***

                ВИШИВАНКА


                Редактор: Заімова Л.І.
                Художник: Олесь Семерня



                Автор книги:   Лозінська Світлана Іванівна


               


                А У НАС В МИРОНІВЦІ      

                Прекрасне уявлення не стільки
                необхідне історику, як і письменнику, бо без
                уявлення не можливо нічого побачити,
                не можливо нічого зрозуміти.
                А. Франс

     По закінченню учительського інституту, я отримала направлення на роботу  с село Миронівrу. Не довго роздумуючи, рішила зразу же поїхати і познайомитись з тим краєм,  звідки почнеться  моя робоча стежина.  Коли водій загальмував автобус, наголосивши пасажирам, що ми уже  приїхали,  підхопила валізу, не задаючи нікому ніяких питань, зразу же  попрямувала до будинку, який показався мені школою, і не помилилась. Ще здалеку побачила на сходах чоловіка, який пильно вдивлявся в мою сторону. Підійшла ближче, привіталась. 
    -  Ви мабуть, нова вчителька? – ввічливо заговорив чоловік. - Чекаємо. Я директор школи. Звуть мене Іваном  Митрофановичем. В основному всі працівники в відпустках, тільки викладач історії працює над розкладом  уроків. Проходьте. В учительській поговоримо, що вас і нас цікавить.
    Через хвилин сорок я уже знала все, що мені було потрібно. Іван Митрофанович, усміхаючись, сказав:
 - Якщо бажаєте, попрямуємо туди, де на свій смак підібрав вам мешкання.
    Йшли ми недовго. Коли попереду показався жовто-зелений паркан, чоловік стишив кроки, зупинився:
    - Прийшли.
    Біля хати стояла  молодиця з темним волоссям  прибраним по-міському.
    - Вітаю! – звернувся Іван Митрофанович . – До вас можна?
    - Навіть дуже можна, - радісно відповіла. – Мене  Сандою кличуть.
    Так я познайомилась з жінкою, яка згодом стала мені не тільки хазяйкою, де я жила деякий час, але й вірною подругою.
    Теплий літній вечір ми провели  разом з господинею оселі, розмовляючи про все на світі.
    Ранок прийшов гучними  криками півня.  Санда  цідила молоко. Побачила мене, привіталась:
    - З раночком! Сідайте.  Будемо снідати.  Я какао  заварила, яєчок з ковбаскою підсмажила.
     Через годину ми уже разом йшли селом. Санда  познайомила мене  з своїм  братом, подругою, будинком культури, бібліотекою і крамницями, які вразили мене новизною і гарним відношенням продавців до людей.
     Після обіду знову пішла до школи. Іван Митрофанович зустрів  радісно, ввічливо розказав, яку цікавість визвала я у жителів села. Виявилось, мене оглядали, вивчали, давали свої пояснення, якою буду вчителькою у  їх дітей.
    Мене це не здивувало – село має свої неписані закони. Люди  вивчають нового мешканця по своєму: одягу, вигляду, говору.
     На розмову директора, я тільки усміхнувшись, сказала:
    - З селом познайомилась.  Подобалось мені тут все, особливо люди. Вернусь в серпні. 
    - Добре. Радий чути такі слова, - відповів ввічливо.
    Другого дня Санда провела мене до автобуса. Довго стояла, дивилася   вслід. На серці було спокійно. Згадкою полетіла до міста Гайсина, де мене чекає найдорожча людина у світі - моя тіточка.  Коли я мала трішки більше року, загинули мої батьки. Матусина сестра Анета  забрала мене до себе і з того часу ми більше ніколи не розлучалися. Закінчивши школу, поїхала  в обласне місто поступати в інститут. Тітка тішилась, розказуючи сусідкам:
    - Хоче бути вчителькою.
    Безтурботні студентські роки бігли скоро.  Не встигла оглянутися, як музиканти заграли марш і під його хвилюючі звуки  отримала диплом. Коротке знайомство з Миронівкою  придало мені настрій дорослості.
    Виходячи з автобуса у Гайсині, я тут же почула голос тітчиної сусідки:
    - Кого я бачу?! Анета в шибках дірки видивила, чекаючи  на  тебе.
    - Невже? – радію зустрічі.
    Поки йшли знайомою вуличкою, узнала всі найважливіші міські новини.
    Біля тину, що завівся повійкою над грядочкою,  порпалася моя тітка. Побачивши мене,  стала щось смішне і радісне говорити, ледь не заїкуючись.  Під вечір прийшла сусідка Раїса, присіла надовго, перебираючи розмови, допитуючись у мене, чи маю  хлопця, чому не приїхала працювати до Гайсина, де була після вручення диплому.
    Літо стояло тепле, добротне. З тіткою ми частенько ходили  відпочивати  на озера. Деколи  навідувались  до лісу. Там збирали губи, суниці, малину. В один день попали  в видолинок між горбами. Аж дух забило від баченого:  трави  вище пояса, квіти клубками, а запахи такі, ніби то ми завітали на фабрику, де виготовляють парфуми. В старій  леваді  зозулі одна перед другою розказували про людські роки, а якісь незнайомі  птахи витягували музичні ноти, створюючи оркестрові твори, граючи на  незнаних людям інструментах. Вечорами до нас приходили гості. Іноді ми самі навідувались до друзів і приятелів. Не встигла налюбуватись липнем, як  терпкуватим серпнем усміхнулися далі.
    - Потрібно збиратися в від’їзд, - сказала я якось  тихо, сумно.
    Тітка  зразу же зажурилася, дивилася кудись повз мене.
    …Жовто-білий автобус зрушив з місця, хитнувся на повороті, заспішив. Глянула в вікно, відчула, як  жалем стиснуло серце за тітусею. Вона довгенько йшла за автобусом, щось казала, махала платочком до того часу, поки дорога не повернула в бік. Притиснувшись до віконної шибки, я в останній раз побачила тітку, яка вже не йшла, а ніби бігла, піднявши одну руку вверх. Смуток перенісся на очі, приліг у душу. Дістала носовичок, витерла сльози, вернулась думками до тітки Анети, яка замінила мені батьків, і якій я до віку буду вдячна їй за все, що вона для мене робила і робить.
Тут же дала сама собі слово, що не залишу її –  вернусь до неї одна або з …своїм чоловіком, якщо такого зустріну в чужій стороні.
    В Миронівку автобус прибув вчасно.   
    Санда, побачивши мене, зраділа, стала  спішно передавати  сільські новини.
    Після обіду я пішла в школу. Там  вже  зібралися вчителі. Навколо  велись   розмови про учнів, про учбовий рік, про розклад, який ще не зовсім упорядкований.
    До першого дня занять залишилося кілька днів. Я зразу ж взялась готовитись до уроків, перечитуючи конспекти, книги, зошити. Вечорами   помагала хазяйці: мела двір, носила воду, придумувала страви до вечері.
    - Чому ваше село Миронівкою  називають? – запитала якось Санду.
    - Не знаю. Мабуть від прізвища чоловіка. Нам  краще розкаже про це моя бабка, Докія Пилипівна. Вона  має вісімдесят  років, та ще гарно бігає і знає багато байок і оповідань з минулого.
    - Коли познайомиш?
    - Хоча б  нині. Вечором підемо. Любить гостей жінка.
    Хата Докії Пилипівни біла, чиста.
    - Хороми мої тут, - показала рукою господиня, легко присідаючи на широку гарно прибрану призьбу.
    - Бабуню, - ставить на стіл гладущик молока і банку сметани Санда, – моя квартирантка хоче знати, чого наше село Миронівкою назвали.
    - Мирончик його заснував. Від нього і пішло.
    - Ти більше не хочеш розказати?
    - Про цю давнину можу говорити днями. Наберіться терпіння. Розмова буде довга, різноманітна. Скільки селу  років -  не знає  ніхто.  Початок селища записували тоді, коли у нім була уже церква. Та  до того часу, поки мешканці могли збудувати храм, проходило багато років. Моя тітка  розповідала про його початок, зв’язуючи події з чоловіком по імені Терентій. Казала, ніби то він жив у лісі, але чому – не знаю.  Є така байка, а може і правда, що  цей чоловік поїхав якось до своїх родичів у село. Там  він  зустрів  дівчину, очі якої привели його до великого кохання. Біда в тому, що за цією дівчиною придивлявся  інший хлопець. Два півні, одна курочка – почалася криклива розмова. Терентій  бачив, що все  може закінчитися бійкою, сказав  лагідно:
    - Навіщо нам сваритися. Давайте рішати справу мирно. Запитаємо дівчину, хто їй більше до вподоби.
     Дівочий погляд зупинився на Терентієві.
     Відгуляли весілля. Забрав Тереньо дружину до себе.  Негоже жити одним у лісі. Почали  думати за хату в краю поля, де джерельце спіле, де луги широкі, де лісок поруч.  Так появився хуторок  в одну хатину. Через два роки біля оселі Терентія пристав жити молодий Іван Треченко  з жінкою і малим дитям. Ширився  хутір поступово. Почали  його  називати Миронівкою від слова мир. Дуже мирним і розумним був Терентій, а люди  зверталися до нього не інакше, як  Мироничем. Можливо воно не зовсім так, як я вам розказала, та іншого не знаю, - закінчила свою оповідачку  жінка, з цікавістю зиркаючи на нас.
    До пізненького вечора сиділи ми  у Сандиної  бабки на старій кольоровій призьбі, слухали різноманітні оповідання з життя людей цього села.
    - Я казала і буду казати, що Миронівка стоїть там, де Бог призначив її бути. Ніщо й ніколи не починається просто так – все вже давним-давно кимсь заплановано. І живемо ми тут по Божому плану. І ти до нас приїхала, бо так воно вже давно написано в твоєму житті. І зустріч наша не випадкова. Я багато читала і читаю. Євангеліє відкриває для мене те, чого я не знала, але догадувалась. Зараз вам скажу один вираз з нього: «Ходіть поки є Світ, поки Вас не закрила Тьма». Все життя хотіла піти в Єрусалим. Не пішла…В одній розумній книзі вичитала, що Афон, зв’язаний з образом Богородиці. Коли я про це дізналася, рішила, як кажуть, докопатися, чому саме в Афон або як це місце називають Святою горою, не ходять жінки. Знаєте? Ні? Тоді я вам  підкажу, що в 422 році донька імператора Феодосія побувала в Афоні. Коли вона туди прибула, почула голос Марії, Матері  Ісуса, яка наказала їй, щоби вона туди не входила. З того часу жінки до Святої гори не ідуть.
    Ми щиро подякували  бабуні за гарну розмову, а вона візьми і скажи:
    - Чекатиму вас до себе. У моїй  пам’яті  збереглися гарні повісті. Поспілкуємось, якщо побажаєте.
    Дома Санда,  усміхаючись сказала:
    - Цікава жінка моя бабуся. Якби мала освіту, могла би писати дисертацію.
    - Я і гадати не могла, що Пилипівна так багато знає. Признаюсь – Євангеліє не читала. Тепер попробую познайомитися з ним. Прийдеться у Пилипівни позичити книгу. Як по твоєму – дасть?
    - Чому ні. Вона її  дуже береже, але … Моя співробітниця попросила її – не дала. Сьомим почуттям узнає людей, які можуть взяти і …не вернути.  Ми скоро знову підемо до неї в гості. Я хочу, щоб вона розказала за різні природні явища, які відбувались в нашій  Миронівці. Бабця з дитинства уважно спостерігає за всім, що тут діється. У неї свої поняття баченого.
    В кінці першого тижня навчального року в школу зайшла стара вчителька Ганна Дем’янівна, яку всі зустріли радісно з повагою. Познайомилась з нею і я. А вона, глянувши на мене, раптом сказала, що чула від людей, ніби то я цікавлюсь історією села.
    - Цікавлюсь, - згодилась я. - Була з Сандою у її бабусі. Розумна і дієва  особа.   
    - У нас живуть дуже гарні і розумні люди. Одна із них Пилипівна. Недавно мешкала ще  тут одна жіночка, яка могла посперечатись відносно історії Миронівки з вченими істориками. Виїхала звідси. Хворіє. Забрали її онуки до себе у місто. А втім, я теж підкажу дещо, якщо захочете послухати.
    Розказала я  Санді за мою  зустріч з  Ганною. Жінка  зраділа, що за  її бабусю так  добре  говорять.
    - На днях підемо до неї. Є причина.  Допоможемо їй  рвати дерен. Там і засидимося в байках, - плещучи в  долоні  регоче Санда.
    Субота видалася теплою. Небом зрідка бігали хмарки, ховаючи сонечко, та це не заважало нам працювати і вести різні розмови.
    - Що буде з дерену? – питаюся бабку.
    - Наливочка. Люблю її.  Вона нагадує мені мого батечка.
    Ягоду з дерену  жінка залишила у великій мисці, сама веселенько запросила нас:
    - Мийте руки, сідайте відпочивати.  Я вам каші гарбузової зварила. Молочна.
    Через п’ять хвилин бабка винесла з кухні велику каструлю  золотистої страви, розказуючи при цьому:
    -  Мисочки у мене для вас череп’яні. Таку кашу потрібно їсти тільки з такої посуди.
    - Я так і подумала, що вгощати будеш особливою їжею, - накладаючи  собі  кашу, співуче каже Санда.
    -  Смакуйте. А я стану казку розповідати про події, які відбувались в нашій  Миронівці. Добре знаю, що ви хочете почути. Коли дерен рвали, про хуторянський будинок згадували.
      Усміхнувшись  про себе,  подумала:  «Пилипівна розумна і догадлива. Таких людей треба  цінити».
    - Правду кажу? - звертається до мене бабка, підморгуючи лагідно.   
    - Правду, - смакую і хвалю їжу, що дійсно  прийшлася мені до смаку.
    - Коли була малою, - кивнула Докія Пилипівна, - бігала з подругами до озера, де стояв старий будинок. В нім ніхто не жив, а мені здавалось, що будівля сумувала і весь час дивилась у широку дорогу, що бігла до села.  В один рік будинок повеселів, в нім поселився жити  багатий чоловік Лазар Мозар.  Прізвище чудне, не тутешнє. Скоро господар будинку  перебудував своє житло так, що воно стало похоже на фортецю. Архітектура чудна, не наша, якась заморська. Ходили плітки, нібито той Мозар з Скандинавії. З себе він був гарний: світлоокий, з хвилястим волоссям, щирою посмішкою. Спочатку жив один, та через два роки завів собі помічника. А невдовзі там появилась кухарка і… череда корів. А ще через деякий час – Лазар  привіз  робочих з міста, які  при допомозі машин стали виготовляти сир і масло.
    Люди казали , що промисел дістався йому від його дідуся. Є товар – будуть купці. До нього приїжджали  міські люди. Купували  все разом.  Вигідно і прибутково. Так пройшло років шість. Стояла золота осінь. Тепло, світло навколо. Селом  шпортаються  розмови, що до  хуторянського господаря прибув  якийсь чудний  гість. Одяг на ньому  нетутешній, незвичний.  Стали люди частенько бачити їх разом. Гість рижий,  лице не дуже гарне, очі карі, ціпкі, непривітні. Плелися чутки, що незнайомець покрикує на Лазаря, іноді верещить: слова грізні, гнівливі, образливі.
     В один день пробіглася новина, що Лазар розпродав корови, залишивши собі дві. Чому і чого він зменшив хазяйство, мешканці не знали. Деяким із них дуже кортіло довідатись про все, що діється у чудного сусіда. Можливо тому  плітки ширились і зростали неймовірно скоро.
     Зимою довго  не гасло світло в будинку біля озера. Що не день все нові і нові балачки торочаться селом, що хазяїн його вдався  до читання. Рижий гість поїхав кудись, та скоро  знову  вернувся. Літо довге  і  гаряче.   Мозар сідав під деревом, розкладав велику книжку,  нічого не бачив, тільки голосно зітхав. В осінню пору приїхала до нього жінка. Звати її,  Ямала. Гарненька, тільки погляд мала дивний: суворий, похмурий,  не дуже привітний. Ходять собі поруч, про щось балакають, розмахують руками, ніби сваряться.  Селяни, народ смішний і дотепний, стали слідкувати за ними. Хтось бачив, що вони кричали одне на одного. Інші – що ніби тулилися близенько, а хтось клявся, що  подружжя  зникає  перед очима, перетворюється туманами. І тут появилась особлива нова новина, яку приніс Василь Тесленко. Він, широко округливши очі розповідав, що в ніч,  вертаючись з міста, проїжджав біля будинку Лазаря. Узрівши в нім світло, підкрався до вікна.  Те, що там побачив, привело його і село в страх. Тесленко божився, що в кімнаті  господар грав  в карти з недоброю силою.  Поруч на кілку висів череп і  роги. І тут підкинула розмовами ще своє бабка Катерина. Божилася, що бачила як над  Мозаровим  будинком  перетинались вогняні стріли. Селяни говорили недобре:  ніби то Мозар став чорнокнижником, і знається з недоброю силою, проводить якісь досліди, шле  зло на людей і землю. Поступово народ почав обходити це помістя стороною. Дійшло до того - матері дітей лякали іменем Лазаря, а чоловіки грозилися  поговорити  з ним по-своєму. Та то розмови, а Мозар як жив у своєму  будиночку, так і  продовжував жити. З селянами при зустрічах вітався чемно, жартував, у гості  кликав.
    Мешкав тоді  у нашім селі чоловік Гнат Добрич.  Поважний і гідний.  Крім того, що сіяв і жав, мав гарне ремесло – столярував. Лазар  іноді звертався до нього. Платив гарно, хвалив  його роботу. Якось, коли Гната не було дома, в хату зайшов незнайомий чоловік, запитав хазяїна.
    - Немає його, - відповіла дружина.
    - Я від господаря помістя, - повідомив  незнайомець. – Просив, щоб Гнат зробив ось таку палку, як ця. Зносилася уже, тріснула, обломилася.
    - Добре, - відповіла жінка. – Як тільки зробить – принесе.
    Гнат зробив паличку, провів по ній рукою, пішов до Мозаря.
    Зустрів його незнайомець, вишкірив великі зуби, хитнув  головою:
    - Не годиться. Зроби іншу.
    Столяр не сказав ні слова, забрав палицю пішов назад. Коли була готова нова, - поспішив в будинок над озером. Зубатий гість  і цю не прийняв, прикрикнув, що все не те.
    Задумався Гнат, став стругати ще одну і сам собі каже:
    - Якщо і цю не приймуть, не візьмусь більше за роботу.
    Нову паличку не тільки не прийняли, але і слова не дали сказати, прикрикнувши:
    - Іди і роби другу!
    Іде Гнат дорогою, думками обріс, чого це ним так поштуркуються, ніби він їм рабом  став. Назустріч їде сам Мозар. Зупинив коней,  привітався, запитав:
    - Чого зажурився?
    Показав Добрич палиці, сказав тихо:
    - Третю зробив, а ваш не приймає.
    - Хто не приймає? – здивувався.
    - Не знаю, якийсь чоловік, що живе у вас.
    Лазар збілів лицем, взяв віжки в руки, гукнув коней. В цю мить Гнат побачив біля хазяїна таку точнісіньку паличку, яку йому наказали робити. Злякався, взявся за голову, поспішив додому.
      Було це якраз в роки коли йшла війна з німцями. Дісталося і нашому селу. Неспокій панував в світі. Війни – це лихо, яке входить в кожну хату, до кожного чоловіка. Та не пройшло одне  людське горе, як появилось інше. Виникла революція і заполонила  собою всі  новини . Крім розмов, в селі  стали появлятися  якісь незнайомі люди, говорили  про рівність серед населення, про те що потрібні нові закони, нові керівники. Багаті люди журилися,  слухаючи такі висловлювання.
    Якраз тоді в будинку над ставом  ніхто не жив. Хазяїн виїхав, залишивши на господарстві чоловіка з міста, якого люди рідко бачили там.
    В село ввійшла  нова влада. Плелися розмови, ніби-то у багатіїв заберуть те, що у них лишнє, і віддадуть бідним.  Хто гукнув, що треба спалити  хазяйство Лазаря – не знаю. Сірник черкнули, і … Тріщало, палахкотіло, скрипіло, голосило: такого пожару  ніхто ніколи  не бачив.  Якась недобра сила кидала вогонь навколо,  аж  вода в ставку гарячою стала.  Люди мов скаженіли. Стали тягнути додому все, що не згоріло.
    В однім  місці довго  тліло. Розгорнули - там книжки горять. Взяла і я грішна три книги  і два великих  зошити. Принесла додому, сховала в хліві, щоб батьки не бачили, -  нам не дозволяли брати щось чуже.  Читати я могла, бо ходила  вчитися в сільську школу. Зразу ховала  книги, потім  принесла до хати, посвятила святою водою, поклала  в свою скриню. Не розуміла я  нічого з того, що там  було написано, та й  викинути не піднімалась рука.
    Коли  одружилась  і народила діток, з ними стала доповняти  свою грамоту. Спочатку взялась за  дитячі книжечки,  потім перейшла на  дорослі.  Пізніше – присіла  до книг Лазаря. Незрозумілого було багато. Особливо в зошитах, що були змальовані чоловічими постатями,  від яких лінії  тягнуться до  зірок. Як я зрозуміла, це були  книги  про Всесвіт. Описані  якісь невідомі явища, прикмети, чудні  події. Подумала, що все те відноситься до чорної магії.  Але вникаючи глибше в прочитане, зрозуміла, що там йде мова про виникнення космосу. В них  часто згадувалися прізвища вчених, які займалися наукою про  небо.  Хотіла  все це добро віддати в музей, чи кудись інакше, та  передумала. Приснився мені чудний сон, ніби хтось каже мені голосом  Мозаря:
    - Не спіши віддати…Прийде час і  візьме їх той, кому вони згодяться.
    Бабуся встала, пішла до кухні, принесла кварту води, поклала поруч.
    - Хочу вернутися розмовою до того часу, коли горіло господарство Лазаря, -  ковтнувши водички,  продовжила розмову  Пилипівна. - Люди, які брали з  будинку Мозаря речі, стали спостерігати такі  явища: то хтось з хатніх захворів, то в оселі зле робиться, то сварки  між родиною, а іноді  бійки. В інших - худоба  стала гинути, кури здихати.
    - Що люди могли там  брати, ви  ж говорили, ніби  там все страшно горіло, - дивується Санда.
    - Добра там було багато: хліви, комірки, повітки.
    - Ви нічого страшного не бачили?
    - Ні. Я все відмолила…До цього часу згадую  Лазаря  в  молитвах.
    - Нам книги і зошити покажете? – лагідно запитую жінку.
    - Не тільки покажу. Подарую їх тобі.  Бачу,  що моїм дітям і онукам воно не цікаве.
   До пізньої ночі сиділа над  тим, що мені  вручила  Пилипівна.  Особливу увагу я звернула на приписане Лазарем. Там було чітко  виділено,  ще й підкреслено: Родина Левчуків. Співи з-під землі. Стара Межа. Космос у криниці.
    Нічого не зрозуміла з цих написів, перепитала Санду.
    - Є у нас родина  Левчуків. Ти краще бабусю перепитай, вона тобі  розкаже все, як було, -  ласкаво відповіла жінка.
    Навідалася я до  бабки  Докії  через три дні після обіду.
    - Маєш  вільну хвилинку? – глянула на мене прихильно.
    - Хоч  цілий вечір.
    - Тоді послухай мене. В кінці нашої вулиці живе родина Левчуків. Хазяїн обійстя помер, але залишився його син, як дві крапельки води схожий на батька. Почну з того, що було колись.  Прохор, так звали старого Левчука, був хлопцем напрочуд веселим, жартівливим, співучим.  Якось розказав своїм  рідним, що чує з-під землі спів і дзвони в місці, де їхній хлів стоїть. Став прислуховуватися і його батько, та нічого не почув. Прохор твердив, що чує дзвони і все тут. Люди іноді сміялися над хлопцем, показувати за плечима, що він дурнуватий. Рішив Прохор  доказати свою правду. Почав копати  біля хлівчика яму. Узрів все це батечко, взявся за лопату примостився  поруч з сином.  Коли  яма була викопана  більше чим на метр в глибину, дійсно почувся клекіт води, та не просто клекіт, а музичні  передзвони.
    Так появилася криниця, яку до цього часу називають Прохоровою, або музичною.
    - А дзвони там можна почути? – не відстаю від  бабки.
    - Коли дуже тихо – можна.
    - А що означає слово, Межа,  про яку згадує Мозар в своїх записках?
    - Розмови ходили, що там, де за селом сходилися дороги, був великий насип. Пізніше його зорали, розкидали,  залишивши  межу. Блукали спогади, ніби-то там колись була перша  сільська  церква. Може і так. Багато років минуло з того часу.
    Додому я вернулась задоволеною.  Санда питається:
    - Мабуть Пилипівна  розповідала за якісь дуже важливі події, що ти  така радісна?
    - Про криницю Прохора йшла річ.
    - Ха! Ха! Ха! – регоче жінка. – Я тебе поведу туди, сама почуєш музику джерела. Воно і  нині співає людям.
     На другий день ми з Сандою  пішли до Левчуків. Спочатку сиділи в хаті до того часу, поки стишився вечір.  Підійшли до криниці і, нахиливши голови над нею, стали слухати.  Дійсно, джерело говорило: то розтягуючи звуки, то пісенно виказуючи щось своє, то переливаючись далекими дзвонами.
    Після вечері Санда, каже мені:
    - Все життя мріяла і мрію поїхати за кордон. Так мені хочеться побувати  в Італії, в Франції, в Празі. Не збулось мені те, про що думки вила і вию. Люблю музеї. Була я в Києві, Москві, в Одесі. Коли дивилась на мармурові статуї, відірвати погляду не могла. Сміюсь іноді сама над собою. Прочитала, що в п’ятому  столітті до нашої ери жив грецький скульптор Фідій, який витесав з мармуру постать Венери Мілоської. Один чоловік, описуючи її, звернув увагу, що вона створена так, ніби то мармур став живим, а сама статуя прийняла вигляд одухотвореної  і вічної. От би побачити її, і тоді, я би сказала, що життя прожила гарно і щасливо.
    …В листопаді повіяли вітри. Іноді накрапував сумненько дощик, небо загортало хмарками, неначе хотіло зігрітись від холоду.
   Санда розказує:
    - Осінь своє відгулює. Ранком ляже густий туман.  За ним розпогодиться. Тепло тікає від нас. Грудень уже дивиться боком.
    - Ти зиму не любиш? – питаюся здивовано.
    - Люблю. Просто згадала, що чоловік мене залишив в таку пору. Уяви собі – після осінньої сльоти почали заморозки. Ще не зовсім холодно, та вже рипіло під ногами - сніжок впав невеличкий. Мати у мене в ту пору хворіла. Пам’ятаю, в один вечір прийшла до мене. Сіла на стілець пішла в дивну розмову:  «Знов Хтось золотою крейдою малює в небі зірки. А під ранок  повернеться, щоб стерти їх. І так кожен раз – малює і стирає». Мені було напрочуд щасливо біля матері. А коли ненечка зовсім занедужала, відвівши від мене очі, сказала: «Не журися і не плач за мною. Ти краще думай, що я любила і буду тебе любити, де б я не була. На тім світі теж є життя, можливо воно не таке, як на цьому,  але…воно є. А ти живи довго. Не затримуй свого чоловіка силою біля себе. Насильна любов, то велика мука для нього і тебе». Перед тим як померти матінка, взяла мої руки в свої, пішла в якісь дивні філософські розмови: «В моїй життєвій скрині я всі літа складала думки. Ви їх там знайдете. А ще там є мої вишиті надії». Я не можу так дотепно висловлюватись, як могла моя неня.  Не стерлося в пам’яті велике минуле за батьків.  Вибиті дороги мого життя кличуть на рідний  поріг, де живе  мій брат. Залишившись одна, думала, що самота ніколи не покине мене. Якось глянула на себе в люстерко, і … гірко усміхнулась, - полотно мого життя вже починає линяти. Зшиваю свої мрії до купи і знаю, що треба уже й мені в моїй старій скрині залишати думки.
    Я мовчки сиділа на дивані, слухала Санду подивляючись в вікно, за яким кліпала очима красуня-осінь, мабуть цікавилась, чого нині  з нотками  суму говорить господиня оселі. Мить, і …жінка піднялася з місця, поправила на собі джемпер, доповнила сказане:
    - Куди мені від моєї пам’яті дітись? Вона живе в мені уже і все тут. Іноді  не дає заснути. Щоб розтягнути в пасма і нитки моє сумне  оповідання, стану  зараз  лущити кукурудзу.
    Коли в кухні появився мішок золотих кукурузник початків, я уже побачила Санду іншою. Де ділась туга слів, куди відплили її сумні вислови, як зникли згадки, в яких жило щось від минулого далекого і не зовсім. Мені стало приємно на душі, що молодиця може володіти собою, знаючи міру смутку і радощів.
    - Я  з тобою, - тягну стілець до мішка, питаюся:
    - Можна?
- Чому ні? Спілкування буде ближчим і теплішим.
    Годинка пройшла в легких розмовах. Під тоненький свист вітру в комині, під гупотіння чогось у віконницю, під тихий скрип старої грушки, що росте на затиллю хати, ми спокійно і райдужно складали слова у речення, гойдаючи новини, які нас цікавили так, які є і діють у селянському бутті.
    У вікно  веранди  хтось постукав. Хазяйка здивовано глянула на мене, пішла відкривати.
    В сінях почувся її веселий сміх:
    - А я то думаю, що то за молодик до нас завітав! Проходьте. Гість в хату, добро з ним присяде!
    На порозі  появився літній дядько з тихою  усмішкою на вустах.
    - Давненько не був у тебе. Робота.  Різні  справи. Іноді лінь мною керує, - розказує  чоловік, присідаючи на  табуретку.
    - Андрію Петровичу, - звертається Санда, - думаю ви знаєте мою квартирантку?
    - Бачив. Добрі розмови за неї чув. Кажуть, що збирається писати про нашу Миронівку. Давно пора.
    Санда дістала з полички старе  невеличке веретено, показала дядькові:
    - Подивіться, обломилося на кінчику. При роботі не тягне як треба. 
    Андрій Петрович помацав його, покрутив, кашлянув:
    - Зроблю таке ж. А це збережи. Воно  мабуть від твоєї бабки залишилося.
    - Від неї. Ви  ж її знаєте.
    Дядько ніжно і ласкаво зиркнув на Санду, потер бороду, зітхнув і, тихо, наче боявся рушити спокій, сказав:
    - Знаю. Давненько збираюсь повідати тобі за наші  юнацькі роки  з твоєю бабусею. А кому  розкажу, як не тобі? Жінка моя померла, та і не хотілось би їй цього говорити. Діти можуть  не зрозуміти, внуки не повірять, скажуть, що дід заговорюється. Залишилась тільки ти. Це стосується твоєї бабуні і мене. Думаю, не станеш боком дивитись, що згадав давне. Твою бабку я знав з дитинства. Жили ми недалеко нашими хатами. Мені було шістнадцять років, а їй – двадцять два.  Закохався у неї! У дівчини хлопець, весілля скоро, а я ходжу і зітхаю. Коли під вінець йшла, плакав, жити не хотілося.  Рано відійшла твоя бабка у  незнайомі світи. Якщо там є життя і  згадки за минулим, то хочу, щоб вона знала, як я любив її. До цього часу ношу у серці щось світле і святе за нею. Як кажуть, зимовою порою життя людина  шукає свої минулі весняні дні. Бачиться не тільки те, що було добрим – ні, напливає різне. А більше всього сміється  моє кохання до дівчини, яка пробудила в мені високу земну любов. Твоя бабця була гарною, мов квітка троянди, яка стала розкриватися. Та цвіла вона для іншого і любов свою йому віддала. Думаю, вона догадувалася про моє кохання. Не знаю як сталось – в одне світле надвечір’я пішла вона до криниці набрати води. Прослідив за нею.  Приблизившись, тихо попросив: «Поцілуй мене, інакше я умру».  Обняла і, не сказавши слова, припала поцілунком до вуст моїх. 
    В кімнаті на хвилинку сіла тиша. Чути було як по драбині з горища зліз котик, нявкнув, попросився в хату. Я встала,  впустила його, посадила на стільчик. Дядько змовчав, відвернув голову і тихо, стерши з лиця  сльозу, перевів розмову другим руслом:
    - На вулиці буде сльота. Це тепер мені вона мішає, а колись сміявся на все.
Молодим був я трохи забіякою, а  проте,  мав велику охоту знати все, що діє навколо мене. Батьки мріяли бачити мене вченим, робили все, щоб тільки я вийшов в розумні  люди. Дружив з  Миколою Лісовським. Бувало ходили ми рибалити до колгоспного ставу. Заховаємося від сторожа і… тягнемо вудочки. Ставочки  були гарні, глибокі, чисті. Тільки  один чомусь  болотом взявся. Багнюка страшна, слизька, чорна. Там водилася різна неприємна нечисть. Люди обходили його. Поруч з ним другий, якого мешканці називали Блакитним. Ось тільки біда – занадто пильнував його сторож. Ні одному рибалці не вдавалося там кинути вудку. Рішили ми з Миколкою нишком порибалити в ньому.  Кралися тихо, присідаючи під кущами.  Озирнулися. Нікого немає. Тільки почали готовити вудки, коли почули:
    - Попалися?!
    Зірвалися з місця і давай тікати. Та сторож  встиг  вхопити  Миколу.  Зарепетував, що поведе в село і здасть нас  в допер. З дядьком Климом жартувати було неможливо. Він знає своє, сторожує -  значить виконує потрібну  роботу.
    - Відпустіть його,  а інакше я  вас в  багні втоплю! – гукаю що є сили.
    Глянув  на дядька, а в нього очі злякані, побілів обличчям, дивиться  з страхом.  Нам цього було і треба. Ноги в руки і…додому. Та раптом звідки не візьмись, назустріч нам йде Адам Вдовенко. Глянув у бік Клима, сказав ніби відрізав:
    - Бережись. Я допоможу хлопцям виконати їх погрозу.
    - Хто такий Вдовенко, не той часом, що біля Білого саду жив? – звернулася до дядька Санда.
    - Він. Родина його з багатих  хуторян. Відсидів своє, вернувся  в село.  Казали, що відкупився золотом. Балакати  зайве не буду. Зумів чоловік вийти  звідти – щастя його. Всі мешканці знали його працьовитість. Навіть помер за столярним станком. Розказували,  коли розкулачували людей, Клим із заздрості вписав прізвище  Вдовенка в списки на виселення. Лихий час був тоді.
    - Вдовенко знав, хто його записав  у чорний список? – запитала я, і глянувши у порожній мішок від кукурудзи, усміхнулася.
    - Знав. Добре знав. Мовчки чекав, коли  віддячить  Климові. В осінню дощову  пору селом мов дзвоном  полетіла новина: «Хтось втопив в болоті Клима». Визвали на допит  і мене з Миколою.  Кілька днів сиділи ми під арештом. Батьки насилу визволили  нас звідти. Думали, що закриють  надовго. Мабуть Клим комусь бовкнув, що  ми йому  грозили.  Минуло років десять після того нещасного випадку в болотянім ставу. Микола одружився раніше, я -  пізніше. Одного разу йшов  до батьків з синочком своїм, а на зустріч  дядько Адам. Побачив нас, привітався, погладив хлопчика  по голові,  зітхнув:
    - Давно хочу тобі сказати і подякувати  за доброту твою відносно мене.
    - Яку доброту? – запитав.
    - Що не видав мене, коли Клим втопився. Гріх маю великий.  Не вбивав я його. Хотів налякати. Зустрілися ми біля Блакитного. Посмішкувався він наді мною завжди. Було це і при цій зустрічі. Не втримався я, схопив палицю,  пішов на нього з погрозами.  Що з ним сталось – не зрозумів. Мабуть чогось перелякався,  кинувся тікати. Слизько було після дощу. Зашпортнувся Клим за  якусь гілку, проїхався, хотів піднятися, та знову  невпопад став падати. Озирнувся на мене,  махнув руками і…з розбігу упірнув у болотяний  ставок.  Підійшов я ближче, а він головою вниз лежить,  не рухається. Мабуть зразу же ковтнув багнюки.  Навколо нього болото гойдається, крутиться, булькає. Я тут же  взявся  тягнути його. Лізу в болото, хапаю Клима за ноги, а воно втягує і мене. Тоді почав я гукати його. Через хвилинки три багно накрило Клима, тільки підошви чобіт  було  видно. Не пам’ятаю, як дійшов  додому.  Весь час недобре мені робиться, коли про це думаю. Нещасний випадок…Не вбивав я його, повір мені.
    - Не думайте за це, - порадив  я чоловікові. -  Все що сталося – не вернути. 
   Не раз ловив себе на тому, чого це дядько Адам признався мені про нещастя, яке його спіткало біля болотяного  ставу. І тут до мене прийшла думка, мабуть тому, що хотів чоловік  відкрити свою невинну душу.
    За хатою щось затріщало. Санда глянула на нас,  пояснила:
    - Знову стара груша хоче щось сказати. Потрібно придивитися до неї. Чую серцем присіла в ній осіння журба. Щоби  вона віджила і сміялася життям, верну їй бабине літо. Почищу, підмащу глиною, дам добрива – порадіє ще світом. У людей таке буває, чому не може бути у деревині?
    - Розумна ти, - схиляється дядько до мішка, де від початків залишились тільки зерна і, взявши їх в жменю, засміявся. –  Пам’ятаю, яка була смачна каша з кукурудзяної муки в роки важкі і голодні. Все пройшло – тільки пам’ять живе.
    - Чула я, що Клим у розкулачених забирав все, що у них було. Нажився багатенько, - продовжила розмову Санда.
    - Як прийшло до нього те добро, так і відійшло. Спалили його. Хата згоріла і все що у ній було сажею  стало.
    - Він нову побудував?
    - Ні. Спочатку жив у брата, а коли  померла його тітка, став жити в її оселі.
    -  Катерина Позюмська розповідає, що  душа Клима ходить біля болотяного ставу.
    - Різне говорять. Хтось чув  плач і стогін. Хтось бачив  чоловічу тінь. Чи то видумка, чи правда – не скажу, сам не бачив і не чув нічого.
    У сусідки  закричав півень. Через хвилинку почувся сварливий голос тітки Мотри:
    - Дурний! Чого втік на шопу?
    - Мотруня з півнем воює, - сміється Санда. – Він у неї  спутав день з вечором і курник з хлівом. Тікає  спати на дах і курочок за собою кличе.
    - Як так? – дивується дядько.
    - З глузду його звело. Ніч у порозі – півень весь в гулянні.
    Ха! Ха! Ха! – регочемо всі  разом.
    Скоро наш гість зібрався йти. Взяв в руки  веретенце, придивився ще раз на нього, зітхнув:
    - Бувайте здорові. Зроблю нове, принесу.
    Через шибку на нас дивився  вечір. Мабуть йому подобалися наші розмови. Здалося на мить  – він мені веселенько підморгнув.
     - Осінь нині  закрутить вузликом  всі хмари, примостить їх в свій незримий людям мішок, віднесе в свої палаци.  Завтра небо буде блакитним. Мені про це повідомив дубок, що росте в кінці межі.
     - Розкажи мені, - цікавлюся, - що він тобі ще нашептав.
    - Погоду гарну. У нього ще листячко не облетіло і травичка під ним в ріст пішла.
     Я кожен день чула від  Санди  щось цікаве: то про погоду, то про звичаї людей, то якусь неймовірну згадку, а іноді – цілі оповідання з сучасності.
    Вернувшись якось із школи, застала Сандочку за дивною роботою.  Вона  мила гарбузи.
    - На виставку? – питаюся.
    - В кімнаті буду тримати. Рядком всіх поставлю, нехай живуть. Кожен рік так роблю. Деякі із них до пізньої весни  дотримуються.  Я з ними розмовляю, вони мене розуміють.
    - Хто?
    - Гарбузи, - круглить великі очі жінка.
    - Якщо маєш  гарну уяву, то все навколо стане говорити.
    Санда ніжно обіймає мене за плечі, тішиться словами:
    - Нині підемо до бабки Олександри. Мала з нею договір. Чекає на нас. Придивись на небо, воно свято зустрічає.
    - Яке?
    - Неділя завтра. А тепер збираймося. Вечір кличе у гості.
    Двір бабки Олександри чепурний, хата відбудована, веранда широка, велика. Хазяйка в строкатій  сукенці, без хустинки, з біленьким намистом на шиї показалася мені жінкою з міста.
    - Добре, коли гості приходять. Значить господиня ще в радощі живе, - весело зустріла нас тітка.
     Ставлю на стіл  подаруночок, вітаюсь ласкаво, присідаю на стільчик,  прикритий м’якеньким  покривалом.
    -  Стежка до моєї  хати не заростає. Кожен день нею ходять різні люди, - гордо відказує господиня.
    - Хто вам  допомагає в городі, в хаті?
    - Діти мої. Внучка бігає щодень. Ми з нею подружками стали. Розказуємо одна одній всі наші таємниці.
    - Дуже добре, коли є порозуміння, - піддакує Санда.
    Хазяйка чинно і ввічливо запросила до столу.
    - Будемо пити чай і балачки вишивати, - усміхнулась загадково.
    В куточку притулився невеликий столик, на якому  купкою книги, зошити, альбоми.
    - Можете читати? – питаюся.
    - Вчилася при радянській владі. Смішно було сидіти за партою, та бажання перевершило. Пізніше взялася за книги.  Раділа, що  навчилася грамоті. Чоловік не забороняв. Добрий був. На вісім років старший. Називав  мене дівчиськом. Кажу йому: «Павлуша, принеси водички свіжої». Усміхаючись відповідає: «Давно приніс. Ти ще сон дивилась, коли я  з джерелом  вітався».
    Бабка Олександра  зупинила  розмову, підлила  собі заварки, ковтнула смачно:
    - Догадалася я, що ви  хочете почути щось  від мене.  Вас цікавить минуле.
    - Так, - кажу. – Ви вгадали.
    - Навіщо далеко ходити. Я вам про  мого Павла розкажу. Людяний  був, чемний, сміливий. Коли  громадянська війна ходила селами, мій чоловік не примкнув нікуди: ні до білих, ні до червоних.  Пройшов деякий час – в село більшовики прийшли. Установили свою владу, керують новими законами.
Павла визвав до себе Лаврентій, він тут старшим  стояв. Запропонував йому бути писарем у них, бо всі вони  мало грамоти знали. Згодився Павлуша, все що казали йому, те і писав. Пройшов місяць, коли почули ми, що в сусіднім селі засіли біляки. Постріляли в ніч, побили одне одного, знову червоні перемогли. Тихо, мирно  і  вільно стало дихати. Тільки то була перерва: бандити, що називали себе чи то синіми, чи зеленими напали на Курашівку, а звідти опалом пішли на Миронівку. Почалися пожежі, крики, гармидер. Керівником в селі тоді був Митько  Горчук. Люди галасують, чути постріли, а  Митька ніде не видно. Мабуть сон солодким був, бо він нічого не чув, що робилося навколо. Мій Павло через  городи і долини добіг до Горчука. Затарабанив у вікна і двері.  Будить, а Дмитро ніяк не може зрозуміти, хто це.
   - Тікай! – каже мій чоловік. – На Миронівку напали. Багато їх. Не втримаєтесь.
    Тут, де не візьмись, якийсь здоровезний чоловік кинувся до Митька. Хотів його палкою вдарити, та мій Павлуша підставив ногу, дядько  впав на паркан.
    - Ти мені життя спас, - прошепотів  Горчук. – Я піду один, а ти вертайся  додому.
    Всю ніч недобре діялося в селі. Ми не виходили з хат,  боялися.
    Червоні знову  взяли владу в свої  руки. Та скоро мир закінчився. З міста новина покотилася, мов м’ячик по рівному місці, що білі збираються великими гуртами навколо наших сіл. День тікав у захід, хмарки купчилися, скоро темно стало. Біляки йшли тихо. Було їх багатенько, більше чим я коли-небудь бачила воєнних. Бійки не було. Червоні відступили, щоб  не проливати даремно  кров. Ранком зібрали всіх на майдані. Попереду вийшов добродій у гарному одязі, усміхнувся, привітався чемно.
    - Посібників червоних просимо вийти сюди, - сказав  якийсь старший із них.
    Мого чоловіка не було там.  В досвіт  пішов поле орати. Хтось доніс на нього, що він писарем був у більшовиків.  Вечором  мого милого забрали.  Не пручався, не виправдовувався, просто відповів: «Я гарно пишу, та ще й грамотно. Сказали – я і пішов працювати до них».
    Через два дні мого чоловіка червоні визволили з допру. Далі було різне: колгоспи, висилка людей в Сибір, голод. Все пережили. Коли  почалася війна сорок першого року, пішов мій соколик, мій Павлуша на фронт.  Прощаючись сказав:
    - Я вернусь, ти тільки чекай на мене.
    Два рази  Павло був ранений. Один  раз осколок сів в плечі, та мій чоловік сам добрався до лазарету.  Коли робили йому операцію, він тільки губи до крові кусав.
    В цей час привезли пораненого полковника: блідий, кволий, без свідомості. Крові багато витекло. Робити операцію треба, а де взяти кров? Зажурився хірург, не знає що робити. Мій Павло  запропонував:
    -  Беріть у мене. Я здоровий. Полежу у вас день і знову на передову.
    Лікар сумно усміхнувся, провірив кров у мого чоловіка, зрадів, що підійшла, подякував йому з сльозою на очах.
    Коли полковнику стало краще, медсестра розказала йому за Павла.
Той уважно глянув на мого Павлушу, попросив   домашню адресу, пообіцяв:
   - Зустрінемося в мирному житті. Вік тебе не забуду. Тепер ми брати по крові.
    Після війни полковник, його Олексієм Макаровичем звали,  приїздив до нас. Ми до нього в гості їздили. Коли були ще молоді,  зустрічалися частенько. Тепер немає мого Павла, не  маю з ким в подорож  вирушати. Олексій  пише, хоча і сам уже  нездужає.
    - Де живе ваш полковник?
    - В Києві. Фотокарточка  його на стіні висить.
    - Нагороди чоловіка збереглися?
    - У сина. Внукам показує. Розмови веде про те, як дід воював, як країну свою захищав від ворогів.
    - За себе можете щось розповісти? – цікавлюся у  жінки.
    - Розкажу. Спасла я від арешту двох братів Василенків. Про  те, що їх  хотять арештувати,  узнала  випадково. Йшла я до матері. Зустріла Феню, яка жила з одним керівником, що приїхав до нас з району. Хвалилася мені, ніби то уже скоренько  дехто поплатиться своїм гонором.  Високо задерши ніс розказувала, що надоїли  їй і її  Петрові колишні господарі, які корчать з себе щось надзвичайне. Подумала я над сказаним Фенею, і згадала - Феня зненавиділа братів Василенків за те, що вони не звертали на неї уваги, як на жінку. Передала  розмову з Фенею, своїй  матері, а вона – Василенкам.  Якраз в цю ж ніч прийшли арештовувати братів, та їх уже не було, встигли  втекли. Аж після війни появилися  вони  дома. Воювали всі роки. Орденів мали багатенько.
 - Я знаю одного Василенка, - каже Санда. – Він старенький уже. Хворіє. Погано ходить.
    - Це молодший брат, Йосипом звуть. Була я у нього нещодавно. Пережито багато. Всього і не згадаєш зразу. Іноді, коли думаю про минуле, до думки приходить різне: зле і добре, спокійне і смішне.
    - А чого смішне? – питається  Санда.
    - Пригадала, як я відьму ловила.
    - Яку відьму?
    - Не нашу. Чужу. Тут історія така вийшла. Прислали в наш колгосп чоловіка, який ходив гордо, з невдоволеним обличчям,  ніби у нього зуби завжди боліли. Дружини у нього не було.  Привів собі жінку з сусіднього села. Гарненька молодиця: весела, щебетлива, говірка. Ходить  поруч з ним  і всі  світлі  слова  до нього тягне.  В очі дивиться,  місяченьком   його називає.   Не знаю, як вона його любила, та  нищечком ще й задивлялася на інших чоловічків. Не один молодик  тікав від жінки до Клавоньки, так звали молодицю. Стояв гарний кучерявий  вечір. Раптом чую, хтось стукнув  у вікно. Відкриваю двері. Стоїть моя товаришка, розказує свою біду, що чоловік  її нині має  побачення з Клавою.
    - Де саме вони мають зустрітися? – питаюся.
    - Біля ожереду. Підемо зі мною. На вулиці нас чекає ще й  моя сусідка.
    - Зосю, - успокоюю жінку, - може то брехня?
    - Ні. Брат сказав. Він слідкував за нею.
    Взяли ми палки, вийшли за село, низиною пішли до  ожереду. Ніч за вечором не спішила. Відголоски сонечка ще  весело гралися в заході. Дивні високі відблиски пломеніли в небі: то червоними, то рожевими, то блакитними барвами.
    Поки йшли полем сутінки, крадучись попри нас, спішили в село. Дійшли  до ожереду, стали тихенько радитися, що далі робити.
    - Обійдемо його кругом. Придивляйтеся добре, може щось побачите – зразу же гукайте голосно,  - наказує нам Зося.
    Так і зробили. Ходимо, палками  шпортаємо солому, дивимося  пильно.
    - Мабуть вони вже пішли звідси, - хвилюється  сусідка.
    - Давайте ще разок обійдемо скирдочку, якщо не знайдемо – вернемося назад, - пропонує Зося.
    Жінки пішли в одну сторону, я – в іншу.  Зацікавила мене купа соломи, що горбочком стояла недалеко ожереду. Стала  її  перегортати,  приказуючи: «Найду, ребра поламаю!»  Раптом моя рука щось намацала, ніби шерсть якусь. Відсахнулася я. Та то була тільки мить. З соломи вискочила баба: волосся розплетене, сама в страшному одязі, ніби мішком зав’язана. Ойкнула я, схопила палицю і… як ударю те, що вискочило переді мною.  Баба не закричала, тільки зігнулась, припала на коліно, руками замахала, стала тікати. Пустилася я за нею, та вона спритна, міцна, скакала так високо,  мов  дика коза.
    Зося підбігла до мене,  питається:
    - То була Клавка?
    - Відьма! - регочу  веселенько. – Жаль,  що не піймала!
    Постояли ми кілька хвилин, перемелюючи мою зустріч з чимось. Та більше ми там нікого не знайшли, повернули в село. Зося чоловіка застала дома. Стояв наполоханий, захеканий, ніби біг звідкись.
    - Де ти була? – запитує легенько жінку.
    - За тобою бігла, та сил не стало догнати.
  Він ще більше розхвилювався.  Говорив щось не те, оправдовувався.
    - Клаву ми піймали. Добре дали їй ! Ти маєш щастя, що ноги у неї  прудкі, - регочу,  розказуючи  нашу пригоду Зосиному чоловікові.
     А він ховав очі і сміявся так голосно, що стеля дзвеніла.
    Не знаю, хто узнав за наше полювання на відьму, та слава ходила селом велика, багато було в ній придуманого, аж самим було весело.
    - Ви впевнені  що то була відьма? – хихикає Санда.
    - Відьми різні  бувають, - хитро киває головою жінка. – У нашім селі на Васюху говорили, що вона на коцюбі літає ночами. Ще доказували, ніби то ходить до неї якийсь чудний дідок, вона з ним при місячнім  світлі у карти  грає. Люди плескали язиками багато дечого. Ще про Клима Сабука розмови велися  довгі. Називали його знахарем, відьмаком, ворожбитом. Твердили, що він в свиню перекидається, під вікнами  рохкає і верещить.
    - А хто його свинею бачив?
    - Моя сусідка, стара Зощиха.  Божилася, що  в ніч приходив до неї: спочатку стояв як чоловік, а потім  свинею перекинувся.
    -  Видумки це все, - стверджує Санда і,  піднявшись легенько підходить до полиць, де знаходиться посуд.
    - Не бачила у вас раніше цієї миски, - розглядає гарний кольоровий полумисок.
    - В скрині тримала. Мозаря вона. Подарував моїй  тіточці, коли вона йому скатертину вишила.
    - Як це сталося, розкажіть, - хилю  погляд до жінки.
    - Тітка тоді молодою була. Нову вишиту  скатертину випрала, повісила сушити. В ту пору Лазар їхав селом. Побачив, зупинився. Покликав хазяйку,  просив продати.
    - Цієї не продам. Вишию вам таку ж, - сказала жінка.
    Лазар витягнув гроші з кишені, дав їй, пообіцяв:
    - Заплачу  ще більше, коли буде робота зроблена.
    Скатертину тітка вишила скоро, бо Мозар дав стільки грошей, що хватило би на таких дві. Коли  понесла  його замовлення, він не тільки  грошей ще дав, - витягнув з шкапи оцю миску і дав тітусі на пам’ять. Гарно світиться посудинка, коли дивитися через неї.
     Бабка Олександра встала, принесла  гарячу воду  залила чайничок.
    - Люди злі…Не зрозуміли Мозаря. Темінь і неповага…Був він знатний чоловік. Можливо мав якісь причуди, та хто їх немає? – зітхнувши, продовжила розмову господиня.
    - Що ви маєте у вигляді? – здивувалася я.
    - А те, що він завжди говорив дуже  учено. Багато читав. Писав,  що у нашім  Всесвіті ми не одні. Є ще життя десь. Земля  зв’язана з зірками, з планетами, можливо з чимось іншим, нам поки ще не відомим. Пройде час і люди за Всесвіт узнають багато цікавого.  Жаль, що нас тоді не буде.
    Я слухала і  мені не вірилося , що це все розповідає  стара проста сільська жінка. В її розмові, в її рухах, в її пізнанню світу було щось святе і вічне.
     Санда перепитувала бабку про зірки, про сонце, про місяць. А вона  морщила легенько чоло,  розказувала про вичитане нею,  прибавляючи у свої оповідання щось  придумане своє.
    - Коли ми йшли до вас, примітили біля воріт високого клена. Він сам виріс чи …? – наливши собі заварки, запитала я господиню.
     - Ні, то я посадила. Прийшлося мені побувати в Києві. Випадково познайомилася з черницею. Молода жінка пішла служити Богові і була щасливою. Слова у неї, що коралі, якими вишивала образ. І під цей візерунок  повідала  вона мені багато цікавого, від чого я  була дуже здивована. Віру цю принесла  я додому і …залишила її біля себе. Справа в тому, що клен, коли розрізати його стовбур, має в своїй деревині  дуже гарні картинки, і багато з них схожі з образом Божої Матері. На його листочку є п’ять зубчиків. Це символ п’ятикутної  зірки Вифлієма - знак народження Ісуса Христа. А ще це число  виділено в Новому Завіті. Крім того, кленове дерево несе у собі доброту і спокій у сім’ї. Його висушений  листочок  люди носять з собою – він захищає їх від недоброї сили. 
    - А я знаю, що колись, у наших предків кленом називали нареченого, а наречену – калиною. Як вам це? – хитро усміхнулася Санда.
    - Ось і посадила я клен у воріт. Не було такої осені, щоб хтось не приходив полюбуватися на нього. В пору жовтня він ніби горить. Таких кольорів, які бувають на кленові, я ніде не бачила.
     З тіткою Олександрою ми попрощалися, коли в курнику затріпотів півень.  Чи то він чогось злякався, чи щось приснилося погане, тільки забив крилами, гукаючи: Кри-кру-ко-о-о! Курки запитували, що трапилось, та півник прикрикнув на них, і все враз стихло.
    Село спало праведним солодким сном, а ми з Сандою йшли  вузькою вуличкою, що нагадувала мені таємничо-казковий тунель, і весело сміялися самі над собою, як дві «приблуди» не можуть заспокоїтись, шукаючи, те, що було колись  давним-давно. 
    Зима завітала в Миронівку не раптово, але якось так, ніби її ще не чекали. В ніч випав сніг, прикривши землю білими ковдрами. Люди тішились, щиро віталися один з одним, раділи переміні погоди.
     Я ходила в школу навпрошки через садки, так мені було приємніше бачити природні красоти.
    - До нас нині прийде моя бабця, - охоче розповідає Санда, зустрічаючи мене біля хвіртки. – Заскочила  до мене коли йшла до своєї подруги, спішно повідомила, що має охоту розказати нам дещо цікаве.
    Через пів-годинки Пилипівна вже була у нашім порозі.
    - День добрий! – привіталась дзвінко. – Несу вам сухі гриби, сливки і райські яблучка. Все це дуже потрібне людині, бо в них є залізо, яке необхідне  чоловічому організму.
     - Будемо вечеряти тим, у чому є вітаміни А, В,С – ставлячи на миски варене м'ясо і печену картоплю, - каже, ніби читає вірш Санда. - Добавлю квашеної капусти та ще й  вина із сливок.
    Пилипівна потерла долоні, зиркнула  в куток, де висів портрет Шевченка, приспівуючи словами  повела розмову:
    - Хочу вам розказати одну повість про наше село. Мати говорила, що це чиста правда. Спочатку запитаю Санду, чи знаєш ти Самсонів Яр? Ага. Знаєш. А чого його так називають?  Не знаєш?  Тоді послухайте, поки я пам’ятаю, надзвичайно-чудну історію, в якій зібралася дійсність, видумка і щось потаємне, невідоме людям..
    - А що, є такі історії, які ви забуваєте?
    - Не пам’ятаю такого. Та …роки ідуть, всяко може статися. Час сиплеться, мов пісок з руки. Скроні даху моєї хати побіліли вже зимою. Не можу зупинити сніжні вихори, що іноді видувають з мене настрій і здоров’я. Правда, струни моєї душі ще не перестають дзвеніти. Мелодії ще чисті, та боюсь я, що вони можуть в один раз обірватись.
    - Не говоріть так, - сказала Санда. – Краще їжте  і …розказуйте. Тоді і нам смачніше буде.
    - Раз так говориш, то давай згадувати минуле. В ту пору, коли моя бабуся була дівчуком, в нашім селі жив багатий чоловік. Звали його Самсон. Гарний з себе, здоровий і працьовитий. Хата його знаходилась якраз недалеко лісу. Кусочком цього ліска  він і володів. Межею між його і Миколи  Тихого землями був яр, якого люди боялись і обходили, розказуючи,  що там здавна живе щось страшне і зле. Самсон слухав ці розмови, сміявся весело. Бабуні своїй сказав: «Розкопаю Яр, вирівняю його, заберу у своє володіння». Бабка злякалася, просила внука не робити цього, та він уперся: розрівняю і все тут. Коли в Миронівку завітала весна, Самсон поспішив закінчити роботу в полі і твердо виказав: «Нині почну Яр рівняти». В досвіт другого дня взявся за роботу. Не досипає чоловік, не їсть як потрібно, дома буває рідко – весь час в непосильній праці. Люди говорять, що він уже багато дерев покидав у глибину і Яр почав поволі виповнюватися. Тільки цього дуже мало для тієї глибини, яка тут була здавна. Цілих три  роки мучився Самсон, а Яр не піддавався йому. Ледве не плаче чоловік, тільки  відступити від задуманого не хоче. Тут бабці приснився сон, ніби то Хтось із-під землі каже їй: «Скажи своєму онукові, щоб відступився від Яру, інакше …». Після цих слів щось довго кричало і гриміло в небі. Біжить бабка до внука, розповідає йому свій сон, а він не слухає її, показує, що  Яр вже наполовину засипаний.
    Вернулася бабуся додому, злягла і …померла. Самсонові радять взятися за розум. Та то тільки розмови – він знає своє – звозить і кидає в яму: землю, листя, бур’яни, віти дерев, каміння, пісок, гравій і все інше, що непотрібне людям. Якось прийшов до Яру сільський староста. Глянув, почесав потилицю, задумався. Самсон радіє, що зробив багато і скоро буде мати гарний ліс, який збільшиться площею.
    Під осінь пішли затяжні дощі. Вище лісу утворилась річка, яка жваво попрямувала до Яру. Вода не питає нікого куди їй бігти. Течія скора, завихрена, бурхлива розхвилювала Самсона, бо побачив, як потік зносить все, що він довгі роки складав там. Ось якраз з цього часу помутніло в Самсоновій голові. Ходить селом, підспівує сам собі, розмови водить, як він скоро лісок новий посадить.
    Зима того року була дуже зимна і снігова. Накидало стільки снігу, що не стало видно глибини Яру. В один ранок сусідка Самсона  почула, як голосно реве його корова і товче копитами кінь у хліві. Прийшла до обійстя, покликала господаря, та тільки тиша зібралася у собі. Поспішила жінка  до куми, привела її, а та візьми і скажи: «Мабуть горе скоїлося у хазяїна. Потрібно заявити керівнику села».Так і сталося. Самсон пропав. Дядько Прокоп розповів, що три дні тому назад бачив Самсона, який спішив в бік свого ліска.
    Весна довго топила сніг, повнила потоки, носилась вітрами, хвалилась, що скоро потепліє. Двоюрідний брат і дядько Самсона кожен день ходили до Яру, щоб переконатись, чи не там загинув їх родич. Все було марним. Яр знову углибився, осів, став ще страшнішим. В травні дві молодиці, вертаючись вечором з Миньківки, вирішили скоротити дорогу, пішли попри Яр. Та, що йшла ззаду трохи відстала від подруги, раптом почула чийсь густий, ніби нечоловічий голос: «Йди зі мною, красуне. Є у мене для тебе дружок, Самсоном звати. Добре буде вам обом в моєму будинку. Не бійся нічого». Молодиця озирнулась, а якесь велике чорне видіння, протягнуло до неї довгі руки, весело провело червоним язиком. Ойкнула жінка, не оглядаючись побігла доганяти товаришку. Дома молодиця впала на коліна і до півночі молилась Богу за душу Самсона.
    Пилипівна зітхнула, перехрестилась, зиркнула по черзі на нас з Сандою, продовжила розмову:
    - З того часу Яр називають Самсоновим. Донині ходе там його душа, шукає покаяння.  Жадність погубила чоловіка. Є сім  людських гріхів, заборонених Богом. Один із них – жадність. Я вірю в це. Мама казала, що гріхи їздять за нами на чорних возах.
    Санда тихо зітхнула, задумалась.
        - Я хотіла ще вам нагадати про Миколу Брунька, - підхопила знову  розмову бабуся. -  Він мій далекий родич. Помер давненько. Коли хворів, признався родині, що підписав наклеп на невинну людину. Спонукали його  це зробити  керівники з району. Він тоді головою колгоспу працював. В один день вертаючись з міста додому, на його машину з неба впало каміння. Отямився в лікарні. Коли робили йому операцію, бачив поруч з собою чоловіка, якого зрадив. Одужавши, Микола рішив попросити пробачення у невинної людини. Не хочу називати вам прізвище, воно вам не потрібне. Ніхто не знав за цей випадок Миколи. Аж перед самою смертю признався і ніби висповідався перед людьми.
    Чути було як муркає кицька, що давненько сидить біля бабки.
     - А зараз ми попробуємо цукерки. Шоколадні. Ви їх любите, - звертається до бабуні Санда. 
    - Дякую. Не забула про мій смак.
    Я дивилася на жінок і ставало мені радісно і привітно, що знайшла собі в Миронівці не тільки роботу, але й людей, що стали мені рідними у всіх відношеннях життя.
     Зимові дні ходили по Миронівці різними змінами погоди. В запашний веселий зимовий  вечір ми з Сандою, вирішили піти до її подруги Насті, що живе не дуже близько. Якраз там знаходиться  горбиста широка дорога, по якій весь день ковзаються діти. Крик, сміх, гармидер – щастя дітворі. Пізнім вечором, Настя, хитро зиркнувши на нас, запропонувала: «Давайте на ковзанку! Є  у мене сані мого діда Антона. Всі вмістимося».
    До півночі тішились ми, галасуючи і вигукуючи різні веселі вислови, несучись на санях в широку, снігову долину.
    Новий рік я відмітила в Миронівці. В святковий вечір до Санди завітали:  тітка з чоловіком, племінниця з своїм хлопцем, і незнайомий молодик, який не спускав очей з Сандочки. Звали його Йосипом. Був він малослівним, з чарівними карими очима. Коли гості розійшлися, я повела розмову про нинішній вечір, і Йосипа, який був тут не просто на новорічному святі.
    - Він племінник тітчиного чоловіка. Живе в Вінниці. Вдів. Немає ще й року, як трагічно загинула його дружина. Ми з ним знайомі давненько. Я й не знала, що він приїхав. Прийшов, тай прийшов…Щось і мене тягне до нього. Зарання не стану  ворожити. Все може статися, - сяючи усмішкою розказує мені Санда за Йосипа.
    …Новорічні канікули повезли мене в Гайсин.
    Цілі дні і  вечори розповідала тітці і її подругам про Миронівку. Мова ширилася про людей села, про школу, про різні пригоди, за які я знаю від селян, про те, що історія  того краю дуже гарна і цікава. Тіточка слухала і не могла надивитися на мене. Відпочинок скоро закінчився і я, забравши в очі  прощання, сіла в автобус, який повіз мене  знову до моєї Миронівки.
    - Як живе Пилипівна? - питаюся Санду.
    - Чекає нас в гості. Кличе на старий Новий рік. Підемо ворожити.
    - Як  ворожити?
    - Бабка  розкаже. Я теж дещо  знаю -  тільки вона краще це робить.
    Зимові кольорові дні раділи  морозами, сипали густеньким снігом, співали і віршували вітрами.
    - Погода нам на руку, - дивиться через шибку у небо Санда. –  Приготовила я горіхів, печива, яблук і… грошей. Це така традиція. Все це  треба нести з собою.
    Докія Пилипівна зустріла нас примовляючи:
    - Дорогі гості! Заходьте з миром! Страви на столі, дідух  у  кутку, хата прибрана ще з самого рання! Дякую, що завітали. Бажаю щастя, здоров’я на довгі роки в білі світи!
    Ми низько вклонилися, відказуючи своє:
    - І вам радості і здоров’ячка на довгі роки. Нехай множиться добро і щастя у вашій оселі.
    Через пів-годинки  всі разом  попрямували до бабчиної сестри, потім  до доньки, по-дорозі заходячи в хати, де жила велика Сандина родина. Кругом залишали горіхи і печиво, цукерки, і забирали те, що нам давали. Колядки і щедрівки співали під вікнами хат і так весело реготали, що трохи не падали з сміху.
    Коли вернулись знову в оселю Докії, хазяйка загадково доповіла:
    - Будемо ворожити. Беріть миски, мніть куски паперів, підпалюйте її і пильно дивіться, що там показує полум’я.
 Ми так і зробили.
     - А тепер придивіться на те, що залишилося від папірців, -  підказує бабуня.
    - Мабуть це моя  доля, - хилить голову Санда, - Дай то, Боже, щоб збулося нагадане.
    - А  я бачу рушник і валізу. Далі чоловік якийсь, - кажу  розгублено я.
    - Те що ви там видивили, чекає вас в цім році, - запевнила бабка.
    Вернулися ми додому пізно в ніч. Перебираючи розмовами нинішні  мандрівки, голосно сміялися, кепкуючи над собою і ворожінням.
    Шкільні справи радували мене.  Я подружилася з молодими вчительками. Іноді ходила до них у гості. Та усе-таки, самою вірною подругою у всьому була у мене Санда.
    За час свого перебування у Мироніці  я кілька разів їздила у районне місто. Мені воно сподобалось, бо було щось у нім схоже з моїм Гайсином. Тітка писала довгі листи. З них я узнавала все, що там діялось. Та як би мені добре не жилося, тягнуло мене в край, де народилась, де жила, де  корінці роду.
    Весна заголосила річками, защебетала шпаками, витягнула в небі  гурти  журавлів, качок, гусей. Блакитні вітри носилися попри хати, сідали на вершки дерев, гойдалися, граючись з сонячними промінцями. Санда, задерши голову в  простір, питає мене:
    - Можливо підемо в ліс? Я познайомлю тебе з Іваном Павловичем. За фахом він агроном, та працює давно лісником. Гарний, ввічливий і загадково-цікавий чоловік. Тобі аотрібно з ним подружитись.
    - Підемо. Я люблю ліс. В Гайсині він межує з містом, а ми його називаємо Дядьком. Назва ця укоренилася з давніх років. Особливо в Дядькові гарні   поляни, де по-моєму розумінню квітують сотні трав, які тільки є у світі.
    - А ми з тобою побуваємо у Білому лісі. Там ростуть одні берізки, а посадив їх Іван Павлович.
    -  Коли підемо? – вхопивши думку за китичку радості, питаю я.
    - Завтра, - широко розкривши руки співуче відповідає Санда і, перекрутившись три рази на одній нозі, добавляє: - Є така прикмета, щоб здоровою бути, коли перші радощі весни залетять тобі в серце.
    Я тут же повторила те ж саме, що зробила Санда і, регочучи, присіла на стару кольорову колоду.
    Наступний день видався погожий. Лісника ми застали біля його хати, він щось уважно  приміряв, креслив, розмовляючи сам з собою.
    - Кого я бачу! – зрадів чоловік. – Завітали. Дуже радий!
    - Ми зібралися  до вас, але маємо прохання напроситися і піти з вами до Білого лісу, - каже Санда, оглядаючи подвір’я  чоловіка.
    - Я  й сам думав пройтися там. Погода стоїть незрівнянно приємна. Мої теперішні думки всіма барвами в’ються чи то віршами, чи піснями. Вчора   бачив, як ранок записував нотами спів птахів. А вечір заходив в стожари краєвиду, гукав комусь, щоб не спішив понівечити  кольори. Три дні тому назад п’янке повітря тішило мій лісок. Йшов я ним, а навколо  бігали тонесенькі промінчики, ніби кликами мене погратися. Весна! Це все вона робить.
    Я була дуже здивована такими розмовами лісника, та скоро зрозуміла, що він не тільки поетично-обдарований чоловік, він ще й мудрий від природи. 
    Спочатку пішли ми попри сад. Далі  вийшли до широкої  межі, звідки  починається лісний масив.
    - Візьмемо правіше. Обминемо дубові  поляни, - радить  Іван Павлович.
    Три хвилинки і ми входимо в світлий березовий лісок.  Тут ростуть  різні по віку  дерева. Якась несказанно велична і разом з тим проста лісова красота  вразила  мене. Я не могла надивитися на все. Квітнева пора брала своє. Травички, мов стрілочки, уже  густенько  витягнулися з землі. Білі і блакитні квіточки присідали при пеньках, під кущами, на галявинах. Перші малесенькі свіженько-зелені листочки зиркали в білий світ, широко відкривши очки, ніби питалися, куди це вони попали.  І все це було осяяне золотом сонця, що широкими промінцями гріло лісне мереживо.
    Іван Павлович кинув погляд на нас, молодо кахикнув, усміхаючись тихо і загадково.
    Санда ходила від дерева до дерева, обнімала  їх, горнулася лицем, щось говорила.
    - Чула я нібито ви самі посадили цей ліс, - дивлюсь на  лісника, що присів на почіпки, розглядаючи якусь паличку.
    - Було колись. Зробив і…заспокоїв душу.
    - Якщо можете розкажіть.
    Іван Павлович тихо зітхнув, пригорнув  погляд берізки, що високим станом  і світлими вітами-косами тішила себе у  весняній радості, мрійно побіг розмовою у далеке своє:
    - Добрі ви люди. Чому би не вернутися в молоді мої роки? Трапилося це в той час, коли я вчився в агрономічному технікумі. Направили мене на  практику в  радгосп «Світлий». Не гаючи часу, рішив зразу же піти на місце мого практичного досвіду. Якраз біля цього лісу, зустрів незнайому дівчину. Мить, і…забув усе: в моїм видінні появилася  берізка, що вийшла край узлісся і…зупинилася  від  щастя. Не пішов далі, вернувся і …познайомився з красунею. Полюбили ми одне одного, чекали, коли я закінчу навчання і… поберемося.  Дівчина була не місцева. Звали її Анфісою. Приїхала з міста Тули до тітки. Горе у неї трапилось – загинули батьки, коли їй було сімнадцять. При зустрічах,  розповідала мені про свій край, де пройшло її дитинство. Особливо гарно говорила про березові ліси, що росли  за її рідним містом.
    - Ти сама берізка, - тулив кохану до себе, а вона сміялася так дзвінко, що  радість переповнювала мене.
    Весілля вирішили грати в осінь. Будували плани, складали мрії, носили все це  в думках – і не чули, і не бачили, як навколо ходили розмови про  неспокій в світі.
    Наше надумане про  щастя, про сім’ю, про майбуття  розірвала війна сорок першого року. Я пішов на фронт, а Анфіса залишилась чекати мене. Якби ви знали, скільки я написав їй листів! Мовчала не тільки Анфіса, мовчала і її тітка. Тоді я написав сусідці Анфіси. Відповіла вона мені, що моя мила поїхала до себе на батьківщину, а  тітка важко захворіла. Скоро її забрала  до себе племінниця, де вона й померла. Так пройшло чотири роки. Вернувся  в село, та багато людей уже не застав. Одна  стара жінка розповіла, що чула від когось,  нібито Анфісу німці вивезли в Німеччину. Рішив я завітати в Тулу.  Моєї коханої там не було. Ні одного листа, ні одної звісточки ніхто з її родини від неї  не отримав. За довгі післявоєнні роки написав  сотні листів у різні інстанції, розшукуючи дорогу моєму серцю дівчину. Відповіді приходили  не втішні – Анфіси ніде не знаходили.  Так йшов невгамовний час.  Було мені десь під сорок, коли  вирішив посадити березовий лісок - пам'ять за Анфісу. Завітав  до голови колгоспу, попросив дозволу викорчувати старі пні,  почистити поляну від кущів і закласти молодий ліс. Рішення було прийняте, робота почалася.  Коли все було зроблено, правління колгоспу винесло мені щиру подяку, нагородивши різними преміями. Так і живу  до нинішнього дня тут. Тепер, коли  старість сивиною в чуприну, коли зимовими ночами  минуле стукає в шибки – я  думками ходжу в юні роки і поруч зі мною завжди іде Анфіса. Нині знову сюди прилетіла на крилах щаслива весна. Березовий лісок одягається в зелений колір. Я ходжу ним,  розмовляю, бо в кожній берізці живе моє кохання у вигляді моєї милої.  Беріг моєї долі тут.  Лебедять високо мені мої спомини.  Німий крик сідає у грудях, а снігу на волоссі все більше і більше, а я не перестаю шукаю свою Анфісу, ніби то вона пішла і … скоро має повернутися назад. Нині в досвіт прокинувся. Вийшов на вулицю -  аж дух забило, коли переді мною розкинулись  небесні   далі  з зоряним квітником. В такі часи мені хочеться рифмувати вірші.
    Ми з Сандою тихо переглядались, а лісник говорив, і говорив, і мова його була наповнена словами, які я ховала в собі, щоб потім, колись, витягнути їх звідти і ходити споминами цього дивного, доброго і розумного чоловіка.
    Більше двох години ходили ми лісом.  Збирали травичку і квітки, тішилися згадками  Івана Павловича,  сміялися настроєві квітня, що кидав в наш бік свої полум’яні погляди.
    - Хочу вам відкрити свою маленьку таємницю, - зізнався нам  Павлович. – Написав я багатенько про природу, про наш край, про людей, що тут мешкають. Не знаю -  навіщо мені це все було, але писав і… радів. Маю три зошити, багато різних паперів, вирізки з газет і журналів, де згадується моя Миронівка і наш край. Можу дати вам дещо, якщо захочете. Прочитаєте – вернете. А якщо сподобається – то залишіть собі. Я ще багато чого напишу. 
     Йшли ми з Сандою дорогами села  і мовчали. Стільки вражень отримали,  що іноді за рік такого не узнаєш. З нами тихо йшла  днина: світла, добра, весняна.
    В кімнаті, розгорнувши зошити, я була здивована настільки, що навіть Санда присіла поруч, щоб роздивитися все, що нам подарував лісник. І чого тільки там не було: засушені квітки і листочки, цвітні камінчики, кора дерева, дві гілочки з насінням, та ще корінець з приємним запахом літа. Все це було акуратно згорнуто, підшито, підписано, що воно є і до чого воно. Щоденник, так ми назвали записане Іваном Павловичем, мав гарний вигляд: все в нім розділено на відділи, роки, числа, дні. Про події села чоловік  писав так, ніби  повість  розказував. Філософія і особисті роздуми, почуте від когось і свої вигадки, перекликалися, згорталися або розгорталися, створюючи мережку виняткових оповідань, нарисів, білих віршів. Я читала і не могла відірватися від списаних лісником зошитів. Окремо завернутий  альбом, присвячений Природі. Дуже святково, велично і поетично розписав його автор. Сторінки починалися або з віршів, або з слів, як  він бачить земний білий світ і все, що живе і діє в ньому. Перечитуючи все, я навіть тихо заплакала. Особливо там, де він вів сам з собою розмови про людські долі.
    Травень щодень носив нам щось нове. Вставали ми рано, далеко до сходу сонця. Я сідала писати свої плани до уроків. Санда швиденько підтягувала  господарські справи, бо поспішала на свою основну  роботу. Та як би там не було, ми ніколи не пропускали тих хвилин, коли відходив ранок і наступав день. Спочатку на небі линяли зірочки, потім мінявся колір  всього неба. Далі починалось щось таке, яке уже описати і розказати не в силі ні один чоловік землі. Явище сходу сонця – дивина із дивин. Я присідала на лавочку біля хати і… ніби завмирала. 
     Травень вів школярам надію на канікули, а для нас вчителів – відпустки.
      Якось перед уроками директор школи заявив:
    - На  районну конференцію поїдуть двоє вчителів. Будете виступати від імені нашої школи. Не підведіть.
    Тут він назвав моє прізвище, від чого я зраділа і…задумалась.
    Вечором отримала листа від подруги Галі з Гайсина. Хвалилась мені  подруженька, що має хлопця і в осінь будуть грати весілля. Перепитувала, коли  їй напишу про свого нареченого, та я не мала чим похвалитися – за рік роботи в селі ніхто з молодих людей мені не подобався. Були випадки, коли  хтось із місцевих дорослих  парубків запитував,  чого я не ходжу на танці і рідко буваю в кіно. Всім відповідала одне і теж: ще не прийшов той час, коли я навчусь танцювати, щоб показати себе. Хлопці сміялись, не гнівались.
    - Я завтра  їду на конференцію в місто. Думай, що там потрібно тобі купити, - хвалюсь Санді, переступивши поріг хати.
    - Привези з собою дружка для кохання, - присідає на стільчик жінка і тут же добавляє: - Пам’ятаєш, як ми ворожили в Новий рік? У тебе був рушник і…валіза. Рушник – дорога. Валіза – життєве багатство. Все сходиться.
    - Добре, - кажу жартівливо. – Привезу…Не помішає.
    Досвіток розбудив мене півнем. Строкаті небесні зірки милися срібною росою, махали  промінчиками-руками, усміхаючись тихо щезали. Дві кудлаті хмаринки, витягнули за собою сонечко, побажали мені щасливої  дороги. Перед початком конференції зі мною трапилась малесенька неприємна пригода. Я на три хвилинки запізнилася і пробираючись  між стільцями, шукаючи вільне місце, як на гріх, зашпортнулась і ледве не впала на руки молодого чоловіка, який, підтримуючи мене, прошепотів: «Все добре. Не турбуйтесь». Зніяковіла,  вибачилась, присіла якраз біля незнайомця. Глянула боком на мого сусіда, відчула що він теж зиркнув на мене. Усміхнулись одне одному,  а на перерві - познайомились. Звати його Євген. Він працює в відділі освіти, любить природу, частенько ходе мандрувати  туди, де, по його розумінню є що побачити і відчути.  Від такої розмови стало  легко і привітно вести діалог.
    Після обіду Євген запросив  відвідати  музей. Потім ми пішли до криниці, яку тут називали: «Срібною».
    - Раніше, чим випити водички з цієї криниці, потрібно задумати бажання. Ковтаючи воду – думай про своє задумане і воно обов’язково здійснеться, - серйозно розказує мені чоловік.
Воду я випила, а бажання заховала глибоко в серці.
    Через два тижні  Євген приїхав до мене у Миронівку. Санда не знала де його посадити, які страви подати на стіл, весь час розказувала про щось цікаве.
    Так у мене  появився той, про якого я частенько мріяла.
    У відпустку поїхала спокійно  і впевнено,  знаючи, що новина, яку везу тіточці щиро  порадує її.
   Скоро  ми з Євгенієм  вирішили  одружитися. В планах у нас було - спочатку переїхати мені до нього в районне місто, а через років два – перебратися  жити в Гайсин.
    Моїй  тітусі  плани сподобалися, а коли Женя завітав до неї  -  розсіялися всі сумніви.
    Вернулася я в Миронівку під осінь.  Санда зраділа, ходила біля мене лише не навшпиньках. В її очах я ловила то смуток, то радість, а то і маленьку розгубленість.
   … Осінньо стеляться тумани над містом, де я живу з  моїм  чоловіком. Їх синява нагадує мені мокрі коси привидів, про які розповідала Сандина бабуся. Часто йдучи на роботу або повертаючись з неї  виглядаю дорогу, що веде з містечка до села, де я прожила цілий рік.
    Працюю я у школі. Довгими   вечорами присідаю до столу, перегортаю  зошити і листки, які подарували мені люди села, читаю дещо Євгенові, ловлю його ласкаві погляди, тішу думку, що маю гарного і  ввічливого слухача.
    - Напиши про це повість, - радить мені  Євген. – Назви її: «А у нас в Миронівці…» Понеси до редактора газети, дай прочитати. Ти зібрала чудові оповідання села.  Може і сама  не думала, що воно так вийде,  але воно зібране і вже проситься  в люди. Не тримай у собі, відпускай у світи, нехай інші знають за свій край і події, які тут відбувалися і відбуваються.
    Під спів білої вітрової  пороші, під  роздуми січневої зими почала я писати все те, що узнала, почула, прочитала за Миронівку.
    Скрипіло перо, шелестіли аркуші паперів, світло настільної лампи дивилось на мене, раділо, ніби допомагало. Ловлячи думку, йшла я селом з бабусею Пилипівною, заглядала в вікна дивного будиночка  Мозаря, сміялася з витівок тітки Олександри, слухала спів Лемчукової криниці. Тут же поруч  ходив   веселий   молодий Андрій  з вудкою до Блакитного ставу. Здалеку махав рукою Іван Павлович, а за ним стояв стіною білий ліс беріз, який він посадив в пам'ять своєї коханої.  Сміх  Санди так і носився навколо моїх споминів, ніби підказував, щоб я не забула чого-небудь.
    Весною написане мною понесла  до редактора місцевої  газети. Поклавши перед ним списані листки,  вибачилась:
    - Ось…написала дещо. Прочитайте, якщо  сподобається – надрукуйте.
    Чоловік відкрив сторінку, став читати.
     Я сиділа і чекала, що він мені скаже, та редактор, не відриваючись від написаного, мовчав.
    Зачекавши кілько хвилин і не дочекавшись відповіді, я тихесенько вийшла з кабінету.
     Над містом летіли чорногузи, прямуючи до Миронівських долин, бо коли я там жила, Санда казала, що вони ніколи не обминають цю місцевість, тут  спочивають, деякі залишаються, деякі відлітають, щоб в осінь знову зібратися там великими гуртами.
    На душі було спокійно, надійно, добре.


               

            
               



