у самому центрі міста, у кварталі заселеному переважно арабами. Місто здалося мені одним величезним базаром та супермаркетом, де крім арабів торгували китайці (куди ж без них!), індуси та, в меншій мірі, місцеві.
         Мікроавтобус зупинився поблизу двадцятичотирьохповерхового готелю.
Ми попрощалися з Хамхаетом, вийшли, відразу занурившись в міський шум і гам, і вдихнули загазоване, важке та липке повітря.  На рецепції нам як і раніше ввічливо посміхались консьержки. Носії занесли всередину наш багаж. Ми швидко оформили заселення. Наш номер на чотирнадцятому поверсі виявився в два з половиною рази меншим, ніж номер на острові. Вид з вікна був жахливий - величезний недобудований будинок, смітник і тильна стіна іншого багатоповерхового сірого готелю, що закрила собою весь огляд. Виникло відчуття тісноти й незатишності. Почуття щасливою волі зникло.
         Людмила зовсім повісила  носа. Мені й самому стало не по собі, хоча я втішав дружину, що бути в країні та не побачити столицю, це ще більше зло ніж тимчасові незручності. На вайбер прийшло повідомлення. Представник туристичної компанії повідомив, що завтра о сьомій тридцять виїзд на екскурсію. Освіжившись у душі, вирішили повечеряти взятими ще з острову продуктами. Я увімкнув телевізор і знайшов якийсь російський канал (українського, звичайно, не було). З новин ми взнали, що у Туреччині вбито російського посла, потім подужали якійсь фільм, під який заснули.
         
ХРАМ ЗОЛОТОГО БУДДИ

        Ми прокинулись о пів на сьому, зібрались та пішли на сніданок, який приємно здивував - їжа та напої виявились вишуканими та різноманітними, і навіть перевершували курортні сніданки.
         В обумовлений час спустились на рецепцію, де на нас вже чекав водій трансферу. Ми виїхали в інший готель, де з півгодини прочекали інших учасників екскурсії - літню сімейну пару українців із Закарпаття. Затримка виникла у зв'язку з тим, що жіночка забула у номері якісь документи та довго не могла їх найти. Навіть водій-таєць почав нервувати. Нарешті документи були знайдені і Марія (так звали жіночку), разом зі своїм чоловіком Андрієм, якого вона при нас сердито називала "чемоданом без ручки", сіли у мікроавтобус.
         Ця затримка значно скоротила нашу екскурсію. Забравши по дорозі ще одну туристку, яка в подальшому не зронила ні слова, та гіда - тайку на ім'я Кулап, ми вирушили  до храму Золотого Будди.
         Марія виявилася балакучою та енергійною жінкою. Через п'ять хвилин ми вже знали, що путівку їм оплатив син-бізнесмен, вони десять днів тому заїхали на Пхукет, відвідали Патайю, звідки завітали до Бангкоку. Завтра вони, за порадою невістки, відвідають «пінг-понг» шоу, хоча що це таке ще не знають. А торіч син на цілих півтори місяці відправляв їх разом з онуком до Єгипту. У цьому житті її все влаштовує за винятком млявого чоловіка, якому в цьому житті вже нічого не потрібно. Андрій сивий і сухорлявий мужчина років шістдесяти дійсно виглядав втомленим, лише як кінь кивав головою, а на випади домінуючої дружини ніяк не реагував.
         Ми їхали у щільних потоках машин, по курних і шумних міських дорогах, між розпечених, незважаючи на ранній час, кварталів. По дорозі гід російською розповідала про історію Бангкока, проте з таким жахливим акцентом, що я зрозумів тільки половину її розповіді.
         Через двадцять п'ять хвилин під'їхали до величної білої будівлі з декількома загостреними конусоподібними баштами, сусальне золото яких на яскравому сонці сліпило очі. На позолоченому п'єдесталі в інкрустованій каменями позолоченій рамі красувався величезний портрет покійного короля в позолоченому лапсердаку.
          Піднявшись по широких сходах, ми увійшли всередину святині. Величезна статуя сидячого Будди з чистого золота, вагою п'ять з половиною тон дійсно вражала. Навіть зіниці очей статуї були виготовлені з  чорних тайських сапфірів, а білки – з чистих перлин. І взагалі "золотий" храм приголомшував. Однак не своєю беззаперечною красою, вишуканістю форм, різноманітними статуетками буддистських апостолів та трьохметровим  Буддою з чистого золота, а сотнями китайських туристів, що заполонили собою весь візуальний та шумовий простір. Вони без кінця перегукувались, безперервно фотографувались, безцеремонно затуляючи всі експонати та пам'ятки, коротше кажучи творили суєту суєт. У такій обстановці я, на жаль, не здатен був отримати хоча б якоїсь естетичної насолоди.
         Тим не менше, коротко про храм. Кулап розповіла, що понад сім століть тому, під час навали бірманців, Золотого Будду для порятунку і збереження покрили гіпсом. Тим самим перетворили на нібито у кам'яну статую, на яку ніхто із загарбників, звичайно, не зазіхнув. Про те, що усередині Будда золотий з плином сторіч зовсім забули. А у вісімнадцятому столітті його перевезли з попередньої столиці Сукхотаї до Бангкоку - в один із занедбаних храмів. Однак, важкого Будду не могли занести всередину і розмістили  під відкритим небом, де він простояв ще біля двісті років.
         У середині минулого століття при зведенні нового храму, хазяйновито вирішили не виготовляти нового, а привезти Будду із згаданого старого храму. При вивантаженні або установці, чи то в грозу, але шматок старого гіпсу відколовся, а місце зламу засяяло золотом. Так був розгаданий семисотрічний секрет Золотого Будди.
         У самому храмі виставлений на огляд один із шматків гіпсу, яким був раніше покритий Будда, а також фотографії ще не повністю очищеної статуї.
         Насилу протискуючись серед китайців, швидко оглянувши всі визначні пам'ятки храму, я з полегшенням вийшов на вулицю, залишивши Людмилу фотографувати реліквії. Сам же відправився на пошуки пункту обміну валюти, щоб поміняти останні п'ятдесят доларів. Однак відшукавши обмінник, поміняти гроші я все-одно не зміг, оскільки в Бангкоку, на відміну від Ко Чангу, для цього потрібен паспорт, а його я залишив в готелі, як і Людмила свій. В кінці-кінців гроші поміняла мені Марія, яка завбачливо взяла на екскурсію всі свої документи.
          Після відвідин Золотого Будди, водій з дозволу гіда підвіз нас до Великого Королівського палацу. Ми попрощалися з Кулап та закарпатцями і продовжили екскурсію одні.

