Вбивство на Галицького

І            

          Шостого лютого 2006 року вдарив тридцятиградусний мороз. Робочий день вже закінчився і я, побоюючись ожеледиці, виїхав додому раніше ніж зазвичай. Однак, потрапити цього вечора до сім’ї  мені  не судилося. Черговий міськвідділу, зв'язавшись зі мною по мобільному телефону повідомив, що  У Рівному, на вулиці Данила Галицького, сталося моторошне вбивство молодої жінки і з пів дороги я повернувся на службу.

          Загибла, середнього зросту і статури, лежала на снігу, одягнута у незастебнуту чорну дублянку з хутровим коміром, синій домашнього халат, літні колготи, кольорові шкарпетки. На її ногах посміхалися теплі домашні світло-коричневі капці, у вигляді кумедних собачок. Речі ці, як і сніг біля тіла, були рясно закривавлені. Пронизливий вітер перебирав її темне волосся,  недбало зібране в пучок,  на безіменному пальці правої руки світилась обручка. Перерізане «від вуха до вуха» горло на морозі парувало.
           «Звичайна пересічна україночка, і кому вона могла завадити? Горло перерізали, може кавказці якісь» – гадав я, здригаючись чи то від шаленого морозу, чи то від картини жорстокої смерті, що постала переді мною…
        Її знайшли перехожі поблизу бокової частини звичайного дев’ятиповерхового сімейного гуртожитку – «хрущовки». Місце пригоди освітлювалось фарами двох міліцейських «бобіків». Йшов сніг, падав на обличчя загиблої і дуже поволі танув від останнього вже кволого тепла, що назавжди покидало молоде тіло.
       - Особу вже встановили? – запитав я у лейтенанта карного розшуку Василя.
       - Олена Волинець, 24 роки, проживала ось там – і він показав на освітлене вікно першого поверху згаданого будинку – разом з трирічною донькою і чоловіком – банкіром.
       - А де зараз чоловік?
       - Ремонтом у їхній нещодавно купленій квартирі на Київській займався. Бідолаха десь годину тому повернувся і пішов її – Василь кивнув на тіло – шукати. Ще не повернувся.
       По давній та недолугій традиції на місце події з’їхалося всі керівники міських та обласних силових установ. І кожен з них намагався пхати свого носа до роботи слідчо-оперативної групи та дати банальні, нікому не потрібні вказівки, останньою з яких, як правило, була:
        - Олексію, обов'язково впиши мене у протокол!
        Разом з мешканцями гуртожитку та пересічними «ґаволовами» утворилась досить велика юрба народу, яка тривожно гула та гомоніла. А слідство, як відомо, любить тишу.

        Раптом з цієї юрби з вражаючи-несамовитим криком:
        - Оленко, пробач!!! - до тіла помчав чоловік. Він рвучко спробував обійняти труп, однак двоє дільничих завадили йому це зробити.
       - Мабуть чоловік – трагічно сказав Василь, дещо збентежений цією чоловічою істерикою.
       Придивившись я побачив, що це був  високий, жилавий хлопець років 28 у розхристаному пальто, без шапки, з худим обличчям на якому випинало вольове підборіддя. У руках співробітників міліції він бився в конвульсіях та ридав:
       - Не зберіг я тебе, Леночко, не захистив! Навіщо жити тепер, Ленааа!!!  – вив   вдівець.
       - Бідолашний...Така чудова пара була... Донечка без мами залишилась... – почулись співчутливі голоси з юрби.
       Його  підвели до лікарів швидкої допомоги. Знову і знову, здіймаючи ґвалт та плач, він поривався бігти назад, до трупа, але його утримували.   Нарешті йому дали заспокійливий укол, він сів на підніжку автомобіля швидкої і лише періодично голосно схлипував і підвивав.
       - Ну що ж, мабуть, розпочнемо – сказав я, подмухав на долоні та одягнув гумові рукавички – предметом огляду являється територія поблизу західної бокової частини будинку № 50 по вулиці Данила Галицького….

       Під час огляду, у думках я постійно повертався до несамовитого крику Ігоря, його поведінки. На перший погляд це виглядало дуже щиро та розпачливо. Чоловіку співчували, морально підтримували. Одна жіночка з юрби збігала додому, винесла тепле покривало та турботливо накрила нещасного хлопця. Хтось приніс гарячого чаю, а якийсь молодик, очевидно друг, - втішав бідолаху, який вже зовсім розклеївся...
       Але щось невловимо-фальшиве бриніло у його криках та рухах. Це як музична п'єса, виконана на піаніно з однією розстроєною клавішею – звучить  майже бездоганно, але все одно, щось бентежить та псує настрій.
       - Труп лежить на спині, головою на південний схід… – механічно диктував я і водночас розмірковував – «На тіло накинувся... Навіщо... А що б ти сам, цікаво, робив на його місці? – В думках я забобонно поплював через ліве плече – точно б не репетував так і не кидався... А може... Хто зна... А якщо він її замовив?»
       Я зненацька зиркнув на нього і побачив скерований на мене цілком спокійний погляд, і мені навіть здалося, що на щелепатому обличчі Ігоря блукала тінь посмішки.
       «Досить фантазій, можливо у чоловіка дійсно потрясіння і страшне горе, а я його вже очорнив та запідозрив»  – сказав я собі і продовжив огляд, під час якого виявив у потерпілої не менше дванадцяти різаних ран ділянки шиї.
       Закінчивши слідчу дію та відправивши тіло в морг, я знову відчув душевне незадоволення. Ніхто з численних присутніх навіть не висловив хоча б припущення про причетність чоловіка до вбивства дружини. Але ж я відчував, що тут, щось «нечисто» і це не давало мені спокою!
       «В кінці-кінців – спитав я себе – чи має ця версія право на життя? Звичайно що так!». Відкинувши докори сумління, я підійшов до Ігоря і якомога офіційніше сказав йому:
       - Наразі ви затримуєтесь за підозрою у вчиненні умисного вбивства Олени Волинець – і, звертаючись вже до працівників міліції, додав – забезпечте  доставку підозрюваного в міськвідділ.
               