                ВИШИВАНКА

                Полем дівчина ішла, несла в собі кохання…
                П. Лукіян    


     - Доброго ранку, пане Михайло! Як відпочивали?  - вітає свого гостя господар садиби, високий ладний із себе  Ліон Олександрович.
    - І вам доброго і благословенного раночку! Спав, як після купелі, - весело розказує, ідучи назустріч хазяїну молодий чоловік з ласкавим поглядом  і світлим блиском в очах.
    - У місті я живу по-міському. А в селі мене будить досвіт.
    - Мій покійний батько завжди вставав ранесенько. І я навчився від нього бути ранньою пташкою. Моя тітка говорить, що хто рано встає, тому Бог подає. Давно помітив, народні прикмети дотепні, правдиві і влучні. Народ – геній.
    - Мій дідусь теж так говорив, як ваша тітонька.
    - Не знаю, як вам сказати, коли ми  познайомились, зрозумів - переді мною розумна людина. Дізнавшись, що ваш дідусь з Київщини, зрадів і попросив долю, щоб зробила нас товаришами.
    - Вінниця від Києва недалеко. Земляки ми, і я нині щасливий  і хочу признатись, теж волів, щоб ми стали друзями.
    - Якщо вам не спиться,  хочу запросити  пройтись зі мною по землі, яка нині ще моя.
    - Чому так говорите? Ви що хочете продати садибу? – з цікавістю запитав Михайло.
    - Йде до цього. Мені сорок п’ять. Я вже можу дивитись вперед на років двадцять, а можливо і більше. Зміни грядуть великі на землі. Час не стоїть на місці. Невдовзі поміняється стрій і буття чоловіка.
    - Десь глибоко в свідомості у мені теж жевріє така думка. В Вінниці і Одесі  діють гуртки незадоволених владою. Був я у них на зборах. Поки що там немає єдності. Але є початок. Не тривога, а якийсь чи то жаль, чи сум приходять і здалеку загадково дивляться на мене.
    - Не люблю політики. Ніколи не вхожу в неї, тримаюсь особистого висновку. Як сказав поет – визрівають інші часи.
    - Нам їх потрібно зустріти і пережити, - рве квітку кульбаби  Михайло і, розкривши руки, біжить назустріч широкому полю, куди вони з Ліоном вийшли.
   - Тут посіяне  жито і пшениця. А правіше, на взгір’ї розкинулись виноградники. Ліворуч – сад. А біля нього пасіка в сімдесят вуликів. Придивіться уважно в сторону звідки ми прийшли. Ви бачите кусок землі засаджений липами. Це для бджіл. В долині, де я нині косив – впереміжку трава з різними квітками багатими медом. Ви мабуть не звернули увагу на оберемок різнотрав’я, яке я приніс з долинки. Люблю, коли пахне покосами, - присівши в траву веде розмову Ліон.
    - Господи твоя воля! Я відчуваю себе в раю! Такої красоти не бачив ніколи. І це все ваше? – миється росою Михайло і безтурботно сміється немов мала дитина.
    - Цей куточок купив мій дідусь, виходець з-під Києва. Випадково попав в гості до свого приятеля в Кишинів,  тут і знайшов свою половинку. А через два роки побудував те, що ви вже бачили. Батько  наполовину міський чоловік. Я же – закоренілий фінансист. На дев’яносто процентів мешканець міста, десять – села. Мати моя француженка. Дружина – гречанка з Одеси. Говорив вам, що матінка нині  в Парижі. Її сестра рано овдовіла, дітей не мала, зате була і є дуже багата особа. Мамуся приглядає за нею, хоч і у неньки немалі літа. Донька тягнеться до роду жінки, а син – збирається у Францію. Нехай. Я не перечу. Хоч я не політик, але і ми скоро переїдемо туди жити.
    - А мене не покличете з собою? Я буду добрим вчителем ваших внуків, - злегка жартує Михайло.
    - В той час ви будете відомим письменником.  Не питайте, хто дав прочитати ваші твори, все рівно не скажу, - сміється Леон і, легко піднявшись з землі, усміхається:
    - Лукера буде незадоволена, що ми вчасно не прийшли снідати.
    - Зрозумів, Лукера ваша кухарка.
    - Її чоловік Марко працює у мене управителем садиби, а вона веде все інше, що потрібно в господарстві. Їх синок вчиться в місті. Вони мешканці сусіднього села. Десять років тому у них трапилась біда. Їх старесенька тіточка випадково викинула вуглини з пічки за хлів. Згоріла хата і всі хазяйські будівлі. Я рішив забрати їх до себе. Українці вони. В цім селі більша половинпа населення українського походження. Зі мною вони розмовляють на двох мовах. Нині ми і  поїдемо знайомитись з сільськими людьми. Не знаю, як був би я без Марка. Раніше у мене працював чоловік з міщан. Злодій, яких рідко знайти. Платив  йому гарно, а він мені віддячив злом. Вкрав дещо з посуди, цінних картин і двох килимів, і …кудись подався. Не доганяв його. Зате в той рік мав прибуток від Одеського  морського пароплавства в два рази більший, чим чекав. Та і в банкові, де я маю цінні документи, справи пішли непогано.
    - Тепер я знаю вашу біографію. Люблю людей, які не криються в собі: все, що мають, розкривають перед світом.
    …Підійшовши до центрального двох-поверхового будинку, Ліон і Михайло зупинились біля високої липи,  під якою стояв стіл.
    - Зверніть увагу на букет біля столу. Це Лукера перебрала мій оберемок трави, і зробила чудо. В  відрі красується літо. Вона дуже любить квітки. Коли варить варення, кладе туди якісь  чи то листочки, чи пелюстки, від чого страва стає особливо смачною і ароматною, - присідає на лавку господар, показуючи очима  на будинок звідки вийшла гарненька молода жінка, направляючись до них.
    - Вітаю вас! Сніданок подавати сюди, чи? ..
    - Сюди. Хочу пана Михайла порадувати свіжим повітрям і чаєм, який ти заварюєш, коли я дома, - проводить рукою по скатерці Ліон, зиркаючи на жінку.
    - Все що ви любити, я зварила, - поправляє на голові білу косиночку молодиця.
    - А хто вишивав цю скатертину? - вдивляється в вишивання Михайло.
    - Одна  сільська жінка. Майстриня від  Бога. В кімнаті покажу  її вишивання. В двох  сусідніх селах є  кілька сімей, де процвітає це мистецтво. Поживете у мене кілька днів, самі познайомитись з народними промислами. Крім того, в Олексієвці  живе чоловік, який виготовляє дерев’яний посуд, та такий гарний, що хоч на виставку неси.
     - Тутешні села мені подобались. Є багатші, є бідніші, але в них живе щось дуже цінне – народна мудрість і народна творчість.
     На стіл упали широкі промені сонця і заграли веселими золотими плямами.
     Михайло озирнувся в східну частину простору. Усміхом  привітав народження нового дня, заговорив  легко, привітно:
   - Вчора пізно вечором, або краще сказати в ніч, коли ми з вами сюди приїхали, хтось чи щось заховало від мене багато цікавого. Давненько знаю,  нічна пора має свої властивості утримувати в собі те, що побачиш у раночок. Крізь сон чув співи півнів. А в досвітній порі віщувала зозуля. Мені здалось, що вона сиділа на дереві під вікном. Зараз ваш будинок бачиться мені в казковій мережці. Придивіться, як відблискують вікна на другому поверсі! 
    - В вас заговорив письменник і романтик. Давно хотів зустріти людину таку, як ви. Сам я не пишу нічого, крім своїх паперів, від яких в основному  пахне цифрами.
    - Я не особливий романтик, хоч не відказуюсь від ліричного бачення навколишнього світу.
    Лукера принесла і поставила на стіл сніданок. Від її присутності Михайлу на мить здалось, що перед ним його молода ненька. Щось злегка затріпотіло в душі, засумувало.
     - Сонечко тягнеться вверх. День буде гарним. Люблю червень. В нім існує високе бажання жити. Цей місяць для мене дуже позитивна пора року.
    Молоденький вітерець, приніс медовий запах. Ліон вдихнув глибоко, на мить затримав в собі повітря,  усміхнувся:
    - Придивіться на соковитий кущик травиці покритий діадемами роси. Завтра буде інший ранок, інша роса, інші бачення краси. Все буде інше і ми з вами, теж будемо іншими. Нічого не повторяється на Землі. Мить …і все змінилось.
    - Так хто із нас романтик, ви чи я?
    - Лірику люблю серцем. Це від мамусі, яка гарно співає, читає вірші, малює етюди, де переважно присутня природа. Моя донечка дуже романтична жінка. Ви же знаєте, що до сьомого покоління передається характер, здібності і навики в людини.
    - Поетично-віршова гамма мені завжди до серця горнеться. При цьому, коли я слухаю або читаю лірику, в ній для мене звучать скрижалі часу, багатоголосся людей, природи, пливе в кудись плин строкатих подій життя, яке виповнюється  вже для мене спілим колоском.
    - Ваша мова – рима білих віршів. Як не кажи, ви творча людина, хоч працюєте нині в області сільського господарства.  А зараз запрошую в будинок, там вас чекає майстерна дійсність жінок, які живуть в селі. 
     Все, що побачив Михайло в кімнатах Ліона, здивувало ще більше, чим від його великого обійстя. Вразила його не тільки бібліотека, картини і вази, здивували фіранки і два рушники розшиті польовими квітками, які несли в собі великий хист художньої майстерності, де гармонічно підібрано  все, що торкається України: давній і сучасний орнамент, народно-декоративні малюнки, дуже цінна мережка, яка вже стала забуватись. А коли господар одягнув вишиту сорочку, – Михайло аж забувся, де він і хто перед ним стоїть.
    - Бачу вам все подобалось. Дякую. Я радий. А зараз поспішимо. Марко вже запряг Вороного.
    Михайло вийшов у двір, оглянувся в бік воріт, побачив Марка, який, покусуючи травичку, гладив коня.
    Рипнули двері. Це Ліон вийшов одягнутий уже в білій сорочці, темних штанах і солом’янім капелюсі.
    - Люблю просту одежу. В ній легко. Тоді і  хороші спомини за дідуся горнуться до мене.
    Дорога втоптана ногами, колесами,  пригладжена дощиком, вітром, нагріта сонцем манила зір, тішила буттям.
     - Ви народились в Вінниці, а чому ваш батько не мешкав там, а переїжджав з міста у місто? – питає Ліон гостя.
    - Роботу шукав вигіднішу. В місті Бар я почав ходити в школу. В Шаргороді,  закінчив ліцей. А коли не стало матінки і батька, не зміг продовжувати навчання. Тягнуло мене до літератури, тому і поїхав в Галіцію, де працював в редакції журналу. Далі були інші міста. А коли мене включили в комісію по боротьбі з філоксерою в Бессарабії, не відказався,  навіть дуже зрадів.  Початкове знайомство з вашим краєм було книжним. Та переступивши  поріг молдавської землі, подумав, що я нічого відносно неї не знаю. В перші же дні став цікавитися  історією, яка тісно пов’язана з історією України. Пам’ятаєте нашу зустріч у Захара Петровича? В його бібліотеці знайшов цінні книги, які дали мені відповідь на багато питань відносно  різних стосунків Молдови з Україною. Хочу вам признатись, я вже можу легенько розмовляти на молдавській мові. Можливо не зовсім гарно і культурно. Буваючи в селах, знаходив і знаходжу теми для написання повістей.  Два оповідання вже майже готові. Над ними потрібно ще попрацювати. Але … це є початок майбутнього, - теребить в руках гілочку жасмину Михайло.
     - Коли я вас зустрів у Захара, подумав, що в нас на роду написана ця зустріч, - вдивляючись у глибокий синій простір каже Ліон. 
    Високий літній день слухав розмову двох чоловіків, сміявся весело, посилаючи їм великі оберемки  золотого проміння.
     - В першу чергу завернемо в село, якого звідси не видно. Обіцяв старості допомогти  в одній приватній справі. Везу гарну новину. Знаю, буде радий. Назад навпрошки попрямуємо полями до пасіки, бо Марко сказав, що вже викачали травневий мед. Я ще прикупаю частину його у сільських мешканців, продаю оптом. Це і є частина моєї праці в селі, - підстьобуючи коника розказує Ліон. - Завтра же попробуємо подивитись виноградник і баштан. Все виконав, що приписано філоксерною комісією. Були у мене  ваші товариші. Похвалили мого Марка. За це я йому дав додаткову заробітну плату. Ще раз хочу сказати, з Марком Павловичем мені повезло. Добрий і розумний  чоловік.
    Ліон Олександрович помовчав дві хвилинки, а потім, опустивши віжки, звернувся до Михайла:
    - Не гнівайтесь. Хочу задати вам питання, чи не з польської родини ваш батечко? Прізвище Коцюбинський ближче до польського.
    - Кажуть родичі, що прадід був вихідцем з поляків. Західна частина України довго відносилась до Польщі. Перемішались люди. Кохання не вибирає кого любити і на кому одружуватись.
     - Мої діти сміються, що в їх крові мішанина. Саме головне, щоб вони були гідними мешканцями землі.
    Вороний побіг скоріше, мабуть зачувши запахи села. Там він відпочине і пообідає.
    Сільські вулиці різні: довгі і короткі, вузькі і криві. Староста села зустрів гостей біля криниці. Поки Ліон вів розмову з Прокопом Васильовичем,  Михайло пройшовся затишним куточком, придивляючись до осель, садочків, подвір’їв.  Дві жінки з повними відрами води стояли біля маленької хвірточки, уважно придивлялись  за приїжджими, перешіптувались. «Ось би почути їх розмову, - подумав Михайло. – Цікаво, яку оцінку вони мені дають?»
    Ліон спілкуючись з старостою, слідить  за настроєм свого гостя, який ніжно торкається до тину з очерету.
  - Будьте здорові пане Прокопе. Покидаємо вас. Сонце ген уже високо, а у нас на нинішній день роботи   ще багато.
    - Щастя вам! – прощаючись, сказав чоловік, і відкривши  широко хвіртку, провів гостей. 
    … Далі дорога побігла сірою теплою стрічкою. Коли Вороний звернув ліворуч, Ліон засміявся:
    - Знає бешкетник, куди їдемо. Підслухав наш план. Зупиниться біля пасіки. Там його почастують хлібом з медом.
    - Кінь їсть мед?
    - А як же? Смакує так, що бджоли регочуть.
    Пасіка зустріла свого господаря веселою бджолиною мелодією. Михайло був здивований порядком і хазяйською майстерністю вуликів і всього, що їх оточувало. Пасічник Вітольд Петрович  вийшов назустріч, весело приказуючи:
    - Як то добре, що ви приїхали. Завтра же потрібно відправити мед в місто. Був заказник. Два чоловіки привезли по бочечці. Я  вже вдруге  викачав. Коли Марко повідомив, що пииїхали  – зрадів ніби великим святом.
    - Завтра же і відправимо, -  задоволено говорить Ліон, присідаючи при невеликій  хатинці, яку тут називають, схованкою.
     До вечора на пасіці велись розмови, які в основному тримались  бджіл, медових рослин, врожаю і погоди.
    Прислухуючись до молдавської мови, Михайло тут же повторював, і при наймі вкладав і своє нове слово в бесіду.
    Вечірні тіні довгі, грайливі, привітні. Сонце, збираючись за виднокіл, благословляє пройдешній день. Оранжевий відтінок  м’яко лягає на будинки, робить їх загадково-казковими. Якісь незрівняні ні з чим  аромати саду і парку присідають в обійсті, тішать гостя і хазяїна.  Михайлу враз здалось, що тиша склавши долоні, як це роблять люди при молитві, зітхнула, пропускаючи крізь пальці перші сни, що прозорими тінями входять у всі куточки садиби.   
    - Завтра поїду з Петровичем в місто. В вашім розпорядженні  Вороний і …день, який буде радий поспілкуватися, - звертається до гостя Ліон, наливаючи суничний напій в стакани. – А зараз  іду в обійми романтичних видінь.
    …Сон покинув Михайла тоді, коли на сході  тонесенько зажеврів досвіт. Підійшов до відчиненого вікна, усміхнувся, подумав – ніч прикрила свої двері, не хоче давати дорогу ранішній порі. З високого простору до нього сумно усміхалась Аврора, щоб через мить щезнути. Значить, досвітня пора зуміла пересилити нічну напругу і взяти  віжки в свої руки.
   Хвилин через тридцять Михайло запряг Вороного, поїхав ближньою дорогою в поле. Коник почувши спокійну мову їздового, тихо хмикнув, ніби дав зрозуміти, що вони нині найдуть одне порозуміння. «Куди мені краще поїхати, в село чи в стару леваду?» - задав собі питання. – «Краще  проїдусь до гаю. Покачаюсь в траві, послухаю стрекотання коників, заховаю в серці зозулин спів, присяду недалеко біля гнізда соловейка, щоб до трепетної радості ловити трелі, а потім, коли прийде зима писати за них. В гаях завжди багато пташок. Жаль, що не мав змоги в житті стежити за ними, знав би за них доцільніше». В цю мить над полем заспівав жайворонок Михайло підняв голову, шукаючи пташину. Не знайшов. Засміявся щасливо.
     В леваді тиша, яку люди називають відносною. З її другого кінця пронісся голос пташечки, похожий на говір: - «Я тут-ут-ут!»
Біля старого явора  присів зайчик, спостерігаючи за людиною, що порушила  його спокій. Пройшовши кроків тридцять, почув переспів водиці. Справа від нього невеличке кам’яне узгір’я, яке підказувало,  що тут є джерело. Так воно і було. Напився водички, бризнув на лице, охнув від задоволення.
     - А ось і крісло, - весело заговорив, - і присів на круглий широкий пень.
    Пройшло хвилин десять. Глянув скрізь віти дерев в східний простір небесної безодні, вийняв з кишені кілька листків паперу, олівець, став писати. 
    Сонце спокійно і лінькувато піднімалося в вись, розсіваючи по землі теплоту. Поклавши листки на пеньок, Михайло тихо задумався. Раптом, чи то може від романтичних роздумів, чи  від хорошого настрою до нього долинула музика арф. Через хвилинку мелодія поступово стала віддалятись, никнути, щезати. Що це було? І тут він згадав маму, як одного разу вернувшись з берега Барського озера, де вона гуляла з батьком, ласкаво сказала: - «Сьогодні ми слухали спів хвиль. Це було щось незвичне і разом з тим, дуже близьке. Так колись давно співала бабуся,  колишучи мене. Я ношу в пам’яті той спів все життя». Ось і до нього прийшов час слухати музику природи, щоб пізніше розказувати про неї своїм дітям або внукам.
 …Напоївши коня, виїхав з левади, взяв напрямок до села, яке виднілось вдалині. Кінь неспішно пішов доріжкою, залишаючи за собою відбиток копит. Синьоокий простір де-не-де вбраний біло-срібними  хмарками,  був таким тихим і добрим, що плакати хотілось від його незрівняної краси.
     Попереду показався видолинок покритий покосами, а всередині нього жебоніла річечка з жовто-зеленими берегами верб. Вороний зупинився, повернув вправо голову, помахав нею, мабуть пропонуючи попастись.
    - От тобі і на! А я то думав, що Ліон тут не зупиняється. Пасись, - голосно сказав Михайло конику. – Тим часом я попробую написати етюд. Знаю своє малювання. Воно невміле, але було, що гарно виходило.
     Недалеко від нього присіла якась пташка. Олівець плавно черкає лінії, завиває на папері кучером  хмаринку, біжить вдаль тонесенькими  рисочками, комами, крапками. Глянув на свій художній хист, подумав: - «Буде пам’ять від Бессарабської землі».
     Зиркнув вперед, прикинув – до села їхати хвилин  двадцять. Зліва недалеко від дороги  блиснув ставок. Сказав сам собі: - «Буду  їхати  назад, заверну до нього».
     Під спів ледь чутного польового вітру біг Вороний. Михайло радів думкою, що гарно відпочиває від своєї напруженої роботи. Так він їхав хвилин шість, коли враз  побачив попереду жінку. Звідки  вона появилась не примітив, мабуть вийшла з пшеничної ниви. Притримав віжки. Кінь пішов повільно. За метрів десять до жіночки, замітив на її голові волошковий вінок.
    - Доброго дня вам! – гукнув весело.
     Незнайомка тихо озирнулась, відступила від проїжджої частини дороги, і притримуючи оберемок квітів, зупинилась.
     На одну мить їх погляди зійшлись. Та що то була за мить!  Михайло ніби злетів кудись -  перед ним стояла не дівчина, а Польова царівна, з синіми волошковими очима, русою косою і усміхом, що полонив і чарував. Не почув відповіді  на своє вітання, він  просто дивився на красуню, ворушив вустами, які не могли виговорити ні слова. Першою в себе прийшла дівчина. Зробила  крок вперед, боком озирнулась на чужака, поправила вінок, повела плечем відійшла до межі, нахилившись, зірвала волошки, прикрасила  ними  довгу косу.
    Розгублений Михайло не знав що робити і ні с того, ні с сього запитав:
    - Не скажете, як називається село, куди я їду?
    - Куди  їдете не знаю. А село, що видніється попереду називається Олексієвка.
    - Гарна назва, - знову розгублено сказав Михайло.
    Дівчина засміялась, від чого кучері на її голові теж пішли сміхом, підскакуючи веселенько.
    - Ви любите волошки? – щоб підтримати розмову знову запитав.
    -  Не тільки волошки. Я люблю всі квіти, які є на землі.
    - І я люблю квітки. Ось тільки у мене немає свого будинку, де би висівав їх.
    - Ви випадково не гість пана Ліона? – запитала лагідно.
    - Гість. А звідки знаєте, що у Ліона гості?
    - Сестра сказала. Вона у нього працює.
    - Марко ваш родич?
    -  Так.
    Не розуміючи що робить, Михайло притримав Вороного, вийшов з брички, пішов поруч з дівчиною.
    - Мене звуть Михайлом. Прізвище моє Коцюбинський. Я приїхав сюди працювати. А вас  як звуть?
    Щічки у незнайомки легенько зарум’янились. Вона легко  відступила в бік, з неохотою заговорила:
    - Навіщо це вам?
    - Не бійтесь. Я нічого поганого не зроблю. Ліон говорив, що вся ваша родина гарно вишиває. Люблю цей вид мистецтва. Хотів би заказати собі вишиванку.
    Дівчина слухала чоловіка, тулячи букет до лиця.
    - Олеся я. Мати називає Лесею. Мені подобається, коли вона так каже. А вас не боюсь. Гляньте вперед. Бачите хату з лелечиним гніздом? Там я живу.
    - То ми вже приїхали?
    - Хто приїхав, а хто прийшов. Будьте здорові! - відповіла жартом і, прибавивши хід, поспішила через дорогу.
    - Я завтра буду у вас! Мені потрібна вишиванка!
    - Буду чекати! - сказала і махнула букетом спішно завернула в сторону свого обійстя.
    Михайло відвів Вороного до межі, пустив попастись, а сам присів на траві, задумався. В голові все перемішалось. Бессарабське літо. Поле. Спокій. І тут раптом дівчина! Ні, не дівчина, Польова царівна! Озирнувся навколо, потер чоло, потер руки, навіть встав, щоб переконатись що це було не видіння, а дійсність.
    Через кілька хвилин позвав Вороного, пішов з ним по дорозі, що вела в сторону польового ставка.
    …В садибу він вернувся добре після обіду. Лукера, побачивши гостя,  поспішила сказати:
    - Обідати  будете під липою, чи в столовій?
    Глянув на жінку запитав:
    - Вашу сестру Олесею звуть?
    - Так. Вона нині раненько приїздила з батьком до мене.
    - Принесіть тільки квас і хліб. Пообідаю з Ліоном.
    - Вернеться він не раніше ночі.
    - Тоді вечеряти будемо разом.
Розклавши папери на столі почав писати. На листках сміялись і сумували слова якими він розказував чи то комусь, чи сам собі про Бессарабію в якій випало йому жити і працювати.
     Година за годиною бігли в Вічність вплітаючи в людське життя щось велике і маленьке. Михайло працював над своїм новим оповіданням до тих пір, поки не почув голос Ліона:
    - Що я бачу! Ви весь в праці! Похвально! Ми чимось похожі – я з задоволенням виконую свою роботу,  ви свою.
    - Попрацював трохи, а то розум тупиться, коли даремно час гаю.
    - Марко сказав, що ви кудись їздили. Мабуть провіряли виноградники, чи не хворі вони часом, - жартує Ліон.
    - Ні. Я просто знайомився з цією місцевістю. Проїхався до роздоріжжя, про яке ви говорили. Потім завернув до левади. Чудова  природа. Думаю, що там колись було село, або хутір. Може розкажете про роздоріжжя і леваду?
    - При нагоді розкажу. А у видолинку біля Тихої не були?
    - Проїхався і там. Знайшов схожість українського Поділля з цим кусочком землі. Тиха, це назва річки?
     - Так її люди називають. Вона навіть в повінь тече тихо, без гамору.
    - Мені дуже сподобались хлібні поля, що  примикають до Олексієвки. Там  я зустрів  Польову царівну.
    - Кого?
    - Польову царівну в волошковім вінку на голові.
    - Невже ви познайомились з Олесею?
    - Я сказав, що хочу заказати у неї для себе вишиту сорочку.
    - Згодилась?
    - Словами не сказала. Погляд її дав зрозуміти, що не відкаже в моїм проханні. Обіцяв приїхати.
    - Приємно знати, що наші з вами плани сходяться. Мені конче потрібно завтра до обіду зустрітися з старостою Олексієвки і батьком Олесі. Тоді будьте готові раненько в путь-дорогу. А зараз ідемо вечеряти.
    … Вранішня лагідна пора розбудила Михайла. В парку кувала зозуля, мабуть виконуючи чиєсь бажання, скільки років він проживе. Усміхнувся, згадав, як в дитинстві просипався від зозулиного співу. Матуся казала - пташина пророкує майбуття. Тішився, коли вона  співала. Мріяв про довге і щасливе мешкання на землі.  Юначі роки не приймали суму, вони малювали собі все в кольорових фарбах. Тихо, щоб не розбудити сни, які  ще ходили будинком, вийшов у сад, і знявши взуття помандрував до липової алеї. Зупинився тільки тоді, коли почув чийсь далекий жіночий голос:
    - Михайло-о-о, іди в долину!
    Зупинився, прислухався, задумався. В цю ніч спав мало. Перебирав в пам’яті все, що було з ним в минулий день. Вся його поїздка зводилась до одного, до дівчини по імені Олеся. Біг думками в пройдешні роки. Не може сказати, що у нього не було зустріч з дівчатами і молодими жінками. Іноді здавалось, що він навіть закохувався. Любов приходила не зразу - поступово, повільно, без натягу. Так саме вона відходила. А тут враз, в одну мить він ніби вбіг в незміренну ласкаву блакить яка прийшла і обійняла його поглядом дівчини, в якої небесно-сині очі, і вся її постать неземна, а казково-реальна. Невже до нього прийшло справжнє кохання, про яке він тільки читав і чув від людей, а сам його ніколи не знав?  З такими думками Михайло вернувся в будинок, де його зустрів господар помістя.
    - Ви уже скупались в росі? – запитав Ліон,  нюхаючи гілку білої акації. - Ось полюбуйтесь цією красотою! Радість для бджіл і пасічників.
    - Думав, встав раніше всіх, - сміється Михайло.
    - Відчуваю, ви готові в поїздку.
    …Природа радувала поетичною красотою. Мережені квіткові межі  обабіч дороги,  пташині переспіви, теплота яскравого сонця робили щасливим настрій чоловіків Ліон зітхнув, приклав долоню до чола, глянув в бік сходу, сказав, немов робітник метрології:
    - День буде гарним. Після обіду пробіжиться дощик. Вечір стане довго  розказувати нам новини. А ніч не дасть скоро заснути.
    Михайло нічого не відповів, тільки глянув на попутчика, зітхнув на повні груди.
    - Зараз розкажу вам історію цієї землі. Знаю її з розмов старих людей. Дещо прочитав в церковних книгах, а дещо – домислив сам, - підстьобуючи Вороного входить в розмову Ліон.
 …Під м’який стукіт копит, під ледь чутний подих вітру, під зітхання дня слухав Михайло з якою любов’ю передає чоловік історичні і буттєві повісті, в яких живе те,  що було, що є і що має бути.
    Коли попереду показалось село, Михайло напружився, витягся, став вдивлятися, ніби хтось повинен їх зустрічати. Ліон зрозумів – його гість виглядає дівчину, яка привиділась йому казковою Богинею, або як він її назвав, Царицею  поля. На душі стало приємно, тихо-добре.
     - Спочатку повернемо вправо, де живе голова села. Потрібно вирішити одну важну для мене справу. Потім  завернемо до Островських.
    - Кого?
    - Це прізвище батька Олесі. 
    …Староста села Гнат Петрович зустрів Ліона приємно, ввічливо. Про що йшла мова Михайло не слухав. Ходив садочком, приглядався до дерев, які вже стали виповнятись плодами, тішив зір кущами винограду, малини і городини, яка буйно цвіла. Дійшовши до долинки, присів на скошеній траві. Легенький сум заполонив його серце. Згадалось Поділля, його природа, знайомі з дитинства міста і села, люди, які похожі на молдован, з своїми ласкавими і трудними днями, з надіями на краще життя, з планами на майбуття. 
     Години дві Ліон з Гнатом щось писали, множили, підводили підсумки. Зустріч закінчилась, коли Ліон виразно сказав:
     - Я вас поздоровляю! Школу розширимо на одну кімнату. В осінь діти зможуть вчитися без другої зміни.
    - Залишайтесь обідати. Жінка галушки зварила, ягід нарвала, - радісно запрошує староста.
    - Щиро дякую. Нас чекає ще одна зустріч з Островським. Попробую  домовитись, щоб він разом з столярами виготовили шкільні парти і стільці. Матеріал для всього мої люди завезуть.
    Сонце стояло посередині неба. Теплота і ясність дня давала за себе знати.
    - Не знаю як вам, а мені нині село медом пахне, - зиркає на Михайла Ліон.
    - А мені згадками за моїм краєм.
    - Не раз задумувався над історією сіл. Одного разу до мене прийшла думка, що її можна прочитати по вулицях. А ви як думаєте?
    - Кожне село або місто - то невичерпна спадщина минулого. Нехай  і малесеньке поселення, та в нім живе велика повість. Не один я так думаю. Кожна людина, садиба, село чи місто  може стати  темою для роману, повісті, оповідання.  В Бессарабії мене зацікавили великі і маленькі події, які були або проходять нині. І в кожній є своя особистість. От хоч би взяти сім’ю Продана, з недалекого звідси села. Хтось вкрав у нього коня – тяглову силу господарства, яку він виростив з лошака. Для нього коник був другом, помічником, радником. Все вказувало на чоловіка з сусіднього села, який посварився з Проданом за межу, де сходились їх польові невеликі наділи землі. Йшли місяці, а коня не знаходили. Затужив дядько так, що захворів і … помер.
    Михайло змовк, вдивляючись в малесеньке подвір’я з біленькою хатиною, завиту виноградними вітами.
   - Ви не договорили за коня, - нагадав  розмову Ліон.
   - Злодій продав коня в далеке село. Через два роки коник вернувся до свого хазяїна, та не застав його живим. Розказували, кінь довго не прожив, чи то затужив за своїм господарем, чи може захворів, але і він  скоро залишив цей світ.
   - Цікаво. А я не придаю значення таким подіям. Іноді Марко чи Лукера говорять про сільські новини, та не беру їх в голову. Не дано мені бути письменником. А жаль…
    Вороний побіг тихіше. Через метрів сорок зупинився, фиркнув задоволено, дзвінко заржав.
   - Пан Островський нас зустрічає, - виходить з брички  Ліон, і кинувши віжки на ворота, запитує:
    - Роман Семенович, звідки ви узнали, що я до вас приїду?
    - Олеся сказала, що бачила, як  ви завернули в дорогу до Гната.
    При згадці за ім’я дівчини Михайло трошки знітився, оглядаючи двір і хату. Примітив, оселя чимось відрізнялась від сільських будівель. Вона скоріше нагадувала міську споруду.
    Розмова пішла за школу, за те, що потрібно допомогти виготовити  нові столи і стільці. Роман кивав головою, щось записував, морщив чоло, думав.
    - Олеся! - гукнув батько доньку. – У тебе обід готовий? Гості голодні. Південь давно вже дивиться на землю.
    З хати вийшла дівчина, а у Михайла від її появи злегка затремтіли руки, забилось серце, засяяли очі.
    - Заходьте в кімнату, - привітавшись запросила дівчина.
    - А може на вулиці попробуємо вашого борщу? – усміхнувся Ліон.
    - Можна. Хвилиночку. Я винесу стіл, - заспішив Роман.
    … Обідали при розмовах. Ділились новинами, планами, настроєм.
    - Прошу вибачення, - глянувши на Михайла сказав Ліон. – Мій друг хоче заказати у вашої доньки вишиванку. Сподобалась йому її майстерність. Що ви на це скажете?
    Роман Семенович перевів погляд на доньку, хмикнув задоволено:
    - Донечко, покажи другу Ліона свою роботу.
    - Чому би ні? – весело заговорила дівчина, від чого Михайлу стало так щасливо, що він просто зірвався з стільця  поспішив в хату.
     Про що вели розмову Михайло з дівчиною, ніхто не знав і не узнає ніколи.
    Ліон розказував Семеновичу за свою поїздку за медом, який він купував у пасічників, за урожай саду, що уже виповняється, за свою зайнятість у місті, за те, що  сімейні справи збільшуються, з дорослістю дітей.
     - В Флоринах мене зустрів Іон Матей – хитрий, але добрий дядько, - зиркаючи в бік садочку говорить Ліон. -  Поки ми домовлялися з ним за ціну меду, його жінка звернулася до мене, щоб я став хрещеним татом у їх  внучка. Як відказатись! Згодився, і … тут же дав вищу плату за мед. Зате я маю родинне відношення до сім’ї Іона. Гарний господар. Плани у нього великі, добротні, як чоботи, які він зимою шиє на продаж.
    Ха! Ха! Ха! – чути веселий сміх в подвір’ї Островських.
    …Назад Ліон поїхав другою дорогою, щоб познайомити свого гостя з лісочком,  який посадив його дід.
    - Для мене цей ліс історія мого роду, - поглядає в сторону зеленого масиву Ліон.
   - А ось і хмарка, про яку ви говорили, - дивиться в край північної частини неба Михайло.
   - Буде дощик. Та ми його перечекаємо в лісі. Є там невелика хатка, в якій  іноді спочиваю. Став я наглядати за собою, що іноді тягне мене розширити знання історії відношень України з Бессарабією. Читав багато. А ось чому саме українці переселялись жити на правий беріг Дністра – не розібрався. Біднота? Безземелля? Кріпацтво? Мабуть все разом.
    Хмарка стежила за бричкою, яка спішила в ліс, а тому рішила зачекати, щоб не намочити подорожників.
    Коли мільйонноголосий хор дощику заспівав свою пісню, Ліон з Михайлом уже сиділи в ліснім мешканні. Мокре повітря залітало через злегка відкриті двері, розказувало, що хмара ще трусить себе, тішить поля, річки і людські думки на врожай. Під мажорні акорди дощу, під пісню невеликого рівчака, під плин веселих подій, під легкі зітхання лісу вони раділи знайомству, сміялись власним мріям, розказували один одному історії з свого життя.
    …В воротах садиби їх зустрів Марко з новиною. Поки господаря з гостем не було дома, приїжджав посильний від старости приміського села, передав записку.
    - Жаль, - сказав Ліон, дочитавши зміст написаного. – Вас визивають в Кишинів, а далі в Одесу. Мабуть підводити підсумки роботи.
    Михайло не зразу зрозумів, що значить ця новина.  В голову раптово вбігла думка – а  що подумає Олеся: Він обіцяв їй через два дні побачення. Розгублено присів на лавку, закрив руками обличчя.
    - Я передам Олесі за ваш спішний від’їзд, - обіцяв Ліон.
    - Скажіть їй, що я приїду за нею. Обов’язково приїду, - тільки міг виговорити Михайло.
    Ліон зрозумів, його новий друг обов’язково приїде: за вишиванкою і за Олесею. Мабуть долю не перескочиш. Михайло  знайшов в Бессарабії не тільки нових друзів, він тут зустрів своє кохання а можливо і долю.
    …Кишинів зустрів Коцюбинського новинами, які йому і не снились. Спочатку засідання  комісії, яка підводить висновок по закінченню роботи, а далі виїзд в Крим, з тією же задачею – боротьби з філоксерою.
    Тиждень писали висновок -  як і що було зроблено, чим допомогли, що потрібно знати виноградарям в майбутньому, чим лікувати, якщо хвороба вернеться.
    Михайло зустрівся з Ліоном в його міськім будинку. Говорили спішно, перемішуючи розмову, торкались всього і Олесі теж.  Прощаючись, Михайло, похиливши голову зітхнувши сказав.
     - Не думав, що так буде боляче покидати цей край. Не пізніше, чим через рік вернусь сюди,  слова не порушу.   
     - Мій дім для вас завжди відкритий. А відносно дівчини можу сказати тільки похвальне слово. Я їй все передам. Теж даю вам своє слово.
   -  Залишилась вона мені в душі глибоко. Такого почуття я ще ніколи не відчував. Вірю, що все буде добре.   
    Ліон ще довго сидів у своєму кабінеті, перегортав книги, журнали, перечитував якісь документи, зиркаючи за вікно, де клубком вже  в’язалися нічні тіні, а в неозорім небі де-не-де поблискували алмазні зорі. Перед очима проплили три останні дні, коли в його садибі гостив один із цікавих людей, з яким звела його доля, Михайло Коцюбинський. Про те, що Михайло письменник розказав йому один чоловік з села Каменки Оргеївського повіту. Пізніше дороги їх зійшлися у Захара, де на одному званому вечорі пройшло знайомство. На запрошення погостити у нього, Михайло  згодився зразу. Небагато часу були вони разом. Його життєві справи викреслили один день з трьох, та мабуть то так було й потрібно. Якраз в цей  день Михайло зустрів дівчину, яка схвилювала його почуття. Він назвав її Царівною поля, і ввійшла вона в серце дивним дивом, яке заполонило його всього. 
    …Покинувши Кишинів, Михайло спішно поїхав в Крим. Роботи було багато, іноді через край. Ночами, коли південні нічні краєвиди манили до себе, коли зорі шепотіли про таємничі зустрічі, про земне кохання, він повертав голову в сторону, де лишилась Бессарабія, перепитуючи даль, як йому вернутись туди, де в простій сільській хаті живе дівчина, його ОЛесенька, що забрала спокій, лишивши йому мрію на  майбутню зустріч.
    Одного разу, вертаючись на квартиру Михайло рішив пройтись  вузенькою стежиною в поле. В обрійній тиші мінялись кольори. Сонце скотилось до горизонту і несло в собі малесенький смуток блідо-вишневого затінку. Звідкільсь, мабуть  із глибини простору  кралась акордна музика сонного гімну. Озирнувся в бік містечка згадав своє навчання в Шаргороді, як він  частенько ходив вулицею де ріс Каштан-дід – так називали люди велике дерево, що мало свою особисту історію. У нього були напрочуд гарні квітучі віти, а коли приходила осінь, дерево сипало і сипало свої плоди, а люди підбирали і підбирали, залишаючи для себе щось від нього. Вертеп думок побіг далі, несучи йому все нові і нові згадки. Потім, мешкаючи  в Бессарабії  вихідними  днями любив мандрувати там, де схили і видолинки, горби і рівні земельні квадрати, маленькі гайочки і старі лісові масиви. На полотні свого життя  він завжди залишав сонячні бризки подій які сприймала і зашивала надія, щоб пізніше розказати їх в повістях про край з багатою історією, чудовими людьми, що його шанують, люблять і високо звеличують.
     …Летіли дні немов кудись спішили, залишаючи Михайлові тиху печаль. Дуже скоро Хтось жирною лінією закреслив літо і осінь, ввів зиму, яка показала себе в дощах і м’яких  сніжинках, з вітрами і мокрими відлигами. Виїхати в Бессарабію не міг. Край не близький, а тут ще здоров’я підвело: захворів, довго кашляв, лікувався  не тільки у лікарів  а ще й народними методами. Тільки ближче травня став почувати себе краще.
     Вечорами і ночами писав оповідання, повісті, невеликі новели.  Думки про Олесю не покидали його ніколи. Часом корив себе, що не поїхав ще раз до неї, не сказав самих щирих слів про своє почуття, про те, що вишиванку вона вручить йому а він скаже їй про їх шлюб. Серцем відчував: тільки ця дівчина зможе подарувати йому сімейне щастя. Рвався до неї, та щоденна праця  відтягували відпустку, а щоб не підкоритись керівництву, він не міг – його натура і культура відповідальності за роботу була високо-чесною. Переписка з Ліоном перервалась - він з сім’єю поїхав у Францією на похорони тітки, яка залишила йому все, чим володіла. Мабуть в Парижі його затримали  ділові справи.
    Якось, присівши на старий пень при межі,  Михайло знову згадав своє перебування в Бессарабії. Провіряючи виноградники один із його товаришів часто наспівував пісню, яка дуже подобалась йому. Тепер і він, частенько мугикає її про себе:
        …Ясно, ясно сонце сходить
            Та в хмариночку заходить,
            Смутен, смутен  чумацький отаман
            Він по таборі ходить.
   Стара пісня полонила душу Михайлу. В ній живе історія і народна думка на краще життя, на вільну волю, на вільну Україну. Під цю пісню він передумав дуже  багато всього, навіть малюнок зробив для неї. А ще у нього є три малюнки з поля, в якому він стрів Олесю.
    …Серпневий ранок перервав сон Михайла тим, що хтось настирно стукав в двері.
    - Вам лист, - сказав поштар - маленького росту чоловік в світлій вишитій сорочці, і побачивши заспану людину, додав, - вибачте, що розбудив.
    Глянув на адресу, зрадів. Писав Ліон. «Добрий мій друже. Я вже дома, в Кишиневі», - читав, спішив, біг туди, де зоряний Бессарабський  край, де особливі сині досвітні ранки, де алмазно дзвенять роси, де музикою віолончелі співають літні дощі, де біля села Олексієвки в межах рве волошки синьоока дівчина, до якої рветься його серце і душа.
    Не втримався, поспішив на роботу, щоб упросити дати йому відпустку хоч би на десять днів.
     …Дорога далека, але надійно-ласкава для Михайла прийшла з першими промінцями сонця, коли він поклавши біля ніг валізу, сказав собі: - «Щасливо!»
      Кишинів зустрів Михайла Михайловича гамором і церковними передзвонами. В будинку Ліона тиша і спокій. Господаря немає, він спішно по телеграмі виїхав в Одесу на три дні.
   Хвилинку подумавши, Михайло рішив не гаяти часу –  нині же поїде в село до садиби Ліона. Звідти до Олесі п’ять  кілометрів. 
   …Коні копитами трамбують дорогу. Їздовий веселий, говіркий тішить Михайла своїми власними думками і висновками за життя, розказує весело, як гарно люди зібрали хлібний врожай. Нині праці ще багато, та і її виконають вчасно.
    Чує і не чує Михайло розмови їздового, мрії всі в зустрічі з коханою. Розглядаючи спілі далі літа усміхається, відчуваючи як ніжно і ласкаво теплими пальцями торкається до нього сонце. М’які і легкі думки перескакують з прожитого в сьогоднішнє, в’ються кучерями, сплітають живий гамак, для щасливого сімейного майбуття. З долинки прилетів вітер, обійшов його, залишивши мальовничий  погляд, поспішив далі. Три кудлаті хмаринки плили поволі, міняючись собою в різних причудах: то ставали похожими на звірів, то на квітки, то на обличчя людей. 
    До садиби Ліона зосталось хвилин двадцять, не більше. Щось тихо мінялось в природі. Коні, після того, як кучер їх нагодував і напоїв, побігли скоріше.
   В будинку Ліона тихо, навіть песик не подав знаку, що в подвір’ї хтось ходить.
    Михайло присів біля липи, заговорив з нею, ніби з людиною:
    - Доброго дня, вам! Як живете пані Липа?
    - Я так і знала, що нині хтось до нас завітає. Синичка в квартирку залетіла…А ще півень співав так довго, що прийшлося його заспокоювати, - йде до Михайла Лукера, розказуючи йому всі новини будинку.
    Привітались як старі знайомі, пішли в розмову, що пройшло багато часу як не бачились, а здається, що минуло кілька днів.
    - Ліон Олександрович був тут недавно. Гостив мало, всього два дні. Говорив за вас…- якось сумно розказує жінка.
    - Розкажіть новини, бо мені не терпиться знати все, як ви тут живете, чим займаєтесь, що особливого сталося в житті вас і вашої родини, - спішно запитує Михайло.
    - Новини різні. Не знаю як і сказати. Моя сестричка одружилась недавно. Виїхала звідси в місто. Чоловік її не місцевий, з Ізмаїла.
    - Олеся? – якось незвично, ніби охрипло запитав Михайло.
    - Вона. Вибачте мені…Я повинна передати вам подарунок від неї, вишиванку.
    Лукера враз тихо заплакала, і схлипуючи довго говорила про те, що не людина - Бог єднає пари, розписує долю чоловічого земного буття…
    Михайло ніби впав в якусь глибину, звідки ледь-ледь бачиться світло. Думки як міцні пружини не піддавались випрямитись, тримали його серце і душу ціпко, тісно, боляче.
    Лукера встала, чи то щось сказала, чи може простогнала, пішла в будинок, звідти через три хвилини  вийшла з пакунком в руках. Підійшла до Михайла, присіла поруч, обняла за плечі, сказала по-рідному:
    - Вона вас чекала. Хлопець сватався до неї два рази. В третій дала згоду. Побрались вони недавно. Мені вона давно призналась за  її кохання до вас. Коли ви покинули садибу, пан Ліон запевнив, що ви вернетесь сюди. Сорочку Олеся вишила тоді, коли, як вона говорила, ще на слуху жили ваші слова.
    Лукера поклала в руки Михайлові пакет, перев’язаний кольоровою стрічкою, налила в стакани яблучного узвару, запросила:
   - Пийте. Свіжий, нині зварила. А може вечеряти будете?
   - Дякую.
    Через півгодини до Михайла підійшов Марко. Присів на краєчку лавки, сказав тихо:
    - Якщо хочете, можу запрягти Вороного. Нічого так не заспокоює людський сум, як польова дорога. Вечір і ніч нині будуть світлими. Місяченько вже в видноколі. Зірки-ворожки чекають поговорити з вами, щоб розвіяти журбу, внести лагідність в думки, - пропонує чоловік, злегка торкнувшись до руки  Михайла.
    - Добре, - відповів зітхнувши. – Години  через дві поїдемо. А зараз  хочу побути наодинці сам з собою.
     Довгі густі тіні затягнули двір садиби, тільки де-не-де видніються світло-бліді плями землі освічені зірками. Марко з Лукерою сидять на лавці біля будинку, мовчать. Михайло пішов алеєю через сад і довго не вертався назад. Високо зітхала вечірня даль, даючи стежку ночі.
    - Марко! – почувся глухуватий голос гостя. – Ви залишайтесь дома, я сам проїдусь.
   …Кінь признав Михайла. Тихо заржав, легко вибіг з садиби, попрямував вузькою освіченою місяцем польовою дорогою, обабіч якої виструнчились тополі. Щось надзвичайне тихе і молитовне  присіло в деревах, шепочучи невидимими вустами про далеке і близьке, яке споріднює і єднає їх роками. Довгі темно-фіолетові тіні пересікали дорогу, робили її рябою, якоюсь неземною, казковою. Сором’язлива суєтність ночі зітхала, сумувала, колисалась в прозорій колисці, розказувала, що вона є кусочок Вічності, яка міняє її щомиті. Хтось сміявся в тон  розмови,  повторював: - «Я теж із Вічності. Ми з тобою брат і сестра. Я теж із Вічності…»
    Михайло не підганяв коня. Той сам, відчувши настрій чоловіка, йшов розміреним кроком, зрідка косив погляд в сторону наїзника.
Тісно переплетені думки дзвеніли журбою, неспокоєм, розпачем. Нічний мільоноокий світ супроводжував його туди, де по його розумінню він почує відголосок тої розмови, яку вів колись з дівчиною, що ввійшла і залишилась жити в серці, подарувавши йому на все життя ще непізнану ним раніше високу світлу любов.
     В легких м’яких сутінках, в світлих тінях краєвиду показалось село  Олексієвка. Воно вже спало, тільки в одній оселі горіло світло.
    Михайло зупинив Вороного, зійшов з брички, пішов в сторону межі, де вінками  квітували волошки, сокирки, ромашки. Нарвав оберемок квітів, притулив до лиця, погладив, поцілував.
    Ступив на дорогу, взяв Вороного за узду, неспішно попрямував в бік обійстя Олесі.
    Підійшов до криниці, поклав квіти на цебриня, поклонився низько, сказав жалем:
    - Дякую за все. Прощай Польова Царівна! Не судилось нам бути разом. Я не забуду тебе повік.
     …В садибу Михайло вернувся далеко за північ. В будинок не зайшов – просто, присів біля липи пішов згадками в прожиті роки.
…В досвіт Лукера почула чиїсь спішні кроки. Виглянула в вікно, та нікого не помітила. А через годинку Марко сказав дружині:
    - Найшов для нас записку на столикові біля липи. Пан Михайло написав вибачення, що не попрощався – не хотів нас турбувати зайвий раз.
    
                Розділ другий
   
 


…Йшли роки. Михайло Михайлович одружився, був хорошим чоловіком дружині і добрим батечком для дітей. В своїй шафі він тримав дуже гарну чоловічу вишиванку і одягав її тільки в свята. Дружина не питала його за неї, по його погляду бачила – сорочка, то сердечна згадка за щось дуже близьке для його серця.
     Недовгий вік відвів Господь Бог Михайлу Михайловичу. Помер, коли міг би ще гарно працювати, ростити діточок, любити і шанувати жінку, радувати людей своїм творчим письменницьким талантом. Заховали його в місті Чернігові, який він вибрав собі для життя в свої спілі роки. На могилу письменника ходили не тільки його близькі люди, а і багато шанувальників його творчості.
    …В один високий червневий день біля могили Михайла Михайловича зупинилась гарна моложава жінка. Вона принесла з собою великий букет волошок, і поклавши його на земляний горбочок, стала на коліна, сказала: - «Ось і зустрілись ми знову. Вибач мені, Михайле, що не дочекалась тебе. Наше кохання не щезне ніколи. Воно живе в Вічності». Широка днина дивилась на молодицю, тужила разом з нею великою людською тугою. Покидаючи місто, жінка, глибоко зітхнула вимовила:
    - Прощай мій друже…Так нам судилось Вищими Небесними силами пізнати любов, щоб  потім  розійтись навіки.
               




                ЗІРНИЙ  ВЕЧІР
 
                Весна співала про любов,
                На небі зорі малювала…
                І. Кравчук

 
     Погоже рум’яне літо розносить Києвом ласкаві теплі дні. Вони похожі і не похожі між собою, але в кожнім із них є щось своє добре і надійне. Юстина любить таку погоду, дружить з нею, цінує її красу і вроду і отримує від неї віддачу. Ось  і сьогодні, приїхавши в Київ, галантно поклонилась йому, щасливо засміялась, і не гаючи часу поспішила до Альбіни Пилипівни. Ліфтом вверх, дзвінок в двері, обійми перемішані з питаннями і скорими відповідями.
    - Я нині буду працювати по плану, - ставить валізу на стільчик, - похапцем розказує дівчина. - Через годину  повинна бути в Міністерстві. Так що прощаюсь з вами до обіду, а там і поговоримо про все, все, все…
    Ранній день стояв і чекав Альбіну при  виході з будинку. Піймавши його за руку поспішила до метро.
     Далі була вітрогонка: з Міністерства в магазин, до аптеки, в музей і т.д. Глянула на годинник зітхнула: - Все зроблено, можна і їхати обідати. Переступивши поріг відчула аромати тітчиної кухні, зажмурилась від задоволення.
    - Обід нас чекає, - розказує Альбіна Пилипівна, забравши у Альбіни важкувату валізу.
     - Мені нині дуже повезло. Побувала в Міністерстві, мала зустріч з головним лікарем кардіологічного центру, та ще й забігла в магазин, купила собі білі босоніжки, про які давно мріяла. Після обіду йду назустріч з Одаркою Василівною, а потім - на концерт.
    - А квиток?
    - Він у мене уже є. Придбала сьогодні, коли верталась з Міністерства.
    - Ви з твоєю тіточкою – як дві капельки води схожі між собою всім. Такі ж розумні, ввічливі, напористі, трудолюбиві і винахідливі, - креслить щось на великому аркушу господиня квартири, смішно морщачи чоло.
    - Незнайомі думають, що тітка моя мама. Я не відказуюсь. З раннього дитинства вона замінила мені неньку. Я же з роду Демченко.
    - Знаю я твою тітоньку Аделіну, як своїх п’ять пальців. З нею вчилась довгих чотири роки. Жили в одній кімнатці, де було дві постельки і столик з одним стільчиком. Для нас цей гуртожиток був  спасінням. Закінчивши технікум, спішно ринулись в велике життя. Не раз розказувала тобі, як ми тоді жили. Я вийшла заміж і виїхала до Києва, а Аделя зосталась жити з своїм  коханим в Вінниці. Через рік у неї народився  синок Коля. Коли ти залишилась сиротою,  вона взяла тебе до себе. При зустрічах часто згадуємо ті важкі наші літа. Я їх перенесла трудніше, чим Аделя, бо я людина  не така бойова і настирна, як вона. Коли я плакала –  вона  твердила мені, що плач не допоможе, поки не візьмеш себе в руки. Вчилась я від неї життю завжди.
    - За тітку я спокійна. Пам’ятаю її навчання в інституті. Ночами працювала в лікарні санітаркою, а в день – ходила на лекції. Я ніколи не бачила її сумною. Сильна воля  робила її гарною в жіночій красі і статі. До неї сваталось багато чоловіків, тільки вона говорила, що так любити, як вона любила свого чоловіка, не зможе нікого, а без кохання сім’ї не хоче.
    - Я часто буваю у своєї донечки в гостях. Балую внучка, розказую йому казки, які мають життєву основу, - зітхає Альбіна. – В них  зібрано багато правди. Жаль, що я не письменник, а то би написала величезну книгу про всіх моїх товаришів, друзів і просто знайомих.
    - Час іде. Ось і я маю за плечима двадцять п’ять  літ. Роки пробігли, ніби й не жила. Згадки колесом крутяться, залишаючи тільки короткі  кусочки  з чогось великого, - розказує, перекладаючи в сумці  речі Юстина.
     - Є у мене до тебе одна розмова. Не знаю говорити чи ні? – згортає в трубку папери Альбіна.
    - Чому ні?
    - Як у тебе нині складаються відносини з Тарасом? Аделя  казала, що він знову в місті.
    - Не буде з ним у мене  сім’ї. Він не справиться з своїми пороками. Покинув мене, зійшовся з іншою жіночкою. Пізніше залишив і почав знову перестрівати мене. Клянеться, що буде вірним, чесним, правдивим. В той же час спішить до моєї давньої товаришки, сподіваючись, що вона зійдеться з ним.  Відлюбилось, відгорнулось, відійшло все, що жило в мені до цього чоловіка. При зустрічі з ним мені здається, що стріла чужу людину, яка мені не цікава і не знайома.
    - Зрозуміло. Дай то Бог тобі щастя, щоб зустріла того, кого вибере твоє серце.
    - Щиро дякую. Іноді мені хочеться закохатись у когось так, щоб душа переповнялась цим коханням.
    - А якщо ти закохаєшся, а він не буде тебе любити, що тоді?
    -  Зате буде згадувати весь вік, - регоче Юстина. – Таке буває.
    - А я все життя люблю свого Сергія. Всяко бувало у нас. Посварились. Помирились. Та …не було такого, щоб ми підняли питання про розлучення. Нині він відпочиває в санаторії, а я не можу дочекатись його повернення.
    - Ой, - сказала Юстина. – Мене ж Одарка чекає!
    …Світлоокий міський день весело розсівав тепло. Ближче до вечора на небі почали появлятися срібно-темні хмарочки. Вони то збігались до купи, то розходились смішно подивляючись одна на одну. Через хвилин тридцять з глибини вічного простору появилась вповита в мохнате мокре покривало хмара.
    Юстина з Одаркою Василівною вели ділову розмову про лікарню, в якій працювала тітка.
    - Що це? – запитала сама себе Одарка. – Невже вечір наступив?
    - Ні, - глянула в вікно Юстина. – Мабуть дощик збирається. Піду я. Попробую доїхати вчасно і не змокнути. Концертний зал не так і далеко. Тролейбусом хвилин двадцять їзди.
    - Я проведу, - пропонує Одарка.
    - Навіщо? Дорогу я знаю.
    - Тоді передавай поклін тітці. До вас зберусь у осінь.
    Не озираючись  підбігцем добралась до зупинки і через хвилиночку гойднулись тролейбусні вуса, закрились двері. Юстина  ахнула, вона забула взяти в Одарки парасольку. Розглядаючи через  віконне скло нависле над Києвом небо, подумала: - Не розмокну. Якщо буде потрібно, побіжу наввипередки з дощовими краплями. Вийшовши з  тролейбуса зразу ж попала під  невеликий дощик. «Ой, мої босоніжки! Вони ж намокнуть зовсім», - сказала сама собі. Три секунди і взуття було в сумці, а на голові красувалась газета. Вдивляючись вперед помітила зелене світло світлофора, побігла через дорогу що є сили. Дощик гарненько припустив, коли Юстина спішила навпростець площі. Мокра газета насувалась на чоло, очі, лице. Хотіла її поправити, та раптом відчула, що трішки не збила якусь людину з ніг. В цю ж секунду чоловіча рука сміло взяла її за плече, притиснула до себе. - «Побігли! – почула приказний голос. -  У мене парасолька!»
     Зупинились недалеко  входу в концертну залу. Відриваючи з себе мокрі куски газети, Юстина спритно взула босоніжки, при цьому притупнула ногами, і підвівши очі до свого спасителя, здивовано запитала:
    - Ви?
    - Ми знайомі? – в свою чергу заговорив чоловік.
    - Вас знають тисячі людей, в тім числі і я.
    - Дмитро, - протягнув руку, і так весело і лагідно усміхнувся, що Юстина не розгубилась, і тут же відповіла:
     - Рада познайомитись ближче.
    - І я радий, що допоміг менше змокнути дівчині-красуні, імені якої не знаю.
    - Ой! Мене звуть Юстина. Мешкаю в Вінниці. В Київ приїхала на два дні. Давно хотіла побувати на вашім  концерті.
    - Що хочете почути від мене?
    - Все! – сказала весело.
    - Ви вчитесь, чи вже працюєте?
    - Працюю в аптеці. Закінчила медичний інститут.
    - А я до цього часу вчусь. Розумні люди кажуть, що вчитись потрібно все життя.
    - Я теж так думаю. Не знаю, як буде далі, та мені бажається продовжити своє навчання. Тягне мене до себе:  біологія, хімія, фармакологія  і рослинний світ. Думаю, що прийде час і люди будуть лікуватись в основному рослинами.
    - Хм-м! – здивовано вимовив Дмитро. - Ви дуже цікава дівчина. В цілому люди, закінчивши інститут, задоволені тими знаннями, що мають. Рідко є такі, як ви.
    - А ви? По вас видно, що не зупинитись на досягнутому.
    - Невже видно?
    - І не сперечайтесь, - заперечила Юстина. – Ви тільки що сказали, що вчитись потрібно весь вік.
    Дмитро хитнув головою, засміявся, запитав:
    - Можливо зайдемо в фойє?
    - Там я  підсушу себе,  а вам пора за куліси.
    - Але ми не закінчили розмову відносно майбуття, - пропускаючи вперед дівчину, говорить лагідно Дмитро.
    - Невже?
    - Якщо я попрошу вас зустрітись після концерту, що ви на це скажете?
    - Хочете поспілкуватись?
    - Навіть дуже. Тоді чекайте мене там, де ми недавно зустрілись.
    - Ха! Ха! Ха! – сміється  Юстина. – До зустрічі!
    …Концерт пройшов на ура! Люди виходили гуртами, спілкували відносно баченого и почутого, раділи настрою і …погоді.
     Юстина зупинилась  недалеко від входу в зал, озирнулась навколо, поправила  зачіску підняла голову в небо переконатись чи не буде більше дощу, коли тут же почула:
    - А ось і я! – оглянулась і… зустрілась з поглядом Дмитра з букетом квітів. – Це вам. Ви любите лілії? Я чомусь подумав, що ви їх повинні не тільки любити, але й цінувати. А чому саме – не знаю. Можливо ви дасте мені на це відповідь?
     - Чудний ви, - сказала Юстина. – Дякую щиро за квіти. Відносно лілій, то вони дійсно мають відношення до мене. Коли я  народилась, матуся хотіла назвати мене Лілею, а батько – Юстиною, в честь своєї бабці. Мама була за фахом агрономом. Працювала в Центральній обласній організації садівництва. У мене до цього часу збереглися  її зошити, де вона записувала свої думки відносно розведення нових видів лілій.
    - А я народився і виріс в селі. Зелена природа для мене багато значить.
    - Чого це ми стали тут і стоїмо? – весело запитала Юстина. -  Люди   майже всі розійшлися.
    - Куди би вам нині хотілось піти?
    - Не знаю. Давайте підемо навмання. Я дуже люблю зірні вечори.
    - Навмання, так навмання, - згодився  Дмитро. – Будемо ходити Києвом, не перепитуючи у нього як називаються вулиці, площі, бульвари якими крокуємо.
    - Питання можна? – зупинилась у роздоріжжі вулиць Юстина.
    - А можна відгадати, про що хочете запитати?
    -  Можна.
    -  Нині я вільна птиця. Всі мої рідні залишили мене одного, самі же помандрували в Закарпаття. Відпустка у мене через два тижні. Дожену їх десь аж у Ужгороді.
    - А мені потрібно прибути до Альбіни Пилипівни не зовсім пізно. Я же її гостя.
    - Зрозумів. То ж не будемо гаяти часу – нас чекає Мандрівка з Зірним Вечором.
    - Ви лірик?
    - Не зовсім, але …коли на душі добре я  спішу в романтику. До слова. Нові пісні вчу легко і скоренько. В них в першу чергу велику справу виконує музика. Мелодія підказує слова. Недавно мені в руки попались три нових журнали, в яких надрукували свої вірші молоді поети. Читаючи,  сприйняв стільки радості, не розказати!  Подумав, як було би добре, якби  людина не гаяла часу на сон, могла би збагатити життя набагато більше.
    - От про що ви мрієте! Я про рослини, які самі собою стануть виконувати справу лікарів, ви – про науку, яка збільшить робочий день чоловіка, а тисячі інших мешканців Землі хтять чогось такого, про що ми і не можемо догадатись. Як то добре, що ми, земляни такі різні, - озираючись на новий поверховий будинок, веде розмову Юстина.
    - Не так давно був я молодим, таким, як ви сьогодні. Бажалось багато чого. Не збулось все задумане, та не хочу гнівити Бога, добився дечого для себе. І за те дякую долі і життю.
   - Коли слухаю, як ви співаєте – мені здається, що ви почали свій творчий шлях з колиски.
    Дмитро затримав погляд на своїй попутниці, заговорив  ледь сумно:
    - При згадках про колишні літа – переді мною  починають вертітись кольоровими клубками мої радощі і печалі. Іноді закрию очі і бачу, як дитинство веде мене за руку до церкви, де вчив мене співу мій перший вчитель – керівник церковного хору. На мою ранню юність прийшлася війна. Мріяти міг скільки душі хотілось, а ось вчитись – не було можливості. Та згодом все перемололось, відсіялось, відійшло кудись. Нинішнє підказує - я ще мало знаю, щоб міг вчити других. Тому і вчусь щоденно.
    - Тітка рекомендує вчитись в аспірантурі. До її порад я  завжди прислуховуюсь.
    - Я так і не розібрався, чому ви весь час згадуєте тітку а не маму.
    - З маленьку живу з тіткою – батьковою сестрою. Татусь не вернувся з війни, а мати – померла.
     - Вибачте…
    - Життя складається у кожного по різному. Я пішла вчитись в медичний. Тітка у мене лікар.
    - Ви продовжувач родинного фаху.
    - Мабуть так воно є. Якось недавно, тітка задумавшись, пішла в якісь особливі свої згадки, заговорила філософськими виразами, про те, що вона  відкриє переді мною  двері власної душі і розкаже про джерела неспокійної своєї істини і фаху. Вона говорила, а я мовчала. Була дуже здивована її мовою, бо чим старшою стає, тим частіше горнеться до істини і її життєвої суті. Вона не така лірична як я.
    - А я  сприймаю свої наступні роки здивовано, тому що вони кожен раз інші, не зовсім похожі на ті, які бачаться мені в уяві. Істина для мене це правда життя.
   - Цікаво. Я чомусь думала, що будете розказувати про пісні, про своїх друзів співаків, про те, як проходять ваші концерти і т.п.
    - Що ви? Цілі дні я проводжу в тісному колі товаришів по фаху. Мені іноді так хочеться втекти кудись, блукати самотньо, без роздумів, без потреби щось вчити, відшліфовувати свою майстерність голосу, поліпшувати знання музики. У мене частенько  не хватає часу на все, - з запалом розказує Дмитро, проводячи рукою по залізній загородці біля гарного старовинного будинку. – Придивіться до цієї споруди. Бачите які чудові візерунки ліпнини створені на його стінах? Якщо не помиляюсь, ця архітектурна красота  належить до вісімнадцятого століття.
    - Київ знаю непогано. Місто багате різними  архітектурними спорудами. Старі і нові його райони  по своєму різноманітні і сприймаються так, ніби попадаєш в різні міста одноразово. Раніше частіше навідувалась сюди. Альбіна гнівається, коли я, як вона каже, прилітаю до неї на день. Що можна говорити, про вивчення стольного Києва за коротесенькі годинки? Була у мене можливість залишитись тут жити. Не захотіла міняти місце мешкання. Світлі душі моїх батьків, бабусь, дідусів, тіток і дядьків знаходяться там, де народилась і живу. Тому і не виїхала  жити за межі Вінниці. 
    Дмитро дивувався  розмовами  Юстини. Так ось яка ця дівчина! В ній закладене високе родинне відчуття, про яке вона веде розмову так, що за серце хапає. Згадалось і його сімейне і близьке, яке не дає йому відірватись від свого куточка землі.  Пам’ять глибоко щемить, якщо невдовзі почується  говір його рідного краю. А тут незнайомка, що раптом ввірвалась в його вечір, нагадала не тільки про минуле, але розставила на місця нинішнє і майбутнє.
   Юстина глянула на Дмитра, відчувши в його задумливості щось від жалю, сказала, щоб змінити розмову.
    - Хочете, розкажу про лілії. Я вже вам говорила, що не тільки люблю квіти, я вивчаю їх біографії і користь, яку несуть у собі.
    - З задоволенням послухаю.
 - Почну з легенд, бо більшість рослин зв’язані з казками, байками, народними повістями. А зараз попрошу вас  на кілька хвилинок забудьте про все, перенесіться в часи коли Небом і Землею правив Зевс і інші Боги Олімпу, -  нарочито приказним словом заговорила Юстина. -  Перенеслись? Тоді слухайте далі.  Правитель Зевс міг дозволити собі все, що хотів. Він зраджував  дружині Гері з красунями Олімпу, ховаючи глибоко і далеко свої таємниці. Та Гера дізнавалась за любовні походження мужа і жорстоко карала його коханок. Одного разу вона догадалась про народження незаконного сина Зевса, і рішила нагодувати дитя своїм грудним молоком. Та тільки дитина, вона же була сином самого Зевса, відчула, що це не його матуся, штовхнула Геру так, що бризки молока полетіли в небо, залишили в нім  Молочний шлях. Частина крапель упала на землю і з них виросли білі лілії.
    Юстина змовчала, приголубила і поцілувала букет квітів, зітхнула, крадькома поглядаючи на свого супутника.
    - Не знаю як ви, а я до цього часу з великим задоволенням слухаю легенди, байки і казки. Мабуть в мені залишилось щось від дитинства.
   - Я точно така. Іноді з насолодою слухаю придумані тіткою оповіданки. Вона великий майстер їх складати і розповідати. Коли мені в руки попалась книга легенд про рослини я два рази її перечитала. Древні легенди Риму і  Греції  знає весь світ.  Кажуть, що білу лілію дуже любила богиня красоти Афродіта. В ній вона вбачала невинність і непорочність. Тому і до наших днів вони являються символом цієї квіти.
     - Щось приблизне говориться і в християнській релігії про цю рослину. Є образи Матері Божої з лілією в руках.
    - Вірно. Християнська релігія  теж трактує відношення лілії  до віри. А ось у німців є казка в якій говориться, що коли розцвітає лілія  в ній народжується Ельф. В день він спить, а в ніч колише її, від чого чується легкий мелодичний дзвін вповитий незрівнянним ароматом.  А місто Суза названо в честь цієї рослини. В перекладі з галльського лілія - значить білий-білий. В наш час виведено тисячі її сортів. По кольору і вигляду вони різні, а ось блакитних і синіх ще немає. 
    - Мені до вподоби самі прості квіти. Я маю в вигляді наші сільські і польові. Але коли дарять букети лілій, орхідей, крокусів – я завмираю від їх величності і краси, - каже Дмитро і, відійшовши на метрів три від Юстини,  вдивляючись в західний небокрай, продовжує  захоплено: - При такій вродливості неба, яку я зараз бачу, хочеться співати! Сонце зайшло за горизонт, а його вічне випромінювання залишило за собою фарбовані красоти простору. Ви тільки що розказали мені, неграмотному в науці квітів, про лілії. Погляньте туди, де між будинками бачиться кусок небесної глибини. Там видно дві хмаринки похожі на лілії, тільки вони сіро-золотистого кольору.
    - Дійсно. Хмарки кучерявляться, від чого бачаться квітами. А я цього не замітила. Тепер відповідайте, хто із нас більший спостерігач явищ природи, ви чи я?
     - Ви. Я побачив її завдяки вам. Хмарочки зрівняв з квітами, про які ви з таким умінням і натхненням говорили.
     - Підемо далі. – не вгамовується Юстина. - Раз ви виросли в селі, розкажіть мені про вербу, яку дуже поважають слов’яни. Думаю, що в вашій родині про неї знають всі, бо верба – це дерево, про яке можна розказувати дуже довго.
    - Хочете піймати мене на тому, що я зовсім байдужий до рослин?
    - Ні. Ви знаєте більше, чим признаєтесь.
    - Тоді буду тримати іспит на тему: - «Рослини навколо нас» - сміється Дмитро: - Давайте підемо в отой малесенький сквер, сядемо на лавку, звідти гарно видно перехрестя двох центральних доріг міста, осяяних електричними вогнями. Воно варте уваги своєю красотою.
     - Згодна.
    Присівши на садову лавку, Дмитро глянув спочатку на Юстину, потім на дерево, що росло поруч, не сказав, а тихо проспівав:
    - Верба жовто-коса зросла у долині… Так починаються  перші строчки мого бачення і знання верби. Далі  скажу тільки те, що знаю. Під вербами збирались козаки Запоріжжя на свої Ради. А чого саме,  можу дати відповідь від себе – це дерево ділиться з людьми своєю  силою і мудрістю. Соловей, неперевершений співак на землі, частенько селиться при вербі. Гніздо його або поруч з нею, або на його низьких гіллях. А напоєм з вербової кори, або і листя лікувались і лікуються люди від різних хвороб. Ще хочу добавити, що вербові котики – приход весни, а значить верба має відношення до кохання.
    - Ставлю вам п’ять за відповідь.
    - А що ви скажете на те, коли ми на пів-годинки зайдемо в ресторан. Вип’ємо по чашечці чаю або кофе під музику Моцарта.
    - Ресторан так ресторан! Чашечка кофе не помішає. До сну ще далеченько.
    - От і добре. Послухайте мене ще одну мить. Я згадав недавно прочитане, яке розхвилювало мене. Хочу з вами поділитись красотою віршування.
                …Там, де множилась мова лелеча,
                Там, де коні кресали підковами,
                Моя молодість в зіллі заклечана,
                Бродить думами барвінковими.
                Або:
                Ставочки хлюпочуться
                Хочуть сповістить,
                Що хтось срібло висипав
                З місяця на них…
    Як вам? Хто написав – не знаю. А тепер поспішимо туди, де нас чекає мелодія скрипки.
    - Ви прочитали про ставок і срібло на нім, і цим самим нагадали мені моє дитинство, - каже повільно  Юстина. – Коли мені було сім років ми з тіткою поїхала до родичів в село. Ви же знаєте – я подолянка, а у нас на Поділлі немає такої сім’ї, де би не розказували про астральні явища, то б то, про міфологічних мешканців землі. Особливо цікаво слухати байки-розмови в селах. В кінці огороду тітки Афії, де ми гостили цілий тиждень був ставок, який по її розумінню жив особливим своїм життям. Там ріс очерет, осока і ще якісь високі кущисті трави. Жінка твердила, що більшість її  повістей, де головними героями є потойбічні істоти, вона взяла з життя. І тут же рішила показати нам деяких із них, які живуть в  ставочку. Тільки вечір ступив на поріг Афія повела нас туди, де в мереженім темно-зеленім мареві перед нами заблищала водиця і завиті в сіро-прозорі шарфи верби.  Приклавши палець до вуст, дала нам зрозуміти, щоб ми мовчали.  Так ми стояли хвилин двадцять Спочатку все було тихо-тихо, а потім …почалося! Хтось ніби сміявся,  інший злився і сопів третій мугикав пісню. А потім звідкілясь з низини дна водойму щось булькнуло, вода захвилювалась, і …вдарилась в беріг. Легкий сріблясто-прозорий стовпчик, в вигляді людської постатті  появився в  кінці ставу, і…тихесенько побрів в очерет. Моя тітка не витримала, присіла на землю, прошепотіла: - «Хто це?» Афія, зробила  знак, щоб ми йшли за нею, і, мовчки повела нас в оселю. Тісно закривши двері, сказала:
    - А ви не вірили!
     До цього часу не можу забути цієї пригоди. 
    - Чув я за Поділля і його багатий народний талант. В однім київськім оркестрі грає на трубі виходець з Вінничини. Якось він запізнився на півгодини на репетицію. Догадайтесь, як оправдався, чого спізнився? Не знаєте? Запевнив, що Домовий украв його люльку, а без неї він не може бути навіть п’яти хвилин. Після закінчення репетиції чоловічина розказав нам таку гарну казку за Домового, з яким він живе в дружбі, що ми, як малі діти слухали його з цікавим настроєм.
     …Місто слухало розмови Юстини і Дмитра  раділо, що мало знайомі люди можуть так гарно проводити вільний час. Вони говорили на різні теми – це не мішало їм пізнавати одне одного, тішитись умінням володіти своїм поводженням, не будувати плани на майбутнє, а просто дарувати в спілкуванні маленьку радість одне одному. Навколо них діяла гармонія світу і була вона витонченою і ніжною в споріднені двох душ.
    …Невеликий ресторан наполовину заповнений людьми, привітав Юстину з Дмитром усмішкою в лиці офіціанта.
     Через хвилин тридцять Юстина, дякуючи своєму попутчику, сказала:
    - Мабуть потрібно нам уже іти, а то захочу танцювати, до півночі затримаємось тут. 
    Дмитро засміявся, озирнувся на оркестр і неспішно пішов до виходу.
    Вечірня пора мінялась тональними фарбами. Небо, вбране зірками, дивилось зворушливо на землю ніби чекало чогось.
    - Давайте тихо помандруємо цією вузькою вулицею ген аж  до Хрещатика, - пропонує Юстина, нюхаючи лілії, від чого Дмитру здалось, що перед ним не жінка, а Богиня  з Олімпу. Відтінки кольорових вечірніх сутінків робили Юстину якоюсь особливою, ніби вповиту в загадково-ніжну  таємничість.
    - В минулу осінь я приїздила до Києва і була тут п’ять днів. Перед поїздкою читала дещо з історії України, і так мені захотілось пройтись старими берегами Дніпра, річки, про яку писав  римський історик Тацій Корнелій, готський вчений Йордан і «історик історії» Геродот. Вони трактували, що якраз землі між Дністром і Дніпром були заселені племенами венедами, сарматами, склавінами, антами, з яких пішов рід слов’янський. Під якийсь особливий настрій душі   довго ходила берегом Дніпра, вдивлялася в його срібні води, а перед очима пропливали віки. А коли присіла на старий оброслий мохом  камінь, уловила розмову води. Давно знаю, і вчені про це доказали, що вода береже пам'ять віками. Зрозуміло, що нині не та вода, яка була в річці в п’ятому віці до нашої ери, але та, минула вода  залишила пам’ять за себе. Жаль, що не доживу до часу, коли люди зможуть спілкуватися з деревами, водою, небом.
    - Ви мене дивуєте щораз все більше і більше. Хочу  задати питання:  Хто ви? Можливо ви дівчина з майбутнього? – зупинився Дмитро, і, піднявши вверх руки, додав тихо: - Я нікому не говорив, що до мене приходять думки поговорити з Космосом, з минулим і майбутнім.
    - Тітка розказувала, коли вона була молодою,  мріяла жити в селі, щоб слухати, як розмовляє природа. В місті вона не така говірка. Недавно задумалась відносно того, про що ведуть розмову двері наших домів. Уявіть собі: будинку років двісті. На своєму віку він бачив стільки всього, що нам і приснитись не може. А двері!? Скільки вони впускали і випускали через себе людей? Хто вони були? Які руки торкались до їх клямок?   
    - Про це я ніколи не думав. Хочу признатись, в мені живе якась  дивна ревність до свого родинного краю. Коли їду в село, придивляюсь до тих місць, які мені дуже близькі. Чомусь безапеляційно вірю, що садові затінки сумують за мною, якщо довго там не буваю. А ще мені частенько  віддається камертоном голос мого  минулого. Літа біжать галопом, мов молоді коні до водопою. Не можу втримати їх, і от уже скоро чотири десятки років виповняться, а я зустрічаючи людей, які колись були молодими, здоровими, а я мав за плечима  всього сім рочків, сьогодні вбачаю на їх обличчях вишиті хрестиком прожиті ними роки. Вчора подивився в люстро і тихо подався назад – уже і мої літа взялись за вишивання, - з легким  сумом каже Дмитро. 
    - Тоді не дивіться в дзеркало, не будете жаліти за скоро-бігучим часом, - жартує Юстина: - Послухайте уважно, як по вашому, про що зараз веде розмову Київ? Що вам чується?
    - Гомін людей, в якому перевершається шум транспорту. Мені подобається говір потягу, коли він набирає хід. Саме не гуркоту, а говору, бо скільки себе пам’ятаю, завмирав, почувши його біг, - зітхає Дмитро, поглядаючи вперед, де широкою панорамою відкрився Хрещатик.
    - Прошу вас зупиніться і вдивіться в це незрівняне і неповторне чудо! Перед нами міське вечірнє диво!  Освічений зі всіх сторін центр Києва, де  не знайти нічого, що би хоч на одну крапельку руйнувало картину красоти! Знизу – все залито електричними вогнями, зверху – купол зоряного неба! Чого сплять і не бачать цього майстри живопису? Десь в глибині себе я знаю, в вашій душі зараз звучать мелодії чи то увертюри, чи пісні, чи може щось із опери. Я вірно кажу? –  зиркає на Дмитра Юстина.
    - Признаюсь, такого міста я не бачив ніколи, бо ніколи поряд зі мною не було такої жінки, яка би в природному видінні бачила живопис і чула її музику.
    - Догадайтесь, про я тільки що згадала?
    - Про своє місто. А можливо щось про небесні зірки. Угадав?
    - Вірно. Тільки не про небесні, а морські. Коли йде розмова про вродливість, я згадую мікро-морську зірочку, що виділяє з себе промені, по красоті  яких  неможливо зрівняти нічого на землі.
    - За морські зірки чув, але про мікро-зіроньку не знаю нічого.
    - Вчені до цього часу спорять, це тварина, мінерал чи рослина. Природа ще довго буде дивувати людей утвореним нею і загадкою для чоловіка.
    - Вам би давно пора писати дисертації, закінчити аспірантуру бо не знаєте, яка ви освічена людина.
   - Тітка теж так каже. Завтра буду мати зустріч з одним  видним вченим в області аптечних справ. Зателефонувала йому, зрадів, хоче поговорити зі мною, бо читав мої статті в журналах і газетах.
    - То ви іще  - пишете?
    - Небагато. Все про своє медичне, біологічне, природне.
    - Вибачте. Ви живете з тіткою, чи окремо?
    - Окремо. Тітуся мешкає за квартал від мене. Після мого невдалого одруження, більше часу знаходжусь у неї чим у себе. 
    - Чому невдалого? Таку жінку не те щоб кохати, її на руках потрібно носити.
    - Втік від мене мій любий. Рік ходив десь. Повернувся, та я зрозуміла, що не того вибрала собі чоловіка в життя. Він уже женився три рази після мене, і все нарікає, що не везе йому з дружинами.
    - Жаль…- сказав тихо Дмитро. – Багато разів чув, що розумним жінкам часто не везе на чоловіків. Як по вашому, це природа помиляється коли зводить двох людей, які не підходять одне одному, чи може це закономірність, щоб покоління вийшло середнім?
    - Хочете вирівняти людей? Від розумного і не зовсім – діти візьмуть потроху чогось кожного із батьків. Таке теж буває. Основну роль в людині грають гени, які передаються від дідів або й прапрапрадідів. Якось подумала, а чи є нині на землі чоловік, який несе ген від Адама і Єви? І знаєте до чого я додумалась? Ні? Прийшла до висновку що ми всі в якійсь мірі несемо щось від перших землян. Доказати не можу, це моє  щось внутрішнє і глибинне, про яке я не знаю. Воно говорить зі мною голосом душі, - трошки схвильовано сказала Юстина.
    - Про душу людини говорять всі. Коли в житті приходиться важко,  в грудях щось ніби плаче.
    - То плаче ваша душа. А чого не хватає, що вам буває важко?
    - І не питайте. Всяко є. Якщо мені дано співати, то чогось іншого я не добрав для життя. Ось ви, молода зовсім жінка, а яка ви багата знаннями!
    - Що ви? Я володію всього чотирма мовами, а Вернадський розмовляв вільно на шести.
    - То ви і Вернадським цікавились?
    - В моїй бібліотеці є кілька його книг. В одній із них він писав про поета Вольфгана Гёте, зрівнюючи їх труди, які розкривають Всесвіт однаково. Поет віршованою мовою, вчений по-вченому.  Коли я вперше прочитала про те, що в Природі існує одна-єдина трійна єдність, була дуже здивована. Доказує вона, що існує один зв'язок  між корінцями, листками і квітками. Другого немає і не може бути.
   - А відносно фармакології, то ви мабуть знаєте її історію з того часу, як на землі перший чоловік звернув увагу на рослину і використав її як ліки.
    - Ха! Ха! Ха! – сміється дзвінко Юстина. – Дійсно були такі дороги в фармакологію, але …то були перші  стежечки і люди, раніше чим зібрати  знання про виготовленню ліків, пройшли тернисті шляхи. До цього часу бувають випадки при самолікуванні, коли невірна пропорція прийняття напою з трав, може привести до смерті. Думаю ви знаєте, як появились перші аптеки. При них стали появлятись  хімічні лабораторії, де йшов процес вивчення  і виготовлення ліків. Аптекарі  розуміли, що без об’єднання не буде розвиватись наука, тому стали  групуватись в гурти, а далі в союзи. Перше об’єднання появились в Росії в 1818 році. Вчені фармакологи такі як Траш, Нелюбін, Шерер розширили дорогу аптечній діяльності, яка привела до того, що ми нині маємо.
    - Ви випадково не читаєте лекцій в медичному інституті?
    - Ні. Але маю запрошення. Спочатку треба попрацювати над собою, - серйозно відповіла Юстина, і тут же глянула на годинник:
    - Пізно уже. Прохожих меншає, а це значить, що і мені пора їхати до Альбіни Пилипівни.
    Дмитро на хвилинку задумався, оглянувся навколо себе, тихо  зітхнув:
    - Я і не помітив, як збігли години. Як то добре, що концерт почався о 17-тій дня. Для такої зустрічі одного вечора дуже мало. Життя дарує нам нечасто хвилини, які провели ми нині з вами. Без напруги, без важності в розмовах, без політики і особистих відношень ми ходили розмовами і спогадами туди, куди нас вели наші  думки. Доля подарувала нам це знайомство і я дуже вдячний дощу, який допоміг нам відчути душу одне одного. Я би хотів почути від вас щось поетичне від сучасних поетів.
     - Добре. Прочитаю. Угадайте, чий це вірш?
              Можна вірити другові чи милій,
              Марить наяву чи уві сні,
              Білизну червневих ніжних лілій
              Заплітать букетами в пісні.
              Можна жить, а можна існувати,
              Можна думать – можна повторять.
              Та не можуть душі зігрівати
              Ті, що не палають, не горять!
    - Симоненко? Угадав? Чудовий поет. Його творчість йде від  серця, до сердець людей. Може я блюзнірствую,  багато беру на себе з вірша поета, переносячи його зміст на наше знайомство. Не мені судити силу творчості майстра слова і рими, та строки написані ним, чим то відповідають нашій зустрічі.
    - Можливо. Не всім дано писати так, як він. В його віршах живуть самі прості події, де зібрана і існує багата мудрість поводження людей. На жаль не маю його збірки. На його поезію відкрила мені очі  товаришка з Києва. 
     - А ви мені відкрили очі на мене і себе. Я кланяюсь низько цьому дню, погоді, концерту, що привели нас до знайомства. Випадкові зустрічі не завжди бувають такими. Наша – це виняток. Не стану більше затримувати вас. Якби була можливість, я би всю ніч мандрував з вами по місту, щоб тільки слухати вашу мову, дивитись як ви ніжно і трепетно охороняєте букет, як світло згадуєте дитинство і творче-надійно говорите про майбуття. 
    - І я вдячна вам і долі за все, яке ви тільки що перерахували.
     Дмитро зітхнув, кинув погляд в небо, сказав якось дуже ласкаво-поетично:
    - Ніхто і ніколи не дарував мені такого зірного вечора, якого подарували ви, чарівна дівчина з міста Вінниці. Я його запам’ятаю на все життя. Не стану розказувати нікому за наше побачення, щоб не споганили його заздрісні люди. Це був наш вечір, який ми самі собі створили.
    Юстина з Дмитром направились до зупинки яка знаходилась через дорогу. Високе небо тішилось феєрверком мінливих зір, тихими сполохами вічної далі, дивною гармонією старого вечора, таємничим шепотінням чи то Всесвітньої молитви, чи чогось іншого, доброго, потрібного, неповторимого.
    - Ви завтра покидаєте Київ? В якій годині ваш потяг?
    - О вісімнадцятій. Ще не спілий вечір, але й не день. Люблю надвечір’я. В них живе щось від днини і вечірнього часу. В таку пору мрії романтикою заплітаються. А пройде години дві і в небесній глибині появляться зіроньки. Є такий вірш, який настроює на  поетику.
                …Вслухайтесь лиш – як регочуть зорі!
                Юрмляться, кружляють – хто їх  зупине!    
    В дитячі літа питала тітку, коли сплять зірки? Тіточка сміялась і говорила, що вони на світанку відправляються в далекі світи, щоб там відпочити. А поет закінчив вірш так:
                …Сплять зорі в день, стомившись в леті,
                Світлом упившись вночі на банкеті.
     - Я хочу ще і ще раз сказати, що ви не перестаєте мене дивувати. Якби ви знали, як мені хочеться в цю мить крикнути в Вічність, щоб зупинили час, хоч би на пів-годинки.
    - Я з вами згідна. Тільки …  Завтра в цей час я буду сидіти в своїй квартирі і писати щось. Може це буде вірш, пісня, нарис чи стаття, але так буде, бо в таку пору я люблю творче попрацювати. За вікнами стане позіхати місто, затихнуть звуки машин, людські голоси, і тільки щось незриме буде літати біля мого будинку, піддивлятись, коли впускати до мене сни.
      Юстина замовкла. Ніжно торкнулась поглядом на свого супутника, перевела погляд в даль, звідки чувся хід тролейбуса, сказала:
    - Будьте здорові. Дай, Бог, вам бути таким, яким ви є. Не ми складаємо розклад життя на майбутні роки. Можливо і перехрестяться ще наші дороги. Я рада, що доля дала мені змогу познайомитись з вами.
    Дмитро не втримався, ласкаво притулив до грудей Юстину, прошепотів:
    - Щасти вам Боже! Ви нині подарували мені  не зрівняно дорогий дарунок – зірне небо.
    Тролейбус хитнувся усім корпусом, зупинився. Юстина пішла до відкритих дверей транспорту, та враз різко повернула назад, обійняла Дмитра, завмерла на мить, відійшла, не озираючись. В цю довгу і коротку секунду знала, такого вечора в неї не було і не буде ніколи і ні з ким. Зустріч з Дмитром дарована їм Богом, як Єдине  і Щасливе свято в житті.








                СПОЛОХАНЕ  ЩАСТЯ
               

                Із обіймів кошика сплету
                Покладу на дно окрайчик неба
                Зірочку спіймаю на льоту –
                І вже більше не піду від тебе.
                Н. Івченко
               
   - Сідай в крісельце, а я тим часом принесу нам по чашечці кави, - усміхнено каже моя нова знайома жіночка по імені Маруна.
    - Дякую. Можна подивитись альбом? – запитую господиню, кинувши погляд на столик, де лежав розкішний зошит скоріше похожий на альбом.
    - Можна. З ним у мене пов’язано багато гарного і доброго в житті. А саме головне – з ним  живуть спомини мого сполоханого щастя. 
    - Сполоханого? – дивуюсь я. - Як так?
    -  Нам нині нікуди спішити. Розкажу тобі цікаву історію мого кохання, яке прийшло до мене якраз через цей зошит, або, як ти сказала, альбом, - кивнула мені жінка, від чого великі темні кучері на її голові гойднулися, ніби підтвердили  розмову.
    Рипнули двері, то хазяйка пішла в кухню варити каву.
    Розкриваю першу сторінку незвичного альбому, читаю: «СПОЛОХАНЕ ЩАСТЯ». В одну мить велика цікавість виникла і залишилась в мені бажанням узнати, що воно таке: «Сполохане щастя».  Наступні сторінки ще більше  здивували мене фотокарточками. Я зразу ж узнала на них вхід в дворик Маруни, стежечку до будинку, саму будівлю і навіть веранду, садок і квітник. «Невже це сама Маруна фотографує?» - майнула думка. - Не говорила вона мені за своє ремесло фотографа – значить, не вона цим займається. А хто? Мабуть той, який творив цю справу, мав особисте відношення до  власного життя господарки, бо карточки з обійстя грали таким чудовим творчим натхненням, - я подумала, - непогано було би зробити виставку фотокарточок з садиби, де живе дуже приємна молода і мудра жінка, в якої великі карі очі, що чарують загадковою вродою і щирою добротою. Не знаю, скільки часу я розглядала все карточне багатство коли почула Маруни:
    - Угадай, що я добавляю у каву?
    - Ковтну два ковтка - попробую відгадати, - усміхаюсь, а сама зиркаю на альбом.
    - Згідна, - підсуває ближче до мене малесеньку чашечку, від якої іде чудовий аромат.
    - Тут є цукор і ромашка.
    - Приблизно так, але …не ромашка  там – маруна. Мабуть знаєш, є така рослина, яка росте в дикому виді по всій Україні.
    - І з ким я познайомилась - не розумію, - сміюсь задоволено. – Тільки тепер  догадалась, чого тебе звуть Маруною. Мабуть так захотіла прабабка. Я вірно кажу?
    -  Вірно. Розумна ти. Знаю, з ким мене зводить доля, бо інакше я з нею не стану дружити. З того часу, коли  розчарувалась в своєму чоловікові – попросила Життя і Долю дарувати мені для знайомства вірних і розумних людей.
    - А прабабку твою звали Марією чи може Ганною?
    - Марусею, і не просто, а насправді, її так і охрестили.  Родословна моєї бабці по лінії матері дуже цікава. Колись розкажу, а зараз бачу, що гориш нетерпінням почути оповідання про «Сполохане щастя».
    - Мій настрій і мої погляди в бік альбому вже не шепчуть, а голосно кричать про це, - кажу і всідаюсь міцніше в крісельце, яке, по моєму розумінню, теж має свою історію в цьому будинку.
    Маруна ласкаво глянула на мене, ніби зробила вступ в розмову сказала тихо, але виразно:
     - Ми самі не знаємо, як часто не думаючи, руйнуємо своє щастя. Я  його теж руйнувала, але одного разу зупинилась і запитала сама себе, що це я роблю? Мені нині уже тридцять два. Для декого це вже не молодість, а для мене і мого нинішнього становища – свято. Я тобі розповідала, неповну свою біографію про те, як відчайдушно в свої вісімнадцять років закохалась у облесливого красеня Якова, і як вийшла за  нього, як прожила з ним всього три місяці, коли узнала – Яшенька був вже одружений два рази, та зумів розлучатись так, що в паспорті про це не було записано. Мій жаль і біль, що помилилась в «глибокім» коханні, перенесла великим сумом і розпачем. Після того довго не могла дивитись на чоловіків з точки зору одруження. Не знаю, як трапилось, тільки моє становище покинутої жінки привело до того, що я рішила зайнятись продовженням навчання. В дев’ятнадцять закінчила училище, а в двадцять поступила в університет. Вчилась з задоволенням, навіть викладачі дивувались,  моєму бажанню вчитись. В честь того, що я отримала диплом бабуся продала свій великий власний будинок купила собі невеличку оселю в приміській стороні, а мені – оцю будівлю, де я нині живу. 
Правда, пізніше я все тут переробила. В ту пору, коли я з моїм документом про закінчення ВУЗу  ввійшла в один гарний і дорогий офіс, мене зразу же взяли на роботу. Праця прийшлася мені до душі. Ось тільки навколо було багато молодих чоловіків, які, не ховаючи зацікавленості, зиркали на мене не так, як на товариша по службі, а …Та і тут я перемогла себе. Іноді трохи перестраховувалась, боялась знайомств з  вульгарними хлопцями, вбачаючи в них тільки їх вигоду. Так пройшло майже два роки. В ті часи я рішуче зайнялась перебудовою своєї садиби. Помогли батьки. Вони нині живуть в трьох кілометрах від мене, в другому кінці Вінниці. До речі - татусьо закінчив будівничий технікум і до цього часу працює за своїм фахом. Мене так зайняла робота відбудови, я ніби на крилах літала.
    Маруна приголубила кофе, шпилькою приколола неслухняний  кучер, запитала:
    - Тобі моя розмова цікава?
    - Навіть дуже цікава, - запевнила я жінку. – Не знала, що ти така гарна співрозмовниця.
    Маруна засміялась, притягнула до себе альбом, відкрила його, сказала, як може тільки говорити закохане і щасливе серце:
    - Я зараз своїми словами  постараюсь передати тобі все, що недавно єднало мій будинок, дворик і моє життя,  яке ми називаємо травнево-червневим.  Коли я закінчила відбудову,  рішила привести в порядок садок і грядки. Мати підказує, щоб я нічого не придумувала, бо якраз сад і грядочки на місці, вони гарно компоновані в обійсті. Послухавши неньку, залишила все, як було раніше. В кінці серпня я рішила взяти відпустку. Побувала в Одесі – там живе моя тіточка Дорина, яка працює в школі викладачем  історії. З нею мені завжди цікаво зустрічатись. Повернувшись в Вінницю, стала думати, як би мені зробити штахетник похожий на той, який я бачила в Одесі, що достойно вразив мене. З такими думками присіла  на лавку біля квітника з журналом в руках. Коли враз чую: - Цок! Цок! Цок! «Що це цокає»? – подумала і озирнулась в бік хвірточки. Враз мій погляд зустрівся з поглядом молодого чоловіка з фотоапаратом в руках. Що саме мене підняло з лавки – не знаю. Іду до нього, а він так радісно питає: - «Вас можна сфотографувати?». Обурилась я на незнайомця, перервала його усмішку словами: «А ви чому не питаєте дозволу знімати мій будинок?» Чоловік не розгубився, сказав, глянувши на мене, ніби ми були уже знайомі: - «По вас бачу, що ви чогось сполохались, узрівши чужака. Не бійтесь, я не завдам вам клопоту. Ваше обійстя таке незвичне в цих місцях, що його можна не тільки знімати на фото, але й напроситися до вас у гості». На ці слова я відповіла йому так, що незнайомець відступив на два кроки від тину. - «А може вам ще й вечерю приготовити, бо бачу, що ви голодний до всього», - не вгамовуюсь я. Чоловік усміхнувся, кивнув в знак згоди головою, що ніби то він може й повечеряти. Щоб не сперечатись зайве, я рішила вернутись знову на лавку. Не знаю чому, якась незвична сила заставила мене озирнутись. І тут же оторопіла – його погляд  зустрівся з моїм, не пробігся поруч, а ніби влетів в мене і …залишився там. Йокнуло в серці. Якась тиха ностальгія заволоділа мною, я не відвела очей від незнайомця, сказала вже миролюбно: «Не перечу, можете знімати все, що хочете», а сама  зайнялась читанням, слухаючи, як чоловік знову і знову клацав апаратом - Цок! Цок! Цок!
    - До побачення чарівна і приємна господиня райського куточка Вінниці. Я ще приїду сюди, щоб поговорити з вами, - почула я через декілька хвилин.   
    Тільки зібралась відповісти, а незнайомець вже повернув в бік вулиці. В ту ніч я спала несолодко. Якісь незвичні думки ходили біля мене, сміялися і сумували, водили мене в  незнані світи.  Під ранок, коли в сусідки заспівав півень, я враз прокинулась  і виразно  почула голос фотографа: «Ми ще зустрінемось?» Так я загубила спокій неприступної жінки, що зовсім розчарувалася в чоловіках. Час від часу  виходила з будинку, коли чула незнайомі людські голоси, що проходили поруч мого подвір’я. Мені дуже хотілось побачити фотографії власного хазяйства і почути голос чоловіка, який обіцяв завітати до мене. А ще в мені поселився жити погляд незнайомця і його делікатне спілкування.
    Маруна раптом перервала розмову, похапцем сказала:
    - Забула вгостити тебе паляничкою. Я зараз.
    - Не хвилюйся. Перед приходом до тебе обідала. Паляницю будемо їсти пізніше.
    - У нас нині буде панський обід. Моя бабка все життя обідає в шість годин дня. Так вона навчена з свого дому.
    -  Звернутися можна? – підняла  руку, як прийнято в школі.
    - Знаю про що буде питання. Чи були у мене побачення з хлопцями після мого розлучення з чоловіком?
    - Так були чи ні?
    - Зустрічалась з двома молодими людьми, які перекликались схожістю  на мого невірного. Такі же хитрі і облесливі. Дружба продовжувалась по два тижні. Кіно, кафе, гуляння по місту… от і всі наші зустрічі. Один із них зразу же запропонував жити разом, у мене… Я так реготала, що він розгубився і …втік. Другий  сказав відверто, що хоче женитись і шукає для себе молодицю з приданим, мабуть з будинком чи грошима. Був ще й третій. Мовчун і смішний чоловічина. Запросив мене в ресторан, а коли у нього не вистачило грошей розрахуватись, попросив мене, сказавши тихенько: - «Колись віддам». Його вислів: «Колись віддам», - відвернув мене від нього назавжди.  Ні один із них не прийшовся мені до серця. А тут раптом незнайомий фотограф прийшов на хвилинку і …мені уже не хватало чогось в житті.
    - А далі? – з нетерпінням запитала я подругу.
    - Далі?! З цього почалося щось інше в моєму баченні відносин між жінкою і чоловіком. Після того, як незнайомець-фотограф покинув мій тин і хвіртку, пройшло днів десять. Не було такого дня, щоб я не виглядала його. Тішила себе надією, що він обов’язково прийде, щоб показати фотокарточки. Не розумію чому, його не гуртувала до тих молодих людей, які  обіцяють, а не виконують слово. Якось вернувшись з роботи,  зупинилась біля куща троянди, який цвів уже в третій раз за сезон. Сусідка Лариса гукає мене, показуючи якийсь конверт. В грудях щось засміялось, зраділо, змінилось світлим настроєм. В конверті я знайшла фотокарточки з мого обійстя. Лора весело доповнила, той, хто передав конверт, сказав, що постарається завернути сюди через днів п’ять. І що ти думаєш? Він дійсно зайшов через  шість днів! Фотографував в моїм обійсті все, що йому подобалось, забувши зробити знімок з мене. Дивилась я на нього, а мій великий жаль сидів зі мною і …сумував. Незнайомець говорив мало, вибачався, що потурбував, ніяковів, ніби боявся, що я знову почну йому дорікати. Правда, збираючись  назад, сказав, що його звуть Орестом, він художник-дизайнер, живе в Одесі, а в Вінницю приїжджає до товариша, який хворіє. Я його тихо вислухала і, не знаю сама чому, трохи сухо брякнула: - «Я рада, що вам подобалось у мене». Коли Орест був на повороті нижньої вулиці, сіла і …заплакала. Сама собі сполохала щастя, яке заглянуло до мене, а я не зуміла його втримати. Тут же в одну мить вбігла в мою голову думка – раз він з Одеси, та ще й працює художником, має непохоже ім’я на нинішні, я зможу його розшукати. Рішуче встала з стільця, пішла до кімнати, зателефонувала тітці в Одесу, що маю намір приїхати до неї. Зраділа тіточка, а я теж зраділа двійній надії на гостинність у тітки і …розшуку Ореста. Ні на мить не задумалась, може він одружений, а можливо у нього є кохана жінка, а можливо він не захоче зі мною ближче знайомитись.  Мені конче потрібно було більше узнати за цього чоловіка, а там що буде то й буде. Плани мої змінилися через днів десять, коли я в вихідну днину рішила навести порядок в своїй бібліотеці, так я називаю свої полки з книгами. Перебираю журнали, коли чую дзвінок від  хвірточки. Виходжу і …очам своїм не вірю – біля воріт стоїть Орест.
    - До вас можна? – запитав ввічливо.
    Йду йому назустріч, а серце з радощів трохи з грудей не вискочить.
Не стану розказувати про наше знайомство, бо сама знаєш, коли в душі цвіте кохання – передати словами свого настрою не можна. Скажу коротко, через своє щастя, яке я сполохала в першу нашу зустріч з Орестом, знайшла собі чоловіка. За Ореста можу сказати - він на той час, коли ми вперше зустрілись, був уже вільним. Його дружина переїхала жити в Ізраїль а через рік, прислала йому заяву на розлучення. Як я зрозуміла – у них не було дітей, та і Орест не хотів покидати свій край. Два роки жив на дві домівки – його друг, який колись спас йому життя, попав в аварію і переїхав жити в Вінницю до батьків. У нас з Орестом зав’язалась не то щоб дружба, а самі що не є найкращі любовні відносини, які привели до …шлюбу. Ось уже рік, як ми разом. Нині мій коханий займається питанням з будівлею в Одесі. В нього там власний будинок в два поверхи. Я не підказувала йому, де він має жити. Сам  рішив залишитись мешкати в Вінниці, в будиночку, який став йому чимось особливим, бо через нього він не тільки знайшов для себе дружину, але й новий фах – його фотографії з мого обійстя були виставлені на фотовиставках не тільки в Україні, але й за кордоном. Ти бачила картки в цім зошиті-альбомі. Його змайстрував Орест, а я на першій сторінці написала слова, які тебе привели до  нашої розмови.
    - Маруна! – долетів до нас  жіночий голос. – Ти дома? Я принесла тобі грушечок з свого садочку!   
    - Це тітка Раміна, моя дальня сусідка. Вона іноді заходить до мене.    
     Через кільки хвилин з нами на круглій незвичній веранді сиділа цікава особа – немолода уже жінка, у якої очі були схожі на два синіх озерця, де сміялись іскри чогось тихо-ніжного і таємничого.
    - Там, де три жінки в такому як ми нині настрої, - свято, - сказала Маруна і, вставши з стільчика, пішла в будинок, звідки винесла на підносі графин з темно-червоною наливкою, паляничку, ковбаску і голубчики закручені в якісь кольорові листочки.
     - Будемо нині пити мьятну наливочку, споживати те, що у мене заготовлено для гарних і щирих гостей, - ввічливо сказала господиня і, зиркнувши на квітник, додала, - а  щоб  нам  було зовсім святково, прикрасимо стіл квітами.
    Через хвилиночку на столі біля кожної мисочки, лежали квіти, листя і тонесенькі гілочки  маруни, які пахли знайомими полями Поділля.
    …До пізнього вечора сиділа я у  нової знайомої жіночки, з якою  подружилась не так давно, і була щасливою від її щастя, яке вона знайшла і вивела в Божий світ з свого полохливого, але щасливого побачення з чоловіком, який став її долею.
    Над Вінницею літав веселий вечір, роздаючи жителям те, що вони заслужили у нього. Мені він подарував не тільки гарну зустріч з чудовою жінкою, він мені подарував  розуміння, як потрібно вміти не сполохнути першу мить щастя, коли родиться велике кохання.
               


               

                СКРИПКА

                Ти знаєш, як пахне щастя?
                Народна приказка

     Чепурна молода і жвава дівчина неспішно перейшла дорогу, звернула кілька  кроків ліворуч  зупинилась біля високої акації, вдивляючись в її крону звідки чулися перестуки дятла.
     - Привіт! Працюєш, добродію? Лікуєш дерево? Я рада нашій зустрічі. 
    Зверху посипались сухі кусочки кори, потім щось тихо і м’яко затріщало, переплелось з мілким шерехтінням, і …знову в світ полинули ніжні, до болю знайомі звуки: Стук! Стук! Ук-к!  Хрум! Стук! – це дятел так відгукнувся на привітання дівчини.
    - Почув мене? – запитала і, торкнувшись стовбура деревини, красуня поспішила в сторону гарної будівлі.
     Рип-п-п! – відізвались двері. Хутенькі кроки і перед нею засяяла в світлому вбранні її рідна оселя.
    - А ось я і дома! – сказала чи то сама собі, чи житлу. – Будемо читати  розумну книжку, поки прийде мама.
…Година пробігла так скоро, ніби одна мить. Сонячні промінці гойдалися на прочитаних сторінках, сміялись привітно.
    - Здається, іде матуся, - сказала тихо дівчина.
  - Даночко, ти дома? –  радісно питається мати, прикриваючи за собою коридорні двері.
    - Дома. Уже давненько. Нас відпустили з лекцій на дві години раніше.
    - А я крапельку затрималась на роботі. На завтра запросила до нас в гості нову знайому жіночку з її старенькою бабцею. Бабусі скоро вісім десятків настукає, але вона не здається. У неї свої плани життя: ходить в музеї, на різні виставки, на концерти. Особливо любить симфонічну і оперну музику. Читає без окулярів, гарно вишиває, малює невеликі етюди. Наїна любить бабуню так, що розказати про цю любов неможливо. Та  як не любити таку людину, яка спасла їй життя і виховала іноді краще, чим можуть виховати батьки, - розказує  Алла донці, викладаючи з сумки продукти їжі.
     - А мені забажалось спекти пироги з кабаком. Рецепт дали одна дівчина. Так що твої пориви познайомитись ближче з Наїною вчасні. - До мене же завтра завітає Міля. Разом будемо кухарити, - розказує Дана, роздивляючись малюнок в повареній книзі.
    …Висока субота радісно ходить  районним містом. Мешканці з самого ранку метушаться, підганяють роботу, щоб гарно приготовитись до вихідного дня.
    Об одинадцятій годині до Дани прийшла Міляна  і ще з порогу  заговорила:
    - Сій муку, а я буду готовити начинку. Пироги повинні будуть смачні. Гарбуз солодкий, я його уже покоштувала.
    Алла дивиться на дівчат, посміхається, згадуючи свої вісімнадцять років. 
    В обідню пору дівчата закінчили роботу з пирогами, зібрались йти в кіно, поглядаючи в люстерко. 
    Алла неспішно прибирає кімнати. Поміняла розташування столика і крісла. Глянула збоку – подобалось. Задоволено зиркнула на шафу з посудом, стала готовити миски для святкового стола.
     Скоро вернулись дівчата, весело защебетали про щось своє, молоде, цікаве.
     Алла присіла біля телевізора, пішла думками як ще зовсім недавно в  банк,  де вона працює, прийшла трудитися  гарна із себе, світлокоса, з великими темно-карими очима, з модною зачіскою і таким же модним одягом жінка. Вона зразу ж привернула увагу всього колективу.  Звали її Наїною. А в невдовзі  вона відмітила  освіченість і культуру нової співробітниці, що і потягнуло її в товаришування. Скоро подружились так, що  перейшли на ти. Спільні розмови привели до того, що Наїна поділилась з Аллою своїм минулим. Не криючись, розказала, що  виросла при бабці. Батьків не пам’ятає – загинули в аварії на фабриці, де працювали. Їй тоді було всього півтора року. Все, що було далі в житті,  дякує бабусі Стефанії, яка не тільки виховувала, але й витягнула її  з рук смерті, коли вона важко хворіла. Дитинство пройшло в Житомирі. Вчилась в Київському університеті. На останньому курсі одружилась і по закінченні переїхала жити до чоловіка в Жмеринку. Через сім років чоловік зрадив їй, одружився на міській дівчині. Пройшло два роки.  Тоді й рішила  і переїхала жити до бабусі в Житомир. Тут вчився її син Роман, звідси і подався в Берлінський університет. Довгі роки Наїна працювала в однім підприємстві, поки не надумала перебратися на роботу ближче додому. Відносно бабусі сказала мало: - «Сама побачиш. Знаю, з першої ж митті визначиш, хто вона. Не хочу хвалитись –  бабця дуже цікава і мудра жінка. З нею легко живеться, бо у неї на роду написано бути гідною людиною». 
   - Матусю, - звертається Дана до неньки, - подивись в вікно, не твої гості  ідуть?          
    - Вони. Я думала, що Наїнина бабка зовсім стара. А вона трохи не подругою виглядає при внучці.
    …Гомін голосів гостей заполонив кімнати Алли. На душі хазяйки добре і святково. Рясні промінці сонечка освітлюють всі кімнати роблять їх якимись особливими мальовничими і дуже затишними.
     Наїна, присівши біля книжкових полиць, розглядає ілюстрації до книг, з цікавістю питає:
    - Хто із вас більше уваги придає художній літературі?
    - Мабуть на одному рівні ми з донечкою любимо книги. З дитячих років вчила Дану любити читання. У нас є навіть переплетені журнали, вони знаходяться на іншій полиці.
    - Приємно бачити таку квартиру. Все тут в лад і до ладу, - легко і м’яко перегортає велику дитячу книгу українських казок Наїна.
    Стефанія Мирославівна зупинила погляд біля  репродукцій двох картин Саврасова.
    - Мати любить творчість цього художника, - підходить ближче до Стефанії поясняє Дана. 
    - Хочу вам тихенько признатись, батьки пророкували мені стати художником, - каже стара жінка. -  З маленьких років малювала гарно. Але …народилась я не в той період… Тоді якраз революція панувала. Неспокійне було життя. У моїх предків був власний будинок в Житомирі. Чи то сам  татуньо зрозумів, чи хтось підказав продати будівлю і переїхати жити  в невеличке містечко, де у нього була  хата в три кімнати, дарована йому  в спадщину дядьком. У батьків я була одна. Тихо і ласкаво вони любили мене, складаючи плани в майбутнє. З люлечки бачилась я їм то поетесою, то письменницею, то художником, то музикантом. Читала і писала я із шести років. Коли прийшов час іти в школу – вчитель сказав, що з моїми знаннями, я повинна бути в другому класі.  Мені було десять років, брат мого тата Яків Волинський, покликав його в поїздку до Одеси. Чого вони туди направились, не знав ніхто крім матері, яка плакала і …молилась Богу, щоб Господь допоміг їм  вернутись назад. Та видно, що шлях його буття повернув в інший бік. З того часу я більше не бачила батенька. Вірю, Тонкий Світ, де знаходиться його душа, інколи розгортається, і він все бачить, де і як ми живемо, що робимо, чим займаємось. 
    - Який Світ? – запитала Міля.
    - Той, куди відходять люди після смерті.
    - Зрозуміла. А що було далі? – спішно задала питання Дана.
    - Було багато чого. Ми з матусею виживали з городу, який  носив нам урожай овочів і фруктів. Крім того, мама гарно шила. Ремесло помагало їй тягнути господарство, яке складалось з курочок і …кози. Я ходила до школи. Правда, школа -  це була одна хата на дві половинки, де вчилися в три зміни. Смішно нині вам чути такі розмови, але так воно було, а я живий свідок тих часів. Відносно мого хисту малювання, то він мало розвився. Писала я і пишу по цей день етюди: для себе, для душі. Письменниця з мене не вийшла, бо я дуже пряма і справедлива людина, стала описувати те, що насправді було. За це мене ледь не арештували. А ось відносно музики – тут справа зовсім інша. Мої батьки обоє грали на фортепіано і скрипці. Одну скрипну у матері конфіскували, а ось другу – ненька заховала так, щоб ніхто, крім неї, не зміг відшукати. Коли стало легше жити, матуся  витягла на світ Божий скрипочку, протягнула мені, сказала: - «Художником ти не стала. Будь скрипалем».  Я тоді була вже замужем і жила окремо від матінки. Чоловік мій працював вчителем, я же трудилась в банкові. До сих пір не знаю, хто доніс на мого чоловіка, що він не той, за кого себе видає. Я не знала куди іти, кому жалітись, до кого звернутись, щоб допомогли. Через два тижні один із наших приятелів, сказав, що мого любимого відправили в Сибір. Лист  прийшов через вісім місяців. Горе перекреслило мені життєву дорогу темними тінями, які стояли день і ніч переді мною. Люди говорять, що смуги в житті є чорні і білі. В той рік ці смуги були у мене тільки чорними.
    Стефанія замовчала, підійшла до стіни, на якій висіли фотокарточки  Даниної сім’ї, придивилась спочатку на них, потім на Дану, запитала:
    - Ти доня татуся?
    - Його, - поправляючи кучері відповіла дівчина в свою чергу запитала:
    - А ви чиєю донечкою були у батьків?
    - По половинці. Я порадилась сама з собою, і … появилась на світ такою, яку не спутаєш ні з ким –  татова і мамина.
    - Ха!Ха!Ха! – сміється Дана - і щоб не перервати розмову, питається: - Ви за фахом економіст? 
    - Ні. Бухгалтер. Життя заставило вчитись.
    - А чоловік ваш вернувся, чи…? -  вертає назад  розмову Міля.       
    - Ні, на жаль не повернувся. Прийшло повідомлення – помер від якоїсь хвороби. Мабуть придумали йому захворювання, бо був він дуже здоровою людиною. Коли померла мати, я продала два будиночки, купила один – більше привітний і цивілізований. Жилось мені не так, як хотілось – весь час ніби була під чиїмось поглядом. Перед тим, як покинути землю і піти в  Другий Світ, мати дала мені в руки цінні речі – золоті прикраси. Як вона їх зберегла – не знала і не знаю до цього часу. Продала я дещо із них, купила посуд, шафу, диван і одяг для себе. Деякі із моїх товаришів і друзів стали відкрито заздрити мені. Я не звертала уваги, але відчувала якусь смуту, що сідає навколо мене.
    Стефанія озирнулась на доньку, що вела розмову з Аллою, і взявши з столика невеличкий розфарбований малюнками альбом, звернулася до дівчат:
    - Вам цікаво слухати мої балачки?
    - Дуже цікаво, - одна за одною відповіли Дана з Мілею.
    - Можливо розкажете за себе. Я буду уважним слухачем, - усміхнулась жінка і, перевернувши листок, ахнула: - Та тут видний хист художника. Хто малював?
    - Я, - призналась Дана. – Іноді мене тягне взятися за олівці або фарби. Батько гарно малював. Гени передались мені, але … мало їх, бо іноді я по цілому місяці не доторкаюсь до малюнків.
    Міля присіла за столик, провела рукою по стопці книг, вибрала одну:
    - Хочете, я прочитаю невеликого вірша? Коли мені сумно, або жаль чого-то – я сідаю і …читаю вірші.
    - З задоволенням послухаємо, - усміхається гостя. – Змалку любила декламувати.
    - Вірш Миколи Шеремета. Прочитала в старому журналі і залишила в пам’яті..
                Уже і літечко мина,
                Уже зійшла озимина,
                Спадає листячко багряне
                Із тополини вранці рано,
                Холодним зняте вітерцем.
                Легеньким гусячим пірцем
                Година краща полетіла,
                А чи вона прийшлась до діла!
                Чому легкий на серці щем?
    - Браво! Ти випадково не виступаєш на концертах з поезією? Можливо сама пишеш? –  звернулася Стефанія до Міли
    - Ні. Віршів не пишу…А виступати на концертах можу. Вся школа знає, що я декламую так, як потрібно. Тато мій пише віршики: для нас, для себе, для друзів.   
    - Я і не знала, що попаду в таку приємну компанію молодих дівчат. Вчені твердять, чим більше годин старі люди будуть спілкуватися з молодими, тим довше проживуть. Я запримітила по собі – як тільки їду в гості до своєї племінниці, а у неї два синочки і дві донечки, залишусь там день, а іноді два – серце моє працює, як новий мотор. Хочу вам признатись -  моя Наїночка говорить з своїм серцем, називає його гарними словами, іноді величає золотим. Я не хотіла її питати, чому вона його називає золотеньким.  Три рази ходила в читальний зал, вишукувала відповідь на вираз, чого деякі люди називають серце золотим. Знайшла. Ви мабуть знаєте все, що є навколо нас живе. То й наша Планета жива і в неї є серце. Воно золоте. Я не жартую і не розказую вам казки для дорослих. Світові вчені доказали свою теорію, в середині земної кори знаходиться  ядро, тобто, серце її. Воно з чистого золота. Ось тільки не запам’ятала його ваги. Перечитавши багатенько статей, сама прийшла до висновку, що розмовляти з своїми органами ми повинні так, як говоримо між собою.
    - Вік живи, вік …- усміхнулась Дана. – Раз ви так заговорили, то скажіть, будь ласка, як ви сприймаєте людську заздрість?
    - Як багато людей світу. Не сприймаю її ніколи і ніде. Зараз розкажу  вам відносно того, що трохи не загинула від чоловічих наговорів і заздрощів. Був такий період, коли писалися доноси. Я вже говорила, деякі знайомі інколи зло перепитували по кілька разів звідки у мене гроші, на які я купила собі гарні речі. Якось в вихідний день до мене прийшло двоє молодих людей і, не питаючись дозволу, стали переглядати все, що у мене було в будинку. Спочатку я  розгублено запитала хто вони  і що їм потрібно, і отримала відповідь нібито могла би  сама домислити  і не задавати лишніх питань. Через три дні  мене  запросили в  офіційні органи. Говорили довго, перебираючи минуле моїх батьків, знову і знову задавали питання відносно моїх побічних прибутків. Викрутилась тим, що сказала, вроді я продала два будинки і у мене залишились кошти, які я використала як хотіла. При нашій розмові в кімнату два рази заходила жінка, яку я  знала давно. Це вона заставила маму віддати на користь держави фортепіано і скрипку. Вони сто разів  перепитували ненечку, де друга скрипочка, яка, по їх розумінню, мала велику цінність. Серце у мене зайшлося, коли  побачила цю неприємну жінку, догадувалась, що з її появою мене чекає щось недобре. Три дні не спала, не їла, не могла зосередитись ні на чому – боліло серце і душа, що скоро знайдуть причину, і …я більше не візьму в руки мою скрипку, не витягну високу ноту радості чи смутку.
    - Я не перебиваю вашу розмову? – ввійшовши в кімнату, запитала Наїна.
    - Ні, - весело заговорила Дана.
    - Що я бачу! Хто автор цих картин? – зиркнувши на стіну, задала питання гостя.
    - Не знаю. Бабуня купила давно з якихось чудних торгів – продавали конфісковане. Мамин знайомий художник, побачивши  їх сказав, що ці картини творив гарний живописець. В них відчувається хороша школа і приємна майстерність.
    - Матуся не пробувала установили прізвище автора?
    - Ні. А що можна і це зробити?
    - По тому, як майстер клав мазки, як відносився до малюнку, якими фарбами користувався,  можна установити цінність і авторство їх.
    - Я поговорю з ненькою на цю тему, - згодилася дівчина.
    - Дійсно хороші роботи, - підтримала доньку Стефанія. – Насамперед про це говорить оформлення. А ще чітке виконання, де головну роль грає світло і тінь.
    В кімнату зайшла Алла і запропонувала пообідати, розказуючи, що пироги  уже самі рвуться на миски. Застеливши стіл білою скатертиною, господиня  кинула зверху вишитий рушник.
    - Цей звичай стелити  ось так рушник я сприйняла від своєї бабуні. Вона говорила, що вишитий рушничок - то є диво полотна, плід і хист рук, душі і серця людини. Ним стрічають і проводжають в дорогу, і навіть долю людини називають рушниковою. Колись ми з вами розкриємо цю тему. А нині мені бажається  поспілкуватися, бо ми вперше так гарно зібрались.
     Смачні страви, веселі мотиви розмов, щира гостинність надовго присіли за столом  у Алли.
     - Вчора слухала цікаву передачу по телевізору, - каже Наїна. – Люблю узнавати про визначних людей, особливо музикантів, артистів, художників, письменників, поетів. Не відказуюсь познайомитись по телебаченню з майстрами і народними умільцями прикладного мистецтва, вчених різних наук і навіть про людей, які своїми талантами збагачують наш світ.
    - Три дні тому назад по радіо передавали концерт. Була здивована, послухавши гру школярки Олени Деркач. Їй всього десять років, а вона так віртуозно володіє скрипкою, що я не втрималася і заплескала, приказуючи: -«Браво!» «Браво!» - кладе на стіл фрукти Алла.
    - Моя мама грала на скрипці, коли їй було шість років. Це було якраз перед революцією. Двоюрідна тіточка по материнській лінії розказувала, як батьки моєї неньки раділи здібностям донечки. В їх сімействі було прийнято свята і недільні дні збиратися своїм колом, щоб провести день, як кажуть люди, з пошаною до нього і ласкою до себе. Вони самі собі складали культурні зустрічі. Батько часто читав вірші, мати грала на фортепіано, а …маленька Стефанія з задоволенням витягувала мелодії на скрипці. З дитячих літ вона любила музику, як щось благославенне. Багато води утекло в нашім Дніпрі. Багато змін пройшло і в суспільстві людей. Не стану розказувати історію життя моєї родини, вона велика. Як говорила тіточка Ярина, що кожній людині Хтось  Десь склав план для земного перебування і у кожного він різний. Було і добре і  пекельне,  про яке навіть розказувати боляче. То вернусь я в нинішній час. Недавно ідучи з роботи  ще у дворі почула голос нениної скрипки. В кімнаті застала дві сусідки і одного  знайомого чоловіка. Гості пили каву, а мама вишивала струнами  скрипочки неповторні звуки, в яких сміявся і плакав вічний Скрипач - Паганіні, -  розказує Наїна, зиркаючи  на матір.
    - Я би сама не відказалась почути гру твоєї матусі, -  обіймаючи за плечі Наїну, каже Алла.   
    - Музика буде після оцього пирога, який ви мені підклали на мисочку, - сміється Стефанія. – Таких пирогів ще ніколи не їла. Чи то заморський рецепт, чи може велике бажання заклали дівчата, що трудились над ними,  кажу правду – дуже  смачні.
    - Спочатку розкажіть, як ви відстояли свою скрипку, коли її хотіли у вас забрати, - вертає назад розмову Міля.      
    - Як каже моя Наїна, що і один чоловік може бути у полі воїном, - підняла палець над головою  Стефанія. - Ми з вами вели розмову, що був такий  період життя, коли до мене зачастили незнані і незвані гості, а особливо молодиця, яка мала відношення до «культури», так вона говорила. Жінка відкрито стала  пропонувати, щоб я віддала скрипку, на якій будуть вчитися грати діти робочих. Я трохи обурилась, сказала, що на такій скрипці треба не вчитися грати, а …виступати в концертних залах. Але  мої слова ніхто не почув.  Їм потрібна була моя скрипка і …все тут. Причини забрати її  спочатку не було. Деякий час вони мовчали, а в один вечір, під Новий рік, вони знову завітали до мене і показали документ, де чорним по білому було написано, що мій музичний інструмент забирають, спираючись на те, що колись  моя матінка приховала його, доказуючи,  нібито скрипку хтось вкрав. Раз вона знайшлася,  влада має право її конфіскувати. Від такої розмови я стала ніби з дерева. Дивилась на скрипку, серцем чула, що  вона ось, ось - заплаче від туги розлучення. А що я буду робити без неї? – майнула думка. Я різко встала, якось дуже гірко усміхнулась, сказала навіть дуже спокійно:
    - Дайте мені хвилинку попрощатися з нею.
    Чоловіки і жінка, яка червоніла від напруги і злості, замовкли. Я тихо взяла скрипку, поцілувала, погладила і,  приклала її до плеча почала грати уривки з музичних творів  Паганіні.  Мені здалось, нібито я якимись незнайомими неземними рухами  водила смичком по струнах,  витягувала, вирівнювала в переборах мелодії, в яких сумувало і сміялося різнокольорове людське земне і неземне буття. Грала і …плакала. Не чула, не бачила, коли «гості» вийшли з кімнати. До мене долетіла тільки музика хвірточки, а далі… все заполонила тиша.
     З того дня я не розлучалась з скрипкою ніколи. Коли їздила, або ходила в гості, брала її з собою. Якби ви знали, скільки разів вона виручала мене з біди!  В голодні роки я грала в міському робочому  оркестрі. За один виступ нам платили булку хліба, або давали карточку на цукор, муку чи крупу. А коли життя ввійшло в ритм і люди стали жити вільніше і багатше, – мене запрошували грати в будинки, де справляли свята небідні люди. Буває і нині  мене просять потішити мелодіями скрипки деякі важні особи. Я не прошу грошей за свою гру, мені важливо те, що я  дарую людям добро, настрій, щастя. Музикою скрипки лікують захворювання у людей. При ній пишніше квітує зелений світ, зріють плоди і фрукти, з нею легше і надійніше живеться.
    З останніми словами Стефанія встала, підійшла до скрипки, провела по ній  рукою і, легко поклонившись, з якоюсь особливою ніжністю, вихованістю  і настроєм вивела в світ перший мелодійний звук. Через три хвилинки кімнату заповнила висока музика, яка сміялась і журила, раділа тишею і тут же кудись спішила, сплітала в єдине минуле і майбутнє, яке мінялось, щоб в послідуючій тональності розказати за нинішній день.
    Хто знає, про що думала в ці хвилинки скрипачка. Її музикальний твір,  був відомий тільки для неї. А для тих, хто слухав – це була Висока Музика людського  життя. 
 