ВЕЛИКИЙ КОРОЛІВСЬКИЙ ПАЛАЦ

        Ми вирішили піти у Великий Королівський Палац оскільки по-перше - цей комплекс розташований поряд з храмом Золотого Будди, а по-друге – наші мізки були добряче промиті інформаційними матеріалами різноманітних туристичних фірм та телепередач, про те що, мовляв, бути у Таїланді і не потрапити до Королівського Палацу – це тяжкий гріх.
         Одного ми чомусь не врахували – дрес - коду. Чоловікам у шортах, а жінкам з голими ногами та плечима відвідувати будівлі Палацу заборонено. Хоча на територію комплексу нас пропустили без проблем, попередньо перевіривши на наявність заборонених предметів. Проїхавши з кілометр на безплатному автобусі ми вийшли і одразу потрапили у натовп азіатів у чорному. З портретами улюбленого короля у руках вони стояли у довжелезній черзі до його забальзамованого тіла, яке знаходилось неподалік у тронній залі. Звичайно, що наш короткий одяг видався недоречним, хоча подекуди можна було побачити таких як ми безвідповідальних голоногих туристів. Найбільшою незручністю виявилась величезна кількість екскурсійних груп, в основному китайських, від яких хотілось втекти подалі.
          Повз гвардійців почесної варти, з автоматами, одягнених мов з голочки у білі мундири та каски ми пройшли через головну браму палацу.
          Королівський Палац, звичайно, сліпуче красивий ... Але до нього ми вже бачили чотири буддійські храми і тому сказати, що він нас вразив я не можу.
          Це комплекс об'єднаних будівель оточених чотирма стінами довжиною 2 кілометри у який входять 95 священних пагод, храми, музеї, галереї, королівський пантеон, тронні зали, королівська бібліотека та багато іншого. В одному місці зосереджена велика кількість типово тайської архітектури, яка дозволяє швидко за кілька годин познайомиться з культурою Таїланду.
          Його площа складає 218 тисяч квадратних метрів і для повноцінного знайомства з ним потрібно виділити цілий день.
          Королівська родина тут вже не проживає, а прибуває сюди тільки на офіційні церемонії. На частині його території продовжують функціонувати державні установи. Палац залишається місцем проведення важливих офіційних заходів.
          Зведення палацу почалося в 1782 році, коли Рама I вирішив перенести столицю держави з міста Тхонбурі в Бангкок. Спочатку, палацовий комплекс складався з декількох дерев'яних будівель укріплених стіною, а також Храму Смарагдового Будди, який був споруджений королем для особистого поклоніння божеству. На жаль стіни древнього палацу, не змогли захистити його від нападу та подальшого спалення бірманцями. Але все ж правителям вдалося відновити палац, надавши йому новий вигляд і колишню значимість.
          Перед входом в будь-який храм обов’язково  потрібно знімати взуття.  Тільки одягнених належним чином пропускали всередину храмів. В ідеалі тіло повинне бути повністю закритим та не облягаючим одягом. Навіть п’яти взуття повинні бути прихованими. Втім, при необхідності видають накидки під заставу у 200 бат. У деяких храмах фотографувати заборонено.