 II

       Наступного ранку в присутності адвоката, найнятого батьками підозрюваного, я допитав його. Як з’ясувалось Ігорю було не 28 років, як я подумав вчора, а всього 24. Він виглядав повністю знесиленим і почав з того, що відноситься до свого затримання з розумінням, робота мовляв у нас така – всіх підозрювати. Розповів, що дружини, звичайно, не вбивав. Вчора після роботи поїхав на нову квартиру, займався сантехнікою. Приблизно о 19.20 передзвонив на мобільний телефон дружині,  запитав, як почувається хвора донька, чи щось потрібно купити з ліків. Дружина відповіла, що температура не підіймалась, нічого купувати не потрібно. Він закінчив роботу, позамітав сміття, згодом виніс його та викинув в сміттєві баки. Повернувшись, поцікавився у літньої сусідки, чи приходили газовики. Зачинивши квартиру,  пішов на зупинку. Приїхавши у гуртожиток взнав, що Олена пропала. Це було близько 20.10 години. Потім він шукав її, доки працівники міліції не привели його до трупа. Далі все пам'ятає як в тумані. Ніяких ворогів у доброї та скромної дружини апріорі бути не могло…

       Наразі будь-яких доказів та зачіпок у мене не було. Ще вчора одяг Ігоря вилучили та оглянули, але якихось слідів, схожих на кров, не спостерігалось. Як годиться, вилучені речі скерували на експертизу. Нову квартиру обшукали, але теж нічого не знайшли. Однак спілкування з Волинцем моїх внутрішніх сумнівів далеко не розвіяло. Навпаки – від  занадто кволого та нещасного вигляду Ігоря, картинного заламування рук та тертя сухих очей, внутрішньої напруженості, віяло дещо недосконалим лицедійством. Відчувалась відсутність у хлопця життєвого досвіду, хоча акторський потенціал у нього був величезний.
      
       На другий день після допиту Ігоря до мого кабінету зайшов просто одягнений сивий чоловік років 55, по вигляду типовий сільський інтелігент, у якому гармонійно поєднувалися зовнішня невибагливість з правильною вимовою та ввічливістю.
       - Доброго дня, пане слідчий, я тато Ігоря - Павло Петрович Волинець – гучно сказав він – я прийшов до Вас не сваритися, я ж чудово знаю, що потрібно перевірити всі версії. Однак ви ж все одно завтра відпустите сина, а тому до Вас буде невеличке моє прохання.
       - А з якого дива Ви взяли, що відпустимо? – сказав я похитуючись на задніх ніжках стільця – ми  готуємо клопотання про взяття його під варту, якщо навіть суд поки не задовольнить його, то в любому випадку продовжить строк затримання до 10 діб, а там час покаже.
       - У Вас не було, немає і не буде ніяких доказів хоча б тому, що Ігор Оленки не вбивав! Він золотим медалістом у школі був, ні в які бійки та халепи не встрявав. Я вчитель і з дитинства прививав йому світогляд справедливості і добра – з пафосом вирік він – вони з невісткою жили, як ті голубки – чоловік долонею витер непрохану сльозу і продовжив – але я тут не для того, щоб його виправдовувати – все  і так роз'ясниться. Я прошу відпустити Ігоря на сьогоднішнє поховання коханої дружини.
       Від несподіванки я ледве не впав зі стільця.
       - Він підозрюваний і нікуди не піде, навіть під конвоєм! І взагалі, як Ви собі це уявляєте?! – дещо емоційно відреагував я на абсурдне прохання Павла Петровича.
       Раптом чоловік озирнувся і хутким рухом тицьнув щось пласке під великий коментований кримінальний кодекс, що лежав на столі. При цьому він змовницьки прошепотів:
       - Це Вам на коньяк, я дуже прошу, відпустіть...
       Як той пастор, він склав молитовно руки і тужливо дивився на мене. Піднявши кодекс, я виявив там дві купюри по 100 доларів. Мовчки взявши ці гроші, я встав з-за столу та рішуче підійшов до Павла Петровича, що одразу напружився.  Я хотів засунути ці купюри йому за комір, а також випхати старого у коридор. Та, згадавши, що мої батьки теж вчителі, я опанував себе, вклав гроші у кишеню куртки химерного прохача, легенько під руку вивів його з кабінету і ввічливо сказав:
        - До побачення, більше не приходьте.
        А вже через годину мені зателефонував начальник міського карного розшуку та попросив відпустити Волинця на поховання Олени.
        «От невгамовний старий!» – подумав я і відповів:
        - Дмитрович, не займайтесь там дурницями. Краще зайдіть ввечері до мене, є добрий коньяк. Та й по справі помізкувати треба, бо доказів у нас – нуль!
       