   


               
                НАДІЙКА

                У коханні нашім радощі і муки –
                Одним краєм зустріч, а другим – розлука.
                Л. Сергієва
 

      Гуп! Гуп! –  іде Надійка, убога молодиця. Палиця, торба з полотна  постаріла від літ, вицвіла, зашкарубла. Дзенькнувши, відкрилась хвірточка, впустила жінку.
    - Добрий день! – ласкаво привіталась з господинею обійстя. – З святом вас, з неділею!
    - Дякую. І тебе теж. Заходь в хату, на вулиці зимно.
    В великій світлій кімнаті сім’ї Горенків  тепло і затишно. Хазяйка підсуває гості стільчик, каже усміхаючись:
    - Сідай. Обідати будемо.
    - Добра ти, Маріє. І обіди у тебе смачні.
    Очі у Надійки сині, мов перші весняні  проліски.
    - Де ти нині була? – питається Маруся.
    - Нині? А… нині !– радіє жінка. – Була у леваді. Сергія  шукала. Не прийшов, мабуть часу не мав. Пізніше в тітки Мотри  картоплю перебирала. Вона дала мені їх цілу торбину, та ще й молочком вгостила.
    - Палити маєш чим? – кладучи миски на стіл, запитує Марія.
    - Є тріски. Віти з ясеня, якого вітер кинув. Сухе бадилля в снопиках, так що зиму маю чим зустрічати.
    - Тобі дров треба, бо бадиллям хату не нагрієш. Нині же скажу чоловікові, щоб завіз тобі добрих дров. А дядька  Павла попрошу, щоб порубав. 
    - Може Сергійко привезе, - ніяковіючи, тихо мовить гостя.
    - Поки привезе – зима очі виїсть холодами, - натискує легко і спритно на слова  Марія. - Жди на цьому тижні.
    - Дякую. Буде так, як ти кажеш
    Оглядаючись на Марусю, жінка мовчки залишає ложку в мисці, обличчя міняється, щось болюче і жалісне сідає у ньому. Марія бачить – полетіла думкою Надійка  кудись, у якісь свої світи, відомі тільки їй. Іноді до неї приходить пам’ять. Тоді вона стає такою ж ніжною, веселою, щасливою, як була колись давненько. Зараз Надя знову закрилась в собі, блудить словами, все про Сергія розказує.
    - Я вже піду. Не гнівайся, - каже виразно.
    Маруся похапцем збирає хліб, яйця, кусок сала, кладе в торбу гості, іде за нею до хвіртки.
    Гуп! Гуп! – великі чоботи Надійки, та не скаржиться, других не має. Марія закриває хвіртку, дякує Наді, що не забуває, просить приходити. Між словами схлипи, очі наповнюються сльозами. Витирає, щоб не бачила їх гостя. Думка біжить в минуле, коли вона була ще зовсім молодою і товаришувала з Надією. Подругами вони стали ще з дитинства, а у дівочі роки зблизились так,  ніби сестри. Сміялись дівочі весни, манили на побачення, на танці, в клуб. В свої сімнадцять років Надя була самою кращою дівчиною в селі. Не один хлопець затримував хід біля її хати. У батьків вона росла одна. Народилась, коли вже й не чекали діточок. Підросла, мов тополька струнка, з густою русою косою, блакитними очима, усмішкою, в якій відкликалась особлива тонка дівоча врода. Дивилась Надя на хлопців, сміялась тихо, перепитуючи себе, хто із них їй  чоловіком буде. 
    Ніжно зиркала вона  на Захара Поворознюка. Гарний парубок: високий, темноокий, ладний із себе, в розмові розумний і…закоханий в неї давно. Виходила до нього вечорами, сідала на лавку, сміялась з його веселих жартів, та то тільки так, просто від того, що скучно. Не тягнулось її серце до хлопця, не бачила в нім свою долю. Не втримався  Захар, сказав:
    - Сватів пришлю.
    Не засміялась. Стримано відповіла:
    - Не треба…Ми не пара…
    Високі травневі дні ходили над селом. Дні збільшувались, ночі стояли напрочуд гарними, а вечори заповнювались соловейковими серенадами, які  не давали спокою дівочим снам.
    В одну неділю до Надиних сусідів завітав їх родич з недалекого села. Дівчина вийшла з хати,  взяла відро, пішла до криниці. Вулицею якраз в цю мить йшов  незнайомий хлопець. Очі в юнака, що ніченька темна, волосся на голові хвильками золотистими переливається, а подив – загадковий. Привітався чинно, подарував усмішку, пішов далі.
    Принесла Надія до хати повне відерце водички, а на душі музики грають. Щось ввійшло їй  в душу і залишилось там ніжністю, яку вона раніше не відчувала. Сама не розуміючи чого, глянула на вулицю, чи не пройде хлопець знову.
    Та не тільки Надії захотілось побачитись з парубком, він і сам запримітив красоту дівчини і, не ховаючи зацікавленості перед родиною, запитав хто вона, як звати. Ближче до вечора Сергій, так звали хлопця, підійшов до воріт дівчини і, узрівши її біля хати, розгублено запитав, чи піде вона нині в клуб. Зраділа, не розуміючи чого, тут же відповіла, що збирається вже, і через годину за нею зайде подружка Катя.
    …З цього часу Надія загубила спокій. Не стримуючи спішного кохання, хлопець вже через два тижні сказав дівчині, що він її любить і  йому ніщо і ніхто не перешкодить кохатись з нею.
    Ближче до осені обіцяв:
    - Збираю сватів. В жовтні весілля справимо.
    Щастя не тільки сміялось, воно переповняло всі дівочі мрії. Повірила  Надія коханому, пішла за ним в його створений для неї рай. Любила так, що нічого не бачила, не чула і не хотіла знати. Скоро минувся травень. За ним спішно летіло літо. В кінці серпня постукала в двері молода красуня осінь. Через деякий час дерева і кущі стали вбратися  в цвітний кольоровий одяг. Поступово коротшали днини. Сергій до Наді став  приходити рідше, розказуючи спішно, що роботи багато, що непогода не тішить, що ночі занадто темні. Про сватів мовчить, про весілля і не згадує. Батьки Надії бачать щось неладне в поведінці донечки. Питаються, чого це Сергійко змінився, став неуважним, ніби чужим. Що відповісти – не знає. А тут недобру новину принесла в хату тітка Одарка, мешканка села, де живе Сергій – нібито у нього є друга дівчина. 
    В наступну суботу, Сергій завітав до Наді. Зустрівши коханого, ласкаво пішла в розмову:
   - Плітки ходять селом, що ти другу дівчину кохаєш. Не повірила я…
   Хлопець різко схилив голову, недбало, з напуском, відповів:
   - Брешуть все…
    З цього дня Сергій зовсім перестав бувати у Надії.
    В селі кожну неділю грають весілля. В клубі молодь веселиться: пісні, танці, жарти, концерти. Надя нікуди не ходить. Біля крамниці її устрів  Захар. Підійшов, перехопив задумливий погляд, ніжно запросив:
    - Приходь на танці. Не придавай уваги на те, що люди базікають. Все буде добре.
    - А про що базікають? – запитала і …тихо заплакала
    Дома мати каже донечці тихенько:
    - Не чекай Сергія. Не поталанило вам зійтися в одну сім’ю – не біда. Випрямись, віджени біль, горе, неправду…
    Надя слухає неньку зітхає з біллю, ховає своє жіноче становище, дивиться поза маму в вікно, мовчить.
    А Сергій в той час збирався до шлюбу з іншою дівчиною. Хтось приніс розмову в Надіну оселю, що весілля у  нього було сумним. Йшов проливний зимний дощ, вітри носились так, ніби хотіли розігнати людей, що прийшли подивитись на свято.
     Селяни ведуть різні плітки за Надю і Сергія. Одні дівчину жаліють, інші запевняють, що любов її скоро пройде, треті – хитають головами, доказуючи, що таке кохання буває рідко.
    … Зима прийшла якось дуже тихо, непомітно, неспішно. Від хати до хати біжить новина – Надія чекає дитину.
    Густо зійшлися грудневі хмари. Снігом занесло дороги, стежки, поля. В таку пору сидіти би дома, та горе погнало Надю до Сергія. Насилу дійшла. Знайшла його садибу, постукала в ворота. Вийшов невдоволений. Говорив недовго. Підкрикував на неї, грозив, щось доказував, навіть кулаками махав. Не дослухавши його неправди і гніву, – пішла назад.
    За селом вітер страшний, несамовитий, злий. Надя, нічого не бачила перед собою – її крик болю і жалю летів кудись зимовою хуртовиною.
    Додому привіз Надію чужий чоловік. Дитину народила мертву. Сама хворіла цілу зиму і весну.
    Мешканці села пішли говорити, що Надя зійшла з розуму. Як тільки кого стріне, розказує за Сергія, про дитинку, про любов велику між нею і її коханим.
    …Пройшло двадцять років. Люди називають Надю Надійкою. Жаліють. Запрошують у гості, допомагають, чим можуть. А вона їм тихо кланяється, каже: «Добрі ви…»


                БЕЗТАЛАННЕ КОХАННЯ


                Зустрілися дві долі випадково…
                В. Васкан
               
     Входжу в велику залу автобусної станції міста Бар, шукаючи очима вільне місце. Іду до лавки, де сидять дві молодиці.
    - Біля вас можна? – питаю гарно.
- Можна. Чому ні? Сідайте будь ласка, - заговорили  щиро жіночки.
    Зиркаю на них, хочу розпізнати хто вони, де живуть, чим займаються. Та, що сидить ближче мене,  білява, волосся завите в перукарні, личко гарненьке, ніжне, з ямочкою на правій щоці. Руки жіночки не роблені, не сільського розчину. Сукня на ній модна, з дорогої тканини.  Товаришка білявої – молодиця років п’яти-десяти з тихо-заклопотаним поглядом, щирою усмішкою, яка так личить їй, бо там живе доброта і повага до людей. У старшої руки сільські: загорілі, в жилках, поношені в праці. Спідниця  на ній темна, ледь потерта. Зате блузочка виграє новизною. На голові шовкова хустинка, яка весь час падає на плечі, відкриваючи сивину на скронях. Жіночки перекидаються словами про якісь свої життєві стосунки, згадуючи імена знайомих, друзів, чи  може родичів.
     До відходу автобуса залишилось півтори години. Куди вкласти свій вільний час не знаю, тому оглядаюсь на людей, можливо побачу когось із знайомих. Погляд нікого не примітив і тут я згадала, як мати називала таку обставину, коли немає що робити – лови гав.
    Нове оголошення вивело багатенько людей з зали. Мої сусідки притихли на якусь хвилинку, а потім та, що молодша, каже, зітхнувши на всі груди:
    - Ні одна людина в світі не знає, яким буде її життєве кохання.
    - Правду кажеш, - відповідає друга. – Мій чоловік, коли вип’є дві краплинки, горнеться до мене, шепоче: «Наталочко, наші шляхи зійшлися в один. Ми не розгубили свої почуття в дорозі життя».
    - Він тебе любить до цього часу, - співуче мовить біленька молодичка. – А ти його любиш?
    - Люблю. Коли довго не бачу, сумом схожу.
    Якийсь чоловік поздоровався з молодицями, відійшов в бік, присів біля старого дядька.
    - Шкода мені Марину, - поправляє гарненьку зачіску молодша.
    - І мені її жаль.  Не заслужила вона такої долі, - трусить газетку старша жінка.
    Яскравий сонячний промінь сів на мою валізу, освітив малюнок, котрий мені дуже подобається – оберемок лісних квітів. Сусідки мовчали, поглядаючи на немолоду жінку, яка насилу зайшла в залу, з величезною сумкою. З вулиці почулась пісня: весела, задиркувата, трошки п’яненька. Мабуть якийсь  чоловік прийняв на груди лишню чарку, що повела його в співи. Молодиці прислухались до мелодії, переглянулись, похитали головами, тим самим виражаючи значиме веселого дядька.
    - Як трапилось, що ти стала  сусідкою Марині? – питається білявенька жіночка.
    - Хату купили недалеко від її садиби.
    - То ви сусідки?   
    - Далеченькі, але …Дарино, скільки тобі було, коли ти  з батьками переїхала жити в місто?
    - Сім. В школу пішла. Багато років мешкаю в місті, село забути не можу. До цього часу сумую за  сільськими новинами, бо так, як їх розказують там,   не передати нікому. Маринку ледь-ледь пам’ятаю. Вона старша мене. Приємною була дівчиною. Змолоду цвіла, як троянда. Коса золота, брови мов підведені, очі – синь неба.
    - Дійсно красотою вона виділялася особливою. Де не стане, там купа хлопців. В десятому класі закохався в неї учитель. Гарнесенький, облесливий, як лялька. Коли подружились, чоловік заборонив їй дальше вчитися. Прийшлося Маринці закінчувати курси на повара. Працювала в сільській столовій. Олесю народила, хазяйкою стала. Статна була господиня. Зразу же взялася до свого будинку: обновила, перебудувала, хліви нові поклала, - неспішно  веде розмову Наталія.
    Я слухаю жінок, бо сиджу поруч і мені все чути. Та й вони не шепочуться, - як я зрозуміла, повість їх розмови  жалібно-хвилююча. Якусь мить Наташа  замовчала, скинула хусточку,  задоволено повела плечима. Дарина порилась в сумці, витягла носовичок, витерла вуста, провела очима чоловіка, який бігом вискочив з зали.
    - Хочу запитати. А чим займався чоловік Марини в сімейнім  господарстві? – лагідно звертається  до своєї приятельки Дарина.
    - Нічим. Жив і все тут…Працював у школі. Дома ліньки бив. Якось поїхав в будинок відпочинку, а звідти до Маринки вже не вернувся. Розлучилась вона з ним без клопоту. Женихів появилось у неї багато. Вечорами біля її садиби  молоді чоловіки та й хлопці кроки коротили, мріяли, що вийде до них красуня-молодичка. Та вона ні до кого не горнулася. Бачила я її на весіллі в Крижанівських.  Сиділи поруч за столом. В перерві між повними стаканчиками питаюсь, чого це вона відказала жениху Адамові, працівнику Сільпо. «Без кохання не хочу заміж», - сказала мудро.
    - Ось як! – охнула Дарина. – Вона шукала кохання. Воно і вірно.  Жити з нелюбим навіть гріх. Пари повинні любитись, інакше то не життя.
     - Як то добре, що я полюбила хлопця, який став мені чоловіком на все життя.
    - Щаслива ти жінка. Я давненько про тебе чула, що живете ви в довір’ї і злагоді.
     Ха! Ха! Ха! – регоче з задоволенням Наталія, зиркнувши в мою сторону.
     - Смієшся!  Ти краще розкажи за другого Марининого чоловіка. Звідки він взявся в селі? – питає Дарина.
    - Після  закінчення технікуму працював у нас механіком.  Побачив Марину в їдальні.
    - Тітка казала, що він тоді парубкував. Молодший Маринки на кілька років. Це правда?
    - Правда. На вісім років. Та це неважно – Маринка завжди молодістю брала: весела, спритна, бойова. Йому тоді було двадцять чотири, їй – тридцять два.
    Жінки перестали говорити, звернули увагу на людей біля каси, які ніби чогось сварились. Я ж з нетерпінням чекала продовження діалогу-розмови молодиць, бо дуже хотілось почути, чого це вони обидві жаліють Марину, жінку, яка пізнала горе через кохання.
     Дарина витягла з валізи пироги, подала один мені, ніжно усміхаючись:
    - Пригощайтесь. Сама пекла.
    - Дякую. Видно, що ви господиня справна. Вигляд і аромат пиріжка говорить за це.
    - Я рада, що вам подобався. Смакуйте на здоров’я.
    Наташа, вкусивши пиріжок, сказала так, ніби розмова не переривалась:
    - Яків одружився на Марині не тільки з-за любові, там було ще її хазяйство, в якому все трималося купкою. В перші роки сімейного життя він дивився на дружину як в люстерко. Чи то прикидався закоханим, чи насправді вона йому подобалась, ніхто не знає.
    - А як Яків відносився до Олесі, донечки Марини?
    - Гарно. Вона його батьком не величала. Зверталася на ви, і все тут…
    - Раз там було все в злагоді, що же сталося, що Яків змінив своє відношення до дружини?
    - Трапилося те, чого не повинно було бути. Розбестився чоловік, зрозумів, що йому віддають перше місце в сімейних порадах, в любові, в тім, що він голова  завжди і  в усьому. Все, що міг забажати Яша – Марина подавала йому на блюдечку з блакитною каймою. Захотів новий телевізор – на тобі його. Захотів модну сорочку – дві купила. Забажав стругальний станок – він вже в столярці. Жилось йому вільно, чисто, без клопотів. Правда, працював Яків тоді вже завідуючим  гаражем. Справлявся. Міг керувати, коли хотів. З чоловіком потрібно жити так, щоб він знав не тільки те, що він голова в домі, але й відчував шию, яка повертає голову. Маринка щось пропустила в цій справі. Донька підросла і, як кажуть люди, відірвалась від мами, пірнула в глибину міського життя. Дома дівчина бувала негусто, зате Марина їздила до неї частенько. Забула тобі сказати, коли Олеся вже вчилася в місті, Марина купила машину. У мене визріла думка, що вона її купила за бажанням Яшеньки. Перед цим  люди чули від нього, хвалився, що скоро і він буде їздити на машині, як наш голова Сільпо. Стояла машина в подвір’ї Мариночки, що золота копійка на покутті. Гарного кольору, золотистого з відтінком жовтої глини. Лиш тільки вихідний день,  Яків з Маринкою їдуть в ліс, чи на рибалку, чи кудись у гості. Він за кермом, вона поруч, аж світиться від щастя. Їздили вони і до донечки. Якось вийшло так, що вона не змогла поїхати до Олесеньки, поїхав сам Яша, а звідти привіз не тільки доньку, а й її подругу, Кіру. Ім’я якесь чудне. У нас таких немає. Дівчина, чи вже не дівчина, а молодичка, Кіра зразу ж показала себе: керувала Олесею, вмішувалася в поради Марини, до Якова зверталася на ти, навіть встигла посваритися з сусідкою біля криниці.
    - А що, Марина не побачила, чим дихає товаришка доньки? – поправляє поділ сукенки Дарина.
    - Бачила. Хотіла приструнити Кірку, та донька вступилась за неї, сказала, що вона сирота, що їй в житті прийшлося багато пережити і т. п. Поїхати з  донькою в місто Марина теж не змогла – це зробив сам Яків, а вернувшись, сміявся чогось довго, жмурив очі, хитро поглядаючи на дружину. З того часу Яша став проявляти цікавість їздити до Олесі самостійно. Марина не помітила в цім нічого поганого. Та то був початок того, що і привело до біди сім’ю. Вернувшись в один день з роботи,  Марина застала записку, в якій Яшенька писав, що йому конче потрібно відвідати товариша в районнім центрі. Обіцяв вернутись вечором. Чекала вона його, не спала, а він повернувся аж під ранок. М’ятий, оповитий запахами чужих духів, без майки, з  втомленими очима. На питання, де він був, просто сказав: «Був там, де мене вже немає». Вийшов сухим з води хитрий Яків, розказавши жінці, що з товаришем і його друзями рибалили, пили горівку, варили юшку, гуляли день народження. Чи повірила, чи ні, ніхто вже не скаже, як все пройшло. Я думаю - то був початок лиха, яке розросталося з кожним днем. Яків, вкусивши яблуко зради, не зміг вже відірватися від нього. Люди  почали говорити, що він змінився, став погулювати, випивати, вертатись додому пізненько. Все відкрилося тоді, коли до матері приїхала Олеся з Кірою. Марина зразу запримітила, як засвітились очі у Якова і як облизнулася Кірка. Під вечір Кіруся  приказала Олесі: - «Збирайся. Їдемо назад». І тут же гукнула: - «Яшенька, сідай за кермо. Мені надоїло отутечки  сидіти!». В ту ніч Яків не повернувся додому. А через два дні родич Марини, дядько Василь сказав, що випадково бачив в місті Якова з Кірою – вони купували Кірочці одяг. Вели себе так, ніби то вони подружжя. Так відкрилась велика зрада чоловіка.
     Дарина враз випрямилася, зиркнула на Наталію, здивовано сказала:
    - В цій справі винна не тільки Кіра, а і Олеся! Невже вона не знала, що її подружка ходить на побачення з маминим чоловіком? Як це так? Мабуть не хотіла донька, щоб матуся жила з Яшею.
    - Ні. Не знала вона нічого. Хитро все робила Кірка. У Олесеньки тоді був роман з гарнесеньким юнаком. За любовними побаченнями не бачила зради ні подруги, ні Якова. Коли Яша заявив Марині, що покидає її, – вона так плакала, що сусідки збіглися. На цьому обірвалось високе, як світ, кохання. Вона ж не змогла зрозуміти, чому все так раптом сталося. Була такою щасливою і …враз все розтаяло, мов дим. Зрозуміло, вона заявила, що не дасть згоду на розлучення. Він кричав на неї, називав поганими словами, кулаками розмахував. Родичі бачили, що нічого вже не можна заподіяти, радили розійтися. Приводили приклади скільки жінок, розійшлися з чоловіками, але живуть і не вбиваються за ними.  В житті все буває: і добре і зле і несамовите. Не слухала вона ніяких розмов. Замкнулася в собі, ніби оніміла. Яків зразу же переїхав жити до Кіри. Поселились мешкати в сімейному гуртожитку, де на одній кухні три господарки. Кіра не плекала Яшу, як це робила Марина. Приходилось йому самому варити  їжу, іноді і прати білизну, бо у молодої дружини були чи то іспити, чи лекції, чи збори. Шукав  Яшенька молоде тіло, отримав зневагу до себе. Не любила його Кіра. Їй потрібна була машина і його гроші, що при розділі з дружиною Якову  відсудилось. Щоб не ділити господарства, Марина вернула Яші  його частину грошима.
    Тут я замітила жінку, яка два рази озирнулась на моїх попутниць.
    - Тітка Маланка пішла з своїм сьомим чоловіком. Хотілось би знати, чи любила вона когось в своєму житті, чи може вибирала собі пару, як Кіра – щоб був будинок, машина, грошенята, - тихо заговорила Дорина.
    - Смішна ти, - усміхається Наташа. – Ти і тітку Меланю знаєш?!
    - Вона ж жила у мого міського сусіди. Одинокий був. Приласкала, окутала цвітним димком від цигарок, обіцяла всі радощі земні  перенести в його мешкання. Повірив дядько. Через шість років вигнала з його ж квартири. Добре, що у чоловіка був розумний племінник. Маланку випровадили без музики назад, звідки прийшла. Та вона не розхвилювалась – через тиждень жила в будинку одинокого вдівця. Тепер йому носить щастя всього світу, - переставляє валізу Дорина.
    - Кохання різне буває, - сумно каже Наташа, перевіряючи в гаманці чи то гроші, чи квиток. – У Марини воно почалось з великих надій і почуття, яке  на мій погляд, приходить до людини один раз в житті. Обірвалось воно так, що його ні склеїти, ні зшити, ні заварити. Чула від людей, що любов можна утримати. Ніби то її можна упросити, а може розсудити мудрими словами і вона утримається, вернеться. Але … Коли горщик тріснув, а ти в ньому вже не вариш, а тримаєш для круп – то це вже не горщик, а залишки кухонних речей. Три роки назад йшла я біля  Марининого обійстя. Побачила її в саду, гукнула, а вона враз стрепенулась, озирнулась, поспішила до мене, на ходу кажучи: - «Мені почувся голос Яшеньки. Обіцяв прийти на обід. Чекаю, а він не йде і не йде». Зрозуміла я, що бесіди у мене з нею не буде. Вчора, збираючи сумку, щоб нині їхати в місто, споминами пішла в недалеке минуле. Перед очима став чомусь Яків, з поглядом веселим і хитрим, таким я його запам’ятала. Роки тихо втекли, забравши з собою велике кохання жінки.
Лікарі відправили Марину в Київ. Місяць там лежала. Вернулась, взялась за роботу. Правда, не так вона сміється, не так щасливо говорить про своє життя і не виглядає більше Якова.
    - Спілкувалась я з своєю тіткою з села. Вона мені розказала, що Яків вже давно не живе з Кірою. Приютила його в своє  «бунгало» якась бестія, власна і зла особа жіночого полу, забираючи всі його заробітки, бо любить погуляти «на халяву». Ти це чула, чи може це плітки? – питається товаришку Дарина.
    - Це вже третя коханка  у нього. Покотився з гори гарного життя чоловік так, що тепер не знає, як зупинитись. Мені завжди жаль  безталанних людей. Яків теж безталанний. Сам винен, що постелив собі таку дорогу. Поки що молодий, здоровий, вільний, безшабашний – живе чим Бог послав. Думає, що все ще попереду. Та недалеко той час, коли озирнеться назад, в свої молоді роки, де цвіла  для нього жіноча любов, в якій тільки він один був тим єдиним, бажаним, найдорожчим у світі чоловіком, до кого тулилося серце жінки, та їх уже не дожене, як кажуть люди, відійшли, мов корова язиком злизнула. Не думаю, що Яша щиро кохав Марину. Просто подобалась вона йому. Не зумів зрозуміти ту, яка несла йому не тільки сімейне щастя, але й чисті, світлі дні життєвого буття. Та було те жіноче кохання безталанним.
    - Не розумний Яків чоловік, - киває головою Дарина. – Жив би до цього часу з Мариною і горя б не знав до кінця днів своїх. Та нам не зрозуміти, чому коханням  не можна утримати біля себе, кого ти полюбиш. Аж серце тисне, від таких думок.
    - Нині Маринка живе одна. У донечки своя сімейна іділія. Там любов обоюдна. Дай то Бог, щоб ніхто і ніколи не зазнав того, що зазнала Марина. Так мабуть судилось їй в житті…         
    Нове оголошення  перервало розмову молодиць, які враз заметушились,  глянувши на годинник, заговорили разом:
    - У нас ще п'ятнадцять хвилин до від’їзду.
    Мені дуже хотілося знати, в яке село вони їдуть, та я тут же догадалась – у нас один і той же маршрут. Значить вони виходять трохи раніше мене. Прийдеться прослідити, куди саме тримають дорогу молодиці, які ненароком подарували мені гарну, але сумну повість про жіноче кохання.
    Я взяла сумку, озирнулась на попутниць, що теж зібрались виходити,
поспішно перекладаючи речі в валізах.
   …За стінами автобусної зали йшло своє ритмічне міське життя. Хтось продавав пиріжки, зазиваючи перехожих, хтось шукав очима знайомих, хтось спішив у касу за квитком, а більшість людей просто сиділи, або стояли біля своїх сумок, чекаючи транспорт.
    Коли подали автобус Бар-Михайлівці, я неспішно зайняла своє місце в салоні, озираючись, де сядуть Наташа з Дариною.  Молодиці  теж озирнулись за мною і, усміхаючись, закивали головами.
    Примостившись біля вікна, любуюсь живописними картинами рідного краю, ховаючи у серці тихий жаль, що нечасто можу бачити цю красоту, бо живу в другій країні, яка привикла до мене і вже не відпускає.
   Позаду залишилось містечко Ялтушків. Далі показались Гулівські хати: прибрані, кольорові, величні. Дарина з Наталією  встали, усміхаючись кинули на мене погляди. Водій стишив хід автобуса, вигукнув:
    - Місто Гулі! Хто на вихід?!
    Наташа, зупинившись у проймі дверей, звернулась до мене:
    - Щасливо вам! Я бачила і відчувала, що ви слухали нашу розмову. Життя є життя і ми повинні його приймати, яким нам його дав Бог.
    - Дякую за все. Я не забуду вашу повість про безталанне кохання. Воно залишиться в моїй книзі, яку я вже пишу.
    - І за це велика вам вдячність. Живіть довго і щасливо!
    Автобус скрипнув, вивів важкий звук коліс, хитнувся, набрав хід. На душі було сумно і насторожено.

               




               




                ДОВГА  ДОРОГА  В  КОХАННЯ

                Весна війнула у вікно
                А свіжий вітер – як вино…
                В. Васкан
               
    - Маню, донечко! – гукає мати. – Іди додому!
    Відгук торкнувся садочка, полетів кудись. Стишилось, тільки соловей у долині не припинив свій спів.
    - Де це вона? – питається сама у себе мати.
    Двоє стоять у стежці, що крутиться   стрічкою у густій траві. Не бажають їм  чути покликів матері, не можуть наговоритись коханням.
    - Уже пізно.  Піду я, - тихий дівочий  шепіт, а за ним  чоловічий сміх.
    - Постій. Завтра прийдеш?
    Дівчина відірвалася від ласкавих обіймів, відійшла два кроки, та враз вернулася, притулилася ніжно до чоловіка, поцілувала. Чи то вечір сказав, чи соловей  тьохнув, тільки відлунням покотилося дівоче: Люблю!
    - Хто то був? – запитує мати доньку.
    - Іван Заліщук.
    - Та він же старий. У нього жінка в місті була.
    - Може і була -  тепер немає.
    - Марієчко, а школа? А технікум?
    - Піду вчитися заочно. Я вже все вирішила.
    Ранок гукнув юначим голосом, то  Павло кликав Марію у школу.
    - Іду! – відізвалась весело дівчина, схопила портфель і вибігла з хати.
    Матуся дивиться вслід: гарний хлопець, ввічливий, розумний. І батьки у нього хороші, родина працьовита, добра.
    Марія підганяє десятий клас. В селі шиються розмови, що Іван закохався у молоденьку дівчину, хоче одружитись з нею. Павло почув ці балачки: очі у сум пішли, не віриться йому за Маню, яку любить з першого класу.
    - Це правда? – запитав дівчину.
    - Хочеш знати все? – запитала грайливо.
    - Так.
    - Зустрічаємося.  Мабуть одружимося.
    - Не ходи з ним. Він зрадливий. Дружина його десь ще жде...
    Нагнівалася. Пішла хутенько, не озирнулась.
    Вечором  Павло поспішив у долину.  Присів у траві. Чекав. З хати вийшла  Марійка, підстрибуючи побігла у поле. Скоро звідти почулися голоси чоловіка і дівчини. Додому Павлуша  вернувся  сам не свій. Зрозумів – Марійка  любить не його.
    Випускний вечір йшов до кінця, коли в залу зайшов Іван.
    Всі останні танці Марія танцювала з Іваночком,  дивилась на нього очима повними кохання.
    Червневі дні високі, теплі. Біжить Маня через поле. Золота  дівоча  коса розплелася,  сміх перепілкою  дзвенить:
    - Лови!
    Вслід за нею біжить Іван. В очах щастя, в обличчі весела втіха.
    Село гомонить: «Весілля скоро будуть справляти. Батьки Марійки не дуже раді таким зятем, та донька вибрала, мабуть, це її доля».
    Павло поїхав у місто поступати в інститут. Родина в чеканні, бо знають, як важко нині хлопцеві з села добитись гарних успіхів на вступних іспитах.
    Сватання у Марії відбулося скоро.  Весілля відклали на кінець літа.  Марія пішла працювати у крамницю, обіцяючи батькам поступити вчитися в технікум торгівлі на заочний відділ. 
    В хаті Павла веселі розмови. Син вернувся вже  студентом.
    Вечором, повертаючись додому  з кіно, Павлуша зустрів у дорозі Маню.
    - Може відмовишся від нього? Ще не пізно, – перехопив  дівочий погляд, ніжно погладив їй руку.
    Глянула скоса, повела плечима:
    - І чого ти не заспокоїшся, Павле? Я вже чужа наречена.
    В кінці серпня  над селом полинули звуки маршу:  «Прощання слов’янки». Це музиканти розказували, що почалося весілля у Марії з Іваном. До пізньої ночі плескали гості молодим,  сміялися, вигукували  побажання, чаркували, вибивали дрібного гопака.
     Ранком мати Марії питається  свого чоловіка:
    - Ти чув, ніби хтось плакав у нашому садочку, коли гості розійшлися?
    - Чув, - відвів сумом очі, поглядаючи на двері у кімнату, де спало молоде подружжя.
    Молода пара пішла жити до тітки Килини, далекої  Іванової родички, яка залишила їм на деякий час свою хату, сама поїхала в місто до доньки. Осінь скоресенько розвісила червоно-жовті листочки, сипнула дощиками, привела тумани. Марія  збирається поступати вчитися, та Іван прикрикує на неї, що він женився для того, щоб дружина була при ньому, а не їздила на сесії. Прийшлось Мані закінчувати  торгівельні курси.
    Минуло три роки. Ніби небагато часу пройшло, як Марійка одружилась, та зміни великі пройшлись селом.  Павло  приїжджає на всі канікули. Дехто не пізнає його: виріс, розширився в плечах, витягнувся, голос змінився.
Стрів Маню, глянув жалем:
    - Засиділась ти тут. Мріяла вчитись…Де це все?
    Опустила очі, перейшла на іншу розмову.
    Скоро чотири роки Маріїного одруження.
    - У мене неприємності … Іван криком сходить, що я не хазяйка, бездітна, не самостійна. Що мені робити? Ходила до лікаря. Сказав, що діти у мене будуть. Треба почекати, - жаліється Марія матері, тихо хлипаючи.
     Мати гладить донечку по голові, теж плаче.
     Кольорова весна заквітчала все навколо. Вечорами соловейками витьохкує, запрошує закоханих у гаї, сади, долини. Косарі за коси взялися, перегуки досвітні від щастя, від настрою, для  життя. Якось   прибігла в крамницю до Марії подруга Галя:
    - Біда! До твого Івана приїхала дружина з міста. З нею хлопчик, синок їх.  Дуже схожий з батьком.
    В той вечір Іван не прийшов додому.  На другий день, забрав свій одяг, сказав:
    - Проведу їх, вернусь, поговоримо.
    Більше Марія  Івана не бачила в  хаті. Мати з батьком приїхали до Мані, навантажили  її речі на підводу, перевезли до себе. Люди ще довгенько не могли зрозуміти, чого це так  трапилось у гарної дівчини -  було все ніби добре і враз обірвалось.
    Ходить Маня городом  збирає ранні помідори, підспівує собі.
    - Маріє! – почула звідкись  чоловічий голос.
   Оглянулась, прислухалась. Тихо, лиш десь далеченько кричала курка.
    Мати вечором каже:
    - В саду знайшла  місце, ніби  хтось там довгенько стояв.
    Марія задумалась, бо сама вже два рази бачила чиюсь тінь під вікном. Серпень підганяє людей з роботою. У дворі Павла сидять батьки, радяться, як розкопати крпанку в долинці. Вулицею іде Маня.  Привіталась чинно, пішла далі. Павло зірвався з місця, кинувся до хвіртки, та Марія  була вже далеченько.
    Вечір розсіяв зірочки в небі. Гарно так, весело і щасливо на землі від нічного сріблястого світла. У краю поля, де черешень ряд, стоїть Павло, чекає Марію. Вона не обмине ніяк цю стежку, коли буде вертатися додому.   Впала зірочка, залишивши у очах хлопця радість: встиг загадати бажання. Кроки легкі, жіночі. Вийшов назустріч. Не сказав ні слова, лише обійняв,  тісно притулив до себе прошепотів:
    - Довга дорога в кохання. Тепер я не віддам тебе нікому…
    Знову упала зірка. Тепер вже двоє весело сміялись, бо  разом  загадали одне і теж бажаннячко.



               


                ВАРВАРИНЕ  ЩАСТЯ
               

                Я ніколи не знав і не вірив,
                Що кохання буває таке.
                В. Васкан
               

     Варвара  спішить з крамниці додому. Ноги хутко міряють стежку. В хаті чекає її любимий Єгор з трьохлітньою донечкою Оленкою. А ось і ставочок. Вода при  березі прозора, дно видно. Молода рання осінь носить візерунки, малює щодень нові картинки, дарує їх людям.  Ще кілька хвилиночок і жінка буде дома. Попереду показалося її обійстя: гарні будівлі, криниця з журавлем, садок, новенька обора.  Коли Варвара побралася з Єгором, бабуся віддала їм своє господарство, переїхала жити до сина.
    - Все як у людей, - сама з собою розмовляє Варварочка, підходячи до оселі..
    А-я-я-я! – злякано чомусь сказала хвірточка, що вела від  городу в подвір’я. У дворі тиша. Двері закриті. Голосів не чути.  Підійшла до воріт. Зиркнула на шлях, у поле.
    - Твій кудись пішов. Оленочка у мене, - обізвалась  з-за тину тітка Докія.
    - Куди?
    - Не знаю.
    З господарством справилась сама. Єгор прийшов пізно. Не глянув на дружину, кинув тихо:
    - Спати хочу. Завтра все розкажу.
    Ранок заспішив голосінням  півня, підганяючи  жінку і чоловіка.
    - Яблука падають. Треба збирати, - сповіщає Варвара.
    - Збирай сама. Я на роботу спішу.
    В обід додому не прийшов. Варвара виходила на дорогу, озиралася   через сад – Єгора не було.  Пізно вечором вернувся чоловік,  грюкнувши голосно хвірткою, булькнув:
    - Ходив  у леваду. Думав покіс зробити. Не вдалось, хтось перехитрив мене.
    - Які там покоси? – дивується дружина. – Трава не росте.
    - Було трішки. На копичку маленьку зібралося б.
    Хотіла ще щось запитати, та чоловік сонно  позіхнув:
    - Спи! Я втомився!
    Через два дні Єгорчик побрився, одягнув нову сорочку, глянув у вікно:
    - До батьків піду.
Варвара подумала: «Завжди кликав з собою, а нині – ні».
    Через хвилиночку підійшла до любимого,  обійняла, поцілувала.
    - Ти чого? – відскочив убік.
    В неділю Варвара пече паляницю, яку Єгор дуже любить.
    - Обід у нас нині святковий! – сміється. – Твоя паляничка мліє.
    - Їсти не буду. До брата навідаюсь. Давно запрошує.
    - А я?
    - Дощ збирається. Треба комусь бути дома. Та і Оленку немає з ким залишити. В другий раз… - схопився, побіг за  ворота.
    Спокій втік з обійстя Варвари. Чоловік щодень вертається пізно. Дома роботи багато, а він все за колгоспну працю переживає.  З Варварою веде переговори криком. То не так сказала, то не так зробила.  В пізню осінь Єгор залишив Варвару, промовив зухвало:
    - Не скували ми одне щастя.
    Сусіди кажуть:
    - Єгорчик проміняв красуню-дружину на  погану Зоньку.
    Хтось бачив, хтось чув, хтось знав, що він давно зустрічається з дівчиною, яка, як-то кажуть люди, переросла своє дівування. Їй під тридцять. Одружена ще не була. Хлопці обминали її - щось у ній жило неприємне, недобре в погляді.  Варвара нікого ні про що не питає, вся в праці, в господарстві.
    Весілля у Єгора було невеселе. Якраз пішли дощі, стояло страшне болото.  Побратися побралися, а жити молоді не мають де. То у батьків чоловіка туляться, то у родини Зоні. Надумали вони хату будувати. Пішов господар до голови колгоспу - той  порадив:
    - В старому саду біля Варвариного обійстя  виділимо тобі землю.
    Хмикнув, не порадів. Три дні не приходив у контору, щоб сказати  так, чи ні.  Рішився, бо іншого виходу не було. Примірявся, думав довго, обіцяючи Зоні:
    - Тин поставимо височезний. Не буде видно чужого двору.
    Хату будували скоренько, щоб встигнути до зими.  Оселя   вийшла якась кособока. Одна сторона вища, друга – крива.  На  новосілля зібралася родина Зоні. Криком кричали пісні, голосно реготали,  чаркували, навіть танці були.
    В спілу осінь перегукувались вітри. Бігали навколо одинокої Єгорової  хати, ховалися поза стіни, кашляли, пчихали. Зимно їм було, не мали де відпочити. Зате в дворі  Варвари вітрові  затишно, привітно. Тут хліви і комора, повітка з соломою, літня кухня, мов квіточка розмальована, оселя велика, - є де вітриськам посидіти й погратися в жмурки.
    Весною Зоня народила донечку – як дві крапельки води схожою з собою: очі маленькі, волосики руденькі, ноги і ручки мов палички.  Докія плюється:
    - Зонька вродила сама себе, тільки маленьку.
    Спішать дні. Ніхто їх не  підганяє. Миттю підтюпцем в світи невідомі тікають, залишаючи тільки спогади.
     Чотири роки минуло з часу, як Єгор розлучився з Варварою. Чоловіки задивляються на молоду розвідницю. Дехто просить її,  одружитися, інші – кличуть для  любові. Та не дивиться вона  в їх бік, все одна і одна.
    Після Нового року голова колгоспу запросив  Варвару  до себе.
    - Розмову  маю, - сказав ввічливо.
    З контори не йшла – бігла до батьків.
    - Вчитися буду! Колгосп в інститут направляє. З завтрашнього для  - бригаду приймаю! – заговорила скоренько, радісно.
   У Варвари роботи багато.  Крім колгоспної - є ще своє  господарство.  Все у неї впору зроблено, чисто, надійно. До пізньої ночі читає, пише, складає конспекти. Донечка питає:
    - Ти у мене вченою будеш?
    Тітка Докія принесла дві новини. Розказує сміючись:
- Єгор з Зонею часто сваряться. Він називає її непотрібною нікому, ледащою, поганою. Вона кричить на нього, що віддала йому свою молодість, - регоче жінка і зразу ж перескакує на те, що біля Єгорового обійстя  буде будувати хату агроном колгоспу Роман Петрович.
     Варвара усміхається:
    - Тепер наш кут збільшиться.
    Тітка уважно дивиться  на Варварку, тягне знову думку:
    - Ти би придивилася на Романа. Гарний, веселий розумний. Дружина сама покинула його. Він виховав донечку, яка нині вчиться в місті. Подумай…
    - Ви що таке кажете! У мене ж Оленка!  Йому жіночка молода потрібна.
    - А ти що стара? Подумай, поганючі дівки заміж виходять, а ти сама на себе наговорюєш.
    В місто Варвара  поїхала з радістю. В інституті прийняли гарно, не здивувалися, що вона давненько після школи. Іспити здала добре. Додому повернулася щасливою, веселою.
    Літо високе, сонячне, пишне. Дороги нагрілися, садочки  виповнилися яблучками. В полі роботи  хватає: люди не встигають зробити  одну – інша  в порозі.
      Іде Варвара з контори, думки  різні  прядуться в голові. В першу чергу  хлів потрібно фарбувати.  Трава проситься під косу. В городі  все заростає.
    - Тр-р-р-р! Сідайте! Підвезу! – чоловічий голос в дорозі.
    Глянула: Роман Петрович на возику.
 Дорога нерівна, хитається жінка, торкається плечима чоловіка, ніяковіє.
    - Вирівняємо, - каже агроном.
    - Може не треба?
    Переглянулись, засміялись.  Розмова пішла в інше русло.
    - Будуєтесь? – запитала привітно.
    - Так. Надоїло державні хати ремонтувати. Пора свою мати.  Домовився з міською бригадою, обіцяють все зробити до зими. Приходьте подивитись план.
    Через два дні Варвара вже стояла у майбутньому обійсті агронома,  розглядала все навколо.
    - Та у вас тут виросте не сільська хата – міський будинок.
    - Воно ніби і правда. Купив всі заготовки для нього. Ось тільки скласти треба уміючи. Прикинув, гарно буде: три кімнати, кухня велика.
    Підійшов близько, ніжно заглянув в  очі жінки:
    - Вийди нині вечором в садочок.
    Ніч обіймала їх, цілувала, шепотіла жінці вустами Романа ласкаві слова. Додому вернулася пізненько. Заснула під ранок, аж поки горлиця не розбудила.
    - Мамо! – весело гукає донечка Варвару. – Татусь нині прийде.
    Вечором завітав Єгор. Приніс донечці сукенку, черевики, при цьому ж весело розповідав щось смішне і добре.
    Вийшов з хати, зупинився в порозі:
    - Хочу вернутись до тебе. Що на це скажеш?
    - Ковальня  твоя вистигла. Іскра погасла.  Коваль з тебе нікудишній. Не ходи більше.
    Не зрозумів, наморщив  чоло, пішов тихо в роздумах.
    Біля криниці стоять дві жінки:
    - Ти чула, - питається одна. – Єгорчик хоче до Варвари вернутися.
    - Чула. Не прийме вона його. Щастя своє знайшла з агрономом. Ночі разом обіймають. Дай їм, Боже,  всього найкращого. Так хочеться бачити людей закоханими і щасливими.
    В осінь, коли  дерева сміялися золотими блиском, Роман і Варвара справляли весільний вечір.  Довго линуло їм : Гірко!  Пісні доганяли одна одну до самого ранку.
    Біля Єгорового паркану, що в межі з  господарством  Варвари, хтось довго  стояв і…плакав.
    Люди казали, що то Єгор прощався з своїм щастячком, яке кував, та не міг докувати.


       


                ДВА БЕРЕГИ – ОДНЕ КОХАННЯ          
               
                Пам'ять вічно молода
                Г. Чубач

  - Бабуню, - звертається шістнадцятирічна  внучка Віточка до гарної, ще нестарої жінки. – Чого люди кажуть, що в Зеленому ставочку втопилась моя прабабка?
    - Що правда – то правда. По-батьківській лінії ти дійсно доводишся їй правнучкою.
    - Ти не хочеш поговорити зі мною за неї?
    - Хочу.
    - Сідай на колоду, - стелить килимок дівчина.
    Жінка дивиться кудись поза садок, зітхає:
    - Давно пора розказати ту цікаву історію з життя наших пращурів. Люди різне говорять. Тільки там видумок набагато більше, чим насправді було. Тобі правду треба знати.
    З черешні злетіло листя, згорнувшись горбочком, залишилося біля деревини.
    - Почну з Зеленого ставка, - хилить голову бабуня. – Старий він. Мабуть знає багато чого. Я іноді зупиняюсь на   греблі, слухаю шепіт когось, чи чогось.
    Жінка знову замовчала. Малесенька сльоза покотилась по щічках. Не  витерла її, продовжила розмову.
    - Ставок і земля з лівого берега, колись належали молодому чоловікові Ярославу  Йосиповичу, що купив все разом у багатого пана Закревського.  Сам Ярослав був гарний і  поважний: очі карі, усмішка приємна, пальці на  руках тонкі, сам високий,  широкоплечий.  В селі ходили розмови, що він приїхав з Литви. Пан багатий, не одружений, з людьми сходився мирно, добре.  Перше, що зробив Ярослав - побудував собі новий будинок. Модний, панський.  Жив тихо. Іноді  їздив до друзів. Не дуже часто гості вітали Ярослава. Більше часу  проводив у себе дома: читав, грав на піаніно, ходив полями.  Була одна причуда у нього – ранками ловив рибу у ставочку. Наловить і кличе свого сторожа:
    - Трохим, забери рибку собі!
    Ходить Ярослав берегом, любується природою: хміль на вербі завився, дві черешні небо вершечками торкають, хмарки весело купаються у воді. Все йому тут до вподоби.  Радіє, очі сміються.
    Травневим росистим  ранком хазяїн землі, що розгорнулася на правому березі ставу, Зосим Кругленко траву косить, поглядаючи щораз на   Ярослава, який довго стоїть і дивиться у воду. Дома розказує своїм:
    - Бачив пана. Чудний якийсь. Рибу ловить, Трохимові віддає. Часами  любується краєвидами.
    Донька Зосима молода  Тодося  доповняє батькову розмову:
    - Дійсно чудний.  Селом їздить, цукерки роздає. Печиво міське і калачики на свята жінкам дарує.
    - Не бери нічого від нього. Хто знає його наміри, – виказує мати донці.
    Зосим щасливий. Донечка у нього, що вишенька в цвіту. Не жалкує грошей, купує дівчині модні хустки, черевики, спідниці. Вийде донька з хати – тато аж  світиться. Хлопці біля воріт землю  топчуть, виглядають Тодосю, може вийде на хвилиночку. Більше всіх любить дівчину Дмитро Тарасенко. Він вже пробував говорити з нею, щоб сватів заслати. Де там! Сміхом пішла, сказала, що  рано ще, хоче подівочити.
    Літо тепло розсіває. Дні стоять погожі, великі, блакитні.  Вечорами, коли спадає жара, Тодося біжить до ставка купатися.  Мати питає донечку:
    - Де ти була?
    - Купалася.
    - Не ходи туди. То чужий ставок.
    - Я тихенько. Ніхто не бачить.
    Досвіток високий застав Ярослава на березі Зеленого.  Трохим ходить недалеко. Побачивши господаря, поклонився:
    - Доброго ранку, -  відповідає Ярослав. – Як життя? Ніхто не докучає?
    - Ні. Тільки вечорами дівчина купається.
    - Де купається?
    - В ставку.
    - Чия ж вона?
    - Тодося. Донька Зосима. Він нещодавно купив землю на другому березі. Може прогнати?
    - Ні. Сам розберуся.
   Коли вечір присів над селом, Ярослав прийшов на беріг. Став біля верби, слухає. Дівчину побачив здалеку. Скоренько скинула одяг, поплила легко. Пан пройшовся, підняв дівочу блузочку, став за кущем. Через кілька хвилин дівчина вилізла з води. Скік! Скік! – на одній нозі, одежу знайшла, одягається. Раптом охнула, запитала:
    - Хто тут є?
    - Я.- обізвався Ярослав. -  Ось те, що ти загубила.
    - Вибачайте, більше не буду, - заспішила сказати.
    - Чому? Я не сваритися прийшов. Купайтесь.
    Зірвалась. Побігла. Ярослав подумав: якщо озирнеться – побачаться ще раз. Добігла до межі свого  городу, зиркнула на пана, махнула рукою. Через два дні знову відбулася зустріч. В цей раз дівчина не відказувалася від купання, вела з хазяїном ставочка розмови. Знайомство потихенько переросло в кохання.  Спочатку ніхто про це не знав, та коли батьки дізнались про любовні побачення доньки з паном, заговорили так:
    - Або одружуєтеся – або розлучаєтесь!
    Вечором Тодося розказала все Ярославу.
    - Не журися. Все буде добре. Мені потрібно поїхати до себе на батьківщину. Після повернення  - одружимося. Так і передай батькам. Слово даю. Якщо не повірять, сам до них прийду, -  сказав і притиснув до себе Тодосю ніжно, ласкаво.
     Дома сказала батькам:
    - Я його наречена. Слово дав.
    Вересень свою справу добре знає. Малює матері-осені різнокольорові листочки, міняє вигляд краєвидів, тягне  ще тепленькі сонячні промінці  на землю, посіває ними  навколо. Ярослав збирається в дорогу.
    - Чекай на мене, - попрощався з дівчиною. – Я люблю тебе так, як нікого в житті не кохав.
     Тодося сум в очах носить. Стоїть на березі ставочка, погляд в бік будинку пана, щось тихесенько шепоче.  Матуся бачить журбу доньки, радить:
    - Не тільки світла що у вікні.  Ви з різних берегів. Не пара він тобі. Поїхав і … забув.
    Мовчить дівчина, вишиванку вишиває, сльозою росить її.
    Листопад дощиками перешіптується. Стежки слизькі. Мокрота в дворі. В деяких хатах світло довгенько горить, то дівчата вечорниці  з хлопцями справляють. Сусідка питається Тодосю:
    - Може на оденки прийдеш? Нині хлопці  просили, щоб пустила їх до себе. Дівчата будуть.
      Похитала головою, відказала:
    - Ні. Дома куделю стану прясти.
    Зима поспішила затягнути ставок льодом. Сніги високі накидав січень, морози тріскучі ходять з вітрами.
    В кінці березня потягнуло теплим вітерцем. Тумани коси в долині стелять. Міняється погода. Лід на річках, ставках тоншає. В кущиках зелененька травиця пробивається. Сніг тікає водою, річки голосні селом, долинами. 
 Жух! Гух! – в середині ставу звуки страшні. Ще трохи і заграє хвилька, засміється очерет, прийме і заховає перших качечок.
    День видався теплий, прозорий. Сонце на променях-струнах витягувало свої пісні. Під вечір ще більше потепліло.
    В хаті Зосима тиша. Дружина варить вечерю, чоловік у хліві  порається.
    Через півгодини з ставу донісся несамовитий жіночий крик.
    - Ти чув? – питається жінка Зосима.
    - Чув.
    - Що це?
    - Не знаю. Піду, подивлюся.
    Не йшов – біг. Серце шалено билось, аж пекло у грудях.  А ось і ставочок. На греблі нікого. Озирнувся. До нього бігли два чоловіки. Один з них Ярослав, другий – Трохим.
    - Що сталося? – перепитав швиденько.
    Ярослав впав на землю: заплакав, закричав незміренним жалем.
    - Біда! Горе! Не вернути вже її! Крига не витримала…Переломилась в одну мить! – голосить Трохим.
    - Кого її? – кричить Зосим.
    - Тодосеньку! Я все бачив. Вона бігла до Ярослава через став. Лід  тонкий…
    Тільки тепер Зосим все зрозумів, що немає більше у нього його щастя, його світлої донечки.
    Що було далі – розказувати не буду. Страшне горе увійшло в хату Кругленків.  Після того, як похвали Тодосю, Ярослав продав все своє майно і землю, виїхав кудись. Дядько Трохим розказував, всі дні, після нещастя,  Ярослав не ходив нікуди. Закрившись в кімнаті  грав сумні мелодії, іноді плакав.
    Пройшли роки. Збігли так скоро, ніби весняна вода.
 У Зосима онучка підросла, синова донечка, як дві крапельки води схожа з  Тодосею. Тішиться старий чоловік,  путає  ім’я внучки, називає  її іменем своєї донечки.
    - Мене Зосею звуть, - сміялася  дівчина і гладила дідуся по сивій чуприні.
 Коли Зосі минуло вісімнадцять років, в село приїхав  якийсь багатий чоловік. Зупинився у пана, що колись купив землі у Ярослава. Вечором ходив біля ставу, сумував, про щось розмовляв сам з собою, дивився в бік, де біліла хата  Кругленків, ніби хотів щось там побачити.  Другого  дня  незнайомець завітав до Зосима.  Довго сидів у оселі, слухав розмови хазяїна, сам високо зітхав.
    - Та це ж Ярослав! – гукнула Мотря, побачивши пана, що виходив з подвір’я  сусіда.
    Село ще довго носило  новини: Ярослав подарував Зосі документ на землі, що розкинулись біля Старого лісу. Дівчина ходила щасливою, сміялась, кидаючи погляди на хлопців.
    Бабуня стишила мову, оглядаючи  верх вишні, що  жевріла різними відтінками осені.
    - Тепер ти знаєш правду, - сказала  бабка  онучці.
    - А я на неї схожа? – повела плечиками дівчина.
    - Таки добре схожа, - засміялась загадково жінка.
    Осінь сіяла листочками, які то тікали кудись, а то збирались гуртом   під ноги Вікторії і її бабуні.




               
                ВИНА
                Тихо пам'ять лягає
                в гніздо свого часу.
                В. Васкан   
     Довго і голосно плакала Павлина, отримавши похоронку на чоловіка. Світ погас в очах, час зупинився, не знала що робити, як далі жити. Прийшли сусідки. Стали розповідати за горе, яке спіткало людей села: у Зосі брата вбила війна, у Фаїни – син калікою став. У тітки Килини від чоловіка звісточки немає.
    Павлівна заспокоїлася трохи, поставила на стіл пляшечку наливочки, сказала:
    - Підіймемо чарочки …Нехай земля йому буде пухом.
    Марфа, весела в житті молодиця, зізнається перед жінками:
    - Коли мій дружочок був поруч,  кричала на нього.  Тепер, якщо вернеться, ні одного  слова поганого не скажу. Голубити буду, цілувати, називати найсолодшими словами.
    Сиділи довго. Складали цілі оповідання за своїх чоловіків, братів, батьків.
За вікном тупнув ногою вечір, поніс м’якенькі сутінки між хатами.
    - Ой! – занепокоїлася Таня. -  Темніє. Засиділись ми.
    Перекинувшись добрими словами, побажавши Павлині  спокою, жінки  пішли. З уходом сусідок  хаті лягла велика  тиша. Лампу засвітила пізно.  Відкрила шафу витягла звідти коробочку,  в якій тримала різні дрібниці, альбом з фотокартками, листи від чоловіка з фронту. Сіла за стіл, стала все перебирати.  Під руки попалася червона стрічка і гребінчик – перший подарунок Сергійка. Думка бігом поспішила в не дуже далеке минуле: школа, дівочі змови, і … він…Сергій, що вже з восьмого класу задивлявся в її очі, тулив веселу усмішку, від якої ставало тепло і щасливо на серці.  Коли вчились в дев’ятому, сказав тихо: «Без тебе жити не зможу».  Заспівало все навколо, притулилася до юнака, шепнула: «Знаю. Я теж…»
    Закінчивши школу Сергій не соромився -  взяв її за руку, повів селом, сказав закохано:
    - Любити тебе – щастя!
    Люди питались:
    - Коли  музика вам весільний марш заграє?
    Сміялася, відказувала, що  незабаром всі все  узнають.
    Біда прийшла в оселю Сергія - арештували батька. В другу ніч забрали вчительку історії. Сергій зразу став дорослим.
    - Вчитися не поїду. Потрібно мамі і сестрам допомагати, - промовив і …заплакав.
    Втішала хлопця, обіцяла бути поруч.
    Директор школи запросив Павлину  працювати у них секретарем і дав кілька годин фізкультури. Згодилась. Зразу ж поїхала поступати в учительський технікум. Сергій зрадів, що будуть жити  в селі.
    Після жовтневих свят в школу  приїхав новий вчитель історії. Зразу ж легко і надійно ввійшов в колектив. Вчителі знають - нового викладача учні називають професором.
    У  Павлини  теж появилися нові товаришки: дві молоді вчительки і одна сімейна пара, яка працює в лікарні. Щось тихо стало мінятись у її житті. Навіть мама і бабуся говорили нібито вона стала частіше дивитись на себе в люстро, прибиратись на роботу, цікавитись модним  вбранням.
    Після яскравих сонячних осінніх днів в село завітали дощики.  Розкисла земля, болотом взялися дороги, ходити приходиться садками, долинами і межами. Новий вчитель, Дмитро Петрович, живе у тітки Маланки, межею якої вона ходить на роботу.
    Сірим мокреньким ранком іде Павліна через садок дядька Михайла. Побачила Дмитра, що вийшов з оселі, гукнула:
    - Доганяйте, а то  спізнимось.
    На другий день замітила вчителя, який стояв  біля повороту стежини.
    - Вітаю! – весело махнув рукою. – Я вас чекаю. Одному  нудно ходити. Нові чоботи купив, а вони падають, - сміється весело.
     В дорозі велике болото. Примірялася, як краще пройти, та тільки одна мить, і… Дмитро взяв її на руки, переніс.  Стало якось добре і приємно на душі. Глянула на вчителя, подякувала.
    До самих великих морозів ходила з Дмитром на роботу, ловила його закохані погляди, усміхалась. В кінці грудня занесло снігом все село. Вийшла за ворота, побачила Сергія.
    - Ти дома? – запитав недовірливо.
    - А де мені бути?
    - Люди кажуть, що у тебе любов з  новим вчителем.
    Нагнівалася на такі розмови, стиснула плечима:
    - Може і так. Що тут такого, ти все рівно не приходиш до мене.
    Новий рік примирив  закоханих. Сергій не знав, як себе вести: сміявся, обнімав, дарував самі найкращі любовні слова.
    Після зимових канікул, повернувся з відпустки Дмитро. Глянув в її темні, бархатні очі, запитав:
    - Коли знову підемо разом на роботу?
    - Завтра. Чекайте мене біля перелазу.
    Хто першим кинув грудку снігу – не знала. Побігла садком, трусила запорошені снігом гілля на  Дмитра, сміялась дзвінко, коли він попадав в сніжну лавину. Та він був спритнішим. Догнав. Схопив.  Нагнувся. Поцілував. Заохало серце.  Не відштовхнула, тільки тихо дивилася на нього.
    Від цього дня маленька таємниця поселилася жити між ними.
    При зустрічі з Сергієм ховала очі, губила слова, а одного разу назвала його Митею.
    Образився хлопець. Запитав  гнівно:
    - Що у тебе, з цим  Митьком?
    - Чого кричиш? Ми просто друзі, колеги…Будеш допитуватися – ні словечка не промовлю.
    Стосунки з Сергієм розладились. Стали похожими на тонесенькі, мов павутиночки нитки.
    В школі  Дмитро не може надивитись на неї: ловить кожне її слово, жартує дотепно. Якось запросив в кіно. Згодилась. Прийшла до клубу і тут  в фойє побачила Сергія. Зніяковіла, та в цей час Митя нахилився до неї, шепнув:   
     - Я нині самий щасливий чоловік на землі.
     Через два  тижні подруга повідомила:
    - Сергій з Настею зустрічається.
    З школи йшла неспішно. Біля Білої криниці  побачила Настю. Догадалася  -   чекає Сергія. Так і було. Через кілька хвилин почула знайомий  голос хлопця, розгнівалась: «Ось ти який? Я теж можу зустрічатися з Дмитром». Так і пішло. Сергій бачився з другою, вона з Митею.  Весною вчитель, ніяковіючи, витягнув з себе:
    - Давай поберемося…
    Згодилась. Думки скакали, не  ліпились  в єдине ціле, навіть сумували.
    Весілля з Дмитром грали невелике, зате гучне.
    Роботи в школі  багато, та ще й у неї свої конспекти, потрібно все встигати. Люди говорять за війну. Жінки сумують потихенько, чоловіки очі відводять, при цих розмовах.
    Літом поїхали до Дмитрових батьків. Зраділи невістці, не знали де посадити. В кінці серпня чоловік купив нову хату. Щастям сміявся, тиснучи до грудей молоду дружину. Вона  ж  думкую тікає кудись -  чому це не Сергій з нею поруч.
    Вереснем стелилися дороги. В селі грають весілля. Сергій теж одружився з Настусею.
    Скоро промайнула осіння пора, снігом прибралася земля. Морози заскрипілись  в січні. Скаженіли вітри, ойкали, хрипіли, витягували високі ноти у дивовижні невидимі труби. Ночі плакали від  холоду, просилися до осель.   
     Коли перші весняні струмочки заграли на всі голоси, Павлина чомусь засумувала. Ніби й все добре, ось тільки при зустрічі з Сергієм боліло серце, душило в горлі. Іноді снились  його зелені очі,  веселий усміх і медові  слова, які він говорив, тихо цілуючи її в губи.
    Травень бігав садками, кидав на вишеньки білі  хустинки, чарував своїми витівками все навколо. Розмальована весняна пора все частіше стала нагадувати  Павлині за її побачення з Сергієм. Якось ненароком  зустрілися біля Білої криниці,  аж здригнулися обоє разом. Не знали, що й говорити. Стояли і дивились одне на одного. З цього часу склала план: кожен день ходити  то до батьків, то до подруги, то до знайомих, щоб де-небудь зустріти його. А тут трапилась  випадкова нагода – вертаючись з школи побачила у хвіртці тітки Явдохи Сергієву сестру. Привіталась, а та візьми і скажи: «Приходь у гості. Моя дівчинка вчиться в класі, який ти ведеш». І знову стиснуло серце, знову закрутилась голова солодкими думками.
    На дворі вечірня пора настає. Розносить сутінки, прикриваючи всі куточки темнотою. Павлина глянула нишком в вікно, стала перед дзеркалом, розчесала коси, на груди брошку причепила, носовичок поклала в сумочку. Дмитро спостерігає все, що робить дружина, питає:
    - Куди спішиш?
    - До тіточки. Передавала давненько, щоб я зайшла. Я не надовго.
    Промовчав. Глянув з недовірою.
 Попід городи до Високого клина іде  неспішно. Думки  прядуться  медово- таємничі. В вулиці, де хата Сергія, зменшила  кроки. Почала придивлятись і прислухатись.  Голоси почула, коли біля  хвіртки проходила. Говорив Сергій з матінкою, що вийшла з хати. Сказала вітання, потихеньку пішла в бік видолинка. Стежина біжить до саду Миколи Кушніра. Серцем відчула - Сергій доганяє її.  Не тікала. Зупинилась. Різко розвернулась, побігла йому назустріч. Впали одне одному  в обійми. Ой, яка це була ніч! Зорі падали і сміялися, соловейки співали не зупиняючись, ранок не спішив приходити.  Додому вернулася тоді, коли перші промінці сонця стелилися в дорогах. Одежа і волосся мокре від роси. Тіло ввібрало запахи трав, квітів, розмаю. Сіла під вишнею, заплакала. Чоловік вийшов з хати, підійшов, присів поруч, обійняв, приголубив.
    - Не убивайся так. Винен у всьому я. Знав  про твою любов, та… не втримався. Прости мене…
    Притихла. Через хвилинку схилила голову на плече Дмитра, змовчала.
    …Робота займала багато часу. Всі слова, що потім хотіла сказати Миті, кудись поділись. Обоє  не згадували нічого, тільки  він  лагідно дивився на неї, розказуючи щодень про своїх учнів, які готуються до випускних іспитів.
    Червневі дні плели різнобарвний вінок літа.
     Сергія, після їх любовного побачення, не бачила. Снився він їй: сумний і … далекий. Гнала  за нього думки, тікала з Дмитром у їхні вечори, коли довго сиділи за книжками.
     Високий недільний ранок приніс у село велику недобру звістку про війну.
    Плакали не тільки люди, плакало все навколо. Жінки   проводжали своїх чоловіків на фронт, просили писати, берегти себе, вернутися назад.
 Проводжаючи Дмитра поцілувала на прощання, сказала ніжно:
    -  Вертайся до мене.
    Тепер ось, перед нею залишились лиш його листи з фронту, фотокартки і… пам'ять.
    - Прости мене , мій друже. Винна я перед тобою.
    Згорнула все назад, поклала в шафу, підійшла до вікна, глянула в високе небо, зітхнула жалем.


         
                ЧУЖІ
               
                Відходять, щезають роки
                Не вмирає любов ...
                Т. Якубова

               
    Тітка Дуня, немолода, негарна з лиця жінка, черпає відром воду із річечки, перегукується з чоловіком:
    - Іване, ти чуєш, чи ні?
    - Нічого не чую. Вода шумить.
    - Закінчуй роботу, - знову подає голос тітка і зло виливає намул прямо на вербу.
    Через дві хвилинки до неї підходить чоловік: високий, худорлявий, з срібними скронями.
    - Насилу розкопав, - каже тихо, трусячи руки від болота.
    - Де лопата? – гнівається жінка.
    - Ось, треба помити.
    - Мий! – молодиця  рвучко бере відро, дивиться на людські городи, що темніють оранкою.
    Бринь! – голосно зойкнуло відерце, це тітка вдарила ним по деревині.
    - Ніколи не думав, що розкопаю греблю. Була собі такою гарною. Стежина вилась по ній, квітки рясно росли обабіч.
    - А ти нею до Меланочки бігав! Скаженя на тебе! Через її копанку мені  долину ледь не замулило. Зараза! – ледве не верещить жінка, прямуючи в бік хати, що білими стінами  притулилась при садочку.
    Дядько мовчки іде за дружиною, ставить лопату в хлів, прямує до воріт. Перед його очами розтягнулась широка пряма вулиця, по якій в цей час ніхто не їде, не йде, щоб зруйнувати високий спокій кінця весняного дня. Довго стоїть, обпершись на хвірточку і, схопивши за кінчик пройдешнє, не може відірватись від нього. Воно крутиться навколо, гойдає спомини, кличе згадкою. Перед очима пробіглися картинки, чіпляючись одна за одну, складаючи його прожите.
     Давно це було. Йому тоді двадцять два минуло. Юність – мов яблуневий цвіт: ніжний, духмяний, ласкавий. В кінці дня кликали вечорниці. Збиралися молоді, щоб поговорити, поспівати, пожартувати. В один травневий, зоряний вечір на горбку при роздоріжжі, зійшлися  молоді чоловіки, хлопці, дівчата і деякі молодички, щоб весело провести недільне свято. Присів на колоду біля сусідки Ганнусі, кинув в бік погляд, де сидів його товариш Михайло, та зустрівся  з поглядом  Мелані -  молодої вдовиці. Коротесенька хвилька і …ніби впірнув в її барвінкові очі, такі привабливі, тихі, милі. Аж злякався чогось, та вже не міг не зиркати в її бік, куди його щось ніби звало і тягнуло. Йшов додому, не переставав думати за Меланю. Через два дні навмисне пішов вулицею, де вона живе. І, о щастя!  Жінка якраз вийшла з хати і побачивши його, усміхнулась. Привітався приємно, відпустив і їй ласкавий усміх, запитав чим займається, чи справляється з господарством. Стояли біля хвірточки, говорили, а в його серці вже зріло кохання. На наступних вечорницях сидів з Меланею поруч, зрідка погладжуючи жіночці руку. З того дня почалась їх висока, світла, тремтливо-ніжна любов. Побачення проходили в долинці Мелані, біля великого куща калини. Скільки гарних вечорів провели вони разом! Про це знала весна, літо і початок осені. Село загомоніло, коли Меланочка вже не ховалась із своїм коханим. Йшла з хлопцем  поруч, заглядала в очі, сміялась щасливо. Узнали про його зустрічі з вдовицею батьки. Стривожилися. У них була своя мрія одружити сина на багатій дівчині і вони вже давненько придивлялися до дівчаток на виданні. Тут якраз підросла і окріпла для сімейних відносин  Дуня, донька небідного хазяїна, Гната Парчука. Дівчина не вийшла ні ростом, ні вродою, зате багата. В батьківській хаті розмови торочаться тільки про Дуню. Говорять тільки про все, що за нею дають. А дають немало:  бабчину нестару хату, великий город з долиною, садом, корову, овець і багато чого з хатнього майна. Іван  ніби не чує хвальби за Дуню і, як тільки вечір стукне пальчиком в шибку, спішить  на зустріч до Меланочки.
     Осінь підтюпцем по селу ходить, нагадує людям, що починається пора весіль. В недільний день прийшов в гості брат Іванової матері Давид. Тісно присів на стільці, пішов балакати  про дівчат і хлопців, які засватались і скоро відсвяткують весілля. Ніби між іншим, перевів розмову про Дуню, яка, за його словами, має надію скоро одружитися.
    - Як ти на це дивишся? – звернувся дядько до племінника. - З радістю піду з тобою сватати Дуняшу.
    - А я за неї зовсім не думаю, - відповів образливо  Іван.
    - У нього в голові стара Меланка, - огризнувся тато, а мати в цей час високо зітхнула.
    - Не стара вона. Їй всього двадцять сім років.
    - Вона ж не одна. Син підростає. Бідність в кутках сидить і вимести її звідти вона не може. Як жити будете? Город малий, долина з кулачок, одна корівка і та малесенька, мов телятко, - не вгамовується дядько.
    - Буде у нас все: корова, теля, свиня, - кинувся  в  розмову син.
    Тут не втримався тато, заговорив спішно, трішки зло:
    - Не дам благословення! Весілля не буде з Меланкою. Сватай Дуню, інакше …
    Не втримався, зірвався, побіг до Мелані. Відкрив двері і раптом занімів - Меланя не те що плакала, голосила так, що  стіни сумом зітхали. Ікаючи від плачу, уривками розповідала, що у неї ранком був його батько. Приказав, мов молотком вдарив по душі і серці, щоб забула його синка Івана. Прийшлося Мелані дати слово, що не стане більше зустрічатись. 
    Прощання з Меланєю було таким велико-печальним, ніби поховав когось дуже рідного.
    …Дуню засватали скоро. Весілля грали спішне, невеселе, смішне. З сторони нареченої було багато пихатих і гладких тіток, які приїхали з міста і других сіл. День був похмурим, слизьким від дощику, коротким.
    З першого сімейного дня не горнувся до молодої дружини. Дивився  на неї, як на чужу жінку, а перед очима вставала Меланя: жвава, приємна, ласкава.
    Пройшло п’ять років. Дуня народила йому двоє діточок: донечку Марійку  і синка Павлика.
    Роки підганяли один одного, накладали на  його обличчя зрілість. Ставав він схожим на свого дідуся по маминій лінії, коли той був у його віці: високий,  широкоплечий, з привабливим лицем і дуже доброю усмішкою. Ось тільки в очах його сидів сум: за чимось, що не збулося в житті. Дуня ще більше споганіла: стала товстою, ніби мішок набитий тирсою. Погляд мала ціпкий,  допитливий. Сміялась вона нечасто, а коли і сміялась, то з людей, які живуть біднувато, приказуючи:  - «Злидні є злидні…»
    Так трапилось, що бабусина хата, яку в придане дали за Дунею, була побудована саме там, де город Дуні примикав до городу Мелані долинами. Правда, у Дуні долина широка, розлога. У Мелані вона маленька, зате там є копанка і гребелька, якою можна було ходити навпрошки, скорочуючи стежку між великим кутом села. Дуні це зовсім не подобалось, та ось переробити вже те, що зроблено давно, вона не могла. Злість її гризла, коли бачила, як Меланочка гребелькою йшла до своїх родичів, що жили в другій стороні села. Зате йому та гребелька і долинка були близькими для серця – іноді він, щоб ніхто не бачив, пізно вечором переходив ті місця, зупинявся, стояв, ніби когось виглядав. В один вишневий вечір, коли соловейки не змовкали, розказуючи своїми співами про земне кохання, не втримався – вийшов з хати, постояв біля крислатої яблуні, зиркнув в небо, і раптом відчув всім своїм тілом, серцем, душею, що більше не може так жити: зірвався, побіг через сад через греблю, до хати милої жіночки…Як відкрив двері  в оселю Мелані, не пам’ятав …Взяв на руки кохану, поніс в долину. Ця ніч була дана тільки для них. Високо-духмяна, зоряна, тепла, благосно-ніжна і ласкаво-добра – вона несла їм чарівну радість бути разом кілька солодких годин, які були даровані  їм Небом.
    Додому повернувся в досвіт. Присів під вишнею і так сидів до того часу поки Дуня не вийшла з хати. Побачивши його, плюнула з пересердя, кинула в його бік погане слово, вернулась в оселю.               
    Через три дні сусідка Катерина розказала йому, що Дуняша ходила виясняти відносини її чоловіка  з Меланею. Не вийшло їй  наробити лиха. Дуньку зустріли у порозі. Що далі було ніхто не бачив і не чув. Прийшлось їй  вернутись назад, з перекошеним обличчям від злості.
    Людські роки ніколи не стоять на місці. Бігли вони і у нього. Діти підросли, поспішили на навчання в міста, сміялися молодістю, раділи життю. В одне літечко Марійка приїхала до батьків на канікули, весело розказуючи про нових друзів, про те, що вона  скоро буде працювати бібліотекарем,
що у неї є план залишитися в селі, і навіть …почати будувати собі окреме житло. Не здивувала донечка тата такими розмовами. З дитинства Манечка говорила, що ніколи не покине сільську місцевість. Було приємно чути такі балачки про самостійність буття.
     В вихідний день донечка пішла з подругою в Будинок культури, а вернувшись запитала маму:
     - Угадай, хто мене провів нині додому?
     - Мабуть якийсь незнайомець, - усміхнулась Дуня.
     - Ні, ні! Наш сусіда. Тітки Мелані син Леонід. Він після служби в Армії працює в місті. Вчиться на вечірньому відділі інституту. Через рік закінчує. Я його не впізнала. Зовсім змінився, - разом виказала донька, зиркаючи то на тата, то на маму.
    Дуня занепокоїлась, відвела очі в бік, а коли Маня пішла в іншу кімнату, не сказала, а ніби ригнула: - «Ще цього мені не хватало».
   Долі  людей складають в Вищім Світі на Небесах. Через рік Марійка одружилась з Леонідом, а через два – народила хлопчика, який личком нагадував і Меланю і його. Жило молоде подружжя в Мелані, взявшись будувати своє житло недалеко від лісу, що примикав до села. Внучок впізнавав всіх, ось тільки Дуню не любив – плакав, коли Марійка приносила його до них. Зате його і Меланю дитина величала Бусею і Дусем. Щоб не будити лиха,  не часто ходив до Мелані. Та й вона, зустрічаючись з ним в селі, говорила, що буде краще,  зустрічатись тільки на людях. Берегла Меланя спокій дітей, яких любила чистою, світлою материнською любов’ю.
    Прийшов час і Марійка з Леонідом перейшли жити до свого мешкання. На новосілля Дуня не прийшла, сказавшись хворою. Зате Меланя так веселилась, так співала, так раділа буттю,  навіть чужі люди тішились, дивлячись на щасливу вдовицю.
    Кожен раз, як тільки розмова торкалась життя Мані з Льонею, Дуня підкидала щось непотрібне: то зять похожий на неохайного господаря, то Меланя керує невісткою, то внука настроюють проти неї. Щоб не чути образи відносно свахи, йшов з хати, брався за працю у дворі.
    Одна осіння субота, закінчуючи тиждень, видалась сльотливою, сірою. В городі працювати неможливо, а в хаті Дуня пече пироги, буркає щось про себе, дує несамовито в піч, аж лице червоним стало. Вийшов з кухні, сів дивитись передачі по телевізору, зрадів, що має чим заповнити вільний. Дуня перед ним винирнула ненароком і  грізно запитала: - «Чого це ти сидиш вилупивши очі в ящик?  Дивись, він ще й сміється весело! Може Меланку згадав?»
    Встав, відповів тихо але влучно:
    - Не обридло тобі, мов гадюці, сичати, яка не має змоги вкусити, лиш дратується без міри? 
    Вийшов в подвір’я, глянув на густі хмарки, пішов до доньки. Цілий вечір розказував внукові смішні байки і веселі казки. Залишився ночувати у Марієчки, був таким щасливим, що навіть сни були барвистими і ніжними.
   А через кілька днів, Максим Берестюк в селі сказав йому, що дуже захворіла Меланя.
    Вертаючись з крамниці, не повернув в дорогу до свого обійстя – попрямував до коханої. Тихо відкрив  двері, запитав дозволу зайти і тут же побачив Меланю в ліжку.
    - Я тебе так чекала, - мило сказала і рвучко піднялась. – Я зараз …, я встану …, - заговорила спішно.
    - Не вставай…Не знав, що ти хворієш. Коли це сталося?
    - Вчора вечором піднявся жар. Діти ще не знають. Сестра ранком привела лікаря і зразу ж пішла в аптеку.
    Присів поруч, взяв руки Мелані, поцілував, не відпускаючи їх,  дивився на неї подивом, в якому було все: ніжне кохання, біль за загубленим, сум, що доля їх не з’єднала, і ще за чимось далеким, яке він не утримав, не відстояв.  Скільки так пройшло часу не запримітили. Коли прийшла Зося, сестра Мелані, він встав, сказав їм обом: - «Я ще  прийду».   
    Через три дні Мелані не стало. Дві доби просидів біля померлої жіночки, про щось своє думав, не звертаючи уваги ні на кого.
    Після похорон ще більше замкнувся в собі. Вечорами слухав радіо чи дивився передачі по телевізору, читав газети, журнали, книги. Частенько ночував то у доньки, то у недавно одруженого сина, то у рідної тіточки, яка любила його, як свого синочка.
    …Минуло п'ятнадцять років, як померла Меланя. Пом’янув її душу разом з донькою і зятем, поніс на цвинтар квіти, посидів при могилі, довго не хотів вертатись додому, та  надвечір’я змусило його піти в село.
    Нині Дуня з самого ранку склала план розкопати гребельку, яка єднала два кутки села, коротила дорогу людям, була прикрасою долинок, місцем, де зустрічались молоді на побаченні. Після сніданку дружина, подавши чоловікові лопати і відра, попрямувала стежкою саду в долину. Йшов за нею, зиркаючи туди, де довгим прямокутником  видніється колишній город Мелані, нині  його обробляє її молодша сестра.
    Копали довго, кидаючи землю в сторону Дуниної долини, каламутячи річку, вириваючи з корінцями траву, молоді порослі верби  і вільх. Дуня сварилась, гнівилась, покрикувала на нього. Мовчав … і думав про щось своє, знане тільки йому.
    Вернувшись назад, не пішов до хати – зупинився біля хвірточки, мрійно полетів в свої довгі роки, починаючи з юності до нинішнього дня. Раптом, сам не помітив коли до нього прийшло якесь просвітлене переосмислення всього того, як він прожив свій вік. Ніби народився знову. Висока бадьорість і свідомість  ввійшла в його роздуми. Зрозумів, треба зробити так, як це потрібно селу, людям і йому.  Пішов до хліва, взяв лопату, сапу і відро, поспішив до колишньої греблі, яку вони з Дунею нині зруйнували по її же примсі. Працював завзято, скоро, спритно. Де й сили взялись, бо вже через годинку гребелька знову прийняла свій колишній вигляд. Правда, на ній не було втоптаної стежечки, та то не біда – люди втопчуть її скоро. Черпав воду і лив на кущі, трави, берег річечки, ніби  купав все, що Дуня залила намулом і болотом. Закінчивши роботу, присів на березі Меланиної копаночки, засміявся привітно, голосно, задоволено.
    …Ввійшов в хату, присів за письмовий стіл, став щось писати. Дуня підійшла ближче, запитала тісненько:
    - Де ти був так довго? Я тебе гукала обідати, ти не відізвався.
    - Втоптав стежку в минуле. Тепер її ніхто не розруйнує, - відповів весело.
    Дуня  зразу ж зрозуміла все. Хотіла щось сказати, та чоловік глянув на неї так, що вона тут же вийшла з кімнати.
     Днина стояла в подвір’ї Івана, слухала діалог подружжя, радісно-тихо  усміхалась, далі легко й тихо  пішла в долину, щоб через гребельку скоротити собі дорогу в інший куток села.   

               

                ОДИНОКА ТРУБА


                В тебе очі карі-карі…
                А чи нам не бути в парі?
                Ні не бути, ні не бути
                Тільки серцю не забути,
                Як пізнались, не побрались
                Та й навіки розійшлись.
                Н. Горденко

    Літній досвіток зустрів Якима біля хати веселими співами ластівок.
    - Доброго ранку, красуні! Думав, що встану раніше вас, а вийшло  на оборот. Та все це не так і важно. Розкажіть мені за погоду, якою вона буде нині, - присівши на лавку, веде розмову з пташками хлопець, озираючись в небо, де  де-не-де пропливали крилаті кольорові хмарки.
    З оселі вийшла жінка, тихо вклонилася сходу, усміхнулась:
    - Синочку, з ким ведеш розмову?
    - З ластівками. Своїм поводженням вони розказують мені, що скоро буде дощ. Розумію  їх по тому, як літають.
    Мати, задерши голову в небо, підтвердила:
    - Спішить до нас дощик і не малий. Потрібно копичку сіна накрити, щоб не промокла.
    - Зараз накрию, - відповів Яким,  озирнувся ще раз у небо, усміхнувся про себе.
    Мати вернулась в хату, стала збирати на стіл сніданок.
    - Мамо! - гукає син, - я вже впорався з нашим господарством.  Приготов  мою торбу.
     - Все готово. Іди снідати.
    Через годину Яким гнав колгоспну череду у видолинок, що широким півколом тулився до села.
     Ближче до обідньої пори небо стало загортатись хмарами. Неспокійно стало на душі хлопця. «Хоч  би не було грози», - подумав і пошукав місце, де б коровам можна було гарно гуртуватися.
    Перша блискавиця розітнула небо, а за нею не дуже голосно пробігся грім.
З заходу посунулись важкі, мокрі хмари. Все навколо притихло. Корови теж відчули щось лячне, стали неспокійно ревіти.
    - До гурту зійдіться. Не потрібно боятися. Бог нас береже. Дощик пробіжить і знову вигляне сонце, - лагідно говорить Яким   корівкам, зганяючи їх до гурточку.
    Тут же високо і протяжно вдарив грім. Звукове відлуння покотилось кудись в далечінь, залишивши за собою велику тишу.
    Яким підійшов до корів, погладив одну з них, лагідно сказав:
    - Я з вами. Все скоро пройде.      
    В глибокім просторі вже діялось щось страшне і загадкове. Небо стало освітлюватись щомить вогняними кривими стрілами, громи кричали, бились, сварились. Потоки води ринулись з темно-сивих хмар  на землю, утворюючи клекіт, шум, гомін.
    Корови стояли понурив голови. Дощ їх мив так справно і вміло, що вони не пручалися, покірно приймали небесний душ, який іноді  їм  навіть дуже потрібен.
   Яким одягнув плащ, присів на камінчику, став вслухуватися до всього, що діялось навколо. Він любить музику Природи, особливо ту, яка несе  таємничу подію в вигляді грози, зимових вітрів, осінньої сльоти, весняних перегуків пташок, хвилюючу воду в ставку, шепіт тиші і всього того, що має голос. Для нього – це гра  різних інструментів. Ось і сьогодні грозовий оркестр звучав сотнями музичних мелодій. Вони не були роз’єднані, ні, в них діяла злагода і ритм. Хлопець прислухався і… тихо сміявся -  серед  дощової симфонії зловив музику високої  труби. Вона вирвалась вперед, витягуючи щось незміренно величне і загадкове, яке буває тільки тоді, коли на душі у людини присідають журливі роздуми..
     Пам'ять вертає Якима  в дитинство: матуся з очима туги, старенька хата, тиша в подвір’ї - і він, присівши на призьбу, слухає природу.
    - Мамо! – гукає. – Чуєш, хтось грає!
    - Де? – ніяковіє мати.
    - Навколо. Я чую тут скрипку дядьки Матвія, барабан Пилипа. Тягне і труба Юхоменка.
    - Це тобі так здається, - гладить по голові  сина матінка.
    Люди часто слухають такі розмови малого Якима, радять жінці:
«Вчитися потрібно хлопцеві на музиканта. Здібності має». Ненька глибоко зітхає, дивиться на знівечену хатину, на двір, що плаче біднотою, на синочка, одягнутий в її старий жакет.
    Якось не витримала, пішла до керівника села, розказала за Якима, попросила поради:
    - Скільки йому років? - запитав тихо.
    - Вісім. В школу ходить. Про музику весь час говорить. Коли музиканти на весіллях грають, відірвати сина від них не можу.
    - Важко нам нині. Голодні роки господарюють. Земля не оброблена. Борги маємо перед державою. Зачекай трошки. Встигне ще. Куди ми його зараз відправимо? Дитина зовсім маленька.
    Вислухала, згодилася. Прийшла додому сказала Якиму:
    - Прийде твій час. Будеш музикантом, а тепер…
    Хлопчик зрозумів, потішився майбутньою мрією, сів за уроки.
    В один день раптом захворіла матуся. На господарстві залишився десятирічний Яким. Тримався, як міг. Приходила бабка, що жила в сусідньому селі. Вечорами прибігала тіточка, у якої своїх дітей було багатенько. Сусідки не забували, та ще й дід Терентій допомагав рубати дрова і косити траву.
    Мати лежить на ліжку, а Яким, щоб розрадити її, присідає і починає співати. Вона слухає - очі сльозами  наповнюються:
    - Ти мій соловейко! – тисне до грудей худенькі плечі сина. – Не покидає мене думка, що будеш вчитися в місті, станеш так гарно грати, як дядько Матвій, а  може і краще.
    Хлопець  думками біжить, де багато музичних інструментів, де можна  грати на любому із них. Очі добріють, усмішка торкається вуст, день і той радіє разом з ним і мамою.
    В тридцять третьому році  почався голод. Яким пас людських корів, яких в селі залишилося дуже мало. Жінки, жаліючи голодного пастушка, давали йому в поле все, хто що міг. Їжею ділився з матінкою, так і пережили важкі роки.
    Вечір проводив жінок з поля піснями. Далеко було чути їхні голоси, що носили в собі, чим жили люди, про що мріяли, про що думали. Яким, присівши на стільчику біля хати, слухав ці співи, а в видінні бачив великий жіночий хор, який співав так високо, велично і  вміло, що душа завмирала від радощів.
    Після закінчення семи класів, не пішов вчитися в місто – залишився працювати в колгоспі. Попросився  пасти корів і допомагати жінкам на короварні. Здивувався  голова колгоспу, та почувши розумну відповідь Якима, згодився:
    - В армію піду. Відслужу – поїду вчитися.
    Мати потихенько поправила здоров’я. Разом  з синком  мастять  хліви, плетуть вербовий пліт, білять хатину. Що не весна – оселя стає веселішою і лагіднішою. Синок пошив хату соломою, збудував  ганок, камінцями устелив двір.
    Прийшла повістка Якиму  йти до армії. Відклали на рік із-за стану здоров’я  матері, та тут стукнула кулаком в двері війна сорок першого року.
    Село хлипало від горя, від печалі, від біди. Болісно плакала мати Якима, проводжаючи синочка  на війну.
    - Я буду чекати тебе, - обіцяла  ненька. – Ти тільки повертайся. Хочу дожити до перемоги. Стану  Богу молитися за тебе, щоб вернувся живим і здоровим.
    Війна підтягнула хлопця, поставила  в ряд з дорослими чоловіками. Був поранений два рази, попав в полон, та вийшов із нього. Зазнав багато болів і прикрощів - видужав, все переміг.
    В теплий червневий день 1945 року від Якима прийшов лист. Написав, що скоро буде дома.
    Рівно через тиждень мати одягнула святкову сукенку, затягнула на голові вузлом коси,  вийшла з подвір’я, пішла назустріч синові в широкий шлях. Довго стояла там, аж поки сонечко не пішло до заходу. А він йшов навпрошки через  вечірнє поле,  вдихаючи запахи рідної землі, милуючись краєвидами, слухаючи музику літа. Ненька здалеку побачила синочка і, розкривши руки йшла  до нього,  примовляючи щось тепле, ніжне, рідне.
    - Ось я і дома! Як тут  гарно!  Всі  чотири  роки думав  про цю мить. Чуєш, як тоненькою струною виводить пісню пташка, а  їй підспівує друга. Там, у долині, де  ставочок -  відголоски качок. Само поле в  музиці, якою лікуватися треба, -  щасливо розказує Яким,  а мати слухає тихо усміхається.
    - Мамо, - каже якось Яким. – Піду я до голови колгоспу.  Потрібно братися за роботу.
    - Може вчитися підеш? – тихо заговорила мама.
    - Пізніше. Спочатку підтягну наше  господарство.
    Після побачення з головою колгоспу сказав задумливо:
    - Стану працювати на короварні. Буду знову  пасти корів, і допомагати дояркам. Людей не хватає. Я привик бути в полі. Сумував за ним. Думаю, що все буде гаразд.
     Селом розмови, мов м’ячик кругленький котиться. Хвалять Якима, що він не тільки пастух справний, та ще дуже людяний, не помине допомогти жінкам на короварні в їх важкій праці. Додому йому дають молока, бо у них з мамою немає своєї корівки. Голова колгоспу про це знає, та не перечить жінкам – Яким заслуговує більшого, чим те молочко. Керівники села придивляються  до Якима, перепитують, чи не хотів би стати зоотехніком.
    - Ні, - усміхається весело. - Якщо вчитися, то на музиканта.
    У клуб Яким ходить рідко – не вистачає  вільного  часу. Матері розказує:
    - Ставок, що притулився біля лісу, дуже гарно співає хвилями. Я люблю його, і коли буду знати нотну грамоту, напишу для ставочка музику.
    Мати мовчить, не заперечує, знає, що син робить те, що задумав.
    Пройшов рік, як закінчилася війна. Гарно відсвяткувало село цю подію, хоч сліз було багато.  Музиканти грали довго, молоді танцювали, а дорослі стояли і дивилися, бо не кожен день бувають свята.
    Голодні  післявоєнні роки  торкнулися смертельними подихами багато сімей. Як могли, так і трималися і  виживали люди. Яким  працював з ранку і до темноти, домашню роботу виконував або пізно вечором, або досвітками.
    - Якиме, - каже мати. – ти би придивлявся до дівчат. Роки не стоять на місці. Вчора  Ганнуся перепитувала  за тебе. Гарненька, мов квіточка весняна. Розумію, що не до  танців нині, але…
    - Встигну, - мрійно дивиться  у  садок, де якась пташка  піснею чи то кличе когось, чи розказує про щось.
    Веселий травень вітає селян поклонами. Зеленими килимами кличуть долини. Трави високі, густі, пахучі. Люди радіють – погода стоїть привітна. Минулися засухи, врожай зріє гарний, щастя в очах кожного, хто має справу з землею.
    - Може ти би покинув короварню, - радить мати Якиму. – Пішов  би вчитися кудись. Голова колгоспу казав, що молоді повинні мати освіту.
    Задумався  син, та тільки не в ту мрію пішли його думки: він давно знає, що обов’язково стане  освіченим музикантом.
    В широкім полі жайворонок виводить пісні, що  чарують не тільки людей, навіть корівки Якима слухають, зітхаючи тихенько.
    Стежкою, що тягнеться від села через горбочок, іде дівчина. Погляд зупинила на череді, яка пасеться в долині. Пастух, закинувши голову, дивиться в небо, щось слухає. Усміхнувшись подумала:  «Чудний цей хлопець Яким. В клуб ходить, щоб  тільки подивитися на людей.  Роботу вибрав собі саму просту. Вчитися мріє на музиканта, хоч йому років вже  немало». Зупинившись на мить, гукнула:
    - Якиме! Що ти там бачиш?
    Озирнувся, зустрівся з поглядом дівчини, завмер.
    - Чого мовчиш? – грайливо запитала.
    - Звідки прийшла? Не бачив, як  появилася.
    - Стежиною. Через житнє поле. Дивлюся, а ти в небо дивишся.
    - Там перепілка висить на однім місці. Мабуть гніздо стереже. У них це буває.
    - Де вона? – підійшла ближче і теж закинула голову вверх. – Бачу! Бачу! Малесенька крапелька високо в небі.
    - Послухай, як пташки співають. Тільки потрібно уважно слухати,  щоб зрозуміти їх Вони ніколи  не перекрикують одна іншу. У них злагода в музиці. Мов оркестр. Наші композитори пишуть музику так, як  чують її  від природи.
    Дівчина слухала, дивувалася. Вперше бачила  хлопця  таким. Очі – що  весняна світла днина, чуб  хвилястий, обличчя  витягнуте, руки з тонкими довгими пальцями. Щось тепле і ніжне заполонило серце дівчини.
Яким оглянувся на неї, і ніби завмер від її близького погляду, бо ніколи ще ні одна  жінка не дивилася на нього так ніжно і здивовано. Чорні, великі дівочі  очі несли в його душу теплоту, увагу і  щось інше, яке йому було ще не відомим.
    - А ти куди ідеш? – перепитав поспішно.
    - До тебе, - жартуючи відповіла Ксеня.
    - Тоді давай поженемо корівок до ставка. Вони там будуть пити воду і відпочивати, а я розкажу тобі цілу повість кохання, яке колись тут було і жило.
    - Ой, - засміялася дівчина. – Я спочатку піду в лісовий клин до батька, понесу йому обід, а повертаючись - зайду до тебе.
    - Згоден. А я тим часом  з очеретини зроблю сопілку  і заграю на ній, як колись грав бог Пан своїй коханій.
    Дівчина пішла, а Яким задумався, погнав  корівок в бік ставочка.
    Обідня пора застала череду відпочиваючою. Корівки тихо дрімали під спів води, неба і простору.
    Через годину з ліска появилась Ксеня. Яким пішов їй на зустріч, виграючи на сопілці, яку зробив тільки що.
     - Давай сядемо на березі ставочка. Тут так гарно, - радить Яким, і, вибравши затишне місце, гладить руками траву, усміхається: - цей килим,  виткала Природа.
    Ксеня зиркнула на хлопця, зітхнула:
    - Чудний ти, Якиме. Все у тебе в музиці і красоті землі. Розкажи мені повість, яку обіцяв.
    …Повість про  кохання слухала не тільки Ксеня:  слухав день, ставок, ліс, високе небо, поле.
    День не спішив вже, він просто тягнув час, які зближували Якима з дівчиною. Хвилька ставка легесенько торкалася берега, про щось комусь розказувала, переводячи розмову у спів, у шепіт, у музику.
     Яким торкнувся руки дівчини, запитав:
    - Може заграти тобі те, що я підслухав у вітрів?
    Такої музики Ксеня ще ніколи не чула. Тут було щось таке дивовижне, земне, ласкаве і таємниче, що сміятися і плакати захотілось.
     - Приходь у неділю в клуб, - прощаючись сказала дівчина.
     - Прийду. А ти мене будеш чекати? – несміло   запитав.
    Вечором розказував мамі, що Ксеня  покликала його на побачення.
    Мати зраділа і нишком, щоб не бачив син, витерла щасливу сльозу.
    Село пішло розмовами - Яким зустрічається з Ксенею. Сусідки радили матері скоріше одружувати  сина, бо роки біжать, його і так називають дорослим чоловіком.
    Матуся ніби помолоділа від звістки, що у її Якимчика є дівчина: гарненька, жвава, привітна.
    Літо витягувало на скрипці музику серпня, який ось-ось закінчиться.
    Яким ремонтує обору, зрідка поглядає  в небо. Там летять у вирій пташки: гуртами, ланцюжками,  парами. На серці сум – знає чоловік, що не всі пташечки вернуться назад. Їх пісні в цю пору журливі, прощальні, особливі. В серці щось засумувало, а думка вже складала музику про відліт птахів. «Вечором розкажу про них Ксені», - засміявся про себе і,  озирнувшись у Простір, гукнув: «Прилітайте  весною!»
     …Новий навчальний рік привів в село молодого вчителя музики Івана Петровича. Поселився  він жити у тітки Тетяни. Люди водять балачки, вчитель  кожен день збирає мешканців біля Тетяниних воріт, які приходять послухати, як він грає. А грає вчитель на гітарі, мандоліні, трубі і сопілці.
    - Мамо, в неділю піду послухати музику Івана Петровича. На короварні жінки хвалять його, кажуть, що він великий талант, - забиваючи цвях в лату, розказує ненці  новину Яким.
    - Піди…Розмова за нього дійсно ходить добра. Тітка Маринка часто бігає туди. Вона весь вік з піснею дружить.
    - Підемо разом. Хотів би, щоб і ти відпочила, бо музика добавляє здоров’я.
    …В поле до Якима прийшла Ксеня. Присівши  у межі,  розповідає, що вона уже складає план, яке господарство буде у них, коли одружаться. Заведуть:  гарне господарство.  Плани дівчини великі, широкі, дбайливі.
    Яким слухає її,  а сам чує в битій дорозі музику коліс, яка зливається з співом пташок, тоненьким посвистом вітру, з подихом землі утворюючи неповторний музичний твір. 
    Хлопець не перебиває Ксеню. Своїми думками він вже десь далеко. Дівчина, яку він любить серцем і душею, не бачить його музики, він для неї видиться тільки таким, яким вона хоче його знати: добрим сільським господарем, охайним чоловіком, дбайливим батьком їх майбутніх дітей.
    - Я піду вчитися на музиканта. Заберу тебе в місто. Все у нас буде щасливо. Ти тільки не зрадь мене, - сказав  і, поклав на руку дівчини  білу ромашку.
    Ксеня здивовано відкрила широко очі, перепитала:
    - Як так? Що я буду робити в місті?
    - Знайдемо і тобі навчальний заклад. Вір мені.
    Дівчина знітилась, задумалась, змовчала.
    Прощаючись, Яким обняв Ксеню, загляну у очі, пообіцяв:
    - Ми з тобою понесемо у місто ту музику, якою я прославлю наше село. Вчора  слухав цілий хор цвіркунів і думав за тебе. Думав, якби ти їх почула,  пораділа би їх співам. Знаєш, вони не  співають, це вони труть лапками крила і так передають співучий настрій. Велика загадка живе в природі. 
    В суботу вечором Яким похвалився Ксені:
    - Завтра  піду знайомитися з вчителем музики. Хочу його попросити, щоб навчив мене грати на трубі.
    - Чому на трубі?  - запитала.
    - Сам не знаю. Кличе мене труба. Ота, що високо грає. Її мелодіями я тобі весь світ пригорну.
    - Іди. Може знайдеш там своє, що так тебе тягне все життя.
   Не зрозумів, чого дівчина не радіє йому, чого все менше і менше говорить слова кохання.
    Неділя принесла Якимові великі роздуми. Він познайомився з Іваном Петровичем. Зрозумів – перед ним чоловік, який допоможе йому розібратися  в задуманих планах і приведе  до початку музикального майбуття.
    Ранком приніс в хату відро води,  сказав матері:
    - Тепер я знаю, чого і що  хочу.
    Роботу не покинув. Вечорами ходив до Івана Петровича і вчив ноти. Все йому легко вдавалось, навіть вчитель дивувався його наполегливості і бажанню знати більше. 
    - Ноти я читаю, - сказав якось вчителю Яким. – Хочу попробувати грати на трубі. Що ви на це скажете?
    - Скажу те, що я готовий давати тобі уроки, - зрадів Іван Петрович і витяг на трубі таку високу мелодію, що у Якима сльози виступили на очах.
    - Як тільки освою гру на трубі, піду до Ксені і заграю їй саму щасливу мелодію, яка живе  в серці для неї», - прошепотів сам собі, усміхаючись  мріям.
    Та то тільки  жили в Якимові бажання.  Ксеня вже покинула мріяти про шлюб з хлопцем, у якого все зв’язано з музикою. Їй хотілось, щоб чоловік у неї був господарем, про якого би говорили, що він хазяїн на все село. Тоді забув би він про навчання і місто, в  якому для нього уготована доля стати освіченим музикантом. Дівчина сама не знає, як все трапилось – стала вона ходити на побачення з Трохимом,  що давно задивлявся на неї.
    - Я чула, що Ксеня з іншим зустрічається, - лякливо повідомила мати Якима.
    - Неправда. Два тижні  тому назад ми бачилися. Нічого поганого немає в тім, що Трохим  запрошує її  танцювати.
    - Так мені сказали, - хилить очі  мати. – Ти би частіше до неї заходив. Може сватів зашлеш?
    - Ні. Ми з нею обов’язково поберемося. Вона чекає мене. Я їй вірю.
    Зима поступово відійшла в свої замки, відкривши дорогу весні. Спокійні  березневі вітри, порядкуючи підсушують стежки, дороги, садки. Яким спішить скоріше зробити чоловічу роботу дома, біжить до Івана Петровича. Вже осилив дещо складне, вже сам береться  писати нотами. 
     З Ксенею має побачення рідко. При зустрічі всі слова про музику, про те, що він вже почав складати  найкращу пісню для неї. Слухає дівчина, серце болить за Якимом, та не бачить з ним сім’ї.
     Травень стелить покоси з трав. Вечори стоять теплі, зоряні, світлі.
Яким іде селом, думки сягають далеко, нікого не бачить і не чує – у нього нині перший  музичний урок, який задав йому вчитель. Те, що він вже грає на трубі, знають багато. Добре було би, щоб Ксенечка почула. Задумав піти до неї і  розказати про всі свої новини: спроби самостійно грати, про те, що він вже продумав, як поїхати в місто, про те, як він її любить і як вони будуть разом.
    Дівчина зустріла його біля хвіртки.
    - Сватів нині чекаю, - сказала тихо.
    - Яких сватів? Я ще не думав за це. Пізніше  пришлю.
    - Не від тебе. Від іншого.
    - Як так?
    - У тебе музика в голові, а мені вже двадцять два роки минуло. Дівочий вік недовгий. Трохим обіцяє гарне життя.
    - Але…я  же обіцяв…Ти не зрозуміла мене…
    Ксеня зітхнула, ковтнула слово, що стало їй гірким, торкнулася рукою Якима, ніжно добавила:
    - Вибачай. Не зійшлися наші дороги життя…
    Яким пішов, не озираючись, не дослухавши того, що ще  хотіла розказати йому дівчина.
    Всі ночі, взявши  трубу Івана Петровича, Яким ходить  в поле і там грає щось своє, відоме тільки йому.
    Через два тижні вчитель, вернувшись з міста, привіз і подарував своєму учневі те, про що той мріяв давно – трубу, яка дивилася на нього такою радістю, що він не витримав  тісно обійняв  вчителя і заплакав.
    - Я віддячу вам за все! Прийде час і ви зрозумієте, що недарма вчили  мене музиці.
    - Ти від природи музикант, - засміявся чоловік. – Я тільки підтримав твої знання. Володій  цим інструментом і нехай він принесе тобі щастя на довгі роки.
    Весілля Ксені чекало все село. У хаті Якима все, так як завжди, тільки ненька  високо сумує, бо відчуває, як  синові важко.
    - Матусю, - сказав якось, - в місто збираюсь їхати.  Вчитель дав мені рекомендаційний лист до відомого композитора. Він послухає, як я граю. Не вернуся  в село, залишусь  вчитися музиці. Прийде час і ти переїдеш жити до мене.
    - Їдь, - зраділа матуся. – давно пора. Я буду Богу молитися за тебе. Вірю в твою долю.
    Неділя входила в  сільські подвір’я  веселою ходою. Щебетали пташки, неслися веселі перегуки сусідів, скрипіли хвіртки, люди збиралися  на весілля, яке нині відбудеться  в Ксенії  з Трохимом. Багато жінок жаліли, що наречений не Яким.
    Мати дивиться у вікно, тихо зітхає:
    - Сусідка кличе йти подивитись на весільне свято. Мабуть що піду.
    - Я теж там буду, - усміхнувся якось дивно і нерадісно.
    - Ти?
    - Давно обіцяв Ксені заграти мелодію, яку склав для неї. Дане слово потрібно виконати. Я звик робити те, що обіцяв.
     Мешканці не вміщалися в подвір’ї нареченої, навіть у садочку і на вулиці стояли і чекали, коли з хати вийде Ксеня.
     Скоро у дорозі показався Яким з трубою у чохлі. Люди  здивовано озиралися  на нього. А він йшов так, нібито наречений іде до своєї нареченої
і несе їй в очах велику і вічну любов для життя. Жінки і чоловіки мовчки розступались, давали йому доріжку. Ще крок, ще один і … зупинка. Яким спокійно витягнув трубу, так же спокійно підніс її до вуст. Мить - і полинула, спочатку ніжна, ласкава мелодія, яка поступово стала набирати висоту. Навколо стояла така тиша, не чути було навіть співу пташок. А труба сміялась, а труба плакала, а труба говорила любов’ю, вірою в кохання, в сімейну згоду.
    З хати вийшли гості -  серед них Ксеня. «Як їй личить біле вбрання і вінок на голові. Яка вона  гарна нині», - подумав Яким.
     Наречена зупинилась, вслуховуючись в музику, пошукала очима виконавця. Враз її  обличчя зблідло, очі набралися сльозами, ноги стали важкими. 
     Мелодія не зупинялась. Труба витягувала її, а вона раділа, огортаючи  душу і серце хвилею щасливих життєвих сподівань, розказувала про любов і сімейну радість двох закоханих. Кілька хвилин і …музика обірвалася на високій ноті. В цю мить Яким зустрівся очима з Ксенею. Що то було не розказати словами, не виразити  рухами, не проспівати піснею! Поклонившись спокійно Яким неквапно пішов з двору. А  Ксеня, розкривши широко руки,  рвонулася до нього, та він вже був серед людей, направляючись в сторону  вулиці. 
    Мати Якима, вернувшись з весілля, не застала сина в хаті. Повернувся  він додому аж під ранок. Не запитала ненька, де  був. Просто підійшла до нього, обійняла:
    - Не твоя вона доля.
    …Через тиждень Яким зібрався в дорогу. Вийшов в подвір’я, озирнувся  навколо, ніби прощався надовго. Взяв трубу, заграв щось зовсім незнайоме.  Звуки одинокої труби  полетіли  туди, де простір широкий, де безмежні далі, де живе Всевишній, який  розписує людські роки і долі.
    - Мамо, піду я. Вечором буду уже  на станції. Там потягом поїду до Києва.  Не сумуй. Буду писати.
    …Мати довго стояла у польовій  дорозі, аж поки Яким не зник з очей в широкому гайку. Щось незнане велике і надійне йшло поруч з ненькою і розмовляло про її синочка, що знайшов свою дорогу, яку йому відведено у  майбутньому житті.
 