         Нас же з дружиною з огляду на наш зовнішній вигляд далі – до  храмів не пустили, що мене, навченого досвідом відвідин Золотого Будди не дуже засмутило – ну, не божеволію я від буддійських храмів! Та й вхід до кожного храму коштує немалих коштів – 400 батів… Ми пофотографувались на фоні, храму --- зорі, ----, гвардійця з почесного караулу, монахів та й пішли до виходу. На підході до нього на лівій стіні була вивішена галерея картин із життя молодого Рами Дев’ятого. На одній він грав з котом, на інших – творив живопис, фотографував, грав на саксофоні, піаніно, щось задумливо проектував і так далі. Людмила так перейнялась  особистістю монарха, що вийшовши з Палацу, придбала на згадку дві його фотографії – самого та разом з королевою.

РІЧКОВА ПРОГУЛЯНКА.

        Через Бангкок протікає найбільша ріка Таїланда Чаупхрая, від якої у глибину міста відгалужено кілька десятків каналів, завдяки яким Бангкок у свій час назвали "Азіатською Венецією".
         Річковий причал номер дев’ять виявився всього за якихось сто метрів від виходу з Великого Королівського палацу. Ще в готелі ми вирішили здійснити романтичну річкову екскурсію на човнику. Однак ці мрії розбилися о сувору дійсність туристичного конвеєру.
         Територія причалу нагадувала про евакуацію китайців напередодні Нанкінської різні. Шум, гамір, крики та стовпотворіння. Сотні представників цієї нації скупчились у чергах на великі - десь на сто пасажирів - довгоносі екскурсійні катери, які через кожні п’ять хвилин, повністю забиті, відчалювали. Загальний хаос підсилював якийсь чолов’яга, що безперервно репетував щось зовсім незрозуміле у зіпсований мегафон.
          До нас одразу ж підбігли кілька ділків, при чому не тайців, а китайців, і почали пропонувати прогулянку у човнику - за півтори тисячі бат на двох! Подивившись у наші розширені очі, ділки скинули ціну до тисячі двісті, а потім і до тисячі. Однак, екскурсіі у вищезгаданих катерах коштували всього вісімдесят бат. Звичайно ж ми вибрали катер, пожертвувавши швидкоплинним комфортом заради матеріальної вигоди. При цьому, щоб на нього сісти ми ще хвилин з п’ятнадцять відстояли у черзі. Нарешті сіли, вірніше стали, втиснувшись біля борту. Наш маршрут був розрахований на двадцять п’ять хвилин і закінчувався причалом біля станції метро Сапан Токсин, звідки ми намірялися дістатись до готелю. Катер відчалив, поволі розвернувся та швидко поплив.
         Річка виявилася дуже брудною, різноманітне сміття, починаючи з папірців, закінчуючи рибними тельбухами, плавало по поверхні. Кажуть, що тут водяться соми, однак ми у жовто-коричневій воді ні одного з них не побачили. Рух на річці був майже як на дорозі - туди-сюди з різною швидкістю рухались різного розміру плавзасоби, включаючи річкові трамваї, риболовські човни й грузові баржі.   
         По обидва боки від річки яскравіли багато прекрасних храмів і архітектурних будівель, включаючи Першу пресвітеріанську Церкву, Королівський судноремонтний завод військово-морського флоту Таїланду, Будівлю морського пароплавства, Стару митницю, а також величезні хмарочоси. Як і інші туристи Людмила безперервно фотографувала ці, вже  мільйон разів сфотографовані пам’ятки. Іноді на об’єктив попадали річкові бризки.
          На березі ріки та на палях над водою причаїлося декілька десятків облуплених старих халуп, де люди живуть як і сто років тому - серед велетенських куп сміття, у річковій воді миючись, перучи одяг, а також скидаючи у неї нечистоти. Проте у цьому звичайно є свій колорит. Бангкок - теж місто контрастів. Нарешті катер пристав до берега і ми вийшли, задоволені не так річковою прогулянкою, як її дешевою ціною, що об’єктивно відповідала отриманим враженням.