        Ввечері ми обговорили наші незавидні справи.
        - Дмитрович, ви ж розумієте, що якщо за вісім днів ми нічого не знайдемо, то доведеться його відпустити та вибачитись, а у Вас буде тяжкий висяк.
        - Та прекрасно розумію, нас главк вже третій день «дрюкає» – дещо  ображено сказав підполковник – але не схожий він на вбивцю – інтелігент, банкір – не гопота якась,  тато такий порядний...
        - А я кажу, що це він! З ним потрібно працювати і в день, і вночі! І не костоломам, а найкмітливішим операм, я б сказав операм-психологам. Окремо насядьте на експертів – нехай кров з носа, вибачте за каламбур, але за кілька днів вони мусять (я зробив наголос на цьому слові) знайти кров на одежі, і не тільки знайти, але й дослідити її. І останнє. Ми ніколи такого раніше не робили, але я підготував запит у «ЮМС», з проханням встановити звідки саме у той вечір Волинець дзвонив дружині.
        - А що, хіба можливо визначити?
        - Відстали Ви від життя - тепер все в руках технарів! Коротше кажучи, можливо визначити базову телефонну станцію. А кожна станція покриває лише певні райони міста. Так от, завтра зранку нехай твій працівник їде в Київ і не вилазить звідти, поки не отримає інформацію звідки саме Ігор телефонував Олені! Будьмо! – сказавши цей короткий, але змістовний тост, я  дзеленькнув чаркою по чарці дещо спантеличеного Дмитровича.

III          
         
        Як і очікувалось суд продовжив затримання Волинця. А у нас залишилось всього сім діб. Поки Дмитрович реалізовував мої настанови, я допитував свідків.
        Товариш та колега Волинця Володимир (саме він втішав Ігоря на місці події), повненький "ботанік" в окулярах, спокійно та щиросердно змалював Ігоря як врівноваженого, розумного, вольового чоловіка та відмінного професіонала, що нічого не забував, завжди ходив в костюмі з краваткою, чистій та напрасованій сорочці. 
        - А якими були його відносини з покійною дружиною?
        - Я ще не одружений, – з почуттям відповів Володимир, – але їхня сім'я здавалась мені зразковою в усіх відношеннях. Ігор ніколи не пропускав днів народжень Лени, пам'ятних дат, завжди дарував подарунки. Постійно переписувався з дружиною есемесками. Особливо останні кілька місяців...
        Однак сусідка по гуртожитку Тамара, декількома цікавими штрихами дещо зіпсувала цей ідеальний портрет. Так, у гуртожитку Ігор ні з ким не дружив. Був спокійним, але інколи до малечі, яка пустувала, міг так гаркнути, що їй самій ставало страшно. Частенько після повернення Ігоря з роботи, Лена з донькою виходили в коридор, щоб не заважати його відпочинку. Інколи бродили по коридору майже до опівночі, а ж поки Лерочку не хилило на сон. Донька боялася Ігоря, та й дружина, здавалося Тамарі, теж. Олена завжди поверталася додому саме у той час, який визначав для неї чоловік. Хтось з сусідів бачив, що вона навіть бігла додому, щоб не запізнитися. Кілька разів Оленка плакала, однак з якої причини, розповідати не захотіла.
        Таким чином, Тамара описала Ігоря зовсім по іншому, ніж Володя. Далеко не все в їх родині було ідеальним, хоча, як мудро каже прислів’я: «Чужа сім’я – темний ліс»…. У всякому разі явно проглядалась його дволикість та деспотичність.
        Проте показання свідків збігалися у тому, що на роботу Ігор педантично одягався як з «голочки». Раптом мене осяяла одна думка.
        - А скажіть, Тамаро, чи відомо Вам скільки у Ігоря було білих сорочок?
        - Я точно знаю, що дві. Лена їх майже кожного дня прала та прасувала.
        - І Вас не здивувало, що Ігор у той день повернувся з роботи одягнений у гольф?
        - Ви знаєте я тоді про це не думала... Але це дійсно дивно. У гольфі Ігор ходив лише на вихідних...
        «Ще б пак не дивно – подумав я – адже в шафі кімнати гуртожитку висіла лише одна біла сорочка, а на новій квартирі ніяких сорочок взагалі не було. Де ж поділась друга? Викинув! А чому? Бо була в крові! Знову фантазуєш? Можливо і так, але про всяк випадок прибережи цей козир наостанок».

         Крім кількох сусідів по гуртожитку, я допитав стареньку сусідку по квартирі на Київській. Та підтвердила, що дійсно, біля 19.45 Ігор запитував у неї про візити газовиків і додала, що її новий сусід - "атличний парень".
          Згорьовані потерпілі – батьки покійної Лени – показали, що з Ігорем вони перебувають в непоганих відносинах, конфліктів з ним не виникало. Ігор був беззаперечним та дещо строгим головою сім’ї. Жили з Оленкою добре, незважаючи на деякі негаразди. Так, вона хотіла іноді показати своє «я», а природжений керівник Ігор не дозволяв їй цього. Хоча про випадки серйозних сварок та скандалів між подружжям їм невідомо.
        І ніхто зі свідків, включаючи Тамару, навіть думки не припускались, що Ігор –  зі всіх боків правильний та не по роках серйозний хлопець – міг вбити дружину, та ще й таким звірячим способом!