 
   
   

    
               
                МАГДА
    
   
                Я для тебе сонцем одягнулась,
                Я до тебе цвітом пригорнулась…
                О. Медведенко

     Кінець вересня застав мене на залізничній станції  міста Могилів-Подільський. Усміхнулась своїм думкам, присіла на лавку, чекаю дизель, яким поїду до міста Бар. Поруч зупиняється гарненька жінка років тридцяти п’яти. Чорні великі бархатні  очі так і притягують добротою і ще чимось чисто жіночим: звабливим, таємничим. Чорне густе  волосся молодиця заплітає в одну косу,  закручуючи її  гарним високим вузликом.  Кучері – віночком навколо чола добавляють їй вродливості.
    - Сідайте, - запрошую.
    - Дякую.  Постою. Чекаю товаришку. Так вона мене скоріше запримітить.
    Через кілька хвилин  через колію до нас спішить жіночка, здалеку гукаючи:
    - Маріє! В мене блуд вчепився на базарі. Відійшла від тебе на три кроки і…загубилася.
    - Може то блуд був чоловічого роду? – регоче чорнявенька.
    Сідаємо поряд, прислуховуємося до  оголошення.
    Жінки в балачках: базар, ціни, торгівля.
    - Олено, подивись, що я купила, -  весело хвалиться Марія, з  задоволенням  показуючи обнову.
    Зиркаю на них, роблю висновки: Олена, та що прийшла пізніше, працює  в конторі. У неї чисті мало роблені руки. Стрижене біляве волосся надає їй вигляд міської жінки. А ось  Марія – любить керувати. Мабуть працює  ланковою у полі.
    Оголошення застало нас якось раптово.  Потяг пчихнув, засвистів, захекав.
Машиніст стишив хід, загальмував. Скреготіння заліза понеслося навколо, мов важкий видих, а  може заклик, що потрібно спішити в дорогу.
    В вагоні знайомимося ближче. Я майже  вгадала, чим вони займаються: Олена –бухгалтер, Марія – бригадир овочівницької бригади.
    Відкриваю вікно, милуюсь  Поділлям. Люблю подорожувати в осінню пору. Щось чисто-ніжне огортає мене. Серце починає солодко щеміти.
    Жіночки знову пішли в спомини ярмарку, перераховують, що купили, що бачили, що чули.
    - Ледь не забула сказати, - похапцем  вбігає новиною в балачку Марія. – Вчора  стріла бабку Панчоху. Кляла мене, що я молоко забрала у її корови. Голосила так, аж Іван Кирик вибіг з хати.
    - А ти що відповіла?
    - Що можна навіженій доказати? Врешті вона назвала мене італійською відьмою.
    «Ха!» « Ха!» « Ха!» - сміються молодиці.
   Здалеку донеслося свистіння потягу. Жінки прислухались, помовчали хвильку, а далі Олена, зиркаючи через шибку, легенько сповіщає:
    - Тут недалеко є дуже гарний став і стародавній лісок. Він мені нагадує ліс з казок моєї бабусі. Коли не їду тут, дивлюсь на нього, а думками в дитинстві.
    - А в селі, що ледь видніється звідси, живе моя   родичка, - іде в розмову Марія.
    - Одарка?
    - Ага. Прийшлося одного разу  з нею здибатися в Могилеві. Запросила мене  до себе -  я не відказалася. Стільки радості  пізнала! Ніколи не забуду ту поїздку.
    - Ти мені колись дещо розказувала, - зітхає  Олена.
    - До того часу мало знала Одарку. Зустрічалися рідко, похапцем. А тут -
я відкрила собі її світлу душу, розумну, дуже цікаву жіночку. Мені і до нині радісно стає на серці, коли  згадую, як  вперше  ввійшла  в  її хату. На жаль, раніше у неї не була. Жила вона в Вінниці, та незабаром, років сім тому, перебралася в село. Скажу правдоньку: не хата – рай! Квіти навколо, аж у очах рябить від кольорів.  Біля порогу – настурції,  чорнобривці, айстри. Вересень гармошку розтягнув, біля   хвіртки ходить, радість Одарці і мені носить. Сіли ми в дворі поруч з квітами.  Не згадаю зараз з чого почалася розмова, тільки залишилася вона в  мені назавжди. Часто думаю -  письменники пишуть книжки. А де вони беруть теми , що  у  них так правдиво виходить? Після побачення з Одаркою  зрозуміла: все, що написано –   береться з  життя.
    - Що ж вона тобі таке сказала, що так стривожило тебе? – торкається
поглядом подруги Олена.
    - Про матінку її розмова була. Неньку Магдою звали.
    - Чудно. Не наше ім’я.
    - Її мама  в наш край з Криму  приїхала. Чоловік у неї був тутешнім.
    - З Криму? – здивувалася   Олена.
    - Війни були, чи щось інше – не знаю. З розмови  Одарки  узнала дуже багато відносно її матусі. Магда славилась такою красунею -  чоловіки язики ковтали при зустрічі з нею. Шлюб недовгим був. Помер Магдин чоловік, залишилась вона  вдовою з малою Одарочкою.  Важко  було  одній,  та ще  в чужому селі – люди придивлялися  до кожного її руху. Бувало стане вона біля плоту, а  день  дивиться  на неї, цілує червоні вуста,  розчісує темні  коси. З сусідами  Магда дружила мало. Була у неї одна  подруга, яка жила  в другім кінці села. Іноді  ходила до неї в гості а та  провідувала її. Так  минуло два роки. Якось з сусіднього села Воронівців  родичі її покійного чоловіка запросили  вдову  на свята. Пішла. Натішилась піснями, розмовами, новими знайомствами.  Йшла назад через лісок, а мріями була ще за столом.  Не помітила, як назустріч  вийшов юнак. Зупинився. Очі ранньої безхмарної весни зустрілися з очима, що нагадували собою загадкову темну осінню  ніч. Магда пройшла  повз нього, торкнувшись хлопця  сукенкою, ніби ненароком. Через хвилинку  він її наздогнав, спитав  схвильовано:
    - Хто ти? Чому не знаю?
    Усміхнулася, погладила ніжно його біле волосся:
    - Рано тобі зі мною  знайомитися.
    Кинувся  до жінки.  Вона рукою зупинила  його:
    - Я Магда…З  Дарівки.  А ти  хто?
    - Степан, - заїкуючись  відповів.
    - Жіночка  я примхлива.  Ти юний хлопець. До побачення.
    Пішла, не озирнулась.
    Через тиждень Степан прийшов в Дарівку. Відшукав хату, де мешкала Магда, став у  порозі.
    Про що розмовляли – таємниця.  Полетів хлопець у Край кохання, де царицею була Любов-Магда.
    Сусіди бачили, як тільки ніч зірками заграє, біжать Магдочка з Степаном у поля. Ходять годинами,  тримаючись за руки.  Вдова  розплітає чорну косу, миє її  росою, сміється.   Пташки досвітками вітали їх, складали для закоханих романтичні симфонічні етюди.
    Восени, коли клени розкидали золоте листя по земельці, прийшла до Магди мати Степана. Зустрілися мовчки. В хаті ні сварки, ні крику.
Село не втрималося розказати:
    - Магда Відьма. Причарувала хлопця. В її оселі немає образів. На стінах висять тільки якісь  портрети поважних людей і мальовничі краєвиди незнайомої землі.
    Не сподобалася вдова мамі Степана: занадто гарна, так і світиться   щастям.
    Червоними барвами  грається захід сонця. Обійнявшись, ідуть Степан з Магдочкою в гай, що кольоровою  плямою видніється за селом. Хлопець  з листочків  плете вінок коханій, кладе на  чорні коси, цілує їх, заглядаючи в звабливо-чарівні  жіночі очі. Веселий сміх, жарти, тихі пісні – літають навколо, носять барвисті почуття, пригортають, нашіптуючи ласкаві слова.
    Прийшла зима. Люди в кожухи ховаються, зайве у двір не виходять, а біля хати вдови  носиться гармидер – то Магда з Степаном  у  сніжки граються. Коса  жінки розплелася,  вона  її не загортає, дзвіночками  чути її веселе:
«Ось, тобі-і-і! Ось!»
    Сільські жінки головами хитають, недобрі  розмови торочать про Магду.
    В один день мати питає Степана:
    - Де твій хрестик?
    Розгубився. Не знав, що відповісти. Згодом  згадав, хрестик  забрала Магда, сказала, ніби ненароком:  «Навіщо ти його носиш?»
    - Ти хрестик мій забрала. Де він? – запитав кохану на другий день після розмови з мамою.
    Відвернулася, очі гнівом палахнули, сказала:
    - Не знаю…
    Перший раз побачив Степан її такою.
    Мати хлопця не відстає:
    - Тобі двадцять чотири – їй тридцять два. Ти   що з глузду  з’їхав? Знайди собі  дівчину. Магда – відьма.  В церкву не ходить.
     Слова, що камінці летять, а попадають в душу. Степан ніяк не може відірватися від вдовиці, яка стала для нього життям і щастям.
    Три роки топтав стежку  від свого села, до села Магди. Три роки плелися різні розмови: злі, важкі, терпкі.
    В один день приніс Степан від своєї  матусі для Магди подаруночок: свячені страви, які мати передала, наказуючи синкові:
   - Примусь її поїсти. Якщо вона не відьма, то покоштує, а якщо відьма – верне назад.
    Сидить Степан і  стереже очима, що  буде робити жінка з тим, що наготувала його мати.
    Взяла ложку, спробувала:
    - Не смачно, - сказала і відгорнула від себе їжу. Свою на стіл поставила, запросила пообідати з нею.
    Що на хлопця напало – не   знав.  Зірвався,  закричав, що вона відьма, володіє чарами, богу не  молиться.
    Змовк, коли побачив широко відкриті жіночі очі. Спритно піднялася з стільця, підійшла до дверей, відчинила, промовила:
    - Іди! Більше не вертайся! Немає довір’я -  немає життя.
    Через тиждень вернувся Степан до Магди, та  дома  її не застав.
    Сусідка сказала:
    - Забрала Одарочку -  кудись подалася. Мене  залишила на господарстві.
     Вернулася Магда через місяць. Очі сміялися, а щастя так і бризкало від неї.
    - Родичів знайшла, - потішилася бабці  Докії. –  В Кам’янці живуть. Тепер мені буде легше. Запрошують мене з Одарочкою до себе.
    Люди без пліток жити не можуть. Одна бабуся божилася, що бачила як Магда при  місячному світлі ходила в долині, трави якісь шукала. «Все це не просто – тут криється якась потойбічна сила», - вередувала баба.
    Дід Гапон розмахував руками:
    - Відьма вона…Ім’я у неї  знахарське. В лісі  з волохатим чоловіком бігала.
    Магда на всі плітки тихо сміється, хитає головою, іноді регоче голосно.
    Дні за днями тікали, складали місяці, роки. Вдова ще гарнішою стала: не тільки чоловіки і хлопці задивляються, коли вона іде. Жінки  не стримувались,  казали: «Гарна, дідько  би її забрав»!
    Василь Гнатюк, перший красень на селі, довго  ходив біля її двору, та вона лише сміялась  вслід:
    - Відьма я! Бійся, бо залоскочу!
    Знала вдова свої чари: закрутить вузлом чорну  косу, на плечі строкату хустку кине, селом пройде, наче пава, аж плоти тріщать, то люди слідять за нею.
    Літо пташками рулади виводить. Сонце цілує, не питається,  чи можна, чи ні. Дівчата вечорів чекають, побачення ждуть.
    Магдочка з ранку поріг квітками устелила, на хвіртці вінок залишила, зиркає у дорогу - мабуть когось  чекає.
   Минуло три дні.
    Задзвенів дзвіночок. Пара коней біля хати вдови  зупинилася. З брички зійшов гарний, високий, світлоокий чоловік.  Вклонився Магді, поцілував руку, притулив жінку  до себе, сказав щось тихенько. Вона голівку   до
нього нахилила, в очі заглянула, повела у оселю.
    Знову базікам робота є. Дивляться мешканці села,  що буде далі.
    Ввечері, коли місяць колом в небокрай виплив,  з хати вийшла Магда, сміхом завила все навколо. Чоловік тулиться  до неї: «Моя!»»Моя!»
    Кілька днів бачили люди вдову з незнайомцем:  в  долині, в лісі, в Старій леваді. Він носив її на руках, про щось веселе розказував,  навіть пісні співав.
    Скоро вдова продала хату – виїхала в місто. Селяни бачили її там. Ще приємнішою  стала: білі руки, бархатне  личко, кучері над загадковими
очима.
    Марія встала, загорнула  на голові косу тісним вузлом, усміхнулася:
    - Таку повість я почула від Одарки. Це не  видумка – дійсність. Частенько думаю за Одарчину матінку. Була вона не відьмою, не чародійкою, не злою
ворожкою. В ній  жила  висока жіноча чарівна зваба. Коли любила – то всім серцем,  та так щиро, як може любити тільки закохана людина. Зустріч Магди з Степаном – це та Любов, яку треба писати з Великої Літери. Хто знає, як склалося між ними, якби не сполохали їх щастя. А відносно того чоловіка, що забрав її в місто, то вже  інша історія. Колись, при нагоді, розкажу. .
    - Жаль, - кажу я. – Олена почує, я – ні.
    - Чого так сумно? – перехоплює розмову Марія. – Приїжджайте до нас у гості. Адреса  проста: Село Перечинці, друга хата біля контори. Олена  мешкає на дві хатини далі. Будемо раді зустрічі.
    - Добре, - згодилася я,  обіймаю  жіночок і  проводжаю  їх до виходу з вагона.
    Потяг гукнув, витяг з себе високий  голос, почав  рухатись. Я зупинилась  біля вікна, вгледіла дві жіночі постаті, що стояли  при вокзальному будинку, махаючи білими носовичками. Мені було так добре і ласкаво на серці – уже знала, що обов’язково приїду до них у гості, щоб почути ще одну життєву повість, яку запишу і залишу в книзі, -  нехай багато людей узнають її. 




               

                СТАРА  БІЛЬ               

                Не знає осені любов моя
                В. Сосюра

    Хата бабки Лукери ще недавно була, як багато хат  у селі, на  дві половини: вікна маленькі, двері важкі. Нині садиба жінки зовсім змінилась. Донька і син перебудували все, навіть старий курник став новим. Любить Лукера вийти з хати, сісти на  стільчик, дивитися навколо себе. Іноді заходять до неї сусідки, розв’язують  веселі розмови, дотепно, високо голосно сміються. Два рази в тиждень прибігає провідати тіточку племінниця – гарненька, молоденька Феня.  Приносить молочка, сметанки,  ще й багато новин села, які збирає кожен день в свою поштову сумку, давненько працює поштарем.
    Збоку, від  двору Лукери, тісно присівши в землю, стоїть хатина, в якій давно мешкає немолода жінка Василина, її ще називають Васютою.
    Від хати до хати ходять сільські плітки, що Василина  відьма. Жінка знає про те, та на всі розмови тільки сміється. Колись давно, висилали з села кулаків, а  Василина, дружина багатого чоловіка Терентія, зробила так, що районний керівник викреслив їх прізвище і вони залишилися жити в своїй хаті. Серед мешканців села пробіглися розмови, що Василинка чарами здобула для сім’ї «вільну», і їх записали в список «бідняків». Ще один випадок перебирали  люди дошкульно і довго. Бідна родина Хоми Куценка, що жила поруч з Василиною, частенько навідувалася в її город вечором або в ніч, після чого грядки стояли знівечені, обідрані, голенькі. Довго мовчала господиня грядочок, та, на кінець, терпець урвався, зустріла старого Куценка, стишилась, грізно сказала:
    - Не перестанете  красти городину -  у вашім дворі і хаті будуть весь час пахнути нечистоти. Я знаю, як це зробити.
    Злякалися Куценки, та ненадовго.
    В високу і темну ніч, коли хмарки низько і тісно нахилилися над селом, дружина Хоми  вхопила мішечок і під громову музику неба майнула в город Василини. В цю ж мить блискавка  розрізала простір. Вогняне колесо вдарило у старе дерево, що росло недалеко, яке тут же  затріщало, загуділо, палахнуло. Жінка-злодійка впала і…пролежала в грядках до самого ранку.  Знайшла її Василина. Підняла крик, збіглися люди. Хома забрав свою жіночку додому, закрив двері, нікого не пускав у хату. Деякі люди, стали  перешіптуватися, що це не грім винен, Василинка зробила так, що сусідка, не знаючи чого саме, опинилась на чужих  грядках. А тут ще одна біда: у хаті  Куценків  появились неприємні запахи і нічим їх неможна вигнати. Знову пліточки великими вінками плетуться. Деякі люди стали   ображати Василину поганими словами, ніяк не могли згодитися, що вона розумна жінка. Коли такі розмови йшли при Лукерії, вона  тільки  махала рукою, говорила:
    - Мене це не стосується…Хоча знаю дещо і я…Та не буду мішатися в чужі справи.
    Люди  знали: Лукерка хитра молодиця, чи то вона боїться Василини, чи може має намір вивести її на чисту воду, бо не дружить з нею, обходить сусідчину хату, а коли здибається -  тихо вітається і спішить кудись.
    Раночок густенькими промінцями огортає слободу. Біля криниці дві жіночки беруть воду, тішаться розмовами.
    З відром іде  Лукера, питає: 
    - Чого весело?
    - Василину побачили. Строкату хустку накинула на плечі, усміхнулася і… враз щезла, мов і не було в дорозі. Уже в білий день свої темні справи робить.
    - Скажу вам,  з того часу, як вона димом перетворилася і хотіла ввійти до мене в сіни – боюсь її. Відьмаха підглядає за моїм чоловіком: то сміхом  кличе, то пальчиком зве, то очима тягне.
    « Ха!»- «Ха!»- « Ха !» - голосно регочуть жіночки, аж горобці перестали  цвірінькати..
    Через тиждень Василина, зустрівши Лукеру запитала:
    - Чого це ти базікати стала непотрібні речі за мене? Краще мовчи, а то …-
не договорила,  високо підняла голову і  пішла далі.
    Недобре стало на душі Лукерки. Знала, що наговорила на неї видумку, та перебороти себе не могла - щось давно мучило  її відносно минулого.
    Минали роки. Старіла Лукера, старіла  і Василина, та  відношення між ними не покращувалися: просто жили і…все.
    Виросли діти. Вже й онуки школи закінчують, в майбуття дивляться не так, як їх бабусі колись дивилися. Василину діточки хтять забрати в місто.
Тільки вона дивиться в широкий простір, що куполом синіє над нею, киває сумненько головою:
    - Тут моя криниця.  Тут могила мого Тереня. Тут корінці  мого роду. Не поїду.
    Сідає Василина Миколаївна біля високого клена, що виріс самостійно біля воріт після того, як помер її коханий, читає книжку. Грамоти навчив її чоловік, який у селі був відомий, як гарний порадник, добра, щира і розумна людина.
    - Про що там  написано? – показує пальчиком сусідка  Надя, що завітала  до Василини у гості.
    - Про явища природи, - скидає окуляри жінка і починає розмову про  чудні  прояви, які бувають у світі.
    Надія любить слухати тітку, вона багато чого навчилася  розумного від неї.
    Біжать, спішать людські літа. Старість з кострубатою палкою кожен день навідується до Василини  і Лукери, усміхається про себе, не може ніяк зрозуміти, чого це жінки не ходять у гості одна до другої, а тільки з якимось недовір’ям озираються  і …мовчать.
   В одне світле  надвечір’я  до Лукери завітала  Феня. Принесла сільські новини, стала перебирати їх язиком,  облизуючись, коли було щось особливе. Наприклад, як Антонька  Івашкова  вирвала у сусідки Олі  весь часник. Несла додому і…впало кілька стеблин по дорозі. Знайшов це добро її же чоловік, питає: «Хто загубив»?
    Так виявилося, коли і хто крадіжку  вчинив. Билися жінки, кричали чоловіки, сміх ходив Слободою.
    Фені дужу хочеться більше знати за Васюху, бо часто чує, як молодиці точать язики про неї.
    - Чула я, - починає з другого кінця Фенічка, - ніби бабка Василина носить свою палицю і дуже боїться її загубити. Тітка Купчиха казала, що то не палка для ходу -  віник, на якім Васюха їздить із своїми відьмаками.
    Лукера косить очима в бік хати Василини, попереджує:
    - Боюся  її. Іноді щось страшне бачу у її подвір’ї.  По-сусідству живемо, а ніби чужі  люди. Може гріх маю, дурне впорола колись, що нібито вона димом до мене приходила. Сказала – пожаліла. Тільки не знала тоді, що насправді щось скоїться у моєму житті. Зараз розкажу. Стояла велика осіння пора. Тумани  затягнули нудьгою весь наш куток. Мій чоловік пішов до своєї сестри в Витяжок. Пізненько було. Діти спати лягли. Я  хатню роботу виконувала. Тут хтось постукав у вікно. Подумала - чоловік вернувся. Спішно відкриваю  навстіж двері. Глянула - нікого немає, тільки якийсь гармидер у дворі сусідки: то тихо, то голосно, то ніби свистить. Підійшла ближче і…ледь не впала: величезні тіні, волохаті, вухаті, з руками мов граблі, нишпорять біля вікон Василини, гукають її, кличуть  вийти. Блиснуло, гойднулося: появилася хазяйка, щось сказала, ударивши  палицею по землі: «Виходьте! Полечу за вами. Де старий  Мазурик? Де дід?» Тут мотузок з неба впав.  Нечисть за нього почала чіплятися, регіт учинили. Я стояла ні жива, ні мертва. Раптом до мене дійшло, що потрібно мені тікати. Зробила крок,  та зачепилася за пень, упала.
    Бабка Лукера замовкла, подивилася поверх  сусідчиного садочка. Повільно нагнулася, взяла з землі  листочок, потеребила в руках, понюхала і, знову зиркнувши в бік Василининого обійстя, продовжила розмову.
    - На другий день розказала за все це чоловікові, та він  не повірив. Казав, що це моє уявлення при тумані.
    - Не повірив?
    - Не стала його переконувати,  він не вірив в відьму. А Васюху назвав – Василиночкою. Вони колись товаришували. Ти ж знала мого Зосима.  Старший був від мене на дванадцять років. Василина його ровесниця. Розказував, що вона така була гарна, що всі дивувалися. Хлопці закохувалися  з першого погляду. Гляне, мов потягне  за собою. Її чоловік, Терентій, з багатого роду. Було йому двадцять вісім років, коли привів Василинку до своїх батьків, сказав: «Ця дівчина буде мені дружиною».  Сміливий був, гарний, добрий.
    - Як же трапилось, що вона відьмою стала? – аж підскочила Феня.
    - Не знаю. Бабка у неї знахаркою була. Можливо передала їй своє уміння чародійства.
    - Тітка Гапка всім розказувала, що Васюха жабою перетворилася і до її хліва лазила, у корови молоко забирала.
    Лукера хитає головою, посміхається:
    - Гнівається Василина на мене. Нічого поганого про неї не розповідаю. Ось тільки тобі і Ганюті дещо про неї говорила.
     …Весна в весну роки сплітають, а потім відсівають їх через Вічне Сито. Зменшуються  вони у постарілих  сільських мешканців, визиваючи сум і жаль високий за минулим.  Лукера не лічить своїх літ: просто живе і все.  Коли приходить Фенічка, яка теж вже скронями сивіє, жінка має відраду з ким поговорити, бо цього їй дуже хочеться.
     - Роки не беруть Василину, - сьорбаючи напій з малини,  каже бабка Лукера племінниці. – Вчора бачили її. Йшла кудись…Хода скоренька, мов у  молодої. Коса заплетена високо, хустинка тонесенька, своїми чорними очима шугає навколо, ніби шукає чужі чоловічі очі.  І що у них було таке, що всі вони так і  ходили за нею?
    - Мій тато розказує, що своїм подивом вона…ворожить. Чари знає. До цього часу є один чоловік, який так і не одружився ні з ким, любив і любить одну Василину, - зітхнула легенько Феня.
    - Може і грішу я відносно неї…Ніяк не можу забути , як мій  Зосим  навіть  поглядом любив її, коли  проходила  біля нашого паркана. Було це давненько. Я тоді ще молодою була. Верталася  пізненько вечором з роботи,  коли почула  розмову мого Зосима з Василиною у її же садочку. Він так ніжно  і ласкаво називав її перепілочкою, трояндочкою, ластівкою.  Стояли вони  близько одне від одного, згадували свою юність, свою любов, свої поцілунки. Голова мені закрутилася,  похитнулася я, гілочка під ногами тріснула …я спішно  пішла у свій садочок.
    - Що ж далі було?
    - Не могла я там стояти. Поспішила в долину, сіла під вербою і…довго плакала. Мені було так боляче, ніби голками кололо в серце. Так і живу весь час, тамуючи печаль. А чого - сама не знаю. Не винна в тому ні я, ні Василина, ні мій Зосим.
    - Любов, -  сказала, ніби підкреслила це слово Феня.
    - Може воно і так, - згодилася Лукера. – Тільки болить в серці стара біль, що мій Зосим не все кохання віддав мені.
     Десь далеченько хтось скликав курочок, гупали яблука в садочку, вітерець чесав чуби ясеням, що росли гуртом в старій межі.
    - Піду я, - встала  Феня. – Завтра зайду.
    Рипнула хвірточка. Тиша тісно  присіла поруч Лукери, цілуючи її лице, по якому густо текли сльози.


               

                СВАРКА

                Зорями мальовані дороги,
                Шовком простелилася трава,
                В них людські і радість і тривоги
                Із глибин народних ожива.
                З народної пісні


     Посварилися дві сусідки. Жили мирно, тихо, не гнівалися ніколи, а тут  раптом: крик, негарні слова, прокляття.
    Люди плечима знизують: ніяк не зрозуміють, чого лихо трапилося. Марія Ракушняк розказує біля криниці:
    - Чоловік Софії до Катерини ходить.
    - Як ходить? – перепитує тітка Славета,  глухувата  жінка.
    - Ногами! – регочуть молодиці, аж сльози в очах.
     - Отак і ходить. Ночує у неї! Перескочить через пліт – і вже в другій постелі з сусідкою, - доповняє Марія.
    - Не може бути, - твердить недовірливо тітка. -  Вони гарні сусідочки.  Мабуть десять років живуть тин-у-тин.
    З хати вийшов Микола, чоловік, за якого тільки що говорили. Глянувши гнівно на жіночок, пішов шляхом.
    - Марусю, - звертається Славета. – Ти сама чула сварку, чи хтось сказав?
    - Сама. Стояла біля  ялин, що ростуть через дорогу. Все було добре чути.
    В хаті Софії натягнута, мов струна, тиша.  Годинник ходить, а  здається, нібито хтось дрова рубає. Господиня сидить біля столу з запухлими  очима. Донька, величенька дівчинка, звертається  до мами:
    - Корову здоїла, молоко процідила, свиням  їсти дала.  Іду до школи.
    Мати тільки очима провела її,  показала, що все зрозуміла. Гойднулася хвірточка, дівчина махаючи портфелем, побігла доганяти тата. Через  кілька хвилин  Софія відкрила веранду покликала курочок. Щось недобре увійшло в слобідський  куток: сварка сусідів – це не  тільки злі слова, це щось болюче, пекуче, заходить в душу, в серце,  сідає темною плямою в хатніх порогах.
    Софія відвернула голову від обійстя Катерини, вхопила сапу, пішла в город.
    Підсвиснули сінешні двері: це Катя, затягнувши тісно голову хустиною, взяла відра, майнула до криниці.
    Дим з труби розказує людям, що Катерина варить смачний борщ. Раніше, до цього часу, сусідки вже б кілька разів  поговорили між собою. Нині – ні. Нині тут сварка була.
     «Гуп!» «Гуп!» - Катя дрова рубає. Сльози річечкою із очей, прямо на руки, шию, землю. «Як вона могла так сказати»? – питається сама себе жінка.   Нагнулася, взяла поліна, понесла до повітки. Далі, присівши на пеньок, теребить кукурудзу, зве  курочок: « Тю! Тю! Тю!» - кидає їм зерно. Кури гурточком біля неї: вона їх бачить і не бачить.  Дивиться навколо себе і не може заспокоїтися.  «В чому ж я винна перед Софією, що вона не розібралася, і сварку затіяла? – сотий раз ставить перед собою питання. – Не було цього. Ранесенько відкрила вікно, бо душно було. Ніякого Миколу я не бачила. Та й навіщо мені її чоловік? Мала  і я такого  пройдисвіта. Пішов і … не вернувся.  Може добре,  менше сліз і сварки.»
    В обід прийшла з городу Софія.  Плечима повертається в бік сусідки, крутить головою, щось каже про себе.  День теплом ходить, пригріває. Травню не хочеться відходити, та червень наступає ззаду.
    Катерина знову зиркнула в бік Софійки. Та мете стежку, мовчить.
    Під вечір вернувся додому Микола. Постояв у порозі, відкрив двері у сіни, зиркнув у двір Катерини, зупинився: «Недобре трапилося, - вдарила думка чоловіка. – Не винна ні в чому сусідка. Йшов попри її хату. Вірніше, біг. Боявся іти вулицею, бо  вже раночок дивився сходом. А був у Парасі. Гарна молодиця. Давно кликала. Очі магнітні у неї. Не знав, коли зможу зайти до неї, а тут причина появилася. Сплів дружині розмову, нібито є під косу травиця у Старій долинці. Дала згоду, щоб покосив. Ранній досвіток розбудив, та   пішов не в долиночку – до Парасі. Затримався недовго. Тут Софійка вийшла з хати. Побачила як ліз через пліт Катерини, голос підняла. Сварку учинила таку, що всіх сусідів побудила».
    Микола присів на сходах, закурив. Дуже хочеться зараз  придумати щось таке, щоб Софія повірила і Катерину перепросила. Рішив сказати, що заблудив хвіртку. Сірник ламається в руках, ніби хоче не згодитися з його думкою. Стиснуло в грудях, хвилею пройшлося по тілу. Та враз сяйнуло в голові: «О! Скажу, що побачив, як якийсь незнайомець до вікна Катерининого заглядав. Захотілось  подивитися, хто це такий», – запаленіла  думка, та зразу же відійшла, бо Софійка  могла би першою побачити чужого  у сусідки.
    Так сидів Микола і ніяк не міг придумати виправдання для себе і Каті.
    Софія вернулася з садочка, кинула поросяті  травички, пішла в хату. За нею тихо пішов і чоловік, розказуючи щось цікаве за Якима, котрий нині випивши, ходив по конторі гукаючи: «Я вас усіх виведу на чисту воду!»
    Сонце заходило в обрій великим золотим колом.
    Катерина чеше коси, сумом подивляється в бік сусідки, зітхає жалібно.
    - Узнаю я правду. Не я буду, як не узнаю все до крихточки, і тоді докажу Соні, хто винен. Прийдеться мені піти до Маринки. Вона все  знає, що діється в слободі, - сказала про себе жінка і поспішила за хвіртку.
    До сусідки Марині дорога недалека. Постукала в ворота. Господиня  вийшла назустріч, весело промовила:
    - Знаю чого завітала! – тоненьким  голоском зразу же сповістила .-
Микола був у Параски. Я все бачила. Песик мій прискакував довго. Глянула, а Миколочка, мов злодій: Скік! – і уже в Парасчиній постелі. Вийшов звідти, коли  сонечко в очі заглядало. Я реготала, як він тікав через городи.
    Додому Катя йшла весело, з усмішкою на вустах. Ніжно ойкнула хвірточка. Катерині добре на душі, бо узнала всю правду, а значить, завтра помириться з Софією.
    Спати лягла пізненько. Думки переганяли одна одну, спішили у ранок.
    Пробудилася  в досвіт, помилася, прибрала кімнату, вийшла з хати.
    Через кілька хвилин відкрилися двері в оселі Софії.
    - Доброго ранку! – приємно вітається Катя.
    - Доброго! – зло відповідає Соня.
    - Твій Микола нині знову косить траву з Параскою? – кинула спокійно сусідці і підійшла до паркана.
    Одну мить Софія стояла мов вкопана.
    - Хто сказав?
    - Марина. Вона все знає. Бачила твого  Колю, як заходив і виходив від Парасі.
    - Добре, - раптово відповіла Софія, -  хватьнула палку і попрямувала  городом.
    Слобода проснулася від дзвону битого скла – це Соня била вікна у Парасі.
Саму хазяйку Софія  догнала у садочку. Вереск стояв такий, що навіть Микола почув, а  узрівши таку подію, побіг городом у долину.
    Катерина варить білий суп. Пахне жареною цибулькою, петрушечкою, іще чимось смачним.
    - Приходь до мене обідати! – гукає Катя Софійці.
    - Прийду.  Пізніше.
    Сварка на цьому не закінчилася.  Цілий день весь кут не вгамовувався.  На Параску напала Женя, сказавши їй в лице, що вона гуляка, пройдисвітка, дурна жінка.  В розмову вмішалася Текля  - бучком била по землі, приказуючи: «Треба отак побити  Маринку, щоб тримала язик за зубами».  Далі вступила Ганнуся: - «Я же казала Парасі, що добром це не закінчиться».
    Неспокій перекидався з одного обійстя на інше.  Не було тиші тут, ще довго.
    В цей час Микола був тихіше води, нижче трави. Софію називав Софієчкою, гладив руки, волосся, розказував якісь цікаві історії села, реготав довго, весело.
    Слободою ходив  старий травень, відносячи  кудись недавні події.  Село потихеньку затихало розмовами про Миколу і Парасю, перекидалося на інші новини.
    Літо сідало в червоних ягодах черешень, в перших яблучках, в грушках, що так пряно пахнуть,  нагадуючи  медову пору спілого липня.
    - Катерино, - каже  Софія. – Мій Микола нині в досвіт ходив в лісок, там грушки дикі зародили. Хотів нарвати, та хтось уже обтрусив.
    Катя усміхнулася про себе: «Сказати чи ні, що її Коля ходив не грушку трусити, а бігав до Вероніки, вдовиці, що живе під лісом, у якої гарний погляд і довга коса.»
    Софія пішла до хати, звідти почулося ласкаве і ніжне:
    - Сонечка, я тобі цукерок купив. На ось, попробуй, - ластиться Микола до дружини.
    - Ні. Не скажу. Буде сварка. Краще нехай хтось інший скаже, - подумала Катя,  глянула у двір Соні, подумала: - Жаль сусідку, та Миколу не переробиш. Все рівно знайде причину піти кудись, коли чужа жінка звабливо гляне на нього.





                КОХАННЯ НЕ ВИБИРАЮТЬ

                Що судилось на віку, те і буде…
                Народна поговірка
               
    В селі Соснівка,  що мальовничим  клином витягнулося по березі річки Буг, живе моя тітка Лідія.
    Раніше, коли я  училася в школі, частенько бувала у неї. Тепер я студентка і мої поїздки  зменшуються рік від року.
    Вже минуло два тижні, як я приїхала до батьків в родинне містечко і кожен день думаю, як би зробити собі  поїздку до тіточки.
    В погожий веселий раночок, поштар кинув у скриньку лист. Взяла його, гукаю мамі:
    - Лист з Соснівки! Все! Їду! Завтра же!
    Рипає весело автобус, кожна наступна хвилина близить зустріч. Невеликий сільський майдан стрів мене гармидером. Біля крамниці  стоять люди, мабуть щось нове привезли.  Кладу валізу на землю, озираюся. З контори вийшов дядько Митро, в світлім капелюсі, що придає йому вигляд пасічника.
    - Вітаю вас, Дмитре Івановичу! – махаю  рукою.
    - Хто це? – різко повертає голову дядько. – Не впізнав! Бодай тобі добро буде! Виросла. Панійкою стала! Тут Лідія є. Та ось вона вже біжить до тебе.
    - Дитинко моя! Приїхала!  Виглядаю кожен день автобус. Нині з Докією тільки що говорила за тебе. Сон снився. А сьогодні синичка  залетіла в сіни, дивилася на мене спокійно і  ввічливо. Догадалась – гості приїдуть. - розказує все разом жінка.
    Ідемо теплими вулицями, вітаємося з людьми.  Біля тітчиної хвіртки нас чекає  кіт Мавко.
    - Бачиш, як ластиться? Знає ледащий, що ковбаску несу. Чує здалеку, - гладить котика жінка, спішить відкрити хату.
    -  Що це? – питаюся, побачивши на плоті килимок, якого раніше  не бачила.
    - Сама вишила. Придумала квітки, трави, пташок. Все родинне, своє, подільське. Коли гості приходять стелю його.
    - А столик хто зробив?
    - Дід Степан. Руки золоті має.
     Довго ведемо різні розмови, передаємо одна одній всі новини життя, яке складалося у нас  за рік  розлуки.
    Після обіду ідемо в город різати мак.
    «Чирк!» «Зік!» - падають голівки у кошики. Тітка задирає голову, висипає зерно маківки на долоню, їсть, приказуючи:
    - З дитинства його так смакую. Попробуй.
    З сусіднього садочка навпростець іде до нас бабка Текля.
    - Ти в кого така вродилася? – придивляється до мене стара жінка.
    - В тіточку, - сміюся.
    Сідаємо в межі, ходимо слова  в літо, що носиться  навколо теплотою.
    - Вечором заходьте до нас, - запрошує тітка бабку.
    - Прийду. Хочеться поспілкуватися, - кланяється головою сусідка, озираючись на мене.
    З повними відрами і кошиками маківок ідемо у двір.
    - Текля жінка поважна. Люблю вести з нею розмови. Завжди за тебе питається. У неї потрібно учитися життю, - важно розповідає тітонька.
    - Я подаруночок їй привезла. Хусточку біленьку, майже прозору. Марусі фартух розмальований півнями.
    - Зрадіють. Вони хороші сусідки. Бог дав їх мені в добру годину. Ти посидь -  я паляницю спечу.
    Вечір довгими тінями повзе попри оселю, сідає тишею  в дворі. З хати виходить тітка,  вбрана в білу блузку, в темну спідницю. Я глянула на неї і мені здалось, що вона не йде а ніби випливає, несучи перед собою велику жовту  паляницю, та ще мед з тертим маком.  Потім тихо і спокійно все це добро  кладе на стіл. А я,  притулившись плечима  до стовбура калини, слухаю вечірню пісню села, усміхаючись тішуся її  українськими  мелодіями, що  ніколи не повторюються, складаючи музику, яку потрібно чути серцем.   
    Через кілька хвилин від хвіртки до нашого столу  неспішно крокує  Текля Тарасівна з клуночком в руці, від якого йдуть смачні хлібні запахи.
    - Охо-хо-хо! –  протяжно витягує бабуся: - Бачили  таке, нічого не робила – пристала…
    - Роки, - підказує тітка.
    - Марусю! – гукаю  сусідку, голос якої чути з-за тину. – Іди до нас!
    - Зараз. Руки  помию, - несеться дзвінко.
    Бабуся,  присівши на стільчик, ласкаво зиркає на нас.
    - Я вам подаруночок привезла, -  кладу хусточку на руки Теклі.
    - Ой! – радіє. – Я дуже таке люблю. Муслін. Тонесенький… Щиро дякую.
    Очі у старої жінки пішли вологою, та вона не соромиться, не  витирає їх, радіє з насолодою від уваги до неї.
    Дзенькнула  веселенько  хвірточка.  Маруся не стримує себе ще здалеку вітається:
    - Добрий вечір! З приїздом! Ліда дуже виглядала тебе – я теж  допомагала  їй дивитися у шлях.
    - Щоб ти мала в чім виглядати мене, і не забувала тітчину племінницю, привезла тобі фартушок. Полюбуйся півнем, що там присів.
    Маруся розглядає подарунок, приказує:
    - Яка я буду гарна  господиня у цьому фартушкові!
    - Сідайте тісніше, - запрошує тіточка. – Паляниця стигне.
    - Новину чули? – через мить питається Маруся.
    - Яку?
    - Сергій Велетнюк сватає Тамару. Весілля скоро буде. Погуляємо? – звертається до бабки.
    - Відгуляла своє, -  журно каже жінка. – Та  вони мені родичі, прийдеться піти. Негарно відказуватися.  Пам’ятаю  добре їхню бабуню. Жінка була, що вітер.  Крутила хлопцями,  як тільки могла.
    - Крутила? – дивується  моя тітка.
    - А так. Що хотіла, те і робила з ними. Закохувала їх у себе, а потім залишала. Одного довела до того, що втопитися хотів.
    - Кого це? – хвилюється Маруся.
    - Данька Вербицького. Ви його не знаєте. Давно це було. Я тоді  підлітком  бігала.
    - Свят! Свят! Розкажіть, а то не засну, - спішно питає Марія.
    - І все це через кохання. З ним заплетені великі людські події, - повільно складаючи слово в слово, каже Текля. Літом це було, коли акація червона цвіла. Люди говорять, що коли це дерево цвіте, любов велика ходить.
    Бабка задумалася, хитнула голово:
    - Звалася  вона Христиною. Висока, вродлива, стан тонкий, очі чорні, виразні, мов темний оксамит. Не один козак забував куди йде при зустрічі з   нею. Кохання не обійшло і  Данька. Одного дня  стрілася вона з ним в стежині під городами. Доріженька  вузька, не розминутися. Так і появилася Пані Любов. Любилися вони! Ой,  як гарно любилися! Як тільки вечір в село вбігає, - стоять двоє під акацією. Данько Варварі  коси прикрашає  рожевими квітками, дивиться на неї - надивитися не може. Люди раділи їх зустрічам і високим почуттям двох сердець. Та скоро мова кажеться, а ще скоріше дні йшли.
    Літо цимбалами відіграло свою пору. Пташки у вирій збираються, вересень листочки деревам і кущам фарбує.  Ходить Данько, чекає дівчину -  її немає, і не має. Зустрів у видолинку, питається ласкаво:
    - Чому тікаєш від мене?
    - Не стрічай мене більше. Минулися наші зустрічі, - сказала  і  пішла, не озираючись.
    Зажурився хлопець, помарнів, не хоче ні з ким говорити. 
    Листопад першим морозцем пройшовся. Хлопці на вечорниці ходять, Данька кличуть, та він лише сумно усміхається.
    Весна відігнала зиму, привела великі світлі дні, зелено  землю убрала.
    Травень в травах роси розсіває, соловейками витьохкує коханнячко,  в побачення молодих кличе.
    Данько  все один і один. Вечорами  довгими дорогами села ходить, ніби когось чекає. Одного разу  вибіг з дому і до ставка побіг. Батько за ним. Догнав аж на березі. Хлопець  стоїть,  дивиться у воду повторює:
    -Дівчина! Яка гарна! На Христину схожа!
    Насилу умовив батько сина вернутися додому.
    Хворів Данько довго.  Привели лікаря, той сказав:
    - Пережив щось велике, сердечне.  Встане на ноги, але не скоро.
    - А Христя? – не втрималася Маруся. – Що казала?
    - Що їй казати? Другого полюбила, рушники подала Василю Левчуку. Було це у літі. Ніби на великий жаль – так буйно цвіла червона акація, що всі люди дивувалися.  Весілля на  осінь відклали. Коли перший  весільний марш музиканти заграли, Данько почав плакати, та так жалібно, неначе на похоронах. Сумно було дивитися на нього.
    Дні хутенько відходили. Осінь відспівала останню високу пісню, сіла на кольорового воза, поїхала в Країну, де чекала її легенька постіль і  друзі,  барвисті вітри.
    Данько заспокоївся. Ходив селом мовчазний, тихий. Батьки і цим раді. За свою кохану не згадував, а коли стрічав, стояв і дивився до тих  пір, поки вона не звертала у бік.
    - А Христя як жила з чоловіком? – питаю  бабку.
    - Спочатку непогано. Любила вона Василя, називала його Лебедиком, Сонечком, горнулася до нього, дивилася ніжно у очі.  Всьому є початок і кінець. Через років шість  Христинин Василько знайшов собі для утіхи вдовицю, що жила в Дубині. Село розмовами повнилося: сміхом,  пересудами і  плітками. Дружина його мовчала, а на питання людей, як їй живеться,  відвертала голову. Та не тільки вдовиця чарувала Васю, були і інші кумоньки, які крали його на день-два. Не витримала всього цього Христинка, піймала в чужій  хаті Василя, гукнула:
    - Або я, або інші!
    Клявся, що більше нікуди не піде. Та горбатого могила виправить. Василь як ходив до молодиць, так і продовжував бігати
    Одного разу вернувся додому під ранок. Христя в хату не пустила, вивела його за ворота, трутила в плечі, грізно  наголосила:
    - Щоб я тебе тут більше не бачила! Розломив ти мені життя! Та не тільки мені.
    Що вона малі на уяві, коли так говорила, ніхто не міг знати.
    - Можливо любов свою з Даньком згадала? – тихо зітхнула Маруся.
    - Ні, не думаю. Відійшла її любов від  нього. Жаль тиснув  серце, що полюбила не того…Кохання не вибирають, воно само приходить до людини.
  Данько залишився самотнім. Плелися розмови нібито бачили Христину з ним, та то тільки бажання людей, щоби так було. Не любила  вона Данька. В серці сидів Василь, з яким шлюб брала.
    Літо в літо ходило. Цвіла і відцвітала червона акація, яка, по розмовах людей, родить велике кохання.
    Захворів Данько та й помер скоро. Це сталося на початку червня.
    Христина  прийшла до хати, де лежав  мертвий,  стала на коліна, довго про щось тихо говорила, ніби вибачення просила. Прощаючись, поклала  рожеву квіточку акації йому  на груди, заплакала, пішла з оселі.
    Селяни довго про це говорили: одні судили жінку, інші – Данька, а були і такі, що просто мочки зітхали.
    - А де дівся чоловік Христі? -  підкладаючи бабці паляниці, запитує тітка.
    - В якомусь чужому селі жив. Недобре йому там було. Випивав, ходив обірваний, голодний.
     - Дружина не покликала його назад?
     - Ні. Горда була. Та і не вірила йому. Померла скоро за Даньком. Через років чотири, а може й  пізніше.
    В Марусиній  хаті засвітилося світло. То прийшов з роботи  її чоловік і ніяк не розумів, де ділась жінка.
   -  Вечір старенький іде. Додому пора, а то коли темно шпортаюся і хвіртку свою не можу намацати, так і пруся до діда Миколи в гості, - жартує бабка.
    Маруся вскочила, усміхнулась нам, відгукнулась до чоловіка:
    - Іду, любий!
    Ми  з тіточкою провели гостей, сіли знову за стіл.  Над нами в високім нескінченнім просторі тихесенько гойдалися  зірки.
    - Завжди думаю, що там в небесній далі? – через хвилиночку почала розмову тітка. - Явдоха, мамина сестра, часто розповідала мені якісь особливі історії. У неї був хист до них. Особливо їй подобалися  повісті про зірок. Вірила,  що вони живі. І я вірю, бо Безмежжя не просто нежива природа – вона така, як і ми. Я тобі  вже дещо говорила за неї. А недавно тіточка мені приснилася, і знаєш, що вона мені сказала?
    - Ні, - усміхнулася я.
    - Щоб я  продовжила розказувати те, що вона мені передала колись. 
    - Значить завтра  розпочнемо день з цікавих повістей?
    - Ага. Розмова  тітки Теклі за Христю нагадала мені любов моєї тітусі Явдохи. Надзвичайна повість кохання. Коли згадую – плакати  і сміятися хочеться.
     Зітхнуло подвір’я. Садок щось голосно шепнув, притих.  У Блакитній  долині гукнула пташка, та скоро успокоїлось.
     Літній сон  нишком ходив біля тітчиної хати, поглядаючи на нас, що вже починали й собі  позіхати, майнув до оселі, зразу же за нами.
    
   



               
               



                ВЕСНА  НЕ  ВСІХ  ЧЕКАЄ               


                Чекаю в негоду, чекаю в розлуку
                І п’ю гірку труту за нашу розлуку,
                За скривджену долю й зрадливе кохання
                І вірю -  як вперше, надіюсь – востаннє.
                І. Кравчук
               

               
    Два роки тому назад мої сусіди продали свій будиночок сім’ї, з якою я щиро подружилася. Особливо по душі прийшлася мені господиня Олена – сорокашестирічна  кароока жінка з світлою косою, свіжим моложавим личком, лагідною усмішкою, від якої мені стає веселіше.
    - Хазяїн заробляє грошей для нас обох,  - сміється нова сусідка, поглядаючи на чоловіка.
    Михайло високий, лагідний, добродушний. Коли  дивиться на дружину, очі повняться щастям, від чого він весь час повторяє  її ім’я:  «Оленочка, Оленочка…» Жінка сміється, торкаючись  рукою його непокірного чуба.
    Три відсотки землі для Олени – цілий рай. Вона з нього збирає в рік два врожаї. Закваску має сільську: землю  шанує, плекає мов дитину.  Ранок будить її тоді, коли сонце ще не встало. Заплітає косу, закручує її тісно на голові, ойкає від водиці, яку густо плескає собі на обличчя.  Через кілька хвилин сонно відкривається хвірточка – це Михась  іде на роботу: він цілі дні у роз’їздах, така у нього праця. З мого двору видно все, що робиться у сусідів. Вони це знають, та тин високий не городять - низенький штахетник заплетений різнокольоровими повійками – якраз по характеру господарів.
    Виходжу з будинку, сідаю під  липою, дивлюся у захід, де малинові  промінці обіймають наш куток.
    Хвірточка у сусідів  витягнула  балалайкою щось веселе, через мить почулося:
    - Вечір добрий! До тебе з пирогами можна?
    - Будемо гуляти, бо я теж дещо смачне зварила, - усміхаюся гості.
    - Мого Михаська не буде два дні. Давай по двадцять крапель.
    - Де наше не пропадало! Нехай нам буде добре!
    Перші зірочки гойднулися в просторах, понесли своє проміння  у світи.
    - Люблю в таку пору дивитися в височінь, - підняла голову вверх Олена. – Вона нагадує мені село, молодість, все, що там пройшло. Хочеш, розкажу?
    З липи упав листочок, залишився на столі , щось тихо прошепотів.
    - Коли згадую прожите - солодко болить, - показала на груди сусідка. -  Особливо, коли думки біжать в минуле. Побралися двоє молодих людей: Матвій і Рая. Гарні, веселі, доброзичливі. Через три роки у них народилася дівчинка, яку назвали Галею. Здавалось, що щастю не буде кінця. Життя сміялося навколо них, а вони пили його і тішились, що все складається так, як вони хтять. Звідки приходить хвороба - ніхто не знає. Прийшла вона і до  Матвія. Захворів, пролежав три місяці і помер. Залишилась Раїса вдовою. Жила з донечкою, яка рік за роком все більше розцвітала дівочою красою.  Літа похапцем тікають кудись. Вже  хлопці  любувалися  Галиною  чорною косою, великими зеленими очима і поглядом, що несе загадкову надію. Коли дівчина вчилася в школі, закохався у неї однокласник Грицько. Ночі простоював на вулиці, де вона мешкала, гармошкою любов виспівував. Бувало іде Галинка, а за нею очі чоловічі так і біжать, навіть жінки дивувалися на її красу. Та нікого не полюбила дівчина: все сама і сама, тільки додому йшла після танців з хлопцями своєї слободи, слухаючи різні нісенітниці, що плелися навколо.
    По закінченню десятого класу директор запропонував Галині  іти працювати до них секретарем. Згодилася зразу  і тут же поступила вчитися  заочно  в учительський інститут. Мати не натішиться донечкою. Іноді дивувалася, що у доні немає хлопця.  Та кохання прийшло до дівчини тоді, коли в школі появився новий вчитель. Любов, як небо. Ходять, мріють  про своє щастя, думками біжать в майбуття. Сільські хлопці незадоволені такими подіями, перестрівають учителя, погрожують йому, та це вже лишнє, бо дівчина обіцяла йому вийти за нього заміж.
    - Васильку, - звертається Галинка до нареченого, - хочу по весні одружитися, щоб все навколо сміялося і раділо.
    - Як скажеш, - шепоче чоловік і тулить дівчину до себе.
    Весною грали велике весілля. Ой, яка була гарна  наречена! Подивитися на неї приходили люди з сусідніх сіл.
    В матусиній  малій хаті тісно жити разом. Тіточка віддала їм свою оселю, перейшла жити до доньки в місто, яка давно кликала її. Живуть молоді душа в душу: разом на роботу, разом з роботи. Люди радіють за гарну пару. Народила Галя хлопчика, а через три роки – дівчинку. Біда ввійшла в Галинине щастя зненацька. Дорогу їй перебігла молода дівчина, учениця десятого класу, Женя. Чи то волошковими очима приворожила вчителя, чи може обличчям з ямочками, що весь час сміялося при появі Василя: тільки став чоловік кудись у вечір щезати, а повертаючись,  присідав на табуретці, довго про щось думав, зітхав поволі.  По селі розмови недобрі  пішли. Не вірить Галя їм, гонить від себе погані думки. Свого Василька гладить по личку, цілує, шепоче щось веселе, ніжне.  Не втримався  чоловік. Втік з Женею у місто. Сумом ходить молода жінка, не вступає в розмови, навіть з матінкою не говорить про цю подію.
    Під Новий рік отримала Галина листа від Василя. Пішла до директора школи, довго про щось говорила, просила, обіцяла. Приїхав Василь. Опускаючи очі долу, знову  повернувся працювати у школу, ніби за розум взявся: все з Галею, все з дітьми.
    Скоро промайнули ще два роки. В селі появилася молода лікарша -  біленька, кучерява, з карими очима, що весь час сміялися   для когось, чи чогось.
     Хтось пустив звістку, що бачив Василя з лікаркою у Яблуневій  леваді. Галі цю новину  принесла  сусідка:
    - Перевір, бо скоро буде пізно.
    Галинка не повірила в розмови, та коли чоловік прийшов два рази в опівніч, та ще мокрий від роси, заплакала, допитуючись Василя, чи то правда, чи ні.
    В серпні Васильок знову втік - тепер вже з лікаркою. Посіріла від горя Галина. Голову хилить, щоб не бачили люди її суму, ходить тихенько, ледь чутно.
    - Чого ж вона так себе поводила? – перепитала я.
    - Любила його без тями. Він же клявся, що кохає тільки її.
     Сусідка замовчала, попробувала пиріг, глянула в небо, де Хтось рясно посіяв зорі, які стишено слухали нашу розмову, сказала, зітхаючи:
    - Я тоді дівчиною була, все це знала, бачила, просила свою долю не дати мені такого чоловіка. А коли зустріла Михайла, забула все -  коханнячко розцвіло весною, яка продовжується і до нині.
    Вуличкою пробігся вечір, озирнувся на нас, махнув чубом, полетів далі.
    Олена налила в  чарочки наливочки, запросила:
    - Давай за вірну любов!
    - Що ж було далі? – смакуючи  пряник, звертаюся до сусідки.
    - Я рідко буваю у селі, та коли приїжджаю, завше запитую за Галю. Іноді ми з нею і зустрічаємося. Розмова в основному за діточок, за її роботу, за життя. Радісно те, що діти її виросли, подружилися, живуть у місті.
     Війнув вітерець, липа густенько сійнула листками на стіл, нам на плечі, під ноги.
    - Осінь! А щось болить, коли вона приходить. Біжить вона до мене, а я її відганяю.
    - Кого? – питаюся хутенько.
    - Осінню пору. Ще в літі хочу жити довгенько.
    - Ну і живи, - сміюся. – Розказуй далі . Хочу все знати.
    - Горе у Галі велике.
    - Горе? – не втрималася я.
    - Помер її Василь.
    - Коли помер?
    - Літом. Листа від нього  отримала. Поїхала. Та вже пізно. Не застала живим. Місяць плакала, голосила, аж люди сумували.
    - Значить він так і не вернувся до неї?
    - Ні…Вона йому і лікаршу  простила, та він, негідник, зустрів нову жіночку, яка дуже ціпко тримала його при собі,  не давала йому спокою, заставляла багато працювати. Чомусь  ніяк у нього не виходило повернутися до Галі. А ще, казали люди, що він став частенько хворіти.
    - Ти бачила Галю після того, як помер Василь?
    - Бачила. Зустрілися під городами. Вона в  чорній хустинці, змарніла, але краса її ще жила в ній. Дуже гарні очі - так і тягнуть  до себе.
    - Що ж ви балакали з нею?
    - Про різне. Спочатку поділились своїми новинами, а далі, коли торкнулися майбуття, вона візьми і скажи: «Весна не  всіх чекає». І тут же тихо озирнулась  кудись поверх садків, гірко усміхнулась.
     Вечором сестра мені розповіла, що Галя дуже хвора. Жити їй залишилося  недовго.
    - Сумна історія. Жаль жіночку, та видно доля невчасно здибала її з тим, хто не дав  радощів в житті, - поволі зітхнула я.
    - У кожного із нас є своя остання весна, та тільки ніхто не знає, коли вона прийде.
   
   

                СОЛОМ’ЯНА ВДОВА 

       Стою біля тину виглядаю  сусідку, яка пішла в магазин, а мене попросила, щоб я прослідила за її курочками аби не  йшли через дорогу в поле, де колгосп посіяв пшеницю.
     Сонечко неспішно виводить себе в середину неба, зиркаючи на мене, смішно морщить чоло, від чого його промінчики ніби тремтять.
     В кінці вулиці хтось показався. Приглянулась, ні, не сусідка, це бабка Настя, розглядає сад Тараса Присядка.
    - А ось і я, - почула раптом голос сусідки, яка спішить городом до своєї хати. – Дякую за службу! – весело сміється жінка і подає мені великий пряник. – Візьми і випий з молоком.
    Від пряничка пахне медом і …м’ятою.
     З оселі вийшла матуся, постелила на лавці килимок, присіла усміхаючись:
    - В кімнатах порядок. Можна і гостей стрічати.
     - Гості в дорозі, - кажу ненці. – Тітка Настя поки що,  в кінці вулиці веде розмову з Тарасом. Скоро появиться в нашім подвір’ї.
    - Нехай приходить. Вертути накрутила, салат польський приготовила, сто грам знайду – будемо веселитись до ранку.
     - Матусю, давно хочу запитати, чому бабку Настю називають солом’яною вдовою?
    Матуся глянула кудись поверх саду, стулила руки на колінах, замислилась:
    - Із-за кохання.
    - Чого так?
    - Хто же його знає, що воно таке – те кохання? Одному воно величезне, аж через край,  іншому – краплиночка і та маленька.
    - У бабки яке було?
    - Висока любов жила в серці її, заповнила душу таким почуттям, що не розказати! Та щастя пізнала від нього не тоді, коли закохалась – пізніше.
    - Ти пам’ятаєш її молодою?
    - Ні. Вона товаришка моєї матусі. Приходила до нас, а  я  задивлялася на неї, бо несла жінка таку гарну усмішку, від якої людям ставало тепліше. Розмови вела, ніби книжку читала.
    - Тобі дозволяли її слухати?
    -Ха! Ха! Ха! – сміється матінка. Я милувалася її вродою: карими очима, довгими віями, малесенькими зморщечками біля очей. В тих розмовах нічого поганого не було. Вони були прикладом для мене. Із всього почутого я брала  уроки  життя. Знаю тільки те, що з роду вона не бідного, та якось все трапилось, що коли їй було шістнадцять – залишилася круглою сиротою. Забрав її до себе  далекий родич Роман Митрофанович. Місто зустріло дівчину радісно: відкрило  двері в вечірню школу, роботу на фабриці. Одного разу в гості до дядька Романа приїхав племінник його дружини  Данило з Києва.  Хлопець гарний, веселий, бадьорий.  Він зразу ж привернув увагу Настусі. Дивилася на нього – серце мліло.  Юнак зрозумів ці погляди. Зловив її у темному коридорі, поцілував солодко, до болі. Заховала очі від щастя, та перший крок зроблено, потрібно робити інший. Літо грало на віолончелі, сміялося різними звуками, дарувало людям радість - тільки Настя сумувала, бо хлопець більше не дивився у її бік. Від’їжджаючи,  Данило усміхнено запитав Настю:
    - До мене приїдеш?
    - Приїду, - спалахнула надією і, обнявши Данила поцілувала в вуста.
    Довгенько чекала звістку з Києва, а коли отримала, зібралася в дорогу.
    - Ти куди? – занепокоївся Роман Митрофанович.
    Не послухала нікого, вхопила валізу, поїхала. Данило зустрів її приємно, та зразу ж сказав:
    - Жити будеш у моїх друзів. У них бабця хворіє. Подивишся за нею.
    - А ти ? Приходити будеш?
    - Буду, - ніжно погладив рукою голову дівчини.
    Зустрічі були рідкими. Забігав  на кілька хвилин, розказував про свої новини, обіцяв запросити її  на побачення. Та то були тільки слова. Минуло  два роки.  Настя не може дотягнутися до освіченого Данилка, збирає думки, як би це привернути увагу юнака до себе. Вирішила  вчитися.  Поступила в вечірній  вчительський технікум, похвалилася Данилові:
    - Дітей вчити буду. Що ти на це скажеш?
    Дивився на неї, сміявся, кивав головою.
    Ходила Києвом, відчувала погляди чоловіків, навіть перепиняли її, просили познайомитися.  Нікому не давала згоди на зустрічі, чекала, коли Данило прийде до неї з коханням. Від знайомих узнала, що Данилко - її  любов і щастя, одружується. Сумувала так, що Дніпро плакав.
    Через рік Данилочко розлучився, та дуже скоро перейшов жити до вдовиці, у якої було двоє діточок.
    Насті було під тридцять, коли гримнула війна сорок першого року.
За чотири воєнні роки від Данила отримала кілька  коротеньких листів.
В квітні сорок п’ятого скаліченого, потемнілого від горя і болю, привіз Данила з шпиталю його батько. Тісна міська квартира замкнула світ для молодого чоловіка, зробила його самотнім, одиноким. Побачивши свого коханого в такому становищі, Настя кинулася, що є сили, на допомогу.
Розшукала його і своїх друзів, взялася  перевезти Данила в лікарню, потім в шпиталь, настоюючи зробити йому протези.
    Дні звивали місяці, а місяці спліталися в роки,  які не оглядаючись спішили, залишаючи на скронях сивину.
    Настя отримала однокімнатну квартирку, запросила жити до себе Данила.
    Зніяковів, запитав:
    - Як же це буде? Що люди подумають і скажуть?
    - Не журися, - заспокоювала. – Я буду спати в кухні, лише б тобі було добре.
    Згодився. Ходив тихо, притримуючись стін, дивана, стола.
    - Давай переїдемо жити в твоє село, - запропонував якось  Данило.
    Схопила розмову, поцілувала кожне слово сказане Данилочком, пішла звільнятися з роботи.
    В своїм селі продала стару батьківську хату.  Придивилася і купила  у нашому  непогану оселю з гарним городом, садочком при  відкритому полі, де простір широкий, синь безкрайня, дороги у світи. Жінка зовсім змінилася: помолоділа, розцвіла такою  красою, де високу  роль грає кохання. В перший же день перебування в селі Данило сказав:
    - Ми не чоловік і жінка.
    Зрозуміла все, та радіючи, що коханий поруч з нею, згодилася.
    - Як скажеш, так і буде.
    Ось тоді познайомилася моя мати з Настею.
    Данило навчився громадити, підрізати дерева, ходити за худобою, навіть сапав.
    Трапилося те, що перевернуло все в їх відношення.  Маленький осколок, що сидів у тілі Данила, дав за себе знати.  Повезли чоловіка в районну лікарню, а звідти – в обласну. Весь час біля нього була Настя. День і ніч не відходила від хворого, допомагала у всьому, щоб він не попросив.
    В один погожий світлий день покликав до себе Настусю старий хірург.
    - У вашого чоловіка онкологічне захворювання. Операцію робити пізно і неможливо. Серце …та і організм не витримає, - якось тихо, невиразно сказав лікар.
    Стрималася, не заплакала, попросила  не говорити Данилові нічого.
    Буяла весна. За вікнами палати співали пташки. Промінці влітали в кімнату, сідали золотими плямами на стіни, стелю, меблі.
    В останні дні Данило про щось довго думав, перебігав очима з одного місця на інше, горнувся  ніжними поглядами до Насті.
    - Щось хочеш? – нахилилася жінка над Данилком.
    Піднявся, присів рвучко, схлипнув сльозою:
    - Вибач мені, Настусю. Всі роки шукав собі кохання в других жінках. Не бачив, не пізнавав, що воно ходить біля мене. Тепер я тільки зрозумів, що я люблю тебе. Ти моя найкраща, наймиліша, найдорожча жінка у світі.    Притиснув її до себе, став цілувати руки, обличчя, вуста.
    В палату зайшов лікар. Побачивши в обіймах Данила Настасію, пішов назад.
    Через тиждень Данила перевели в іншу лікарню, а через два місяці він помер. Поховала Настя його на сільському  цвинтарі. Поставила хрест, посадила квіти. Ходить туди часто, розмовляє з чоловіком, ніби він живий.
     Хтось назвав Настасію солом’яною вдовою. Село  схопило це прізвисько, понесло роками.
    Маленька хмариночка розгорнулася над нашим двором, махнула чи то мені, чи комусь іншому, побігла в даль.
 
    


                ВИКОНАНЕ СЛОВО

                Сердечність такий же дар, як красота і розум.
                В.І.Качалов

    Стефанія прокинулася від чоловічого голосу:
    - Вставай і іди…
    Озирнулася. Немає нікого, лише тінь легенька майнула у вікні.
   Вийшла з хати. Глянула на ранкову зорю, перехрестилася.  Квітень співав спілими бруньками, сипав цвіт з вишні, ходив садочком, торкаючись гілочок яблунь і груш.
    Випивши молочка, Стефа  взяла лопату, пішла в город. Давненько збиралася перекопати кусочок саду, що густенько заріс непотрібними травами. Лопата гостра, праця спірна. Глянула в бік - сама собі сказала:
   - Розкопаю я тут все. Вирву всі корінці пирійки. Більше рости не зможуть.
    Пройшло хвилин  двадцять. Зупинилася, бо почула під лопатою якийсь скрегіт. Копнула  вище, та знову почула скреготіння. «Мабуть камінь», - подумала і почала копати глибше. Так і є – великий камінь всівся добре в землю. Стала його  тягнути, а там другий і третій. Довго моцувалася поки  витягнула всі камінці. Рука торкнулася якогось шмаття.
    - Що це? – перепитала себе.
    З гнівом взялася викидати зітлілу тканину, та відчула, що там  є щось  важке. Присіла, підсилила  лопаткою, поки не примітила залізної  коробки. Витерла її від землі, накинула  хустинкою, пішла до хати.
    - Мамо, подивися, що я знайшла, - звернулася  до неньки.
    - Став на стільчик.
    - Знайшла це добро під грушкою, - поглядаючи в вікно, сміється Стефа.
    - Коробка. Потрібно її розкрити, - каже тихо матуся.
    Донька довго придивлялася, як відкрити знахідку. А коли через хвилинку відкрила, мати зблідла, показала на двері:
    - Засунь хату. Закрий вікна.
    Тремтливими руками витягнула з коробки глечик, обдивилася його, прошепотіла:
    -  Я його впізнала. Мій посуд.
    - Як він там опинився?
    - Догадуюсь. Зараз подивимося, чи то правда, чи ні…
    З глечика на стіл висипались коралі, золоті брошки, червонці.
    - Звідки це все?
    - Не думала, що прийдеться розказати тобі правду, за твого батечка.
    - Що саме?
    - Все. Заховай знахідку у шафу, сама сідай біля мене, послухай свою маму.
    Стефанія  зітхнула, ще раз пильно глянула на матір, присіла на лавочці.
    - Треба було відкрити тобі таємницю за твого  тата давно. Не хотіла. Думала, що непотрібно бентежити твоє життя. Почну з того, як я почала дівувати.
    Революцію добре  не пам’ятаю. Говорили за неї багато. Хто що міг, те і плів. Батько мій  не втручався нікуди, був він терпеливим, добрим і лагідним.
Коли громадянська війна розширилася, страшно стало. Стріляли, вбивали одне одного, палили будинки, знущалися, як могли . Село затихало рано: вечір ще в дорозі – люди в хатах сидять. Біля ставків під лісом жила пара людей – Семен з Ганною. Прийшли вони сюди з міста. Поселилися мешкати  в старій хаті, де вже давно ніхто не жив. Підростав у них синок Кузьма. Говорили, що хлопчина нерідний Ганні, та хто то знав, як це у них трапилося. Живуть, нікого не гнівають, працюють, з сусідами ладять. Хлопчисько ріс швидко. Злий з себе, сварливий з батьками, неслухняний, та ще нечистий на руку.  Коли почалася революція, Кузьма вже  парубкував, та проявляв себе тим, що частенько став підказувати старшим, як і що робити. В той час селом керував Микола Зуєнко  з своїм товаришем Пилипом.  Не хочу погане говорити: чоловіки справу свою виконували непогано, людей не гудили. Потихеньку життя наладжувалося. Я тоді почала ходити на вечорниці. Сміялася, жартувала, танці любила, хлопцями  перебирала, бо гарна була. Задивлялося багатенько на мене молодих парубків. Один  залицяльник  сподобався більше всіх. Скоро дала  слово прийняти його сватання. В осінь повинні були справити весілля. Якраз в цю пору сільські мешканці заговорили за нові закони і порядки. Балакали, що у багатих  будуть забирати  землю, а їх самих висилати в Сибір. Ніхто толком нічого не знав. Батько сумував, вів з матінкою тихі розмови, зітхав нишком. Я дивилася на все це просто: молодість, пісні, любовні зустрічі полонили мене.  Недалеко від нас жила моя бабуня, яку я  дуже любила. Ходила до неї потрібно  було чи непотрібно. Стояло гарне літечко. В межах квітки вінками, трави високі, соловейки в вербах. Якось під вечір побігла до бабусі. Посиділа там аж поки сонечко зайшло, зірочки в небо вийшли.  Іду попри городи стежиною, тішу себе надією на зустріч з хлопцем, пісню мугикаю. Раптом побачила, як від садочку Токарчуків вийшов Кузьма.  Зупинився. Запитав весло:
    - За мене підеш?
    - Ні, - кажу і хочу його обійти.
    Руку протягнув, схопив  за плечі, притягнув до себе, поцілував тісно, засміявся голосно.
    - Чекай сватів. І не  подумай відказати, - відштовхнув мене легенько.
    Батькам нічого не сказала, думала, що він пожартував. Через два дні до хвіртки підійшов Кузьма, стукає напористо. Побачила, злякалася.  З того дня  почав він за мною ходити і грозити:
    - Не  вийдеш за мене - в Сибір відправлю всіх разом.
    Дала я згоду стати дружиною Кузьми, хоча не любила його, та він любив мене без тями. Жили ми в тітчиній  хаті, яку вона подарувала мені, коли я дівкою була. Господарство вела я одна. Кузьма був не тільки ледащим, а ще й непутящим.
    Ходив він у керівниках невеликих, але люди його боялися, бо мав таку волю, що міг зробити багато зла. Якраз тоді став мій чоловік десь пропадати. Було таке – по тижню його не було дома. Не питала я, де буває, бо не цікавив він мене ніколи нічим. Вертався додому, мовчки щось довго і важко думав, а  мені розповідав, що його посилали в другі села наводити порядки.  Тоді в  нашім селі жила одна єврейська родина – батьки  з дітьми, у яких були  вже свої діти.  Прижилися,  зрослися корінцями у цю місцевість, завели друзів серед селян, стали своїми  людьми.  Сусіда розказує мені:
    - Біда в селі зробилася. В ніч до Давида зайшли двоє з револьверами. Забрали майно, цінні речі, пригрозили, щоб ті  мовчали,  а то…
    Веду розмову з Кузьмою про цей випадок, а він якось розгублено каже:
    - Так їм і треба. Не віддали самі, забрали силоміць.
    Не сподобалася мені ця розмова, стала я слідити за ним.  Зрозуміла -  Кузьма приховує від мене якісь речі, не доказує того, що сам знає.
    Весною пішла сапати тітчин город, яка жила в центрі села. Під обід сіла в межі відпочивати. Задумалася про своє життя, заплакала. Дивлюся - з сусідчиного садочка йде до мене Маня, донька Давида. Зупинилася, перепитала:
    - Розбагатіла від нашого добра?
    - Якого? – злякано відповіла.
    - Не буде вам щастя і  пошани ніколи. А Кузьму твого грім уб’є! – викрикнула і … пішла геть.
    Від її слів стало погано мені на душі, не знаю, як додому прийшла.
 З Кузьмою нічого не говорила, лише чітко грізно заявила:
    - Якщо  з Кальманими  щось  скоїться – заявлю на тебе. Віддай те, що взяв у них!
    Подивився на мене так, що жарко стало у всьому тілі.
    В тридцять шостому році Кузьма працював бригадиром в колгоспі. Дні стояли жаркі, ніби два сонця зразу гріли. Люди чекали дощів, говорили, що гріє не на добро, може бути злива. Чоловік мені каже:
    - Піду міряти лан буряків. Повернуся в вечір.
    Я тоді працювала завгоспом у школі, там же вела  кілька уроків ботаніки. В обід прибігла додому, бо побачила, що небо вурдиться, а у мене випрані речі на мотузку. Через короткий часок весь простір затягнуло так темно, ніби вечір увійшов в село. Сусідка,  поглядаючи на небо, каже тривожно:
    - Злива буде. Хмари страшні гойдаються. Не дай, Господи, щоб горя не трапилося.
    Зразу блиснуло, далі гримнуло, а потім взялося так шкварчати і кричати, ніби сто машин заробили  двигунами зразу. Дощ почався з маленьких та густих крапель. Через хвилиночку – полило, мов з відра. Тут і вітер повіяв, поніс водяні струмки так широко і грізно, що я в хату заховалася, вікна закрила. Злива і громи тримали небо в кулаку цілу годину.
    …Пізно вечором дядьки привезли мертвого Кузьму. Вбило його блискавицею. Він заховався під високе дерево, що росло у межі.  Тут я і згадала, як  колись сказала Маня, Давидова донька, відносно смерті мого чоловіка. Поплакала, поставила на могилі Кузьми хрест, молила Бога, простити йому гріхи, які він заробив  у житті.  Шукала я довго те, що по моєму розумінню, міг заховати твій батько. Не знаходила, хоча перерила багато місць. Нині ось ця знахідка витягнула з мене розмову за твого тата.
    - Що будемо робити з найденим? – питається Стефінія.
    - Віддам все Мані. Вона живе у місті. Адресу узнаю у тітки Романихи.
    …Город донька з мамою посадили скоро. В світлий  травневий день мати зітхаючи, каже:
    - Поїдемо до міста. Пора. Жаль мені за моїми молодими роками. Не долюбила, не доспівала дівочу весну, як потрібно.
      Донечка глянула на матусю, засмутилася, пригорнулася до неї:
    - Не сумуй. Я є у тебе. Похожа на твою родину, на тебе, на світ, який ти любиш.
    - Ти моє щастя, - сказала жінка і витерла сльозу.
    В місто поїхали в суботу. Потяг гнався так швидко, що в очах рябіло.
    На станції перепитали, як доїхати до Вишневої вулиці.
    - Близько, - зраділа Стефанія. – Через хвилин п'ятнадцять будемо у Мані.
    Зустріла їх хазяйка здивовано. Зразу не впізнала гостей, та коли придивилася, ойкнула, зраділа.
    Розмова була недовга. Зразу же  показали знахідку. Придивилася Маня до того, що принесла їй Стефа з мамою, заплакала:
    - Вибачай за все, що колись сказала. Невинна ти. Та вернути слів вже не можливо. Каюсь. Не гнівайся.
    - Я своє слово виконала. Дала  його колись сама собі. Бог почув, допоміг мені, - сказала  жінка  і поцілувала Маню.
    - Те, що ви принесли -  не все моє. Я узнала  ланцюжок, дві брошки, наперсток і батькову приколку для галстука. Інше – чуже.
    - Що нам з ним робити? – злякано запитала Стефанія.
    - Не знаю. Нехай буде вам. А там, як бажаєте.
    - Добре. Все, що трапилося – для кращого. Золоті монети розміняю, куплю бабці Докії одяг, вона дуже бідно живе, - зраділа Стефа.
   Додому їхали так скоро, ніби їх хтось ніс на крилах.
    Вечір зустрів жіночок усмішкою. В лузі кукувала зозуля, рахувала  роки комусь, чи сама собі, сміялася привітно.
 


   


                ЖИТТЯ ПРОЖИТИ – НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ

                Складність людських стосунків
                Словами не вимірять               
                Н. Івченко
 
   Осінній густий туман загорнув собою велике Подільське село Дашківці.
    Тітка Явдоха проснувшись, глянула в вікно, потім на годинник. Вставати пора, а туман, хоч ножем  ріж. Позіхнувши, засвітила лампу, вийшла з хати. Постояла на порозі хвилинку, пішла до хліва, звідки почувся невдоволений  голос півня.
    - Чого лементуєш? – запитала, відкриваючи курник,  і добавила, - Виходь, злидень.
    - Ко! Ко! Ко! – затріпав крилами когут і весело вивів: - Ку-ка- рі-ку-у-у! – що означало: - Доброго ранку!   
    - Ме-е-е! – тонесенько витягла коза.
    - І ти проснулась?  Зачекайте хвилиночку, дам всім снідати.
    Гуп! Тюп! Гуп! Тюп! – Явдоха іде в оселю. Через п’ять хвилин чути: - Тю! Тю! Тю! Ідіть їсти, красуні! Порпатися будете після! А ти розбишако, старий парубок Півень-Ряба-Шапка, чого боком дивишся? Смакуй поки є, а то твої подружки не залишать нічого.
    Цюр! Цюр! Цюр! – несеться з хлівчика, це хазяйка доїть кізочку.
    У хаті жінки тепло, затишно. Яскравий вогонь в пічці розказує, що господиня варить обід: сичить жарена картопля, клекоче в горщику борщик, пахне смаженим м’ясом.    
    - Поки що вийду до хвіртки, постережу Захара, може пройде дорогою, - каже сама собі жінка і, накинувши на плечі хусточку, йде з оселі.
    У сусідки рипнули двері – мабуть тільки-що проснулась і виглянула з сіней, бо ні розмов не чути, ні кроків. 
    Стоїть Явдоха біля воріт, слухає природу. З ясеня впав великий листок. Зітхнувши, ліг на стежку, вдивляючись в рідну крону. Тихо зрозумів, що йому більше ніколи не рости там, бо крім нього, вже багато братів і сестер залишили родинний куток – так назначено їм в їх долі. Листочок ніжно глянув на Явдоху, ніби просив, щоб вона взяла його до себе. Чи то почула жіночка його прохання, чи  просто подобався він їй, нагнулась,  погладила барвистий листок, залишила собі.
    З верхньої вулиці хтось показався. Явдоха щурить очі, придивляється пильно. Так і є – іде Захар.
    - Це ти, Захаре? – запитала чоловіка.
    - Доброго ранку. Це я. А ви кого виглядаєте?
    - Тебе.
    - Тоді кажіть, нащо я вам потрібен.
    - Ввійди в подвір’я, сам побачиш, чого я тебе третій день стережу.
    Захар спокійно озирає двір тітки, каже усміхнено:
    - Дрова потрібно рубати. Сіно скласти. Комірку підправити.
- Нині субота, у тебе вихідний день. Правду я кажу?
    - Правду. Тим більше, у мене не один, а шість вихідних, які дав мені голова за те, що працював по дванадцять годин цілих два тижні. Коли приступати? – глянув хазяйським оком.
- Хоч зараз. Тільки спочатку поснідаємо.
…Ранок навпрошки біжить селом. Шпортається лише там, де  незібраний врожай. Вітрець носить запахи грушок, яблук, слив. В подвір’ї Явдохи чується: цюк! цюк! цюк! - в перекличці з синицями і горобцями, які гуртом  виспівують осінній гімн дню.
    - Захаре, я жену козу в видолинок. Припну, нехай пасеться, -  говорить жінка. - Вернусь, допоможу носити дрова в повітку.
    На вітах дерев крапельки срібної роси виграють веселками. Краса природи неймовірно гарна, тиха, чуйна. Явдоха,  дійшовши до долинки, каже кізочці:
    - Ти, Білочко, залишайся тут. Прийду в обід, подоїти тебе. Принесу щось смачненьке. Ти любиш хліб з маслом?
    Коза блекнула, заспокоїлась.
    Іде жінка садом, підбирає яблука, вимиті туманом, росою, нюхає їх, сміється задоволено. Думка пірнула в минуле. Три роки тому назад Захара знайшов дід Макар у своєму саду. Той лежав без свідомості: худий, зболений, блідий. Привівши його в почуття, допоміг зайти в хату, привів  лікаря, який, глянувши на  незнайомця, сказав, щоб дід приглянув за чужаком гарно, лиш тоді він  узнає, хто такий. Пройшло три дні.  Чоловік поступово став самостійно вставати з ліжка, їв мало, дивився на всіх тихо, зітхав високо і жалібно. Минуло десять днів. В одну ніч незнайомець раптом проснувся, запитав дядька: - «Де я?» Коли дід узнав, що його постояльця  звуть Захар,  став веселіше думати за чужу людину в хаті. Голова сільради сказав  Макару: - «Відчував серцем, що він наш, подільський мешканець. Прийде час, -  все згадає і розкаже: що з ним трапилося, де жив, чим займався, як його прізвище. А ми тим часом дали звістку за нього в державні органи, які такими людьми займаються».
    Осінь затягнула дощами, засміялась вітрами, кахикнула в кулак, не озираючись пішла в незнану людям сторону, даючи дорогу зимі. Дід Макар розказує в селі:
    - Захар помагає мені в господарстві. Тин новий зладнав. В льоху порядок навів. Читає багато. Освічений мабуть, бо про зірки і глибину неба говорить так, ніби вчений. Вчора балакав, що прийде час, і люди полетять на ракетах в Космос. Здивувався я. Пам'ять до нього вертається поступово. Я не підганяю його ніколи і ні в чому. В його становищі непотрібна напруга. 
    Сільські люди балачками передають одне одному гарну новину -  керівники Дашківець документи збирають для Захара. Є малесеньке посвідчення, що він мав знайомого в Вінниці. Той повідомив, що розійшлися вони давно, ще до війни, коли Захар поїхав працювати  в якесь місто на Поділлі, вроді до Дунаєвець. 
    Дід Макар ходить гоголем. Жителі села запрошують Захара допомагати їм в господарствах, від чого той радіє, оживає, іноді від доброго настрою щось згадує, в вигляді – як звали маму,  як він був студентом, як любив свою жінку – хоч імені її не пригадує. Сусіду  Василю ні з того ні з сього Захар став розказувати,  що довгі роки  мешкав на Уралі, але в якому місці, не знає.
     В зимові свята Макар Андрійович з своїм постояльцем  пішов в гості до  родичів, а там, за святковим столом, Захар повідомив, що його батька звали Матвієм. Потім натякнув, що сам працював в  міській школі. За війну  говорив мало. Іноді сідав на тапчанчик, закривав голову руками, тихо стогнав, жаліючись на головну біль.
    Махнула білим хвостом стара зима. Розсипала сніг, прикрасила село  і все навколо нього. А в високу ніч навела дощові хмари і все, що було з білого одягу на землі – змила. Ранок усміхнувся сонцем, тонесенькими золотавими промінцями заглянув у всі кутки Дашківець,  підказав людям, що в шляху вже присіла відпочити молодесенька весна.
    Проснувшись з кольоровим настроєм дядько Макар вийшов на вулицю, здивовано озирнувся – Захар чистив повітку, наспівуючи веселу пісню, і узрівши Макара Андрійовича, пішов в балачку:
    - Я тут згадав  матусине обійстя. Недалеко від неньчиної хати була школа, де я вчився. Після закінчення 10 класів в моєму житті було велике місто. Пізніше мешкав у  невеликому районному містечку. Там був один будинок, який  добре запам’ятав – високий  ганок і великий квітник перед ним. Здається, що я там жив, а може то тільки видіння, яке бачиться мені не зовсім світло. Про те, що я був одружений – знаю вірно, але яка жіночка була моєю половинкою – не відаю поки що. Про  дітей не можу нічого сказати, чи були вони у мене, чи ні. Мабуть не було, бо діти це є невичерпне щастя, яке не покидає людину ніколи.
    Так поступово день за днем, місяць за місяцем, рік за роком Захар розкривав перед собою і людьми свою біографію.
    А тим часом голова сільської Ради документально дізнавався за Захара те, щоб хоч би трошки установити данні  з життя чоловіка.
    Гарний з себе Захар: очі карі, розумні, кмітливі. Лице ніжне, світле, з добрим виразом. Високий, худорлявий, з волоссям темним, але вже на скронях срібним -  привертав увагу сільських молодиць і навіть дівчат.
Сміявся ласкаво, тихо, інтелігентно. На всі запрошення жінок зайти до них на вечорниці, мовчки дякував,  дотепно говорив, що він свої вечорниці вже відходив. Коли керівники села запросили його працювати сторожем при сільській Раді – зрадів, мов мале дитя. Другого дня  в честь цього свята подарував тітці Явдосі книгу з віршами Тараса Шевченко, яку купив сам в районному центрі, коли його визивали в органи міліції розказати за себе. Жив Захар у покинутій хаті діда Терентія, який нещодавно переселився на хутір до доньки. Садиба Захара гарно прибрана, навіть грядки різні  завів. В світлиці на видному місці полиця з книгами. Їх небагато, зате вони свідчать, що  господар освічена людина, бо книги в основному різностороннього змісту. Голова колгоспу, завітав до Захара, побачив книги і журнали на столі запитав ввічливо:
    - У вас в минулому було багато книг дома?
    - Ціла книжна шафа. Але які самі – не пам’ятаю. Можливо за фахом. Нині тягне мене до себе історія, географія, наука про космос.
    Біг невгамовний час.  Куди він спішив, ніхто не міг відповісти. Захар Матвійович подружився з вчителем історії Іваном Семеновичем. В вихідні дні зустрічаються, говорять про політику, про історичні події світу, про минуле далеке і близьке. Кожен раз вчитель тішиться,  почувши від нового товариша  щось знане ним колись, але забуте до цього дня.  Що не зустріч – нова сторінка життя  Захара, поступово  повідомляє: хто він і що з ним сталося.  Так і живе він в чужім, але уже і своїм селі Дашківці. Цікавиться його історичним минулим, збирає і записує  яскраві сільські події, вирізає з газет статті, в яких говориться про районні новини, навіть написав замітку в стінну газету школи за  сім’ю Томашенко,  коріння якої вросло з початківців першого поселення на місці нинішнього села. Ось тільки не вся пам'ять вернулась до нього. Та …про це він не журиться,  шукає свою   дружину, відчуваючи душею – вона не щезла в обрії минулого.
     Цюк! Цюк! Цюк! – несеться з подвір’я  тітки Явдохи. Привітно дивиться днина на двох людей – моложавого чоловіка, який рубає дрова і немолоду жінку, яка, весело підспівуючи, носить поліна, складає їх в повітці. Праця спориться, сміється, підганяє робітників.
    Обідня пора нагадала Явдосі, що пора запросити Захара до хати, дати відпочинок.
    - Борщ будемо їсти. Картопляники і м’ясце жарене з сливками і кабаком. Не дивись так на мене зацікавлено – моя матуся  була славною кухаркою, я тобі вже про це розказувала. Можу  варити чудні  і смачні страви, не гірше, чим їх готовлять в ресторанах.
    Захар усміхається на розмови жінки, сідає за стіл, каже ласкаво:
   - Ваші страви я запам’ятаю на все життя. Ви дійсно особлива майстриня варити і пекти. Дай вам Бог здоров’я довго ще частувати людей смачною їжею.
    - Приємного смаку, - задоволено каже Явдоха і, поклавши перед гостем невеличкий рушничок, сміється: - Тепер можна починати обід. Горівки не кладу – ти не вживаєш її в робочі дні. Тоді приходь у свята. У мене збираються такі дівчата, як я сама.  Ловимо за кінчик минулі згадки, плетемо вінки з нинішніх днів, мріємо про високе і кольорове майбуття. Іноді до нас приєднуються дід Адам з своїм кумом Якимом. Вони давненько вже вдівці, самотні, але не забуті своїми рідними і приятелями.    
    - Прийду, - годиться Захар. - Ви мене зацікавили своєю розмовою.
    - Будемо раді зустрічі. Балачки за тебе, що ти багатий на розумні розмови, ходять від хати до хати. А тим часом, хочу тебе запитати – як ти згадав про свою дружину? Марія Клименко сказала, нібито ти в райцентрі побачив якусь дівчину і кинувся до неї – вона похожа на жінку, яку ти любив.
   Захар тихо зітхнув, зиркнув на стіну, де висіли фото з тітчиних  родичів, не ховаючи високої радості, заговорив:
    - Було якраз так, як говорить Марія. Дівчина не злякалась, коли я її взяв за плечі. Спокійно дивилась на мене, мовчки дала змогу  прийти мені в себе. Мабуть серцем відчула, що в цю мить я веду минуле в сучасне. Незнайомку  звати Іриною, вона студентка технікуму. А мою дружину звали Олесею. Ми з нею познайомились в Київському учительському інституті. Після закінчення побрались. Жили в районному центрі. Вчителювали разом.  Дітей у нас не було, хоч, пам’ятаю, що думали про них. Недобре поступив один чоловік – полюбив мою дружину і …хотів її вкрасти у мене. Займав цей товариш одну із високих посад міста. Олесенька сказала, що він проходу не дає їй своїми признаннями в коханні. Коло прикростей весь час вузилось над нами. За мною слідкували, кожне сказане мною слово фіксувалось, записувалось. Чіплятися не було до чого, тоді він сам перестрів мене, пригрозив, якщо я не розведусь з дружиною – буде біда. Ми з Олесею вже хотіли виїхати, та не було особливої причини звільнятися з роботи. Тоді вирішили, що будемо триматись, як зможемо. В один мокрий, зимний грудневий вечір в квартиру постукали, викликали мене – схопили, скрутили, повезли кудись…Пам’ятаю, як мордували, задавали якісь жахливі питання, на які я не знав, що й відповідати. Далі до мене прийшла страшна  ніч – я нічого не бачив і не чув. Опинився в  кільканадцяти метрах  від роздоріжжя, між двох сіл. Знайшов мене дядько, який йшов навпростець через поле у своє село. Там мені допомогли вийти із страшного становища. На дворі стояв  березень. Чоловік, який мене знайшов, повідомив голові сільради, що я їх далекий родич, занеміг в дорозі, хворію. Через своїх нових друзів  я написам листа не жінці – мамі, яка жила біля Вінниці. Приїхала вона за мною і тут же повезла на Урал, до свого далекого родича Василя  Прокопчука. Як він зробив мені паспорт, – не пам’ятаю. Пізніше узнав - за нього заплатила мати, продавши хату і цими грошами віддячила за мій документ. Ліва рука у мене зовсім не діяла, а голова боліла іноді так, що плакав від болю. Все було добре до того часу, поки дядько Василь, не пристроїв мене працювати на заводі. Жив я під прізвищем Прокопчука. Відносно дружини – мати нічого не знала. Сусіди казали, що вона в ту ніч, коли мене забрали, покинула місто. Моя Олеся сирота. Жила у чужої тітки, яка приютила її маленькою. Мешкали вони біля Києва. Мати їздила  туди, де жила Олесина тітка, але та відповіла, що давно нічого не знає про неї.  А тут почалась війна. Мене на фронт не взяли, зате я всі роки працював на підприємстві, яке виготовляло снаряди для танків. Після війни зайнявся  розшуком рідних. Мати  померла в сорок другому року.  Батька я майже не знаю – він покинув білий світ, коли мені було чотири роки. Їздив я в свої рідні краї, та … нічого доброго  мені не усміхнулось. Через свого хорошого товариша перебрався  жити в Харків. Працював на заводі, жив в гуртожитку, писав в різні  державні установи в розшуках дружини. Можливо і знайшов би я свою Олесеньку, якби не випадок – попав в аварію, яка відбила мені ту пам’ять, яка у мене була, бо після мого арешту перед війною я не зовсім все пам’ятав. Лежав в лікарні. Лікували мене, та …Через два місяці лікар сказав, щоб я збирався виписуватись. В моєму становищі це було неймовірно, бо …я не мав сил працювати. Далі – нічого не пам’ятаю…Куди я пішов, де блукав, як попав в сад до Макара Андрійовича – згадати не можу.
    - Керівництво нашого села допомагає тобі в розшуках дружини. Про це говорять всі. Дай Бог знайти тобі дорогу до своєї сім’ї. Без родини важко жити. Мені іноді стає страшно думати, як то себе почуває самотній  чоловік, в якого немає рідних. Колись моя матуся сказала таке прислів’я: «Життя прожити – не поле перейти». Якщо мені буває гірко на душі, згадую матусине повір’я і думаю, що воно торкається всіх людей на Землі.
    …Два дні Захар допомагав тітці Явдосі в її господарстві. В вільні хвилини вели розмови на різні теми життя, навіть про те, що скоро настануть великі вечори, коли в селі люди почнуть збиратись на вечорниці. 
    - Я полюбив ваше село і мешканців його так, як міг полюбити чоловік, який знайшов тут домівку, надію на допомогу, на життєве розуміння.
    - Дякую за гарні слова, - задоволено сказала Явдоха. – У великім списку селян Дашковець, які зайняли в твоїй свідомості гарне місце, є і я, бо відчуваю серцем – ми з тобою поріднились давно.
    …Осінньо стеляться холодні тумани. Листя з дерев облітає, журить тихенько лягаючи один на другий, перешіптуються сумними новинами. Вночі пішов легенький дощик. Свіжо, тихо, спокійно у дворі Явдохи. 
    - Явдохо! -  гукає сусідка Параска. – Вийди, новину розкажу!
    - Гарну? – питається жінка, ставши на порозі.
    - Документ прийшов в сільраду. Захара хтось розшукує.
    - А може він когось, - весело сміється  тітка і тихо іде до хвіртки поговорити за Захара.
    - Ти звідки взяла цю новину? – подає пиріг Парасці Явдоха.
    - Вчора, пізно вечором до куми ходила. Стріла посильного, який  радісно повідомив, що з району прибув великий конверт з документом, в якому чорним по білому написано за родичів Захарчика.
    - Дай то Боже йому всього доброго, бо без родини і батьківщини важко жити, - зітхає жінка і, пригорнувши до себе котика, що вийшов з хати вслід за нею, доповнює бесіду, - Раз знайшлися, скоро покине нас Захар Матвійович.   
    З сусіднього кута почулося веселе, співуче: «Настусю, Захар знайшов свою рідню! Ти чуєш чи ні?»
    Параска з Явдохою переглянулись, засміялись, змінили тему розмови, пішли говорити  про осінню сльоту, про довгі ночі, про копання в городі.
    - На базар коли підеш? – зиркнувши в сторону широкої вулиці, питає сусідку Парася.
    - Через хвилин десять. Подивись, який гарний кінець жовтня нині. Прийшов як того хотіли сільські люди. Сьогоднішня неділя мов цариця серед осінніх днів.
     - А я вже йду…
    Сусідка пішла, а Явдоха, неспішно закривши хату, попрямувала до центру села. З маленької вулички, що впирається в криницю Василя Білого, назустріч тітці вийшла Маруся Величко, гарна молодиця, в якої очі, як небо безхмарне, а усміх – ніби кличе до радощів. Узрівши Явдоху, Маня вітаючись, питається:
    - Новину знаєте?
    - Яку?
    - Годину тому назад до Захара приїхала дружина з донькою.
    - Допоможи йому, Господи, - сказала Явдоха.
    Біля сільської ради стояло багато людей. Голова колгоспу радісно розказував, що при допомозі всіх селян, керівництва і самого Захара, знайшлася його дружина і донечка. Люди довго плескали, вигукуючи слова щасливих побажань сім’ї, запрошуючи приїздити до Дашковець, писати листи, не цуратись зустрічей.
    Захар стояв зніяковілий, злегка розгублений, смішний від уваги до себе, теребив полу піджака, дякуючи всім за доброту і турботу. З  однієї його сторони стояла дружина, гарна міська жінка, з моложавим лицем і посивілим волоссям. З другої – тулилась донька, похожа на нього всім, навіть постаттю і яскравим поглядом доброти і ввічливості. Якраз в цю хвилиночку  Явдоха запримітила - очі Захара пробіглися по гурту селян, зупинилися на ній, і він, усміхаючись, став пробиратися крізь громаду до неї.  Тихо підійшов, похилив голову, сказав:
    - Дякую вам, тітко Явдохо за вашу щирість, доброту і мудрість. Я ніколи не забуду вас.
    Явдоха обійняла Захара, погладила по голові, поцілувала три рази, як годиться в православному миру, ласкаво відповіла:
    - І тобі щиро дякую за все. За твою відданість сім’ї, за чесність і працьовитість, за розумні висновки розмов, за те, що не піддавався горю, а йшов вірною дорогою до правди. Не забувай нас, а ми тебе ніколи не забудемо. Таке не забувається. Пам’ятай – життя прожити, не поле перейти.
    Захар низько вклонився Явдосі і, витерши сльозу, пішов до своїх рідних.
    Потім голова сільської Ради читав людям документ, в якому значилось, що відшукалася дружина і донька Захара Матвійовича, які приїхали за ним, щоб знову звитись в одну щасливу сім’ю. Далі говорив вчитель історії і навіть посильний Дашковець, гублячи слова, наголосив, що йому буде важкувато без Захара, який  часто виручав його в роботі.
    Недалеко від будинку сільської ради стояв легковик, в який сіла дружина і донька Захара, а він стояв біля машини і… плакав. 
    Через хвилинку водій завів мотор, натиснув на газ …і тільки тоді Захар сів в машину і, притулившись до вікна чолом, махнув рукою.
    Жителі Дашковець не розходились, стояли і дивилися вслід від’їжджаючій машині, яка скоро зникла за поворотом.
    Базар Явдосі показався  сумним, замороченим, блідим. Йдучи додому, вона догнала в дорозі бабусю Килину і, заплітаючи розмову про новину села, сказала:
   - Я ще і ще раз хочу підкреслити мудре висловлення людей, що життя прожити - не поле перейти. Всяко буває в нім. То ж давайте подякуємо Захаровій долі, що  не вкоротила йому  дороги  через  Його поле. 
    Осінь в обнімку з вітерцем зривала листя з дерев і густо стелила жінкам під ноги.