МЕТРО.

        Ми піднялись до Бангкокського метро на станцію Сапан Токсин. Саме піднялись, а не спустились, бо метро тут, в основному не підземне, а надземне. Називається воно «Небесним потягом» (SkyTrain) і було розроблено та побудовано тайцями повністю самостійно (принаймні, вони так вважають). І цим вони дуже пишаються.
        Щодо підземного метро, то воно теж існує у вигляді однієї лінії, яка проходить через житлові, а не туристичні квартали.
        Надземне ж метро своїм маршрутом охоплює найцікавіші туристичні райони. Його станції розташовані у всіх найбільших комерційних та шоппінгових районах Бангкоку.
        Метро складається з двох ліній, які перетинаються в центрі міста. Надземне метро також перетинається з підземним (за допомогою переходів) на трьох станціях, і з'єднане в аеропортовим метро.
        Як міг,  я пояснив працівниці метро, що нам потрібно добратися до готелю «Амарі». Вона подивилась щось у комп’ютері і сказала, що нам треба доїхати до станції Чіт Лом. Проїзд у метро виявився не дешевим – ми заплатили 70 батів на двох – по долару за поїздку. Оплата тут вираховується в залежності від відстані до пункту призначення. Перебування у метро більше двох годин карається штрафом. Пластикові картки - квитки  ми придбали у спеціальному автоматі. Побачивши нашу розгубленість, жіночки у форменому одязі люб’язно та з посмішкою показали, як ними користуватися. При вході у метро тут квиток опускається в турнікет і вискакує з іншого боку, а при виході «автомат» проковтує його і залишає в себе, тобто люди виходять з метро вже без квитка.
        Ми заскочили у вагон і через дві станції виявили, що рухаємося у   протилежному напрямку. Доїхавши до кінцевої станції, пересіли в потрібний потяг та поїхали до Чіт Лому. У вагоні працював дуже доречний у цей спекотний день кондиціонер.  Людей було не дуже багато і це  дивувало, враховуючи завантаженість автомобільних доріг міста, пробки та смог.  Приміром Київським метро користується набагато більше  пасажирів, хоча Київські пробки Бангкокським у підметки не годяться.
        Ми вийшли на Чіт Ломі та знову занурились у спеку, гасну суєту та загазованість. Нам показали, де знаходиться наш, як ми вважали, готель і ми пішки хвилин з двадцять йшли до нього. Однак «Амарі» у Бангкоку виявилось два. Ми приїхали до п’ятизіркового 34-х поверхового готелю. А наш готель був чотирьохзірковим та 22-х поверховим.… Людмила вже нічого не розуміла, втомлено куняла на диванчику і вирішення всіх питань довірила мені. Я попросив на рецепшені  пароль до вайфаю, по вайберу зв’язався з гідом Андрієм і передав трубку консьєржу. Перекинувшись з гідом кількома словами консьєрж на клаптику паперу тайською написав адресу нашого готелю та сказав слово «Таксі». Взявши за руку дружину я підійшов до водія Тук-туку, простягнув йому записку консьєржа. Сторгувавшись на 150 батах, ми поїхали до нашого готелю. Вже починало темніти і ми мусили перепочити перед наміченою вечірньою прогулянкою. У готелі Людмила одразу ж заснула, а я просто полежав у теплій ванній, після якої як на світ народився.
 