        Але я не здавався. З особливою ретельністю я оглянув мобільний телефон Ігоря марки «Сіменс». І ось в папці СМС повідомлень я наткнувся на інтенсивне листування Волинця з абонентом під назвою «Іван вікна». При чому вихідних повідомлень були сотні. «Доброго ранку, кохана!», «Я люблю тебе», «Скучаю безмежно», «Ти – єдина в світі!», «Мрію про зустріч» та інші, на такий же кшалт, десятками на протязі дня направлялись цьому «Івану». Інша частина повідомлень була відверто сексуального характеру і навести їх розпусний текст не видається за можливе. На пристрасний шал Ігоря незнайомка відповідала взаємністю, хоча і не так інтенсивно. Останнім повідомленням від шостого лютого було: «Не можу говорити, Лена десь пропала».
        «Шерше ля фам. Боже, як все банально...Кабаки да бабы доводят до цугундера» – промиготіли дещо цинічні думки і я набрав номер «Івана вікна».
        - Я слушаю – російською промовив приємний жіночий голос.
        - Це Вас з Рівного, з прокуратури непокоять, як Вас звати?
        - Людмила, а що трапилось – захвилювалась жіночка, переходячи на українську.
        - Ваш знайомий Ігор затриманий за підозрою у вбивстві своєї дружини. Ви де знаходитесь?
        Повисла довга, гнітюча пауза.   
        - На роботі – в банку, у Дніпропетровську – озвався нарешті пониклий голос.
        - Потрібно, щоб Ви терміново з’явились на допит...
        На другий день вона приїхала. Чорнява, струнка, симпатична жіночка, інтелігентного вигляду, зі смаком та дещо кокетливо одягнута, як зазвичай одягаються незаміжні жінки «другої» молодості.
        - Де він, ви дасте мені побачення? – навіть не скинувши світлу норкову шубку, схвильовано запитала вона.
        - Не зараз, але можливо незабаром дам. Хоча це більше від Ігоря залежить. Роздягайтесь, сідайте, будь-ласка.
        Людмила зняла свою коротку шубку та присіла, поклавши її на коліна. Я задав їй кілька запитань щодо її зв'язку з Волинцем. Вона на хвильку закрила долонею очі, ніби щось згадуючи, а потім випросталась та спокійно розповіла свою історію.
        - Три роки тому в автокатастрофі загинув мій чоловік і ми з донькою лишилися одні. Достатній строк, щоб починати нове особисте життя, чи не так? Ми з Ігорем працюємо в одному банку. Тільки я у Дніпрі, а він у Рівному. У січні минулого року у нас запрацював корпоративний інтернет - чаті, де ми з ним познайомились та обмінялись фотокартками. Через місяць ми вже були закохані та писались у "приват". Поза роботою обмінювались СМС-повідомленнями. Одного разу я нарахувала, що на протязі дня він написав мені вісімдесят повідомлень. По-моєму він трішки втратив голову.
       Вона мрійливо посміхнулась, на секунду заплющивши свої гарні чорні очі та продовжила.
       - Я взнала, що йому лише 23 роки, він одружений, має доньку. Свою дружину розлюбив, і навіть вже понад рік з нею не спить. Мені 32 і я чесно йому у цьому призналась, однак це його абсолютно не збентежило. Уперше ми зустрілись у травні минулого року в Києві на семінарі для банківських працівників. Зустрічі чекали з нетерпінням. Я приїхала потягом й Ігор зустрів мене на пероні з неймовірно великим букетом червоних троянд. Оселились в номері люкс готелю «Братіслава», де вперше мали інтимну близькість. Провели разом три чудових дні – гуляли по місту, сиділи в кафе, купили подарунок Насті - моїй доньці. Всі витрати, і навіть мій проїзд, оплачував Ігор. Після цього продовжували спілкуватися через чат, есемесками. Через місяць Ігор, якого відправили на навчання у Львів, літаком прилетів до мене у Дніпропетровськ. Я віддала доньку батькам і знову провела три дні з ним у готелі... Втретє раз зустрілися у листопаді, знову у Дніпропетровську. Ігор у справах приїздив до Києва, а вже звідти прилетів до неї. На честь мого минулого ще у червні дня народження він подарував мені золотий браслет. Ось цей...
        Людмила знову  посміхнулась та з деякою гордістю показала мені зап’ястя, прикрашене елегантною прикрасою.
        - А раніше, саме у день народження, через службу доставки  я отримала від нього букет із ста троянд… Востаннє ми бачились другого січня в Умані. Ігор запропонував мені руку і серце… Він казав, що перед розлученням хотів би забезпечити свою сім’ю – покінчити з ремонтом, прописати у квартирі дружину з донькою, влаштувати Лену на роботу. А в кінці 2006 року поїхати на заробітки в північні країни Європи, щоб швидше виплатити кредит. Шостого лютого зранку і вдень ми, як завжди, час від часу спілкувались  через чат. Нічого незвичайного у повідомленнях Ігоря не було. Але ввечері він написав, що зникла дружина і більше на зв'язок не виходив. Через день я зрозуміла, що сталось щось страшне і в душі вже чекала Вашого дзвінка.
        - Скажіть, на Вашу думку, чи здатен Ігор на вбивство?
        Вона ненадовго замислилась, почісуючи нафарбованим нігтиком вказівного пальця перенісся та повільно заперечливо покрутила головою.
        - Ні.
        При цьому її гарне обличчя не виявило жодної емоції. "Не правду кажеш, красуня, ти добре знаєш, що заради тебе - здатен" - подумав я, адже після допиту Людмили мене залишили останні сумніви у винності Ігоря Волинця.    