               
            
                ВІНОК  ЖИТТЯ               
               
                Мене колись навчила мати
                Любити працю і життя…
                І. Кравчук


     Після розлучення з чоловіком, Маля переїхала жити з великого міста у маленьке. Воно привабило її ніжною красотою зелених парків, залишками старої фортеці, гарним жилим  сучасним районом нових будівель і ще чимось добрим і рідним.
    Приїхала і, не довго роздумуючи, зупинилася жити у знайомих, та вже через два дні знайшла місце роботи і зразу же перебралася  в гуртожиток. З своєї кімнати глянула в вікно і…аж дух забило: перед нею  стояла синь  води.  Давній старий став дивився на неї,  вітаючись чинно і спокійно.
    Нове місце гарно діяло на Малю, приносило їй затишок і спокій.  Потихеньку стала забувати минуле, про яке не хотілося думати. В вихідні дні їздила до матері, що жила недалеко в великому мальовничому селі. Часті зустрічі радували серця мамі і доньці. Залишившись наодинці, Маля бігала думками в дитинство, туди, де жило те, яке ніколи не  вернути назад.  Батько загинув на війні, а мати  так і залишилась жити одна з донечкою. Мешкала  в світлій своїй  хаті: добротній, сільській, родинно-надійній. Не так давно матінці минуло п’ятьдесять  сім років.  Ще не  жаліється  на здоров’я: працює в колгоспі, радіє нагородам за працю, має медалі, які  носить у великі свята.  Донька дивиться на матусю: «Яка вона ще гарна! Очі сині, коса руса, хоч вже  покрилася інеєм».
     Жінка теж  тішиться   донечкою – в ній її щастя і життя. Навіть тоді, коли Маля написала, що розлучається з Степаном, не почула горя, знала - не солодко жити з п’яницею, у якого тільки радощів, що пляшка вина, чи горілки. Дитинка, що народила донька, через три роки після одруження, померла, а більше у Малі не було діточок.  Тепер доньці тридцять чотири, матуся все більше впізнає в ній свого Василя: той же погляд, ходьба, характер. Добра, щира, ласкава, роботяща - Маля притягує до себе людей ніби магнітом. Велике коло друзів завжди поруч з нею -  так легше жити, коли ти не один.
    На новому місці  Мальвіна прижилася скоро. Завела нових друзів. На роботі у неї все гаразд, а керівник хвалить її за працездатність.
    Тихі, лагідні містечкові ранки зворушують серце молодої жінки. Вона кожен раз бачить тут щось добре і приємне. Не один чоловік поглядає на неї, краде усміх, грає очима. Та те, що давненько сталося у її житті,  вона не може перебороти, щоб знову повірити чоловікам. Хильнула горя з коханим Степаном. Не почув сліз, жалів, прохання. Проміняв любов на випивку. Довго мучилася, мріяла,  що пройде все, чоловік покине пити, наладиться життя. Та марно. Не витримала, залишила його.  Тільки біль за минулим ніколи  не покидає її.
    Якось на роботі старший бухгалтер запитав:
    - Підемо в кіно?
    - Ні. У мене інші плани.
    Через кілька днів знову:
    - Може стрінемося вечором?
    - У вас же дружина є.
    Нагнівався, мовчав довго.
    Додому Мальвіна ходить одними і тими ж вулицями. Частенько бачить веселого чоловіка, у якого очі, що ніч чорна, загадкова.
    Зустрів, спитав:
    - Ти хто?
    - А ти хто?
    - Я той, кому ти сподобалася.
    - А я та, кому ти не сподобався.
    Зустрічав в дорогах, обіцяв золоті гори, казав, що любить без тями.
    В один день побачила його біля шинку: стояв «під градусом», реготав, говорив негарні слова. «Ось тобі і золоті гори, і вічне кохання» - подумала Маля і гірко усміхнулася.
    Рік за роками минали. Мати старіє, літа немолоді.
    - Може до мене переїдеш? – питається неньку.
    - Ще трохи побуду в селі. Тут моя криниця, з якої черпаю воду все життя. Хата, що будували разом з Васильком. Садочок, дерева, які садили  в дні нашого одруження. Все тут рідне і своє…
    Прийшла  звісточка, що захворіла мати.  Маля зразу же поїхала в село.
    - Все, - сказала тихо ненька. – Прийшов час їхати до тебе.
    Хату продали Іванові  Заричу. В місті купили маленький будиночок на березі синього ставочка. Садок вишневий, дві сотки землі в грядках – радість для старої жінки.
    Весною летять ключами гуси, лелеки, журавлі:
    « Курлик!» « Курлик!»
Жінка прикладає долоню  на чоло, оглядає  небо, сміється щасливо:
    - Додому спішать. Край родинний кличе.
    Приходять до Малі друзі, говорять привітно:
    - Твоя матуся ніколи не сидить просто так. Все порається. То шиє, то вишиває, то в грядках, то в кухні.
    - Вона завжди такою була. Хата – писанка, хлів розмальований квітами, а садочок – кусочок земного раю. В селі знали її як передову ланкову, все у неї ладилося, - гордо за матусю розказує Маля.
    Кінець літа. Уже раночки  не так тепло стукають у вікна, вже пташки гурточками  гойдають небесні далі, збираючись у далекі краї.
    - Прилітайте назад. Будемо чекати…- сумно шепоче мати.
    - Чого не весело? – питається донька.
    - Бо скоро час іде. Недавно їх стрічали, а вони вже знову у відліт.
    Десять років минуло, як Мальвіна забрала маму до себе у місто.
    - Хочу піти працювати на половину ставки. Буду більше з тобою, - каже донька,  пригортаючи  матінку до себе.
    - Дивися сама. Мені і так добре.
    Ніколи не гнівається стара жінка на свою долю. Обходиться тим, що є. Так навчило її життя.
    Весна розкрила крила, бризнула сонцем, густо пішла травами.  Високо летять качки, сріблясті гуси, чорно-білі чорногузи. Мати знайшла пір’ячко, погладила: «Загубили… Збережу…»
    День за днем тікає. Вже літо в дворі  припікає так, що не всидиш біля будиночку. Ненька питає доньку:
    - На море не хочеш поїхати?
    - Ні. У нас своє море. Прищур очі і… другого берега не побачиш. Купайся, загоряй – чого ще треба.
    - А я так ніколи і  не відпочивала на морях.
    - Вибачай. Потрібно було поїхати з тобою в Одесу тоді, коли  ти тільки що переїхала сюди.
    - Зайве то. Дивлюсь телевізор – ніби сама на морі.
    - Якщо хочеш, підемо на берег озера.
    Згодилася. Ненька мила ноги в воді, сміялася, що  загоряє. Маля тішилася, бо кожна хвилинка радості матусі – то радість і для неї.
 Серпень подобрів,  відвів сонце в бік, косо поглядає на осінню пору.
    - Ластівки нині крутилися, - розказує мати донці. – В вирій збираються.
    - Першими летять зозулі, - поглядає в небо Маля.
    - Мати казала, що у них  одні дні відльоту.
    - Може і так, - зітхає донька. – Мені завжди щось болить, коли бачу їх зграями у осінь. Ніби прощаюсь…
    Стара жінка довго сидить на дворі, думками ходись  кудись далеко.
    -  Маля, хочу тебе попросити, щоби поїхати в село. Давненько там не була.
    - Добре. В суботу поїдемо з Анатолієм. Він кожен вихідний їде до батьків. Візьме нас.
   Раночок встав гожий.  На грушці співала пташка, щось довго і чинно розказувала.
     Їхали скоро. Сільські хати  рідного села вітали ніжним поклоном.  Помолоділа, посвітліла стара жінка від  зустрічі з родинними вулицями, городами, хатами. Очі блиснули, побачивши свій куточок, де пройшли великі роки життя.  Племінниця Олена ойкнула, зустрічаючи гостей, бідкалася, що не  знала, коли вони приїдуть, а то би приготувалася гарно.
    Весь день плелися розмови: минуле, сучасне, далеке і близьке, саме дороге, що було в житті, сиділо з людьми біля хати і слухало їх бесіди.
    - Завтра підемо до свого колишнього обійстя. Воно мені часто сниться. Хочу ще раз побачитися з ним, – дивиться поверх садка жінка.
    Неділя заграла на гармошці, звеселила день, розкрила себе в високій красоті всесвіту.
    Під обід пішла Маля з мамою до Івана, що  колись купив їх хату. Новий господар колишнього обійстя зустрів гостей привітно:   
   - Проходьте…Чули,  що  ви приїхали.
    Присіли біля вишні, що уже червоніла листочками..
    - Хочу подивитися город, садок. Можна? – запитала жінка.
    - Чому ні? Можна…Навіть і треба, - поспішив Іван.
    Ходила довго, дивилася  все, постояла при межі, торкалась руками дерев,  говорила з ними  тихо, сумно.
    В кінці  городу купа гілля. «Мабуть хазяїн чистив дерева і склав тут зайве», - майнула думка.
    - Що це? – запитала сама себе, приглядаючись до хвірточки, що лежала знівеченою на купі хмизу. -  Чого вона тут?
    Підійшла ближче. Стара, помарніла, без  дощок , хвіртка ніби засоромилася за себе, хотіла сховатися, та немає куди. Жінка згорнула подив, очі наповнилися сльозами. Рукою погладила те, що залишилося від хвіртки, поцілувала, доторкнулася обличчям, заплакала. Довго стояла ніби прощалася на віки з чимось. Біля хати знову присіла, попросила водички з криниці,  що колись була їй рідною. Пила маленькими ковтками, журно  дивилася в садок.
    …Пташки відлітали гуртами. Ще теплі дні ходили взявшись за руки, ще досвітки сміялися дзвінко, врочисто, та десь там, в незнаних просторах, хтось складав план в вересневу погоду.
    - Осінь нині гарна. Запроси друзів у гості. Річниця іде, коли ми з твоїм батечком побралися. Роки зав’язали нам  вінок життя, та розплела його війна,  - розказує своє мати.
    Довго світилися вікна у будинку Малі. Гості співали веселі пісні, жартували, сміялися, розповідали якісь смішні історії, і все то було в честь гарного свята, яке  зробила нині для  матусі  Мальвіна.
    Листя густо падає в садочку.  Жінка згортає його, дивиться в небо,  каже доньці:
    - Скоро зима. Хмарки густіють. Снігом пахне.
    - Як сніг пахне? – питається донечка.
    - Особливо. Я його вивчила за довгі роки життя.
    Над містом вечір шириться, темряву веде. Мати сідає шити сорочку, гладить руками полотно, каже сумненько:
    - Батько твій снився. Кликав мене. Мабуть пора моя  приходить.
    - Що ти таке говориш? – гнівиться Маля. – Хто буде пташок зустрічати весною?
    Лютий лютував, вітрами гуляв досхочу, та змінився,  дав дорогу березневі. Діти йдуть з лісу, роздають квіти людям. Малі  теж перепало. Несе квіткову радість додому, подає мамі:
    - Я весну принесла. Гусей бачила…Летіли вже, курликали.
    - І я бачила…Вони мені нагадали дівочу пору.  Пам’ятаю одну квіткову весняну днину. Вийшла я з хати, глянула в небо, а там гуси летять. Стала їх рахувати. Рівно десять пташечок. Зраділа. Є така прикмета, коли парами летять – в цей рік одружишся. Ось тоді і полюбилися ми з твоїм батечком. Домовилися на  побачення  в свято  Івана Купала. Вінок сплела, щоб прикрасити вербу, а він його забрав, поцілував, на голову мені поклав.  Коли прощалися, я тут же віночок натягнула йому на голову. Сміху було!
     Травень, гарний парубійко, щодень несе щось різне: то квітка нова, то пташечка залетить в садочок і виспівує комусь свою любов, то дощик бризне -  все в радість, в надію життя.
      Маля іде з роботи  в обід -  вона працює всього півдня. Заходить на базар, чи в крамницю, а звідти вже додому.
    Зупинилася біля воріт: дві пташки кричать надривно, голосно. «Чого це вони?» - подумала .
    - Мамо! – гукнула голосно. – Вийди подивися, який крик  стоїть у нашім саду.
    Відповіді не було, тільки пташки продовжували кричати.
    - Мамо, допоможи мені, - ще раз позвала донька.
    Різко ойкнула хвіртка. Мальвіна  поставила кошика  на стежці, сама скоренько пішла  в будинок.
    Високий крик болю пронісся над кутком міста, де мешкала Маля.
    Через три дні ховали  Мальвінину маму. Людей було багато, не вміщалися у дворі. «Хто вони ці люди?» - гойдалася думка у  доньки.  Вдивляючись в обличчя, зрозуміла - знайомі, родичі, сусіди, друзі прийшли провести жінку в останню дорогу.
    Залишившись сама,  Маля присідає на пеньочку, де любила сидіти матуся, кладе  долоню над очима, дивиться в небо.
    «Курлик!» «Курлик!» - летять гуси.
   
               


                СКРИНЬКА ДЛЯ  ПРИДАНОГО



      Якось зовсім несподівано Павло отримав листа від бабуні Василини. Вона дуже просить, щоб він приїхав і поселився жити у неї, бо залишилась самотньою, не справляється з великим будинком, який день за днем старіє, сіріє, облуплюється. Вечором перечитав ще раз листа, зітхнув тихо, сказав дружині:
    - Прийдеться поїхати.
    Місто Кам’янець-Подільський зустріло Павла гомоном, потоками людей, гуркотом  машин. Бабуня зраділа внукові, посадила за стіл розставляючи  перед ним миски з різними стравами, розказуючи  новини міста і свої власні.
    - Живу тут багатенько  років. Звикла. Ось, як тільки не стало мого Романчика, заплакала не тільки я -  все господарство. Так і живемо, хлипаючи кожен день. Знаєш, як нам дістався цей будиночок? Від нашої тіточки. Роман дуже любив і поважав її. Частенько їздив до неї, щоб допомагати  працею. Померла тітка раптово: заснула і … все. Багата вона була. В молодості одружилася з Платоном, сином міського багача, у якого крамниці малися, торгівля йшла поважна, хутка. Мати говорила, що вона була дуже вродлива, люди дивувались в кого вона така гарна  вдалася. Полюбив її  Платон зразу ж, як тільки побачив. Горе спіткало тітусю, коли Платона вбили нібито випадково.  Хто його знає, як там трапилось. Як не кажи, залишившись без чоловіка, вона добре жила, та не так, як з ним. А тут і тітки не стало. Після неї нам перепало багато дечого: меблі, посуд, одяг.  До цього часу все в порядку тримаю. Бережу гарні речі, вони мені багато дечого розказують за своїх колишніїх господарів.
    - Добре, - згодився Павло. – Переїдемо з Марійкою до тебе. Завтра піду і пошукаю нам роботу, щоб знати, як ми будемо жити.
    - Не ходи, - засміялася  бабка, - я вже знайшла для вас, що потрібно. Третій сусіда від мене візьме тебе водієм. Мар’яна піде працювати бухгалтером до моїх добрих знайомих, у них своя фірма. Як кажуть люди – буде все, як у Лондоні і Парижі.
    …Павло з дружиною недовго радились, як їм бути далі, невдовзі  переїхали жити до Кам’янця.
    Новий рік молода сім’я провела з бабкою, яку  всі називали Василиною Павлівною. Через три дні після свят Павло з Марією пішли знайомитися з роботою. Січень  стогнав вітрами,  тріщав морозами, сипав снігами. Іноді було таке,  що з будинку не можливо було вийти.  В кінці лютого  потепліло. Зі сходу приплили  тумани, внесли зміну погоди, навіть синички заспівали довші пісні -  все в лад, все весело.  Павло складає план, що і як  потрібно зробити весною. По-перше, потрібно  відремонтувати хлівець і пліт, обновити сходи, підсадити садок. Бабка киває головою в знак того, що внук думає так, як вона.  Сонце піднімається все вище і вище, носить густе проміння, яке освітлює двір Василини Павлівни, тішить хатніх.
    - Хвірточка хилиться. Я заказала  нову, - каже  за вечерею бабка.
    - Я думав за це. Хотів сам взятись.
    - Ми з Марійкою підемо на базар і купимо  щеп для посадки нового садочка, - співуче тішиться бабуся.
    Всі квітневі дні Василина Павлівна з внучкою в грядках. Сусіди питаються:
    - Як живеться вам нині?
    - Ой, дуже добре!  Діти у мене людяні, ввічливі, працьовиті. Я така щаслива, що не можу вам розказати, скільки його прийшло до мене  на старість!
    - Є у кого бути людяними, - сміється Аделя, жінка, з якою у Василини добрі відносини.
    Травнем стелиться суботній день. З самого ранку не перестає кукувати зозуля, вже двісті років налічила бабці і Марійці, ніяк не може зупинитися. Ластівки ріжуть крилами повітря,  щомить навідуються до гніздечка, яке змайстрували  біля хлівчика. На високій грушці, що ділить межу між городом Василини і Ганни Василівни, поселилась жити білка. Бігає, скаче високо, ладнає дупло, не може  сидіти на місці.
    - Вона жила у мене на горищі, та тхір, чи хтось інший  полохав  красуню. Недавно перейшла мешкати на грушку. Не забуваю її. Підкладаю горіхів, сухих плодів, навіть білого хлібчика ношу. Восени  у нас  з нею багато праці.  Робимо заготівки на зиму, -  тішиться словами за вечерею стара жінка.
    Внуки слухають бабусю, радіють з її мудрих висновків, щасливо поглядаючи одне на одного. Ніколи не сидить на місці і Павло: з самого ранку порається в то в хлівчику, то в садочку, а то у межі. Якось зайшов в хлів, придивився, сказав сам собі:
    - Вимету все сміття звідси і спалю на городі.
    Василина дивиться, що робить Павло, каже:
    - Там у мене жила коза. Залишилося клаптик сіна від неї.  Тримаю його і…нюхаю. Пахне Білочкою, так я її називала.
    - Я пам’ятаю вашу кізочку. Молоко у неї медом віддавало, - сміється Марійка.
    - Ага. Годувала  її травами  медовими. Іноді вечерю варила на двох – вона любила людські страви.
    - Де вона?
    - Продала в село. Занедужала я. За нею ходити треба ...
    Павло зайшов до  кухні, де поралася дружина з бабкою, розказує здивовано:
    - В  однім кутку хліва появилась яма. Стіна тріщить, сунеться кудись.
    - Де саме? – заметушилась бабуся.
    - Зараз покажу. Ідіть зі мною.
    Пішли всі разом. Дійсно, в правому куточку побачили ямку.
    - Кидаю камінці -  вони в глибину тікають. Порожнеча все більшає і більшає. Що робити? – стискає плечима чоловік.
    - Покинь цю роботу. Я подумаю, - сказала бабуся і першою вийшла з хліва.
    До самого вечора кипіла робота в обійсті Василини. Коли сутінки  ввійшли до міста, бабця напекла паляничок з маком, достала сметани, запросила дітей:
   - Після вечері будемо радитися в одній справі. Розкажу вам про що мало сама знаю та,  видно, час прийшов узнати правду.
    Павло з дружиною присіли на софці. Василина перехрестилась, озирнулась на вікна, нібито хтось міг її підслухати, понизила голос:
    - Маю довгу розмову для вас. Багато в ній домислів, та все що  було – розкажу. Обійстя, як ви знаєте, колись було тітчиним. Залишившись вдовою, тітуся не думала за нове одруження - їй і так було добре. Поки були сімейні запаси, горя не знала. Працювала в лікарні, допомагала людям, за що їй давали подарунки, іноді й грошенят підкидали.  Тільки  така красуня, якою була тітка, не може ходити одною. Чоловіки біля воріт зупинялись, перестрівали у дорозі, кликали в кіно, ресторани. Голову відвертала, сміялась про себе. Йшов час і стали закінчуватися грошенята, які залишилися від чоловіка. Тоді вона  почала  здавати студентам  кімнати. Невигідна ця  справа, якась нікудишня - звикла жити широко і вільно. Тягнулось це недовго. Люди  запримітили, що тітка  почала ходити важно, поволі,  водить   солодкі розмови про новий одяг, про те, що буде  ремонтувати  будинок.  Через півроку обійстя змінилось: щось зовсім нове увійшло сюди і присіло тут пахощами і достатком. Ще більше заохочених чоловіків  появилось у тіточки. Та з усіх  приглянувся їй один: облесний, веселий, гарний з личка, дотепний, та тільки ледащий дуже. Сусіди в  плітки пішли. Деякі стали  Платона згадувати. Розмови вилися,  що  був він багатий, мав золото, цінні речі, якісь важні папери. Мабуть жінка знайшла те, що заховав Платончик на чорний день. Що би там не було, а вдовичка цілується з красенем-чоловіком, заміж  за нього йти не хоче. Тереза, подруга тітки, розповідала  нам з Романом пізніше, що  облеснику теж дісталося дещо: він носив  перстень Платона, дорогий і дуже гарний.  Люди  дивувалися, коли  з будинку тіточки носився  веселий регіт, жарти,  викрики  і  п’яні слова коханця. Та хто міг щось  їй сказати – сама собі хазяйка,  робить що хоче. Коли ми з моїм Романчиком приїздили до неї, не раз бачили великого темноокого чоловіка, який при нашій появі  тікав кудись і не появлявся до того часу, поки ми не  від’їжджали. Я з цікавості стала розпитувати свою маму за тітку. Та вона, дивлячись у бік, сказала  якось коротко і боляче:
    - Бачили очі  що купували. Сама собі долю вибрала. Багатство її забрало з села у місто. Платона не любила, це я так думаю. А з рештою ніхто не відає, що там трапилось. Може й покохала чоловіка, бо він кохав її без тями. Любити любив, а ось поділитися таємницею, де він ховав багатство – не захотів. Думав, що буде жити сто  п’ятдесят років. Не вийшло. Вік відведений Богом людині коротким  буває. Помер трагічно, не встиг сказати дружині, де золоті гроші і цінності. Вона відшукала дещо, та не все.  Завела коханця із  примхи. Була вона чудною жінкою. Одне можу сказати,  правди не знала і не знаю, чому саме тіточка так зненацька померла.  Не стара ж  вона була. У неї ж серпень сміявся. Жити би їй і жити, та смерть прийшла,  косою провела і … все.
   Отримавши  телеграму,  мати поїхала її хоронити.  Там і знайшла  документ, що все господарство переходить нам з Романом.  Переїхали ми  сюди жити через три місяці. Сусіди стали розказувати багато дечого: ніби облесник тітчин в ту ніч, коли вона померла, був у неї. Хтось бачив, як він  вибіг з будинку. Та таке з ним бувало і раніше. Тітка іноді його гнала від себе. Слідчий вів справу з приводу  тітчиної смерті. Було написано, що тітуся померла від сердечного приступу. Викликали на допит коханця.  Говорив, що любив  жінку, до одруження йшло. Думаю, брехав. Може і забрав дещо з тітчиного майна, бо скоренько зник з міста, а слідчий – справу закрив. Прожили ми тут десь місяців сім,  коли вперше почули, як на горищі хтось ходить. Ніч така темна, хоч очі  вибери. Страшно, непривітно навколо. Не спали до ранку. В день глянули -  перевернуто все вверх дном. Щось ніби здавило нас. По тілу мурахи побігли.  Поговорили в кімнаті, якийсь злодій мріяв попасти в будинок, та чогось передумав. Наступні ночі були тихі. Ми чергували по одинці, та то тільки трата часу. Забули про все до тої пори, коли знову чужак навідався до хлівчика. Кроки були ледь чутні. Злодія  видали двері, що дуже рипіли. Товкся там довгенько, а коли вийшов – дверцята повторили скрегіт.
    - Душа Платона ходить, - розказую  Романові.
    Мовчить чоловік, думає. Вечором, присівши біля мене, сказав:
    - Не вірю в душі. Це жива людина щось шукає. Буду стерегти. Вона повинна прийти  ще раз. Як це буде – не знаю, але прийдеться недоспати.
Чатували ми злодія цілий місяць – не появлявся  незваний гість. Так жили більше року. Не забували, та й не слідили ні за ким ні ночами, ні в день. Отримали листа  від матері, просила приїхати до неї в село. Зібралися – поїхали. Повернутись мали  на другий день, та трапилася нагода їхати в місто машиною. Стояв  пізній вечір. Тихо навколо. Хмарки в небі граються в жмурки. Роман став  відкривати двері, а вони не заперті. Що таке? Переглянулись, а звідти на нас як вискочить чоловік! Здоровий, страшний. Гикнув і … щез в садочку.  Передивились  все приміщення. Злодій взяв тільки срібну настінну миску. Біля грубки  пошкрябана стіна в двох  місцях. На другий день  заявили ми  в міліцію. Склали протокол. Запитали нас чи вже щось подібне було, чи в перший раз. З цього часу  Роман поставив собі задачу піймати мисливця за чужим добром, щоб то не стало. Догадались - шукають багатство Прокопа. Вирішили  все ще раз передивитися і пошукати самим те, що приваблює сюди злодія.  Шукали  в будинку, в хлівчику, в дворі. Через два місяці знайшли трішки золотих червонців, замащених в стіні біля дверей. Використали їх по потребі. Роман купив цегли, прибудував веранду, змінив  покриття на будинкові, поставив новий тин. Злодій більше не приходив. Мабуть зрозумів, що ми самі з вусами.  А ось те, що ти нині знайшов яму біля стіни – добрий знак, - весело сказала бабка,  знову озирнувшись на вікна, добавила: - Підемо до хлівчика копати. Моя душа чує - там повинно щось бути.
    Павло довго рився в землі. Коли лопата торкнулась чогось важкого, глянув уважно на нас, прошепотів:
    - Несіть лом.
    На світ божий витягнули  залізну скриньку,  а в ній загорнуту в мішковину  ще одну скриньку. Бабка глянула на неї, ахнула і … присіла.
    - Тітчина! Це для неї її батько заказав малесеньку скринечку, коли вона заміж збиралася за Прокопа. Там були гроші, кільчики  і намисто. Мама колись розповідала мені про це. Скринька -  родинна цінність. Зроблена на замовлення у великого майстра. Не проста вона – срібна. Одна така у всім світі.
    В кімнаті засміялись всі разом, коли на стіл лягли дорогі жіночі прикраси, золоті  червонці, дві срібні чарки і  чоловічі дуже багаті запонки.
    Бабка довго молилась, про щось говорила, згадуючи  Бога, обіцяла добро переробити в добро.
    Через рік Павло відкрив свій бізнес. Купив старий будинок, переробив його в гарне приміщення, з садочком, з квітником і гарним входом. Купці знайшлись зразу же. Далі  він  розгорнув свою діяльність  в цьому напрямку так, що вже   два будинки  перекупив і знову таки гарно заробив на них. За нього стали говорити, що він,  при допомозі рідних і свого уміння, - вибився в люди.
    Пройшло вісім років. Травневий день виграє сопілкою  в дворі тітки Василини. Біля невеличкого хліва порається  немолода жінка. Біля неї копошиться дівчинка років шести, допитуючи бабку:
    - І де ти могла їх загубити?
    - Тут. Ходила я тільки тут, - доказує бабуся, і нахилившись над кущиком настурції, голосно сповіщає. – Знайшла! Ось вони!
    Дівчинка скаче на одній нозі, приказує:
    - Ключі сліпі! Ключі сліпі!
    Жінка тулить внучку до себе, сміється  весело:
    - Василинко, батько твій їде.
    Дівчинка зривається з місця, біжить до хвіртки,  відкриває її, запрошує:
    - Іди! До тебе справу маю. Треба  поговорити.
    Чоловік нагинається, бере дівчинку на руки, цілує в щічку:
    - І про що мова буде?
    - Про скриньку. Бабка розказує, що потрібно збирати мені придане. А збирати його будемо  в скриньку, ту, яка стоїть на поличці біля книг.   Так колись було, так  повинно бути і  тепер. Звичаї не вмирають.
    - Добре, - каже Павло і,  відпустивши дівчинку на землю, добавляє, - неси скриньку, покладу туди перші  цінності для твого майбуття.
    Василинка кладе на стіл срібну, старого виробу невеличку скриньку, а чоловік кладе туди золотий ланцюжок.  Очі у дівчинки блищать від задоволення.  В кімнату заходить бабка і, присівши на  софку, хилить розмову:
    - Нехай буде так, як колись було, тоді не переведеться рід наш.
    Павло підходить близько до  старої  жінки, цілує її в голову,  шепоче голосно:
   - Не переведеться. Для цього ти  є. Буде кому вчити молоде покоління, щоб зберігали старі звичаї.
   


                Любисток               

                Подаруй мені квітку кохання
                Народне прислів’я

    - Що ти робиш? – питається шестирічна Оленка бабку Марту.
    - Ямку копаю. Любисток посаджу.
    - Що таке любисток?
    - Зілля таке. Люди говорять, що його треба садити біля хати, тоді любов буде жити в родині.
    - Любов?
    - Так. Любов, та ще згода.
    - Розкажи мені.
    - Ось, дивись, листочки мов гаптовані, та ще ніжно пахнуть.
    - У тебе є любисток?
    - Аж два кущі…
    - Навіщо тобі два?
    - Один від батьків залишився, другий посадила, коли дівчиною була.
    - Навіщо посадила?
    - Хотіла, щоб хлопець полюбив.
    - Він закохався в тебе?
    - Аякже.
    - Скільки тобі тоді було років?
    - Двадцять.
    - Нашій  Анеті скоро вісімнадцять.
    - Знаю.
    - Як це було?
    -  Розкажу, коли посадимо рослинку.  Принеси мені кварту води, піділлємо кущик, нехай росте.
    Оленка біжить в хату: Стук! Стук! – черевики стукають, музику лишають.
Вода хлюпає на сукенку, дрібні крапельки граються на  сонячних промінчиках.
    - Уже полила, - сміється дівчинка.
    - Тепер відпочинемо.   Присядемо на новенькій  лавці, що ще кленом пахне.
    - Це татусь її зробив.
    - Добрий він у тебе.
    Сідають. Бабка складає руки на подолку спідниці, Олена робить теж саме.         На гілочці горобини сидять синички, розмовляють піснею. Пахне землею, першими листочками, бджолою, що гуде в вуликах.
    - Який гарний квітень, серце не нарадується, - жмурить очі жінка. – Гріх не робити добру справу. Кожен день хочеться щось посадити, посіяти, а потім любуватися, як воно росте, зріє.
    - Ти обіцяла розказати за любисток, – ніжиться теплом дівчинка.
    - Мені бабка моя казала, що люди здавна вірили в силу рослин: одні із них лікують, другі – чарують, треті – дають плоди, насіння. Тобі розкажу за зіллячко, яке ми нині посадили. Воно відноситься до чарівних. Може тому і назвали його любистком, бо якась  сила  для почуття  людей існує в ньому.  Хто-то знає чому воно так. Садять люди його – ніби так треба.
    - Ти віриш в це?
    - Вірю. Сама випробувала  цю прикмету.
    - Ой, цікаво!
    - Молода  тоді була. Дуже сподобався хлопець.
    - Як дідусь?
    - Так. Такий як дідусь.
    - Що було далі ?
    - Полюбила його. А він мене – ні. Що я тільки не робила: сміялася при ньому весело, співала соловейками, танцювала так, що підковки губила -  він ніякої уваги на мене не звертав. Літо відлетіло, осінь золотом кинула, зима білу ковдру постелила – хлопець як не ходив, так і не ходить до мене. Весна прийшла. Я надумала собі: посаджу любисток для себе і для нього.
    - Посадила?
    - Той кущ, що під вікном росте -  це він.
    - Хлопець полюбив тебе?
    - Не тільки полюбив, сватів прислав.
    - А дідусь?
    - Та це ж був твій дідусь.
    Бабуся тулить до себе онучку, гладить білу голівку.
    - Бабусю, Анета іде. Ти не кажи, що я брала її олівця, бо буде сваритися.
    - Признайся сама. Так краще буде.
    - Може не помітить.
    Через кілька хвилин з хати несеться:
    - Хто нашкодив у моїй шафі?
    - Я позичала твій олівець.
    - Чому не попросила?
    - Тебе ж не було.
    - Раніше треба сказати.
    - Зла ти, Ането. Я тобі хотіла щось гарне розповісти, а ти гніваєшся за олівець.
    - Не гніваюся. Давай розказуй.
    - Ми любисток посадили, щоб любов була і для тебе теж.
    - А мені для чого?
    - Сама знаєш, - хитро дивиться дівчинка.
    Не встигла Анета щось відповісти, як у дворі вже почулося: Ля! Ля! Ля! – це Оленка стрибає через сходи, новими черевиками складає пісню. Цілий день чути її голос: то пісня, то сміх, то розмова з бабкою.
    Сонце міцненько пригріває, небо розкриває себе в весняну радість.
    - Де ти, Оленко? – гукає бабка.
    - Яйці збираю.
    - Збирайся, підемо до мене, скоро дідусь повернеться.
    Стук! Стук! – Оленине взуття дрібно танцює в стежині.
    Вулиця вузька, кольорова. Дівчинка іде чинно,так, як ходить її бабця.
    - Добрий день, - вітається бабуня з сусідкою.
    Олена слухає розмови, не втручається в них, мовчить, коли дорослі розмовляють. «Бабусина хата похожа на неї,  - думає дівчинка. – Вікна, - мов очі, такі ж добрі і лагідні».
    Вулиця тепла, світла, недовга. А ось і бабусина хата. Всміхнулася хвіртка, заскавчав песик, з городу  прибігли кури.
    - Бабусю, де любисток?
    - Дивися ближче садочка.
    - Він у тебе величенький.
    - Буде і у вас через два роки такий.
    Внучка присідає на почіпки, щось довго міркує, потім питає:
    - Що тобі допомогти?
    - Нагодуй песика, дай курочкам зернят.
    Ноги прудкі в хату, в комору, в хлів: весела пісня черевиків бігає з нею.
    - Я додому іду, мабуть батьки  повернулися з роботи, - каже поважно дівчинка.
    Бабка тисне внучку до себе: «Розумниця моя».
    Вечором Оленка хитро ховає очі:
    - Бабуня мені розказувала, що колись давно, коли вона була молодою, полюбила хлопця. А він її не любив. Що вона тільки не робила: співала, танцювала, сміялася весело – хлопець ніби не бачив її. Тоді вона згадала повір’я - треба посадити любисток. Він кохання заплете.  Прийшла весна, вона і посадила чар-зілля собі під вікном.
    - Так що з того сталося? – перепитує Анета.
    - Не  минуло і місяця, як хлопець став ходити до неї, а в осінь – одружилися.
    Старша сестра слухає, мовчанкою збирає думку.
    Весна щодень приносить щось нове: то бузок починає зацвітати, то вишенька сміється білими вінками, то травиця у садочку  з небом тішиться словами. Олена все це бачить, їй все цікаво знати, збирає світ у очі, бігає з ним, далеко чути її веселий поклик.
    - Бабуню, ти бачила що росте під вікном?
    - Бачила.
    - То Анетка посадила любисток. Тепер  Андрійко буде приходити до неї.
    - Нехай росте…Збудеться надія.
    Вечірні сутінки заграли в сопілку, тіні  змережили стежку до хвіртки.
    Олена видивляється: «Хто це стоїть біля воріт? Та це ж Андрій Анету чекає» - сміється думка.
    - Збулося ! Збулося! – співають разом Олена і її черевички.
    Рипнули хатні двері: в порозі стоїть  Анета. Оленочка дивиться на неї, очі мов зіроньки, радість у них.
    - Любисток? – перепитала . – Я знала, що так буде.
    Підскочила, поцілувала сестру. Мить -  її музичні кроки лишають за собою співучі звуки.
               
               
                ЛЯЛЬКА
               
                Сонце пливе по колу.
                Гаснуть віки і ери.
                Але не гасне вічно
                Сяйво людських думок.
                Л. Клименко
               

      Коли моя бабка Уляна відкривала скриню, я  тут же спішила заглянути, що там є. Мене вражало все: бабусині спідниці і вишиванки,  рушники, скатертини, фіраночки, розшиті мережкою, вінки, що залишилися з юності, стрічки,  брошки, коралі, хустки  тернові і шовкові. Крім цього всього, там бабуня зберігала свій святковий одяг -  чисто жіночий, який вона одягає тільки у великі свята. Вишита сорочка, фартух,  дві спідниці – одна з них нижня, з кружевом, інша – темна, гаптована знизу  таким же темним візерунком. На стінках скрині бабця ліпила різні карточки, малюнки, вирізки з цвітних журналів. Там же, в середині скрині була приладнана шухлядка, в якій складалося роками те, що було  спомином:  кільчики, весільні букетики, обручки, стрічки з свят, вишиті носовички, фотокартки і багато дрібниць, які  нагадували їй  прожиті роки.  Коли я підросла, бабка сказала:
    - Цю скриню мені дали, коли я одружувалася. В ній все життя тримала, що було мені дороге, родинне, життєве. Жаль, що тепер не дають такі речі дітям, коли вони покидають батьківську  хату, ідуть в свій сімейний  шлях.
    - Тепер, - посміхалась я, - дарують гроші. За них можна купити шафу. Вона має інший вигляд, але виконує ту же функцію, що скриня.
    - Як не кажи, але скриня –  щось інше. Я вже думала про це.
    Бабка легко і спритно  перебирала  речі, дещо виносила  у двір сушити, дещо прасувала, а брошки і кільчики чистила і знову складала  у шухлядку. Кожен раз при тому, коли вона наводила порядок  на стінках скрині  ліпила нові картинки. По них можна було  узнавати  її нові прожиті дні і те, що проходило в світі.
     Дитячі роки  спішили у юність, а з ними  почалися  й студентські літа, що привели мене до життя у місті. Зустрічі з бабкою потихеньку зменшувались.  Іноді мені дуже хотілося все кинути і поїхати до неї.
    Дівочі роки недовгі. В своєму молодому шляху  зустріла хлопця, який став мені чоловіком. Головне те, що він був вихідцем з того села, де мешкала моя бабусенька. Стільки радості і щастя побачила я в очах своїх рідних, коли вони про це узнали, - не передати. Особливо бабця – тепер вона знала, що я частіше стану бувати у неї. 
    Перед тим, як я збиралась завітати до бабуні вона говорила сусідам:
    - Свято у мене. Мої приїжджають. 
    Одного разу я залишилась гостювати у неї на кілька днів. Бабка,  присівши  біля грядочки  квітів, показала мені  кущисту мальву:
    - Ось такими квітами я розшила собі фартух. Дивилась на них, а в видінні вже бачила вишивку. Малюнок сама собі зробила, по ньому і вишивка була.
    - А сорочки?  Де брала для них  візерунки?
    - Дещо від родини залишилося, а іноді сама придумувала. У мене все від батька. Він гарно шив. Сам складав фасон. Хочу давно показати тобі одну річ, яку залишив для мене татусь.
    При згадці за щось добре і душевне, бабуся по-молодому  випрямилась, повела в світлицю. 
    - Покажу тобі те, про що ніколи не говорила, бо була причина  мовчати.
    - А тепер причина закінчилась? – нахилившись над відкритою скринею, запитала я.
    - Ти вже доросла жінка. Зрозумієш мене.
    І знову я побачила в скрині  все, що було відоме з дитинства. Правда, в правій стороні скриньочки дбайливо складені нові речі в вигляді сукенки, вишитого рушничка, маленької старої книжечки, перев’язаної червоною стрічкою. Ще знаходились тут фотокартки з мене і моїх батьків, і велика в’язана скатертина, яку я у неї  раніше не бачила. Перехопивши мій погляд, бабуня задоволено хмикнула:
    - В’язала, щоб ви не знали. Ще хочу змережити  до неї салфетки.
Коли мені  буде сім-десять  п’ять – застелю нею стіл, будемо гуляти три дні.
    Я засміялася, перепитуючи: чого три дні, можливо  більше.
    - Потрібно три  дні, так записано в Книзі Життя.
    - Вибач. Стала забувати, що ти з Книги Життя черпаєш навчання.
    - І ти будеш черпати їх, коли поживеш з моє, - якось смішно відказала бабця  діставши з дна скрині  щось завернуте в біленьку хусточку. - Ось. Знайшла. Залиши все як є, підемо в іншу кімнату, я тобі щось покажу.
    Сонячні промінці стелилися по долівці, утворювали малюнки, які може зробити тільки природа. Блиснуло золотом  крізь скельця вікон, заграло в
куточку, де стояв маленький круглий столик, а на ньому, у кольорові вазі  тішили побут польові квітки. Мені на мить показалось, тут порядкує якась висока сила Всесвіту, що ввійшла сюди і навела порядок по-своєму. 
Бабка усміхнулася, підійшла до швейної машинки, погладила її, запропонувала:
    - Хочеш, я розкажу тобі цікаву історію цієї машинки і те, що я тільки що  взяла із скрині.
    - Хочу, - просто відповіла я, і присіла на канапці в пляму сонця, яке нині дарувало багато тепла і радості.
    - Тоді почну з машинки, - чомусь не дуже весело сказала бабуня. – Свого батька я дуже любила. Роки двадцяті були різноманітні. То чорні, як смола, то рожеві, то золотом віддавали, а то сірим  спалахували. Кожен день ніс у собі щось особливе і не було йому кінця і краю. Ранок приносив тишу і спокій, а в обід – свистіли кулі, кричали люди, плакали  діти, стогнали чоловіки. Громадянська війна не гладила по голові нікого. Мій батько не призивався в армію, бо в юності поламав ногу, ходив, тягнучи  її. Господарство батьків складалося з двох коней, корови, свинки і птиці. Хата у нас була нова, висока, верх побитий  залізом – за що, тата називали багатим чоловіком. З ранку і до вечора батько працював. Я ніколи не бачила його, щоб він сидів і нічого не робив. Зимою, коли в хазяйстві  було менше роботи, тато вчився шити. Мати сміялась,  а він дивився на неї і радісно  твердив:
    - Стану шити як Гендель. Він мені  розповідав, що  навчився шиттю сам по собі.
    Через  тиждень батько вже пошив мамі кожух. Крім того, він був доморощеним лікарем худоби. Люди знали про це, запрошували до себе, коли траплялася біда з корівкою чи свинкою.  Ця наука  передалася йому       від його тата.
    Мені було п’ять років, я захотіла мати ляльку, як у дівчинки-сусідки.  Татусьо подивився на іграшку, усміхнувся:
    - Будеш мати ляльку ще кращу. Пошию тобі сам.
    Через кілька днів батько поклав переді мною таку гарну лялечку, що я все на світі забула, побачивши її.
    Бабка розвернула те, що витягла  з скриньки, і я побачила шиту, дуже приємну ляльку,  у якої очі нагадували  бабусині: такі ж добрі, милі, розумні.
    - Візьми. Тепер вона твоя.  А  я продовжу розмову за  мого  тата, - зовсім по-новому заговорила вона. -  Не розказувала  раніше, бо мала маленьку таємницю, про яку знала тільки  сама. Та час прийшов і потрібно її розкрити вам усім, особливо тобі. Чому тобі – узнаєш пізніше. Я вже казала, що батька не брали в солдати. Він ніколи не втручався ні в які чвари. Про війну говорив, що її можна було б і  уникнути, якби домовитись гарно між собою воюючим  сторонам. Порозуміння – сила велика. Війна завжди рушить мирне життя.  Батько журився, коли  селом ходили страшні новини. Якось тітка Харитина, сусідка, прийшла в нашу хату, сплеснула долонями, прошепотіла:
    - В Сосновці всю ніч стріляли.  Кажуть, що незнайома банда напала на загін червоноармійців. Побили людей села, у яких  квартирували бійці Червоної армії. Горе не ходить тихо, воно біжить щосили.
     Батьки розмовляли  нишком, бо ніби відчули, що і до нашого села може прийти біда. Так воно і сталося. Через ніч постукали до нас незнайомі люди. Тато вийшов, а там стоять два  чоловіка. Один наш, сільський Онуфрій Зятко, а інший – невідомий.
    - Виганяй коней, - запропонував  Онуфрій.
    - З чим же я залишусь? –  відповів  тато.
    - Мене це не цікавить, - скипів Зятко. – Я  сказав – ти  повинен виконувати. А інакше півня червоного пущу на твоє обійстя.
     - Побійся Бога!  У мене  сім’я. Як мені хліб сіяти і збирати, коли коників не буде?
     Одну мить задумався бандит, подивився поверх батька  в небо, примирився:
    - Веди одного.
    Так забрали  у нас коня. Не спали ми  всю ніч – сон не йшов до очей від такого нападу.
    Ранок увійшов в село великими розмовами.  Коней забрали не тільки  у нас  – у Насті вивели свиню, тут же зарізали, забрали все – їй залишили свинячі кишки. У Пилипа почистили комору, де було сало, олія і два мішки борошна. Щось недобре вітало навколо, люди  не знали – чим  все закінчиться. Так воно і сталося. Через тиждень знову у ніч прийшли до нас якісь люди, запитали тата, чи він може  лікувати людей. Зніяковівши, татусьо сказав, що він не лікар, трохи розбирається в хворобах худоби. Не стали довго говорити, приказали батькові збиратися. Що можна було вдіяти, коли їх троє з рушницями, а тато – один. Забрали його, а я ніби заніміла від усього баченого. Пройшло п’ять днів. В один вечір, коли мама сіяла муку, в оселю зайшов дід Василь, сказав тихенько, щоб ненька йшла з ним,  в його хаті лежить ранений мій татуньо. Батько мовчав три дні. Коли йому стало краще, розповів, що його  заставили лікувати якогось керівника  бандитського загону. Коли той  прийшов до свідомості,  татка вивели  до нашого села, вистрелили. Він упав і покотився у рів. Скільки пролежав  – не пам’ятав. Там його і знайшов Василь Тарань. Після цього випадку, він зовсім змінився. Хворів довго.
    - Жаль точить, - якось після вечері заговорив татусь. - Не зробив я  у своєму житті того, що хотів. Були плани: побудувати донечці хату, прикупити землі, бавити онуків, славити сільську роботу, яку дуже люблю.
    Мати втішала його, а він жалівся, що болить у нього голова і серце. Ліків в той час не було, крім своїх селянських: трави, примочки, натирання. Ненька лікувала його тим, чим він їй радив. Коли йому ставало краще – сідав шити. Так в хаті появилися перешиті речі. Мова про батькове шиття  бігала селом від хати до хати.  Стали люди  робити  у батька замовлення з шитва. Він сміявся, та не відказував. Я підростала. Мені  пора було іти вчитися, та не було у селі  вчителів. Поговоривши в  хаті про те, що дитина повинна бути грамотною, тато сказав:
    - Я сам буду її вчити грамоти.
    Так я стала ученицею в своїй хаті. Навчилася писати і читати. Можливо не так я все знала, як викладають в школі, але… У вільні години вчилася  вишивати, бо моя матуся була однією із кращих вишивальниць села. Кудись спішно бігли роки. Коли в селі установилась радянська владала, – життя поплило новим руслом.  Все було би добре, якби не хворів тато.  Велика  біль сиділа в нім – не витримав, зліг на довго. Вже й лікарі появилися, вже й ліки можна було купити, та  видно, -  для батька ліку не було, він з кожним днем худ, падав із сил.
     Пам’ятаю велику весну. Цвіли черешні, вишні, яблуні. Я сиджу над вишивкою, а поруч мене сидить моя  лялечка, ніби нас двоє.  Татко присів на стільчику,  промовив тихенько:
    - Давненько збираюсь сказати тобі, -  коли прийде мій час,  не убивайся дуже. Знаю, що ти не зовсім доросла, в людськім житті  буапє всяке.  Не сумуй. Залишаю тобі  ляльку. При печалі  розкажи  їй про те, що сталося, вона допоможе  порадою. Тільки потрібно вірити в неї.
    Не витримала я, заплакала. Батько приголубив мене, поцілував, став говорити щось веселе і смішне. Через три дні він помер. Не розказати горя, яке я відчула, коли  його  не стало.
    Бабуся  відкрила вікно, виглянула в подвір’я, продовжила розповідь:
    - В житті моїм було багато радості і суму. Та що й казати.  Пережила голод, війну, хвороби. Прийшов час, одружилась. Народила твою матінку, стали жити непогано. Жаль мала великий,  коли померла ненечка. Згодом чоловік впав з дерева, скоро  і його не стало. Вдовою залишилась рано, та не знайшла собі іншого кохання, бо любила свого Семена і  другого не хотіла знати. Як би  не жила - ніколи не розгублювалася. Пораду шукала в  ляльці, яку пошив мені батько.  Коли горе шкрябало в мою оселю, сідала до столу, клала перед собою лялечку і говорила з нею. Думками линула до батьків. Не знаю як, але відчувала, що мені потрібно  робити. І повір, ніколи не помилялась. А нещодавно  почула голос татуся. Він наказав:
     - Ляльку віддай онучці. Розкажи їй нашу  розмову, нехай і вона буде мати порадника у житті.
     Бабуся виразно глянула на мене,  усміхнулась:
   - Ось і настав час віддати тобі лялечку у спадщину. Вір чи не вір – та я тобі поганого не пораджу.
     … Ляльку  я забрала з собою в місто.  Поклала її на столику і стала вона у мене талісманом.
    Не знаю, що було у цій ляльці, але не раз переконувалась – від неї йшла висока енергія доброти і допомоги. Нікому про неї не розказувала. Вірила в силу мого прадіда, що залишив на землі свою щиру чисту ауру, в якій діяли самі що не є чудові поради, спочатку для бабки, а тепер для мене.
    …Сім років тому у Вищий світ Вічності відійшла моя бабуся. В той день, моя Лялька впала на долівку, а коли я її підняла, у неї були прикриті очі. Прийшлося мені її попросити відкрити їх.
   Коли прийшов час вирішувати питання, чи одружуватись моїй донечці, чи зачекати – Лялька дала знати, щоб моя Катруся не спішила. А через п’ять  днів донька мені сказала:
    - Я узнала, що у мого Бориса є дружина, з якою він ще не розлучився. Обіцяє золоті гори, та я йому не вірю. 
     Я хотіла сказати: «Молитись потрібно розумним порадам, які приходять до нас через Минуле і підказують вірні рішення». Та не сміла, бо не прийшов ще час, коли я їй віддам лялечку: порадницю в житті.    
   

               
               


                ВІТРИ
               
                Я змалку люблю те далеке село…
                П. Кухтицький


     Проснулась  від того -  ніби хтось стукав у шибку. Прислухалась. Через мить знову: Стук! Шкряб!
    Звісила ноги з постелі, повернула голову в сторону вікна, відчула чиєсь тихе таємниче: «Ох-х-х!» «Шур-р-р!» Рукх-х!»
    Спішу в кімнату, де спить бабуся. Сідаю біля неї, шепочу:
    - Бабуню, там хтось стукає.
    - Де? – сонно перепитує.
    - В вікні.
     Слухаємо разом. В дворі щось загуло, заскрипіло, закашляло.
    - Лізь під одіяло, - тягне мене до себе бабуня,  цілує тісно в голову, каже лагідно:
    - То  Вітер Листопадник.
    - Звідки він прилітає сюди?
    - З Вітрової Країни.
    - Де вона?
    - Далеко звідси.  Високо над Землею її місце.
    - Хто такий цей Вітер?
    - Молодий вітрисько. Він з листопадом до нас  прилітає. Дерева трусить. Листячком грається. Смішний буває.
    - Ти його бачила?
    - Бачила. Не раз.
    - Який він?
    - Сіроокий. Гарний. Трошки зажурений.
    - У нього батьки є?
    - Не тільки батьки. Велику родину має. В кришталевих замках і фортецях живуть вони.
    - Хто його посилає до нас?
    - Його керівники. Вони розписують розклад праці. У Вітровій Країні все як у нас, тільки закони трошки відрізняються.
    - Коли вітер віє, то це і є його праця?
    - Крім того, що  літає над землею, він  повинен знати як віяти, з якою силою і в якому напрямку. Іноді вони бувають легенькі, іноді важкі, іноді  круті і швидкі. Ще є вітриська злі і буйні.
    - А які вітри добрі?
    - Є такі, що своїм доторком ніби шовком ніжать. Радують. Лоскочуть.
    - Бабуню, всі вітри сіроокі?
    - Ні. У них очі такі, як у людей. А ось по кольору вони  відрізняються один від одного. Серед них є білі, жовті, червоні, блакитні, зелені, вишневі.
    - А чорні вітри бувають?
    - Не дай, Боже, на одинці зустрітися з ним. Закрутить. Високо підійме і…кине. Було таке, що люди падали і помирали.
    - А рожеві, які вони? Коли прилітають?
    - В погожі досвітки. Вони дуже ніжні. Обіймають все навколо, мов пелюстками троянди доторкаються до людини.
    - Червоні вітри мабуть  пекучі?
    - Ти як догадалась?
    - Вогонь червоний.
    - Дійсно. Коли дує Червоний Вітер, тоді  тільки тримайся, бо пече так, що не  витримаєш довго. Він, в основному, літом буває.
    -  Бабцю, чому ти казала, що Листопадник сумний ?
    - Щоб зрозуміти все, треба знати його історію життя. Ти не спи, я тобі розкажу за нього.
    Бабка повернулась боком до мене, поправила подушку, зітхнула:
    - Родився він у родині  Сивого Вітру. Батько – занадто грізний.
Вмішувався в події і роботу інших Вітрів. Сперечався з ними, ледве не бився, коли вони жаліли людей і землю. Матуся його з родини Блакитних Вітрів. Жила з батьками в Світло-Голубому маєтку, завжди веселому і доброму. Коли одружилася з Сивим Вітром, перейшла жити в замок свого чоловіка. Синочка народила в листопаді от і дали йому таке  ім’я.  Він похожий на третього сина Осені. Буває: мокрим, зимним, тихим, світлим.  Коли ідуть дощі, він з ними плаче, сумує за тим, що останнє листячко облітає, міняється природа, завмирає щось на всю зиму. Татусьо вчив  старшого синочка не жаліти нікого і нічого. Казав грізно:
    - Рви дерева! Кричи і голоси над будинками! Лякай  гуками всіх, хто тобі попадеться в дорозі! Не бійся битись і сваритись з тими, які сильніше тебе!
    Та тільки синок родився лагідним і добрим. Коли Листопаднику сподобалася  дівчина з родини Зелених Вітрів, тато його ошаленів:
    - Ні! Не дозволю! Вони ледащі і  занадто добрі!
    - Як звали дівчину?
    - Зелена Коса.
    - Що далі сталося?
    - Сіроокий Листопадник залишився в самотині. Довго тужив за красунею. Разом з Дощиками Осені плакав ночами, пригадуючи, як йому було добре з тою, у якої зелені очі і зелена коса.
    - Де він живе?
    - В окремому будинку. Здалеку його мешкання похоже на сріблястий  туман.
    - Що сказала його матуся на все це?
    - Там закони сурові. Сильні вітри вершать долі легким, добрим.
    - У нього є брати і сестри?
    - Є. Вітер Золотий і сестра – Краса  Заходу. Вона народилась, коли сонечко заходило. Сестричка його ніжно-кольорова. Тиха. Трохи  журна.
    - Ти мені покажеш їх?
    - Навчишся без мене. Ніхто не може показати  Вітер в його кольорових шатах. Вітриська  треба відчути. Тоді вони покажуться тобі в своїх одежах.
    - Вітри разом літають?
    - В основному – окремо. Буває, що гуртом здибаються.
    - Коли це буває?
     - Зимою. Прилітає ціла родина. Вони тоді граються, співають, бігають наввипередки.
    - Які ігри у них?
    - Такі як у нас.
    - Ти сказала, що вони співають. Як?
    - Минулої зими я тобі розповідала байку про зимову ніч. В ній головну роль грали вітри.
    - Згадала. Три вітриська  цілу добу перекрикували один одного до того часу, поки не стали хрипіти. Люди чули, як вони кашляли: «Кахи!», «Кахи!»
    - Ти у мене розумна. Все знаєш.
    - Розкажи ще щось.
    - Краще послухай, що робиться за вікном.  Те що почуєш -  розкажеш  мені.
    Біжу до віконця, тулюся личком до шибочки, слухаю.
    Через кілька хвилиночок гукаю:
    - Чула ! Чула ! – хтось просить: «Пустіть в хату ! Зимно мені-і-і!»
    Інший голос заперечує грізно:
    - Боягуз! Замовчи!
    Лізу до бабусі під одіяло, продовжую розмову:
    - Там хтось білий, великий, незграбний до віконця ліз. Руку тягнув. Хотіла роздивитися його, та він притулився  всім тілом, закрив мені всі шибки.
    - Мабуть так, - горне мене бабка до себе. – То був Листопадник з Осіннім Дощем. Вони разом світло-сірими стають, а в темряві – білявими.
     Бабка перехрестилася до вікна, погладила мені голову, промовила:
    - Спи. Нехай тобі легкі сни будуть. Завтра вечором підемо дивитися  на Сіроокий Вітер. Я знаю, ти його побачиш.
    За вікном хтось тихо заспівав. Пісня була його ніжна і дуже приємна. Я догадалась, то мені співав колискову веселий і добрий Вітер з сивими очима.




                ДОРОГОЮ
               
                Залишу спогади я людям.
                Г. Чубач

     Іду довгою сільською дорогою. Вітаюсь з хатами, садками, людьми. Несу веселу усмішку, бо знаю, там, куди прямую, мене чекає гарна родинна зустріч. Осінньо вбрались дерева. Жовтневі візерунки скрізь, навіть в подиві людей. Позаду їде віз. Не озираюсь.
    - Дня тобі доброго! – гукає їздовий.
    Очі у дядька сіро-зелені, добрі, завжди в усмішці.
    - І вам щасливої днини!
    - Сідай, підвезу…Ти часом не в Вигоду?
    - Як догадалися?
    - По валізі. Несеш з дому, це значить, що ідеш кудись. До кого гостинно нині? До тіток. Ось і вся премудрість.
    - Висновок вірний.
    - Но-о-о! Ласкавий! Заслухався. Бачиш, як оком косить? Розумний.
    - А чого це ви додому так рано?
    - Рано? Я вже в лісі був. Трави накосив. Завтра поїду перегорну. Праця мене любить.
    - Трава ще є? Осінь же.
    - Невеличка. Остання.
    - Гарно у вас. Кожен день щось нове.
    - Село. Повітря свіже. Дні добрі, вродливі. Запахи різноманітні. Мені і дощик в радість. Люблю все, особливо в таку пору. Підсумки підводжу. Весною відкриваю новорічні двері, в осінь закриваю.
    - Але ж Новий рік зимою приходить.
    - У мене весною. Зима, це так собі. Роки ідуть. Ловлю їх, а вони тікають, як вода, що біжить поміж пальців. Хлюп! – один рік пробіг. Хлюп! – ще один втік.
    Слухаю і дивуюсь сільській мудрості. У дядьки  Данила одна нога. Другу відірвало на війні. Має коника, працює в колгоспі на різних роботах, як сам каже: на підхваті.
    - Цей кут ми об’їдемо. Дорога тут нерівна. Трохи далі, зате рівненько, - підтягує віжки чоловік.
    - Мені цікаво, давненько  в цій стороні не була.    
    - Бачиш той ставок? – питається Данило.
    - Панський?
    - Ага. Його пани Собанські озером називали. Було їх три. Тепер один і той заріс. З цим місцем у мене таємничі згадки живуть. Особливо з тою хатою, що кутом видно.
     - Хто в ній нині живе?       
     - Васильченки. Вони давненько купили це господарство. Раніше там мешкала інша родина.
    - Щось сердечне?
    - Звідки догадалась?
    - Розлюбила?
    - Ніби й так. А може й ні. Скоріше Сільва мене покинула.
    - Сільва? Хто така?
    - Жінка. Вдова…Чорт би її взяв! Відьма навіжена!
    - Чому відьма?
    - Бо відьмака вона, сам бачив.
    - Навіщо ж ви відьму любили?
    - Зразу не знав. Стрілись в таку годину, коли місяць серпиком, зірки в пісні, осінь в барвистому убранні. Сама перестріла. Вуста – мед. Очі – загадка. Любила так, що забув як мене звуть.
    - А ви як дізналися, що вона відьма?
    - Пізніше зрозумів. Кохалися ми гарно. Кажу їй: - «Йди за мене». Вона як гляне – вогонь засвітився! «Ти що, хлопче надумав? Мені тридцять – тобі двадцять. Викинь дурниці з голови!» - сказала, мов відрізала. Йду до неї, а вона з хати тікає. Зустрічаю, ласкаво кажу: - «Чого ти хочеш?». Дивиться сумно, руки не подає. Пройшло немало часу. Селом розмови гуляють, що у Сільви є коханець. Гнівом зірвався, пішов до неї. Зустріла спокійно, усміхнено. Притягнула мене до себе, тихо  шепнула: - «Приходь завтра опівночі до ставу».
    День мені роком був. Чекав вечора, як ніколи. Задовго до назначеного часу  прийшов на місце побачення, сів на пеньок, думки перебираю, як я нині буду любити свою кохану. Раптом не почув, а побачив якусь чудну постать, що наближалась до мене. Жінка не жінка, чоловік не чоловік. Волосся розпущене, руки довгі, мов палки, одяг з мішка і запах гидкий, прісний. Затрусило мною зі страху, зубами клацаю, сказати нічого не можу. Де й сили взялися. Кинувся тікати, не розбираючи дороги. Зупинився аж у видолинку.
    - Ви до неї більше не ходили?
    - Ні. Випадково зустрілися в селі. Очі зробила круглими, улесливо так питає: - «Не хочеш мене більше любити? Тепер знаєш, хто я така».
    - А ви їй що відповіли?
    - Мовчки пішов далі. В душі довго боліло за нею. Приблизно через рік Сільва одружилась з міським чоловіком. Бачив її після війни. Все така ж. Очі звабливі, вуста – вишня спіла, солодка.
    Попереду показався місток. Вузенька річечка розділяє старе село з Вигодою, що собою нагадує  маленьке окреме село. Коник, весело фиркаючи.  повернув у широку вулицю.
    - Бач, як знає, що скоро буде дома, - сміється Данило.   
    - Хоче відпочити, - кажу я, поглядаючи на хати, які туляться в садки, городи, долинки.
    - Криниця Григорка. Знаєш чому її так назвали? – питається дядько.
    - Мабуть якийсь Григорій її викопав.
    - Цікава історія. Навіть дуже цікава. Колись розкажу.
    - Буду чекати, - сміюся весело.
    - Радий зустрічі. Поспілкувалися гарно. Може ти і не віриш в відьму, а я  вірю, бо прийшлося на своїм віку бачити її не раз.
    - Кого, Відьму?
    - Ні. В Верхнім ставку в місячні ночі Русалки купаються. Не віриш?
    - По чому ви бачите, що я не вірю?
    - По погляду. У тих, хто вірить, він особливий. Допитливий, смішний. Жаль, що ми рідко зустрічаємось. Я б тобі розказав багато дечого цікавого. Наш світ не тільки той, який ми бачимо. В ньому ще мешкають інші істоти. Тобі ніколи не приходилось Привидіння бачити? 
    - Було таке.
    - Хто то був?
    - Домовий.
    Дядько регоче, аж Ласкавий голову повернув до нас.
    - Який він? – нахиливши погляд до мене, запитує Данило.
    - Маленький. Руденький. Похожий на людей.
     - Оце-то так! – чухає потилицю чоловік. – А я грішний думав інакше.
    Підвода  проїжджає біля двору Гната Велетнюка. Коло тину стоїть старенька бабуся, сипле зерна пшениці, вигукуючи: «Тю! Тю! Тю! Щоб ви пропали! Де це ви?!»
    - Цю бабку звуть Феофанією. Вона плете такі байки, що з нею не зрівняється ніхто, навіть письменник, який їх пише. Розказує про Мавки, Лісовиків, Болотяних мешканців Мару і Страховиська - жителів лісів, ставів, річок і т. п.
    - Я чула за неї. Хотілось б поговорити з такою бабусею, - розглядаю нову хату, яку ще не бачила тут.
    - Вона любить, коли до неї приходять, щоб послухати її повісті. Свої казки називає повістями. 
    Скрип! Рип! Возик їде, наближаючись до тітчиного обійстя.
    - Як живете, Килино?! – весело питається Данило якусь жінку, що йде по воду.
    - Добре. Слава Богу, не жаліюсь ні на що.
    Далі, побачивши старого Михайла, каже тихо:
     - Когут-когутом…Був колись забіякою в молоді роки, таким і залишився. Битися вже не в силах, словами кусається.
     - Звідси хату тітчину видно, - усміхаюсь я. – Мабуть дома, бо димок з кухні бачу. Дякую за зустріч. Була дуже рада послухати повісті. Здоров’я вам і всього найкращого. Заходьте до батьків. Я буду у них гостювати цілий тиждень. Вони завжди вам дуже раді.
    - Дякую і я. А ось і твоя тіточка біжить до нас. Привіт, Ніно!  Став пів-літру, що привіз племінницю!
    - Увечері приходь з жінкою. Розкажеш нову повість. А я вареників наварю, первачок дістану…
    Данило весело засміявся, поїхав далі.    



                ДЯДЬКО  МІРАЖ   

                Кожна нова епоха
                Народжує піонерів.
                В кожній новій епосі
                Свій Галілей і Блок.
                Л. Клименко
               

               
     Дядька Фонька  у селі називають Міражем. З юначих років  розказував усім, що коли виросте,  побудує собі велику  хату, розкопає  широко річку, перекине через неї міст. Плани збільшувалися з ростом Фоні. Батьки слухали, дивувалися: «Звідки це у нього? Можливо воно так і буде». Коли йому було років чотирнадцять усміхався, що він колись  стане керувати селом. Правда, грамоти мав мало, зате плани були великі.  Революція розширила його  сподівання.  Рвався у революціонери, навіть з червоними трошки  воював проти білих. Тоді і коня собі придбав: гарного, хазяйського. Де він його знайшов – не розказував, та його ніхто і не питав.  Нові керівники села  Фоню до себе не взяли. Всі люди знали, що він живе планами, які ніколи не збудуться.  Прийшов час Фоні одружуватися.  Привіз собі  дівчину з сусіднього села. Гарненька, білява, очі карі, великі, спокійні. В розмові з сусідками сказала:
    - Підманув мене. Обіцяв золоте життя. Та то лиш слова. Міражами живе.
    Хатинку Фоні залишив  прадід. Маленька, кособока,  ось-ось розвалиться.  Бачили це все люди, бачив і Фоньо, та рішив спасати те, що ще можна спасти.
    - Розрушу я половинку оселі. Другу  підлатаю. Переживемо, поки побудую нову. Буде у мене не хата – міський будинок, - хвалився  людям.
    Після перебудови стала оселя похожа на каліку, ніби відірвали у неї щось велике. Та то все не турбує хазяїна, радії, що має  нове житло.
    Рік за роком йшли скоренько. У Фоні четверо дітей. Злиденні і  голодні дні частенько не покидали його сімейство. Скоро прийшла ще одна біда - почав падати хлівчик. Почесав голову,  взяв лопату, став підкопувати стіну. Накидав туди камінців, землі, утрамбував,  ще й  підпер  дошкою. Хмикнув, пішов до хати. Дружина вийшла у двір, охнула від баченого, скоресенько взялася до роботи: пожовтила стіни, насипала пісочку, став хлівчик веселіший і стіна ніби вирівнялася.
    - Вже скоро почну будувати хату, - розказує Фонько сусідам. – Там де була стара стодола, виросте будинок.
      Сусід  Петро питається:
    - То все буде колись. Нині яку роботу маєш?
    - Думку плету…Складаю план розширити річку. Хочу місток  покласти новенький.
    - Я питаюся не за те, що буде  в майбутнім, а хочу почути від тебе, що зараз маєш робити?
    - Яблучка треба обтрусити.
    - Які яблука? – дивується чоловік.
    - Там. Від Марії залишилися.
    - Може мені допоможеш дров нарізати? Я віддячу.
    - Ой, ні…Свої треба порубати.
    - Дрова? – питається весело сусід. – У тебе ж тільки гілля. Їх можна  ламати руками.
    - Сливку стару  зрубаю. – виправдовується Фоньо.
    Дома Петро розказує жінці:
    - Кликав Фонька допомогти мені різати дрова. І знаєш, що він сказав?
    - Догадуюся. Мабуть плів якусь байку, що дуже має багато роботи.
    - Ага, - регоче чоловік, аж хата сміхом пішла.
    Тридцяті роки  голодні, бідні, сірі. Колгоспи зашивають дірки, яких у них дуже багато. Керівники малограмотні, не знають з чого почати, щоб вирватися з бідноти. Фонько іде до голови колгоспу:
    - Пропозицію маю, - починає тихо.
    - Слухаю. Кажіть, - присідає на  стільчик молодий, гарний  голова  колгоспу.
    - Я відносно свого плану. Сад  потрібно досадити. Ще яри розгорнути, а на панських горбочках засіяти конюшину.
    Керівник вислухав чоловіка, хитнув  головою:
    - Ви довго думали над цим планом?
    - Довго. Рік міркую.
    - Ось що. Давайте домовимося так: я даю вам пару коней і Ваську Климового. З ним ви розгорнете яри, розорете горбки і засієте їх травою.
    - Я не можу, - став  запинатися розмовою Фонько.
    - Тоді вибачайте. Такі плани я можу придумувати сам. Розмова закінчена, - подав руку і… поспішив з кімнати.
    - Надоїв він мені, - жаліється голова колгоспу  своєму заміснику.
    - Хто?
    - Дядько Міраж.
    - Він і мене доймає новими планами.
     Літом прийшли гості до Фоні.  Дядько дружини з жінкою, їх синок і  двоє племінників. Дивляться на злиденне господарство, зітхають:
    - Чого так бідно? Ви що не колгоспники? Випишіть соломи, наробіть вальків, другу  половину хати потрібно доробити знову. Хлівчик зладнайте.
     Фонько чеше кудлату голову:
    - Руки не доходять.
    - Чув я про це давненько, ще коли  ти одружився.
    На третій день приїхали родичі Фонькової  жінки, привезли  дерева, камінців, соломи. Працювали спірно, дружньо.  На очах мінялося господарство. Хазяїн  ходив, мішав усім, керував, та те все його керування не йшло ні в які докази:  люди робили так, як це потрібно робити. Господар хозяйства  не слухав їх, розмовляв сам з собою, доказував, злився.
    Зима  вкрила землю снігами. У Фонька немає дров, у хаті зимно, не привітно.
    - Може сніпки з хліва зірвати? – питається дружину.
    - Я тебе зірву! Ти їх пошивав?
    Пішов у долину, зрізав вербу, приніс дров.  Вогонь не хоче горіти -  сире дерево сичить, насилу тліє.
    Роки тихо поспішають, прибавляють літ людям.  Діти у Фоні підросли. Старша донька одружилася, в місто подалася. Чоловік знову  плани нові  мудрує.
    - Весною розкопаю ставок. Риби пущу, будемо їсти від пуза.
    Дружина киває головою, сумно дивиться через маленьке віконечко.
    - Ти би краще город копав, а то ми з дітьми пристаємо всю роботу тягнути.
    Ставок  чоловік  копав ночами. Чого так, не говорив, переконував людей, що в день немає часу.
    - Фоню! - гукає жінка, – Де ти?
    - Тут я! Заснув на хвилиночку. Зморило мене літо, - показався з садочку чоловік.
    - Марія тільки що сказала, що війна почалася, - заплакала дружина.
    - Війна? – здивувався і,  переступивши через перелаз, спішно пішов до оселі.
    На фронт Фоню не взяли – на правій  руці немає одного пальця, загубив його у громадянську, казав, що вороги кляті відрізали.
     Довгі воєнні роки людям жилося  невесело: багато похоронок прийшло в село.
    В сорок п’ятому, коли святкували свято Перемоги, Фонько теж зібрався  на сільський майдан. Прийшов, зупинився біля двох немолодих чоловіків, став  товкти  себе в груди, що скоро запропонує голові колгоспу новий план, який склав не так давно. Дід Борис дивиться на нього, усміхається, бо знає – у чоловіка в голові родяться плани, які завжди сміхом ходять серед людей.
     Сусіда Фоні  Юхим розказує  дружині:
    - А я і не примітив, коли і як у Фонька випав чуб, посивіла борода і вуса, брови густі, звисають над очима, ніби то він  дивиться з-під стріхи. А був ще не так давно іншим. Роки роблять своє.
    - Постарів, а думки у нього завжди молоді. Бачила, як сидів недавно на березі копанки і щось міркував. Запитала його про що мріє, а він радісно так розказує: «Через три роки тут буде озерце. Вкопаюся глибоко. В березі посаджу верби. Там де є водичка, будуть рости високі трави. Добре було б насадити ще й рослини, які я бачив біля Барського ставу». Я вже не дивуюсь йому, а іноді думаю, можливо йому потрібно було вчитися, став би іншим чоловіком.
    …Післявоєнне село стало повнитися новими фахівцями.  Побудували  школу, клуб, крамницю. Сини Фоні  виросли, одружилися, покинули кособоку хатину батьків. Рідко, але пишуть листи, іноді приїжджають у гості.
    Дружина Фоні вже не питається його, що то він креслить цілими днями. Одного разу одягнув чоловік  нову сорочку, зібрав свої папери, пішов до голови сільської ради.
    - Чого завітали? – запитав Олексій Петрович.
    - Тут дещо покумекав я. Хочу вам запропонувати перебудову села.
    Довго вивчав накреслене голова, усміхався, щось тихо говорив.
    - Не підійде, - сказав лагідно.
    - Чому ?
    - Немає коштів, тай не розумне все це.
    Розсердився дядько, топнув ногою, сказав, що поїде в район.
    - Дядько живе міражами. Сам ніколи нічого  не зробив. Придумує те, чого не знає, та хоче щось довести, - усміхнувся секретар, поглядаючи  через  вікно, де проходив Фонько.
    Люди знову заговорили за  Міража.  Дехто сміявся, а інші  просто жаліли його і… зітхали. А він днями крутиться  біля  хати, веде розмову:
    - Ось і немає вже кому нову оселю будувати. Розбіглися. А мені вона і не потрібна. У мене є новий план, хочу над ним попрацювати…
    - З ким розмову ведеш? –  питає дружина.
    - З собою.
    Жінка не дослухала чоловіка, махнула рукою, пішла в садок.
    Пройшло кілька років. В зовсім старенькій підсліпуватій хаті залишився жити один Фонько. Дружина поїхала до доньки, а синочки майже не приїжджають. Просили батька переїхати до них в місто - не згодився. Переконував дітей, що має зробити велику роботу, а тоді вже і переїде.
    На старій знівеченій кривій  призьбі сидить дядько Міраж. Вуса поруділи від тютюнового диму, чуба немає, лише якісь кусочки волосся  незрозумілого кольору. Перед ним на стільчику білі папери, олівці, лінійка.
     - Фоньо  знову в своїх планах, - показує сусідка молодій жінці похилену постать чоловіка над маленьким столиком. – Все життя переробляв  планами весь світ, а хати собі так і не побудував. Смішний…Міражами вік  доживає…Може то так легше йому, бо вірив в те, що тільки в казках є. Міраж теж треба бачити, не всім він видиться.
               
               

               


                ПРОСТИ ЇХ, БОЖЕ


                Всім людям властиво помилятися.
                Еврипід



               
    Двадцятидворічний  Василь Панчук невидний собою, коротконогий, з маленькими сірими очима, кострубатим іржавим волоссям, не привертав увагу сільських дівчат. Вони його, ніби, боялись, тікали, уникали розмов. Хлопець не з бідної родини, та дуже ледащий. Дружить Василь давненько з Прокопом  Митюком.  Той вже має жінку, дитину, живе у хатині, що проситься в перебудову – стара, ще бабку пам’ятає.
    Панчук неквапливо іде повз обійстя Захара Юхоменка. Заздрісно дивиться, як той городить новий тин.
    - Добрий день! Працюєте?
    - До вечора ще далеченько. Лози нарубав, хочу тин обновити. Весною пахне. Запахи лоскочуть солодко, - спокійно веде розмову чоловік. – А ти куди?
    - До Митюків. Побалакати хочеться. Нині ж субота.
    У Прокопа під хатою на призьбі сидять гості: сусід Микола з дружиною і синком, що аж заслинився, так їсть зернята. Василеві здалось, що він їх смакує з шкурочками. Присівши  до гурту, каже весело:
    - Дядько Захар пліт городить, весну нюхає, а ви в мовчанку граєтеся.
    - Чого це ми в мовчанку граємося? – гнівно відповідає сусідка. – Ми тут новини перегортаємо. Прокоп зараз розкаже.
    - Балакати можна довго та саме головне те, що у містах зріє революція. Скоро до нас дійде. Тітки Горпини син приїхав з міста, говорив щоб ми чекали  на  неї.
    - Якщо потрібно буде, то чого відказуватися? Скоро Захар Петрович стане нюхати дулю, а не своє господарство, - зневажливо кинув Василь.
    Ха!Ха!Ха! – регочуть дзвінко, зло.
    Весна заспівала шпаками, далі соловейками, розносила над селом зозулині співи, рахувала людям  роки життя.
    Панчуку  потрібно вже й  одружитися.  Мати нагадує, що пора їй  гратися з онуками, а він все парубкує. Василь ноги збиває, шукає дівчину, яка би пішла за нього. Доля сама навела його на  ту, що дала згоду вийти за нього.
    Весілля було невелике, неголосне, якесь тихе ніби слабе.
    Захлюпали дощики, осінньо стелиться  туман. Люди збирають  останній врожай з городів, садків, носять  різні розмови, що множаться від хати до хати. Захар поспішає до сина. В дорозі зустрів радісного, веселого, щасливого Прокопа.
    - Дядьку, ви чули новину?
    - Що сталося?
    - Революція. Скоро і у нас зміни будуть.
    Село прийняло звістку по-своєму. Дехто сумував, інші раділи, а були такі яким було все рівно, яка влада прийде.
    Василь, Прокоп і  Микола ходять по селу.  З ними якісь чужі люди в шкірянках на рукавах червоні биндочки.  Нові керівники ладять для себе нове приміщення. Вирішили  вигнати  з хати  Степана Курянського. Запропонували тому  переселитися з сім’єю  в його же стареньку хатиночку, що вже зовсім нахилилася на бік. Люди губляться в догадках – що це таке: ні законів, ні правил, ні розумних дій – все якось похапцем, як кому захочеться – те і робиться.
    Громадянська війна посварила сільські родини: одні  вірили  білим, інші   йшли  за червоними, а були такі, які бігли в банди.  Не один місяць носилася стрілянина. Загинуло багато людей, поки прийшла і закріпилася  радянська влада. Нові закони дали можливість декому показати себе: торгуй, будуй, вирощуй врожай. Зраділи господарі. Купці тішаться, що нове прийшло з гарними можливостями. Люди повірили написаним уже законам: хазяйнують, купують землю, коней, техніку.
    Захар радиться з синами, щоб продати землю і коней, залишити собі  тільки великий город. Щось підказує йому, що це початок чогось  злого. Не дарма, коли була революція, говорили нібито скоро все буде спільним, а тут враз – роби що хочеш.
    В квітні якось зразу все навколо забуяло, заспівало, загомоніло. Дівчата весілля чекають, хлопці музикантів наймають, танці гуляють.
    Василь зустрів Захара Петровича:
     - Хитрий ви, дядьку. Чи то самі зрозуміли, чи хтось підказав?
    - Ти про що?
    - Про землю. І про все зразу, - заскрипів зубами Васильок.
    Дома Захар каже дружині:
    - Недобре йде в села. Нові керівники гнівом ходять, виказують, що я щось знаю наперед, бо зарання продав скотину і землю.
    Та недовго раділи нові господарі. В село прийшла новина: організація колгоспів, висилка «кулаків», які являються класовими ворогами, та ще багато дечого, незрозумілого людям. Притихли хати, стулилися у собі садочки, сум  і жаль бігають підтюпцем від оселі до оселі.
     Через деякий час стали висилати багатих господарів на нові місця, які потрібно піднімати. Сибір велика, землі багато та…хто ж знає, яка вона там.   Довго плакали покинуті хати, старіли і заростали садочки, міліли криниці. В селах появилися колгоспи. Важко було все сприймати: нове не вживалося, не пришивало до минулого.
    Голодний тридцять третій рік вивіз на цвинтар багато людей.  Великі і малі  події приходили і відходили, несучи в собі в основному сум.
    В селі є школа, сільська  Рада, крамниця. В кулацькій  хаті клуб, та він не вміщає і третю частину мешканців, коли відбуваються збори.  Радилися керівники довго і прийшли до висновку, потрібно перебудувати церкву у клуб. Дізнавшись про це, селяни загомоніли недобре. Чутка перейшла в дію. З району приїхав якийсь важний чоловік,  привіз указ поруйнувати храм.
    Ранком до Юхоменків забігла сусідка:
    - Варваро, ідемо в село. Нині з церкви хрест  будуть кидати
    Захар не пішов. Щось тісно сіло у груди, сльозою пішло у очі.
    Гурт людей біля церковного майданчику. Ідуть сільські керівники, з ними немолодий чужак, весело розмовляють. Сонце зайшло за хмари. Стало темнувато, тихо. Навіть вітер присмирів.
    - Хто смілий? – питається Василь у натовпу.
    Слова полетіли кудись, розтягнулися, не вернулися назад.
    Несказанна тиша присіла біля церкви, тільки десь у сусідньому саду кричала, плакала пташка і її жаль крутився над людьми.
    - Мабуть  немає? – перепитав  Прокоп.
    Поставили високу драбину, зроблену  для такої події.
    Ах-х-х-х! – пролунало над натовпом. Прокоп подивився вверх, поправив кашкета, поліз по драбинці.  Хрюк! Стук! – це ноги Прокопа наступають на щаблі. Купол дивиться на чоловіка, мовчить. Ще мить і можна рукою торкнутися вершка храму. Люди стежать за чоловіком, напруга одна на всіх,  що буде далі? Прокопчик  враз зупинився, подивився вниз, взяв мотузок, накинув на хреста, затягнув два рази вузлом.
    - Тягніть! – гукнув голосно, кинувши мотузку вниз.
    Пилип з Василем взялися зразу ж вдвох, з силою шарпнули, та то були тільки даремні потуги.
    - Попробуй вдарити! – кричить Василь.
    Прокоп витягнув  з-за пояса сокирку, бахнув щосили.
    Гух! Бах! Гух! – Велика  луна над сільськими хатами  у далеке небо.
    - Не піддається! Допоможіть мені, сам не здужаю! Потрібен ще молоток! – зве друзів.
    З натовпу ніхто не відповів. Василь озирнувся на районного керівника, розправив плечі, пішов до драбини.  Уже їх двоє біля хреста. Гулко  стукають по ньому, аж іскри  ідуть.
    - Давай разом, - пропонує Прокоп. – Будемо товкти в один бік.
    Знову над селом: Бах! Дзінь! Бум! – ніби дзвони до церкви, аж люди хреститися стали.
    Як трапилося, що Прокоп  замахнувся, щоб сильніше ударити та не попав в хреста, ніхто не побачив, тільки чоловік якось криво схилився, впав на спину, став їхати вниз і, наткнувшись на Василя, підім’яв його…Пройшло секунди дві, три і вони, мов важкі мішки, рухнули на землю. 
    Люди ойкнули, стулилися тісніше.
    Ще відлунням в просторі чулися звуки Дзінь! Бам!  - а над церквою враз блиснуло сонце, небо розтягнуло хмари, тисячі  промінців  огорнули купол, золотом освітили все навколо.
    До Прокопа і Василя підбігли керівники, а ті лежали на землі, розкривши  хрестами руки,  і… мовчали.
    …Пройшло три роки. Змарнілі, без розмов, без руху доживали свій вік Прокоп і Василь, які так і не змогли зірвати хрест із храму.
    Першим помер Прокоп. Коли його  везли  на цвинтар, тітка Палажка зупинила  людей,  що йшли за возом, на якому лежав покійник, підійшла ближче, тихо сказала:  «Прости тебе, Боже, за все. Ти не відав, що робив.»
    Після Прокопа рівно через тиждень помер Василь.  Мати розказувала, що коли помирав, плакав і показував на образи. За Василем йшло дуже мало людей. Ніби чужака ховали, навіть день і той чогось похапцем тікав з села, залишавши на небосхилах чудні темні  стовпи.
    В саду біля церкви в дні похорон обох чоловіків  кричала пташка. Люди слухали її, хрестилися, хитали головами.


               

               

                ВІДЬМАК
 

                Той, хто живе для поту-стороннього світу,
                небезпечний в нім.
                Р. Інгерсолл


               
    Дядька Мирона у селі називають відьмаком. Прилипло це прізвище – не відірвати. Дехто йому в очі говорив:  «Відьмак ти». Інші чоловіки просто жартували: «Як живеш, Відьмак?» Мирон гнівався, кричав, махав кулаками:
 -  «Ви ще поплачете за Відьмака»!
    В молоді роки був він чоловік як чоловік, правда, дуже ледащий, та після деяких подій його мов підмінили: очі стали злі, обличчя посіріло, весь в напрузі. Ходить і говорить погані слова, на людей кидається, грозить спалити, чи щось поробити, наслати хворобу. Його дружина декому тихенько розказувала:
    - Ворожінню вчиться. Кудись їздить і привозить  звідтіль якусь землю, корінці, трави.
    Хату свою Мирон поділив порівно: одна половина – його, інша – сім’ї. В своїй зробив для себе Чорну світлицю - так називає своє мешкання. Вікна забив дошками, двері розмалював  вугликами, почепив велику колодку, сказав:
    - Не заходьте до мене, бо Він там живе.
    - Хто такий? – перепитала жінка.
    - Він! – зробив великий наголос і показав їй кулак.
        Осінні ночі темні, лякливі. Дощі плещуть в долоні,  вітри  голосять довгими ночами мов голодні вовки, хитають і рвуть дерева, шумлять напористо, гулко. В Мироновій половині хати темно і непривітно.
     Сусідка Оля говорить чоловікові:
    - Здурів зовсім Мирон. Ходить, розмовляє щось сам з собою. Вчора біг кудись, а я питаюся: «Куди це ви спішите?» Глянув з-під  чола на мене, та як гукне: «Збори у мене. Старший чекає!»
     - Не чіпай його. Ще образиться. Він же несамовитий, - радить чоловік.
    Вечором прийшла до Ольги сусідка Параска: злякана, руки трусяться, озирається навколо, говорить пошепки:
   -  Тільки що Відьмак ледь не скочив на мене з окопу. Озирнулась, а в нього на  плечах  кіт чорний: кричить, шипить, чхає…
    - Може то вам привиділося? – ласкаво питає жінку.
    - Ні. Своїми  очима бачила. Я ноги в руку і гайда тікати, а він мені в слід як закричить різними глосами.
    - Якими?
    - Не зрозуміла добре. Там  коти і пси кричали, вітри вили, люди плакали, хтось реготав…
    - Свят! Свят! – хреститься Оля.
 Параска присіла на стільці, озирається на вікна, ніби  чогось боїться.
    - Парасю, - ласкаво звертається Ольга, - ми тут недавно мешкаємо. Розкажи за Мирона більше, бо ніяк не можемо дізнатися, що це за чоловік.
    - Він з роду Гармашів. Неважні були люди. Жили бідно, бо непутящі. Сидять в пору весни, ноги гріють на сонечку, а город кричить криком, щоб його обробили. Хата, в якій тепер він живе, дісталася йому від діда. З дитинства недобрий погляд мав. Мов сич боком  дивився. В революцію погнався кудись. Коли бував дома, розказував нісенітниці – героєм себе показував. Казав, що командує людьми. Радів ніби за правду воює. Одного разу привіз з собою чужу жінку: гарна, та вся  якась слизька, мов гадюка. То з Мироном сидить обнявшись,  то з його товаришем. Гуляли ночами.  Горланили пісні, а на третю ніч, коли Мирон спав п’яненький, жінка з його другом втекла кудись. Проснувся, очі заплили від  горілки, на голові  волосся  збилося до купи, руки тремтять. Покликав друзів – їх мов би й не було з ним три дні і три ночі. Вийшов у двір, матюкнувся, зібрав речі поспішив кудись. Вернувся  через кілька місяців. Став навідуватися до керівників села. Тоді  якраз перемогли червоні і Трохим  Глашай займав пост села. Мирон кулаками гримав на Трохимчика, тільки той не піддався, вигнав його з кімнати. Знову Мирону прийшлося десь податися. Через рік він не приїхав, а ніби прилетів на дуже гарному коні, в шкірянці, в міському кашкеті. Ходив і міркував, що скоро влада буде в його руках. Сміх один…Його Глашай знову вигнав з таким криком, щоб більше ніколи не ліз туди, де йому не місце.
    Мирон привіз собі жінку, говорили, що украв її від чоловіка. Та то неправда – пізніше його дружина розказувала, що вона була заручена з іншим, та Мирончик перебив весілля. Таке буває. Повірила  йому – а він, став зовсім іншим.  Долю не перескочиш.  Діти підтримують маму, а батькові на  все наплювати, він кинувся в  чаклунські справи.
    - Його не прийняли в керівники села? Він же воював за червоних?
    - Не знаю, за кого він бився, та сталося так, що прийшлося йому піти працювати до коней. Самі бачите який він до роботи. Один день працює, а вже на другий – сидить дома, каже, що хворий. Отак весь вік його іде.
    - Я чула декілька  раз, як у ніч хтось їхав на возі і зупинився біля Миронового подвір’я. Потім голоси тихі носилися. Мабуть то були люди з других сіл. 
    - Я теж чула, - смакує пиріг сусідка і,  кинувши погляд в вікно, добавила: - Гріх маю, ходила піддивлятися під його хату.
    - Що ж там було?
    - Мирончик завів людей до  Чорної світлиці. Світло погасив, сам вийшов на вулицю, з затилку свого житла поставив драбину, поліз на дах і почав гудіти в комин.
    - Як гудіти?
    - Просто: Гу-у-у! Гу-у-у-у!
    - Навіщо?
    - Лякав тих, хто був в кімнаті. Мабуть страшно тим людям стало, почувши  гудіння. Я не витримала і…втекла звідти.
    - Коли це було?
    - Ранньою весною. Ще сніжок  не розтаяв. Та не тільки я все підслуховувала, Тетяна знає багато дечого за нього.
    - Можливо сама була у відьмака?
    - Була. Розповідала, що погнало її туди горе за доньку. Зять став навідуватися до однієї вдовиці…Треба було зробити так, щоб не ходив більше. Мирон, як тільки вона переступила поріг його хати,  запитав:  «Прийшла шукати пораду до мене. Твій зять буде ходити до чужих молодиць, поки я не допоможу вам».
    - Допоміг?
    - Не зрозуміла я Тетяну. Казала мені, що вона  сама пішла  до вдовиці і грізно заявила, якщо буде приймати її зятя – напустить на неї хворобу через знахарів. Молодиця поклялася, що більше ноги її зятька не буде у неї.  Так і сталося.
    - Це Мирон  порадив їй  щоб вона сама пішла до розлучниці?
    - Ага, він. Розтягнув слова і добавив: коли вдова стане знов приймати Тетяниного зятя, тоді вмішається він.
     - Гріх великий ходити до ворожки. Бабця розказувала, що чародійство від нечистого.
    -  Правду кажеш. Текля клялася, ніби бачила Мирона з чоловіками, які  бігали навколо ставка, доганяли одне одного. Чоловіки якісь чудні - волохаті, чорні, смердючі.
    - Днем  бачила чи в ніч? Коли це було?
    - Не так давно. Рік тому назад. Йшла пізненько від сина. Боялася розказувати, бо відьмак може їй щось поробити.
    - Не дуже віриться мені все, та мабуть є щось, бо до відьмака  їдуть чужі люди. Чи помагає, чи ні – та слава чаклування за нього  тримається. Живе цим: гроші платять, продукти везуть, легку роботу знайшов для себе. Та ще хоче показати себе, щоб прославитися чимось.
    - Люди розповідають за нього такі явища, страшно  повторяти. Коли
думаю – зразу же якісь  привиди  в вигляді конячих голів лізуть через вікна до хати.
    - Це ви  самі собі надумуєте недобре. Відкиньте  згадки за Мирона, краще згадуйте щось веселе.
     - Признаюся тобі за один випадок. Нікому не розповідала, бо … Якось зимою зібралась я до Гайдуків. Вулиця вузька, темно, а мені край потрібно йти. Спішу, не оглядаюся. Та враз щось затупало біля окопу Овчаруків.  Хотіла  придивитися хто це іде, та враз переді мною наче виріс з землі  Мирон, ноги корови, тіло з вовни, руки – крила. Тільки голова його. Дивиться на мене пильно, весело регоче:
    - Вийдеш до мене в ніч, розкажу тобі казку…
    Я говорити не могла, а він махнув крилами, злетів на горіха, а звідти гукнув:
     - Про нашу зустріч мовчи, бо понесу тебе туди-и-и!
     До Гайдучки я  вже не пішла. Постояла і … вернулась додому. А ти кажеш – привиділося. Нападає Мирончик на мене, де може. Що робити – не знаю. Прийдеться терпіти.
    - Гіпнозом володіє Мирон. Мабуть  знаєте, деякі люди володіють ним. Їх  прізвища тримають в списках.  Вони не мають права користуватися своїм  даром. А коли щось зроблять – їх судять.
    - Чула. Думаю, він на мене діє, бо  боюся його, а зустрівшись – тікаю.
    - То-то. Він здогадався, що ви його боїтеся, сміється над вами. Моя вам порада – не гніть голову перед ним. Весело щось перепитуйте, смійтесь, розказуйте новини, запрошуйте до себе, мов би  вам потрібно щось допомогти в господарстві. Він злякається, що його гіпноз вже не діє і перестане над вами знущатися.
    Параска задумалася, подивилася на Олю вже  веселіше, та глипнувши знову в вікно, пошепки запитала:
    - Вас він не чіпає?
    - Ні. Чоловік до нього іноді заходить. Я рідко там буваю. Його дружина тиха собою, все мовчить і мовчить. Боїться Мирона, бо він своєю  силою тримає її біля себе, як наймичку. А чого це його на війну не брали? Різні плітки ходять, що  він  затуманив очі тим, хто тоді керував селом,  і його вивели  з списків. А  Варвара казала, що він  втік кудись, коли почалася війна. Опинився в лікарні, там його знайшли хворим дуже. Так і не пішов воювати. 
    - Видумки. У нього на одній нозі немає пальців. Таємниче розказує, що так потрібно.  Чула, що він  їх відморозив, коли шлявся світом в роки революції. 
    - Якщо правду сказати, то Мирон чудний чоловік. Іноді мені його жаль.
    - Хто його знає, чому люди такі бувають. Втовче собі в голову щось і ходить з ним, тішиться, що він інший. Чародійство – це зло в житті не тільки тим, хто ворожити ходить, а особливо тим, хто цим володіє.
     Вечір темними крилами гнав з просторів сутінки. Над сільськими  хатами висіли хмарки, які не лякали собою, бо були легенькі, без водички. Через них пробивалися зірочки, кивали людям привітання, гойдалися на своїх же промінчиках, тішилися. Параска ще довгенько розповідала Олі за якісь минулі роки, що носилися Поділлям, залишаючи у пам’яті несолодкі спогади.
     …Скоренько минулися кілька післявоєнних років. Нове покоління по-своєму сприймало життя, по-своєму бачили його, бралися керувати селом так, як їм здавалось, що  буде добре. Тільки люди вже жили не так, як було колись. Відходило в далеке  те, що трималося в ворожінні, чародійстві, знахарстві. А за дядька  Мирона  Відьмака – згадували все менше і менше. Та і сам чоловік занедбав свій фах: зігнувся, порудів обличчям, чуприна відбілилася, стала ріденькою, світиться лисиною. Ходить неспішно, хитро подивляється навколо, та то тільки вигляд робить, що у нього все гаразд. Люди бачать, як іноді його  очі дивляться  сумом. Дружина і діти залишили Мирона одного. Хата ставала  пусткою, лише тіні довгі від тополь, що зросли біля воріт, ходять поруч з господарем, іноді лякають його. Якось здалось йому ніби  хтось до нього  лізе в вікно.  Придивився, а там гілка бузку шкрябає в скло. Лякається чоловік, руки починають тремтіти, голос міняється. Нещодавно вечором вийшов  з хати, глянув,  а біля старої грушки хтось присів.  Хотів підійти ближче, та побоявся. Пішов в оселю і довго не спав. На думку прийшло, - недобра сила слідкує за ним. Він її  довгі роки кликав до себе, говорив з нею через  димар, радів, що знає те, чого не знають інші  люди. В опівніч хтось знову  постукав у двері. Не відгукнувся, бо ляк взяв його в обійми, не пускав вийти і запитати хто там. Чув чужі кроки під вікном, та не подав голос. Ночі для Мирона важкі, мов мішки з піском, що своєю вагою давлять зверху і ніяк їх не відкинути. Боїться Мирон чогось: а чого саме -  не відає. Минуле ходить з ним поруч, сідає біля нього, веде тихі розмови. Ось і в цю ніч приходила  його дружина. Сіла на постіль, сказала виразно, підкреслено: «Знаю, що не чекав мене. Тепер хочеш, щоб вернулась. Та не допоможе тобі в цій справі навіть твій Дружок, той,  котрого ти звав щоночі. Казав мені, щоби і я кланялася йому. А я хрестилася і  молилася. Тепер не вернуся, бо живу гарно, не так як ти зі своїми видумками. Відьмак ти!» Мирон протягнув руку, хотів зловити дружину за спідницю, та рука знайшла пустоту – жінка  десь враз ділася, пропала, мов її тут не було. Глянув в віко - там ніч чорна, глибока і незрозуміла. Присів.  Думкою знову побіг кудись, де було те, яке він руйнував, тлумачив, гнівив. Стало йому жаль самого себе, бо ніколи не думав, що так життя складеться. Мріяв про майбуття, яке принесе йому сила ворожіння. Всі будуть його боятися і …поклонятися низько до землі.
    Ранком вийшов у двір, присів на призьбі, заклав руки за голову, задумався. Прийшов у себе, коли почув голос сусіда:
    - Про що думки такі великі? – запитав Дмитро.
    - Голова болить. Серце шкрябає. Душно було в ночі.
    - Ви вікно відкривайте. Осінь тепла, рання. Запахи такі великі і приємні, що не хочеться думати за зиму. Ми спимо з відкритими дверима. Злодіїв немає, та і хто полізе до нас: ми люди спокійні, зла нікому не робимо, багатства не маємо. А ви не бійтеся, бо нічого страшнішого в світі не має, чим вигадки.
    - Я не боюсь. Просто забув, що вікно треба відкрити.
    - Жінка передала вам борщу і пирогів. Нині свято невелике. Обідайте на здоров’я. Можливо зайдете до нас – будемо раді поспілкуватися.
    Дмитро пішов, а Мирон не рушив з місця, сидів і дивився кудись. З очей текли сльози, мов горохи. Не витирав, а вони  падали на комір давно  не праної сорочки, стікали на груди.
    …Осінні дощики густенько лилися з неба, про щось розказували спішно, весело, моторно. Оля слухає дощову розмову, сміється про себе. Вона любить коли осіння пора входить мокротою, що несе  стільки води, якої хватить, щоб напоїти землю, залишити вологу для полів, садів, лугів. Ніби то і важко ходити мокрими болотистими вулицями, та то на короткий час. Відсіються сиві дощики, прийдуть морози, зима накидає  снігу. Все в природі має свою роботу і свій порядок подій. Без них не прожити нікому -  всім вони потрібні. В них живе і діє щось земне і небесне. Якраз в непогоду родяться казки. Згадала, як недавно Парася розказувала за свого діда, який міг часами говорити  про щось таємниче, що живе на землі. Смішно слухати придумане, та в ньому є своя правда. Ось взяти хоч би Мирона – з ним пов’язано так багато, що  книги писати можна. Раніше люди обминали його хату, а нині – не бояться нічого. Посмішкуються, що Мирончик вже не той, яким себе видавав роками.
    - Оля! – почула жінка голос чоловіка. – Вийди з хати, щось покажу.
    Жінка, накинувши на себе теплий одяг, виглянула через поріг.
   - Бачиш сивеньку хустину над садочком? Придивися добре. Це дві хмариночки  цідять з себе водичку. Струмки перекликаються між собою, утворюючи щось загадкове. Мені здалось, що вони роблять це раді забави. Йдучи подумав, ніби в байку своєї бабки  попав. Вона дуже гарно розказувала за дощі, оживляла їх,  а хмаркам придавала особливе значення.
    Довгенько Оля  вдивлялася туди, де їх садочок сходився з Мироновим. Коли  прищурити очі і глянути на все зразу, вроді лісок квадратом присів біля городів. Гарно так, затишно і привітно в цім куточку великого села.
     Вечором Дмитро пішов по воду, а вернувшись, заспішив сказати:
    - Мирон плаче в хаті.
    - Як то плаче? Ти чув, чи здалося?
    - Чув. Іду я попри його окіп, обминаю болото, коли до мене враз донеслися якісь звуки, ніби хтось протяжно заводить. Підійшов до вікна. Так і є – дядько плаче так високо, голосно, сумно, жалібно.
    - Ти не постукав до нього?
    - Ні. Що мав сказати? Я ж по воду йшов.
    - Дам я тобі хліба з маслом. У мене залишилося трохи жареної картоплі. Візьми і квашеного огірка. Неси Мирону і скажи, щоб завтра прийшов до нас. Придумай сам щось.
    Дмитро вернувся через дві години. Зітхав, якось сумно дивився на жінку, поки знайшов слова розказати, про що вони з сусідом говорили.
    - Важко йому одному. Не дай, Боже,  залишитися на старості так. Ні заговорити, ні порадитися, ні  поскаржитися. Як пень сидить, тільки тіні в кутках шепочуться. Щось непомірно гнітюче дивиться звідусіль. Навіть піч і та якась чудна, мов примара. Вікна маленькі, двері скрипучі, на стінах плями сіро-чорні гуляють.
    - Як гуляють?
    - Колишуться.  Мирон постарів за останній  час, ніби столітній дід, тільки очима блимає.
    - Може  нам написати листа його дружині?  У нього діти є. Забули зовсім старого, самотнього.
    - Василь Кирик  розповідав мені, що Мирон в  молоді роки не признавав нікого і нічого. Про це говорив і дядько  Юхоменко. Мирончик відьмаком себе величав, жінку  бив прутом, щоб знала своє місце. А дітей ніби не бачив. Росли без нього. Коли доньці виповнилося шістнадцять, поїхала в місто, там вона вчилася і працювала, так і вибилася  в люди.  Сини покинули батьківську хату – в ФЗУ записалися. Один з них на Донбасі живе, другий – в Комі. Зазнали лихого від тата…
   - Зазнали…Та тільки він же  жива людина. Помилявся.  Все пройшло, як громи, що били, скаженіли, та зупинилися. Неможна його залишати так.
Підемо завтра до Мирона і Параску покличемо. Треба сусідам всім сказати, щоб навідувалися до нього – так написано в Книзі Правди, щоб прощати тим, хто зло носив, чи несе.
    Мирон зустрів сусідів поклоном. Довго плакав, схиливши голову, ніби цим просив вибачити йому, за все що  недоброго зробив у житті.
    …Миналася зима. Сніги тали і  носили голосні річки біля  хати Мирона. Він дивився на них, щось своє думав, тихо говорив, посміхався.
    Весна, вбрана в зеленому одязі, ввійшла в село свіжо і тепло. Мирон з лопатою не розходиться: копає, громадить, робить грядочки. Садок дивиться на господаря, не пізнає його.
    - Що це з ним? – питається Параска Олю, показуючи в бік Миронового господарства. – Господарює. Аж не віриться.
    - Ми написали листа його жінці. Може приїде. Коли дивлюся на нього, думаю, що то доля його така.
    Літо зріло в полях хлібами, в садах плодами, в долинах овочами. Сонце високе і жарке сміялося весело, гнало дітей до ставків, дорослим давало роботу, а Миронові тішило надію, що скоро приїде дружина, яка  йому про це сповістила.
     Серпень вбіг  в Поділля цілим оркестром труб,  що  грали високо, ніби не хотіли щоб їх пісня закінчувалася. Щось сумне чулося в  цих звуках , бо вони нагадували осінь, в яку приходять особливі  зміни  природи. Птахи літають зграями, ранками довго співають, не так радісно, як це було весною.
Мирон ходить садочком, торкається дерев руками, розказує їм щось голосно, весело. Оля слухає дядька, перепитує:
    - Вродили яблука?
    - Вродили. Чекають хазяйку. Обіцяла завітати. Вона була у сина в Комі. Далеко звідси, навіть не знаю де той  край знаходиться. Трохи прихворіла з дороги. Нелегко  їздити в її роки.
    - А вам  легко чекати її?
    - Легко. Дні, мов пташки летять. Я їх зустрічаю і проводжаю,  і кожен  з них зменшує відстань, коли моя дружинонька  появиться тут.
    Оля, подаючи вечерю чоловікові, говорить:
    - Мирон віджив. Жде жінку, немов щастя, що летить до нього зозулею.
    …В перших числах вересня приїхала Миронова дружина. Побачив її здалеку, біг назустріч, ніби йому двадцять років за плечима. День дивився на них, радів, грав на сопілочці, яку носив з собою для молодих і закоханих.
Чоловік впав на коліна перед дружиною, протягнув руки, заплакав. Сусіди все бачили, мовчки зітхали.
    Довго ходив вечір у подвір’ї Мирона, слухав велику сповідь чоловіка, яку він, плачучи,  передавав жінці, що тихо сиділа на стільчику, біля великого горіха, який виріс за той час, коли  вона пішла звідси.
    …Через три роки  Мирон помер. Люди по-різному прийняли звістку смерті того, кого в селі називали Відьмаком. Одні хитали головами, згадуючи його витівки, інші – просто казали щось добре за  його життя, бо так треба говорити про покійника, а треті – усміхаючись, смішно добавляли: «Хто ж буде ворожити нам?»
    Роки тікали, в’яжучи снопики життя різними  перевеслами. Молодим мешканцям села бабусі розповідали про минуле, згадуючи Мирона, який займався знахарством:  лякав жителів важкими словами, спішив на збори до самого Хазяїна зла, ростив у дворі Чорні трави, ховався у кущистій бузині, грозив кулаками тим, хто сміявся з нього, та так і не заподіяв нікому нічого такого, що би принесло чоловікові хворобу чи нещастя в домі.
      Оля з Параскою, вже  немолодою жінкою, присівши на межі, ведуть розмову:
    - Дружина Мирона покидає хату. Жінка зовсім стара стала, не має сили город обходити. Мирон в останні роки  помагав, та і його не стало. Продадуть хазяйство. До цього йде, - зиркаючи в бік городу Мирона каже Парася.
    - Мені жаль нашого сусіда, що так і не зрозумів, для чого жив. Як не кажіть, а життя прожити, не батогом стьобнути, - високо зітхнула Оля, - Мирона давно  немає, а спомини  про нього ходить. Ще довго буде блукати прізвисько Відьмак  в нашому селі, поки зовсім не щезне. Прийде час і забудеться все,  хоч можливо хтось і напише про це, бо не може відійти те, що тут жило і діяло.
    Над жінками летіли лелеки. Гарно так, гурточком. Один із них відлетів у бік, спустився низько над землею, політав над городом  Мирона, щось гукнув, чи може то здалося Олі і Парасці, піднявся в вись, поспішив  доганяти свою стаю.
    - Може то душа Мирона? – запитала  Оля.
    - Хто знає…Може і вона…
    Жінки помовчали, проводжаючи очима птахів, що крапочками  зникали в небесній далі.