НІЧНИЙ БАНГКОК
      
          Про нічне життя Бангкоку написано безліч статей та відгуків. Їх зміст в основному зводиться до одного - бари, дискотеки, нічні клуби, секс-шоу, секс-туризм, танці гоу-гоу, трансвестити і тому подібне. Забігаючи наперед скажу, що все вищевказане є чистою правдою.
         Приблизно о двадцятій годині ми вийшли на прогулянку. Людей на вулиці з настанням темноти значно побільшало. Всюди під відкритим небом щось смажилось, пеклось, шкварчало, видаючи неповторні аромати. Ми пішли однією з центральних вулиць, на яку при підїзді вчора до готелю нам вказав водій Хамхает, як на місце масового скупчення трансвеститів та повій.
         Через годину блукання ми знайшли, нарешті, один з всесвітньовідомих районів червоних ліхтарів - Патпонг, увіковічений навіть в одному з фільмів про Джеймса Бонда.
          Патпонг користується широкою популярністю у самих широких верств населення. Для кожного він різний. Для одиноких чоловіків він слугує для однієї - чіткої і ясної мети, але для сімейних пар з дітьми це великий ринок, що рясніє лотками, на яких продається всяка всячина, та де на макашницях готується смажена їжа на любий смак.
          На всіх трьох вуличках Патпонгу серед тисяч усміхнених людей панувало радісне збудження. Стояв неймовірний гамір напівп’яного натовпу людей всіх рас, повій та трансвеститів. Однак жодних конфліктів не було. Ми йшли повз публічні будинки, замасковані під масажні кабінети, десятки відкритих кафе та освітлені розмаїттям неонових вогнів дороговартісні ресторани та бари з велищезними прозорими вітринами.  Європейські чоловіки, негри та араби, підчепивши хто одну, хто дві, а деякі навіть по три розкутих тайки, вони купалися у вирі пиятики та роспусти, який, очевидно і складав для них поняття щастя. Двері багатьох клубів були відкритими і можна було бачити танцюючих на подіумах гарних дівчат у купальниках і запальні дискотеки.   
          Разів з десять до нас підбігали якісь моргаючі веселі чолов’яги і пропонували відвідати славнозвісне "пінг-понг" шоу, те саме, яке за порадою невістки  збиралася відвідати Марія із Закарпаття. Невістка у Марії була неабиякою гумористкою, оскільки, як я взнав з інтернету, на цих шоу у "пінг-понг" та інші ігри дівчата грають не руками, а іншими, здавалося б не пристосованими для спорту, частинами тіла. Ми чули, що адміністратори цих закладів "розводять" туристів до останнього долара, спочатку заманюючи їх до закладу пропозицією випити пива за 100 батів, а потім пред’являючи  за перегляд цього шоу космічні рахунки. Від цього екстриму ми з дружиною вирішили утриматись на користь інших більш пізнавальних завтрашніх екскурсій.
          Патпонг, як місце де гроші ллються рікою, дуже добре охороняється. На кожному розі поблискували червоні точки камер спостереження. То тут, то там, з’являлась   постать у поліцейській формі, а в кінці дороги ми навіть натрапили на офіс туристичної поліції.
          Одним словом у цьому районі червоних ліхтарів було весело. Однак, враховуючи наш сьогоднішній насичений день, а також завтрашній відліт, більше години по Патонгу ми не гуляли. Придбавши свіжоспечену рибину та пива ми повернулись до номера та завершили цей день у тиші та спокої.
      