IV
               
        Останні сім днів в ізоляторі тимчасового тримання оперативники Яблонський та Корнелюк, змінюючи один одного, із знанням справи проводили стару, банальну, але дієву оперативну комбінацію.
        Яблонський грав «злого» міліціонера. Він нервово «пресував» Ігоря, погрожуючи вигаданими доказами, вимагав писати явку з каяттям, обіцяв у протилежному випадку посадовити його до камери з недобрими людьми нетрадиційної орієнтації та «згноїти» на зоні. Коли той огризався – відвішував важковагові потиличники. 
        Після нього приходив «добрий» Корнелюк і закликав Волинця покаятись, звільнити від гріха душу - навіть біблію йому приніс. Він спокушав суттєвим зменшенням строку, запевняв, що на короткій нозі з усіма суддями міста. Більш того, у нього є чудові зв’язки з керівництвом виправних колоній через які можна легко вирішити умовно-дострокове покарання та звільнення років через п’ять.
        Ігор страждально скрипів зубами, однак тримався і твердо стояв на своєму – кохану дружину не вбивав.
        - А скільки у Вас тих коханих? –  лагідно запитав Корнелюк – ось тут ще одна приїхала – Людмила  з Дніпра, знаєте таку? Можу допомогти з побаченням...
        Почувши улюблене ім’я, Ігор блиснув очима і на якусь мить траурний вираз його обличчя змінився на розгублено - щасливий, але він швидко опанував себе, промовчав та відвернувся.
        Нарешті з Києва привезли відповідь на запит про місце знаходження абонентів мобільного зв'язку, а з експертно-криміналістичного центру –попередні  результати імунологічної експертизи одягу підозрюваного. Прочитавши документи, я подивився на стелю і перехрестився, а потім глянув на годинник. До закінчення строку затримання Волинця залишилася всього-лише доба.

V

        Ігоря привели в камеру ізолятора. Побачивши його, я подумав: «Ого, попрацювали над ним хлопці, притомили ....» Хода його стала човгаючою, обличчя – землисто - блідим, навколо згаслих очей лягли темні кола. Ігор втомлено сів на пригвинчений до підлоги металевий стілець і вже не награним, а дійсно слабким і невпевненим голосом сказав:
       - Я без адвоката говорити не буду…
       - Та й не треба, Ігоре, буду говорити лише я, добре?
       Відчувши у моєму голосі якусь нову та страшну для нього впевненість, Ігор помітно напружився та кивнув головою.
       - Ви, звичайно, і досі думаєте, що у нас нічого немає і, мабуть, надієтесь прокинутись завтра в обіймах Людмили?
       Червоними від безсоння очима Ігор дивився на мене і, граючи вилицями, вбирав кожне моє слово.
       - Так ось, все змінилося. І тільки зараз у Вас є шанс хоч на якесь пом'якшення Вашої незавидної участі. По - перше – у той вечір Ви чомусь прийшли з роботи у гольфі. Кудись безслідно поділась Ваша друга біла сорочка.
       Ігор презирливо пхикнув. 
       - Я ще не закінчив. По-друге – біля колошви Ваших штанів знайшли маленьку буру цяточку, яка виявилась кров’ю третьої групи. У кого з Вашої колишньої сім’ї третя група? Пам’ятаєте? Вірно, у Вашої покійної дружини...
       - Та я мабуть на місці події замастився – нервово кинув Ігор.
       - Ні, не замастилися, ми декілька разів дивилися відео. Вам не дали цього зробити, хоча Ви мабуть дуже хотіли, так?
        Ігор похмуро промовчав.
       - І останнє, основне. Прошу Вас ознайомитись з роздруківками даних про телефонні дзвінки абонентів мобільного зв’язку ЮМС. Ось ця стосується мого дзвінка з місця убивства, біля вашого гуртожитку по вулиці Данила Галицького. Як бачимо його прийняла базова телефонна станція № 2.
       А ця роздруківка стосується дзвінка оперативника, здійсненого у той вечір з Вашої квартири по вулиці Київській. Його прийняла базова станція  № 3.
       А це Ваш дзвінок до дружини, який, з Ваших слів, Ви здійснили о 19.20 годині, з тієї ж квартири на Київській. Як ви вважаєте, яка станція його прийняла?
       Ігор глибоко зітхнув, криво посміхнувся, знявши, як маску, ображено - трагічний вираз обличчя, і поволі сказав:
       - Його прийняла друга станція... Я хочу написати явку з каяттям... 
       Цього вечора, вже не затриманий, а офіційно заарештований, він давав показання.