               

                ВИРОДОК
   
                Одквітували сливи й вишні
                Осипались як дні вчорашні…
                М. Луків

               
      Родина Миколи Романюка славилася в селі людяністю, гарною вродою, добротою і щирістю. Господар Микола, чоловік розумний, доброзичливий, спокійний. Старша донька Марія в шістнадцять років вже привертала увагу хлопців, що так і ходили біля воріт, виглядаючи, може вийде, щоб кинути  погляд, чи щось сказати. Тільки доня не спішила в одруження -  гарно жилося їй у батьків. На вечорниці ходила з подружкою, якій сміхом розповідала, що є один юнак, про якого вона  думкою  радіє. Сталося так, що син мельника,  Данило, вкрав її  закоханий погляд і скоро вже стояв з красунею  в садочку під вишнею. Через рік було весілля і стала жити Марія з Данилочком в старій бабусиній  хаті. 
     - Побудую вам нову оселю, - обіцяв  Микола дітям. – Хочу, щоб жили ви гарно.
    Через  рік старенької хати не стало. На місці її появилися стіни нової. Коли склали дах, Марія  з радощів сказала Данилові:
     - Тепер і дитя буде мати нове обійстя.
    Зрадів молодий чоловік, взяв жінку на руки, став цілувати.
     Микола щастя носить в очах, чекає внука, всім розповідає, що скоро стане дідусем. Плани будує на майбуття, збирається підкупити землі, щоб всі діти мали свої власні ниви. Крім донечки у Романюка ще три хлопці підростають.
    Старший синок, - Семен: високий, кароокий, з хвилястим чубом, характер має сміливий, настирний, сильний. . Сказане ним слово повинно бути виконаним. Думками ходить  кудись, де тільки він знає, про що його мрії. За дівчатами не дивиться, бо всі вони для нього на одне лице. Сміючись розказує:
     - Встигну борщ  з дружиною  їсти. Хочу маминого ще  смакувати, за одним столом з батьками.
     Середній син Максим, той відродився від старшого брата: розумний, ввічливий, спокійний, грамотний – він надія для  родини. Коли розмовляє – дивиться в очі, не перебиває старших, дає пораду сердечно, не таїть нічого поганого в душі.
     Самий  молодший – Григорій. Гарний з лиця, лише не смілий, мальовниче-мрійний і соромливий. Сільську  школу закінчив дуже добре. Вчителі просили Миколу, щоб віддав синочка вчитися  в місто. У нього великі  здібності до арифметики, любить історію, пише  чисто  і цікаво.
    Та роки повернули в інший бік – навколо спішать розмови  за  революцію, яка принесе щось своє, але ніхто не знає, що це таке. Є в селі мешканці, що вже збираються і вирішують  справи, як буде жити село після того, коли  переможуть більшовики. Микола часто думає про це,  ніяк не візьме в голову, як  можна жити по-іншому.
     …Минуло п’ять  років як одружилася   Марія. Біля її хати бігає маленький хлопчик дуже схожий з Маріїним батьком. Дідусь не налюбується на дитинку, кожен день заходить до доньки, щоб хоч хвилиночку побути поруч з внучком. Дома розповідає весело:
    - А він мене за вуса бере і питається: «У мене теж будуть такі вуса?»
    Десь далеко від обійстя Романюка  почалася війна з німцями. Одне тільки це слово означає біль, горе, смерть. 
     В один день сусід  сказав Миколі:
    - В село  приїхав племінник Дерганя, Матвій. Чоловік  живе і працює в місті, має грамоту сільської школи, читає якісь книжки, де написано, що треба звільнити царя, а  владу віддати в руки робітників і селян.
    - Нісенітниця все це. Не може того бути, хоч і я не раз чув, що робочі в містах  бунтують, - каже чоловік, а сам зітхає, бо давно відчуває душею, скоро щось зміниться в їх житті.
     Потихеньку став Матвій  збирати біля себе тих, хто прислуховувався  до нього. Потягнулися люди до міського чоловіка. Щовечора гурт цікавих ловить слова, які виразно  видає чоловік, ніби хоче зразу же залишити їх у головах селян. Багато молодих присідають поруч  нього,  чекають що він скаже.
    - Скинемо царя, заживемо так, як нам хочеться, а не так, як нами керують багачі-злодії, - хитро пророчить Матвій.
    Молоді слухають  розмови, піддакують, будують свої  плани, як то буде добре, коли вони заживуть по-іншому.
    Семен  став частенько бувати  у Матвія. Хапає розказане, ховає його в собі, родить думки, що скоро і він зможе себе показати, бо живе у нім мрія для керування. Коли батько питає сина, де  він буває, усміхається загадково, дивиться кудись в даль, відповідає мрійно:
    - Скоро все зміниться. Я не відступлюся від нового життя. Побачите, для чого я родився.
    Хтось вніс звістку в хату Миколи, що Семен дружить з політичними, тими, хто викрикує лозунги, які несуть нові ідеї революції. Не повірив батько, та став придивлятися до сина, який захищає політичного Матвія.  Розмова з сином нічого доброго не принесла. Семен стояв на своєму: тільки революція і більше нічого не жило в голові молодого хлопця.
     Дружина Миколи плаче:
    - Може відправити  Семена в місто до мого брата? Буде працювати в його магазинах, забуде прокламації, пересилить в собі все, чого тут навчився.
   - Що ти? – здивовано каже Микола. – Там стільки політичних, тобі  і не присниться. Від них все і розноситься.
    В місто поїхав середній син, Максим. Через три місяці батько, провідавши родичів в містечку, розповідав  дома:
    - Максим, слава Богу, розуму набирається. Слухає дядька, вчиться торгувати, думає вчитися. У нього в голові тільки те, щоб скоріше війна закінчилася.
    - А воювати він не йде? – запитав Семен.
    - Якщо візьмуть – піде. Від нього не залежить, як йому поступати в цій справі. Мені би хотілося щоб він вчився. Розумний, з дитинства мріяв що буде жити багато.
    - Я би не пішов.
    - Як так?
    - Втік би куди-небудь. Подався би в ліси, а не служив царю-негіднику.
    Батьки сумують, що синок їх верзе сам  не знає що. Тато не пускає Семена до тих, кого в селі називають політичними, революціонерами. Та не слухає син батечка. Душа рветься кудись, де по його розумінню зріють такі переміни, що серце сміється на них.
     Біжать місяці, сплітаючи канву років. Клекоче місто, відголоски  нових подій влітають в села, ворушать застій сільського життя, будять розум, підказують щось таке, про яке не думалося ніколи. Тих, хто виступає за революцію, знають в селі всі люди. Семен ходить гордо поруч з хлопцями і чоловіками, які гуртуються в коло революційного руху.
    Сусід  Дмитро питається Семена:
    - Коли переможе революція, хто буде керувати нами?
    - Буде! Знайдеться такий! – весело регоче хлопець.
    - Може ти будеш?
    - Може і я. А чим не керівник? Молодий, грамотний, смілий.
    - Землю батька кому наділиш?
    - Всім порівно.
    Миколі від таких слів сина недобре робиться на серці. Кілька разів хотів переговорити з ним, та синок  тільки усміхався, розказуючи, що тато живе минулим, яке зстарілося і пахне гнилим болотом.
    Прийшов лист -  Максима призвали в армію. Мати кинулася в плач, а батько вийшов з хати пішов у садочок, присів на межі  помолився, щоб Бог поміг сину вернутися додому. Через місяць  отримали звістку від Максима. Здалося, що навіть хата зраділа,  бо син писав, що у нього все гаразд -  він вчиться  військовій  справі. Що воно таке ця справа, Микола не розібрався, а Семен добавив непривітно:
    - Офіцером мабуть хоче стати.
    Нечасто батьки отримували звісточки від середнього синочка, але знали, що він живий і здоровий, і думками ходить до них, бо передає, що сумує за ними.
    - Розумний у мене синок Максим, - розповідає Микола сватові. – Чого хотів  того і добивається. З нього вийде гарний чоловік. З дитинства був таким.
    Про революційні події в селі дізналися зразу же. Тих, кого називали злиднями, бралися вчити багатих.  Іноді гукали  в слід:
    - Скоро заплачеш червоними сльозами. Згадаєш цю розмову, та буде пізно!
    В хаті Миколи гармидер. Семен заявив батькам, що іде воювати за справедливість, за революцію, за правду життя.
   Не втримали сина батьки. Зібрався і дуже скоро  поїхав з Матвієм, який забрав з собою у місто багатьох молодих чоловіків і хлопців.
   …Вулицями села ходила весна. Соловейки в долинах витьохкували мелодії, кликали  на побачення, розсівали  вечорами кохання, яке несло насолоду в серця людей. Григорій, самий молодший син Миколи, ще не зовсім дорослий, та одна дівчина, що часто ходить біля подвір’я, зиркає сміло і настирно, ніби посилає надію, щоб хлопець вийшов. Мати бачить все це, тішиться, що  хоч один синок не вмішується в події старших, і тільки тихо і лагідно  розписує свої думки про те,  що хоче мати свою крамницю.
     Хвилі революційних подій  розгорнулися широко і високо. Микола, узнавши що перемогла революція, задумався, постарів враз.
    Сільські люди по-різному прийняли нове, яке влетіло в їх життя не дуже раптово, та чомусь не радувало багатьох мешканців, бо воно нікому  невідоме і незнане  може принести з собою великі неприємності.
   … Багатокольорове  літечко носило теплоту, золотими нитками-промінцями зшивало дні, ласкаво вело розмови про врожай, про важку сільську працю, яка радує людей, бо інакше вони не розуміють, як це можна жити, щоб не працювати з досвітку до вечірніх сутінків.
     Серпень став скликати птахів в відліт. Садки пахнуть спілими яблуками і сливками, а долини овочевими культурами, які в нинішнім році дали гарний прибуток.
    Біля хати Миколи червоними гронами тішиться калина. На грядках квітують айстри, купчаки, повійка, паничі, розмарин. Господиня обійстя збирає м’яту, стелить на ослоні під навісом, розказує сусідці Насті:
    - Зимою заварюю ромашечку, листя малини, ожини, смородини і готовлю напій. Це для того, щоб не хворіти. Так робила моя бабуня і матуся.
    - А я не можу надивитись на ще зелене мерехтіння трав у ранкових росах. Досвітками прислухаюсь до співав пташок. Тільки жаль, що вони вже не так весело витягують свої мотиви. До нас вже моргає осіння пора. Недавно так буйно цвіла біла і червона акація, що сміятись хотілось від їх красоти. А нині, в її стручках дзвенять спілі зернятка  чудними передзвонами. Все міняється, все відходить в минуле.
   - Скільки знаю тебе, Настусю, не можу налюбуватися твоєю мовою про природу. І в кого ти така вродилась?
    - В матінку. Вона у мене була дуже цікава людина. Пісні складала і співала, вірші придумувала. Жаль, померла рано.
     Небо слухало розмову жінок, дарувало їм тишу і благодать, за їх щиру любов до всього живого на землі, малюючи небосхили кольоровими картинами, в яких вони знаходили для себе щось лагідне і дуже потрібне.
     …Кудись, разом з птахами  відпливало літо, даючи стежку вересню.
     Сільське населення спішно збирало останній врожай, звозили до льохів овочі і плоди, ведучи розмови про неспокій, який охопив країну, що ніяк не може вирватись з війни і розпачу.
    Жовтень скинув листя з дерев, скоротив дні, розтягнув ночі, впустив стару осінь, яка стала  плакати  довгими дощами. Над селом літали ворони: мокрі, змерзлі, голодні. Дерева голі і мокренькі перешіптувалися між собою, мрійно ходили туди, де блакитне небо, де сонце, де погода, яка тішила їх, а вони тішили собою все навколо.
    Микола, вернувшись від доньки, чистить чоботи біля вхідних дверей, трусить шапку, каже дружині:
    - Мокрота страшна. Давно не було такої болотистої  осені. Небо прорвалося над селом. Напоїть листопад землю  так, що хватить   до самого літа.
    - А я і не виходила нині за ворота. Весь день сірим стоїть. Думаю, що скоро прийдуть морози, бо вітрець повернув на схід.
    - Чув в селі за великій неспокій в містах.
    Жінка слухає чоловіка, зітхає глибоко, тужно. Серце матері не перестає хвилюватись за синів.
    Через тиждень погода стала мінятися, та події не тішать людей. Село щодень  бентежать різні новини. жителі збираються гуртами, ведуть розмови: про білих, червоних та бандитів, які зграями ходять лісами, видаючи себе за  тих, хто захищає людей, а від чого, чи когось – самі не знають. Вечори темні, густі, насторожені. Буває таке, що під їх крилом ховаються якісь страшні  люди.  Злодіям тільки цього і треба, щоб взяти те, що здається належить їм.
    Сини Миколи воюють: Семен в Червоній  Армії, Максим – в Білій. Чи знають вони один за одного, батькам невідомо.
     Ближче весни стали  затихати  воєнні події. Семен  дав за себе знати, що скоро повернеться додому. Мати щомить виглядає як тільки гавкне песик, чи хтось пройде дорогою. Чекали вдень -  син  ввійшов у хату в глибоку ніч. Не впізнати: виріс, розширився в плечах, лице  суворе, очі пильні, тільки усмішка така, як була колись, коли був  маленьким.
    Ранком син вийшов у подвір’я і запитав батька:
    - Хто тут старший?
    - Де? – ніби не зрозумів тато.
    -  Селом керує?
    - Пилип і Степан. Не дуже молоді хлопці. Засідають, резолюції пишуть.
    - Мене назначили  бути тут старшим. Документ маю. Нині же піду і вирішу це питання, - сказав, неначе відрубав Семен.
    - Навіщо воно тобі? Живи тихо, мирно. Без тебе є кому морочитися з державними законами.
    - Нічого ти не розумієш, батьку. Заживемо  гарно. Порівну все поділимо,  разом будемо працювати,  керувати станемо сільською Радою.
    - Як то поділимо землю?  Навіть і  нашу  віддамо тим, хто її не має?
    З оселі вийшла мати, слухає розмову чоловіка з сином, не може ніяк
повірити, що синок  розповідає.
    - Ти що мелеш? – підійшла ближче ненька.
    - Не журіться, - усміхнувся Семен. – Я першим розділю свої землі. Як же інакше? За цим і воював я.
    - Не син – виродок, - кинула мати і, зібравши у собі сум, пішла в хату.
    Неспокійно живеться Миколі. Син рішає питання всього села. Їздить в другі села, веде розмови про нову владу, що вона значить і що  несе, і  як стануть  вони  багато жити. Старші чоловіки, ті, у яких за плечима прожито багато років, задають різні питання, на які  Семен відповідає майже однозначно: що Радянська влада  дасть змогу показати себе в роботі, в керівництві, в науці.
    Якось вернувся Семен з міста. Привіз новий одяг: шкірянку і міські штани, від яких пахло чимось чужим і непривітним. Одягнувся, пішов з хати, а ненька дивилася йому в слід, зітхала глибоко. Серце ойкало в грудях, коли чула, як люди говорили, що в однім селі вбили нового  керівника і його замісника, у іншім – йшла стрілянина. Крутяться звістки, що  білі офіцери знову піднімають голову. Семен злиться, грозить, що коли би піймав хоч одного з біляків, сам би розстріляв.
    - Бога ти не боїшся, - печалиться мати, подаючи сніданок синові.
    - Бога? А вони не бояться його, коли ночами через вікна стріляють і не розуміють, що роблять. Уб’ють одного, другого, третього – та це не допоможе вернути те, що було колись. Всіх не перестріляють.
    - Твій брат воював на іншій стороні від тебе. Якби ти тепер його зустрів, що би зробив з ним?
    Семен на мить задумався, та раптом  встав, погладив маму по голові…вийшов з хати.
    - І в кого він такий вдався? – запитала сама себе  ненька.
    Зима носилася хуртовинами, сміялася снігами, водила над селом темні ночі. В оселі Романюка тихо, бо в останні  вечори син приходить пізно, а сусідка Настя сказала якось біля криниці:
    - Мабуть весілля будете  скоро грати. Чула, що Семен до Тані ходить щовечора.
    - До якої Тані? – поцікавився тато хутенько.
    - Якової. Гарненька дівчина. Тихесенька, людяна, привітна.
    Микола поспішив в хату, щоб скоріше розказати дружині новину за Семена.
     А в цей час Семен дійсно любив дівчину, яку недавно зустрів в перехресті вулиць, коли вона йшла до тітки.  Глянув в дівоче  рум’яне личко – запитав весело:
    - Може  разом підемо?
    Зніяковіла від погляду хлопця, хитнула головою в знак згоди.
   Люди ведуть різні плітки. Одні хвалять Таню, що взяла в полон такого як Семен, інші пророчать їй погане життя, а є такі, які і заздрять.
    Весняні струмки голосні, скоренькі, жваві. В долинах річки балакучі, не вміщаються в береги, топлять низини, біжать через кладки, мостики.
    Семен іде слизькою стежкою попід городи, вітається з людьми, говорить про погоду. В батьківськім садку зупинився, погладив гілля яблуні, голосно засміявся. Мати дивиться на сина, запитує:
    - Чого так весело? Може поділишся з нами?
    - Сватів зашлю до Тані. Своє гніздо звити хочу.
    - Давно пора. Григорій підростає, може  випередити тебе…
    - Я теж так думаю, - відповітів радісно.
 …Після одруження Семен став жити з Танею у її бездітної тітки, яка з радістю прийняла  племінницю з чоловіком, бо давно мала дівчину  за рідну для себе дитину.
    Літо пішло в колоски. Радіють люди, мріють про врожай, складають  плани на осінь, на зиму. Семенові радісно від того, що  справи села налагоджуються. Багато сімей ставляться до нього привітно, підтримують, радять добрими справами. Ще багато є негативного в його роботі, бо скриплять багачі, згадують минуле, не приймають нового, мріють, що прийде час і все  повернеться назад.
    В один високий світлий ранок в  хату Миколи прибігла донька Марія. Лице бліде, руки трясуться, в очах сльози:
    - Татку! Матусю!  Горе у нас!  Максима вбили…
    - Як вбили? Хто вбив? Коли? – заговорили разом.
    - Нещодавно. У моїм подвір’ї…Данило з ним там…Я прийшла за вами.
    Мати, узнавши таку новину, присіла на стільчик, закричала так голосно, що почули сусіди які  вже проснулися і вийшли з хат.
    В дворі Марії стояли люди. Недалеко від хати лежав Максим. Здалеку він нагадував хреста, витягнутого ногами до воріт.
    Такого суму і жалю Микола з дружиною ще не мали ніколи.
    Марія, присівши на ослінчик, розказує:
   - В ніч хтось постукав в кухонне вікно Я  вийшла з хати, побачила двох незнайомих чоловіків. Сказали, що привезли пораненого Максима. Попросили   переховати його. Обіцяли, що через два дні заберуть. Спішно показала їм повітку за садом. Туди і  занесли вони брата. Максим лежав нерухомо, тільки дивився на мене і тихо щось шепотів. Прислухалась, зрозуміла – у нього болить  ранене плече. Вся сорочка була в крові. Переодягла я його, поцілувала, сказала: «Лежи тихо. Тут тебе ніхто не знайде. Прийду раненько». Не спала. Коли небо на сході зажевріло, встала, вийшла з оселі і зразу же побачила, як від воріт йшло два чоловіки. Наші сільські. Один Микитка, син Палажки Рябої, другий – Васько Клинів. Злі ворожі погляди кинули на мене. Василь запитав:
    - Де твій браток, біляк проклятий?
    - Ти про що кажеш? – кинулась  я на нього словами.
    Та вони мене вже не слухали, пішли до повітки. Я бігом за ними. Силою відштовхнули мене, зареготали весело. Через хвилинку  почула крик, то Микитка галасував, щоб Максим здавався.  Не витримала я – впала перед ними на коліна, стала просити,  щоб  відпустили брата. Обіцяла дати грошей, клялася, що все виконаю – тільки би не забирали його. Ніякої уваги вони на мене не звернули.  Підганяючи  Максима, попрямували  в подвір’я, викрикуючи, що піймали ворога. А мій брат, такий сумний і  мовчазний,  насилу йшов, кривлячись від болі. Одна рука у нього повисла, бо він же був важко ранений. Я знову пішла попереду них, молила слізно: «Не дам! Нехай прийде сюди Семен! Вбивайте мене – не пущу брата!»  Порівнявшись  з хатою, Василь гукнув грізно: «Не ломи комедії, іди скоріше, інакше…»  Брат тихо розвернувся до Микитки, насилу  тримаючись на ногах, сказав тремтячим голосом: «Не те ви робите, хлопці, що потрібно. Розкрийте  очі…» А Микитка ніби не чув його слів, підняв кулак над головою, замахнувся, але не вдарив. Не знаю, що Максим  хотів зробити: в одну мить, розправивши  плечі, попрямував  у бік садочка.  Василь схопився за  рушницю, гукнув: «Стій!» Та Максим не зупинився, ніби не чув  окрику. Пролунав постріл, потім  другий.  Та такі були вони  високі  і гучні -  мені здалося то вистрелили гармати. Братик мій здивовано озирнувся на мене, став падати.
    -  Мамо-о-о! – покликав неньку так боляче, так  печально, що в мені серце неначе обірвалось.
    Я стояла мов вкопана, не могла рушити з місця. Мене ніби хтось тримав. А Максим тихо-тихо  хилився-хилився поки не впав. Мені здалося,  що падав він довго-довго. Руки розкрив, ніби злетіти хотів. Я кинулася до нього, а брат, широко відкривши сині, як волошки очі, глянув на мене, щось тихесенько сказав, та я не почула. Я обмацувала його і, коли знайшла мокре на грудях, зрозуміла - кров. Порвала на собі блузку, закрила рану. Та все це було зайве. Максим притих навіки. Не знаю, як  прийшла в себе. Піднялася з землі, кинулася до вбивць, закричала, заголосила, та то була тільки моя біль. Вбивці стояли і …дивилися на все байдужими  очима.
    - Він тікати хотів, - зневажливо сказав Микитка. – Ось і получив…
    В цей час з хати вийшов Данило, кинувся до Василя, та той наставив рушницю на нього, прикрикнув: «Не роби дурниць, а то ляжеш біля свого родича поруч».
     Далі не зовсім все пам’ятаю – бігла селом і…плакала.
     В подвір’ї Марії присіло велике горе. Люди мовчки дивилися на мертвого Максима, якого перенесли і положили на лавку біля хати. Мати вже не голосила, тільки стояла і ніжно гладила свого синочка по голові.
    Через годину прийшов заступник Семена  Прокіп Пилипович. Сказав, що Семен Миколайович дуже рано поїхав в район, буде після обіду. Все, що сталося, розбереться.
    - А вбивців будете судити, чи? – не витримавши, запитав Данило.
- Не знаю…Будуть мотиви – накажемо. Ні – відпустимо.
    Нічого розумного не почули родичі від Прокопа.
    Семен приїхав з району добре під вечір і зразу же поспішив в обійстя сестри. Побачив мертвого брата тихо запинаючись словами,  промовив:
    - Не винен я…Розберусь сам…
    Поховали Максима  на третій день. За гробом йшло дуже багато людей. Семен попрощався з братом біля батьківських воріт, пішов широким кроком в бік свого будинку.
    Жителі  чекали, що скоро арештують Микитку і Василя – та, цього не сталося. Обидва говорили одне і теж, що Максим став тікати, вони і вистрелили.
   …- Як тобі живеться, Василю? – запитала якось Марія, зустрівши в селі  вбивцю свого брата.
    Промовчав, вовком подивився на неї, пішов скоренько в другий бік.
    Через два місяці хтось приніс звістку, що Василя вбили в Глибокій долині його же товариші. Верталися з якогось села, де  слідили  за сином мельника, що допомагав білим офіцерам, стали щось ділити між собою. Видно не поділили і тоді  один із них вистрелив.
    Скоро і Микитка пропав  в чужих краях. Після вбивства Максима його відправили в якесь місто наводити порядки нової влади. Мати довго не знала за смерть сина, та коли дізналася, побігла до Семена, а той заспокоїв жінку, сказав велично: «Загинув за правду». Ось так закінчили життя ті, які стали вбивцями Максима.
     …Летіли літа, як вітри у бурю. Час лягав на плечі людей, носив різні зміни в їх життя.
    Після смерті Максима довго хворів його батько. В обійсті порядкувала в основному його дружина, та і та часто хворіла, мовчки переживала все, що сталося в їх родині, в сім’ї, в житті.
    Через п’ять років, присівши біля яблуні в саду, помер Микола Романюк. Жінка пережила свого чоловіка на три роки.
  У тім місці, де колись був вбитий Максим, Марія посадила молодий  сад. З літами він виріс, зацвів, став давати врожаї. Ось тільки у садочку було одне місце, яке Марія залишила так, ніби там ямочка. В ній вона посадила волошки, які поливала, плекала, голубила. Мабуть знала тільки вона, чому саме польові квіти росли там. А коли її перепитували за них, відвернувши голову, тихо казала: «Вони мені очі  мого брата нагадують».
…Люди говорять, що все можна зупинити, не можливо зупинити тільки час. Перед самою Великою Вітчизняною війною Семен перебудував свою хату, посадив новий сад, склав план, що на батьківській подвір’ї поселиться жити його синок. З сестрою підтримує гарні відносини, хоч …Марія інколи дивиться на нього зневажливо.
     В селі тихо йшли розмови, що скоро може вибухнути війна. Про неї знав і Семен, але не дозволяв нікому розносити ці розмови, партія забороняла нагнітати обстановку. Як би не ховали партійці відносин Радянського Союзу з Німеччиною, те що скоро почнеться війна, знали всі. І вона прийшла якраз на початку літа. Уже зріли в полях хлібні ниви, в садах виповнювалися фрукти, в долинах радували очі колгоспників овочі.
    …Село ніби зменшилось, стулилось, посіріло від горя. Сотні молодих чоловіків в перші дні воєнних подій пішли на фронт. Серед них пішов воювати і Семен Романюк. Додому писав не часто, коротко повідомив що був два рази раненим, мав нагороди, тішив словами жінку і дітей, що вернеться з Перемогою. Так воно і сталося.
     …В післявоєнні роки зболені і голодні Семен Миколайович працював головою сільської Ради, дотримуючись того, що жило в нім з часу, коли він молодим хлопцем став в ряди більшовиків, мріючи про щасливе життя для всіх людей великої Радянської батьківщини. Коли він виступав на мітингах, зборах чи вечорах відпочинку його голос звучав так, що ніхто не міг його не прийняти і  не залишити в собі. А тітка Гафія  сказала якось йому прямо в лице:
    - Ти родився трибуном!  Може це і добре, а може …
    Так і не дізнався Семен, що мала в вигляді жінка, коли так говорила. Тільки через  роки, які йому було відведено прожити, він зрозумів, що не доказала тітка. 
     …Чимало утекло води в річках, поки першою сивиною не вдарило Семена в висок. Вже синок його виріс. Вже своя  нова хата привикла до нього і його сім’ї. Вже багато нових керівників змінилося на посадах голови колгоспу, секретарів партії, голів сільської Ради, – а він,  Семен Миколайович, давній, затверділий, працьовитий і невгамовний чоловік радянської влади не покидає працювати і тягнути лямку тої посади, яку йому виділяла партія.
     Не раз, присівши біля оселі під крислатою грушкою, ходить Семен думками  в далеке минуле, і щось болить в грудях, при споминах. І куди роки так скоро відлетіли! Сиві тривоги мандрують серпневими днями, кивають на вересневі далі, що вже набігають в його дороги. Сняться батьки, та не може він допроситись у  них, щоб вони поговорили з ним. Відвертають голови в бік, ідуть кудись. Один раз прокинувся Семен від того, що його покликав Максим. Не спав вже, коли  голос знову повторився:  чіткий, виразний, прямий. Кілька днів ходив Семен схвильований. Зайшов до Марії, присів на диван, сказав схиливши голову:
    - Що мені робити? Максим зве мене до себе.
    - Гріх маєш великий  за брата. 
    - Повір мені, не знав я, що він ховався у тебе…
    - Нехай  Бог простить за все, що ти наробив. Я сестра твоя –  прощаю тобі, а от люди… не знаю, чи простять коли-небудь…
    Птахи зібралися в відліт. Покидають теплі намріяні гнізда, гуртами збираються, раду радять, прощальні пісні виспівують. Осінь відкрила свій календар, перегорнула першу сторінку, кинула перше золото на клени.
    Семен вийшов з хати, сказав дружині:
    - Їду в район. Буду пізненько.
    Після обіду небо зібралося хмарами. Дощ посіяв густо, спішно, дружньо.
Простір бурчав, сичав, гнівився чогось. Люди спішили в хати, бо осінні зливи бувають раптовими і зимними. На дворі ставало все темніше і темніше, наче ніч присунулась тісно і надовго. Коли вдарив грім – село враз  притихло,
стулилось в собі, заплакало від поривів вітру і хльосткого дощу.
В цей час в п’яти кілометрах від села їхала підвода. На возі сидів Семен і їздовий. Коли дощисько сипнув так, що аж  коні злякалися, їздовий сказав боязливо:
    - Може зупинимось і перечекаємо зливу?
    - Ні. Треба їхати. Все рівно намокнемо добренько.
    - Під воза заховаємось. Може пронесе.
    Семену дуже хотілося не намокнути, але побачив себе під возом з їздовим, не згодився, вйокнув на коней:
    - Ми же мужики, а не пани! Не розмокнемо.
Коли  доїхали до села, змерзли так, що руки трусилися від холоду.
    Додому Семен біг – бо відчував, що голова крутиться, а по тілу холодні бляшки бігають. Переступивши через  поріг, гукнув дружині:
    - Приготуй гарячого чаю.
     Ковтав напій довго, здригався, тер руки. Потім ліг і… прийшов в себе вже  в лікарні. Боляче дивився на лікарів, дружину і дітей. Цілий тиждень пив  ліки, не цурався уколів, слухав і стогнав, коли його натирали. –
    - Потрібен рентген, - прослухав легені у Семена сказав  головний лікар і, поклавши свою руку на Семенову, добавив: - Лікуватися вам потрібно, а не думати, про роботу. Чув, ви вже з замісником плани якісь складали. Так чи ні?
    З цієї осені Семен став частенько хворіти.  На роботу ходить через день і  то до кінця робочого дня не досиджує. Лежав в районній  лікарні, та одного разу, ховаючи очі, молодий лікар повідомив його:
    - Тримати вас тут не можемо. У вас туберкульоз. Відправимо в іншу лікарню. Там  будуть лікувати гарно, надійно.
    Стало страшно Семенові, наче вирок винесли. В туберкульозну лікарню не поїхав, зате побував в  обласнім диспансері. Трохи покращало та тільки на короткий час.
    - На пенсію вам потрібно йти,  - слухаючи, як дихає Семен, рекомендує  лікар.
Промовчав, а через два тижні оформився на пенсію.
     Весна гарна, розлога, привітна завітала в село. Різнокольорові птахи, мов коралі, літають над садом Семена, розносять голосні співи. Дивиться на них чоловік, зітхає. Знає, недовго залишилося слухати їх. Відчуває, що це остання його весна.
    В один ранок прокинувся  Семен від запаху черемшини. Вийшов у садок, присів на лавці, вслухався в звуки, здивувався, що до цього часу не знав, як це  природа може видавати такі веселі мотиви. Співали птахи, гуділи джмелі і бджоли, перекрикувались кури, крутив хтось корбу біля криниці, в дорозі витягували музику колеса возика, хтось когось гукав, сміялися дівчатка, йдучи до школи. Все  разом – цілі музикальні переспіви. Стало жаль  себе, що не старий ще, а вже потрібно вмирати. Ой, як  хочеться жити!  Думки літали в пройдешнє, збирали там кусочки життя, які колись мов воду пропускав через пальці, не звертаючи на них уваги. А ці кусочки були дуже важливими, бо з них складалося велике буття, в якому він спішив, забуваючи, що не вернути того, що кожну днину  проходить  десь без нього. Так тікали від нього літа. І ось нині він схаменувся, озирнувся в минуле, прийшов до висновку – життя прожив погано. Плакав в куточку саду, щоб ніхто не бачив і не чув. Тішився нинішнім днем, заставляючи себе радіти всьому, що бачиться, що є, що сміється до нього кожну мить.
Якось, присівши в хаті біля дружини, пожалівся:
    - Відцвів мій сад. Не дав того врожаю, який я хотів мати. Мабуть пустий був цвіт на деревах, бо не зумів я їх доглянути.  Вітер розніс пелюсточки по всьому світі. З ними відсипались і мої днини.
    Дружина знала, що скоро, дуже скоро обірветься ниточка буття її чоловіка. Не судила його ні словами, ні думками. На запитання людей, як почуває себе Семен Миколайович, відповідала тихо:
    - Поганенько…Та хто знає, як може бути далі…
   Травень витягнув трави, заквітчав сади, сипнув дощиками, які принесли селу радість. Вмитий  недільний ранок ходить від подвір’я в подвір’я,  носить пісенні передзвони, наповнені радісними  надіями на барвисті дні. Семен вийшов з хати, присів на лавку біля яблуні, став прислухатися до травневої скрипки. Звуки її линули  з небесної далі, нагадуючи  молоді роки, любов, що  ввійшла в нього до дівчини, яка  скоро стала йому  вірною і надійною дружиною. В музиці жило щось ніжне і дивне – аж плакати хотілося від щастя. Та раптом  залоскотало в грудях, затремтіло в горлі, страшний кашель обручем стягнув голову, боляче здавив все  тіло. Зібрався встати – не зміг. Коли біль уляглася, відчув себе таким кволим - не міг навіть думати. Провів рукою по обличчю, вдихнув повітря, заспокоївся. І тут з дороги  до нього долинув чийсь високий злий голос:
    - Вмираєш, виродку?
    Не відізвався на питання, стишено приліг на лавку, закрив очі.
    - Мовчиш? Чому не відповідаєш? – знову донеслося до Семена. – Життя  твоє вже недовге. Завдав ти людям багато суму…Час розплати не за горами. Ніхто тебе не прийде ховати. Бог не простить тобі ні твого брата, ні  батьків, ні тих великих гріхів, які ти зробив на світі,  ТРИБУНЕ.
    Семен хотів подивитися, хто це говорить – та не зміг піднятися на ноги. Голос враз затих, відійшов  кудись. Не чути було ні кроків, ні шарудіння, тільки тиша запанувала така висока і широка, - здалося ніби він вже не на землі, а в  Безмежних Просторах.
     …Ховали Семена спішно. Було жарко, душно, безхмарно. За труною, яку везли на возі,  йшли тільки родичі, голова Сільради,  один бригадир   і дві сусідки. Село ніби не чуло і не бачило нічого. Воно не прийшло попрощатися з людиною, яка вік прожила тут. Хто знає, чого воно так поступило.
   
   
   
                ЛЕГЕНДИ ПОДІЛЬСЬКОГО КРАЮ
               
               
               


               
                НЕПРИКАЯНА  ДУША


                Боги живуть, допоки ми живемо…
                Г. Чубач
               
               
    Січневий ранок дивиться на мене крізь шибку прозоро-білими очима,  підморгуючи  великими пушистими віями. Та нараз якось тихо зник, немов його і не було.  Рвучко встаю з постелі. За вікном біла ковдра встелила весь двір.
    - Матусю! - говорю скоресенько, -  снідати, бо вже запізнююсь до бабусі.
    Поспіхом цілую неньку, спішу з хати. Рип! Скрип! – хрумає під ногами сніжок. На сонячних промінцях легко гойдається зимовий день. Мільйони  іскор виграють навколо золотими блискавками. Через двадцять хвилин  відкриваю знайому хвіртку. Бабця стоїть  у порозі оселі, весело розсіваючи пташкам хліб і зерна пшениці, а побачивши мене ласкаво питається: 
    - Надовго?
    - На два дні.
    - І то добре.
    - Годуєш своє птаство?
    - Ага. Зараз розвішу на яблуні сало для синичок. Вони уже давненько на нього чекають.
    - Я у садок.
    - Йди. Він нині особливий. Вбрався у все біле. Свято зимове зустрічає.
    Від городнього перелазу до садочка видно мої сліди.
    - Як тут спокійно і добре! –  кажу голосно.
    - В моїм обійсті  добро росте. Я його все життя сію, - відгукується бабця.
    Крокую повільно, розглядаю дерева, кущі, камінний мур. Зупиняюсь біля великого старого дуба. Скільки себе пам’ятаю він тут був є і думаю що буде ще довго. Крона його загороджує клин городу, та це нікому не мішає, зате під ним можна гарно спочити в гарячі літні дні. Дерево знає багато всього, бо, як розповідає бабуня, на своєму віку дуб бачив і чув те, про що не знали і не чули люди. Інколи він  розказує  дивні повісті, в яких живе історія села, краю, землі. На моє питання скільки років дубові бабка сказала, що купила хату разом з ним.    
    Хруст! – упала гілочка від напруги снігу. В подвір’ї заголосила курка: Ко-о! Ко-о! Ко-о! – розказуючи всьому світові, що знесла яєчко. У сусідки звучний чоловічий голос просить відкрити ворота.
     Збираю сільські звуки, думаю, якби я була композитором, то  об’єднала би їх і отримала б готові мелодії для музичного твору.
    Хрум! Хрип! –  до мене іде бабуся, співуче говорить:
    - Врожай яблук буде гарний. Сніг шапками на деревах, ніби хоче показати людям, щоб зарання готовились до сільської роботи.
    - Буду приходити  працювати з тобою  в городі, - обіцяю гарно. –  Люблю сільське господарство.
    - Добре. А зараз ідемо в хату, там нас чекає тісто, зроблене на пироги.
    В кімнатах тихо і тепло. Сідаю на канапку, придивляюсь як бабуня вимішує тістечко.
    - Снідати будемо? – питає   бабуня.
    - Дякую, уже снідала.
    - Вигідні гості у мене. Бери фартух, сідай ближче.
    - З чим пироги? – питаюсь, розкачуючи тісто.
    - З  маком і яблуками.
    - Бабусю, - потираю мукою долоні, - давно хочу запитати, звідки у тебе канапка?
    - Твій дідусь привіз її з Варшави. Крім неї він ще привіз шафи, стіл, стільці, кухонний мисник і два дивани. Дещо згоріло в пожежі, дещо залишилось.
    - Крім канапки, що залишилось?
    - Один диван і шафа. Злегка понівечились від того, що тримала їх  в старому льоху. Коли згадую – плакати хочу.
    Через  півгодини бабуня уже засунула в пічку пиріжечки, приказуючи: «Випікайтесь рум’яненькими і м’якенькими!»
     Запахи заповнили хату, понеслися в двір, в дорогу.
    - Гостей чекали? – почулося з сіней.
    - Завжди раді, - відказала бабка, відкриваючи навстіж двері тітці Марті.
    - Смачно пахне. Аж до Тимофієвого двору чути духмяність ваших пирогів, - скидаючи велику хустку, сміється гостя.
    - Сідай за стіл. Через кілька хвилин будемо їх смакувати, - наливає сметани в мисочки бабка.
    - Новини я вам принесла. Розкажу зараз, як дід Микола сварився з Теклею. Вередлива вона жінка.  Розвалила тин Миколі, сказала, що він завалився від снігу.
    …Сільські новини так і сипались з тітки, а ми з бабкою реготали, бо так, як їх може передати Марта, в селі нікому не під силу.
     - Піду я, - встає гостя і, забувши сказати чого приходила, іде з хати, махаючи нам рукою.
   - Люблю її, - каже бабуня. – Бідно живе, зате ніколи не сумує.
   - І мені вона подобається. 
   - В ніч буде мороз. Принесу  дров і пеньків, бо грубка про це вже нагадує. Бач, як  повільно дихає, не хватає жару, - киває на пічку бабка, і одягнувши  кожушину спокійно йде з хати.   
     Нахиляюсь до шибки, дивлюся в подвір’я. Гілка вишні в гойданні, мабуть вітерець прибіг до неї. Хлів у білій шапці нагадав мені Діда Мороза, про якого багато розказувала і розказує бабця. Я не вірю в нього, але …десь глибоко в душі живе щось незрозуміле, а може дійсно Колись і Десь жив такий Дід 
    - Я казала, що мороз нині погуляє в нашім краї. У дворі вже підсвистує  вусатий вітрець. Мені жаль дерев, коли  він їх несамовито хитає, - веде балачку бабка, кладучи біля грубки дрова.
    - Мама каже, що в темні ночі родяться казки. Як це вони родяться. У них що є мама і татусь?
    - Ти у мене оригінальна внучка. Навіть твої питання  збивають мене іноді з толку. Родяться –  не означає, що вони мають батьків, – це висловлення таке. Сама подумай – звідки береться казка? Її придумують люди. Іноді вони використовують якийсь випадок, що трапився у житті, або  якесь видіння спіткало, чи пригода  догнала його, – і на основі цього появляється казка. В своєму житті  чула багато казок, та нині тобі розкажу не казку, а видіння. Якщо б ти мене запитала, які ночі я люблю, – відповіла б, що мені вони всі подобаються. Як не любити чорну як смола ніч?  А іноді вони бувають такі  світлі -  хоч книгу читай.   
     Бабуня усілась в крісельце, яке  вона називає своїм і, зиркнувши в вікно, тихо, по-змовницькому каже:
    - Звідси не видно, коли це було. Ти тоді зовсім маленькою була, і жила в місті з своїми батьками. Залишившись одна, я вирішила вигодувати кабанчика, щоб мати м'ясо на всю зиму. Виросла свинка гарненька, нівроку. Сама не впораюсь з такою працею. Домовилась з сусідом, який обіцяв допомогти. При цій роботі потрібна солома, щоби смалити. А в мене її не було. В той час соломку пильно берегли для колгоспної худоби,  навіть виписати було неможливо. Надумала собі, що в ніч піду до ожереду і поговорю з сторожем, аби дозволив взяти мішечок соломки, обіцявши йому кусок сала. Так і зробила. Лягла спати і ніби впірнула  кудись. Сон був солодким, бо проснулась  від того, що не знала яка пора. Виглянула у вікно, а там так світло, хоч листи пиши. Мішок під пахву, бутерброд для сторожа  в кишеню, вийшла тихесенько з оселі, взяла напрямок до поля. Місяченько, мов кружок золотистого воску, тільки не пахне. Підморгнула  йому, тихо поклонилась нічному дозорному, пішла, тамуючи кроки. Зірки потріскують, виграють тихими срібними передзвонами. Думки зв’язалися вузлом – прошу Господа Бога, щоб допоміг мені.
    - Не боялася  іти одна? – питаю бабуню.
    - Чого боятися? Світло, тихо, не зимно. Снігу мало.  Дороги втерті саньми, людьми. На душі затишок мирний і добрий. Глянула в сторону, де стоїть ожеред, усміхнулась, що скоро буду біля нього. В цю мить в полі стояла така висока і спокійна тиша, що сльози виступили на очах від благодаті. Тут я раптом примітила ніби хтось з правого боку в віддалі іде. Подумала – сторож  побачив людину, хоче зустріти. Набрала в груди відваги, стала йти тихіше. За п’ять чи шість метрів той, хто йшов назустріч до мене, зупинився. «Добрий, ранок!» - кажу привітно. Відповіді не почула. До голови прийшла думка, що сторож хоче мене налякати. Йду до нього ближче, а Хтось чи Щось відходить далі. Не злякалась, тут же згадала – мешканці села говорять, що в цих місцях  бачать неприкаяну душу, яка ходить і … плаче, ніби чогось шукає. Стало моторошно,  та що мені було робити, набралась духу задаю питання: «Чого душі треба?» Постать раптом стала на коліна і перехрестилась. Я теж стала на коліна і почала голосно молитися. Отак і читали ми молитви світлими словами до Господа Бога  з проханням дати душі спокій небесний. Через кілька хвилиночок глянула, а переді мною уже нікого немає. Ще раз перехрестилась, поклонилась на чотири сторони світу, пішла до ожереду.
    Сторожа там я не знайщла. Набрала соломи і втоптаною стежиною дійшла до села. Дома, глянувши на годинник, ахнула – три години ночі. Усміхнулась, подумала: «А чому би мені ще раз не піти до ожереду?» Знову мішок під пахву, читаючи в думці молитву, пішла  за село. Вернувшись назад, присіла на канапку, до самого ранку молилась Богу за всі  гріхи чоловіка, душа якого показалась мені.
    - Коли йшла вдруге до ожереду, нікого не зустріла? – спішно звертаюсь до бабусі.
    - Ні. Зі мною йшов досвіт. Сміявся тихо, бо в цей час дуже приємні сни ходять до людей. А мені цього було й треба.
    - Ти сказала, що тобі в ту ніч зустрілась неприкаяна душа. Що це значить?
    - Неприкаяна – це та душа, яка знаходиться між Тонким світом і Землею. Я тобі вже говорила, що Тонкий світ діє для померлих душ. А ще можна сказати, що неприкаяна душа та, яка ніколи не каялась в гріхах, коли жила на землі.
    - Чому ця душа не попала туди, куди відходять душі людей?
    - Ти хочеш, щоб я тобі розказала історію життя цієї душі?
    - Ага. Розкажи.
    - Багатенько років тому назад, якраз там, де нині роздоріжжя між нашим селом і Мовчанами, був хутір багатого чоловіка по імені Прокіп, - підкинувши в грубку дров, продовжила розмову бабка. -  Скупий був дядько. Від цього і не одружився. Мав гарне господарство, коней, биків, корів, свиней. Жив сам в своєму будинку, який був схожим на нього: сірий, міцний, з маленькими вікнами, тісними дверима. Допомагав йому в хазяйстві бідний чоловік – без родини, без талану, без надії на краще життя. Отак і жили вони тихо, самотньо. Щоб годувати скотину, сіно і кукурудзиння Прокіп тримав біля хати, а солому – в полі, в ожереді. Зимою сам  їздив за пашею для худоби. Любив працювати до сьомого поту і цим самим показував людям, що він багатий, бо робить за трьох, копить капітал. Одного року вийшов недорід. Прокоп не бідує, у нього запаси з минулого в коморі і в копицях. Коли у селян не хватило паші для худоби, стали просити Прокопа дати в борг. Довго думав, поки декому перепадав віз соломи. А тут зима, як на зло, довшає, кидається снігами, морозить людей. Ранок розбудив Прокопа  свіжим повітрям, блакитним небом, гарним настроєм. Спритно сівши в сани, поїхав  до ожереду, радіючи, що має чим годувати своїх корівок, коників, волів. Тільки там його чекало розчарування - хтось в ніч підібрав трохи соломи. Задумався. «Значить крадіжку робите?» - сказав в голос. – «Я  скоро узнаю, хто тут господарює без мене» 
    Вернувся  він додому веселим. Вечором, тихесенько вийшов з хати поспішив в поле. Тішиться, думку пряде, що в таку ніченьку зразу зможе пізнати злодія. Недовго думаючи, вирив в ожереді  ямку, зарився в неї, засміявся задоволено. Сон прийшов до нього зразу же, привик  лягати спати з раннього вечора. Які йому сни снилися, ніхто не міг знати, та видно були вони  медово-барвисті, бо не прокинувся і не побачив, коли в небі появились хмари, а скоро подули злі, несамовиті, круті вітриська. Стара зима не на жарти сипала снігами і кружляла вітрами. Хуртовина перейшла в віхолу, не стало видно ні землі, ні неба. Прокинувся Прокіп від холоду. Відкинув солому, а в очі вдарив вітер з снігом. Чи може він злякався, чи подумав, що потрібно скоріше добратися до свого обійстя, чи щось інше змусило його йти в напрямку свого мешкання –  невідомо. Тільки ту зиму і ніч в ній, не можливо було ні уговорити, ні перемогти – страшна віхола заблудила Прокопа і…він замерз у полі. Знайшли його через три дні. За труною йшло не більше десяти чоловік – родичі небога. Не можу сказати, коли саме люди почали вести розмови, що в полі ходить душа Прокопа і просить молитви за його гріхи. Дехто згадує його, як великого грішника і посилає в небо молитву, а дехто каже, що він цього заслужив. Я же думаю -  не можна так чинити – треба просити Вищі Небесні Сили, щоб забрали його неприкаяну душу в той Світ, в якому перебувають всі душі людей після життя на нашій планеті. 
    Бабуся поклала невеликий пеньочок у грубку, затримала погляд в  відкритих дверцятках, задумчиво хмикнула. На її лиці враз відбились яскраві промінчики, від чого обличчя стало рожевого кольору.
    За вікном щось голосно тріснуло. Я відсунулася від стіни, озирнулась на двері.
    - Це тріщить віконниця. В морозні дні вона завжди потріскує, - посміхаючись, каже бабуня. – Коли  була такою як ти, теж могла довгі вечори слухати різні оповідання матері. Батько присідав поруч з нами,  слухав все про що йшла мова, з задоволенням покручуючи вуса.
    - Хочу тебе запитати, ти більше не зустрічала душу Прокопа? – погладжуючи кішку, питаю бабцю.
    - Ні. Молилась і молюсь Богу за нього.
    - А хто зостався на його місці?
    - Небіж там став хазяйнувати. Говорили, що був він зовсім іншим чоловіком: ввічливим, добрим, спокійним.
     - Тітка Василина розказувала мамі, що при старій хаті Мартинків, яка вже валиться, ночами хтось бере воду з криниці і співає  стародавні пісні. Нікого не видно, а дзвін корби, веселий мотив і хлюпіт води всі чують, - кажу я, присовуючи до себе одіяло.
    - Можливо і так. Клади собі подушечку під спину, розкажу тобі за сім’ю Мартинюків.
    …Під веселі перегуки зими, під тріщання віконниці, під сопіння старого кота, який спав біля мене, я ще довго слухала бабусині повісті до тих пір, поки не почула, як наді мною тихо схилився Старий Дуб, і голосом бабусі запитав: - «Ти вже спиш?» 
   




                СВИНЯЧЕ  РИЛО


                Були часи, колись були…
                Г. Чубач

       Стою біля дверей хати, дивлюсь у садок, де грайливий вітерець згортає до купи листочки, щоб через мить їх знову розгорнути. Осінньо квітують хризантеми. Кущ калини червоними ягодами соромливо розказує комусь, що жовтень всю ніч провів біля неї. Високий крислатий горіх поволі скидає листя, журить, розстаючись з теплом. З хати виходить бабка з килимом.
    - Ти куди? – питаюсь бабуню.
    - Постелю на лавці. Сядемо й поговоримо.
    - А ось і мама іде, - киваю очима на неньку, що несе в череп’яній мисці соковиті жовті грушки.
    - Одарка вгостила, - весело усміхається матуся.
    - Що вона нині тобі розказувала? – пробує руками грушку бабка і, повернувши голову в мій бік, добавляє: - Солодка і духмяна. Таких грушок в селі більше ні у кого немає.
    Мати ставить стільчик навпроти нас, сідає, і зиркнувши в бік сусідчиного обійстя, каже:
    - Цікаву розмову мала нині з Одаркою. Згадувала, за свого дідуся, який він був хороший господар,  роботящий, терпеливий, мудрий. Пішов в неземні світи, залишивши дітям і внукам гарне добро, нажите ним за роки.   
     - Що був її дід гарним хазяїном – правда. Але те, що мав він в собі заздрість – теж правда. Одарочка про це нікому і ніде не каже. Злість його велика брала, коли  бачив людський достаток, - кусаючи грушку, балакає бабка.
    - Їй мабуть не хочеться говорити про негативний характер діда, - усміхається ненька.
    - А за Свиняче рило Одарочка не згадувала? – хилить бабка в мій бік хитрий погляд.
    - Яке рило? – питає мама.
    - Свиняче.
    - Ні. Не чула про таке.
    - І не почуєш. Я вам зараз розкажу цікаву історію про це рило. Всідайтеся добренько, повість довгенька. Мені тоді було років вісім, а може більше, - жваво починає свою повість бабуня. - Село не переставало говорити за Микиту Вітрюка, який прийшов в наш край з Карпат. Зразу же купив землю в Батіжковім  полі, побудував хату, а навколо обійстя  появився високий тин. Хліви і стодоли не похожі на наші – широкі, високі, ладні. Господарство Микити немале, за ним потрібно слідкувати, підтримувати. Жив чоловік один. Дружини у нього не було, говорив, що  приїхав за нею в наше село. При цьому реготав бадьоро і смішно. З себе Микита був не дуже гарним: невисокий на зріст, з великими руками і ногами, з волоссям, яке скоріше було рудим, чим світлим. Очі чоловіка допитливі, великі, розумні. В селі появлявся нечасто. А коли прибував на ярмарку, крав жіночі погляди, ховав їх у собі. Більше всіх  прийшлась йому до вподоби молода вдова, у якої чаруючий усміх. Підходив близько, радісно зиркав в глибину її очей, запитував: «Підеш за мене?» Молодиця сміялася, грозила пальчиком, йшла далі. В святкові дні сільським дітям Микита  роздавав пряники і цукерки, а чоловікам підносив чарку доброї горівки. Селяни до Микити відносилися по різному: одні його хвалили, інші – гудили. Та це не ображало чоловіка – він знав своє:  працював, не гнівався ні на кого, не сварився, не займався брехнею і пересудами. Через деякий час Микита вирішив взяти  собі молодого робітника, щоб допомагав йому в господарстві. Такий працівник знайшовся – син одної вдовиці Сергій – хлопець не одружений, гарний і працьовитий. За угодою – Сергійко мав один вихідний день в неділю. Всі шість днів працював у Микити, а ночувати ходив додому.
    Привик хлопець, знав своє місце, любив роботу і плату за неї. В старі дні осені і в зимові хуртовини, коли день короткий, а ночі темні мов смола –  не легко було хлопцеві добиратися до своєї оселі, та він не скаржився нікому і ніколи.  Одного вечора Сергій тільки-тільки переступив поріг своєї домівки, коли згадав, що забув закрити браму у стодолі Микити, а на вулиці вітер почався, може її зірвати і тоді хазяїн буде гніватись. Зиркнувши в вікно, спішно одягнувся, сказав матінці: «Скоро вернусь».
    Суворе осіннє поле розкинулось перед Сергієм широкою мокрою ковдрою. Дощик припустив так дрібненько і так густенько, здавалось ніби хтось через сито його  висіває, щоб не залишити ні крихточки сухої землі. Натягнувши шапку на чоло, хлопець прибавив ходу. Дійшов до садиби Микити, відчув, що дуже впрів. Обійшов хліви, направився до стодоли,  коли побачив, що там блиснуло світло. В першу мить злякався, подумав за пожежу. Та тільки те світло насилу миготіло. Притулився  до стіни,  знайшов щілиночку між дошками, став через неї вдивлятися, що то там світиться. Погляд спинився  на середині стодоли, де горіла свічка. Навколо неї сиділи якісь чи то тіні, чи люди. Придивився пильніше, зрозумів – то були не люди, – а страшні і чудернацькі потвори. В одного на голові  курячий гребінь. У другого – лице заросло волоссям. Третій – нагадував тонкого, гидкого пса з козячими ногами. А в четвертім Сергій узнав Микиту, бо він говорив своїм голосом, тільки взамін голови у нього було свиняче рило. Хлопець, узрівши ватагу нечистих, – в одну мить зірвався і чимдуж понісся до села.
    Три дні мати приводила Сергія до пам’яті. А коли хлопець відкрив очі, першими його словами були: «Де я?»
    Ненці син розказав все, що побачив в стодолі Микити. Знаючи вдачу хазяїна, Сергій попередив матінку, щоб нікому про це не розказувала. Та хто може знати, кому і коли вдова відкрила бачене її сином. 
   По селі пішли розмови, що Микита багатство своє має від нечистого. Деякі жителі називали його бісом, запроданцем душі, посилаючи йому прокльони і недобрі побажання. Селяни стали називати  Микиту – Свинячим рилом.
     Хтось доніс до Микиточки  все, що люди тереблять в розмовах – та він тільки дзвінко сміявся на ці пересуди. Поступово деякі люди стали говорити,  можливо то Сергію все привиділось із страху і втоми.
    Сам же Микита займався своїм господарством так, як він це міг робити. Все в нього було в достатку і вчасно зроблено. Допомагав йому тепер в хазяйстві чоловік з сусіднього села, по імені Яким, людина одинока і ввічлива. Коли селяни  запитували робітника, чи бачить він в господарстві чортів, він усміхаючись казав, що його хазяїн щовечора грає з ними в карти. Більше люди не приставали до нього з такими питаннями.
   На свято Пасхи Микита прибув в село на парі чорних коней. Зупинився біля хвіртки темноокої вдови, гукнув:
    - Вийди до мене, сказати щось хочу!
    Жінка вийшла, стала біля хвіртки, глянула на Микиту привабливо.
   Дивився на неї чоловік хвилиночки дві, потім нагнувся прошепотів голосно:
   - Через рік прийду свататись.
    Весна відіграла сопілками, дала дорогу літу. Сонце піднялось високо, пригріло, селянам, що пора братися до жнив.
    Від людей в селі ніколи нічого не можливо заховати і утаїти. Примітили вони, що до Микити став частенько приходити в гості Лівонько, майбутній дід Одарки.  Непоганий з себе чоловік: людяний, знає ціну праці, дбайливий – тільки мав погану риску в характері – був дуже заздрісний. Чужі здобутки, багатство, прибуток – його виводили з себе. Він навіть хворів від цього. А тут зачастив до Батіжкового господаря, ніби  вони рівня між собою. Про що говорили – ніхто не відав, але всі добре пам’ятали, як ще недавно розносив недобру славу Лівонтій за Микиту, коли Сергій розказав за Свиняче рило. Більше всіх розпускав він плітки, що багатство у Микити від недоброї сили.
    Сам же Микитка не ликом шитий, добре знав сільське населення, а Лівонтія – тим паче. Приймав його весело, садив за стіл, угощав гарно.
    В сльотливу осінню пору забрів Лівоньо до Вітрюка. Присів, став новинами ділитися. Господар піддакує радісно, словами затримує його,  ніби знає, чого той нині не бариться додому.
    Сутінки мохнаті від вологи, набряклі, важкі опоясали поле, долину, дороги.
    - Пора йти, - шукає шапку гість Микити.
    Вийшов Лівонтій в роздоріжжя, постояв кілька хвилинок, вдивляючись в бік обійстя Вітрюка, повернув праворуч до густої межі, до густеньких кущів. Присів напочіпки, сказав сам собі: «Ось тепер я дізнаюсь звідки у тебе, Микитко, стільки добра. Виведу тебе на чисту воду і всіх твоїх чортів. Або поділишся багатством, або…».
    З Чорненької долини потягнуло туманом, та не  злякався Лівоньо, перечекав години дві – рушив до хазяйських будівель Микити. Тихо, щоб не почув господар, переліз через ворота, присів біля хліва звідки непогано видно оселю. Трохи моторошно стало, та змусив себе  сидіти і чекати чогось особливого, яке приведе до багатства.
    Через кілька хвилин узрів Лівоньтій, як з хати вийшов Микита. Став у порозі, свиснув голосно. На його свист почулась відповідь, та така гулка і страшна, що мурахи побігли по тілу. В цю ж мить щось гепнулося біля Вітрюка, а він сказав радісно: «Забери і кинь, де зможеш!» Не встиг Лівоньо  подумати, що то було, як щось підняло його від землі і понесло в просторах. Скільки так летів – не знав, в коли впав в калюжу, прийшов до пам’яті. Озирнувся - стоїть в долинці недалеко від села. Навколо нього мокрота неймовірна.
    Зібрав всі сили, потягнув ноги додому. Знайшла чоловіка дружина Лівонія біля хатнього тину, де він стояв рачки і не говорив, а блеяв козою. В хаті сказав: «Я був на тому світі».
    Прийшов Лівонтій до тями через п’ять днів. Ховав очі від рідних і сусідів, пив гаряче молоко, відвар трав, який йому готовила дружина і матуся.
    На початку зими, коли перша хуртовина позаносила все навколо снігом, у Івана Теслі хтось украв пару коней і кілька овець. Господар чув, як скрипіла хвіртка, та подумав, що то вітер-бешкетник грається в жмурки з нічкою. Поки зібрався і вийшов у двір, злодії були вже далеченько. Відкриті двері у хліву розказали за біду. Стиснуло серце, запекло в горлі, закрутило в голові. Сидів і чекав ранку, щоб по слідах на снігу шукати скотину, яку хтось вивів з хлівів.   
    В цю ж ніч в обійсті Лівонтія почувся тупіт. Коли господар вибіг з оселі, щоб узнати, що то так тупотить – очам своїм не повірив – у його хліві стояли чужі коні і кілька овечок. Злякався не на жарт, став їх оглядати і… впізнав коней Івана Теслі. Що йому було робити? Догадався, хто зробив таку прикрість. Всі дороги і думки сходилися на Микиті. Це він придумав гру – віддячив за його збитки. Порадився чоловік з домашніми, рішив іти до Івана і розказати  все, що було у нього з Вітрюком, і як той посміявся над ним. 
    Коней і овець тут же перегнали в хазяйство Івана, а сам Лівонтій в той же день покинув  хату, подався до тітки в Заміхів, де і прожив до березня.
    Село ще довго сміялося і згадувало  Лівонія, якого добре провчив Вітрюк.
…Зима нагулявшись досхочу в останній раз проїхалась селом на білих санях, махнула комусь на прощання сніжною хустинкою, поспішила в свою Снігову Країну відпочивати.
    Перші прояви весни всілись в вербових котиках. В лісі появились квіти, на річках затріщав лід, а сонечко з насолодою і увагою до людей, стало пригрівати все тепліше і тепліше.
     В цей час Микита став частіше бувати в селі. А в один високий недільний день, він під’їхав  до воріт красуні-вдовиці, сказав велично:
    - Вечором прийду з сватами.
    …Весілля справили голосне і багате.
    Другого дня, після веселого весільного свята, Вітрюк, обіймаючи свою дружиноньку сказав:
     - Правити в кухні будеш ти. Все інше – моїх рук справа.
    …Лівонтій ще довго не показувався серед людей, ховав очі, не вступав в бесіди з сусідами, знав, що за нього говорять,  сміхом згадуючи  Свиняче рило. А Микита, при навіть дуже рідких зустрічах з Лівонтієм, спішно питав:
     - Чого не приходиш?
    Бабка поправила на плечах хустинку, озирнулася в бік вулиці, прислухалася до співу польової пташки, сказала:
    - Смачні грушки, ой, смачні! Покладіть в миску пироги і цукерки, віднесу   Одарці. Казала мені моя мати, що порожню посудину віддавати не можна. 
    Хитнулась хвіртка, затихли кроки, а ми з мамою знали – бабка понесла сусідці не тільки дарунок, вона принесе звідти нову казку, може цілу повість згадок за минулі роки. 



               




                ЯСЬКОВА ДОЛИНА

                Ой біжи, біжи досадо,
                не вертай до хати…
                В. Симоненко

    - Казку почути хочеш? – питається мене прабабка Марія?
    - Хочу! – весело перебираю кольорові камінчики, які ми з нею нині назбирали на  горбочку за селом. – Чого тебе Федотихою звуть?
    - Сто раз говорила. Федотом звали мого чоловіка. А мене – від його імені так величають.
    Давно знаю про це, та мені завжди приємно говорити з бабкою на теми, які зв’язані з її чоловіком, а моїм – прадідом.  Бабуся дуже любила його, а тому, частенько, навіть у казках  її позитивні герої носять ім’я  Федот.
    Підхожу близенько до бабці, тулюся личком, обіймаю тісно, лагідно кажу:
    - І чого ти у мене така розумна, не знаю.
    Бабуня сміється, примовляє:
    - Є у кого вчитися. Все я беру від тебе, навіть люблю ті ж оповідання, які ти любиш.
     - Тоді я поріжу хліб, намащу його маслом, заварю чай і… підемо в розмову велику-превелику, - чинно відходжу від бабуні і починаю різати житній хліб маленькими скибочками.
    - Маслом масти добре, а чай роби солодким. Та не забудь третю філіжанку. До нас нині завітає тітка Текля.
    Серпневий вечір почав убирати захід  рожевими квітками-хмарками. Далі неспішно став марніти, сіріти, темніти. В небі де-не-де замерехтіли перші зірочки. Така пора мені дуже до вподоби, бо тягне мене посидіти з бабкою біля хати і вести довгі розмови, які вона називає уроками життя. В них є все: оповідання, казки, спомини родини, роздуми про майбуття. Іноді до нас приходять сусідки або її подруги. Такі зустрічі вона називає вечорницями.  Ось і нині до нас повинна прийти гарна гостя.
    На стільчик кладу миску з хлібом. Бабка несе пузатий чайник, в якому запарила «свій» чай, так вона називає напій, який придумала сама. Любить вона його споживати ранками і вечорами, при цьому рекомендує  мені: - «Пий, будеш завше здорова». Напій-чай віддає малинкою, ожинкою, м’ятою і …вербою. В нього вона  ще ставить мед і сухі гілочки травиці, яку збирає ранками в старій леваді. Обіцяє скоро і мене навчити готовити такі чаї.
    - Гарячий, - накриваючи чайник рушничком веде розмову бабуся. – Нехай попариться.
     Р-р-р-п! – гукає хвіртка, сповіщає, хтось іде.
    - Вечір добрий! – підходить ближче тітка Текля. – Ось вам пряники. Сама пекла, - кладе на стільчику пакет і, озирнувшись в небо, сідає чинно на лавку.
    - Тітко, вам велику філіжанку, чи малу? – питаю жінку.
    - Велику. Бачу, що нині буду довго тут гостювати. Ось скільки ви смачного приготовили для розмов.
     - Вечір нині зіркопадний, - задумливо зауважує бабка.
    - Ненька говорила, що то не зорі падають, – то чоловічі душі летить в інший світ, - хитає головою тітка.
    - Може воно і так, - годиться бабуня. - А я чула, що не всі душі залишаються в Просторі, деякі з них повертаються на землю. Це не видумка – правда. Коли мама починала говорити про це, я нищечком сміялася. Та сміх сміхом, через деякий час сама узнала, що душа людини може вертатись назад.
    - Ти так розповідаєш, ніби бачила щось, - усміхається Текля.
    - Не тільки бачила, але й переконалась, що матуся правду говорила.
    - Коли це було?
    - Давно. Мені тоді шістнадцять минуло. Якраз такі роки, коли ти ніби й доросла, та …в голові ще багато від дитячого залишилось. Цілі дні я допомагала батькам в господарстві, а вечорами бігала до подруги, що жила на другій  стороні долини. Одного разу не розрахувала час, заговорилась з товаришкою, а коли зиркнула в вікно – о, Боже! На дворі було вже таки добре темно.  Йти додому вулицею далеченько, а навпрошки між городами і садками ближче. Ось тільки боялась я долинки, про яку говорили недобре.  Подумала, і…вирішила все-таки йти навпрошки. Вийшовши з Анютиної хати, побігла через сусідчин садок, далі обійшла оселю Закревчихи, і…сяйнула в долину. Не озираюсь, спішу, шукаю очима стежинку. Коли…зирк! –  стоїть незнайомий чоловік біля старого вербового пня. Я тут же  зупинилась. Злякалась. Ноги важкими стали, не хтять іти. Незнайомець так ніжно питається: «Це ти, моя Ясочко?!» Де і сили взялися! Рвонула так, що через хвилиночку у своєму саду була. Мати побачила мене захекану, бліду, з витріщеними очима, перехрестила, запитала: «Заспокойся. Господь з тобою! Що трапилось?» Я тут же все і розказала ненці. З того часу вірю, що душі людей можуть вертатися на землю.
    - Звідки ти взяла, що то була  душа, а не якийсь дядько або хлопець? – з недовірою питається сусідка.
     - На другий день мати повідала мені історію чоловіка, душа якого іноді появляється якраз в цій долинці.
    - Хто ж то був такий, про якого я не знаю? – дивується Текля.
    - Ти же з містечка. Не знаєш всіх історій  не тільки села, але й слободи.
    - Бабуню, я теж не знаю цієї історії, - підливаю в чашки чай.
    - Від вас нікуди не втечеш. Хотіла нині з вами поспілкуватися відносно Панька Кирилюка, як він мішанину переплутав з конюшиною, та …видно, що сільські плітки зачекають, а з вами поділюсь не написаною ніким повістю про велике людське кохання. Мені через три роки вісімдесят стукне, а Ясько, про кого піде далі мова, жив тоді, коли моя матуся дівувала.
    - Вона його знала? – спішу запитати. 
    - Знала. Жила недалеко, майже сусідами були. Коли починала за нього говорити, плакала. Ясько був хлопець з гарної, та не дуже багатої родини. Високий, світлолиций, з зеленкуватими, мов весняний день очима. Трапилось, що полюбив він  Орисю, дівчину, в якої тонкий стан, очі-волошки,  а коса до п’ят. Знала вона свою вроду, пишалася нею, закохувала в себе хлопців, покидала їх, іноді  навіть сміялась над ними. Узнала Орися і про кохання Яся. Вередлива була, збиткувала над юнаком, при зустрічах перепитувала, чи не розлюбив він її ще.
    Травень коси точить. Зве в долини, де трави підтягнулись високо. Зозуля розбудила Яся ранесенько, гукнула, що праця його чекає. Пішов хлопець в луг, взявся до косовиці. Ближче обіду, попід городи йшла Орися. Побачила Яська, зупинилась, сказала:
    -  Негарна у тебе долина. Зроби таку, як у пана Собанського.
    - Зроблю, - тулить юнак закохані очі до дівчини.
    Цілий рік працював Ясь на своїй долинці. Розкопав копанку, прибрав горбочок кольоровими камінцями, навіть лавочку приладнав. Люди дивуються, а він, наче чумний, працює і …радіє. Коли долина стала зовсім іншою, прийняла вигляд панської – Ясь пішов до Орисі, запросив прийти  подивитися, як він виконав її бажання. Завітала дівчина в неділю, сміялась весело, і підступивши близько до хлопця, прошепотіла:
    - Для зустрічі тут немає кринички. Викопай – прийду на побачення.
    Ясько тут же почав копати криницю. Коли забило джерело – побіг до Орисечки, ще з порогу радісно сказав:
    - Все. Криниця жде нас.
    Зла була негідниця-дівчина. Прийшла незабаром до  Яськової долинки, присіла на криничне цебриня, задумалась, а далі пішла в лагідну розмову:
    - Ти, випадково, не вмієш грати на сопілці? Ні? Навчися грати – тоді будемо мати іншу розмову.
    Все літо в долині люди чули ніжні звуки сопілки, то Ясь вчився  витягувати веселі і високі мелодії,  щоб задовольнити музикою примхливу дівчину.
     Збігло кудись літо. Пташки ключами в небі гойдають свої останні прощальні пісні, відлітаючи в теплі краї. Сільські  люди про весілля говорять. Ясько майже кожен вечір в долині сопілочкою розказує про кохання, про зустрічі з дівчиною, про майбуття з нею. Та не прийшла вона до нього. Ясь узнав, дівчина подала рушники другому хлопцеві. Не повірив в розмови. Зустрів її, глянув в очі, зрозумів, що люди кажуть  правду. В день, коли Орися виходила заміж, Ясь зник з села. Повернувся через місяць – худий, похилий, блідий.
    Пройшло кілька років. Ясько мало розмовляє,  весь час в праці, дуже любить свою долину, навіть зимою прибирає її.
    - А Орися? Вона знала про це? – торкаюся бабусиної руки.
    - Знала. Погано вона жила з  чоловіком. Не любив  її. Говорили люди, ніби  він був закоханий не в неї, а в одну заміжню жінку. 
    …Мене ніби хтось штовхнув тихенько, заставив глянути в небо. А там, в темній блакиті простору вилась золотенька стрічка за вогняною краплинкою-зіркою. Мить - і все пропало, впірнуло в глибину, куди людині не досягнути навіть розумом. Бабуся мабуть теж замітила падаючу зіроньку, бо зітхнувши душевно, відвела очі від простору, пішла до хати, винесла звідти паляницю, поклала на стільчик, вибачаючись, звернулась до нас:
     - Зовсім забула за неї. Спекла, накрила, щоб зм’якла. Смакуйте, вона замішана на відварі травиці, яку я називаю рожевою полуницею.
    - Бабуню, ти ж не закінчила повість за Яська.
    - А ти куди спішиш? Ми ще не порахували всіх падаючих зірочок. Глянь, знову полетіла, і не одна…
    - Нині дійсно вечір падаючих зірок, - присувається з стільчиком ближче до нас Текля. -  От добре, що я до вас завітала, а то би  минув  мені цей вечір  просто, пусто, не цікаво.
    - Цікаве ще попереду, - придивляється до паляниці бабка. – Зараз докажу оповідання за Яся. На чому я зупинилась? Ага, згадала.  Батьки дуже жаліли свого сина, радили йому одружитися, забути думати за Орисю, та …то були лише  чужі думки і поради. Ясь поступово уходив у себе, хворів часто, не хотів ні з ким говорити. Помер рано, коли йому було не більше тридцяти років. Орися прийшла попрощатися з ним, довго плакала, про щось тихо говорила, ніби просила вибачення. Коли зібралася вийти  з хати, поклала  на руки небозі носовичок, на якому була вишила червона троянда. Люди і цю новину перемололи  язиками. Та час минав скоро, не зупиняючись на особливих новинах села. Люди поступово стали забувати про велике кохання Яся до Орисі. Та якось неждано покотилась розмова, ніби то в Яськовій долині ночами хтось ходе, а іноді звідти чути  музику сопілки. Старий дід Трохим, сусід Яськових батьків,  розказував, що сам бачив Яся, який сидів на лавці біля криниці і дивився у небо. Молода жіночка, вертаючись від своєї тітоньки, спішила через Яськову долину і… зустрілася з його душею. Дехто не вірить, що душі ходять по землі, дехто стверджує, що так бувало вже, а я казала і кажу, що душі людей є серед нас.   
    - Хочу запитати, - смакуючи паляницю звернулась до бабки Текля, показуючи мені поглядом на небо, де майже разом падали три зірочки. – Ти не розказала, за Орисю. Що з нею сталось?
    - Померла Орися молодою. Мабуть каялась, що сама собі наробила зле, бо коли хворіла, попросила батьків поховати її ближче до могили Яся.
    - Тітка мого чоловіка  розказувала  недавно, що у них в роду був чоловік Ясь, який помер від кохання. Можливо це й був той хлопець, про якого ти ведеш розмову, - озирається в бік саду Текля. – Мені здалось, ніби там щось затріщало.
    - Приходилось і мені, і моєму чоловікові бачити і чути чийсь плач і тихі розмови, які неслись з боку обійстя Прикути. В їх дворі  давно раптово загинули три чоловіки, які гостили у них. Що трапилось – ніхто не знав. Мама мого Федота  молилась за них Богу. Перепитала я про той важкий випадок Дуню Димкову, вона повинна була щось знати про те. Жінка замахала на мене руками, стала хреститися, а далі, понизивши голос, сказала: «Не можу розкривати чужу таємницю». Що воно за чужа таємниця, я не розібралася, а Дунечка враз розмову перевела на інше. Так і пішла я від неї ні з чим. Та маю  думку ще раз піти до Дуняші і попросити, нехай не таїть в собі минулу трагедію. Мабуть в цім горі були замішані близькі їй люди,  про яких не може говорити,  - зітхнула бабуня,  підсуваючи Теклі пряники.
    - А кому нині належить долина Яська? - звертаюся  до бабки.
    - Його родичці, Стефанії Тушинській. В неї є портрет з нього. Я недавно йшла через її город і долинку. Постояла, помолилася Господу, згадала своє дівування. Все, що було – відійшло в незнане. Згадки високі і крилаті не стоять на місці. Ось розказала вам за Яськову долину, а ви розкажете комусь іншому – так і розповсюдиться гарна земна повість за доброго чоловіка, який жив в нашому селі, - усміхається бабуся і, вдивляючись в вись простору, пропонує:
   - А давайте завтра підемо в Солодкий гайок. Там ростуть дикі грушки, які якраз поспіли. Дома зваримо з них узвар, а вечором зберемося знову у нас і я вам розкрию велику таємницю, чого цей гай називають Солодким.
    …Ми ще години дві сиділи біля хати, згадували новини села, раділи зірним небом, слухали як в сусідньому саду хтось трусив яблука, тихо сміючись двома голосами: чоловічим і жіночим.
    
   
    
    

               


               



               



                ПЕРШІ ЗИМОВІ ВЕЧОРНИЦІ
               
                Флегматично зима поскрипує
                Фантастично плете казки…
                В. Симоненко

     Густий осінній вечір спритно й уміло заполоняє подвір’я  Данила. Не встиг хазяїн розпрягти коня, як сутінки затягнули всі кутки хліва.
    Вогник в хатнім вікні нагадав, що нині субота, дружина пече пироги, від яких запах по всьому куту села.
Скрип-п-п! – риплять двері. Данило невдоволено каже сам собі: - «Риплять, потрібно змастити».
    - Ти з ким розмовляєш? – чути голос сусідки Ніни, що йде від хвіртки.
    - Поганий я господар. Всі двері криком кричать.
    - Ти їм сала винеси, перестануть скрипіти, - сміється жінка.
Шальок! Стук! – іде Данило. Одна нога у нього в чоботі, друга дерев’яна.
    В хаті тепло, привітно, весело. На столі миски гіркою, поруч виделки, ложки, філіжанки.
    - Я не один, зі мною Ніна, - відкриває двері Данило, і, озирнувшись на дружину, іде до  умивальника.
    - Я теж не одна, - кладе на стіл фляжку горівки сусідка. – Будемо пробу знімати. Гнала для себе – повинна бути міцна.
    - А в тебе коли горівочка не міцна? – перепитує хазяйка.
    - Наливай, - присідає до столу Данило. – Угадаю коли ти її гнала, з чого вона і яка на смак.
    Жінки затаїли подих, слідкуючи за рухами Данила.
    - Гнала ти її давненько. Міцна, аж язик занімів. З цукру вона, - сміється чоловік і спокійно наливає чарки жінкам, доповнює розмову: - Колись давно, при цариці Катерині Другій гнали таку горівку для Європейських королів, видних людей, знаті. Я правду кажу – любили самогонку  і філософи, і історики і літератори. Вичитав в одній книзі цілу статтю про цей напій – добро б йому було!
    - Торгували нею? – питається чоловіка Василина.
    - Хто торгував? Катерина Друга? Ні. Вона відправляла подарунки в Європу в вигляді горілчаних виробів.
    - Якщо самогон пила цариця Росії, то чому би і нам не випити? – піднімає чарку Ніна.
    - До пирогів, - сміється господиня.
    - А я хочу сказати, що нині ми маємо право випити за стару осінь. Вона несе нам відпочинок, тиху надію, спокій і… вечорниці, які так гарно зближають людей, - весело говорить Данило. – Люблю такі вечори, коли пітьма за вікном, тихо-загадкове шепотіння, чмокання чогось чи когось, стишені кроки і …мокрий сміх.
    - А мені вони нагадують один вечір, в який я на сто процентів  переконалась, що на землі мешкаємо ми не одні. Якось надумала я піти до тіточки Килини. Зустріла вона мене гарно, зично. Вечеряли ми з нею довгенько. Наливка з пузичків, солодка, аж тягнеться, так і просилася, щоб ми її по три чарки перехилили. Тітуся запропонували  залишитись у неї спати, а мене ніби хтось в плечі товче, щоб додому вернулась. Тут же недалеко. Вийшла я, перескочила через перелаз, в стежку ввійшла, радію думкою, що відвідала тітку, та ще й розраду мала з нею – вона мастак гарно згадувати минуле. Іду тихо, бо стежинка вузька і слизька. Коли чую, за мною хтось шкандибає. Озирнулась – тінь майнула до стовбура грушки. Думала, що показалось. Іду неспішно далі, коли уже добре чути чиєсь сопіння і чвакання по болоті.
    - Маьуть то була Мара чоловічого роду, - регоче Данило.
    - Якби то була Мара чоловічого роду, я б вам зараз про неї не розказувала, - мачає  в сметану пиріг Ніна. – Коли люди розказують про випадково-таємничі пригоди, слухати навіть страшно. А тут, на тобі, щось і мене надибало в пітьмі вечора. Вірю – немає такого мешканця в наших Михайлівцях, щоб не мали зустрічі з істотами іншого світу. От і мені прийшлося побачити її. Чи то з ляку, чи від несподіванки я зупинилась і стала придивлятися до старої яблуні, звідки неслось булькотіння. Очі протираю, щурюсь, і …враз переді мною ніби з-під землі виросла чоловіча постать. Не встигла зрозуміти всього, як Мара, чи щось інше, захихикало, стало тихенько підходити до мене. «Свят! Свят! Свят! - голосно заговорила я. – Хто ти?»  Видіння зупинилось, щось прошамкала, зігнулось, ніби хтіло скочити. Я підняла руку перехрестилась три рази. Там де стояло Щось чи Хтось, куманчик появився, який тут же і зник. Все стихло, заспокоїлось. Кудись подівся мій ляк. А коли відкрила двері хати, почала читати молитву.
     Ніна змовкла, глянула на сусідів, повела плечима, налила в чарки горівки, запропонувала:
     - Давайте вип’ємо за нашу зустріч, щоб була вона пам’ятна нам довго.
     Данило крякнув, випив галопом чарку, і прислуховуючись до шарудіння відру за вікном, сказав, хитро поглядаючи на жіночок:
     - Якби я вам розказав які приключки мав я з потойбічними мешканцями, не повірили б.
    - Мій чоловік не вірив в Притвори, - каже Ніна. - Та вони його не обминули. Вертався він додому в темну ніч через панський парк. Там, де сосни розходяться, до нього щось підбігло, скочило на плечі, вдарило чимось твердим в боки, вчепилося за комір і…давай шипіти під вухом…Біг він так, що порох за ним крутився. Біля містка Мара покинула його. Хляпнулась на землю, засміялась гидко, поскакала в кущі.
    - Мій батько не любив лишнє розказувати. А особливо придумане, незрозуміле, неприємне. Коли я був уже дорослим юнаком, тато якось, присів вечором на призьбу, глянув в небо, зітхнув і тихо сказав: - Коли я був в твоєму віці, любив дівчину з Слободи. Далеченько до неї ходити, та …кохання не знає утоми. Літні ночі короткі, звабливі, веселі. Сиділи ми з дівчинонькою біля криниці, коли раптом пішов дощик. Заховались під кущем калини, чекаємо, коли перейде. Через півгодини погода заспокоїлась. Ми постояли  ще кілька хвилин, попрощались ласкаво, домовились про наступне побачення і  розійшлися. Дівчина повернула в свою оселю, а я неспішно попрямував греблею Мрійного ставка, щоб скоротити дорогу. Іду, насвистую радісну пісню. Не знаю, як і чому до мене вбігла думка, що в цім ставу колись втопилась жінка, яка пізніше почала появлятись на його берегах в вигляді Водяної русалки, чи Водяної Діви. Одяг у неї білий, на голові гірлянди з водяних квітів. Утоплениця не чіпає жінок, вона пристає до чоловіків, особливо молодих. Обіцяє їм вічну любов, райське життя, запрошує пірнути з нею в її водяний світ. Від цих думок лячно стало. Чи то почулось, чи може й ні – від верби відокремилась жіноча постать і не пішла, а попливла низько над землею, прямо до мене. Не став тікати, просто зупинився і …стояв, думав, що ж буде далі. А незвичайно чарівна й приваблива жінка питається усміхнено:
    - Подивись на мене, гарна я?
    - Гарна, - насилу виговорив.
    - Якщо гарна, то чого ти тікаєш? Обійми мене…
    Підходить, бере за руку, веде до верби, просить, щоб присів поруч неї.
    - Не бійся, - шепоче ніжно. – Іди зі мною в моє царство. Там завжди тихо, надійно, вільно. Мої родичі тебе приймуть з задоволенням. Вік будемо разом.
    Водичка: хлюп! хлюп! – прямо під ногами. Жінка тулиться, заглядає в очі, спритно підштовхує до води.  В цю мить загавкав песик в обійсті дядьки Трохима, що жив недалеко ставу. Його почули другі пси, зняли крик, і…понеслося навколо гармидером. Я ніби проснувся від собачого голосіння, здригнувся, вирвав руку у білої жінки, хотів щось зле сказати, коли побачив, що це не молода жіночка, а страшна  гидка Потвора. Вискочив на беріг, знайшов палку, став нею махати, приказуючи: «Згинь зла відьма! Богом прошу залиши мене!»
   Якраз у ту пору недалеко від мене йшов дядько Степан Горяк. Почув крик, поспішив на беріг. При його появі великий клубок  чогось білого булькнув у воду, аж відляски покотились.
     Данило налив ще по чарочці жінкам і собі, спритно наколов на виделку кусочок сала і смакуючи, сказав повчально: «Просто так тато не став би розказувати мені свою життєву пригоду, він знав, що я маю дівчину на Хуторі. А туди йти не тільки далеченько, але ще й попід цвинтар. Всяко буває в нашім житті».
    - Твій батько мав щастя, що Біла жінка не втягнула його у став. Були випадки, коли чоловіки тямились тільки тоді, коли були вже в воді, - ріже хліб Василина.
    - А з ким така напасть була? – цікавиться Ніна.
    - З вуйком Григорієм. Витягнули його мокрого, знівеченого. А він виривається від людей, гукає до себе Білу жінку.
    Трісь! Трісь! – щось дзвінко тріщить в сінях.
    - Пеньки і шишки тріщать, - каже хазяйка. – Всю ніч чути їх розмови і пісні.
    - Ненька моя теж розказувала пригоди за Мрійний став, - задумавшись розказує Ніна. - Недобрі згадки ходили за це водоймище. Після того, як там почала появлятись Водяна Діва, ставок придбав злу славу. Люди обминали його не тільки в ніч – днями там ніхто не бував. Потихеньку він став заростати, зменшуватись, старіти.
    - Жаль, гарний був став. Бабуня Пилипчика говорила, що в дитинстві купалась в ньому. Як я уже казав, все має початок і кінець, - хилить слова в розмову  Данило.
    - Треба подивитись, що там за вікном шелестить - встає з стільця Василина. – Я так і знала, що нині сніг піде. Вітрець скреготів зубами, мабуть зимно йому було. Метелиця білими сніговими квіточками землю вбирає. Красота! Подивіться і ви через шибку на зміну пори. Ніхто не може знати дня, години або хвилини, коли це приходить. Таємниця небесна велика.
    Ніна встала, притулилася лицем до скла, сказала якось дуже святково:
    - Мабуть ми перші з мешканців нашого села розпочали зимові вечорниці. Люблю їх з юнацьких років. Була я ще малою, коли в хату до нас, а тоді якраз дівочила сестра Наталка, приходили хлопці і дівчата щоб розпочати їх на всю зиму.
    - Я теж пройшов цю дорогу життя, - пішов в згадки Данило. – Дуже дивувався, як на вечорницях Остап Браницький розповідав кожен раз нову казку. І де він їх тільки брав. Запитати не смів, а то ще висміє перед дівчатами. Дома розказав бабусі про Остапа і інших юнаків, які спритно включалися в байкові розмови. Бабця, усміхнувшись відповіла: -  Я ж тобі не раз говорила, щоб ти прислуховувався до вечорів, ночей, приглядався до старих левад, лісів, озер. В них ти знайдеш не одну, а сто казок. Наприклад: йдеш вечірнім садом. Враз почув, ніби хтось ойкнув, свиснуло щось біля пня, прокричала злякано пташка чи якась інша звірина. Все, що ти почув, половина казки. Уяви собі, що навколо нас діють чудні мешканці, які виходять з  власного житла в вечір або в ніч. Для того людині Бог дав розум, щоб він думав і … придумував.
    З того дня став я слухати всі звуки, які вились навколо мене, в любу годину дня і ночі. Не відаю, як  вперше склав казку. Була вона про старого дуба, що доживав свій вік у панській межі.
    - Якщо ти такий спритний байкар, розкажи нам, що сталось нині в лісі, чого ти  вернувся в гарному, я би сказала, казковому настрої, - питається чоловіка Василина.
    - Не відкажусь поділитись з вами  своєю приключкою, - загадково хитнув головою Данило. - В Дідовім лісі збирав я сушняк.  Його там вітром набило багато. Візок повненький, а патиків ще багато на землі валяється. Складаю їх на купку, щоб пізніше забрати. Праця не сидіння на пічці, – впрів я добренько. Скинув шапку, поклав на возика, а сам почав збирати шишки  під ялинкою. За кілька хвилин мішечок був повний. Зав’язав його тісненько і, озирнувшись навколо господарським оком, підійшов до воза за шапкою. Все передивився, а її  ніде немає. Присів на пеньок, зиркнув  на коника, а моя шапка на його спині. Тут враз десь поділись рукавиці. Сам над собою сміюсь, що не пам’ятаю вже нічого. Мугикнув пісню, рішив їхати без них, коли - зирк! – рукавиці на пеньку лежать. Знаю – не клав я їх там! Догадався – це зі мною весело грається Лісовичок. Молоденький він, хитрий і привабливий. Тішить його моя робота. Іноді допомагає. Пеньочки підносить до возика. За увагу і доброту залишаю йому  цукерки, пряники, хліб. Подякував я йому, і в нинішній день, поклав на гілці клена кусок калача.
    Ха! Ха! Ха! – сміються жінки, поглядаючи на Данила, який неспішно підливає жіночкам горівки, приказуючи:
    - Давайте по тридцять крапель за нові пироги з яблуками. Вони якраз поспіли, чую по запаху.
    - З яблуками? – питається Ніна.
    - Ага, - підносить чарку до вуст  Василина. – Друге деко з ними. Угадайте, з чим будуть треті?
    - З сиром! – голосно каже Данило. – Це по моєму проханню жінка  пече пироги. 
   - На другі вечорниці спечу сільський український торт.  Нині Зося Позюмська  сказала мені в крамниці, що через тиждень, якраз в суботу, свято церковне. Я її запросила до себе в гості, бо дуже люблю, коли Зося розказує всякі пригоди з свого і не свого життя. Вечорниці будуть що треба! – радіє хазяйка. – Так що не забудьте про це.
    - А я Віктора Трощенка запрошу. Він давненько перепитує, коли в гості прийти. Розумний чоловік. Колишній вчитель, викладач літератури, закоханий в твори Лесі Українки. Відсвяткуємо початок зими і, щоб нам було не соромно відходити від звичаїв минулого, продовжимо свята вечорниць, - веде солодку розмову Данило, дуючи на гарячий пиріг.
   Василина принесла з комори череп’яну миску яблук, поклала на стіл, і кинула і зиркнувши в бік вікна і сказала притишено: - «В саду плаче стара осінь. Я чула, як вона прощалася з кимсь. Можливо з нашим обійстям, а може з селом. Жаль мені її. Хотіла сказати, щоб зайшла  до хати, та не встигла, вона вже кудись пішла».
    - В наступний раз зарання запросимо на вечорниці молоду Зиму, - дзвінко сміється  Данило. – А зараз під запашні пироги з сиром   розкажу вам одну цікаву історію про свого першого коня.
    …До глибокої півночі горіло світло в хаті Данила і Василини. Веселі розмови, чуйний сміх говорили самі за себе – тут нині взяли свій початок великі зимові вечорниці.

          


                ДАЛЕКЕ І БЛИЗЬКЕ МИНУЛЕ
               

                А у нашій хаті
                Сняться сни крилаті…
                В. Васкан


               
    Червневий ранок заплів  сонячними промінцями райдужні узори в фіранках веранди. Торкаюсь до них рукою, усміхаюсь, нагадую собі, як бабуся придивлялася до таких узорчатих творінь природи, говорила, що змережить щось подібне собі на спідниці.
    - Доню! – гукає мама. – Збирайся, підемо в Вигоду, допоможемо рвати ягоди тітці Наталці.
    - Три хвилинки і я буду готова! – відповідаю, натягуючи на голову бриля.
    В лозових кошиках подарунки і велика біла хлібина, і ще щось в глиняному горщичку від якого  ідуть пряні запахи смаженого м’яса.
    Не спішимо прямуємо шляхом попри черешні в сторону Тихого видолинка. Стежка-стрічка веде нас  через долинку, переходить місток над річечкою Щебетушкою, повільно прямує  попри сади, якраз до городу тіточки Наталки.
    - Доброго ранку! – гукаю, відкриваючи  жовто-зелену хвіртку в двір тітки.
    - Доброго! – відзивається Марія, моя двоюрідна сестра. – Сніданок чекає вас. Я знала, що ви прийдете – ложка з рук  падала.
    - Гарно дякуємо, але ми вже снідали, - кладе на лавку кошики матуся.
    - То було у вас дома. У нас свій закон – прийшли працювати, покажіть себе! – обзивається  тіточка Наталка, виходячи з клуні.
    Біля воріт чути веселий жіночий голос, прийшла подруга тітки Дарина з відром в руках, несучи в нім великий букет квітів.
    - Ось, прийміть радість буття, - кладе жінка на стіл червоні і жовті троянди. - Обіцяла – принесла. В осінь можу дати вам  всім паростків цих райських квіток.
    - За квіти окрема подяка, - ставить в воду троянди  тітка і, присівши за стіл, розказує, як нині ранесенько сусідка Федора біля джерела співала стародавню пісню. Нам би повчитися у неї поваги до старих пісень, бо щезають вони, а не хотілось би губити багатство фольклору.
    Розмова перекинулась на погожі дні, на велику сільську працю, на сільські дрібні новини.
    Мама встала із-за столу, усміхнулась, вдивляючись у ряд черешень, вбраних червоними ягодами, ніби намистом.
    - Цур! Я полізу на Розумну! – сміюсь і, вчепившись нижніх гілок підтягуюсь, і вже  через кілька секунд сиджу на вершку, звідки видно  Чорненького долину, широке Блакитне поле, річечку, яка ховається в травах, стежки, що ведуть в сусіднє село Долиняни.  Трохи лівіше  перед моїм поглядом відкривається рідне село, а в нім колишній маєток пана Собанського. Далі видиться школа, лікарня і великий сад, що розтягнувся поруч з Гаманщиною. Рву солодкі ягоди, кидаю у кошик, прислухуюсь, як  Марія починає співати поки що без слів, просто тягне мелодію знайомої пісні. Через кілька хвилиночок з черешні, які тут називають Черехом,  чути як за сестрою тягне приспів тітка Олена. Не втримуюсь і я, і під веселий переспів кличу вступити в хор маму і тітку Наталку. В п’ять голосів несеться пісня кудись далеко: в поле, в дорогу, що тягнеться до лісу.
    - Вас можна на сцену випускати, - чути голос дядьки Миколи.
    - Не хватає чоловічого басу, то можливо ти нас підтримаєш? – питається тітка Наталка чоловіка.
    - Я прийшов додому обідати, а не співати, - весело відказує дядько. – Вам допоможу відносити повні кошики, а поки що, працюйте, а я приготую для них місце.
    …До обіду я встигла нарвати три кошички . Руки липнуть, пахнуть солодко, пряно.   
    Обідаємо всі разом в садочку біля великого стола.
    Марія пірнає в високу траву, ловить сонячний промінь, грається з ним, підставляючи то личко, то плече, то голову.
Тітка Дарина розповідає якусь новину, перегортає її вверх дном, регоче так, що півень на плоті закричав голосно.
    Годинка промайнула скоро. Ми знову полізли на черешні збирати врожай, бо ягоди не можуть чекати, їх пора скороспіла.
    Дядько Микола втомився носити кошики, смішно розказує, що добре було б, якби хтось придумав ягоди не рвати руками а…трусити машиною.
    - Це буде колись, в майбутньому, а нині – носи те, що встигли зірвати. Завтра обіцяла прийти допомогти  Ніна з Яринкою. А там, як Бог дасть, - буде здоров’я і вільний час – зірвемо, а ні … то пташки доїдять. Кого не прошу, щоб завітали і нарвали собі кошик-два, сміються, що у них теж зародили черешні на славу, самим би підмогу скликати, - злізає з деревини тітка Наталка і, озирнувшись в бік заходу, каже: - Дівчата, роботу закінчуйте, нас чекає смачна вечеря з кваском і …первачком. 
    …Дядько переніс стіл ближче хати, поклав на ньому миски, кружки, стакани, нарізав хліба і шмигнув до льоху, звідки скоро винирнув з важкеньким гладущиком.
    Вечеряли ми довгенько. Розмови крутилися в основному біля колгоспного врожаю, біля техніки, яка допоможе його зібрати, про старий ожеред який недавно згорів.
    - Пити хочу, - каже Дарина. – Наталочко, не  в службу а в дружбу, принеси водиці з Матвієвої кринички. Там вона мов кришталь: холодненька і свіженька.
     - Не піду. Ти знаєш, до тої кринички не ходжу, - поправляє на чолі великий кучер тітка  і глянувши, на стежку, що веде вверх городу, тихо добавляє: - Хоч заплати – не піду.
     - Ти що забожилась туди не ходити? Забудь. Все, що там трапилось – відкинь  кудись. Нехай воно пропадає.
     - Тобі легко говорити. А мені ті спомини  у сні видяться. Ні, не піду, хоч ріж.
    - Що було – те минуло, - не здається Дарина.   
    - А що було? – спішно питається моя мама. – Загадками розмовляєте.
    - Було й поминуло, - п’є квас тітка і зиркнувши, на дядька Миколу, каже ласкаво: - Коля, принеси  водички з криниці Матвія.
    - Хочеш без мене розказати секрети молодості? – сміється чоловік, присідаючи ближче до дружини.
    - Видно що нині від вас не відчеплюсь. І все це заколотила Дарина.
    - А ти не пручайся. Ми всі з задоволенням послухаємо, думаю, що гарну повість з минулого, - гладить руку дружині дядько Микола.
     - Ладно, - каже зітхнувши тітка Наталка, - Бачу, що від вас не втечу нікуди. Прийдеться розказати. Було це давненько. Мені тоді минуло сімнадцять.  Перше кохання, перші зустрічі з хлопцем,  перші зітхання…ввійшли в моє дівоче серце духмяними  мріями і чеканням того, хто носив медові обійми і високі слова любові. Таким хлопцем для мене був тоді Іванко Ліщинський. Ви його не знаєте. Після  закінчення технікуму поїхав жити на Черкащину, там і проживає до цих днів. Те літо носило нам стільки світлих почуттів - не передати словами.  Як тільки сонечко за обрій сідає, я уже озираюсь на хвіртку, чи не прийшов Іванко. В один день закрутилась  з роботою, не бачу вечора, а матуся, каже:
    - Закінчуй роботу. Іван вже біля воріт ходить. Іди, та не барися довго.
   Озирнулася, а хлопець стоїть у сутінках  недалеко хвірточки, махає рукою:
    - Поспіши. Підемо до криниці. Пити хочу, - каже юнак ніби незадоволено. 
    Не йду – лечу, бо хлопець чогось дуже спішить,  мабуть його мучить жага. Через три хвилиночки ми уже біли на місці.
    - Набери водички, - просить хлопець
    З радістю кинулась до ланцюга, тягну відро, сміюся. Хлюп! – відро вже й  на цебрині. Запрошую лагідно:
    - Пий.
    - Вилий воду, набери другу, -  розправляючи плечі каже Іван.
    Набрала друге відерце,  а він знову:
    - Вилий, набери ще.
    Так я витягла п’ять відер, а він вже не просить, а приказує: «Набери і набери!».
   Тут мені стало на душі недобре. Такого за Іванком я раніше не помічала, щоб він злився ні з того, ні з сього.  Не знаю, як сталось. Корбу відпустила, відерце ніби впало в криницю,  тягну з напругою і, вхопивши його хотіла вилити водицю на хлопця, та не тут то було. Він перехитрив мене, вчепився в дужку, жбурнув воду на мене. Не злякалась - розсердилась. Стою мокра, мовчки викручую коси,  а Іванько грізно виказує:
    - Тягни воду, пити хочу!
    - Не буду! – кричу йому.
    Тут я побачила, що переді мною стоїть не Іван, а незнайомий страшний чоловік: високий, худий, патлатий і …вонючий. Трохи не зомліла від страху. Хочу щось сказати – язик не повертається, а руки і ноги важкі і неповоротні. «Боже, - подумала я, - дай пораду, що мені далі робити?». Раптом до мене долетіли звуки  торохтіння возика – хтось шляхом їхав. Що було сили рвонулась  назустріч їздовому. Дядько Петро, наш сусід, зупинив коників, питається:
    - Хто там при криниці так голосно кричав?
    - Не знаю, - насилу лепечу я.
   Мама зустріла мене смішним питанням:
    - З ким це ти до криниці ходила? Через  п’ять хвилин, як ти побігла на побачення, приходив Іван. Запитав де ти, а я йому сказала, що послала тебе до тітки на Хутір.
    Ось тоді я все  розказала ненці. Довго ми не спали, аж поки в вікнах не забринів досвіт. З того часу ні ногою до Матвієвої  криниченьки. Знаю, не вона винна, та тільки… Ніби щось не пускає мене туди.
    Тітка поклала біля себе пиріг,  оглянулась на дорогу, що вела вверх черешень, зітхнувши добавила:
    - Може ви й не вірите в потойбічний Світ, а я вірю. Не придумала свою зустріч з мешканцем другого виміру життя. Це мені була наука, щоб знала,  діє якась інша потойбічна сила на нашій землі. Та сила  зла, темна і страшна. Про неї не потрібно забувати, і робити так, щоб Бог боронив нас від неї. А я в той час частенько сміялась, коли старші люди говорили про астральні явища. Ось і досміялась.
   - І у мене були різні похожі пригоди в житті, - каже задумливо Дарина. – Колись розкажу за них. Ягоди вродять і на другий рік. Зустрінемось знову  в цьому господарстві.
    - Я і не знав за Наталчині зустрічі з Іваном. Правда, я тоді вчився в Вінниці, - витирає рушником руки дядько Микола. – Якщо побажаєте завтра прийти до нас на свіжий квасок, то і я поведу вас у свої згадки за зустрічі з незнаним мешканцями нашої планети. Нині наука доказує, що «диму без вогню не буває», а тому не відкидає свідчень, що є друге життя на землі. Хто і як  в нім живе – невідомо. Але … 
    ... Додому з матусею ми прийшли коли вечірні тіні гарно устелили наше подвір’я. Біля воріт нас зустрів мій татусь, весело зиркаючи на нас, запитав, ніби ненароком:
        - Мабуть Наталка розказала вам щось дуже цікаве з далекого минулого, що ви так і світитесь.
    - Угадав, - сміється матуся. – Без її згадок пройдешніх літ я не бачу Наталку. У неї вчитися потрібно не тільки її Марійці і нашій донечці, а і нам. Жаль, що ніхто не записує її  повісті з життя.
    - Її минуле дуже близьке нам, - кинувши погляд в західну частину неба, каже батько. – Воно тісно переплітається з сучасним.  Далеке і Близьке – ось що зв’язує наше прожите і сучасне. Воно ніколи не щезне, бо в Минулому ми бачимо нинішні і майбутні дні. 
    …В небо вийшла перша зіронька. Вона тихо дивилася на мене, підморгуючи великими золотистими віями. Позіхнувши солодко і щасливо, я пішла до хати і лягаючи на постіль почула, як матуся сказала: - «Солодких, як ягоди  снів тобі, доню. Колись і ти будеш розказувати близьким людям гарні пригоди з  життя. А вони тебе чекають, бо життя довге, в нім всяко буває. Не бійся сприйняти все, що назначено Вищими Світами. Так воно було, є і буде. Спи, а ми з твоїм татусем ще поспілкуємось».   
    Одна мить - і я пірнула в кольорове видіння, яке пахло спілими черешневими ягодами, літом і …тихими розмовами старшого покоління.