ОКЕАНАРІУМ

        Настав останній день нашого туру. Ще з вечора дружина запланувала відвідати храм Лежачого Будди, але я вже настільки переситився тайскими храмами, що рішуче запротестував і переконав її піти в океанаріум, який знаходився від готелю на відстані лише двох з половиною кілометрів. Будда ж "лежав" далеко, кілометрів за дванадцять, у зовсім іншій частині міста.
         Зранку ми ситно поснідали, зібрались та виселились з номера. Свої речі ми здали у безкоштовну камеру схову. Туристам після виселення дозволяється користуватись деякими благами готелю, аж допоки за ними не приїде транспрт. А за нами мали приїхати лише о двадцять другій годині.
         Відстань до океанаріуму ми зумисне пройшли пішки, зекономивши 150 батів за проїзд на таксі. Дорогу мені підсказували місцеві. В кінці нашої поїздки я з подивом відмітив, що моя англійська за ці два тижні значно поліпшилась. Я згадав сотні давно забутих слів і вже на рівних спілкувався з тайцями. З усією відповідальністю можу стверджувати, що ще б місяць і я б зміг спілкуватися з будь-якою англомовною людиною.
         Нарешті ми прийшли до багатолюдного торгового центру. Ми спустились по ескалатору та трішки поблукали. Але язик до океанаріуму доведе. Через десять хвилин, відстоявши невеличку чергу, ми зайшли всередину цього дива.
         Океанаріум відкрився у грудні 2005 року і розташований в діловій частині міста поруч зі станцією надземного метрополітену "Siam", в торговому центрі Siam Paragon - в одному з найбільших і висококласних торгових комплексів міста, що має площу близько 50 000 квадратних метрів!       
         Поруч знаходяться магазини, 15-зальний кінотеатр, п'ятизірковий готель і оперний концертний зал. Ціна квитків до океанаріуму, при вході до нього – дев'ятсот батів, однак у готелях квитки на екскурсії  чомусь продаються дешевше. У своєму «Амарі»  ми  купили квитки по сімсот п'ятдесят батів.
         Ні я, ні дружина  раніше взагалі ніколи не бували в океанаріумах. Інтер’єр його був продуманим та заспокійливим.  Прикраси у вигляді штучних рослин, ліан або стовбурів дерев, надавали зовнішньому вигляду стін природності. Перед нами постали підсвічені акваріуми різних форм та розмірів – прості та циліндричні, стилізовані під глибоководне морське дно, з різнокольоровими кораловими рифами та водоростями.  Іх мешканцями були тисячі різноманітних риб, морських коників, черв’яків, мурен та крабів. Деякі з акваріумів починались прямо від підлоги, що було дуже зручно для дітей та фотографування.
         Чим далі ми йшли вглиб, тим акваріуми збільшувались у розмірах. В одному з них, розміром три на п’ять метрів, аквалангіст кормив риб, які скупчились біля нього мов ті курчата. За цим дійством спостерігали зо два десятка глядачів, які зручно вмостились на уступах міні - амфітеатру. Дії аквалангіста китайською коментувались гідом у мікрофон.
         За склом жили не лише риби, але й пінгвіни і якісь смішні гризуни, для яких створено звичайні для них умови – від температури повітря до імітації ландшафту. При нас цих тваринок погодували м’ясом і вони виявились неабиякими хижаками, що хвацько рвали зубами їжу.
         Поруч з усіма акваріумами встановлені підсвічені зсередини стенди з описом, на кількох мовах, тварин, а також цікавими фактами з їх біології.   
         Ми минули вишукану скульптуру, що зображувала чи то пастушка, чи то дударя разом з русалкою і спустились ще нижче – в прозорий тунель, який вів до дна гігантського басейну. Зверху та збоку велично пропливали  акули, скати та інші величезні риби. Тут можна було присісти і насолодитися красою підводного світу, у якому дизайнери знайшли місце і для потонулого дірявого човна і для двохметрової голови якогось невідомого божества..
         Три години ми заворожено бродили по океанаріуму, а в кінці прогулянки полежали у темній кімнаті  на спеціальному дивані біля підсвіченого акваріуму з медузами. Тихим струмком лилася містична музика, ми розслаблялись та відпочивали.