VI
               
       - З дружиною своєю я познайомився майже 5 років тому - у Тернополі. Ми студентами були, вчились на одному курсі, але у різних вишах. Вона гарненька була, тонка, як струна. Я чомусь подумав, що закохався, здуру освідчився в коханні і ми почали жити разом у гуртожитку.  Проживати разом з моїми батьками на Тернопільщині вона категорично не захотіла. Коли ми закінчили свої інститути, то переїхали до її батьків – у Березне. Там і одружились. Але я не хотів пропадати у тій глушині, ще й жити разом з її недолугими батьками. Я ж економічний з червоним дипломом закінчив, англійську та французьку знаю, у Канаді на практиці був! Моя мета - спочатку на Київ, а далі - Європа, а як вийде то й Америка! А тут – одні  полішуки та болота навкруги...
      Обвинувачений замовк,  тяжко зітхнув і відкинувся на спинку крісла, задумливо погладжуючи долонею свою масивну небриту щелепу.
      - Дозвольте, шановний,  я запалю.
      - Паліть, будь-ласка, і я з вами за компанію.
      Затягнувшись, переривчастим та тихим голосом він продовжив:
      - Два роки тому покинув цю забавку, а це знову почав... Отож знайшов я у Рівному  у банку роботу. Спочатку був простим спеціалістом, а через трохи – призначили заступником начальника відділу. Взагалі то через місяць, до центрального офісу мають направити мої документи на начальника відділу – з апломбом промовив він.
      - Ви відволіклись, Ігоре, продовжуйте по суті.
      - Так, вибачте, на чому я зупинився? Згадав. Три роки тому у нас народилася донька Валерія. Олена моя дуже розтовстіла і якось, знаєте, одразу перестала бути для мене привабливою. Ну Ви мене, як чоловік розумієте... Та й, особистість вона була, як то кажуть – «Ні  риба, ні м’ясо».  Я більше її не любив. Сімейні стосунки стали погіршуватися, ми втратили взаєморозуміння і поступово почали віддалятися один від одного. Я більше не хотів жити з нею, в одній кімнаті, мене все дратувало, навіть виконувати супружній обов'язок стало огидно. І донька чомусь мене вже не тішила. Хоча я скандалів не влаштовував, терпів, терпів... Я ж інтелігент... А рік тому я зустрів Людочку – моє єдине сонечко у цьому житті. Ми познайомились у корпоративному чаті. Адже працювали в одному банку, тільки вона – в Дніпропетровську. Я закохався у неї до безтями і по інтернету запропонував зустрітися. Вона погодилася і ми зустрілись у Києві. Вона виявилась витонченим, чарівним, небесним створінням Божим – повною  протилежністю моїй дружині...
      У цей момент очі вбивці наче освітились якимось внутрішнім світлом. Він дивився замріяним поглядом кудись у далечінь та щиро посміхався. Раптом його обличчя перекосила зла гримаса, він  різко опустив голову, а потім поволі випростався на стільці і, як ні в чому не бувало, спокійно продовжив.
      - Потім ми двічі зустрічались у готелях Дніпропетровська, та останній раз місяць тому - в Умані. У Дніпропетровськ я добирався літаком, до Умані -  маршруткою. За що питається їздив? Частково за премії, на тоталізаторі вигравав, в букмейкерських конторах. У цьому плані я фартовий…
      - «Треба терміново в банку ревізію призначати» – заклопотано подумав я. Ігор продовжував:
      - Дружині я казав, що їду у відрядження або на семінари. Вона мені довіряла. В Умані я повідомив Людочку, що маю наступний план: свою дружину  протягом літа-осені влаштувати на роботу в Рівненський університет, весною переселити її в нову квартиру,  віддати доньку в садочок і вже після цього розлучитись з Леною. Далі я хотів залишити роботу в банку, виїхати на заробітки за кордон, і, повернувшись,  переїхати  у Дніпропетровськ до коханої. Однак одного прекрасного дня (тут він гірко посміхнувся) у мене несподівано народився трохи інший задум, який все значно спрощував – вбити дружину. Можна знову покурити? – раптом перервався Ігор. Дещо поспіхом запаливши, він продовжив.
      - Кілька місяців я розмірковував, де і як це зробити, періодично з жахом відкидаючи цю ідею. Однак нетерплячість і роздратування осоружним подружнім життям переважили.  Остаточно мій план вбивства та замітання його слідів сформувався тижня два тому. У той день біля шостої години ранку я прокинувся. Поснідав, одягнувся, побрився і як завжди відправив любовне СМС-повідомлення Людмилці. Взагалі то я завжди засинаю і прокидаюсь з думками про неї...  А от про вбивство  того ранку я й не думав. Нічим особливим цей день не вирізнявся. Вийшовши з гуртожитку  я поїхав на роботу у банк, де провів звичайний робочий день. На службовій машині виїжджав на офіси великих фірм-клієнтів. Біля одинадцятої, у зв’язку з тим, що випадково залишив вдома портфель,  заїхав до гуртожитку. Дружина з донькою, тільки сіли снідати. Я запитав як здоров’я у доньки, взяв свій портфель, поцілував Олену і поїхав у справах.  Повернувшись на роботу, перебував там до 18.00 години. З роботи я вийшов разом із своїм другом Володею. Несподівано на мене «напали» нав’язливі думки про вбивство дружини, і то вже, і то негайно... Від цього непереборного бажання у мене навіть зачухалась спина – посміхнувся він.
       - Вибачте будь-ласка за питання, а Ви ніколи не перебували на обліку у психіатра?
       - Ніколи, а що схожий на божевільного?
       - Та не дуже, ну, продовжуйте, прошу Вас.