               
                ЩЕ ОДНЕ ЛІТО ПРОЙШЛО
               

                Уже і літечко мина,
                Уже зійшла озимина.
                М. Шеремет

               
               
        В відпустку, яку я  дуже чекала, пішла в серпні. План на неї склала довгий: поїхати до батьків, до друзів в Карпати і до подруги в Одесу.
    Перша подорож  назначена в родинний край Поділля. І ось такий день настав. Дорога була легкою і приємною. Побачення з матусею і татусем зразу же внесло в моє буття  щось безмірно світле і добре, бо кожна така зустріч – це вже ціла повість земного життя.
    Наступний день був заповнений розмовами, згадками, сільською працею і ще чимось новим, яке появляється завжди, коли я гостюю у самих дорогих і рідних людей. 
    - Нині до нас завітає тітка Ніна, - розказує ненька , ріжучи  картоплю для супу. – Зустрічі з нею – не написані оповідання, які ніколи не повторюються.
   - Наші тітки – кладень різних історій з життя. Чи то про різні сільські події іде мова, чи про історичні сторінки життя, чи може про щось тихо своє, а іноді і про астральних мешканців ведуть вони різнобарвні розмови, а мені завжди кортить їх послухати, - кажу я, підкладаючи  дрова в грубку, яку тато побудував для мами недалеко від літньої кухні, зробивши особливе приміщення, де немає стін, а є стеля, і де  дуже приємно сидіти, коли на дворі іде дощик.
    Вечірні пасма срібно-жовтих сонячних промінців легко ввійшли в батьківське подвір’я. У сусідки гавкнув песик, якось дуже весело, ніби вітався з кимсь.
    Озирнувшись на хвіртку, побачила  тітку Ніну.
    - Я вам вечірню ласку веду, - сміється тіточка, ставлячи валізу біля порогу хати. – Поки йшла, пристала. Старість не радість. Звістка, що приїхала моя дорога племінниця добігла до мене вчора.
    - Сільські новини випереджають новини по радіо, - сміється батько.
     Невеликий гармидер в подвір’ї  привернув увагу дядьки Степана, батькового сусіда. Через кілька хвилин він вже сидів на лавці біля хати, розказуючи, як сьогодні став свідком, коли  бабка Килина палкою «приласкала» свого забіяку внука, який любить «чортове» зілля-самогон. 
    Мати метушиться біля столу, приказуючи сама собі: «Не вдалась мені нині картопля з сметаною. Пахне гарно, але…»
    - Не турбуйся, - кажу нені, -  це тобі вона не до вподоби, а мені «супер». Смачно так, що аж слинки течуть.
    Гості всідаються за стіл. Тітка веде розмову, що три дні тому назад їздила в Бар, а вже після обіду була дома.
    - Зараз другий час, - усміхається мати. – Автобуси бігають у всі напрямки, куди кому потрібно.
    -  Правду братова каже, - підкидає собі на мисочку страви тітка. – Колись, щоб добратися на базар в Ялтушків, Заміхів  чи Бар, – потрібно було мати гарне здоров’я. Люди ходили пішки. Якщо повезе зустріти в дорозі машину чи підводу – радість неймовірна. Находилась я Гулівським шляхом і різними дорогами і стежками за своє життя.
    - Чого ти туди ходила, у нас що, не було базарів? – питається  дядько Степан.
    - Були. Але дуже маленькі. Збіговисько і все тут. До сього часу пам’ятаю, як одного разу ми з Маргаритою рішили піти за покупками в містечко. Щоб там щось купити, потрібно мати гроші, а їх у нас не було. Ми же приготовили на продажу масло, сир, колотуху, яйця,  закинули на плечі торби, поспішили до Гулів, щоб звідти до Ялтушкова  поїхати машиною. Повезло нам. В місто добралися вчасно. Зраділи, коли все продали і взялися за покупку товарів. Спішимо, бо вже вечірок дивиться нам в очі. Шепчу Маргариті, щоб купувала що треба спритніше, а то прийдеться додому йти в опівніч, а мені цього зовсім не хотілось.
   - Чого не хотілось? – хутенько запитав мій батько.
    - Заговорилась я. Думала сказати одне, а вийшло інше, - нюхає листочок маруни тітка.
    - Ніно, доказуй все, що мала говорити, - ставить на стіл глечик колотухи ненька.
    - Добре, - годиться тітка. – Всі ми тут дорослі, не налякаю вас. Все що трапилося з нами, я вже декому розказувала.
    -  Люблю загадкові історії, -  посміхається тато.
   - Не кажи так, - зітхає тітка. - Сам попадав в такі обставини. За своє життя  мені  приходилось зустрічатись в нашому світі з силою, яка викликає у людей здивування або й ляк. Чого ми спішили з ярмарку додому, зараз докажу. Поки все купили, наш вечір стояв біля нас. Зрозуміли, під’їхати ми вже не маємо чим, а йти  назад далеченько, ніч захватить в дорозі. Скоро казка говориться, а нам тоді було не до неї, ми спішили покинути містечок. В  Низькому видолинку побачили підводу, зраділи, напросились у їздового доїхати з ним хоч би до Гулівського роздоріжжя. Через хвилин тридцять підвода повернула в бік хутора, ми, трохи не бігом  ринули в польову стежину, що веде до Конищева. Як би ми не спішили, вечір зовсім постарів.  Ввійшли в своє село, повели радісну розмову, що скоро будемо дома. Тут чомусь темніти стало. Озирнулась в простір побачила як мохнато-крилаті хмарки  стали ховати зірочки. До панського парку дійшли мовчки. Маргарита подивляється на мене, а я на неї. Обходити колишню панську садибу не хотілось, а іти нею в опівніч – страшно.
    - Чого страшно? – не витримав дядько Степан.
    - А того, що всі знають і тобі теж мабуть відомо, що в старому парку  ночами появляється пані Собанська. Дехто чув, як вона плаче, - знову нюхає ароматний листок маруни тітка і, зиркнувши в мій бік, додає: - Краще в житті не зустрічати мешканців іншого Світу. Але …всяко буває. Не уникнули і ми з подругою цього незрозумілого явища. Порадившись, рішили іти через парк. Крок-за-кроком – пройшли біля панського маєтку, завернули в сторону центральної алеї, хутесенько набрали хід до Вигодянської дороги. Не знаю, яким почуттям я відчула, що хтось іде назустріч нам. Зиркнула на Маргариту, а вона в ту же мить зиркнула на мене. Попереду, де високі Береки сплітаються  вітами, хтось показався. Спішно приближаємось до незнайомої людини і очам своїм не віримо – навпроти нас йде не хто інший, як сама пані Собанська: в довгій сукні, в чудній зачісці, з книжкою в руках. Йшла  вона так, ніби була тут одна. Коли ми з нею розходились, мені здалось, що від неї повіяло сумом. Люди села знають, пані пережила велике горе – у неї син помер дуже молодим. Старі дителі до цього часу ведуть балачки, як вона сама собі дорікала, чому не захистила синочка  від біди. Що саме вона мала в вигляді, ніхто не знав. Поява пані  в колишньому своєму будинкові, в паркові, на берегах ставків, в дорозі до вела саду викликала у селян жаль і …страх. Ні я, ні Маргарита не сказали ні слова, поки не пройшли панський місток і не зрівнялися з Вигодянськими хатами.
    - А що ти відчула, коли зрозуміла, що це була пані? – запитав Ніну дядько Степан.
    - Ноги і руки раптом заніміли, ніби залежала їх ненароком.
    - У мене теж колись було щось подібне до твого відчуття, коли  мав зустріч з чудиськом в старій  бабиній коморі, - пересуває стільчик батько.
    - Ніно, а може то була не пані Собанська, а якась інша жінка? – допитується  Степан.
    - Ти що?  Якби я йшла одна, то з ляку може щось би  і привиділось, але поруч йшла Маргарита, вона ледь не присіла від страху. Тільки дома ми змогли прийти в себе. Тоді я собі дала слово, що більше ніколи не піду парком в ніч. Буду обходити його десятою дорогою, - спішно каже тітка, присуваючи до себе філіжанку з кваском.
    Матуся принесла з хати миску з печивом, поклала на стіл, усміхаючись запитала:
    - Хто буде пити каву?
    Розмова поміняла русло і напрямок, завернула в нинішню дійсність, зупинилась на новині, яка ходить селом другий день – син Василя Кушніра Антон привіз з міста дружину, яка на другий день втекла від нього.
    Над садибою сусіда Павла крикнула нічка пташка. Її голос нагадав, як  я малою, дуже боялась нічних звуків. Мені здавалось, що ніч повинна бути тихою, загадковою, казковою.
   …Пізній вечір присів поруч з нами, слухав наші розмови, без звуків зітхав, чекав, коли ми підемо спати.
    З яблуні на стіл упав пожовтілий листок і залишився там лежати. Тітка  взяла його в руки, погладила, звела очі до віт яблуні, ніби хотіла узнати звідки він відірвався, сказала зітхаючи:
   - Ще одне літо проходить. Ніби вчора була весна. Не хочеться думати, що роки вже у осінь дивляться. Тільки згадки зостаються в житті. У кожного вони свої, особисті, неповторні.
    …Через пів-годинки ми провели дядька Степана. Зупинились на кілька хвилин в дорозі, стояли і дивились в вічну  глибину неба, думаючи одну і ту же думку: «А що там?»
    …Через три дні я вже їхала автобусом до Одеси, де мене чекала моя мила, добра і щира подруга Олеся. Я знала, в перший же день розкажу їй про вечір при батьковій хаті, про тітчину повість її нічного видіння в парку, не забуду повідати і за дядька Степана, який не дуже вірить в мешканців Іншого Світу, і про те, що ще одне літо відходить, яке ми вже ніколи не доженемо, а тільки залишимо в пам’яті для того, щоб колись за нього згадати.

               



               
               


               
                ТІТЧИН ГРІХ


                У всіх народів є свої Боги.
                Г. Чубач               
               
    Їдучи в  гості  до батьків, подумала, що буде непогано зразу завернути до тіточки Наталки, так як автобус  спочатку проїжджає поруч її садиби.
     Подвір’я  родини зустріло мене тишею. Двері в кухню відкриті настіж.
    - Доброго дня! – гукаю в відкрите віконце.
    - Хто там? – чути веселу відповідь.
    - Я! Не впізнала?
    - Боже мій! У мене руки в муці! Проходь. Я пироги замісила. Маня пішла до сусідів помагати лагодитись на весілля. Їх синок приїхав з міста з нареченою. Завтра будемо гуляти.
    Цілую тітку в свіже рум’яне личко, вдихаю аромат печива, радію зустрічі.
    - Ось-ось прийде Маня з мовою солодкою і веселою, - лагідно розказує тіточка, миючи руки.
    Марія не прийшла, а ніби вбігла в кухню, розказуючи на ходу про завтрашні весільні події. Тітка тішилась новою сукенкою, яку їй привезла Маня з міста. Ми заставили її приміряти, роздивляючись, яка вона ще гарна й молода жінка. Тітка ніяковіла, поправляла великий клубок затягнутої  коси, сміялась гарно, від чого маленькі морщечки біля її очей робили її загадково-шляхетною молодицею.
      …Ближче до заходу сонця в дворі появився дядько Микола, ще від хвіртки гукаючи:
    - Їсти хочу, мов пес бездомний, який три дні нічого в роті не мав.
    Побачив мене, заохав, присів поруч, став питати, як життя, що нового в Молдавії, як праця і т.п.
    Вечеряли ми всі разом, перемелюючи  великі і малі новини.
    - Я  помиюсь і сяду писати звіт, -  піднімаючись з стільчика каже дядько.
    - А ми тим часом відпочинемо за бесідами, - зиркнувши на Маню, запитує тітка: - Що говорить бабка Явдоха за Сергієву жінку?
    - Ти що не знаєш Явдоху? Мотає  невдоволено головою. Сон снився їй недобрий. Шепнула мені, що піде до ворожки.
    - Чи вона здуріла? Гріх великий  ходити до них, - буркає невдоволено тітка. - Навіть говорити про це грішно.
    - Чого це ти мамуню так занепокоїлась? Може й сама там побувала? 
    - Побувала, - дивиться вбік тітка. – Гріх маю  великий із-за Підлісянської ворожки. Не дорікаю нікому – сама винна.
    - Ти ніколи про це мені не розказувала.
    - До слова прийшлося. Згадала своє ворожіння. Передай бабці Явдосі нехай на старості не робить зла ні собі, ні подружжю внука.
    Марія підсунулась ближче до мами, обняла за плечі, поцілувала в руку, заговорила ніжно, як тільки може розмовляти донька, що щиро любить свою неньку:
    - Якщо можеш – розкажи, чого і коли ти побувала в знахарки. Ти ніби чогось боїшся і не договорюєш.
    - Що правда, то правда. Як тільки згадаю те, що сталось колись зі мною – плакати хочу.
    - Повір, розкажеш – зразу легше стане. Як казала бабуся Онися – гріх не треба тримати в собі, - тягне до себе чашку Марія і, ковтнувши з неї, тихо зітхає.
    Тітка розв’язала фартух, поклала його поруч себе, помовчала хвильку часу, сказала, ніби влетіла в своє далеке, незабутнє минуле:
    - Розтормошила ти мені, дитино, мій нелегкий спомин. Мабуть прийшов час розказати за мій гріх, який  болить мені і печалить довгі роки. Можливо все це трапилося по молодості, а може щось інше заморочило мені голову, тепер не розгадаю причини, яка привела мене до ворожки. А було це в ті роки,  як я стала господаркою в своїм хазяйстві. При одруженні батьки подарували нам з Миколою корівку і поросятко. Раділа я неймовірно. Тішилась думками, що скоро заведемо гарне обійстя, де будуть кури, телятка, гуси, качки. Не пам’ятаю як сталось, захворіла у нас корівка. Не їсть, не п’є, сумно дивиться на нас, зітхає. Тато підказав, щоб ми поїли її  відварами з трави і натирали боки. Все це не допомагало. Корова поглядала на мене з жалем, ніби просила допомоги. Тут  якраз до мене зайшла Зінка, далека сусідка. Глянула на корівку і каже:
     - Поробили твоїй корові злі люди. Заздрість – погана штука. Йди до ворожки в Підлісний. Вона скаже, що ти повинна зробити. Відженеш хворість і заздрість. Все буде добре.
    Послухала я її і другого дня на зорі пішла до Підлісного. Знайшла мешкання ворожки, ввійшла в хату, розказала все, що трапилось у мене. Жінка вислухала, закрила тісно двері, голосно шепнула: - «Видужає корова тільки тоді, коли виконаєш те, що я тобі підкажу зробити». Почувши таке, затремтіла я, спішу сказати, що зроблю все. Ворожка накрила мені руки чорним покривалом, стала дивитись кудись через вікно, приказуючи Комусь, щоб відпустив злість, яку привела мені в будинок недобра людина. Закінчивши свою розмову з Кимсь, звернулася до мене:
    - В північ підеш в поле, де розходяться три дороги, візьмеш звідти в платок три жмені землі, заховаєш за пазухою і неспішно вернешся додому. Коли вступиш в своє обійстя, розсій землю, приказуючи: - «Приніс зло – забери назад». Корівка зразу ж  підніметься на ноги. Але саме головне я тобі не доказала, - скоренько встаючи з стільця, веде далі розмову жінка. – Коли будеш іти до роздоріжжя,  нічого не бійся. Тобі можуть почутись голоси, які стануть попереджувати, щоб ти нічого не брала, щоб вернулась додому назад, можуть навіть грозити. Великі чари вітають в твоєму дворі. Вигнати їх можна тільки так, як я кажу, інакше…
      Мені враз стало так лячно, що я трохи не впала з лавки. Думки метушаться, кричать, галасують, я тут же сунула гроші ворожці, сама бігом з хати. Додому вернулась, коли Микола збирався на роботу. На його питання, де я була, сказала, що ходила до тітки на хутір.
     Тітка встала, принесла з хати кухоль води, налила в стакан, запитала:
    - Пити не хочете?
    - Ти краще докажи, що було далі? – підставила свій стакан мамі спішно запитує Марія.
    - В горлі щось пересохло, - ковтаючи воду знову зітхає тітка. -  Цілий день я возилася з корівкою. Обіцяла їй, що завтра вона поправиться, віджену зло, яке недобра душа принесли в нашу хату. Вечір тягнувся довго, спокійно. Микола заснув з заходом сонця, бо в досвіт повинен був їхати в сусіднє село за фуражем. Сон мене  не брав, ніби чекав, щоб я пішла туди, куди мені веліла іти ворожка. Глянула я на образ Божої Матері, перехрестилась, схопила носовичок, побігла в польову дорогу. Роздоріжжя недалеко, через хвилин десять була там. Не знаю що сталось, відчуваю  ніби хтось не пускає мене дійти до середини перехрестя. Ноги не слухаються, а на плечах  камінь присів. Випрямилась я, згадала слова і наказ, щоб нічого не боялась. Крок і …тільки нагнулась набрати земельки, коли почула, як Хтось каже голосно, хрипло: - «Не твоє – не руш! Візьмеш – погибель чекає тебе!»
     І тут враз почалось: крики, гукання, гавкання, рохкання, мекання – на всі голоси. Волосся на голові їжаком стало, руки ватні, а я сама  наче уві сні. Думка шепоче голосом ворожки, щоб я не боялась. Через силу нагнулась, схопила жменю землі і давай бігти через поле. Поруч мене теж хтось біг, страшно гупав ногами, бекав і гидко дихав. Мені було так важко і неприємно, ніби я в багно глибоке пірнула. В горлі запершіло, в вухах дзвони гудуть, а я  не можу йти…  мить, і раптом до пам’яті  дійшли бабусині слова: - «Коли тобі страшно – хрестись». Я різко зупинилась, глянула в небо, перехрестилась, розкрила долоню, де була земля з роздоріжжя, голосно сказала: - «Заберіть її назад. Мені вона не потрібна». Один тільки шум, похожий на вітровий, пронісся наді мною. Не пам’ятаю, як йшла додому. Тіло було не моїм, а в голові несамовито скреготало і шуміло. Коли побачила свою хату і хвіртку, – впала на коліна, стала голосно молитись. До досвітку сиділа біля хліва, не переставала думати, що я наробила, і як мені відмолити гріх мій. Коли в небі показалась рання зірочка, відчула якесь полегшення – до мене донеслося тихе мукання корівки. Зірвалась я, побігла до неї, а вона стоїть і …дивиться весело, радісно, спокійно. Пригорнулась я до моєї Красуні, попросила вибачення у Бога і у неї за  мій великий гріх. Ранком я вже пасла корову в долинці, шепочучи слова подяки Вищим Силам, що дали мені пораду.
    З того часу, як тільки почую, коли люди говорять за ворожку, стає мені недобре на душі.
    Марія притулилась до матері, ніжно заглянула їй в очі,  сказала якось дуже світло:
    - В житті різне буває. Наші гріхи частенько вчать нас. Саме головне те, що ти дала вірну оцінку всьому тому, що у тебе сталося. Не розумію, чому ти про це до цього часу не розказала  нікому?
    - Зразу боялась. Потім соромилась. Нині спомин колихнула бабка Сергійка. Попроси її, щоб не ходила ворожити. Мене може не зрозуміти, а тебе вона дуже любить, послухається.
    - Добре. – згодилась Маруся. – Не піде бабця в Підлісний. Я їй розкажу за тебе. Приклад – то є велика відкрита правда.
     Вулицею проїхала підвода. Чоловічий голос розказував комусь, як він нині не проспав поїздку в містечко.
    Село дрімало, сідало тишею, солодким спокоєм.
    Скоро ми покинули подвір’я, пішли в хату, перекидаючись словами, що завтра нас чекає весілля, радість і надія на все добре.





                ДІВЧИНА З МИНУЛОГО               

               
                У хмільнім смерканні
                мавки чорнобриві…
                В. Симонеко
               

       Вечірня пора збирає ріденькі хмарки, відводить їх кудись, чистить небо. Стою біля тітчиних воріт, а очі щомить дивляться в дорогу, якою повинна приїхати. Сусідка сповістила, що тіточка з Данилом поїхала за сіном, скоро повернеться.
    В кінці вулиці, де село межує з полем, почулося торохтіння возика й веселі гучні розмови. Широко відкриваю ворота. Кінь спритно повертає у двір, а дядько радісно гукає:
    - Нас зустрічають! Допомога прийшла!
    Скидаємо сіно. Запахи заповняють собою садибу, виходять на вулицю. Данило підбирає віжки, вйокає на Ласкавого, радить:
    - Сіно зразу став під навіс, щоб дощем не пробрало.
    - А ти приходь до мене вечеряти, бо, мабуть, забув, що це таке! - в слід гукає тітка.
    - Добре. Прийду! - відгукнувся Данило.
    - Чого це він забув, що таке вечеря? – питаюся тітку.
    - Його дружина в місто до дітей поїхала. Давненько вже. Сам собі не варить. Давай повечеряємо у дворі. Тепло ще. А то скоро задощить, - порається біля хати жінка.
    - Я миски принесу, - біжу до кухоньки.
    - А я наливочки наточу, - спішить до льоху жінка.
    Озираюсь на сад, чую тихе зітхання літа, яке уже пахне солодким серпнем. Над нами шатро високого неба. В кольоровім просторі де-не-де  появились зірочки.
    - Дні гарні стоять, а вечори – ще кращі. Зорі граються. У них цей місяць особливий, - присідає на лавочку тітка і, задерши голову вверх до неба, тихо зітхає.
    - Чого особливий? – питаюся.
    - В цю пору рясно падають зорі. Здавна так було, є і буде.
    - А ось і я! – чути голос Данила від хвіртки.
    - Куди це ти вчора їздив, що повернувся в спілу ніч? – хитро питає дядька тітка.
     - Під Теребіж. Привіз трошки сіна і спомини.
    - Спомини? – не втрималася я. – Що це значить?
    - Ой, не питайте, бо коли думаю про своє юначе життя, воно так і крутиться переді мною.
    - Спочатку повечеряємо, а потім …будуть довгі розмови. Бачу по Данилові, йому так і хочеться розказати нам щось цікаве.
    - Угадала. Весь сьогоднішній день думав про свою юність. Розколисав мене Теребіж згадками. Я йому дуже вдячний, бо прийшов час відкрити маленьку таємницю, чому саме мене  тягне в ту сторону.    
    Тітка налила чарки наливочки, усміхнулась про себе, запропонувала:
    - Вип’ємо за нас. За нашу зустріч. За  наше минуле і сучасне.   
    Міцна наливочка заставила нас взятися за страви.
    Дядько мовчки оглянув краєвид, весело сповістив:
    - Вийшла моя зірочка. Вітаю! Ти мене чуєш?
    - До кого це ви звертаєтесь?  До зірки, чи …? – питаю дядька, підсовуючи йому миску з ковбаскою.
    - До неї. У мене з нею пов’язані молоді роки. Вчора дорога  покликала мене до Теребіжа. Не знаю як у вас буває,  у мене іноді проявляється бажання піти туди, де пройшли пісенні юначі дні. Вчорашній день кивнув мені пальчиком, підморгнув очима, відпустив усміх і …мій Ласкавий сам взяв напрямок до знайомих полів. Стало на душі легко і спокійно. Їду, а думки минулим граються. Коник сам зупинився, де мені б хотілось посидіти. Відпустив Ласкавого пастися, а сам кпав в траву, зажмурив очі, мріями впірнув у молодість.
     Хочу вам щиро сказати, що з самих  юних років любив працю. Школа з ранку до обіду, а після обіду знаходив собі роботу: дома, в полі, на короварні. Керівники колгоспу придивлялись до мене, раділи, що спритний господар з мене вийде. Я не відказувався, бо вже тоді знав – так буде.
    В один деньок завідуючий фермою звертається до мене:
    - Данилко, завтра неділя. Може нині поїдеш під Теребіж накосиш і привезеш трави теляткам?
    Зрадів я. Запряг коней, весело гукнув на них, поїхав через село. Довго косив, навіть пристав. Ліг на покіс, очі до неба притулив, радію життю. Тут мене осінила думка піти і скупатися. Іду вниз до річечки, пісню мугикаю. Раптом  глянь - на березі сидить дівчина, ногами воду талапає.
    - Вітаю! – кажу.
    Вона зірвалася з місця, відступила від мене на кілька кроків, усміхнулась.
    - Це ти? – питається. – Я не помітила, як підійшов.
    Задумався я, звідки вона мене знає і хто така, бо раніше  її не бачив ніде. Може з Бахтина. Село ж поруч з лісом, люди часто ходять сюди.
    - Не бійся, - кажу лагідно. – Я прийшов скупатися. Як водичка?
    - Тепла. Я не можу купатися. Граюся бризками.
    Скинув сорочку, вбіг у водицю, поплив, радіючи буттю. Озираюсь на незнайомку, бачу в ній щось чуже. Говір і одяг зовсім інший, ніж у нас. Виліз з річки, присів на камінь, запитав:
    - Ти звідки? Як тебе звуть?
    - З минулого. А звуть мене Ярославною.
    - З минулого? Як це так?
    - Дуже просто, - відповіла дівчина. – Колись я тут жила. Бачиш оті каміння великі під лісом? Поруч дерева, галява, взгір’я. Там було моє село.
    - Село? Скільки років тому назад  ти тут мешкала?
    - Триста.
    - Розкажи докладніше.
    - На наше село напали  кляті вороги. Було їх дуже багато. Дужих і молодих в полон забрали. Інших вбили і на тім боці річки, де горбок нині, закопали. Мало людей втекло, - сумно розказує дівчина.
    Дивлюсь на неї і ніяк не можу зрозуміти, що вона таке говорить. Не повірив, та вигляду не подаю.
    - Я тебе давно знаю, - кинувши погляд на мене, сказала тихо. - Ти в минулому році косив тут з батьком. Я поруч ходила, на тебе любувалась.
    - Чому не підійшла?
    - Тата твого боялась. Нині виглядала, може прийдеш. А ти появився раптом, - радіє дівчисько.
    Я нічого не зрозумів, подумав, що вона хоче заморочити мені голову.
    - Де ти живеш? – лагідно питаю.
    - Там, - показує на небо.
    - Там не живуть, - перечу їй.
    - Живуть. Іншим життям. Тобі не зрозуміти. Ти не знаєш того, що діє в нашім Світі.
    - Чого ти тут?
    -  Випадково тебе тут побачила. Ти схожий з тим хлопцем, який любив мене колись.
    В цю мить злетіла польова пташка, присіла  недалеко, заспівала з перервами, ніби щось розказувала нам. Ми з Ярославною стали прислухатись до її співу і забули про нашу незвичну розмову. Мені не хотілося говорити про її минуле – воно вже й не цікавило. Переді мною була дівчинка-красуня і якась висока надія про майбуття вселилась жити в моє серце.
    …Через три дні я сам напросився у керівника ферми поїхати і накосити трави. Відпустив мене легко, без питань. Всю ніч провів я з дівчиною. Нині, коли згадую про перше з нею побачення, серце переповняється щастям. Ми навіть в жмурки гралися. Вона заховалась за великий камінь, а я зробив вигляд, що не бачу її. Ярославна раптом, скочила мені на плечі…Я схопив дівчину і давай цілувати.
    Літо в цимбали грало, радість коханням носило. Коли не їздив за травою, бігав до Теребіжа в вечір, вертаючись додому під ранок. Не міг я не ходити туди – там мене чекала сама загадкова і сама найкраща дівчина у світі.
   Все було би добре, якби хтось не бовкнув батькам, що я зустрічаюсь з якоюсь чужою жіночкою, чи дівчиною біля Теребіжа. Стали вони перепитувати, хто вона, звідки, як її звуть і т.п. Якось не витримав питань і сказав, що вона дівчина з Минулого. Мама від здивування  витріщила очі, а тато, весело засміявся.
    Літо тікало кудись. Трави підсихали, пташки збирались у вирій. Осінь тупала ногами на серпень, показувала йому  відхідну дорогу, а я просив Господа Бога, щоб не було рясних, затяжних дощів.
    Моя кохана стала все частіше сумувати. Вирішив я діяти по-нашому, по-людськи.
    - А чому би тобі не вернутися жити на землю? – задав дівчині питання.
    - Не можна. Відпусти мене на літо. Я жалію за життям на живій планеті Земля. Мило мені тут колись було, - рвучи травичку для вінка, жалібно говорить Ярославна.
    Сумував я з нею, бо серцем відчував, що це кохання мені послав Бог за щось добре зроблене мною, ще зовсім молодим чоловіком в житті.
    Йшов я якось селом, зустрів пастуха, дядька Панька. Питає він мене зацікавлено:
    - Гарну дівчиноньку знайшов ти у лісі. Хто вона?
    - Любима, - відповів і махнув дідові рукою пішов далі.
    Ярославна узнавши, що за нею слідкують, розхвилювалась зовсім.
    - Я нікого не боюсь. Хочу запропонувати тобі піти зі мною в село.
    - Ні. Це неможливо. Вибач мені. Я скоро тебе покину. Ще два дні будемо разом, - обнімаючи мене, шепоче ніжно любима. 
    Два дні були для мене мукою. Я сміявся, плів своїй коханій всякі теревені, бігав за нею, а коли ловив, носив на руках.
    Як би ми не тягнули хвилини наших побачень, вони не розтягувались довше. Настав час прощатися. В той день я прийшов до дівчини раніше. Ми просто присіли на березі річки на білому камені, який був  свідком нашої зустрічі і любові,  довгенько мовчали, бо, мабуть, обоє боялись говорити про те, що ми ніколи не зустрінемось. Годинник Вічності відстукував останні секунди нашого побачення. Ярославна глянула в небо, кивнула Комусь, обійняла мене, змовчала. Спочатку відчув я її легеньке дихання, далі ніжність м’якенького, похожого на шовк торкання руками моєї голови, а далі …перед моїм поглядом  з’явилась зірочка, яка повільно і легко полетіла в небо. Я стежив за нею до того часу, поки вона не зупинилась в висоті Простору. До ранку сидів  на березі річки, плакав довго, самотинно, по-чоловічому. З того часу я кожен вечір, як тільки небесні далі вберуться зірками, виглядаю свою Зірочку-Ярославну. 
    Дядько повернув голову в західну сторону, мовчки подивився  туди, тихо зітхнув.
    - Дивно все, - заговорила тітка. – Я чула не раз від старших людей, що там, де нині Теребіж дійсно було село. Турки робили сюди набіги.               
    - Я теж знав і знаю про це. Тільки не маю спокою, коли думаю за кохання з дівчиною з Минулого.
    - Ти нікому про це не розказував? – задає питання  дядькові тітка.
    - Ні. Навіщо? Не зрозуміють. Будуть сміятися…
    - Може і добре, що розказав тільки нам. В тебе душа гарна. Ти високої думки чоловік…
    Над селом пробігся поклик. То п’яненький Тарасюк вертався додому, витягуючи пісню, слів якої не можливо було розібрати.
    Я кинула погляд на дядька Данила, на його лице в добрих зморщечках, на срібну чуприну, на робочі  руки в трудових жилах,  на погляд, який він не ховав, а з ніжністю дивився на нас, задоволено усміхаючись від щастя, від настрою, від всього того, чим  і як він живе.      
         



               
                Присвячую своєму татусеві
                Івану Антоновичу Лозінському


               
                В ЖИТТІ, ЯК У ДОВГІЙ  НИВІ


                Слова прийдешні з сонячних віків…
                В. Симоненко

               
               
    Коли дивитись з села Михайловець на дорогу, що веде до Дідового лісу, складається враження, що то не дорога, а рушник, який Хтось  розстелив між кольоровими полями. В однім місці вона тихесенько біжить через дуже привабливу долинку, де ростуть гнучкі  високо-крислаті верби.  Історія не розказує, чому це місце люди називають Вербами, мабуть з чийогось гарного слова, залишилась ця назва  до цього часу. Три  кілометри тягнеться рушникова доріжка, єднаючи два Подільських села.
    В цьому лісі більше п’яти  років працює лісником колишній агроном Іван Антонович. Вийшовши на пенсію, він з задоволенням пішов служити лісові і людям. Кожен ранок, запрягши Гнідого, малесеньким возиком їде в сторону лісного масиву, знаючи, що там його чекає велика праця. Цілі дні Іван Антонович виконує особливу роботу: підсаджує дерева, закидає яри, чистить джерела, ставок  і річечку, ладнає гнізда і нори. 
    Рип! Рип! – скрегоче жовтенький возик. Коник не спішить, чоловік не підганяє. Полум’яне надвечір’я купчить хмарки, радіє буттю. Біля Вербів  Антонович зустрів старого Матея.
    - Доброго дня! – привітався. – Чого один?
    - Приходив сюди зібрати трошки лікарських трав. Попив води, та ще й жінці пляшечку набрав.
    - Сідайте, підвезу.
    - Гарний коник у тебе.
    - Я за ним доглядаю. Живе в моїм обійсті. В колгоспі на нього тільки фураж отримую, все інше – сам собі привезе. Ось і нині накосив травички, веземо додому духмяні  запахи.
    - Любиш ліс. По тобі видно, - усміхається Матей.
    - Природу ціную. З нею пов’язане  все моє життя.
    - Дорога гарна, бита, рівна. Йшов нині, аж очі сміялися. Скільки пам’ятаю, ходили і ходять нею люди залюбки.
    - Матей, давно хочу вас запитати, нібито ви колись отут біля Вербів мали зустріч з недоброю силою. 
    - А що тут такого? Всім розказував  і тобі розкажу. Коли були ще живі Пилип і Микола, могли підтвердити мої слова, бо був я тоді не один, а з ними.
    - То це дійсно правда?
    - А ти не віриш?
    -  Не знаю. Чув від людей. Може що і видумали.
    - Не чув, то почуєш.
    - Сідайте ближче, тут м’якше, вільніше.
    - Уже сів. Добре. Душа радіє від поїздки. Дійсно  пахне твій віз літом і  диким польовим медом.
    - Це ваш мішок пахне…
    - Може воно і так, бо я кожну весну, літо і осінь трави збираю, зимою ми ними лікуємось. З Вербами у мене зв’язане все життя. Було різне: добре і зле, на те воно і життя, щоб бути таким.
    - А верби, вони вам що нагадують?
    - Відкрию зараз вікно до Пані-Згадки, розгорну пригоду, що трапилась зі мною колись. Було це давненько, тоді ще в нашім селі жили пани Собанські. Пан був гарний чоловік:  високий, вродливий, дбайливий і приємний до людей. Господарював справно, чинно, спокійно. Любив  різне мистецтво. Сам грав на роялі, малював картини, голос мав звучно-приємний.  Особливо йому подобались народні музики. В свята запрошував сільських музикантів повеселити родину і своїх  гостей, які іноді навідувались до його маєтку. Що він находив в сільській простій грі, ми не знали, але …раз просять, чому би не потішити панів українськими  мелодіями? Наш музичний гурт складався з Миколи, Пилипа і мене. Коля і Пилипок були старші, сімейні, та це не заважало нам дружити, бо ми дуже поважали музику, яка тішила наші серця і душі. Я грав на скрипці, Пилип на трубі, Микола бив у бубон. Гарно виходило.   
    Хочу попередити, що я тоді парубкував. Пан добре знав мого батька, а через нього й мене. Було таке, що він присилав  свого замісника, передавав запрошення, щоб я прийшов з скрипкою грати разом з ним або його сином, а іноді і самою панною. Так я помаленьку освоїв музику. Ти ж не раз чув, як витягує моя скрипочка романси, етюди, сонети і кусочки з увертюр. Все це прийшло до мене  від пана Собанськно. Як би не стелилася моя  дорога життя,  перш за все я був сільським музикантом. Разом з Миколою і Пилипком грали на весіллях, хрестинах, родинних святах. Нас знали не тільки мешканці Михайлівець, але й люди сусідніх сіл. Ото ж одного разу запросили нас грати весілля в Підлісний  Ялтушків. Цілий день свахи: Ух! Ах! Жінки танцюють, чоловіки чаркують, молодим кричать: «Гірко-о-о-о!» Так всю днину весілля в гаморі, сміхові і веселощах. Потихеньку, помаленьку пришкандибав вечір, а за ним і ніч. Пристали ми, а весільним хочеться ще співати і танцювати. Микола став позіхати, труба падає з рук, мелодії витягуються не так, як потрібно. Барабан Пилипа гупає несамовито, ось тільки моя скрипка співає високо.  Коля нахилився до нас з Пилипом і каже: - «Ще два танці, і …гайда додому, бо нас до ранку тут затримають».
    Через півгодини покинули ми весілля. Йдемо селом спішно, підганяючи себе, щоб нас хазяї весілля не вернули назад. Коли вийшли до лісного масиву, зраділи, навіть заговорили вільніше. Ніч місячна, ласкава обіймає нас, стелить ніжний спокій, який буває тільки там, де поля безкраї. Так дійшли ми до Вербів. Раптом Пилип каже:
    - Дивіться, хлопці, назустріч нам хтось їде.
    Придивляємось пильніше, дійсно до нас наближається панська бричка. Стали ми, чекаємо що далі буде. Їздовий незнайомий, якийсь чудний чоловік гукнув:
    - Я за вами! Пан запрошує вас до себе. Приїхали гості, немає кому грати. Сідайте, поїдемо.      
    Переглянулися ми між собою, сіли і … поїхали.
    У будинку Собанского світло горить. Гомін навколо. Люди ходять туди, сюди. Привіталися ми, витягли інструменти, почали грати. Дивлюсь і дивуюсь -  пани мені незнайомі, раніше таких не бачив. В основному молоді - рижі і зовсім смуглі. Ми граємо, а вони  голосно регочуть і танцюють, та так спритно з підскоком, ніби п’яненькі мужики на весіллі. Одна пані вхопила свою довгу і широку спідницю, давай нею крутити навколо себе у всі боки. А поруч неї присідав панич, навіть трохи качався по підлозі, творячи кумедні стрибки. І тут  стара пані показала мені язик, я не витримав і показав їй. Сміху було стільки, здалось ніби стіни колишуться під панський регіт. Кинув я очима по залі, шукаючи подружжя  Собанських, та не знайшов. Незнайомі гості, а їх було багатенько, вели себе зухвало, нахабно, навіть дуже вільно. Не подобалось все це мені. Озирнувся на Миколу, а він якийсь чудний став, ніби чогось злякався. Пилип, бив в барабан з силою, щоб перебити голоси танцюючих.
    - Ви сказали, що гості вели себе нахабно. В чому це виражалось? – покусуючи травичку запитав  Іван Антонович.
    - Скакали по диванах, руки витирали в фіранки, ром пили з пляшок. А ще вони  погано лаялись, - усміхаючись каже Матей, кинув погляд  в далину, де півколом розтягнувся колишній  панський парк.
    - А які мелодії ви їм грали?
    - Наші, сільські. Все, що ми граємо на святах і весіллях.
    - Оце то пани! – сміється Іван Антонович.
    - Зараз і мені смішно стає, коли згадую себе серед панської зали, де навколо мене гуляють чужі і страшні люди. В голові мішанина, руки не слухаються смичка, ноги не хтять стояти. Тільки подумав про відпочинок, коли …враз все затихло, опустіло, змінилося. Ні панів, ні зали, ні Собанського маєтку – тільки чисте поле навколо нас, а ми сидимо на вербах і граємо.
    Як ми злізли з дерева, не пам’ятаю. Сіли на траву, давай питати один одного, де були, що бачили, як вели себе. Виявилось, що ми всі троє були  у пана Собанського і грали для тих, хто завів нас туди.
    Додому прийшли під ранок. Всю дорогу сміялися самі з себе, пригадуючи, як «культурно» провели вечір. 
     Матей на мить замовк, щоб через кілька секунд продовжити свою повість:
    - В  житті, як у довгій ниві. Прийшлося на мою долю грати і чортам. Десь ми дали маху, бо частенько говорили, що під нашу музику нечисті підуть у танець. Так воно і сталося.
    …- А ось і село. Гарно їхали, а ще краще спілкувалися, - каже з ніжністю Іван Антонович.
    - Дякую за поїздку і за те, що вислухав мою бувальщину.
    - Не спішіть сходити з возика. Я підвезу вас додому.
    - Ще раз дякую. Але хочу пройтись, щоб розім’яти кісточки. Хата моя близько. Здоров’я тобі, - кивнув головою Матей.
    - Приходьте в гості. Будемо чекати.
    - Прийду, обов’язково прийду, бо спілкування це саме дорожче, що є в чоловічому житті.
   
               


               


                РОЗБУДЖЕНЕ  КОХАННЯ
               

                Прийди, хоча б у сни липневим літом.
                Ю. Дячук


               
    Теплий  липневий вечір розшив  зірками небо над великим Подільським селом Михайлівці. Попід городами, ледь шпортаючись, іде Катерина Василівна з онучкою, яка двадцять хвилин газад  приїхала в гості.
    - Перелаз, - попереджує дівчина, подаючи бабці руку.
    - Знаю, - спритно стрибає жінка, входячи  в тінь густого саду. – Темно тут. Дерева високі, гіллясті. Люблю темні ночі, в них таїться щось казкове. Хоч не хоч, заговориш  байками, які  підказує тобі сама природа. Глянь, тіні гойдаються, ніби їх хтось колише. А  ось там, де галява – видніється якась причуда. Кущ жасмину нагадує чоловічу постать. В далині бачиться коза з козенятком – це кущики смородини в півтіні грушки. 
    - Чудна ти у мене, - посміхається онучка, озирається в небо, зітхає: - Красота неймовірна! Таке можна бачити тільки тоді, коли на душі чисто і спокійно. Село ворожить своєю різноманітністю. Куди не подивишся, навколо незрівнянно гарні  краєвиди.
    - Ти частіше приїжджай сюди, побачиш багато дивного.  Можна і назовсім переїхати.
    - Добре, - обіймає дівчина руками стовбур яблуні. – Я подумаю.
    В подвір’ї їх зустрічає котик Зая і песик Носик. Чути як весело і  пісенно виводить радість кіт, а песеня скавчить так, що навіть півень гукнув: «Хто там?»
    - Я посиджу на лавці, а ти, Христинко, відкрий хату, винеси  молочка і житнього хліба. Може хочеш їсточки, то там знайдеш:  варені яйця, ковбаска, смажена картопелька.
    - Ні. Я не голодна. На ніч не їм, не хочу бути гладкою. Вип’ю молока.
    В небі засяяла падаюча зірочка.  Жінка провела її поглядом, задумалася.
    Рипнули тонесенько двері. Дівчина поставила на табуретку гладущик.
    - Добре у тебе молоко, - каже онучка. – Коли згадую його  у місті, ковтаю слину. Там такого немає.
     Катерина Василівна сміється, їй приємно, що Христина так гарно відзивається за її корівку, яку жінка плекає, мов своє дитя.
    - Літо. Трави солодкі, духмяні. Молочко смачне, пахне полем. Мені  здається, що  польові  пахощі  не можна ні з чим зрівняти. Люди  ще не придумали такого аромату. Мабуть те, що дано Богом – не переробиш, і не дійдеш розумом до всього, що він зробив.
    Дівчина мовчки п’є молоко, поглядаючи, як ясніє краєчок неба.  Рожеві  промінці  ширяться, торкаються зір, ніби граються з ними.
    - Місяць сходить, - тихо усміхається дівчина. – Таке явище мене ворожить завжди. Я ніби там, де височінь, де простір, де небесна даль, про які ти мені так гарно розповідаєш.
    - Вже двадцять років ведемо з тобою розмови, - ломить кусочок хліба жінка, мокає у молоко і подає котику. –  Маленькі казочки ти слухала, коли тобі було два рочки. Наприклад таке: «Іде киця, а за нею сонечко дивиться. Зійшлися на лавочці. Сонце обняло кицю, сказало: «Спи – я  постережу тебе». Заснуло котенятко солодко, а проснувшись, потягнулося, сказало весело: «Як добре, що у мене є ти. Піду розкажу за тебе ненечці».  Кицька-мати погладила кицю-донечку  по голівці, відповіла розумно: «Умій вибирати друзів, які з тобою будуть завжди поруч і ніколи не підведуть». Ти слухала,  весело про щось щебетала, тільки  тоді я ще не зовсім розуміла твою розмову. Коли  підросла, стала я тобі говорити про різні явища природи, про людей, як вони живуть, і що  з ними буває у їх житті. Це вже були  невеликі уроки.  Пройшли роки, а мені здається, що все  було недавно.
    Христина підливає бабці молоко, показує на песика:
    - Понесу і йому. Бач, як дивиться.
    - Неси. День тому назад вечором ходила з ним  у поле.
    - В поле? Вечором? Навіщо? – дивується дівчина.
    - Згадалося минуле. Сиділа на сходах біля хати, поки не зійшов місяць. Мене враз ніби щось підняло. Озирнулась  навколо, схопила згадку в обійми, відв’язала Носика – пішла шляхом попри тополі в польову  даль. Стежка тепла, простір високий, тільки пташечка якась когось гукала. Може заблукала, чи може кликала діточок, що не повернулись до гніздечка.  Чути було, як вона витягувала щось, а потім  прислуховувалась. Навколо світло особливе, нічне, таємниче.  Мені цього було і треба. Якась сила потягнула мене туди, де колись відбулася в мене важлива подія в житті.
    - Може розкриєш таємницю  про  колись? – бере на руки дівчина Заю.
    - Другий день думаю про це. Щось увійшло в мою душу, а поділитися не мала з ким. Нині ти приїхала. Добре. Послухай уважно –  мені здається, чи насправді хтось ходе біля нас. Мабуть це сам вечір! Він частенько присідає біля мене, коли відпочиваю у подвір’ячку. Згадки кружляють наді мною, ведуть у минулі роки, а вечір тиснеться до мене, мовчить.  Іноді  перепитує  про щось, тоді я розмовляю з ним. Він гарний слухач. Такий як ти, - торкається  рукою онучки бабуся.
    - Коли  збираюсь до тебе, - усміхнено каже дівчина, - складаю  плани:  про  що маю тебе запитати, про що послухати, куди піти, а саме головне – побувати в лісі, де колись жив твій дідусь.
     Садком ніби хтось тихо пройшовся. Гойднулися віти грушки, злетіла пташка.
     Катерина Василівна встала, заплескала в долоні, гукнула:
    - Ану геть! Марш  звідси!
    - Ти  кого гониш?
    - Ласочку. Вона  на птахів засідає, що звили гніздо на грушці. Їй туди не дібратися, бо гніздечко на тоненькі гілці; та все-таки не покидає вона своїх планів.
    Місяць вийшов в простір, підчесав чуба, озирнувся  навколо, відпустив промінці на землю, моргнув загадково.
    - Добрий вечір! Вітаю! – поклонилася  жінка. – Гарний ти, красень гожий! Другого такого в світі  немає.
    Онучка посміхнулась – вона  знає, що бабуся  завжди так вітається з нічним небесним світилом.
    - Давно хочеться знати, чого ти так любиш місяць? –  питає дівчина.
    - Доросла ти. Можу відкрити тобі одну свою таємницю. Коли згадую – тепло розноситься по мені. Серце заходиться від щастя. 
    Катерина  Василівна ще раз пильно  подивилась в височінь просторів,  схилила голову, зітхнула:
    - З дівочих років любила дивитися в нічне небо. Мати не перечила, коли я вечором залишалася біля оселі одна. Не боялася  нічого: ні шепотіння дерев, ні криків сови, ні бурхливих оплесків вітрів, ні дзвінких реготів Півночі. Коли мені було вісімнадцять,  почала я  ходити  на вечорниці. Співала  гарно.  Танцювала так, як  мені хотілося. Ні один хлопець не подобався. Дівчата зустрічаючись з юнаками, стоять біля воріт до пізньої ночі, а для мене – це завада. Мама сміялась: «Ще немає того хлопця, котрий би розбудив твоє кохання». Слова словами, а роки біжать. Двадцятий мені пішов, а кохання не  збудилось. Одного разу, коли жнива покликали людей у поля, матуся каже:
    - Завтра ранесенько підемо жати. Потрібно виспатися, щоб гарно попрацювати.
    - Ні, - кажу лагідно. – Ти підеш одна, а я побілю кухню, спечу пироги, 
приберусь в кімнатах, бо так мені чогось хочеться це зробити, що не можу собі відказати. Після обіду вийду в поле.
    Поки мати дійшла до поля, я уже білила стіни. Через дві години пироги виробляла. Смачні запахи розносилися  навколо хати.  Бігаю, підмітаю, прибираюсь. Пообідала, озирнулася на сонечко, вклонилася образам, пішла стежкою до пшеничної нивки.  Матуся з жінками посміхаються, подивляючись, як я  скоренько взялася до роботи. Вечоріти стало, а мені ще клин гарний потрібно вижати.  Малинові і золоті промінці, переплітаючись, падають  на землю,  яскраво відсвітлюють її, роблять краєвид казковим. Жіночки пішли додому, побажавши мені легкої роботи. Матуся запропонувала допомогти, та я  не дозволила, бо для мене той  пшеничний клин нічого не значив. Жну скоренько, спішу, складаю снопики вміло, тісно. Місяць вийшов в високу далину, дивився на мене, киває, ніби допомагає в праці. Залишилось  вижати небагато, на один сніп, не більше. Розігнула спину, потягнулася, взялася за серп, коли відчула, хтось на мене дивиться. Повернула голову в бік і … завмерла. До мене йшов  незнайомий чоловік.  Стою і чекаю, коли підійде ближче. За кілька кроків зупинився. Привітався чинно.
     - Я  Велас. Давно за тобою слідкую. Подобаєшся ти мені, - заговорив так, ніби ми з ним були давно знайомі.
    Тут я раптом нагадала свою бабку і її розмови про Веласа. Бабуся   розповідала, що є  такий небесний мешканець, який допомагає людям в пору жнив. Коли він зав’яже  у межі  із стебел жита чи пшениці вузлом бороду –  знак збирати врожай. Щось тьохнуло мені в серці, огорнуло щастям. Вірю і не вірю в те, що зі мною діється. Велас підійшов  ближче, торкнувся моєї руки, усміхнувся:
    - Яка ти гарна! Тільки  тепер зрозумів, кого  зустрів для себе.
    - Я не дожала сніп, - відповідаю і  берусь за серп.
    - Як не дожала? – здивувався. – Подивися навколо. Все зроблено. Копиці стоять, поле чисте, тільки одна стерня в жовтому відблиску місяця.
     Глянула і… дійсно все вижато.
     - Піду я, - хапаюсь за вузлик, що принесла з дому.
     - Я проведу, - ніжно відповів.
    Згодилась, бо так мені було з ним добре і спокійно, ніби давно його знаю. Раптом захотілось запитати, як це він дивився за мною, коли  я  нічого і ніколи не помічала. Тут чоловік нараз поглядом перехопив моє питання, смішно і ввічливо став розповідати, що являється небесним жителем, та має відношення до людей Землі і знає все, що на ній діється. Відносно мене говорив  чудні слова, яких ніхто ще не казав. Коли ми прийшли  ближче до села, Велас обняв  мене  легенько, прошепотів:
    - Прийди завтра під стару липу у роздоріжжі. Буду чекати.
    Не відповіла  нічого, бо вже знала, що прийду.
    Всю ніч снився мені молодий світлоокий чоловік, з м’якенькою борідкою, з поглядом, в якому жило кохання.
    Христина встала, знову підлила бабці і собі молочка, думкою побігла в бабусине минуле. Озирнулася  в небо -  їй показалось, що місяць підморгнув, показуючи  на Катерину Василівну.
    - Коли згадую той час – плакати хочеться, - якось стишено сказала жінка, – З Веласом мені було так добре - щастя переповняло мене. Мати перепитувала, куди це я  спішу  щовечора. Я цілувала матінку, радісно  говорила: «До нього…До свого коханого»
    Бабка зиркнула на внучку, погладила кішечку і, всміхнувшись чомусь своєму, продовжила розмову, ніби читала щось із книжки:   
    - Літо дуже скоро тікало. Коротшали дні.  Ранки і  вечори стали  мінятися.  Щось інше входило в поля, де ми з милим моїм ходили, взявшись за руки.  Став  Велас сумувати. Бувало сяде на траву у межі, гладить її, ніжно подивляючись на мене, співуче каже: «Скоро вітри  з дощем повіють. Небо захмариться. Мені потрібно буде в свій край повертатися. Останній урожай зберуть люди – покличе мене батечко додому. Не зможу я не послухатись. У нас закони свої -  потрібно  їх виконувати».
     Слухала я, серце тиснув жаль. Знала, що Велас не може залишитись на землі. Така моя доля – любити того, хто приніс перше кохання. Не перечила. Навіщо ламати йому життя. Душею відчувала -  якщо  він  залишиться на землі – не стане його.
     Стигла даль. Темніли розорані поля. Никла трава у долинах, в садках. Ми зустрічалися  з милим тому, що не було дощів, погода помагала нам протягнути нашу любов. Коли мені буває  важко, я стою біля воріт і дивлюся туди, де колись мала останню зустріч з миленьким.  Там, де звідсіль  видніється широке роздоріжжя, де три топольки і стара липа тішаться життям,  в останній раз я обіймалася з чоловіком, який став мені рідним і бажаним.
    Одного вечора ми з Веласом йшли навпрошки через поле. Раптом Місяць гойднувся так, що ми зупинилися.
    - Він почув мене, - сказав тихо мій коханий. – Думкою  попросив його світити нині довше.
      Все навколо враз звеселилось і заграло нічними срібно-кришталевими барвами. Ми, мов малі діти стали бігати, доганяти одне одного, сміятися, обійматися. Та якби ми не затримували час, ніч, зітхаючи, стала відходити, залишаючи після себе тонесеньку рисочку в краю раннього досвітку. Якраз  ми тоді підійшли до липи.  Велас  погладив руками  стовбур деревини, заплакав якось незвично, хлипаючи тихесенько. Я нічого не запитувала, бо серцем відчувала, до нас іде розлука. Розуміли обоє - наші побачення  закінчуються. Не знаю як все  чомусь  змінилось. З неба почало спускатися  зеленувате сяйво, а Велас, тулячись до мене, сказав тихо:
    - Не лякайся. Ці гості  до мене.
    Через хвилиночку якісь  надзвичайно легкі золотисто-сріблясті постаті  зупинилися  недалеко нас. Були вони схожі з людьми, тільки майже прозорі, в накидках замість сукенок, з розплетеним  волоссям, а на головах вінки, що світилися незнайомим світлом. Я стрепенулася,  притиснулась до милого ще міцніше.
    - Велас! Ми прийшли за тобою, - загомоніли  небесні Діви.
    - Хто це? – запитала я.
    - Плеяди…Їх послали за мною.
    - Хто послав?
    - Той, хто керує нами. Тобі не зрозуміти, бо живемо ми в різних Світах.
    - Може залишишся?
    - Ні…Якщо залишусь, то розтаю туманцем і ти ніколи  більше мене не побачиш.
    - Обійми мене ще раз, - заплакала я. – Дай слово, що будеш відгукуватися на мої поклики. Я не зможу жити, коли не буду знати, що ти є.
    Велас  став на коліна, простягнув до мене руки, ласкаво вимовив:
    - Я буду  приходити до тебе тоді, коли позвеш. Мине час і ми зустрінемося знов. Прощай, моє коханнячко! Бажаю щастя  у житті. Не забувай мене…
     Плеяди підійшли до нас зовсім близько, стали  гурточком, протягнули сріблясті промінці-руки, підхопили Веласа, полетіли в небесні далі. Я стояла і дивилась туди, де поступово щезало сяйво, в якому був той, що розбудив в мені  дівоче кохання.  Додому  прийшла під ранок. Матуся не спала, стояла біля вікна, чекаючи на мене.
    - Хто він, той хлопець, що ти кожен вечір бігаєш на побачення. Люди казали, що бачили тебе з якимось дуже важним молодим чоловіком у
роздоріжжі. Це правда?
    - Немає більше мого Веласа. Закінчились зустрічі.
    Впала я на постіль, застогнала, прощаючись  в думках  з  моїм коханим.
    Бабуся  мовчки задумалась. Христина підняла голову  в Простір, побачила, як до місяця притулилася  маленька хмариночка. Він приголубив її і … відпустив, озираючись навколо весело і вільно.
    Онучка зітхнувши тихо, попросила:
    - Розкажи далі, як ти жила без Веласа.
    - Хитра ти. Не буду ховати свого настрою. Нині дуже хочеться виговоритися, бо відчуваю, хтось ходить тут кілька днів. Мабуть серце не  хоче відпустити  те кохання, яке живе  в мені весь вік.  Признаюсь чесно, життя прожила не погано. Через рік після того, як  розлучилась з Веласом, полюбив мене хлопець з сусіднього села і стала я його дружиною. Гарно ми жили. Він так сміявся весело і радісно, що його можна було тільки за це й любити. Очі у нього були зелені, мов травневий день. Обіймаючи,  казав, що я йому послана Богом. Всі роки любив тільки мене. Двоє діток з ним ми  народили. Проклята війна забрала  чоловіка рано. Мені здавалось -  світ  змінився в ту пору, коли я стала вдовою. Сваталися багато, та ні одного не прийняло серце. Так і жила з дітьми, поки і вони не пішли своїми дорогами.
    - Ти забула розповісти ще про Веласа. Він же обіцяв іноді появлятися.
    - Ось ти про що. Було  мені за нього видіння. В один вечір, почула я його голос.  Кликав, а я не відгукнулася.
    - Як саме кликав?
    - Я люблю-ю-ю  тебе-е-е!- почула його голос  і … заплакала.
    - А самого Велеса ти  більше ніколи  не бачила?
     - Пам’ятаю  щось незвичне  зі мною траплялось.  Якось верталась я пізнім вечором  додому з Сіткова. Дорога гарна, нічка молода. Місяченько грається  веселими жартами з зірочками.  Легко йшлося, бо несла  я  радість від родини. Тут де  не візьмись, хтось йде  назустріч.  Не здивувалася. Люди тоді ходили пішки - машин було мало. Спішу, пісню тихенько співаю. Кроки повз мене не спішні пройшли, а саму людину я не побачила. Серденько завмерло, хвилька ніжності пробіглась в грудях, здалось, ніби хтось  обійняв. Ноги самі зупинилися. Чую чиєсь дихання, та не бачу нікого. Зібралася з духом, питаюся:
    - Велас, це ти?
    Ніхто не відповів, тільки війнуло  теплим вітерцем. Гойднувся звук і я почула віддалене «Я-я-я-я!»
    За своє життя  не раз бачила тіні, що ходили або  присідали поруч. Тоді пахло мені тим  літом, коли я любилась з Веласом.
    - А якби він прилетів до тебе тепер, ти би його прогнала, чи залишила?
    - Хто прилетів?
    - Велас.
    - Тю-ю, таке говориш!
    - Поклич його… - не переставала просити онучка.
     - Охо-хо-хо! Ай-я-я- є! – пронеслося над шляхом. Відгук  забіг у подвір’я Катерини  Василівни, присів в садочку, ліг у грядках квітів.
    Жінка прислухалася, зітхнувши легенько:
    - Нічні пташки когось кличуть.
     Раптом здалеку понеслася  чиясь мелодична пісня ,  яка  тішила  сільські  хати і людей, що ще не спали.
     Бабуся притулила до себе онучку, тихесенько запитала:
     - А у тебе твій Велас уже появився?
   
 
               

               

                СІЛЬСЬКІ  ВЕЧОРНИЦІ
         
                Десь вітер грає на віолончелі,
                морозом пальці  зігріва               
                В. Симоненко


               
 
   - Завтра почнеться зима, - каже бабка Дарка сусідці Зоні, яка, йдучи по воду, зупинилась біля її хвіртки.
    - Як то почнеться? – дивується жінка.
    - Так і почнеться. І не проста. Занесе снігом наші Михайлівці, що з хати не зможемо вийти.
    - Говорите таке…Не дай Бог. Звідки ви знаєте?
    - Поживеш з моє, будеш і ти знати прикмети  пори.
    Сусідка знизила плечима, розказала бабусі за свого племінника, що хоче женитись в шістнадцять років і, ніби з пересердя  вхопила відра, подалась до криниці.
     Вечором Зоня побачила, як з небесної гори починає падати сніг. Через годинку він вже не йшов – летів гуртом, та такий великий і густий, що їй стало страшно.
    - Напророчила бабка  Дарка снігову зиму, - сказала чоловікові Зоя, заглядаючи через скло шибок у двір.
    - Нехай іде. Землі цього потрібно. Волога на поля – врожай в хату, - сміється  дядько, вслуховуючись в розмову диктора по радіо, який розказує щось веселе і співуче.
    Через дві доби сніг перестав. Небо радісно посвітліло, заграло синіми барвами глибоких вічних просторів. Гори снігу тішили людей, які з самого ранку пробивали в  ньому стежки, щоб мати змогу ходити.      
      Сільський поштар  Андрій Древінський  розповідає  у Сільраді:
    - В нашім кутку зовсім перевіяло дорогу.  Біля садиби  Леонтія Попіля  нам прийшлося прорубати тунель, щоб дійти до криниці. 
     Замісник голови Сільради  Степан Поборознюк скривився від почутого:
    - Як так? Ви  ходите попід снігом?
    Ха! Ха! Ха! – сміються чоловіки, а Андрій хитає головою:
    - Так і ходимо…А як же інакше йти до криниці? Не  обходити городом  Івана Овчарука. Не пустить. Та й далеко йти.
    Степан зрозумів, що над ним сміються, промовчав.
    Вечором Андрій розказував вже про цю розмову в оселі  свого сусіда Терентія Хілінського. Сюди на вечорниці, як тут говорять - на золотий вогник, прийшли знайомі і родичі, сусіди і приятелі, щоб поспілкуватися, заспівати пісню, почути стару казку, розказати новину. Кімната велика,  не хватає стільців, прийшлось господарю принести лавку з-під навісу.
    Регіт  і жарти, щира розмова і приказки не перериваються, тішать людей, множаться. 
    -  Віра, подай велику миску, я насиплю кукурудзяних півників гостям. - виходячи з кухні в кімнату, каже хазяїн.
    Дядько Іван, близький сусід Терентію, питається:
    - Сам смажив?
    - А ти  думав, що когось просив?
    - Нічого не думав. Хтось стукає в двері, чи може мені причулося.
    - Не причулося, - відзивається  родичка Віри, молода, гарна з себе Тася, у якої дуже скора натура. – Я  зараз  відкрию.
     Гукнули двері, почулося тупотіння. Жіночий голос дотепно почав розмову про вередливі зимові вітри.
    - Проходьте, - просить Тася і пропускає в кімнату закутану  з голови до ніг молодицю.
    - Вечір добрий! – вітається жінка, скидаючи з себе одяг. – Ото ж надуло! Насилу обійшла долину. Хоч бери лопату і роби стежку. Такого не
пам’ятаю, щоб вулиці передувало. Зими є різні, а нинішня - особлива.
    - Води буде багато. Врожай  залежить від неї, - підкручуючи вуса, усміхається сусід  Андрій.
    - А мені два дні тому бабуня Дарка підказала, що почнеться сніжна зима, - розкладає на столі яблука Зоня. – Мій чоловік сказав приблизно те, про що говорить Андрій. Нам потрібен врожай.   
   - Університетів ми не закінчували, та відносно господарювання на нашій земельці можемо утерти носа деяким вченим. Правду кажуть люди – вчитися потрібно у життя, - підказує своє Тася.
    - А ти куди це так зібралась? - звертається  Іван до жінки, що почала скидати з себе  кожух. - Ніби на північ їхати маєш. Капустою стала в своїй одежі. Що з тобою?   
    - Зі мною  нічого, а ти, мабуть, сидиш тут з ранку і не бачиш, що  робиться у дворі. Вийшла  з хати, а сніг у очі, у рукави, під хустину лізе. Темно, лячно. Навколо якісь чи то тіні, чи примари. Не пройшла і кілька кроків, а з-заді  на плечі хтось моститься. В такі вечори краще не ходити нікуди, а то, не дай Боже, Мару принесеш до хати.
    Жінка присіла на табуретці, поправила на голові вузлик кіс, звернулась до господині:
    - Вірочко, я принесла зернят гарбузових. Потрібно їх спражити. Не встигла, бо приходила внучка, заговорилася з нею. Коли оглянулася – вечір в вікно кулаками махає. Я ж обіцяла нині прийти до вас.
    - Розкажи нам Марусю, яка то Мара до тебе чіплялась? Можливо то сусіда Степан чекав, коли ти з оселі вийдеш. Здається  мені, що він не забув тебе з молодості. 
    - Отаке згадав…Ти думаєш я не знала, що ти за мною колись підглядав, коли я з Степаном біля вишні стояла.  Крутився біля моїх воріт, квітки носив, на гармошці кохання витягував.
     Ха! Ха! Хо! Хи!  Кхи! -  регочуть  сусіди, а дядько Іван підсів до жінки  близенько, запитав:
    - Жалієш, Марусенько, за мною? Признайся.
    Тітка глянула на Івана, згорнула усміх, поклала свою руку на його відповіла:
    - Всі ми за чимось жаліємо, коли проходять роки. Моя бабця говорила, що ніколи не потрібно жаліти за тим, що пройшло.
    В кухонне вікно хтось постукав, гукнув когось, та за вітром не можна було розібрати слів.
    - Це мій Тарас прийшов, - сказала Тася. – Та чого це він до дверей не підійшов, а до вікна добрався. Сидіть тіточко, я  вийду до нього.
    В кімнату зайшов запорошений снігом молодий чоловік, тремтливий,  зляканий. Озирнувся на людей, присів на лавці, витираючи  лице, прошепотів, ніби боявся, що хтось почує його:
    - Насилу скинув його з себе.
    - Кого? – не втрималась, зразу ж  перепитала Тася.
    - Не знаю кого. Біда  якась вчепилася за мене біля ставу.
    - Ти чого туди пішов?
    - Так  був же  я у Івана Волошина. Домовлялися їхати до млина.
    -  А затримався чого?
    - Не застав його дома. Прийшлося чекати.
    - Ти краще роздягни з себе одяг. Весь в снігу, ніби  качався в ньому. 
    Тарас знову озирнувся на всіх, встав, скинув кожушину, попросив води.
    - Тася, - звернулась до племінниці  тітка  Віра, -  дам йому свяченої водички. Щось недобре трапилось у нього. Нехай прийде в себе.  А ми тим часом будемо пробувати пиріг з гарбузом. Зося Древінська  нині приготовила.
    - Чогось затримується Роман, – прислуховується Терентій до гамору за вікном. – Вітриська на всіх музикальних інструментах грають. Лемент учинили такий, що лячно слухати. Може і не прийде Романчик, темно і непроглядно навколо.
    -  Добре пам’ятаю одну зиму. Молода я тоді була, - піднялася з стільця  тітка Марія, і  набравши  в жменю зернят, звернула увагу на Івана, який  смачно їв пиріг. – Мені було тоді шістнадцять. Тітка Ганна  дуже любила мене. Як тільки зима білими  скатертинами все навколо стелила,  запрошувала до себе пожити. До неї часто вечорами приходили її  подружки. Було таке, що засиджувались до третіх півнів. Балачки – не розказати які гарні і довгі!  До цього часу згадую. Особливо запала в душу одна повість про дівчину, що втопилася в ставу. Любила  вона дивитись у воду і розповідала людям, що у воді живе її доля. Як там було насправді – ніхто не знав, тільки дівчина  лишила себе життя і з того часу люди стали забувати ставок. Скоро  заріс він осокою, очеретом, водяними травами. Пройшло кілька  років. Новий керівник села запропонував привести став  в порядок. Розкопали береги, вивезли намул, відшукали джерела, впустили чисту свіжу воду – щось нове і цікаве прийшло в цей кут. Не пройшло і півроку, коли люди заговорили, що  берегами ставу  ходить дівчина і плаче  навіщо зруйнували її житло. Хто вірив, а хто ні, та розмови йшли і ходять.
  - Я теж це чув, - вмішався в розмову Іван. – Старий  Брунько розказував, ніби то йому показалась дівчина, що сиділа на вербі: сама зеленого кольору, а волосся  на голові срібне, довге.
    - Жаль, що не прийшов Роман, - присів біля Івана Терентій. – Він би вам розказав,  як нещодавно з ним була пригода. Віра знає добре, бо він їй все до дрібниць передав.
    В кімнаті запала тиша, чути було як  іде годинник і десь над хатою високо голосить вечір.
   Тарас заспокоївся, пересів на канапку, прислухався до розмови,  поглядаючи у закрите вікно, кашлянув:
    - Вперше зі мною таке трапилось. Не вірив ні в яку Мару, Біду  і Відьму.  А тут раптом напало щось на мене, та таке гидке і страшне, що і не придумати.  Кинулось зверху, аж спина зігнулась. Думав, що то сніг впав з дерева. Та коли помацав, здригнувся. Ні йти, ні сісти, ні встати. Застогнав,  зробив крок, другий. Не можу зрозуміти, що зі мною. А воно хіхікнуло, вклалося на мені ще  тісніше – почало товкти по голові. Злякався,  не своїм голосом  запитав: «Ти хто? Що тобі треба?»  Мовчить нечисть. Хотів крикнути, та де там. Мара закрила мені вуста снігом і давай мене поганяти, мов коня.  Слів не розібрав, тільки якісь вигуки носилися навколо. Не йшов – рачки ліз. Руки задубіли, ноги важкі, в плечах пече, а воно  не злазить з мене, хоч плач. Тут почув я людський голос. Хтось ішов назустріч. Став підніматися. І тут враз  полегшало. Поруч мене посунулося щось величезне, вонюче. Мить… пірнуло у сніг, щезло. Стою і думаю: Що це було? За три кроки в стежці  зупинився дід Данило, питає:         
    - Хто то скочив у сніг?
    Я говорити не міг, тільки щось мугикнув, пішов через  городи. Коли дійшов сюди, зрадів, ледве не заплакав.
    Тася притулилася до чоловіка, погладила його по плечах, тихо шепнула:
    - Слава Богу, що все обійшлося.
    - Ти кажеш, що Мара чіплялася до тебе. Вона і мене нині лякала. Ви не повірили, що хтось тулився  до мене, коли йшла долинкою, - похапцем, щоб її ніхто не перебив, сказала тітка Маруся. – Знаю одне: Мара, або як ми називаємо її, Біда, існує в світі.
    - Мара? Хто вона? – весело перепитує дядько Іван.
    - Не смійся, бо сам попадеш до неї в обійми. Мара – богиня Темноти. Батько її - Чорнобог, мати – небесне творіння Сутінка. Є у неї донечка – Журба. Ці небесні істоти творять на землі зло: сіють нудьгу, горе, чвари, бійки, брехню, хвороби. Частенько лякають людей, особливо тих, хто кепкує над ними, або називає їх  недобрими словами.
    - Де їх можна зустріти? – питається тихо Зоня.
    - Скрізь. І в любу пору року. Люблять вони зиму і стару осінь, коли господарюють вітриська, йдуть дощі або сніги. 
    - Щось не віриться мені, - усміхається Іван. – Ти краще розкажи, як купалася з Водяним у ставку.
    - А ти бачив?
    - Чув такі розмови.
    -  Жаль, що я тоді тебе не покликала з собою. Ото була б гарна зустріч: я, ти і Водяний.
    - Знову тобі не вгодив, - образливо почав дядько, насипаючи в жменю тітці насіння.
    - Іваночку, - лагідно відповіла тітка, задивляючись в чорні очі  чоловіка, - признайся, як тебе Блуд водив в твоїм же подвір’ї. Було таке, чи ні?
    - Було. Не відказуюсь. Йшов я від кума Дмитра. Осіння пора стояла. Темно навколо, та не боюсь я темноти. Не  п’яненький був, всього дві   чарки хильнув. Дійшов до своєї  хвіртки, придивляюсь, а стежки немає. Квітники, грядки, город попереду мене. Мацаю навколо себе. Є дерева, далі кущ колючий, а ще торкнувся я  до чогось незнаного: чи то кінь, чи корова. Трохи злякався, та тримаюсь, щоб не закричати. Подумав і  рішив, що буду знову мацати навколо себе. Відчуваю, тут  повинна бути хата, хлів, обора. Почав з дерева. Догадався – акація, бо я розбираюсь у стовбурах. У мене вона росте при межі від баби Килини. Далі сливки і грушка. Це вже нижче хати, а чому вони поруч з акацією – не розумію. Вернувся  в бік, де має бути оселя. Через хвилинку намацав я псячу будку. Вона ж біля воріт, а не при садочку! Присів на землю, закрив тісно очі, а коли відкрив – побачив високого чоловіка, що стояв і весело реготав. Зірвався я, хотів вдарити незнайомця, та чомусь впав на гній, який ми складали  за хлівом. Тільки після того зрозумів, що я заблукав у своєму подвір’ї. Страшно стало, ніби в незнаний край попав. Став гукати дружину. Вийшла вона, сказала  невдоволено:
    - Які це тебе чорти водять в таку темноту?
    - Один, - кажу легенько. – Блудом зветься. Більше години морочусь, як до хати попасти.
    З оселі світиться вікно, а  я чомусь іду в другий бік. Жінка схопила мене за рукав, потягнула  за собою. За ворітьми сміх полинув, та такий  чудний, ніби то не чоловік, а кінь заіржав. Дружина питає:
    - Хто з тобою був?
    - Нікого не було, - кажу злякано. – А ти когось бачила, чи так кажеш?
    - Бачила високого незграбного чоловіка. Ти кричиш, а він сміхом ходить.
    Дружинонька в хаті напоїла мене чимось теплим, приємним, солодким. Заснув зразу. Снився мені височезний чоловічина, що клацав зубами і реготав весело. Ось таку приключку мав я у своєму рідному подвір’ї.
    - Так…Не знав я що ви попадали в полон Духів, – перегортає на столі
зернята дядько Андрій. – Коли почалась така розмова, то признаюсь, що і
мені  було щось подібне до вашого. Молодим бігав я скоренько, не так, як нині ходжу. Ногу скалічило на війні, тільки в споминах ношуся  селом на своїх здорових і рівних ногах. Дружив я з дівчиною з Хутора. Гарнесенька, мов маків цвіт.  Вона  так мило розмовляла, здавалось -  то пташечка щебече. Біда була в тому, що її батьки не дуже хотіли, щоб ми  дружили, бо мали на увазі віддати її за сина багатого чоловіка, Трохима Працьовитого. Чув я такі розмови, тільки не розумів, що може статись з того, що я буду любитись з нею. Селом шились балачки, що бабуня  дівчини могла ворожити. Знову таки, не вірилось мені, бо в молоді роки не приймається те, про що говорять пошепки і хрестяться при цьому.  Любов літала наді мною, а я її пригортав до дівчини, розказуючи тихо, що вік хочу з нею бути.  Добре пам’ятаю весну, коли трави витяглися в колоски, межі між пшеницями пахли медом, а лісні галявини  так і просились щоб хтось полежав на них. Прийшла  пора косовиці. Вечори місячні, грайливо-таємничі. Іду до дівчини, а назустріч мені молоденька жіночка, не йде – танцює. Придивляюсь, не впізнаю. Вона ж тихесенько, раз! і  стала  біля мене.
    - Куди прямуєш, мій соколе? – питається ніжно.
    - Куди  потрібно, туди і прямую, - відказав і хотів обійти красуню, та не тут то було, жіночка  нищечком стрибнула і притулилася до мене. Стало зразу приємно, добре, спокійно. Очі у жінки великі, чорні, глибокі. Волосся розпущене по плечах, а руки такі ласкаві, що вік таких не відчував ні в однієї дівчини. Обіймає, питає чи піду з нею у межу, де квітує  ніч духмяна,   і сміється  любов-чарівниця. Мовчу, а вона взяла мене за руку, повела кудись. Сиділи ми в травиці, що була така  висока і густа, ніби ліс маленький, в якому заблудитися можна. Додому прийшов, мов п’яний. Ліг спати, а думка вже біжить до жіночки, з якою кохався всю ніч. Забув я свою щебетушку-дівчину, ходив з молодичкою, любив її до тих пір, поки одного разу  не заблукали ми на хутір, де жила моя  дівчина. Як трапилось таке, не можу до цього часу здогадатися, мене вели туди, куди я не хотів іти. Зупинились під вишнею, обіймаємось, а моя дівчина в цей час вийшла з хати, стоїть і дивиться на нас.
    - А я бабці не вірила, що ти такий! – вигукнула і побігла в будинок.
    Що вона хотіла цим сказати, не зрозумів. Глянув  на молоду красуню, що стояла поруч – а її  немає, тільки якась   гидка баба тримається  плоту, сміється скрипуче.
    Біг додому скоріше вітру. Впав на  постіль і гірко  заплакав. Тут я  догадався, все наробила бабуся дівчини, про яку говорили, що вона може перетворюватися у когось. Дівчинонька не простила мене. Розійшлися ми. Вона одружилася з Трохимом, та не любила його і до цього часу жаліє за минулим.
    - А ти звідки знаєш, що жаліє? – перепитав дядько Іван.
    - Ми ж з нею в сватах ходимо. Моя сестра побралася  з її братом.
    - То це Варвара? – не втрималася Тася.
    - Вона.
    - Ось як долі  складаються. Не знає чоловік, що його чекає в житті.
    - Зосю зустрів, коли вечорниці гуляли у Лозинських. За нею придивлявся   старший син Антона. Я провів дівчину додому, а йти назад вже не хотілось. Через місяць сватів послав. Так і живемо до цього часу.
    - Ви кому-небудь розповідали за  випадок  на  Хуторі?   
    - Ні. Не приходилось. Нині згадав, коли Маруся  призналась, що Мара до неї чіплялась. До пам’яті прибігло минуле. Відьмарські  справи  наробили багато зла людям. Палажка казала, що її тітку Докію  трохи не потягнула якась сила в вогонь. Горіла хата у Стаськів.  Докія ллє  воду, а звідти до неї тягне руки дівчинка. Вона як закричить: «Я зараз! Дай мені руку»! – і лізе у полум’я.  Дядько Трохим схопив її за плечі, не пустив. Докія виривається, верещить, що там дитина горить. Люди дивляться на неї, хрестяться. Пізніше жінка розповіла про видіння у вогні.  Все це нечиста сила робить, лише б горе людині принести.
    Тарас  ніби здригнувся чогось, стишився, зітхнув легко, придивляючись у куток, де висів образ.
    - Знаєте, що я тільки що згадав? Коли  вийшов з хати  Василя, на мене накинувся  страшний вітрисько. Не стримався я, закричав: «Який біс в тебе вселився?» Дійшов до воріт, а хтось мене  як штовхне в спину, що я ледь не впав. Сказав  погане слово, а мені і віддячили.
    - Не потрібно було тобі згадувати нечисть і лаятись, - подала Тарасові філіжанку гарячого чаю  господиня хати. – Мене бабуня вчила, щоб я ніколи не говорила про нього. Молодість сміла і не вірить ні в які причуди. Бувало йду вечором, не боюсь нічого, бо здавалось, що я сама розумніша, скоріша, жвавіша. Ходила на побачення до парубка, який був старший мене на десять років. Якось  так вийшло, що обіцяла  прийти  в долину, та не прийшла. Сон зморив мене. Другого дня сусідка каже:
    - Ти де ходила  вчора  так пізно?
    - Нікуди я вчора вечором не ходила. - відказую скоренько.
    - Як-то не ходила? Ми же поруч стояли біля криниці. Ти чекала хлопця.
    - Не була я там, - сміюся впевнено, бо подумала, що тітка мене дрочить.
    - А хто мені коромисло помагав закласти на плечі? Ти казала, що любиш теж так носити  воду.
    Дивлюсь на неї і відчуваю, що вона не бреше.
    - А хлопця мого  ви бачили? – питаюсь спішно.
    - Бачила, він йшов назустріч.
    Мене ніби прорвало:
    - Можливо це було раніше, в другий день? Вчора я сиділа над вишивкою, тай заснула. Коли проснулась, було вже під північ.
     Жінка озирнулась, гнівно подивилась  на мене:
     - Вір чи не вір – я правду кажу.
    Вечором зустрілась з хлопцем, а він відвертається від мене, тихо і зло шипить, а не каже:
    - Не розумію я, чого ти хочеш? То ти  говориш, що непотрібно нам стрічатися, то тулишся до мене. Де твоя правда?
    - Коли я говорила, що не станемо стрічатись?
    - Вчора. Що, забула вже?
    - Але ж ми вчора не зустрічалися! – трохи не гукаю.
    - Сусідка твоя свідок. Ти з нею розмовляла, допомогла коромисло з відрами подати їй на плечі. Вона пішла, а ти зразу ж стала говорити, що не хочеш зустрічатись. Схопилася і … побігла стежкою в  садок.
    Розгубилась, стала думати, чого це я не пам’ятаю нічого. Дома присіла біля бабусі на призьбу,  розповіла їй все до дрібниць. І знаєте, що вона мені відповіла? Дослівно було сказано так: «Ти не любиш цього хлопця. Частенько ловиш себе на тому, що ви не пара. Тобі хочеться і не хочеться йому про це сказати. Вмішалася твоя доля. Поки ти дрімала, вона пішла до парубка і все йому виказала. Не сумуй – він дійсно не  пара тобі».
    Тітка Віра підійшла до Терентія, провела рукою  по чоловічій  лисині,  поцілувала в лице і, нахилившись до нього, сказала:
    - Я дякую Богові, що вчасно вмішалась в моє життя доленька. Вона знала, що ми з тобою обов’язково зустрінемось і …поберемось.
     Терентій пригорнув до себе дружину усміхгувся:
    - Щастя нас не обминуло.
    В затильну стіну хтось різко кілька  разів стукнув, та через  кілька секунд затих, заспокоївся.
    - Приходилось і мені  бачити  щось таке, яке у нас називають Марою, Відьмою, Журбою, - лускаючи зернята, відновив перервану розмову Терентій. - Не можу забути одну зиму, яка була дуже схожою з нинішньою. Віяло так несамовито, що страшно було слухати. Шалені, шалапутні, несамовиті  вітриська літали так швидко, з ніг збивали. Молодий я був в ту пору, не міг просто сидіти дома.  Іграшки, співи, танці бачилися мені, а тут – зима носиться снігами. Матуся каже веселенько:
     - Добре подумай,  йти тобі на вечорниці нині чи ні. На вулиці мете метелиця, та така, що до ранку хати може позаносити. Не збийся з дороги, коли будеш  вертатися додому.
     - Мені  Зима-Відьма допоможе, - регочу зухвало. – Дідусь розповідав, що в свої молоді літа попав в обійми Веселої  вдови, яка водила його селом всю зимову ніч. Під ранок опинився аж на Дубині.
     - Знаю цю байку, чи правду, - відповіла мені  мати і трохи грізно наказала: - Не будь нахабним. Зима  може перетворитися в таке, що тобі і не снилось. Нині на вулиці лиходійка гуляє. Люди розказують, що в такий час недобрі сили нишпорять. Хрестися, синку, коли щось зле стане до тебе  приставати.
    Не дослухав розмови  неньки, вискочив у двір, а на мене зразу же напали вітри. Тіпали так, ніби хотіли мене  роздягнути. Насилу знайшов хату Ліди, в якої вечорниці збиралися. Стріли мене гуками, піснями. Поки йшли різні розмови,  в хату ввійшла  Женя.  Від її появи дух перехопило. Не можу дочекатись, коли все закінчиться, щоб ближче підійти до дівчини.  Далеко за північ стали розходитись. Вийшли ми з оселі, а там нічого не видно. Одна біла сніжна пелена. Женя злякано питається:
    - Ми не загубимося в хуртовині?
    - Ні, - сміюсь, а сам відчуваю, що нелегко нині мені прийдеться.
    Ух-х-х! Ах-х-х-х! Щур-р-р-р!  Цвіль-нь-нь! – несеться навкруги. Подав дівчині руку, повів у дорогу. Насилу ідемо. Видно тільки темні плями будівель і великі круглі дерева. Страшно і разом з тим гарно так навколо, ніби в казку попав. Довгенько ми йшли, коли побачили  двір дівчини. Стали біля воріт, а вона  питається:
    - Ти як підеш додому?
    - Ногами, - жартую, а сам відчуваю, що дійсно не знаю, як мені добратись до свого  мешкання.
    Постояли ми  кілька хвилин, поговорили, вірніше прокричали щось одне одному і не почули своїх  же слів, стали розходитися. Пригорнув  до себе дівчиноньку, поцілував медові вуста, відпустив. Пожалів я, що не взяв з дому палки. Іду, шпортаюсь, сам до себе усміхаюсь. Чогось на думку прийшла   розмова з матінкою, коли  збирався  на вечорниці. Дійшов  до обійстя   Миколи Овчарука. Через п’ять хвилин відкривав  свою  хвіртку. Не встиг зробити крок у подвір’я, коли почув незнайомий  жіночий  сміх. Повертаю голову і бачу білу  постать, що іде до мене. Ноги самі зупинились. Жінка   ласкаво обняла  мене, поцілувала міцним  поцілунком. Не можу зрозуміти хто це, та догадуюсь, що маю справу з молодичкою, що колись бачив на базарі.
    - Поїдемо? – питається весело.
    - Поїдемо!  - гукаю, а сам хочу обійняти жіночку, та вона  не дається.
    - Сідай! – кричить мені красуня і показує на санки, які враз появились перед нами.
    Сів я. Коні тут же зірвалися і полетіли в поле. Правду кажу – полетіли. Вітер реве, співає. Молодиця тішиться сміхом, щомить цілує мене, аж боляче стає. Так ми кудись летіли, поки я не запитав:
    - Куди  їдемо?
    - До мене!  - сміхом сходить  красуня. – Я Зима, я Відьма, я нині право маю любитись з тобою.
    Хуртовина в полі страшенна, одна біла рівнина, а далі темні, незнайомі, важкі. Раптом до мене дійшло, що попався я у руки самої  зимової Віхоли. Стало  страшно і неспокійно.
    - Відпусти! – кажу молодиці. –  Змерз я. Чого пристала? Я тебе не кликав!
    Глянув на неї, а вона вся біла-біла. Шуба на ній сніжна, на голові шапочка з китицями.  Вирішив  вискочити з санок, та враз відчув, що дерев’янію. Згадав мамине навчання -  треба перехреститися. Підняв руку, зробив широкий хрест і прийшло до мене щось світле і ніжне. Легко стало  дихати, кудись щез переляк, тільки я ще летів  над полем, а коні поступово зменшувалися, ставали похожими на квітки із снігу. Молодиця  почала поступово  перетворюватися в грудку снігу, поки не скотилась з санок, які вже були зовсім малими. Скоріше відчув, чим зрозумів, що я падаю в снігову кучу. Зібрав сили, встав на ноги, тремчу, протираю очі…і бачу свою хату. Ви собі не можете уявити, як зраділо моє серце! Зайшов у оселю, випив води, присів на лавці, задумався. Ненька прокинулась, дивиться на мене розказує:
    - Снилось, що ти з якоюсь молодицею летів на санках. Коні  білі, молодиця біла, тільки ти мав вигляд чоловіка. Я гукала тебе, щоб  вернувся. Потім ти впав і покотився до нашої хвіртки.
     Дядько Терентій встав, пішов у кухню. Через хвилинку вже  йшов  назад з мискою яблук, перепитуючи  гостей:
     - Як вам нині наш зимовий вечір?
     - Ти би налив нам по чарці, - хихикнув сусід Іван. – Щось у горлі пересохло.
    - Можна і по чарці, - згодився хазяїн.  – Ми її нині заробили. Люблю  слухати  пригоди. Вони мені нагадують Гоголівські повісті з «Вечорів  на хуторі біля Диканьки». Мав я в молоді роки гарного друга родом із  Полтавщини. Мешкав він недалеко від тих місць, де народився Гоголь.  Розказував, що й сам  їздив в  село, де підростав майбутній великий український письменник. А знаєте, в тих місцях і до цього часу люди стрічають таких же самих Химер, про які написав Микола Васильович. 
     - Значить ті Причуди не зникли з  Гоголівського Хутора? – сміється дядько Іван. – Мати говорила, що Мара ніколи не покине місця, які полюбилися їй.
     - Я маю три книги Гоголя. До дірок зачитані.  Вони  дісталися від батька, - показує Терентій  на полицю, де гуртом складені книги, які у цій сім’ї люблять і поважають.
     - Знаю я за цього письменника  багатенько, - втрутився в розмову Тарас. - Коли  вчився у Вінниці, жив  на квартирі у немолодої, дуже розумної жінки, тітки Ольги. Вечорами не ходив  нікуди: читав, креслив, писав те, що нам задавали на уроках. Замітив я, що  господиня  мовчки  слідкує за мною. Так пройшло мабуть два місяці. Якось задощило на дворі. Моя хазяйка присіла поруч,  питається:
    - Повісті Гоголя читав?
    - Читав.
    - Біографію його знаєш?
    - Знаю. В школі вчив.
    - Більше хочеш знати?
    - Хочу, - скоренько згодився.
     Тітка  встала, пішла в другу кімнату і винесла звідти оберемок книг.
    - Ось, - сказала мудро, - читай…Тут за Миколу Васильовича  все, що я зуміла зібрати за всі свої довгі роки. 
    І під зимові вітри і снігові віхоли, довгими ночами читав, що мені рекомендувала моя  хазяйка. З того часу став Миколу Васильовича дуже любити  і …жаліти, бо, скажу  вам, не солодке було у нього життя. У мене до сих пор є зошит, в якому я  дещо про нього записав.    
    - Давайте зробимо вечір  пам’яті Миколи Васильовича, - запропонував Терентій. – Я трохи знаю про його життя в Петербурзі, в Парижі, в Італії.
     - А я розкажу за його дядька, який жив при ньому. А ще мені дещо відомо про його дитинство, - швиденько заговорила Зоя.
    - Моя тітка Марфа любили Гоголя по-своєму. Вона переказувала його повісті якось трішечки інакше, чим у нього написано.  Прикладала щось своє, і уже виходило по змісту друге. Гоголівське і не гоголівське. Вона же була не грамотною і слух був у неї поганенький, тому і її перекази мали свій відтінок. Я вам при нагоді розкажу «Страшну помсту» так, як її трактувала тіточка, - ріже яблуко Андрій, подаючи кусочки гостям.
   - Цікава пропозиція, - радісно виказав тітка Віра.
    – І я не відкажусь, можу прийняти участь в цьому вечорі. Не просто я був  два рази у місті Ніжині, де вчився  письменник. Музей його вразив мене. Там він почав писати свої  перші оповідання, складав плани майбуття, збирав до свого щоденника все, що його цікавило, - підкреслює свій висновок Іван.
     - Так  і запишемо, - внесла своє слово господиня хати. – В кінці березня зберемося на свято Гоголя. День його народження випадає на 1 квітня.
    З двору почулось якесь стукотіння. Віра прислухалась, сказала виразно:
    - Роман прийшов. І не один. Мабуть з дружиною.
    - Носом чує, що тут наливають, - засміявся Іван і, потираючи руки, добавив:
    - Романчик багато знає про потойбічних мешканців нашого Світу.   Йому би книгу видати під назвою: - «Вечорові пригоди  у Михайлівцях».
    Потягнуло свіжим повітрям, знайомими голосами сусідів.
    - З зимою вас, друзі! Несемо вам казку, яку тільки що розказав нам  сам  зимовий Вечір.
    - І вітер, - добавив Андрій.
    - Чого так затримались? – запитує Тарас подружжя Панчишина. – Я ж вам казав, щоб прийшли звечора.
    - Вареники ліпила, - сміється дружина Романа.
    - От добре! – весело плеще руками  Терентій. – Я тільки що подумав -  не мішало би нам  вареничків до яблучного вина.
    Тася прибрала стіл, запрошуючи всіх присунутися ближче.
    Тітка Маруся, зиркнувши на Зоню, яка розливала по чарках горівку, голосно шепнула Івану:
    - Дочекався свого?
    - Чого? – ніби не зрозумів чоловік.
    - Давайте вип’ємо за Зиму, запропонував Роман. -  Потім розкажу, як  вона зі мною колись  пожартувала.
     …Охо-хо-хо! Тра-та-та! Дзінь-бо-о-о-м! – почулось за вікнами оселі. То вітер ніс у високі світи звістку – що не скоро погасне світло в оселі подружжя Хілінських, бо нині тут відмічають весело-загадкове свято зимових вечорниць.
   


               







                ЛЕПЕХА


                Спогади живуть віками.
                Народна поговірка

     Сану з лепехою познайомила її бабуся.  Підвела до дерева, сказала:
    - Дивись. Це лепеха. Послухай, як вона гарно розмовляє.
    Дівчинка вслуховується, та крім лопотіння листочків, нічого не чує.
    - Лепеха – наше дерево, - твердить бабка. – Це знак нашого роду. Його ні в якому разі не треба рубати.
    - А якщо воно всохне?
    -  Спочатку потрібно з її ж паростка виростити невелике деревце, а  вже потім зрубати старе, що віджило свій вік.   
    Маленька Сана дуже любила свою бабку і лепеху.  Вечорами, коли зірочки засвічували свої ліхтарики, сімейно збиралися  біля високої лепехи. Бабуся тягнула розмови з куделі життя, а внучка не спускала з неї захопленого погляду.
    - Те, що в дитинстві закарбується в пам’яті - збережеться надовго, на  все життя, - говорила  бабка і, підперши рукою лице, продовжувала розказувати про давнину, про людей, які жили в Поділлі, про війни і про те, що вона пережила за свій вік.
    І дійсно так сталося : бабусині  розмови  Саночка зберегла у  пам’яті і несла їх через все своє життя. З  роками вона ставала все більше схожою з бабкою, навіть так ходила і розмовляла. Нині вона доросла жінка: її донечка вже  вчиться у десятому класі. Весна, яку люди села дуже чекали, принесла  цілий оберемок радощів і щасливих надій.
     Трісь! Трісь! - це бруньки тріщать.
    З хати вийшла Ксеня, донечка  Сани.
    - Мамо, я вже іду!
    - Іди! Я дожену.
     Юх-х-х! - заскрипіла за дівчиною хвірточка.
    Сана підійшла до лепехи, торкнулась рукою стовбура, кинула погляд в крону: «Пахнеш? Я відчуваю твою  весняну енергію, що ти несеш нам…» Дерево тихесенько щось прошепотіло, хитнулося гілками. Жінка усміхнулась, пішла з двору.
    Травень підтягнув високо трави, порадував людей теплою погодою.
    - Матусю, завтра  до нас  прийде Жанна. Принесе з собою скрипку. Послухаємо, як вона грабає, - розказує донька мамі, прибираючи в кімнаті.
    - Я Анюту запрошу, вона музику любить, - помішуючи щось  в каструльці відповідає мати.
     Наступного дня  Сана прибрала подвір’я. Вимела стежину до комори,  на тину залишила два гладущики і стару кольорову миску, а на паркані звісила вишитий рушничок і розтягнула кольорову доріжку. Стало враз якось святково  і затишно біля оселі.
    - Все, - сказала лагідно хазяйка, - можна зустрічати гостей.    
     Донечка дуже любить і поважає маму за те, що вона з маленької зустрічі з гостями  може зробити чудове свято. Ось і нині – прикрасила двір так, ніби тут має відбутися весілля.
    Вечірні тіні  граються біля будиночку. В дворі чути дівочий  сміх, веселі  пісенні слова. Анюта в мальовничій  вишиванці сидить на лавочці, дивиться, як Ксеня з Жанною ставлять чашки на стіл.
    - Дмитро! – гукає Сана чоловіка, - принеси чайник і сам приходь до нас.
    Із-за обрію вийшов місяць. Ще неповний, ніби щербатий. Зиркнув на землю - поплив в простори.
    - Гарно то як! - зітхає сусідка.
    - Літо нині буде добрим, -  каже господиня.
    - Ти точно така, як була твоя бабуся, знаєш все наперед, - присідає біля столу Дмитро. – Мене люди часто перепитують: яка буде погода через тиждень? Я сміюся, посилаю їх до тебе.
    - Мені дивно, коли селяни по прикметах не можуть узнати, які дні чекають нас завтра, чи пізніше. Все це легко розпізнати. Потрібно тільки думати, - сміється Сана.
     Вечір теж притих, ніби і собі слухав щось загадкове  і вічне.
    - Боже, яка красота! – підняла руки в небо  сусідка. – Дивлюся і не можу натішитися, що у вас і лепеха може розмовляти!
    - Бабуся частенько отак мовчки слухала її. Ми тоді  сиділи і теж мовчали, бо бабця все рівно не чула нас, була десь в іншому світі. Думаю, їй так легше жилося. Тепер і сама роблю, все що вона робила. Коли вирішую якісь важливі питання, сідаю біля дерева і…слухаю його пораду.
    - Цікаво, - хилить голівку в бік Сани Жанна. – Ксеня  казала, що ви знаєте особливу історію цього дерева.
    - Гарну повість про лепеху мені розповіла  моя бабусенька.  Я її  вже декому розказувала. Якщо бажаєте – розповім і вам.
    - Дуже будемо вам вдячні, - зраділа  дівчина.
    - В одному селі жила дівчина Галя, - тихо, якось таємниче почала розмову жінка. – Гарною була: струнка, очі весною сміялися, коси золотом вигравали. Полюбив її Василько, син багатого господаря. Село радіє, що пара гарна і щаслива своїм коханням. Та тільки щастя недовго вилося навколо молодих: батьки Василя не дозволяли синові одружитись з бідною дівчиною. Засмутилась Галя, зрозуміла, що не бути їй з Васильком. Хлопець впирався, просив тата дозволити йому женитись на коханій дівчині, та батько став скалою, яку ні об’їхати, ні перескочити.
    В осінь Василь одружився на іншій.
    Пройшло більше року з того часу, коли розлучили Галю з Василем.
По селі пішли розмови, що дівчина заговорюється, розказує всім, що вона  Василева наречена і що скоро буде вінчатися з ним. Далі було ще гірше.  Зовсім збожеволіла Галина, перестала займатися працею, тікала в долину і там на когось чекала. Розмови про неї дійшли до Василька. Журним ходить хлопець, ні з ким не розмовляє, іноді плаче ночами. Так пройшла зима. Затріпотіла пташкою весна, подарувала людям перші квітки, зелене вбрання землі. Галя всі дні сидить у долині. Батьки просять її вернутись до хати, вона ж тільки махає рукою, каже весело: «Прийду пізніше. Чекаю Васю». Якось йшов один чоловік в досвіток, глянув у долину і…зупинився від здивування. Перед ним появилося  дивне видіння -  срібно-зелене дерево, якого тут раніше не було. Заболіло щось у чоловічій душі.  Побіг до сусідів, покликав їх, показав дерево. Здивувалися люди, бо ніколи не бачили такої деревини. В цей же день селом  потягнулась розмова, що пропала Галя. Кілька днів йшли пошуки дівчини, та вона мов у воду впірнула.  Горе батькам було таке велике, що  не розказати.  На початку червня  господар долини, де появилося сріблясте дерево, вирішив косити траву. Довго косив, пристав, присів відпочити.  Чи то сон був, чи може ще щось, тільки почув він, як від дерева пішла  тепла хвилька, а потім понеслося словами: «Це я, Галя! Не  рубайте мене!» Побіг чоловік додому, привів жінку, доньку. Стали  всі разом  слухати і … зрозуміли, що це не просте дерево, це Галя перетворилася в нього. Дивились люди, стискали плечима, гладили стовбур, слухали лопотіння листочків, які і в саму  тиху  погоду про щось розказують. Узнав про це Василь. Великий жаль ходить  поруч з ним. Додому не хоче йти, все тягнеться до дерева, яке тут кличуть Галиним. Так проходили місяці. Вже осінь в порозі. Листя на деревах міняється, пташки в відліт збираються, дні  короткі стають. Мешканці села часто бачать  Василя біля Лепехи, так назвали це дерево. Коли першим морозцем  прийшлася  зима,  заплакала дружина Василя, розповідаючи, що чоловік зібрав речі і пішов кудись. Хтось бачив, як він довгенько стояв біля Лепехи, про щось говорив, щось обіцяв, плакав високо і тужно. Потім склав руки, як до молитви, поклонився низько - пішов стежкою у сусіднє  село. Через багато років один монах з старого монастиря  сказав, що у них живе чоловік, який приблудився давно і звати його Василем.
    Сана змовкла, поправила скатертину, глянула на лепеху, зітхнула:
    - Від бабусі  знаю, що Галя була з нашого роду.  Правда це чи ні, та те що передали мені, -  розказала вам.
    - Як це дерево попало до вас? –  поцікавилась Жанна.
    - Нібито від  бабусиної матері. У нашій родині всі садять цю деревину.
    - Ви кажете, що ваша Лепеха розмовляє. А ми можемо почути, що саме вона каже?  – не вгамовується дівчина.
    - Можете. Присувайтеся ближче до нього. Помовчіть кілька хвилиночок. Те, що почуєте, - буде стосуватися тільки вас.
     Сказане Саною обійняло всіх, привернуло пильну  увагу господарів і гостей до дерева, що спочатку ніби на мить притихло, а далі, заговорило, залопотіло, зашепотіло. 
    Анюта витирала сльози. Дмитро  задоволено хмикнув, пересів на лавку, задумався.
    -  Чули? – запитала Сана дівчат.
    - Чули, - озираючись на дерево, сказала Жанночка. – Була я десь далеко-далеко, слухала музику.
    - А ти що чула? – звернувся батько до доньки.
    - Сміявся хтось. Звав у подорожування.
    Санда встала, підійшла до Лепехи, поцілувала: «Дякую за все.»
    - Чого це ми сумом ходимо? – через хвилиночку весело сказала  хазяйка. – Жанно, ти обіцяла музику.
    Приклавши скрипочку до плеча, дівчина витягла перші музичні  звуки. Смичок забігав, заспішив, переганяючи час і відстані, розказував про щось веселе і  сумне, що неслося над слободою, заповнюючи  собою вечірню тишу. Музика чарувала, горнулася до всього, що тут жило, діяло, говорило.  Коли  відлунням пішла у простір остання музична нотка, Ксеня звернулась до подружки:
    - Що ти грала?
    - Не знаю. Рука сама  водила смичком.
    - Заграй нам вальс, - попросила Анюта. – Люблю музику Штрауса, Шопена, Чайковського. Коли вчилася в технікумі, приймала участь в танцювальному гуртку. Крім того, любила співати. А ще я люблю мелодії, які торкаються серця.
    - Давайте, ставайте до танцю! - засміялась  Жанна і витягнула з скрипки такі веселі музичні звуки, що навіть Місяць закрутився навколо зірочок.
    Скоро минувся вечір. Півень в курнику щось високо гукнув, почав витягувати свою пісню, та зрозумів, що це ще не північ, притих.
     - Додому потрібно збиратися, - зірвалася з лавки Анюта. – люди треті сни бачать, а ми розмови великі розмотуємо. Бувайте здорові. Дякую за гарний вечір. Тепер буду мати про що розказувати своїм рідним.
    -  Спільні балачки збагачують людей, - сказала Сана і, доторкнувшись до стовбура лепехи, ще раз подякувала дереву за спілкування з людьми.
    Другого дня Жанна  призналась  Ксені:
    - Повіриш, такого у мене ще ніколи не було. До ранку писала ноти на ту музику, що почула від Лепехи. Не хотіла вам про це говорити, бо  не була впевнена, що то був  музичний твір, який мені подарувало ваше дерево.
    Після випускного вечора Ксеня з Жанною поїхали в місто поступати в інститути. Через місяць прийшли документи: обидві  дівчини  зачислені в вузи. Одна в учительський, друга – в музичний.
    - Мамо, - гукає Ксеня  матусю. – Ти знаєш, що грала на вступних іспитах Ксеня?
    - Ні. Звідки мені знати.
    - Пам’ятаєш той вечір, коли ми всі слухали Лепеху?
    - І що з того?
    - Ту музику, що Жанночка грала нам, передала їй Лепеха. Вона її дома записала нотами, а потім виконала на іспитах.
    - Я же вам казала, кажу і буду казати, що це дерево  приносить тільки щастя. Бережіть його, а коли мене не стане, не рубайте, а виростіть нове, щоб росло біля хати. Так збережеться пам’ять нашого роду, яка несе у собі мир, щастя і злагоду для життя.