БАЙОК СКАЙ

       Як нам не подобалось в океанаріумі, але затримуватися там ми більше не могли. Сказавши акулам "До побачення" ми покинули океанаріум та торговий центр.
          Останнім місцем, яке ми відвідали в Бангкоку стала найвища будівля в Таїланді – готель-вежа Байок Скай – один із символів Бангкоку. Її можна побачити майже з будь-якої точки в центрі міста. У перехожого молодого тайця в окулярах, я з’ясував, де вона знаходиться. Вірніше він показав мені на «хмарочос»  рукою. Від «Світу океану» десь зо два кілометри ми знову пройшли пішки.
        На підході до вежі ми натрапили на величезний промисловий китайський ринок. Взагалі - то ціни в Бангкоку «зашкалюють» і то занадто. Але на цьому ринку одяг та взуття були  дешевші ніж у нас, і подекуди у два рази!
        Біля шістнадцятої години ми були у Байок Скай. Цей готель висотою 309 метрів, з фундаментом, заглибленим у землю на 65 метрів, побудований у 1997 році.
        Зайшовши у Байок Скай через центральний вхід, ми сіли у швидкісний ліфт, проїхали на вісімнадцятий поверх, де придбали два квитки по 400 батів. Коридорный у форменому одязі та шапочці провів нас до іншого ліфта.
        Оглядових майданчиків у вежі облаштовано цілих три. На сімдесят сьомому поверсі, куди ми спочатку піднялись, розташований закритий оглядовий майданчик – обсерваторія, де встановлені телескопи, які за невелику додаткову плату вмикаються. На цьому ж поверсі встановлені дві невеликі експозиції. Одна, як годиться, присвячена королю Рамі Дев’ятому, а інша – Бангоку дев’ятнадцятого сторіччя.
         З висоти пташиного польоту нам відкрились вражаючі урбаністичні краєвиди. Бангкок виявився безкрайнім містом тисяч будинків та сотень хмарочосів оригінальної архітектури. Багато з будівель на даху були увінчані плавальними басейнами. Зелені майже не було – лише кілька невеличких скверів. Багаторівнева автомобільна розв’язка, що вилась мов кілька змій, вражала.  Сотні тисяч машин поволі рухались у прозорому мареві.
        Після годинного споглядання, ми піднялись на вісімдесят третій поверх, до бару з панорамними вікнами. У вартість квитка входили два будь-яких напої, який ми могли вибрати з винної карти. Дружина вибрала нам «Маргариту», яка виявилась добре холодженою, з неймовірно приємним лимонним смаком та досить міцною. Однак після "Маргарити" Людмилу раптово розморило.
        Останнім пунктом була оглядова пощадка на вісімдесят четвертому поверсі, яка поволі оберталася. Все стемніло і нам відкрилося зовсім інше місто – місто міліардів вогнів та вогників. Ми побачили всю його панораму, яка зачаровувала сильніше ніж храми.
         Після чотирьох повних обертів площадки, я подивився на годинник і побачив, що через дві години у нас трансвер з готелю до аеропорту. На цьому наші екскурсії скінчились.
         Ми спинили тук-тук і долаючи страшенні пробки за сорок хвилин дісталися до готелю. О пів десятої за нами приїхала біла "Тойота", водій якої, як мені здалося був трансвеститом. Поряд з ним сиділа привітна тайка з турагенції, що розумілась на російській. Туристів у цій турагенції прийнято проводжати до самого аеропорту і, посміхаючись, махати їм руками. Носії занесли до "Тойоти" наш багаж і ми вирушили до аеропорту. Через вікно я з легким сумом у душі дивився на освітлене, по своєму чарівне нічне місто та подумки прощався з Таїландом. Наш літак відлітав біля двох годин ночі.

ЕПІЛОГ

        У Таїланді ми багато де не побували і багато чого не побачили.
        Не відвідали гарячі джерела Сан Камфаенг, температура яких дозволяє зварити  яйце. Не були у Мае Кхонг Сон — столиці північного гірського Таїланду, де проживає плем’я Карен зі штучно видовженими шиями. Не потрамили у древню столицю Аютайю, розпусну Патайю, острови Пхукет, Самуї, Ко Пхи Пхи, а також багато-багато інших місць.
        За той відведений нам, недовгий час, зробити це було, звичайно, неможливо. Навіть свою країну, живучи у ній все життя ми знаємо далеко не до кінця. Та ауру Таїланду - спокійну та піднесену, його неповторні аромати та ніжний теплий клімат, щирих, простих, привітних, зовсім не схожих на наших, людей, неможливо забути. Щось неповторне спонукає туристів приїздити сюди знову і знову та відпочивати не так тілом, як душею.
         У одному з тайських храмів неймовірного Ко Чангу ми загадали бажання обов'язково сюди повернутися. Тепер за вікном мінус 15 і подекуди здається ця затяжна зима буде вічною, як Всесвіт. Та навіть зараз, рятуючись від морозного мороку вогнем, що кволо пританцьовує у каміні, ми з надією сподіваємося ще не раз потрапити у барвисту тропічну казку.   

         І нехай допоможе нам у цьому сам Будда!