       - Ми з Володею сіли у маршрутку і я, для свого  подальшого алібі, сказав йому, що їду на свою нову квартиру займатись сантехнікою. Він людина чуйна і запропонував допомогти.  Довелось його спровадити і на своїй зупинці Володя вийшов. Без четверті сім я був на квартирі. З підвіконня взяв  господарський ніж, який я кілька днів тому гостро нагострив. Світло в квартирі я не гасив, а двері залишив відчиненими, щоб потім не гримати та не брязкати ключами.  Я знав, що  скоро сюди повернусь. Поклавши ніж у внутрішню кишеню піджака, я вийшов з квартири, і швидким кроком, по короткому шляху, намагаючись не натрапляти на перехожих, пішов до гуртожитку. Через 20-25 хвилин я зупинився на його розі. З мобільного телефону я перетелефонував своїй дружині, попросив її вийти на хвилину, бо ж у мене для неї сюрприз. Дружина через три хвилини вибігла, я взяв її під руку і повів за ріг будівлі, у місце яке не освітлюється, де немає перехожих, машин. "А який сюрприз ти мені приготував?" - питала вона. А я вів її й загадково казав: «Зараз, зараз, почекай, підійдемо побачиш»... Колись, давненько вже, я часто робив їй неочікувані подарунки. Коли це відбувалось вона на моє прохання завжди поверталась спиною і я вішав їй на шию золотий ланцюжок, або казав: «А тепер повернись!». Вона поверталась, бачила черговий подарунок і була щаслива.  І цього разу я сказав: «А тепер повернись і закрий очі...» Олена з радістю виконала моє прохання. Я вихопив ніж, лівою рукою притиснув голову Лени до себе і енергійно наніс кілька ріжучих ударів по горлу дружини. Вона не кричала, не опиралася. Останній удар я наносив, коли Лена сповзла на сніг. Я нашвидкоруч, щоб не кидалось в очі, закидав тіло снігом. Швидким кроком я пішов звідти. По дорозі зламав ніж навпіл - окремо лезо, окремо руків’я. Обігнув будівлю технікуму, перетнув Київську вулицю, а потім дворами пішов в напрямку своєї квартири. У перший смітєвий контейнер, який попався на дорозі я вкинув лезо, у другий – руків’я. Після цього, не збавляючи темпу, пішов далі і у смітник, біля входу у під’їзд одного з будинків, викинув закривавлені рукавиці. Про всяк випадок до квартири я пішов не через освітлений  підземний перехід, як звичайно, а через темну частину вулиці справа. Я підійшов до свого під’їзду і побачив, що якісь літні чоловік та жінка заносили у ліфт свої речі. Я зачекав поки вони поїдуть,  піднявся сходами на третій поверх, у свою квартиру. Тихо зайшовши, зняв куртку, піджак та сорочку, закривавлені манжети якої я спробував запрати. Однак зрозумівши, що це марна справа, я викинув цю сорочку у чорний пакет для сміття. Правий рукав куртки, на якому виднілась кров, мені все ж таки вдалось запрати. Рушником я витер взуття і підлогу – на вході і поблизу умивальника. Рушник також вкинув у той же пакет. Потім  замість сорочки вдягнув гольф. Одягнувшись, я  взяв кульок з забрудненими речами, вийшов з будинку і покружляв дворами. В один із контейнерів для сміття я викинув сорочку. Пройшовши кілька кварталів, в інший викинув рушник, а в третій контейнер – пакет . Викинувши речі, я відразу повернувся на квартиру і постукав до сусідки по сходинковій площадці. Вона відчинила двері і, знову ж таки для алібі, запитав, чи не приходили працівники газової служби. Що відповідала мені бабуся я не пам’ятаю. Здається я ще пожалівся старенькій, що у мене хворіє дитина, потрібно купити ліки, те се... Попрощавшись з сусідкою я зайшов в квартиру, взяв портфель, вимкнув світло  і закрив двері. Вийшовши з квартири я, махнувши рукою, зупинив маршрутку і під’їхав до магазину «Сільпо», щоб купити продукти, про які після обіду в есемесці написала дружина. З магазину по найкоротшому шляху я направився у гуртожиток. На прохідній сиділа консьєржка Люба. Я зайшов до себе і побачив в кімнаті сусідку Тамару та доньку. Зобразивши  здивування, я запитав Тамари, що вона тут робить. «Лени більше години немає» - відповіла вона занепокоєно. Я запитав: «Як немає? Вийшла кудись, чи як?» Тамара відповіла, що почула плач Валерії, зайшла в кімнату, виявила відсутність Лени і залишилась тут. За цей час на телефон дружини декілька разів дзвонила теща. Я взяв слухавку і повідомив, що Лени вже довгий час немає, я іду її шукати, а тоді передзвоню. Закінчивши розмову, я вирішив імітувати пошуки дружини, зробив заклопотаний вигляд і почав гарячково телефонувати до всіх її знайомих, яких я знав. Далі я вийшов на двір, побіг до одного магазину – він виявився зачиненим, а потім – в  аптеку «Віса». Заскочив у «Сільпо», пробігся по рядах, на зворотному шляху зайшов у ще один магазин. У провізорів, продавців та нечисленних знайомих я тужливо запитував чи не бачили вони мою  дружину. Звичайно, що ніхто її не бачив. Вертаючись додому, я побачив за гуртожитком юрбу людей і зрозумів, що труп вже знайшли. Однак я піднявся до своєї кімнати і, зображуючи розпач, сказав Тамарі, що Лену не знайшов. Продовжуючи гру, я зателефонував Володі і запитав у нього «Лена до тебе не дзвонила? Не заходила?». Він казав, що ні, запитав, що трапилося. Я щось розповідав йому... Володя, чиста душа, сказав, що виїжджає до мене. Знову  і знову дзвонили Оленчині батьки... Потім я вибіг на прохідну, консьєржка вже повними сліз очима дивилася на мене, її губи трусилися... Мене гукнули працівники міліції і запитали, кого я шукаю. Я відповів. Запитали, як вона була одягнена. Я описав. І мене повели до дружини – Ігор  знову запалив сигарету і долонею обійняв пополотнілий лоб.
       - З того часу деякі моменти я пам’ятаю погано. Коли побачив тіло дружини я закричав і на нього кинувся. Як ви зрозуміли – з несподіваною диявольською посмішкою сказав він – це я зробив умисно, щоб прилюдно забруднитися її кров’ю, оскільки не був впевнений, що якісно заправ закривавлений одяг. Але цього мені зробити не дали. Я закричав «Оленко, пробач!» і це було якраз те, що вирвалося з душі. В той момент я дійсно пожалкував про скоєне, але тим не менше, зізнаватися я не планував. Моє особисте щастя вже здавалось таким близьким....
       - А чому ви вибрали саме такий спосіб вбивства?
       -  Щоб попасти в серце необхідно мати навик, і, крім того,  пробити одяг, дублянку – а з цим могли виникнути проблеми. Бити по голові, душити – це  не моє. Я вважаю, що це найшвидший, найменш болісний та вірний спосіб позбавлення життя. Та й кричати жертва з перерізаним горлом не може.…. А коли я зможу побачитись з Людочкою? – раптом несподівано видав «гуманіст»  – ви  обіцяли…

                ЕПІЛОГ
   
       Я надав йому двогодинне побачення з Людмилою, після якого ошелешена подробицями вбивства жіночка одразу повернулась у Дніпропетровськ.
       На побаченні зі своїми батьками Ігор сам розповів їм про скоєний злочин і попросив передати вибачення сватам. Після цього матері стало погано і їй викликали швидку. Батько – знаний педагог та заслужений вчитель, який до останнього не вірив у винність сина, ридав як мала дитина.
         Під час слідства з величезними труднощами на міському смітнику були відшукані закривавлені сорочка та рукавиці Ігоря. Ніж знайти так і не вдалось.  Психолого-психіатрична експертиза визнала його осудним.
        Враховуючи так зване щиросердечне каяття та сприяння розслідуванню, а також вочевидь, якісь інші аргументи адвоката та батьків убивці, суд позбавив його волі лише на вісім років.  Як не дивно, прокурор погодився з цим напрочуд м’яким вироком.
        Він сидів в Овідіопольській колонії. Сухорлявий та щелепатий чоловік, з незмінною кривою посмішкою на обличчі, викликав  інстинктивний моторошний страх навіть у старих рецидивістів. Людмила ні разу не відвідала його, лише написала прощального листа.  Між його рядками читалося неймовірне полегшення від того, що  доля жити з убивцею в «любові та злагоді» оминула її. Отримавши такого ляпаса від тої, заради якої зламав собі життя, Ігор замкнувся у собі. Він постійно про щось напружено розмірковував. Через шість років відсидки, симулювавши тяжке захворювання, він втік з тюремної лікарні.
        А ще через місяць в Одесі, на приватній квартирі знайшли вбиту молоду жінку із заможної сім'ї. Убивця від вуха до вуха перерізав їй горло та вщент пограбував. Востаннє покійну бачили з високим та жилавим чоловіком, в окулярах та модною бородою. Це був Ігор. Після одеського вбивства він зник,  мов у воду канув. Вже три роки він у розшуку.  Враховуючи його «таланти», правоохоронці мабуть ще довго шукатимуть злочинця. Взнавши, що Ігор на волі і знову вбив людину Людмила покинула роботу в банку і з донькою виїхала за кордон.
        Його батьки від горя посивіли та похворіли. І вони, і знайомі Ігоря, згадуючи про нього лише розпачливо розводять руками і кажуть лише одне слово : «Пороблено».....
        Припускаю, що і сам він часом дивується як із освіченого та здібного юнака, який хотів підкорити весь світ, перетворився на пересічного вбивцю – маніяка.