               
               
               

                ЧУДНА ЖІНКА

                Зоряні очі, росою окроплені,
                По небокраю яскравою низкою.
                Юрій  Дячук
               

      Тітка Орися ще зовсім молода жінка. Коли сміється, ямочки на обличчі розказують про її добре серце і веселу вдачу. У неї дуже гарні руки: пальці тонкі, ніжні, долоня маленька, ласкава. Волосся закручує вузлом, від чого здається, що голова закидається назад, коли вона за щось дуже охоче розказує.
    - У мене очі погожої весняної днини, - розповідає за себе лагідно. – Мабуть тому, що народилась у травні. Глянула в світ: зібрала всі кольори неба і землі.
   Люди за неї говорять: «Гарна, та долі немає. Чоловіка свого дуже любила, а   він не зрозумів цього кохання, поїхав кудись і… не повернувся».
    Залишилася жіночка з донечкою. Прийшла пора і стала Орися бабкою. Донька живе в місті Вінниці, працює технологом, виховує хлопчика.  Нечасто часто приходиться жінці їздити до дітей, просить доньку:
    - Привези мені внучка, хочу погратися з ним.
    - Рано ще. Нехай підросте. Ти приїжджай до нас, він тебе завше виглядає.
    Початок літа несе впереміжку сонце з дощиками. Орися всьому радіє: то річечку загатить, то кладку нову поставить, то долинку чистить від зайвих рослин. Садочок цвіте, вона гілля цілує. У всьому бачить живе, навіть  камінці у неї ростуть. «Чудна жінка» - іде про неї розмова.  Я рідко бачуся з нею. При зустрічі радію, привітно признаюсь:
    - Наша зустріч – мені щасливий день.
    Ось і нині зійшлися в центрі села на автобусній зупинці.
    - Доброго ранку! – вітаюсь. – В місто?
    Жіночка звеселилась, ямочки на личку заграли.
    - В гості. Внучка дуже хочу бачити.
    - Будемо разом їхати.
    З-за повороту показався автобус.
    - Займи мені місце…- просить Орися.
    В автобусі сидимо поруч.
    - Слава, Богу! Люблю подорожі, - поправляє гарну сукенку жіночка, усміхнено озирнувшись в вікно.
    - А чого ви в житті не  любите?
    - Неправди. Ще тих, хто п’є лишнє. Ледащих  і брехливих не терплю.
    Дивлюся на неї і думаю:  «Є щось в ній особливе. Вона висловлюється не так, як сільські люди. Отож жінка вона непроста.»
    Автобус ледь присів, гукнув, зашипів, набрав хід. Назустріч побігли хати, садки, люди. Дядько Назаров махнув  вслід рукою. Василь Зварич на підводі доганяв ранок. Село ще сонне тихесенько відкрило очі, позіхаючи солодко, щасливо. Через хвилиночки три-чотири, ми виїхали на польову дорогу. Орися пішла в розмову: за урожай, за людей, які не хтять  щиро працювати, за молодих, що тікають у міста. Біля Гулівського лісу автобус раптом  пчихнув, кашлянув, зупинився.  Водій намагався завести двигун, та все було марно. Повернувшись до людей, сказав:
    - Повітря чисте. Лісок зелений. Погуляйте.
    Озираючись, ідемо до галяви, що видиться зеленим килимом.
    - Будемо спочивати, - кажу  і зразу ж падаю  в запашну траву.
    Орися присідає поруч, теплим  поглядом дивиться навколо.
    - Про цей ліс казки ходять. Старий і густий – він сам як байка, - ніжить травичку рукою.
    - Про кожен ліс можна щось придумати. Моя бабка була великим майстром до видумок. Де б не ходила - приносила  звідти цікаві  історії.
    - Ліс, - зітхає жінка, - загадка, таємниця. Живе своїм життям з своїми  мешканцями. Нам його не зрозуміти.
    - Хто в лісі живе?
    - Блуд. Мавка. Лісовик.
    - Ви їх бачили?
    - Кого?
    - Лісних жителів.
    - Блуд бачила.
    - Давно?
    - Років чотири назад.
    - Де ви з ним зустрілися?
    - В лісі біля Яру. Коли з гостей йшла.
    Я весело засміялася, від чого тітка здивовано подивилася на мене.
    - Бачу, ти не віриш.
    - Не зовсім. 
    - Я здибалася з ним. Все як на духу тобі розповім.
    Орися лягла поруч обличчям вверх.
    - У святу неділю погожого літнього дня надумала  піти до родичів у сусіднє село, - повела легко розмову жінка. – Ніколи туди не   їду. Через поле, ліс, долинку, а там рукою подати.  Так було на цей раз. Погостювала гарно. Сонце пішло до заходу, збираюся додому, кажу зітхаючи:
    - Дякую за все. Піду…Пора…
    Тітка  веде балачку, щоб не спішила додому, бо завтра теж свято, прийдуть друзі з Біличина, зустріч буде гарною, родинно. Та не люблю я ночувати десь. Своя хата чекає. Жаль її залишати одну. Торбу на плечі і… в дорогу.  В ліс ввійшла, коли тіні густими стали. Пройшла метрів сто. Раптом доріжка роздвоїлася. Якою йти? Пішла тою, яка ширша. Прибавляю кроки, спішу. Через хвилинки дві  зліва від мене почувся чоловічий голос. Прислухалась. Розгортаю кущ. Боже мій! -  звідти на мене дивиться чоловік. Молодий, гарний, високий. Хотіла щось сказати, а він вже махає рукою, немов би ми з ним знайомі.
    - Не  злякалися? – похапцем запитую Орисю.
    - Ні. Просто дивлюсь на нього і питаюся: «Хто ти?»
    - Блуд! - голосно відказав.
    - Ти що з глузду зійшов?
    - Підійди і помацай, якщо не віриш
    Підходжу ближче. Руку тягну, а він наче туман -   пальці проходить крізь нього.
    - Де ти? – питаюся.
    - Я тут! – чую  реготіння.
    - Вийди! Покажи дорогу, а то гірше буде!
    - Попроси гарно! – знущається наді мною.
    - Не боюся! Виведи з лісу! – гукаю йому, а сама вже до Бога молитвою іду.
    Голова в мене легко закрутилася. Підняла очі в небо, а там дві зірочки сміються грайливо. «Що робити?» – питаюся сама себе.
    Блуд ходить навколо мене, насміхається, жарти плете.
    Перехрестилася, присіла на стежку, стала Ангела свого кликати, щоб прийшов і допоміг мені.  Не знаю скільки так  сиділа. Враз мені щось посвітліло в очах.  Глянула через кущ, навіть руками помацала – нікого немає, тільки далекий відголосок  сміху полетів в простір.
    - Більше ви цим лісом не ходили? – рву стебло деревію, поглядаючи на Орисю.
    - Чому ні? Ходила і …ходжу. Весною провідала своїх, в осінь ще піду. Блуд згадую – регочу.
    В дорозі заголосив автобус. Водій мив руки, весело підганяв людей.
    - Дякую вам, - чую голос тітки.
    - Кому це ви дякуєте? – дивлюся  з цікавістю.
    - Дорозі. Лісові. Поляні.
    «Чудна жінка»,  - подумала я і усміхнулась.
    Через  хвилин двадцять ми вже їхали біля сільського ставочку, що манив наш зір срібно-синенькою водичкою.
    - Гарно тут. Вода люстеречком, а в нім небо купається, - показує мені попутниця.
    - Люблю тихі ставочки. Особливо Долинянський.
    - Він тобі подобається?
    - Гарний, тільки якийсь самотній.
    - Тихим називається. До нього лісок боком тулиться, там губ багато буває. Колись ми з Гудимихою пішли за ними. Спочатку до ставка підійшли. Зупинилися  на березі, дивилися, як рибка підкидається в воді. В осоці качка плескалася довго, мабуть мила  себе і своїх діточок. Полюбувалися красотою, пораділи від задоволення, стали радитись, як нам краще гриби  шукати. «Підемо різними полянами, - каже сусідка, -  коли назбираємо – почекаємо одна одну на березі ставка».  Розійшлися. Я пішла направо, Гудимиха – наліво. Губ багато. Скоро кошичок був повний.  Вертаюся на беріг, а там така врода стоїть, що аж за серце взяла  ніжно-велична краса! Присідаю на похилу вербу, радість сприймаю від щасливого настрою. Добре мені стало, легко. Водичка хлюпає, грається. Спокій небесний і земний  присів поруч зі мною. Раптом чую:
    - Любий, де ти?
    - Тут я, тут!
    - Іди сюди!
    - Не можу, корінці не пускають.
    І знову…
    - Любий!
    - Тут я!
    Не витримала, встала. Придивляюсь. Нікого, тільки очерет хитнувся.
    «Диво дивне» , - подумала і пересіла під великий розлогий кущ глоду.
 Гудимиха прийшла скоро, веселенька, збуджена.
    - Сідай, - запрошую. – Послухай чиюсь розмову.
    - Розмову? – перепитала, та тут же притихла.   
Там, де очерет стіною, хтось сумно засміявся, аж  в грудях стиснуло від жалю. Далі чи то наспів, чи хлипання, чи  може розмова хутенька пробіглася. Ми сиділи і… мовчали.
    Так пройшло мабуть хвилин сім. Озирнувшись навколо, ковтаючи слова,  розказала Гудимисі про те, що чула, коли  вернулась на  беріг. Вона пересіла на пеньок, помовчала хвилиночку, а далі, понизивши голос, каже: 
    -  У цім ставочку  давно втопилися двоє молодих людей. Її знайшли, а його – ні. Розмови різні ходили. Дехто казав, що чоловік жінку втопив, а сам втік. Та то домисли людей. Ставочок цей джерельний, незвичний. У ньому багато загадок. В деяких місцях крутить водою так, немов там величезна прірва. Мало хто наважиться купатися в ньому. При березі мілко, а  далі – глибина страшна. Ще ходять розмови, на греблі ставу бачать ночами пару молодих людей. Іноді вони бігають, ловлять одне одного, регочуть, в ігри чудні граються. А іноді лежать на траві і гріються при місячнім світлі.
    Орися озирнулась на людей, що сиділи в салоні автобуса, поправила кошик, сказала легенько:
    - Скоро будемо на місці.
    - Не чула я цю історію. Цікава. Нині люди перестали бачити потойбічних  жителів світу. Можливо тому, що не вірять.
     - Як то не бачать? В другий раз, при зустрічі, розкажу тобі, що бачила і з ким зустрічалась моя кума. Божилася, що правду каже.
    - Кума, це тітуся Ірина?
    - Вона.
    - Чула за неї. Люди кажуть, що вона дуже талановита жінка. Її оповідання зовсім не похожі між собою. 
    - Не кожній людині Бог дає бачити щось астральне. А воно є…Я сама переконалась, в нашім світі діє якась інша сила.
    Автобус стишив біг. Водій, гальмуючи, гукнув: - «Передмістя! Хто виходить»?
    - Майже приїхали, - виправляючи сумку кажу м’яко.
    - Рада була зустрічі. Подорож  у нас гарна вийшла, - зітхнула весело жінка.
    - І я щаслива побаченню. Дай вам Боже, всього найкращого. Може ще колись разом поїдемо куди-небудь. Хотілося би…
    На  Вінницькій автобусній станції ми неспішно попрощались і тихо розійшлись. Орися озирнулась, ніжно кивнула у мій бік головою, зникла серед натовпу людей.




               





                ВІТРОВИЙ  ВЕЧІР

               
                Спогади живуть набагато довше, чим люди.
                Народна приказка.


     Січень широко відкрив кордон, впускаючи вітри, завірюхи, хуртовини. Все це гуртом крутилося, верещало, співало, тішилось сміхом, тужило плачем.
    - Вітриська сніги носять з поля , - каже сама собі бабка Анастасія, відкривши сінешні двері. – Мабуть внученька Яніна нині не прийде. Вийду до хвіртки, подивлюся в шлях.
    Біля воріт зупинилася. Гілля дерев гойдаються, витягують свист, що нагадує жалі. Бабуся щурить очі, придивляється в біле марево.
    «Хрум!» «Хрум!» - сніг під чиїмись ногами.
    Лице у жінки добріє, міняється, сміється.
    - Чекаю на тебе! - гукає радісно бабка і,  розкривши широко руки іде назустріч  дівчині.
    - Вітаю! – обіймає бабусю внучка. – Я ж обіцяла прийти, слово повинна виконати.
    - Хто то за тобою ноги тягнув? – показує жінка поглядом в шлях.
    - Дядько Микитка. Спішила, щоб  не догнав.  Не подобається він мені.
    - Вовкулак, - грозить кулаком жінка.
    - Тітка Рая теж так каже. Що це означає?
    - Від слова: вовк. Є люди, які схожі  на звірів: звичаями, побутом, життям, поглядами, рухами.
     - Я не знала.
     -  Розкажу. Будеш знати.
    В хаті тепло, пахне вареною картоплею, жареним ковбасою. Внучка сідає біля грубки, ріже яблука для пирогів.
    - Бабуню…Згадала я за Микитку. Ти обіцяла розповісти за Вовкулака.
    - В школі не вчать вас про те, що люди перетворюються в  вовків?
    - Ні. Не вірять вони в такі явища.
    - Не приходилося їм щось бачити, того і не вірять.
    Бабка пробує тісто, що вже почало підходити, радіє ним:
    - Поки зійде розчина – поговоримо гарно. Сиди тихо, бо тістечко любить підходити в тиші. Тим часом послухай початок гарної чоловічої повісті. Було це тоді, коли ще пани мешкали тут. В нашім селі жила одна пара людей, Гликерія і Іван Захарчуки, які через деякий час перебрались жити на хутір. Гарні і доброзичливі люди. Ось тільки  діточок у них не було. Журилися. Молились Богу, щоб змилостивився і послав немовлятко, але …Так минули їх молоді роки, а коли в життя вбігло літо, зовсім засумували. Жінка дала обіцянку стояти на колінах у церкві всю службу і просити Господа звеселити їх обійстя дитячим голоском. Так і зробила. Вернулась додому, засвітила свічку, сказала чоловікові:
    - Чула я голос з купола. Буде у нас дитя.
    Чоловік промовчав, задумався глибоко.
    Минулась стара вітрова осінь. Зима не заставила себе чекати, вбігла снігами, легенькими вітрами, тихими морозами. Вийшов Іван у двір, став підмітати доріжку, коли враз почув плач дитини. Озирнувся навколо, ніби не повірив сам собі, та тут знову рознеслося голосіння немовляти. Побіг в хату, кликнув Гликерію, розказуючи похапцем про те, що почув, а вона, хрестячись і прислухаючись звідки несеться плач  пішла навпрошки до старої клуні звідки чувся голос. Там вона побачила дитинку, яка лежала на старих околотах. Взяла на руки, приголубила, обіцяючи занести його до оселі, пестячи словами і доторком рук. Чоловік йшов за нею слідом, сміявся тихо, не знав, що й казати. В хаті з дитинки скинули покривало, стали радіти,  побачивши, що хлопчик зовсім не змерз, тепленький, гладенький, смішний. Той день ніс їм стільки добра і щастя, що світ не міг би його ввібрати в себе. Хлопчика назвали Самсоном. Стали вони  розказувати людям, що Бог послав їм дитинку. Завітав до них  староста села, написав  документ, велів чекати, можливо хтось прийде за малятком. Йшли місяці, а мати хлопчика не знаходилась. Іван з дружиною натішитися не можуть дитиночкою. Похрестили хлопчика, сміються щастям, Богу дякують за синочка.
    …Пройшло більше року. Самсончик вже бігає потихеньку і говорити вчиться.  Рік за роком  тікає, мов  весняна водичка, що спішить потоками, щоб вже більше не повернутися назад. Хлопчисько підріс, гарний з личка, моторний,  людяний. В той час ліс наш належав панові. В нім дозволялось  збирати гриби,  різні ягоди, суниці і сушняк. Батьки Самсона частенько ходили туди. З собою брали синка, вчили його навиків природи. Подобалося йому бувати в лісі, бо, коли повертався додому, говорив батькам, що чує, як говорять між собою дерева, кущі, трави, звірі. Іноді зупинявся,  вдивлявся в дерева, тішився  широкими полянами, спостерігав за  птахами. Його цікавило все, що відбувалося в лісних гущавинах, на галявинах, в зрубах. Дома вечорами випитував у батьків, що то таке білка, чого лисиця хитра, де живуть їжаки і все інше. Радість так і в’ється в хаті. Коли хлопець підріс, став сам ходити на роботу до лісу, бо  пан іноді запрошував людей на поденну. Вертаючись додому син  розказував батькам такі цікаві оповідання з лісного буття, що ті не знали звідки це у нього. Приглянувся розумний молодий Самсон  пану, запитав, чи не хотів би він залишитись у нього вчитися на лісника. Згодився юнак. Зрадів. Батькам хвалиться за свою роботу, тихо тішаться разом.
    В один рік  прийшла велика зима: морозами частує, вітриськами гуляє, завірюхами крутиться. Селом розмови ходять, що в лісі вовки появилися. Гуртами збираються, до села підкрадаються. Як тільки ранок заглядає  в вікна хат, Самсон лагодиться  кудись, одягає кожушину, очі  радістю блищать.
    - Синочку, не ходив би ти туди, - мовить боязно мати. -  Там вовчі зграї. В цю ніч один біля нашого двору заводив. Страшно.
    - Все буде гаразд, - погладив матусю по голові і, впустивши в хату клубки холодного повітря, пішов в бік лісу.
    Вернувся зморений, посірілий, чужий. Пахло від нього неприємно, гидко. Собака, побачивши Самсона, почала скавчати, кидатися на нього, галасувати так, що прийшлося її заспокоювати.  В другу ніч вовк підійшов до самої оселі Захарчуків, витягував довге і сумне,  ніби кликав когось.
    Син проснувся, сказав:
    - Завтра піду запитаю, чого вони хтять.
    - Кого? – перепитала мати.
    - То я так… з просоння.
    День витягнув низько сонце, сніги заблищали грайливо, по зимовому холодно. Рипнули двері. Самсон спішно вийшов з оселі, усміхнувся загадково, підтюпцем потяг через поле.  Мати невстигла щось сказати, коли синок був уже далеко. Повернувся молодий Захарчук через два дні.
    - Ти бачив, - звертається Гликерія до чоловіка, - у синочка на шиї не хрестик, а якийсь скручений мотузочок із шерсті?
    - Бачив. Він казав, що це оберіг його.
    - Від чого?
    - Не знаю.
    В одну ніч Самсон зірвався, став неспокійно дивитися в вікно. Місяць світить повним колом. На дворі спокійно, а він бігає по хаті , очі заплющені, хапає повітря всім тілом, ніби йому його не хватає.
    - Синку! – кинувся батько. – Що з тобою?
    - Вити хочеться. Не знаю нічого за себе. В лісі бігаю з вовками - у хаті  стаю чоловіком. Страшно. Що мені робити?
    З цими словами він вибіг на вулицю, став на горбочку, завив у небо.
Засумували Захарчуки сумом, за який розказати неможна.
    - Піду до знахарки, - каже чоловікові Гликерія. – Чула від людей, що примови вона знає великі, поради дає добрі, вимовляє закляття.
    Так і зробила. Через три дні була вже в чужому селі в хаті жінки, про яку говорили, як про ворожку. Довгенько йшли розмови: про порчу, про приворот, про недобру силу, яка заволоділа душею людини.  Не могла признатися Гликерія, що синок бігає до вовків. Якась сила наштовхнула матір почати розмову про те, що в лісі бачили чоловіка, який  став звірем, і тепер виє, як вовк.
    - Знаю, - впевнено сказала ворожка, - у таких людей на шиї нитка із вовчої шерсті. Треба спалити ту ниточку і в одну мить чоловік  забуде за подвійне своє життя.
   Додому жінка йшла так скоро, немов би її хтось страшний доганяв, а вона тікала.
    Коли Самсон пішов у село до родичів, жінка все розказала чоловікові і разом домовилися, що потрібно сина напоїти чаєм з трав, щоб він міцно заснув. У сонного відрізати мотузочок з шиї і…спалити.  Так і зробили.  Всю ніч батьки не спали, боялись, що синок проснеться, потягнеться до шиї, а там – нічого не має. Реакція невідома нікому в такому випадку.
    Ранок усміхнувся в вікна хати Захарчуків, приніс їм щире вітання. Самсон потягнувся, відкрив очі, засміявся ніжно, щасливо:
    - Голодний я. Мамо, давайте їсти.
    Снідали всі разом. Довго говорили про погоду, про весну, що вже світлими днями показує себе.
    Коли березневі дні збільшились, а бруньки на кущах  дерену взялися в квіточки, Самсон  повідомив батьків:
    - Одружитися треба мені. Не гоже вам жити без внуків.
    В осінь у Захарчуків грали весілля.
    Через шість років  у Самсоновому подвір’ї  бігали  двоє діточок: дівчинка і хлопчик, як дві крапельки  води схожі з батьком.
    Ось яка історія  колись трапилась у нашім селі. А ти кажеш, що у школі не говорять про Вовкулаків.
    - Не говорять і все тут, - відказує внучка.
    Бабуся нюхає тісто, нишком дивиться на дівчину, повернувшись до пічки, посміхається  загадково.
    - Тістечко пахне. Скоро пироги будемо ліпити.
    - Ти  докажи мені далі  історію з Самсоном. Він більше не бігав до вовків у ліс? – допитується  дівчина.
    - Ні. Він навіть забув, що з ним було. Пам'ять викидає з голови погане, зле, бісове. Бог допомагає людині. Без нього нічого в світі не робиться.
    - Мені він допоміг мати таку цікаву бабуню, як ти,  – встає з стільчика внучка і кладе миску з різаними яблуками на стіл, солодко каже:
    - Через годинку будемо куштувати свіжі пиріжечки.
    «Ха!» «Ха!» «Ха!» - хтось сміявся за вікном хати, в якій  ще довго горіло світло, пахло печивом і тішились виняткові  розмови  в переплетенні з казками.





                ОХ, І ТІТКА  ЯВДОХА

                Принеси мені казку,
                Щоб сміятись досхочу…
                І. Смоляк
               
    - Не охай, а то сам прийде, - чую голос тітки Ядвіги.
    - Знову ти мене лякаєш своїм Охом, - смішно відповідає незнайомий  жіночий голос.
    Стукаю в двері, питаюся:
    - До тебе можна?
    - Для доброї людини двері мого будиночку завжди відкриті, - весело відказує тіточка.
    Рип-п-п! - скрипить сінешня дошка.
    - Господи! Які дорогі гості до мене завітали! – метушиться господиня. - Проходь. Знайомся. Моя  приятелька з Молдавії  приїхала  до мене. Звати її Ауріка. Я тобі за неї казала. Випадково познайомились. Дружбу підтримуємо – це добре. Бог нам  дав радість,  бути друзями.
    У кімнаті солодко пахне печивом, смаженою курочкою, наливочкою з смородини. Спільна зустріч, спільні розмови за столом, веселий настрій. Вечір золотими хмарочками побіг в західний край неба, розмалював його, кинув довгі промінці у високий простір.
    - Перед тим, як постукати тобі в двері, я почула, що ти за якогось Оха говорила, - звернулась до тітусі.
    - Бо знаю не тільки це слово, а самого дядька Оха. Це потойбічний мешканець полів, лісів, дібров. Облесливе чудовисько, може завести туди, звідки ти вже ніколи не повернешся.
    - Ти так говориш, ніби була з ним знайома.
    - І не кажи. Аж  самій не віриться. Зараз  заварю каву, продовжу розмову про Оха.
     Озираюсь навколо, примічаю на стіні  новий вишитий рушник біля портрета Шевченка. І коли тітка встигла його вишити – не розумію! Навідуюсь до неї частенько, та не бачила  її за вишиванням. А тут на тобі – обнова в кімнаті.
    - Рушник новий? – питаюся ласкаво.
    - Вишила недавно. Взяла мене охота прибратися по-новому. Старі рушнички поклала в скриню. Внукам передам. А цей залишу собі – він  буде нагадувати мені моє літнє життя.
    - Хто дав узор для рушничка?
    - Сама придумала. Глянула, а там мої літа усміхаються.
    Іду ближче, вдивляюся в вишивку: дійсно, у вінку, який залишила в рушнику тітка, сплетене все, що вона любить. Тут калина, любисток, синя волошка і троянда.
    Вернувшись до столу,  глянула  на тітку, що поралася біля плити, подумала, яка вона цікава жінка – у неї все має свій порядок і свою сторону в житті. Не існує на світі такої людини, щоб вона не знайшла з нею порозуміння. І стало радісно від того, що маю пряме відношення до жінки, з якою мені завжди дуже добре і легко.
  - Ось вам  чудовий напій. Під нього і розмови будуть приємніші, - кладе  перед нами  малесенькі чашечки, від яких іде смачний  аромат. -  Зараз продовжу свою незакінчену розмову.  Була я зовсім молодою і  нічого так не любила, як бувати в бабусі в селі Конищеві. Там  завела собі друзів, які почали  бувати і у мене. Матуся  в один день каже: «Завтра підеш до бабки сапати. Не затримуйся -  у  нас  теж багато праці». В  небі стояла рання зоря, коли я  вийшла з хати. Спішила, бо знала, бабуні потрібно допомогти в городі, а тут ще надумала собі, що після роботи необхідно навідатись до друзів. Сапала скоро. До вечора мала ще й вільний час. Попрощалася з бабцею, поспішила до подружки  поділитися новинами. Слова вилися вінками. Наливочка, якою угощала товаришка, була солодко-духмяна.  Вечір у вікно глянув, моргнув тихенько. «Ой! -  сказала я. -  Сутінки йдуть. Додому пора вертатись»! Зірвалась, побігла через садок до польової стежки, що веде до нашого села. Темніти стало. Рябі хмарки набігли густо. Чогось ноги  не хотіли йти, запліталися, не слухалися. Взяла мене  втома, спати захотілось, позіхаю широко: «Ох-х!» «Ох-х-х!»  Скільки я так пленталася, не знаю. Очі  самі заплющуються, сон клонить до землі. Тут я почула чиєсь сопіння. Озираюсь – немає нікого, та кроки чужі йдуть поруч.
    - Що за лихо? – питаюся гнівно.
    - Це не лихо, це я – дядько Ох, - несеться збоку.
    Глянула, біля мене стоїть малесенький чоловічок: обличчя зле, очі вугликами світяться, борода довга, темна. Руку протягнула, а він  шипить непривітно:
    - Не чіпай, а то вкушу.
    - Ти дійсно є, чи мені  тільки здається?
    - Я -  Ох польовий!  Ти  мене звала – я  прийшов.
    - Не бреши. Нікого я не кликала.
    - Ти сама брешеш! – гнівно товче ногами.
    Тут  згадала, що позіхаючи, говорила слово, ох.
    - Чого тобі від мене потрібно? - трохи не кричу з пересердя.
    - Хочу запросити в гості. Замок маю гарний. Садочок. Квітів багато. Подивишся і… підеш назад, - обіцяє лагідно.
    Дядько Ох світиться поглядом, тримає мене за руку, тягне потихеньку за собою. Повірите чи ні -  йшла за ним, весело розмовляла про щось, сміялась.
Раптом здалеку почувся чийсь дуже знайомий голос: - Ядвіго! Куди ти ідеш, зупинися!» - Щось у ньому мені було дуже знайоме і рідне. Він ніби ворожив, звав, чекав.
    Дядько Ох уже смикає мене силоміць, розказуючи якісь смішні нісенітниці, показує, що ще кілька метрів і ми будемо у його замкові.
    І знову далекий родинний голосок: - «Ядвіго! Стій, не йди!»
    Враз здалось, що хтось мене обійняв, поцілував і тихо приголубив. Озирнулась і…побачила, що йду через поле до Глибокого Чорного яру.  Польовий Ох дивиться на мене, шкірить зуби, тихо рипить:
    - Не дійшли ми. Чого стала?
    Розгнівалась сама на себе і на недоброго Оха. Взяла його за бороду, розкрутила, кинула в яр. Перехрестившись на всі чотири сторони, сказала:
    - Боже, допоможи дійти додому.
    Вийшла на дорогу, відкинула сон і втому, пішла в напрямку лісочка, що притулився до рідного села.
    Якусь мить ми з Аурікою  сиділи мовчки, ніби чекали продовження  розповіді.
    Тітка встала, підлила нам  кави, засміялась веселенько, показуючи на вікно, де грався світлий вечірній промінець.
   - На дворі нині гарно, тепло. Давайте підемо на двір і посидимо там під грушкою.  Я вам ще одну повість розкажу. Мова піде про Красуню Ніч і  грайливого Місяця.
     Ми з гостею змовницьки переглянулись, а тіточка, схопивши радість у лице і очі, співуче  доповнила:   
    - Беріть свої чашечки а я на підносі принесу вам смачненькі палянички з маком. Будемо ворожити на завтрашній день. Цьому ремеслу мене навчила Дуня Швець, моя приятелька.
     - А казка? – питаю тітку.
     - Цілий мішок байок винесу з оселі, щоб мали ви що слухати до досвітку, - регоче жінка, підморгуючи нам.
     ...До хати ми вернулись коли півень проспівав вдруге. Все навколо спало солодко і щасливо.
     Закриваючи двері на замок  тітка тихо сказала:
     - Не часто у мене гостює моя подруга з Молдавії і дорога племінниця, яка не тільки зовні похожа на мене, але така же охотниця на байки як я. То ж дякую Богові, що подарував нам цю ніч, одну із гарних і щасливих для нас в житті. 
   



               

               

                СТАРА  ОСІНЬ

                Всю ніч хтось плакав за вікном,
                То стара осінь сумувала.
                З народної пісні      

     Після довгої і теплої осені в село Михайлівці завітали листопадні дні, які несли в собі то тумани, що були схожі з молоком, то рвучкі вітри, що купчили хмари, а потім тягнули їх до землі, то дрібнесенько чимчикували короткими дощиками, а іноді  виводили в небо яскраве сонце, яке вже не гріло, а ніби дрочило людей своєю появою. Ночі в цю пору довгі і темні. Іноді вони занадто тихі, а бувають грізними, голосними, незрозуміло-дивними, де переважають вітриська: рвучкі, злі, неспокійні.
    - Сльота велика йде, - невдоволено каже жінка, складаючи пеньки біля грубки.
    - Листопад, - підказує дівчина, що сидить з книжкою біля столу.
    - Ніколи не забуваю таку погоду, вірніше стару осінь. Натерпілась  від неї і її Польового Духу.
    - Якого Духу? – дивується  внучка.
    - Польового. То я так, сама з собою мову веду, - скидає хустину господиня  хати, і відкривши дверцята грубки, дує на дрова.
    - Навіщо розмову зупиняєш? Хочу знати, хто такий Польовий Дух?
    - Випадкову з ним зустріч мала.
    - Коли?
    - Шість років тому. З Конищова йшла від родичів.
    - В ніч ходила?
    - Ні. День ще був. Туманець стелився. Затрималась  у Галі Мазурової. За столом сиділи, потягуючи настоєчку з дерену.  Тут Галинині двері: Рип! – Сусідка зайшла, сміхом пішла, розказуючи, що Іван Панчук до  тітки Мотрі  ходить, про любов городить.
    - Що тут такого смішного, чоловік про кохання мріє?
    - Яке кохання? Дідові під сто. Він на початку двадцятого віку вже був одружений.
    - Не вірю. А може то так і треба, щоб любов вічно була з чоловіком.
    - Ти його не бачила. Він такий жартівник, другого похожого у світі не знайти. А тут сусідка  ще своє доклала. Реготали ми  так - хата здригалася. Слова веселі, чарки повні, пісня аж до сусідів долітає. Поки чаркували, вечір в подвір’я завітав. Встала я, подякувала хазяйці, поклонилася хаті, пішла дорогою, що повинна була мене вивести в поле. Поки селом йшла, все було добре. Ноги спішили, думка сміялась, я була щаслива побаченням з друзями і родичами. В полі мені зовсім стемніло. Дороги тримаюся, сама на низькі хмарки зиркаю, боюсь, щоб дощик не притрусив. Половину дороги пройшла, коли чую: «Чвак!» «Чвак!» Озирнулася і…завмерла. За мною крокує височезний чоловік. Перша думка, щоб тікати. Навколо мене поле широке, під ногами  слизько. Якось недобре мені стало. Через хвилиночку незнайомець догнав мене, прицмокнув, хіхікнув.
    - Ти тут нікого не здибала? – питається баском.
    - Ні, - кажу, а сама трясуся з ляку.
    - Загубив я Стару осінь. Щезла з очей. Мабуть розгнівалась, що я хвалив Лісову казку.
    Зиркнула на чоловіка, а він якийсь чудний. Не одяг - полотно закручено на нім. Голова закрита  величезним капелюхом, в руках палиця кумедна.  Йде поруч, щось розказує, а я  не слухаю, бо спішу що є сили.
    - Можеш мене обминути, якщо хочеш, - кажу голосно.
    - Навіщо? Мені і так добре.
    - Ніяк не збагну, хто ти?
    - Не впізнала? Дух я Польовий.
    - А що, є ще інші Духи?
    - Є: Лісові, Гайові, Ярові.
    - Вас багато. Хто ж то Лісова казка?
    - Красуня. В лісі живе.
    - А Стара осінь?
    - Товаришую я з нею. Зла буває.
    - А ти добрий?
    - Добрий, добрий, - щебече словами.
    - Якщо ти добрий, то відстань від мене. Йди своєю дорогою, а я – своєю.
    Мабуть не сподобалося Духові, як я сказала, засопів і став раптом переді мною.
    Хочу його обійти, а він не пускає.
    - Тьху, на тебе! – гукаю голосно.
    Не встигла відскочити -  він схопив мене і давай трусити, немов деревину.
 Впала я в болото. Торба відкотилася в бік. Хочу встати, та де там. Руки не служать, ноги – мов з дошок. Довгенько  стояла на чотирьох, поки встала рівно. Головою кручу, нікого не бачу. Звідкись здалеку враз почула:
    - Де ти?
    - Я тут-т-т! – пролунало відлуння над полем.
    Чи то сміх чоловічий, чи то вітрець пробігся. Не зовсім  пам’ятаю, як йшла далі.
     Дома довго милась, прала одяг, сама з себе дивувалась, як так, що я попала в руки Польовому Духу.
    - Кому розказала за свою приключку? – питає внучка.
    - Бабці Явдосі.
    - Цікаво, що ж вона тобі сказала на це?
    Тітка задумалась, погладила  задоволено кішку, що склалась калачиком на лавці, зиркнула в бік вікна:
    - З Духами треба себе вести чемно. Вони люблять добрих і розумних людей.
    - Злі Духи не розбираються в чемності, ти сама говорила про це.
    - Говорила. Та і злого треба запевнити, що він добрий. Інакше будеш мати велику мороку.
    Дівчина закрила книжку і, перебираючи пеньочки перед грубкою, заспівала:
    - Гори, гори ясно!
    - Нині будемо плести доріжку. Я нарізала  тканинки, ти підкажеш візерунки, бо хочу її встелити  на долівці. Люблю радісні кольори.
    Голосно тріснуло у грубці, за ним щось тихо загуділо, зашкрябало.
    - Вечір нині довгим буде. Стара осінь любить коли за неї згадують.
    - Ти казала, що Польовий Дух згадував Стару осінь. Є така?
    - Є. Тітка Докія говорила, що боїться її.
    - Мабуть звів її з нею не дуже добрий випадок.
    - Так. Розказувала, що залишившись  вдовою у молоді роки, задивлялися  на  неї молодчики. Та не знайшовся такий, якого би серце привітало. Пройшло шість років самотності. В осінь, коли  листячко падало з дерев, а вітри-гультяї нишпорили в дворі, пішла вона в стару леваду за яблуками. Свій сад мала, та не вродив в той рік. Вечір скоренько змінив днину, потягнув мороком, кинув хмарками. Дивиться жінка в небо, а там ніби килим густий тягнеться на землю. Не злякалася.  Трусить дерево, збирає яблука, сама собі каже: «Не бійся. Спіши». Раптом відчула -  чийсь сміх полинув недалеко. Те, що побачила, заворожило її – недалеко від неї стояв  чоловік, якого  недавно зустрічала на базарі. Незнайомець глянув на неї так,  душу залоскотало. Притягнув її увагу до себе і …зник. Потім довгенько думала за нього. Пізніше шукала його, виглядала, може прийде на базар – не  знаходила. А тут враз він появився. Звідки взявся - не зрозуміла. Стоїть  Докія, а чоловік підходить ближче, кладе руки їй на плечі, шепче: «Попалася?» Відштовхнула, та тільки легенько, бо він сподобався їй.  Взяла мішок з яблуками, завдала сама собі, зробила крок, та зашпортнулась, впала. Піднімається, а біля неї нікого немає, тільки темінь збільшилась. Сполохалась жінка не на жарт. Не втрималась, гукнула: «Де ти?»  Позаду сміх гидкий пронісся:  «Хи-и-и!» «Хря-я-я!» «Хмик-к-к!». Тут вона кинула мішок, різко повернулась назад себе, а там  стоїть велика баба, зуби шкірить. Як тут не злякатися? 
    - Ти хто така? – питається  вона страховиська.
    - Осінь я. При чому – Стара. Ти хотіла заволодіти чужим чоловіком. У нього є  жінка і двоє діточок. Зась! Не дам зробитися гріху. Іди звідси! Зустрінешся мені ще раз з мріями про чужих чоловіків – зроблю так, що будеш довго мене пам’ятати!
    Баба  пішла в бік,  приказуючи: «Не гніви мене»
    З того часу жінка забожилась, що буде дивитись  на чужих чоловіків.
   В шибку вдарилась гілочка калини, що росла під вікном, залишивши тоненько-пісенний  звук. Біля криниці задзвенів ланцюг.
    - Нині Стара осінь порядкує. Вона не завжди злою буває. Сусідка  Марфа за неї гарно розказує. Хвалиться, що ночами навіть розмовляють разом. Смішна вона.
    - Хто? – перепитує внучка.
    - Марфа і … Стара осінь. Я давно збираюсь запросити її до себе.  Хочу, щоб розказала  щось приємне.
     В двері  постукали. Жінка хитро оглянулась на дівчину, пішла відкривати.
   
               
               


               


                МАКІВНА
               

                Ти  у дорогу,
                Очі забрали
                Минуле в майбутнє,
                Без мене пішли…
                І.  Панько

    - Матусю, до нас Маківна іде, - кажу тихо,  показуючи  очима на хвіртку.
    - Знаю. Я її запросила.
    - Гостинець вам принесла, пиріг з маком, - вітається веселенько жінка.
    - Дякую! – привітно каже мама.
    - Хочу поділитися радістю. Мак зацвів. Так гарно!  Різними кольорами.
    - Хороша рослина, - підтверджує ненька. – Сама сію. Лиш для себе.
     - В Ялтушківськім радгоспі висівають десяток сортів. З маку роблять олію, косметику, ліки. Особливо багато його використовують в  харчовій промисловості.
    - За мак я читала. В минулому люди без нього не обходилися. Діди знали правду харчування, - додає мати.
    Обідня червнева пора, світла. тепла. Пригріває добренько. Пересуваємо стільчики в тінь кущистої калини.  Песик дзвінко гавкає, сповіщає, що хтось  іде. Мама зиркнула на вулицю, усміхнулась і  каже:
    - Пилип. Уже   під чарочкою. Любить випити. Весело живе.
    - Кожному своя доля, - зітхає гостя, розглядаючи кущ калини, під яким ми присіли.
    Дивлюся на тітку, а в голові зріє план, як би узнати, чого люди кличуть її Маківною.
 - Скажіть, будь ласка, чого вас Маківною називають? – сама не знаю як, задаю жінці питання.
    Бабка весело сміється, гладить  мене по плечах.
   -  Не тільки ти хочеш знати. Деякі люди думають, що мене так мати назвала. Якщо бажаєш, розкажу історію з цього випадку.
    - Так, - трошки соромлячись, відповідаю я.
    Жінка скидає хустинку, кладе її поруч себе  і, глянувши кудись в бік, тихо, почала розмову:
    - Мені було двадцять чотири роки,  коли я  овдовіла. Зробила рік по смерті  чоловіка - вирішила, що більше ніколи не одружуся. Буду жити одна. Весна першими квіточками в ліс ввійшла, стежки підсушила, пташкам волю дала гніздитися, співати і дітей виводити. В святкову неділю зібралась в гості  до родичів в сусіднє село. Гарно мене зустріли. Розмовам і пісням не було кінця. Та день має кінець. Вечір в очі хитро задивився. Згадала я -  нікому не сказала, що пішла з дому, а там моє господарство потрібно доглянути. Як мене не просили  залишитися – не згодилася. Кошичок у руки -  пішла шляхом. Поспішаю. Доходжу до лісу, коли чую хтось  доганяє.  Погляд  в бік кинула, побачила незнайомця. Мовчки іду,  як  йшла.  Чоловік, обганяючи мене, питається:
    - Ви в Михайлівці?
    - Ага. Туди, - сказала, не дивлячись на нього.
    - Я до Миколи Лічмана  іду. Ви його знаєте?
    - Живе недалеко від мене.
    - Ой, як добре, що я вас зустрів! – зрадів незнайомець. – Веселіше буде йти.
    Промовчала я, а сама придивляюсь нищечком до попутника. Показався він мені гарним, привітним.  Розмова  різна пішла. Так ми дійшли  до самого мого двору. А він раптом підійшов до мене зовсім близенько, шепнув:
    - Завтра вечором чекай. Прийду.
    Не встигла заперечити, чоловік вже пішов.
    На другий день крутилася, вертілася, прибирала оселю, бо серце говорило, що буде щось велике і радісне. Так і сталося. Незнайомець прийшов, привітався, усміхаючись сказав, що звуть його Корнієм. Сама себе не розуміючи, рішила я пригостити чоловіка, чим Бог послав. Сидимо, сміхом речення складаємо, різні новини розказуємо одне одному, радієм хорошим настроєм.
    - Кохання приніс я тобі. Ввійшла ти в моє серце зразу ж, як тільки побачив, - перервав мою розмову Корній  і  поклавши  свою руку на мою, добавив: - Не відказуйся, бачу і я тобі прийшовся до вподоби.
    Оторопіла я. Не знаю куди очі діти, а сама ближче до нього підсовуюся, мовчу, тішусь його словами.
    З  цієї хвилиночки почалася у нас любов.
    Побув він у мене три дні. Не могла надивитися  на коханого. Гожий, аж душа болить від щастя. Зібрався іти назад, обіймаючи,  каже:
    - Залишу я тобі насіння маку. Посій його. Я вернусь, коли він цвітом піде.
    Пересипав чоловік макове насіннячко з своєї жмені в мою, поцілував солодко, пішов не озираючись.
    Він був ще у дорозі, як  я вже сіяла мак. Скоро  появилися  зелененькі ніжні рядочки. Не було такого дня, годинки, хвилинки, щоб я не згадувала мого любимого.
    Через два місяці Корній  вернувся.  Сидить за столом, питає:
    - Мак зійшов?
    - Так, - кажу. – Підріс уже, квітки скоро появляться.
    Сама тоді нічого не запитала у нього, чого це він про мак бідкається. Щасливою була. Одного його бачила перед собою.
    В вересні мак дозрів. Зрізала голівки, висушила,  насіння зібрала в торбинку. Прийшов Корній.  Показую йому  маків врожай. Глянув на торбочку, сказав невесело:
    - Не буду я робити того, що обіцяв.
    - Ти про що? – питаю лагідно.
    - Не бери в голову… Про себе я.
    Час іде. Я  з Корнійчиком веду себе ласкаво, надійно. Називаю його місяцем, котиком, зайчиком. На всі мої розмови він тільки усміхається. Сусіди всі тини  ламають, придивляються,  хто до мене прийшов, що він робить, перепитують, чи буде весілля. Сміюсь голосно, киваю головою, не відповідаю ні на які розмови.
     В один світлий  листопадний день вийшла в подвір’я. Глянула в небо і стало мені чомусь дуже сумно. Чекала  тоді Корнія, а його не було, ніби покинув мене. Прийшов аж  на початку зими і залишився жити до весни.  Коли птахи з вирію вернулись, а сонце добренько нагріло землю заспішив мій милий  у дорогу. Серцем чула - він колись прийде і залишиться зі мною назавжди.
   Так пробіглися  три роки.  Корній приходив і відходив, я любила і…чекала.
   Широка осінь влетіла до мене  несподівано сумно. Дивлюсь на милого – худий став, сумом  озирається кудись, мовчить. Довго про щось думав, ніби мучився від чогось, а потім рішуче заговорив:
    - Добре мені з тобою. Вірю, що переборю все …Радість буде і у нас…Одну справу вирішу і …
    Так і не договорив, що мав сказати. Різні думки роїлися в моїй голові: може розлюбив, може горе якесь спіткало, може хвороба  завелася в нім. Зле було мені на душі. Відчувала щось погане.
    Бабка пересіла з одного місця на інше, потерла руку, глянула в далину.
    - Літо, - усміхнулась. – Добре пече. Чекала тепла, а коли прийшло - у холодок ховаюсь.
    Мати піддакує жінці, а я весь слух збираю, хочу почути, що вона  ще скаже.
    - Бажаєш далі знати? – глянула на мене бабуня.
    - Хочу, -  відказую лагідно.
    - Десять років майнуло з того часу, як Корній  пішов і не вернувся.  Важко мені було, ой, важко!  Осінньо ходили хмарки. Стою якось біля воріт, дивлюся  у небо, ніби чогось чекаю. Через кілька хвилин зайшла в хату, розпалила в грубці, сіла дивитись як дрова горять. Чи мені почулося, чи насправді в двері хтось постукав. Відкриваю…Боже, милий! На прозі стоїть Корнійчик!  Мовчки  притулилася до нього, нічого не запитала, повела в кімнату.
    - Не забула? – усміхнувся ласкаво.
    Всю ніч просиділи в розмовах. Повість його минулого життя розкрилася переді мною, ніби карти для гри. Він почав свою оповідку з того часу, коли  мене ще не знав, та і йому тоді було вісімнадцять років. Сильний був, статний. Міг дорослого чоловіка побороти, а вже про своїх товаришів  – говорити не було й чого. Збиралися хлопці у неділю, гру заводили – хто кого переможе. Один друг Корнія каже:
    - Є один чоловік, якого ти не перебореш.
    - Я самого чорта можу кинути на землю, - задиркувато відповів.
    Вечором, вертаючись додому, у Крутому роздоріжжі зустрів Корнія  незнайомий дядько. Перейшов дорогу, гримнув:
    -  Хочеш мене побороти?
    - А ти хто такий?
    - Чорт. Ти обіцяв це зробити. А ну, кинь мене! – зареготав голосно. – Якщо переможеш – подарую тобі коня, якщо я переможу – складу  свою умову і ти повинен будеш її виконати.
    Корній кивнув головою, не розуміючи, чого й згодився.
    Стали вони боротися. Зразу  він був сильнішим, та потім сили ніби почали його покидати, і не  відчув, як упав на землю. Незнайомий як закричить:
    - Я переміг-г-г!
    Корній встав, озирнувся, не може слова вимовити. Стоїть перед ним здоровезний чоловічина, волохатий, руками махає, головою трясе.
    - Слухай мою умову, - каже Чорт. – Коли тобі виповниться тридцять років, полюбиш жінку. Застав її, щоб мак сіяла. Урожай збереш, насіння станеш розсівати кругом, при цьому  шепчучи: «Сійся зло! Сійся хвороба! Сійся розлад, сварка, нещастя серед людей!».  Так зробиш, інакше буде гірше.
     - А якщо не зроблю?
     - Зробиш! Злякаєшся горя. Ти ж згодився на мою умову.
    Не встиг Корній заперечити, як залишився сам.
    Роки бігли, життя мінялося, та думка за те, що чекає його щось недобре, не покидала. Може тому і не одружився. У тридцять років стрів він мене і полюбив. Забираючи у мене насіння маку, розсівав його,  просив для людей добра і злагоди. Через три роки після нашого знайомства приснився  Корнієві сон: нібито став перед ним Нечистий, з яким він колись боровся, грізно запитав:
    - Не посієш зло – вкорочу життя!
    Страшно стало. Не сказав нікому ні слова, пішов до священика. А далі був монастир, постриг і … молитви. Одна немолода жінка з нашого села якось на базарі розказала мені, що він  в монастирі гріхи замолює. Не повірила. Думка доказувала, що він повернеться до мене. От так і пройшли великі роки. А воно і насправді так було. Корній жив у монастирі, а я не знала.  Йшов якось він з старим монахом з сусіднього села.  Зупинився,  заплакав, розповів йому свою біду. Перехрестився монах, усміхнувся:
    - Відмолив ти своє …Нікому не причинив горя. Добро і щастя сіяв.  Все життя віддавав гарному і чистому.
    Зрадів, запитав, чи має він право покинути монастир. Помолилися монахи  за нього, дали в дорогу їжі і грошей, попрощалися.
Ось таку розмову вели ми до ранку. Коли  ранішнє сонечко вбігло в кімнату, я, обіймаючи коханого, сказала:
    - Відмолив свій гріх. Вільний ти. Можеш йти куди хочеш.
     Притулився до мене, тихо хлипнув. З того часу живемо подружжям.
    - Корній ваш чоловік? – здивувалася я.
    - Він. Залишив собі ім’я Йосип, так його кликали в монастирі.
    - Гарний він у вас, - співуче заговорила матуся.
    - Таким завжди був. Добре жити, коли на душі спокій.
    - Я теж так завжди кажу, - зітхає  ненька.
    Вітерець підкрався до нас, колихнув гілочку на калині, зашепотів комусь щось своє, тихе і ніжне.

               
               
               




               



                ТЕКЛИНА  ПОЛЯНА


                Розлука, щоб сумувати
                Г.  Чубач

    Опалим листям летять кудись жовтневі дні. Стою біля хвіртки, чекаю маму. Мені не терпиться скоріше іти в ліс по губи. Сусідка сказала, що їх там так багато, хоч возом вези.
    - Я вже тут, - чую голос матусі.
    - Підемо попри черешні, - відкриваю хвірточку, пропускаючи  неньку. – Люблю ходити  листковими килимами.
    Шур! Шур! – кроки рівненькі, скоренькі.
    - Тихо в полі, - поглядає в далечінь мати.
    - Гарна дорога, наче стрічка. Вона завжди такою була? – питаюся у нені.
    - Скільки пам’ятаю, стільки любуюсь нею, - підбирає кольорове листя матуся, складаючи його в букет.
    Ліс зустрів нас тишею, лагідним вітанням.
    - Підемо в долинку, - звертає ліворуч мама. – Там губ багато. Кожен рік туди ходжу.
    В низині, де полянки, густо встелилися опеньки.
    - Можна навіть не нагинатись – присісти і…класти у кошик, - весело сміюся.
    - Природа щедра нині. Бач яке диво дивне вродило, - спритно підрізає опеньочки матуся. – Я дуже люблю їх сушити, маринувати, солити. Зимою твій батечко завжди питає, чи є ще у нас грибочки.
    - А я люблю їх збирати. Дивись, скільки їх у мене. Давай завтра знову прийдемо сюди, - озираючись на врожайне місце, тішуся поглядом. 
    Через хвилин сорок вирушили назад. Ідемо неспішно Черешневим шляхом, поглядаючи на далекі поля, що кольоровими клинами стеляться в краєвидах.
    - Хтось їде, - прислухаюся до звуку возика.
    - Може підвезуть, - надійно каже ненька.
    - Одинокий коник. Ніби дядько Данилко.
    - А я все приглядаюсь, - почули  ще здалеку голос Данила, – які це дівчата ідуть? Сідайте! Місця хватить.
    - Дякуємо, - каже матуся. – Ноги вже пристали.
    - Нехай відпочинуть. Коник повезе, а ми поговоримо.
    - Ви ж знаєте, зустріч з вами – мені свято, - кидаю добрий погляд на чоловіка.
    - Ха! Ха! Ха! Гарно сказала!  – сміється превесело дядько, аж коник  стриже вухами.
    - Чого у ліс їздив? – питається мати.
    - Листя ясеневого взяв. Губок на вечерю нарвав. Важко мені з дере’яною  ногою нагинатися. Я придумав інакше: ліг і… набрав цілу торбу. Ви губи де знайшли?
    - В долині. Поруч з Теклиною поляною.
    - Я вище був. Біля сусіднього поля.
    - Даниле, хочу задати тобі питання, чого поляну Теклиною називають?
    - Цікава історія. Дуже давня. Чув її  ще хлопцем. Батько розказував.  Пам’ятаю дещо.
    - Оце дещо і розкажи нам.
    - Якщо бажаєте знати, то чому би і не розповісти. Гарні розмови ріднять людей. Таких оповідань знаю багато. Скажіть будь ласка, ви бували  на узліссі, де залишки старого села? Давно колись в нім мешкали люди. Займалися мисливством, вирощували худобу,  висівали  пшеничку, жито, садили садки.  Ліс теж манив їх до себе. Селяни вбачали в ньому свого товариша, другі - помічника. Крім Вищого Бога, люди вірили в інші сили, які живуть і діють навколо них. Кожне поле, долина, взгір’я, яр чи щось інше, мало свого господаря і його помічників. Іноді  ці астральні істоти були схожі на людей. Вони могли показатися селянам, деколи нашкодити або допомогти. Тому народ придумав для них свята, в яких їх славили і задобрювали,  самі же веселились в такі  дні від душі. А духи як люди: Лісний Цар, Мавка, Блуд і інші, користувались особливою повагою. Прецікаві історії ходили від хати до хати про лісних потойбічних жителів, які з добротою гарно відносяться до сільського населення. 
    В ту пору  в тім селищі жила сімейна пара Ігнатенко, у яких було дві доньки, Докія і Текля. Жили небідно: добротна оселя, коні і воли, немалий кусок землі, дві долини. Донечки виросли в умовах гарного виховання. Рік за роком – дівочий вік прийшов і до  красунь. Весняні роботи в полях закінчились, прийшов час погуляти. Недільна днина  вивела населення на узлісся, де вони , за звичаєм своїх дідів, святкували свято Лісного Духа.  Молоді у коло зібралися. Старші – пісні  розносять. Тут хтось  крикнув:
    -  Ігри будуть! Хлопці, вибирайте собі дівчат!
    Докія – бойова, спритна, зразу же стала біля Іванка, що придивлявся на неї. Текля ж була  дуже вродлива але спокійна. Не один юнак заглядав  в  її подвір’я, чекав, може вигляне, слово  скаже.  Біля неї появився Васильок, син коваля.
     - Ховайтеся, дівчата! – гукнув старший села.
    Сміх, високі голоси і радість літають над поляною. Вечоріти стало. Старші пішли додому, а молоді  у жмурки граються, доганяють кінець свята. Текля заховалася за кущ, притаїлась, задумалась. Якась лінь, чи може і втома заволоділи нею,  не  відчула, як заснула. Відкрила очі, а над нею зорі хитаються, сміхом ходять.  Піднялася, позіхнула, зібралася іти, коли почула чиєсь зітхання.
    - Це ти Василечку? – запитала.
    - Ні. Це я, - відповів незнайомий голос.
    Перед  дівчиною стояв високий молодий чоловік.
    - Я Лісовий Дух. Чула про мене?
    - Чула. Нині ми свято твоє святкували.
    - Не боїшся мене?
    - Не дуже. Ти ж як людина, чого боятися? Звідки ідеш?
    - Живу тут.
    - Де саме?
    - Покажу в інший раз, якщо захочеш.
    Лісний Дух провів дівчину до села, запитав тихо:
    - Коли прийдеш?
    - Через тиждень.
    - Вірю. Давно за тобою придивляюся. Подобаєшся мені.
    На другу неділю знову веселощі в узліссі. Пісні високі, жарти, гра в жмурки.  Текля  заховалася за стару липу, озирнулася навколо, побігла до галявини. Зупинилась та враз відчула - чиясь рука лягла їй на плечі.
    - Я довго не можу затримуватися, - сказала Лісному Духові. – Мене можуть шукати.
    - Поспішимо до мого Дуба, - взяв за руку  і  повів скоренько. – Я там живу. Ми з ним – єдине.
    - Як це так? А якщо дерево зрубають?
    Усміхнувся сумненько, притулив дівчину до себе.
    Дуб зустрів їх радісно: хилив гілля, шепотів щось ніжне, ласкаве.
    З цього часу Текля стала ходити на побачення до Лісного Духа. Було їм добре: весело бігали  по полянах,  лазили на берізку, звідки видно село, плели вінки з трав і квітів, збирали лікарські корінці, які дівчина носила додому. Текленька знала, як викликати милого:  торкалася три рази рукою по стовбуру дуба, говорила:  «Я прийшла!»
    Весна задивилася літу в очі, розуміючи, що їй потрібно відходити, дати дорогу червневі. Скоро дозріли черешні. На полянах рясні суниці. В ярках починають зріти ожини, малини. На узліссях яблуні, дикі грушки, вишеньки уже  пахнуть, кличуть до себе людей. Літо стелиться вінками, перегукується  пташками, манить в  радість, в побачення, в закохані вечори.
   Лісний Дух носить дівчині кошики грибів, різних ягід, перепитує, чи ніхто не знає, куди вона ходить.
     Минулось літо. Осінь бігає, мінить листя на деревах, фарбує  краєвиди.   Косяками, гуртами відлітають у вирій пташки. В селі багато робити. Молоді не часто збираються на веселі ігрища. Текля виривається до коханого, як тільки може. Спішить побачитись, обійняти, приголубити того, кого полюбила всім своїм дівочим серцем.  Не подумала про зле, та біда ходила поруч з нею. Сестра Докія стала придивлятися  за нею, випитувати: де це вона буває, куди  ходить, чого  затримується.
    Стояв гарний погожий осінній день. Жовтень розстелив кольорові килими, горнувся до  людей своїми красотами. Текля, озираючись крадькома, поспішила до лісу.
    Не встигла й кілька слів сказати коханому, коли він зашепотів:
    - Тут ходить твоя сестра.
    - Де?
    - Бачив її тільки що.
    - Я прийду через днів три, чотири…
    Зла була Докія. Все розказала батькам. Ті не хотіли слухати нічого, закрили доньку  в кімнаті, не випускали.
    Пройшло багатенько часу. Заспокоїлися хатні, не так слідять за Теклею.
 Під вечір, коли дощик перейшов, тато з матусею пішли до родичів, а Докія побігла до подружки. Текля покинула прясти кужіль, вийшла з хати, і…швиденько побігла у ліс. Зупинилася на поляні. «Що це?» - запитала сама себе. Дуба не було, лише куски стовбура валялися, та гілля складене на купі. Стало страшно дівчині. Заболіло серце, заплакали очі. Зрозуміла: батьки зрізали дуба, розлучивши  навіки її з коханим.  Додому  вернулась  пригнічена:
    - Не буду я з вами розмовляти до віку. Гріх ви зробили великий. Знищили не тільки того, кого я любила, ви вбили мою любов.
    З того часу люди бачили, як часто йде Текля в ліс. Сідає на поляні, де колись ріс дуб, розмовляє  сама з  собою, іноді сміється.
    …В вічність пішли її батьки.  Постаріла і Текля.  Коли прийшов її час покидати білий світ, попросила:
   - Поховайте мене на поляні. Я буду там, де мешкав мій милий.
   Правда це чи ні, та люди бачили і до цього часу бачать жінку, що ходить з якимось  чоловіком по лісу. Він весь час щось ніжно і тихо говорить їй, про що - ніхто не чує, крім неї.
    З  чийогось гарного  слова хтось назвав  поляну  Теклиною, в пам'ять її  кохання. Хто може сказати, що таке любов? Кожному вона буває різною. 
    Дядько Данило вйокнув на коника, повернув голову у бік лісу, зітхаючи промовив:
    - Багато  чого  міг би він  розказати, якби ми захотіли.
    -  Хто? – не зрозуміла мати.
    - Ліс…
    Попереду показалося село.
    - Гарна розмова у нас нині була, - кажу  я. – Дякую за зустріч.
    Перші хати стріли нас тихим вітанням. Пахло осінньо, яблуками, димком від сушні, прілим листячком.
     Ласкавий зупинився, ніби знав, що ми виходимо. Топнув ногами в знак прощання, скосив на нас великі темні очі, хитнув радісно головою.
    - Бувайте! – махнула я  рукою дядькові, який, загадково усміхаючись, дивився нам в слід.

               



                ПОРОЗУМІННЯ               


                Заглядає в шибку казка сивими очима
                В.  Симоненко

     Вологий ранок ввійшов у двір тітки Іванни. Рипнули двері. З хати вийшла  хазяйка, озирнулась навколо, сама з собою почала розмову:
    - Дощить. Старесенька  осінь господарює. Вітер з пересердя співає.
    Жінка йде до воріт, дивиться в шлях, поправляючи на голові хустку. Через кілька хвилин  бере відра,  йде до криниці.  Горобчики скачуть на мокреньких гілочках, голосно цвірінькають.
    - Летіть в подвір’я. Принесу води, дам вам їсточки.
    Фур-р-р! – злетіли гурточком.
    - Синь! Синь! – кличе пташок жінка.
    Сипле зерна приспівує словами::
    - Приємного смаку! Ви мої рідненькі! Я вас всіх дуже люблю!
    Цілий ранок ходить вона: від хати до хліва, до комірчини, до обори. Була тут колись велика  родина: розбіглися,  розлетілися, відійшли кудись. Чоловік помер три роки тому. Діти, вивчившись, залишились працювати у містах. Пишуть, але… лист - це не побачення.  Нині жіночка запросила до себе сестрину донечку, що вчиться в десятому класі.  Гарна світлоока Віточка любить  бувати у неї, бо вони знайшли  між собою велике  порозуміння, ніби дві подруги, розказуюсь одна одній навіть свої таємниці.
   Спритний тихий день пробігся дощиком.  Під вечір притягнулися  тумани. Віта прийшла, коли  жінка  засвітила світло.
    - Вчителька української літератури розповідала нам цікаві  казки з міфології. Кожен місяць року щось означає, - весело розказує новини школи дівчина.
    - Бо вона їх  вичитала. Я теж знаю від старшого покоління багато дечого, що давало людині пізнати світ з іншої сторони, - миє великий горщик жінка. 
    - Йшла я, а  в долині такий туман, заблудитися  можна, - заглядає в вікно Віта.
    - Осінь його привела. Під руку ходять. Тішаться дружбою.
    - Зима скоро, - тулить плечі до грубки  дівчина. – Грудень – грудка  замерзлого снігу.
    - Нині ранком небо густо плакало. В обід мінялося щось. Таке буває в листопаді, - ломить патики і продовжує  розмову тітка. - Дров маю багатенько. В цю пору стараюсь випалити міленьке, бо воно ніби заважає  на дровітні.
    - Дай  я, - присідає на стільчику Віта. – Ти узвар проціди. Люблю твій напій з фруктів. Такого смачного  ніхто не заварює.
    - Добре. Грудневу пору, що вже завтра прийде, поважаю здавна, ще від того часу, коли жив мій дідусь. Дуже  любив ходити з мисливцями по полях, лісах. Іноді сам  спішив  на побачення з природою. Візьме хліба і до хліба, а рушницю – забуде.
    - Що ж він розказував  за свої подорожування  без рушниці?
    - Різне. Як тільки зима посіє снігами – він вже в  гарному настрої.
Згадала я  цікаву історію за дідуся.  Було це  зимою. Зібрався він з мисливцями в ліс. Як там трапилося, що він один залишився, це вже ніхто не може знати. Ходить собі чоловік лісом,  приглядається до пташок, звірів, слова солодкі  їм відпускає. Не  відчув, як почалася хуртовина. Думка полетіла додому. Вирішив вернутися в село. Вийшов на лісну дорогу, та  не може її впізнати. Щось чуже в ній сидить. Почав розшукати вирубку, та все марно. Пристав, ноги не йдуть, руки мерзнуть. Тіло проситься присісти, та не можна цього робити, бо трапиться лихе. Зібрав всі сили, подумав: «Буду йти до тих  пір, поки не вийду в поле». Враз  щось напроти нього потемніло, ніби чоловік стоїть. Дід зупинився, усміхнувся,  протер очі.
     - Ага…Тепер нас двоє, - сказав радіючи, побачивши людину.
    - Двоє! – радісно відізвався незнайомець. – Будеш робити як я скажу – все буде добре. Не захочеш – загинеш…
    - Веди куди хочеш, бо я дуже зморився.
    Дійшли вони до величезного будинку, що світився ясним світлом.
    - Що це? – питається дідуньо.
    - Маєток мій. Заходь, гостем будеш.
    Відкрилися двері в величезну залу, звідки повіяло приємною теплотою.  Глянув дід на чоловіка, а той  вбраний не по-нашому - пан паном: одяг сріблом віддає, шапка світла на голові, а на чолі мідна бляха золотиться.
    - Ти Мідний Лоб? – питає дідусь. – Захисник мисливців?
    - Бачу розумний ти чоловік. Дам тобі притулок.
    В цей час до господаря підійшла кізочка, прискакали два зайчики, голосно закричали качки. Дідусь очам своїм не вірить: в другій величезній кімнаті розташувалися звірі і птахи, навіть метелики літають. Господар кудись відійшов, а через кілька хвилин приніс на мисці їжу:
    - Споживай!  Тут все пісне, бо тварин не стріляю, обходжуся тим, що росте на землі. Захищаю мисливців, коли попадають в біду.
    Дідуньо довго ще ходив по маєтку, тішився баченим, голубив все, що там було.
    - Ось тут лягай  відпочивати, - усміхнувся господар, показуючи дідуні гарну білу постіль.
     Прокинувся дід, а в вікнах вже світло сонячне. Зірвався, озирнувся навколо, згадав, що з ним і де він знаходиться. Тут появився Мідний Лоб, сказав спокійно:
      - Я був дуже радий познайомитись. Знаю тебе не один день. Приходь у гості. Приготовив для твоєї сім’ї подарунки.  Візьми, - і  подав  дідусеві важкеньку торбу.
    - Дякую, - зрадів старий. – Вік не забуду.
    - І тобі щира подяка. Знайшли ми обоє одне порозуміння. Це велика істина…Живи так і все у тебе буде добре.
    Приніс дідусь нам цукерки, печиво, лісні горішки, сухі грибочки. Радів, мов мала дитина,  розповідав про свою цікаву пригоду і зустріч з захисником мисливців.
     Тітка   налила чашки  узвару, сьорбнула, тихо засміялась:
     - Смачно. Літом пахне…
     За вікнами густо взявся туман. Відходила осіння пора. Щось ніжно-журливе ходило селом, тулилося до хат, тремтіло перед чимось великим, зимним.
    - Ти чого задумалась? – перепитала тітка дівчину.
    - За свого  прадіда згадала. Від тебе знаю дуже багато гарних розмов за нього. Із всього  вивела підсумок – ти така точно, як він. У тобі живе  порозуміння, яке було у нього. Скільки знаю – згодою керуєш своїми вчинками.
     - Що є, те є,- згодилася жінка. – Вчись і ти від мене - станеш  жити так як я. Будеш щасливою все життя.
     Трісь-ь-ь! Тріск-ь-ь! – це патички у грубці розмовляють.
     Велика сільська тиша лягла над селом, заглядаючи  в вікна хат, усміхаючись тим, хто, по її розумінню, має час щиро  поспілкуватися, згадати минуле, помріяти про майбуття.


               

               
                ЩАСЛИВА
   
                Уся земля обіймами сповита
                Н. Івченко

     З Веронікою Михайлівною я зустрілася в місті  Одесі, де   разом відпочивали, поправляючи  здоров’я. Санаторій Лермонтова працював  круглий рік. Ми попали сюди  в пору, коли ще тепло, та вже не літо. Рання осінь збирала в відліт птахів, ранками стелила блакитно-бузковий туманець, розносила пахощі фруктів і овочів. Погода сміялася, розказуючи всім, що можна ще потішитися залишками довгих сонячних промінців, які несуть тихо-ніжну теплоту.
    З ранку і до післяобідньої пори ми  проходили санаторне лікування, а вечорами, зібравши в очі щастя, спішили в театри, на концерти, в музеї.
     Два тижні пролетіли дуже скоренько. Нам залишилось відпочивати чотири дні, а тут, як на зло, змінилася погода. Кудлаті вологі хмари закрили небо, надули губки і бризнули водою. Вечір прийшов рано, усівшись тісненько у дворі, не пускав нас у місто. Ми знайшли місце на терасі, пішли в різні розмови,  надіючись на завтрашню гарну погоду.
    - Ти віриш у духів? – звернулась до мене Вероніка.
    - Яких?
    - Різних.
    - Не дуже. Хоча в житті приходилося чути за них. Та й самій  дещо показувалося.
    - Моєму дідусеві не тільки показувалось, він  з ними розмовляв.
    - Як це було?
    - Дідусь працював на каменярні. Пам’ятаю, як ми частенько радили йому  покинути роботу. Ні, впертий був, казав, що нікуди не піде, бо це його родинне місце і  майно.
    - Що за майно?
    - З минулого. Мамин дідусь мав каменярню. Спадщина цікава і прибуткова. В двадцяті роки все змінилось, а матусин батечко ніяк не міг зрозуміти, чого воно так сталося, що каменярня уже не його -  державна.
Продовжував там  працювати і відносився до всього,  ніби  воно належало йому. В той час я жила з батьками в місті. Іноді  навідувалась до дідусів, бо дуже любила їх, мріючи, що коли виросту -  буду жити тільки з ними.  Більшість шкільних канікул мешкала в селі і так звикала – не хотіла вертатися до міста. Коли  вчилася  в десятому класі – вже  самостійно їздила куди мені було потрібно. На зимові канікули поспішила до дідуся з бабусею  на кілька днів. Снігу зима намела гори. Був він такий білий і пухкий, ніби небо витрусило з себе все найніжніше і найбіліше. Приїхала вчасно.  В ніч почалася хуртовина. Заскрипіла, заверещала, кидалась  вітрами, била в стіни хати, кликала когось, навіть співала високо, крикливо.  Ми з бабусею жарили зернята, а дідусь дивився у вікно, розмовляючи сам з собою:
    - Віхола закидає яри, байраки, прірви. Як там Бездонник? Жаль мені його.
    - Кого? – питаюсь, посміхаючись.
    - Старого господаря каменярні.
    -Хм-м, - здивувалася. - Чого це тобі жаль того, кого не існує?
    - Це ти так думаєш, що не існує. Насправді духи є і я одного знаю.
    - Чудно, - кажу з недовірою в голосі . – Докажи, що вони там мешкають.
    - Ти мені не віриш?
    - Не знаю. В школі вчать, що їх  придумали люди.
    - Ні, - твердить дідусь. – Я теж так думав, поки не побачив  і не поговорив з ним.
    - Коли це було? Щось не пам’ятаю, щоб ти про це повідав.
    - Не хотів признаватися вам. Донька ще мала була, а бабуся твоя дуже полохлива, не дозволила б там працювати. Мені тоді сорок п’ять  минуло. Молодий, міцний, охочий до роботи.  Руки чесались, так любив працю. Керівник якось  сказав робітникам каменярні, що є  гарне замовлення - виробити  цікавий пам’ятник. День біг до вечора, люди поспішили додому, а мені не хотілося  іти, бо в уяві  виникла ідея, як краще зробити те, що  нам замовили.  Взявся  за роботу і мабуть години три не відходив від великої скелі, з якої тесав глибу. Втомився, сів відпочити. Думками сяйнув в минуле: до свого  діда, до батьків. Якийсь жаль і сум ввійшов в мене. Відчув - життя склалося не так, як було задумано. Схилив голову і тут почув голос:
    - Чого сумуєш?
    Зиркнув вбік, аж бачу маленького чоловічка з великою бородою, смішним виразом на обличчі.
    - Ти звідки взявся? – дивуюся.
    - Бездонник я. Живу в  глибоких тріщинах між скель, в порожнечах, в печерах. Я знав твого тата, твого діда.
    - Не чув я за тебе від них.
    - А тобі не потрібно було й знати. Умова у нас була з дідусем твоїм. Він дав слово, що нікому не розкаже за наші  зустрічі.
    - А до мене чого прийшов?
    - Ти на діда  схожий. Добрий і людяний.
    - Дякую, - лагідно кажу.
    Співрозмовник раптом  хитнув головою, щез з очей.
    Це була перша наша зустріч. Друга відбулася тоді, коли в глибоку щілину упав наш товариш. Поки збирали мотузки, ладнали все до купи, я  пішов за камінну скелю, звідти тягнулася вузька доріжка вниз, і рішив гукнути чоловіка, можливо звідти він би скоріше почув наші поклики.
Ліг я  на землю, голову звісив вниз, закричав:
    - Гнате, ти мене чуєш? Гнате, відізвися!
    Тут щось затріщало, почувся шепіт:
    - Я допоможу вашому товаришу підійти до Вівсяної скелі. Там є неглибока печера. Звідти ви його витягнете.
    Глянув я і…засміявся  - переді мною на сонячному промінці висів  Бездонник.
    Подякував йому, погладив сіро-срібне  волосся на його голові, шепнув нищечком:
    - Приходь завтра. Я затримаюсь на роботі.
    Гната ми витягнули скоро. Коли він  побачив сонце, повів очима навколо, несміло якось промовив:
    - А він де?
    - Хто? – перепитали чоловіки.
    - Той, хто мені допоміг прийти до скелі.
    Засміялись робітники, думали, що привиділось щось Гнатові в низині.
     Я то знав, що нашого друга спас Бездонник, та нікому не признався.
На другий день чекав господаря печер недовго. Коли  робітники  пішли додому, я, присівши  на камінці, став  перегортати  сторінки  життя. Мріями був десь далеко-далеко.
    - Хочеш побачити моє  мешкання? – почув  голос поруч з собою.
    - Хочу, - згодився, бо дійсно хотів бути там, де ніколи не бував.
    Повів він мене переходами, лабіринтами, показував великі печери, маленькі кімнатки в вигляді круглих раковинок, завів навіть  у свою вітальню Узрів я там таке  диво, що не розказати: різноманітні вироби природи, сніжно-білі переплетіння вінків із камінців, ліжка і лавки, столи і крісла, на стінах картини, візерунки, статуї, яких на землі не має і не буде ніколи. Охав я, ахав, а Бездонник тішився, сміявся тихенько. В ту ніч я погано спав.
     Так я познайомився з хазяїном підземного камінного царства. Інколи він появлявся переді мною, коли не було поруч приятелів по роботі. Розмовляли ми тихо, ласкаво. Він ніколи нічого не перечив, та і я його слухав уважно. Зрозумів, у нашім світі існує дуже багато загадкового і незнаного.
     Дідусь приклав чоло до шибки, вдивляючись в двір, де  сіялись  сніги і крутили  вітри, про щось своє глибоко думав.
    - Бажаєш почути голос Бездомника? – звернувся через хвилинку до мене.
    - Хочу, - скоренько відповіла.
    - Весною підемо туди. Все сама зрозумієш, щоб не думала, що твій дід неправду каже.
    Чекала я теплоту, як ніколи. Коли ластівки принесли з-за моря перші теплі прояви весни, поїхала я у село.
    - Завтра підемо, - підморгнув мені дідусь.
    - Куди? – запитала бабка.
    - В каменярню, - разом відповіли.
    - Здурів старий. Дитину веде туди, куди сам біжить щомить, ніби там манну небесну роздають.
    - Роздають, - сміється дідуньо і, взявши мене за руку, веде  на  вулицю. – Не думай  розказувати всім. Це наша таємниця, - тулить палець до вуст.
     Під обід вийшли ми з хати і попрямували за село.  Погода стояла прозоро-срібна. Стежки польові  підсохли, стали тепленькими. В каменярні було  напрочуд  спокійно. Навколо стояли  дивні скелі, від них віяло минулим і незрозумілим.
    - Тут і зупинимося, - сказав дідусь і постукав паличкою по одній глибі.
    Я  прислухалась. В відповідь почула відгук – хтось знизу постукав теж, ніби дав знак.
    - Як живеш? – гукнув дідусь, нахилившись  над розділом двох  великих камінців.
    - Ти не один? – запитали здалеку.
    - Внучка моя. Вона знає за тебе. Відкрив їй таємницю нашу. Після мене залишиться, будете спілкуватися.
    - Знаю. Я хотів цього. Вибачай, не гнівайся. Ми ще поживемо, ще час нас довгий чекає, - ввічливо і радісно почулося з низини.
    Додому ми прийшли збуджені, веселі, щасливі. Бабуся, придивляючись  до нас, перепитувала, як відпочили, що бачили, чули.
    - Чому ти бабці не розказав за нього? – тихесенько запитала.
    - Не пустить мене на роботу. Вона дуже боїться всяких причуд.  Нехай краще не знає, так буде всім легше.
     Вероніка  усміхнулась пильно вдивляючись у двір через віконне скло, сказала мрійно:
    - Ось таку історію хотіла я тобі розказати. Не кожен повірить в неї, а ти … як хочеш: можеш вірити, можеш – ні.
     - Я притримуюсь того, що в кожній казці є правда. Вірю в те, що наш Світ дуже таємничий і відкривається  нам неохоче, бо ми сміємось над тим, що він нам іноді розказує або показує. Прийде час і люди змінять своє відношення до загадкового бачення, яке ми називаємо Примарами, або в твоєму випадку – Бездоннику, - кажу я, перегортаючи журнал, що кольоровим малюнком тішив мій зір.
    - Завтра буде погода. Нам повезе, якщо ми вийдемо раненько на беріг моря, - сказала враз жінка і  погладила сторінку свого зошита.
    - А коли дідуся не стало, ти ходила до каменярні? – не стрималась я.
    - Ходила. І тепер ходжу. Рідко це буває, але…
    - Голос чуєш?
    - Чую…Жаліє він за дідусем.
    Ніч тішилась вітерцем, що розганяв хмари, міняв  напрямок, вів в Одесу хорошу осінню погоду. Ми ще довгенько  сиділи  на терасі, перекидаючись словами.  Тут же  складали план, куди нам ще би  піти: в оперний театр чи на концерт. Вероніка нишком кинула погляд  в високу даль неба, зітхаючи добавила:
    - Завтра  розкажу тобі гарну повість про Лісну Царицю. З нею мене познайомила моя тіточка, що жила в лісному господарстві. Як не чудно - тітка моя  була лісником.
    «Щаслива, - ще раз подумала я за Вероніку. - Такі люди носять щастя не тільки собі, а і  роздають його другим людям».


               



                ПОВІСТЬ ТІТКИ  МАЛАНКИ

               
                Мов срібний полумисок місяць
                Присів у ставкові
                Г. Висонська

               
     Беру воду з тітчиної криниці, поглядаю у дорогу, де іде бабка Маланка  в кольоровій модній хусточці.
    Дзенькнуло відерце, хлюпнула криштальна водичка, сонячний промінець торкнувся її, засяяв відблиском.
    Бабуся, побачивши мене, питається:
    - Наталочка дома?
    - Так.
    - Тоді я іду до воріт.
   «Шух-х!» « Хмиз-х!» « Шур!» - бабка   залишила відлуння кроків.
    Несу  воду, чую, як  стара жінка, підсолоджуючи слова розказує тітці:
    - Насилу дотягнулася до тебе. Ноги, мов з глини. Не хтять іти.
    - Роки, - зустрічає бабусю тітонька, - у самої в колінах рипить.
    - Ти молода – я стара. Відходила  своє. Тільки що біля ставочків зупинялася. Думка побігла в таке далеке, що мені аж страшно стало, коли згадала дещо.
    - Що ж таке особливе згадали? – з усміхом питається тітка, поглядаючи на мене.
    - Згадала за  мого рідного дядька Гурія. За став Синій, той, що біля Високого лісу. Колись там річка була, джерельце било з-під Крилатої скелі. Говірливий бурхливий потік крутив колесо млина. Там жив мій дід родинно. Вигідне місце: поле, ліс, джерела. До села два кілометри, то не заважало молодим ногам.  Гурій, синок дідуся, був дуже вродливим хлопцем, не одна дівчина сохла за ним. Панночки – і ті губилися,  заглядаючи  на нього. Двадцять років було йому, а дівчини своєї  не мав. Ходив на вечорниці, на веснянки, на співанки: все сам і сам. Досвітками спішив до Синього ставу вудити рибу. Радів коли мати хвалила, що синок росте людяним, і з нього вийде гарний господар. Але я хочу сказати – за  цей ставок недобра слава йшла. Дехто  пам’ятав, що там втопилася дівчина, яку нібито примітив сам Водяник, і забрав її в своє водяне царство. Дівчина стала Русалкою, чи як-то кажуть, Водяною Дівою. Були випадки, коли вона тягнула до себе молодих чоловіків і хлопців. Сміх був у неї особливий, та і одяг вигравав  сріблом  з відтінком блакиті. Мабуть не чув ці розмови Гурій, бо ходив до ставка, коли йому хотілося.
    У дворі стояв веселий добротний хазяйнуватий  травень. Соловейки в вербах хором пісні виводять,  вечірні зірочки разом з місяченьком  в ставочку купаються, про любов розмови ведуть. Гурій вийшов з хати, оглянувся,  поспішив  до ставу. «Бух!» - у воду. Поплив, розтинаючи руками  водяний простір. Охнув з радощів, гукнув вдалину від щастя. Повернув голову до берега, а там сидить дівчина з вінком водяних  квітів на голові. Побачила  його засміялась, рукою злегка махнула.
    - Пливи ближче, - розтягуючи пісенно слова промовила привітно.
    Не злякався хлопець, набрався сміливості запитав:
    - Звідки ти?
    Усміхнулась, кивнула, показуючи  очима на воду.
    Не повірив, хлюпнув на себе водяними бризками, мугикнув. Виліз на беріг, став розмову вести. Дівчина поглядом  горнулась до хлопця, мовчки слухала його слова, дивилась в юнацькі очі, ніби хотіла втопитися у них з радощів.  Коли місяць зайшов за обрій, Гурій сказав:
    - Додому пора.
    - Приходь ще. Знайдеш мене тут же.
    Не встиг ступити крок, як почув  плескіт води, куди пірнула дівчина.
    На другий день Гцрій зловив себе на тому, що думає про незнайому красуню, про  її дивні речі, про очі, що так манили його  любов’ю. Вертаючись з вечорниць  повернув на беріг Синього, і… здивувався: на березі  лежала дівчина в срібному убранні і тихо сама з собою щось розмовляла.
    - Що ти тут робиш? – схвильовано запитав.
    - Тебе чекаю.
     Підійшов, присів на носочки, насилу виговорив:
    - Думав за тебе цілий день. Чого - сам не знаю.
    - Любий ти мені став з того часу, коли вперше побачила, - трохи зніяковіло відповіла красуня.
    - Коли це було?
    - Давно. Не скажу, - заграла розмовою і тихо притулилася до хлопця.
    Літо в сто скрипок мелодій вигравало, носило тепло, колисало в гніздах малих пташечок, цілувало закоханих дівчат.
    - Як тебе звати? –  запитав юнак.
    - Називай Срібною.
    Батьки питають сина:
    -  Де ти ходиш ночами?
    Відводить очі, показує рукою на стежку, що біжить попри став в село.
    Місяць крутить довгі вуса, задивляється в широкий простір неба, де  здалеку подає йому жартівливі знаки зірочка  Юсова, одна із гарних зірок Космосу.
    - Дожену-у-у! – гукає Місяченько, і зловивши хмарочку в обійми, гукає зірочці: - Ой,  не пускають мене хмарочки до тебе на побачення!  Вибачай,  в другий раз зустрінемося!
    Космічна зірка  гнівається, та через кілька хвилин, озирнувшись в   Простори, знаходить зелений відблиск  зірки Рона, чоловіка, що весь вік свій любить тільки її  одну,  Юсову. Все  це  бачать Гурій з Срібною, тісно притулившись одне до одного,  тішаться коханням, яке охопило їх і тримає в солодких обіймах.
    - Дивно все, - говорить хлопець. – Я люблю тебе, та  не знаю за тебе  нічого. Може розкажеш?
    - Що ти хочеш знати? – сумно  відповіла.
    - Все.
    - Живу я в Водянім царстві. Там тихо і спокійно.
    Дивиться на неї хлопець з недовірою.
    В середині серпня занепокоїлися пташки. Збираються гуртами, гукають щось своє, вчать молодих  літати, шукають небесні дороги в відліт. Уже і днини коротшають, не такі теплі ранки і вечори, листя на деревах спіле, в деяких місцях бурими відтінками грає. В садах зріють яблука, сливки, дерен. На городах дозріває картопля, овочі, соняхи.
    Стоїть Гурій на березі Синього, думки збирає докупи, не знає, як сказати коханій дівчині,  що вона йому дуже подобається і він хотів би, щоб дала згоду вийти за нього заміж. Вечір підступив хмаринкою, яка розтягнулася з  заходу на півнеба. Беріг закрився сутінками, стало сумно.  Хлопець присів на  стовбур схиленої верби, задумався. Голос Срібної почув зразу - вона стояла по пояс в воді і тримала в руках вінок з водяних трав.
    - Це тобі, - промовила мило.
    - Дякую, - поцілував ніжні  дівочі пальчики.
    - Чого журишся? - запечалилась словами красуня.
    - То так. Не бери в голову. Чекав тебе і … засумував.
    Осінь на червоно-жовтому возі проїхалася шляхом попри черешні, залишаючи на них кольорові листочки. Задумався високий старий ліс. Левади ночами розказують полям, що вітри не хтять спочивати, все нишпорять холодними подихами,  не дають спати. Багато птахів відлетіло в вирій, залишивши  рідні  гнізда, в яких  тепер живуть їхні думки.  Вода в Синьому холоднішає, темніє, мовчки про щось думає.
    - Синочку, - звертається мати до Гурія. – Ти чого до дідуся не заходиш? Він тебе давно чекає. Де ти буваєш ночами? Може дівчину маєш, то скажи нам, разом порадіємо. Якось в сні ти якусь Срібну кликав. Хто вона?
    Хлопець зніяковів, відвернув голову.
    Жовтень старіє. Наполовину голими стоять  кущі і дерева. Срібна виходить на беріг, та недовго стоїть з хлопцем, холодно їй в цю пору.
    - Люба, - ніжиться юнак до Водяної Діви. – Може підеш зі мною?
    - Не пускають мене до тебе. Гніваються за моє кохання до земного хлопця. Кажуть, щоб я тебе привела до них в наше підводне царство.
    - Не можу іти до вас.  Це значить, що загину я, а мені так хочеться світ цей любити, вільно ходити, тішитися землею  і все що на ній є.
     Задумалася Срібна. Озирнулась  навколо, промовила несподівано:
     - Твоя правда. Я теж колись такою була. Не хочу робити тобі зла. Відпускаю. Йди і більше ніколи не приходь сюди, а інакше …тебе заберуть наші…не  почуєш, як станеш похожим на мене, тільки в чоловічому вигляді.
     Гурій глянув на дівчину, а вона стала перероблятися в страшну, гидку потвору, від якої віяло холодом, гнилим подихом, чорним болотом. Злякався, охнув, побіг, що було духу. Озирнувся біля свого обійстя, почув високий крик, ніби хтось гукнув, чи може то почулося.
     В хаті всі вже спали. Хлопець широко перехрестився на образ, що висів у кутку, закрив голову простирадлом, ліг і ніби впав глибоко - глибоко в обійми сну.
     На другий день сказав батькам:
    - Піду я до дідусів. Поживу там деякий час. Давно думав про це.
    - Іди, - усміхнулась мати. – Там знайдеш собі пораду.
     Про його зустрічі з Дівою з ставу  ніхто не знав, тільки бабуня, яка догадалася, що з внуком щось скоїлося,  випитала у нього правду.
    - Маєш щастя, що не втягнули тебе у воду. Синій став не одного хлопця манив до себе. Срібна  зве туди всіх молодих, бо сама вона втопилася з-за юнака, якого кохала, а він зрадив її.
    - Як її звали? – запитав тихо.
    - Оксаною. Дуже гарною була. Очі  зелені, усміх квітучої весни, а постать – панійки.
    - А той, за якого вона втопилась, де він дівся?
    - Ніхто не знав куди понесло його, в які дороги помандрував. Дав клятву Оксані, що одружиться з нею, а потім насміявся над дівчиною, завів собі  жінку. Через два роки стало йому неспокійно жити, говорив, що Оксана ходить в його сни, кличе до себе, погрожує, якщо він не прийде, знайде його і забере до себе.
    Вислухавши все це від бабки, вирішив Гурій піти до церкви. Став перед  образом святої Марії, попросив щиро, щоб врятувала його душу. І стало йому легко, привітно, наче пуди вантажу зняли з нього.
    В наступну осінь він одружився з дівчиною, в якої очі погожого синього літа, а постать мов у панночки. Переїхав жити в село. Побудував хату в краю поля, де шляхи черешнями,  а в межах волошки синьоокі.
    …Бабуся  схилила голову в мій бік, усміхнулась нищечком, ахнула, побачивши, як кицька Фея скочила з вишні прямо мені на руки.
    - Розумна у тебе киця, - звернулася я  до тіточки. – Її би в цирк віддати.
    - Розумна, - згодилася тітка, - ось тільки ледаща, мишей не ловить, зате акробатикою займається.
     Я пересіла ближче до бабки  Маланки, заглянула в лице, запитала:
    - Повість, яку ви тільки що розказали, це видумка чи правда?
    - Чому видумка? Було це насправді. Сам Гурій розказав, коли старим став. Веселий був чоловік. Так говорив складно все, що мені далеко до нього.
    З долини почулося:  «Івасю! Іди додому»!
    - Це Зоя  зве свого хлопця, - встала з стільця тітка Наталка і, дивлячись в бік ставків, добавила: - Мені мати розповідала, що колись чула таку історію,  про яку  ви розказали. Тільки там був не Гурій – Мирон. І любив він Діву так, що один раз все таки був у її підводному царстві. Спасло його те, що на нім був хрестик Божий.
    Гостя засміялася голосно, поправила  косу, що вибилася з-під  хустинки, перевела розмову в другу колію, розказуючи, як її сусідка гнала відьму, що приходила відбирати  у корови молоко.
   

            
               
               


                Пам’яті  мого батька   
                Івана Антоновича
               
                ГНАТОВА ПРИГОДА       

               
   Червень, відкривши хвіртку перед дідом  Гнатом в подвір’ячко мого батька, зустрів його запахом меду, піснями бджіл, святковою неділею.
    - День вам добрий! – привітався чоловік,  знявши солом’яного капелюха.
    - О-о-о! - звеселився батько, побачивши гостя. – Радий зустрічі. Заходьте ближче. Присідайте, стільців вистачає.
    - Довгенько до вас добирався. Не спішив, бо немає вже куди бігти.  Йшов і думав за минуле.
    - Мабуть згадали молодість?
    - За неї…Думка майнула в пору мого парубкування. Матуся наказувала, коли прийде  перший день літа, потрібно  поклонитися на схід сонечка, сказати сердечно:
   - О літечко святе, розгорнися, постели м’який килим трав під ноги.
Після того можеш босо іти. Земля-матуся через себе буде давати  добро і здоров’я людині.
    Слухаю діда, на серці стає приємно від його присутності.
    - Ось вам млинці  і узвар з різнотрав’я. Мед  ще теплий. Батько його тільки що викачав, - радію я, подаючи на столик  філіжанки і миски.
    Дідусь хреститься до сходу, несе ніжний усміх, в якому я  відчуваю його щиру душу.
    - Чув я, що до вас журналіст приїздив з області, - присідає за столик батько.
    - Був. Все це молода вчителька наробила. Розповідав їй деякі пригоди з свого життя, а вона візьми і напиши в область. Приїхав важний пан, говорив гарно, а мою розмову записував на магнітофон.
    - А нам розкажете  щось пам’ятне? – лагідно запитав тато.
    - Поважаю розумних людей. Люблю, коли мене слухають, та не всі це розуміють. Прийде час, не  стане таких як я,  пошкодують.
    - Ваша правда, - згодився батько. – Пробуйте  мед з паляницею. Страва цінна, смачна і потрібна людині.
    - Ви, мабуть,  добре знаєте, що у мого тата хата була за селом, - продовжив розмову дядько, витерши рушничком руку від меду, - Земля там  не зовсім родюча, та то не біда, він знав, що  робити з нею. Коли ще будувалася оселя, почав батечко садити сосновий лісок.  Поруч з подвір’ям   появився садочок. Город скопав в низині, до водички ближче, де земля  рівніша. Вище ліску, під великою скелею, знайшов  джерело. Розкидав  каменюки, вивів потік, який давав воду всьому господарству.  Я один ріс у батьків, так воно якось трапилось, більше Бог їм  не дав діточок. Батько любив роботу, ніколи дарма сидьма не сидів.  Коли я підріс татусь навчив мене всьому, що міг знати сільський чоловік. В двадцять чотири, полюбилась мені дівчина з села, яка ніяк  не погоджувалася жити  у нас на хуторі.
   - Одружуйся, а далі буде видно, де і як будете жити, - радить батько.
    Два роки прожив з дружиною в селі, а очі мої  весь час дивилися  туди, де  біля  краю трьох доріг  видніється житло моїх батьків. Кожен день придумував собі  зачіпку, як би піти до матері. Осінь хляпнула дощами. Хмарки мовчазні, але справу свою добре знають: то густо сіють, то тихнуть, то довгими мохнатими мокрими нитками цідять воду на землю.  В один день  кажу своїй дружині:
    - Мати  просила,  щоб  прийшов і порубав пеньки. Батько  нездужає.
    - Іди, - зітхнула і подивилась на мене усміхнено.
    Спішу, бо день короткий, похмурий, неласкавий. Як тільки ввійшов у  рідне подвір’я,  взявся зразу ж  за сокиру.  Вийшла мати, питається:
    - Чого до хати не йдеш?
    - Потім, - кажу. – Вечерю варіть, за столом і поговоримо.
    Нарубав пеньочків, склав рівненько, подивився в простір, відмітив, що нині буде дощик. В хаті тепло, затишно, запахи ніздрі лоскочуть.  Батько поставив на стіл четвертушку горілочки, мати картопляників напекла, квашеної капусти з льоху принесла, м’яса насмажила.  Годинки дві сиділи за вечерею. Спілкувалися, жартами ходили. Зібрався йти в село, а батьки  радять:
    - Заночуй. Ніч нині недобра. Відьмина…
    Засміявся я.  Махнув рукою, почвакав стежкою. Зиркнув у небо, а в тому місці, де хмарки розтягнули руки, зірочка, гойднувшись тихо підморгнула мені. Стежка слизька. Раптом  враз  темніти  стало, та так спішно, ніби хто смолу почав лити на землю. Думками чогось побіг до розмов діда Івана, який розказував, нібито в цім видолинку, який люди називають Білим, блуд чіпляється. До пам’яті дійшло про  якусь дівчину,  що тут замерзла зимою і з того часу виходить назустріч запізнілим подорожнім. Головне –  нібито дівчина чіпляється до молодих чоловіків,  розказує, який у неї будинок гарний, які кімнати веселі, як затишно там. Назвав дід дівчину Польовою Мавкою, що означає – Польова відьма.  Усміхнувся я сам собі, бо не вірив ніколи в духів, хоч самому разів два приходилось щось бачити. «Чвак!» «Хлюп!» «Зух!» - почув я раптом звуки і притишив кроки. Нічого не насторожило, думав -  хтось доганяє.  Озирнувся, нікого немає. Дощик перестав. Через хвилиночку відчув що чогось стали тремтіти кущики. Враз вони почали рухатись і навіть йти поруч зі мною.  Протер очі, тягну руки до них, а вони тікають від мене. Злякався, недобре стало  на серці. Зробив кілька кроків, як побачив,  з усіх боків почали сходитися якісь люди. Колом обступили, говорять тихо,  ніби чекають когось. Три  немолоді жінки,  три  чоловіки,  дві  дівчини і два хлопці – гурт людей, яких я ніколи не бачив. Звідкись взялась височенька дівчина, кивнула їм головою, засміялась дзвінко. Ноги мої, мов з дерева стали, а тіло – з болота. Ступити крок не можу, говорити – теж.
    - Гуляти хочеш? – підійшла ближче до мене красуня, та, що появилася пізніше всіх.
    - З ким? – насилу вимовив.
    - А хоч би зі мною.
    - Ні. З тобою не буду. Піду з тою, що праворуч стоїть.
    Від гурту відійшла дівчина, в якої погляд так і ліз у душу. Було щось в нім таке, ніби вона просила і приказувала виконувати, що їй хочеться.
    - Я Польова Мавка. Гарний ти. Бачила тебе багато разів. Будемо веселитися. Нині день такий. Наша Ратуша зібрала нас на свято. Підемо з нами, не пожалієш, - заговорила дівчина,  на яку я показав, і ніжно погладила мене по обличчю.
    - На вулиці дощ. Які тут танці? Давай зустрінемося завтра, коли погода буде, а зірне небо заграє світлом.
    Задумалася Мавка, руки поклала мені на плечі, заглянула в очі.
    - Бреше він! – гукнула худа стара жінка. – Знаю я таких. Траплялося мені з ними справу мати. Не слухайте, беріть його і гайда до Ратуші або Мавки. У них і справимо Веселу Ніч.
    Тут почалось таке, що не розказати. Регіт, свист, квакання, гукання,  ніби сто  возів їдуть по камінній  дорозі. Думки рояться, страх стоїть поруч, рішучість тікає від мене. Нагадав я, колись бабця говорила, якщо тебе буде чіплятися щось невідоме тобі, -  роби навколо себе коло, молися, хрестися, гони нечисть від себе.  Нахилився я, рукою кручу коло  по болоті навколо себе, щось про Бога говорю, ангела згадую, прошу,  щоб пропали ті, які надумали  людину заволочити кудись. Враз все змінилося.  Мавка ойкнула, відійшла  від мене, заблагала тихо, щоб одумався, бо вона любить мене і хоче мені добра і щастя. Жінки голосили так, ніби  їх  різали, а чоловіки реготали, вили, свинями кричали. Встав я рівненько в середині кола, підняв руку і перехрестив всі чотири сторони світу. В  високому  просторі стишилося, хмарки стали купчитись, залишаючи між собою клаптики неба, на яких тихо заграли зорі. Так пройшло кілька хвилин. Ляк почав від мене відходити, ноги  не тремтіли, думки збиралися в єдине, надія ожила, заволоділа мною. Ступив крок, другий. Придивився – і  ніби розвиднілось перед очима. Зрадів неймовірно.  Пішов скоренько, як міг тільки іти.  Дома ще не спали. Дружина придивившись до мене, сміхом запитала:
     - Ти чого ніби з гори впав? Переляканий, блідий.
     - Блуд мене вчепився нині. Та ще Польова Мавка в коханні признавалася.
     - Мавка?
     - Вона. Гарна холера. Казала, що у неї є свій замок, запрошувала провести з нею Веселу ніч.
     Мати дружини почула нашу розмову, перехрестилася:
     - Свят! Свят! Ти чого так говориш, може що показалося?
     - Ага. Показалося. Свинячі хвости, кобилячі голови. Нині ніч відьми. Їм гуляти хочеться, шукають душу, щоб забрати з собою.
     Дружина зніяковіла, мабуть подумала, що я жартую, та коли побачила мої руки в болоті, присіла на лавку, задумалась.  Прийшлося все розказати, бо щось так і рвалося з мене, ніби сповідався перед рідними людьми.
    …Отаке-то мені нині згадалось, коли йшов до вас, -  ковтнувши  узвару і озирнувшись на вулики, дядько  запитав:
    -  Меду мені продасте?
    - Так дам, - засміявся батько. -  Ви вже заробили собі розмовою чашку меду.
    Гнат Петрович хвалив пасічників, які знають толк у бджолах, в рослинах-медоносах, в тому, як правильно і вчасно збирати мед і пергу.
    - Я сам колись теж тримав вулики, - молодо повів плечима дядько -  Любив цю працю, ой, як любив! Навіть липи посадив біля хати, щоб бджолині недалеко було літати. З липи мед – ліки!  Крім того, за липку люди говорять, що вона взуває людей, дає посуду,  помагає лікуватися від хвороб,  красить  двір і людське життя в нім.
    - У мене цілих три сотки рослин-медоносів посіяно в городі, - показує рукою батько туди, звідки гуртами летять бджоли.
      Біля воріт зупиняється возик.
    - Іван Антонович, ти дома? – чути голос дядьки Данила.
    - Дома! Заходь, гостем будеш! До нас Гнат Петрович завітав, радий тебе бачити.
    Несу з хати ще одну філіжанку, наливаю узвару, підкладаю паляницю.
    Сонце дивиться на нас, малює тінями візерунки, весело посмішкується.
    - Літо, - присідає Данило. – Я прийшов розказати, як  вчора був у лісі. Пригода трапилась зі мною така, що сміятися будете…
     До пізнього дня в батьківськім подвір’ї чувся сміх, різні  розмови про все, що мало відношення до життя людини на землі.
    «Без таких людей сумно було би жити», - шепнув мені на вухо батько, і, піддакуючи дядькові Данилу, весело запитав:
    - Ти колись обіцяв мені розказати, як тебе Міраж кликав.
    - Було таке, - хіхікнув дядько і ніби поплив у довгу розмову свого далекого минулого, юності, яка мала тисячу пригод у його довгому житті.               
   




               
                ГОРОБИННА  НІЧ               

                Немає у кохання віку
                Воно не знає сивини…
                Н. Івченко
     Стою біля татової хати вдивляюся в шлях, що давно являється широкою межею між сільськими обійстями і полем. Люди так привикли до нього, він для них являється чимось близьким і рідним. Крім того, що шлях єднає село з польовими далями, в якійсь мірі ця місцевість являється і кусочком великого саду для всіх мешканців, бо тут ростуть ряд черешень, що радують людей своїм врожаєм. Не було такого року, щоб не вродили ягоди, і не тішили жителів. Селяни рвуть їх для всього: горівки, наливки, сушать, маринують, роблять компоти, варять повидла, варення. А які смачні вареники і пироги з свіжими черешневими ягодами! Коли б я не приїздила до тата й мами ні разу не було такого, щоб вони не розказували мені про якісь пригоди зв’язані з шляхом. Ось і сьогодні, батько, вернувшись з роботи, сказав, що після обіду поможе нарвати ягід Якиму Михайловичу, його товаришу по навчанню в школі. Почувши ім’я дядька Якима, я зраділа, бо коли б він не приходив до батьків вів такі цікаві розмови, що і у видатних байкарів, таких не знайти.
     Мама наварила ягідного узвару з запахом м’яти, спекла великі пироги з сиром і зеленою цибулькою, відкрила банку ковбаски до мамалижки, все це поставила на стіл, чекає батька з гостем які ось, ось повинні прийти з шляху, де рвуть ягоди.
    Біля сусіднього двору почулися веселі  чоловічі голоси.
    - Наші йдуть, - кажу ненці, і спішу до хвіртки.
    Сідаємо обідати, ведемо розмову про гарну погоду, про славний врожай, який нині люди збирають, про мій приїзд і т.п.
    - Присідайте у садочку, там тінь і тиша, - радить мама.
    Батько переносить столик і стільці під широкогіллясту яблуню,  кладе глиняний кухоль з компотом, сміється, подивляючись на мене. Я його зрозуміла – можу починати говорити про якісь чудні явища природи, що відбуваються в світі.
     Батько жне траву, стелить її горбочком, толочить руками, пробує, чи добре буде йому на ній сидіти.
    - Моє місце, - не сідає, а ніби падає тато на запашне трав’яне ложе.
   - Ви тут балакайте, а я тим часом почну варити варення з білих ягідок, - каже ненька, направляючись до літньої кухні.
    В долині заспівала зозуля. Ми всі разом прислухались, задумались, притихли.
    - Її співи завше будоражать мені душу, - каже дядько. – Все життя люблю цю пташку. Чув про неї десятки оповідань. Внучка часто просить розказати їй щось з світу птахів, бо вчиться на біолога.
    - Якиме Михайловичу, а я нині хочу вас попросити, щоб розказали за горобину ніч, - звертаюсь до чоловіка, що присів на стільчику, спершись плечима до яблуні.
    - Чого відкладати те, що можна зробити тепер, - хитнув головою дядько. – На те вони і пригоди, щоб за них говорити. 
    - Горобинна ніч, це від дерева горобини?
    - Так. З нею зв’язані три ночі в рік, які ніколи більше не побачиш в другий раз, - кахикнув легенько чоловік. -  Було це тоді, коли я юнаком ходив. Як тільки зацвіте горобина, мов несамовитий кудись рвусь, тікаю, сміюсь. Чому не тішитися хлопцеві, коли навколо духмяні запахи, ночі короткі, але такі медові, що п’єш повітря і напитися не можеш. В пору цвітіння горобини  ставало мені так добре, що зразу всіх дівчат би обійняв. В ту пору був я моторним, веселим, гарним. Любив жіночок і вони мене не обходили. То оком підморгнуть, то шепнуть щось жартівливе,  то побачення  назначать.
Стояла травнева розмальована пора. Що не вечір -  щось інше приходить в село. Соловейки співають, сади цвітуть, а дівчата, одна краще другої, поглядами звуть. Надумав піти до дівчини, що жила далеченько від мене, аж під лісом Ріжком. В Веселім роздоріжжі зломив гілку горобини, поніс ті у якої погляд такий, ніби хоче розказати чарівну казку. Дівчина вийшла,  запашну гілку взяла, потримала в руках, потім поставила  на хвірточку, стала вести розмови про те, що нині робила, згадуючи якусь тітку, яка купалася в каламутній річці тай загубила там спідницю. Мені би говорити про кохання, про ніжність, про ніч,  розтягнуту  зоряним  шатром над нами, а вона  - про події, які мене не цікавлять. Так стояли ми годинки дві. Бачу, що розмова не клеїться а тут, як на зло небо почало покриватися  хмарками. Згадав бабусину розмову ніби то нині буде дощ.  Дівчина очі відпустила долі, каже тихо:
    - Спати хочеться. Наробилася  сьогодні.
    Гілку горобини залишає, сама, подавши мені руку, іде до хати.  Розгнівався я, ой, як розгнівався! Думав побачення буде солодким, а вийшло зовсім інше.
    Іду селом, пісню про себе тягну, сміюся з невдачі.  Біля Саветиної  долини на голову раптом: «Крап! Крап!»  Дощик почався не просто так, а поніс себе бігом, голосно, жваво. Озирнувся, згадав, що зліва від мене ростуть верби: густі, розкішні, великі. Заховався  під ними, зрадів, що перехитрю дощ.  Цвіх! Лоп! Крбк-к! - піснею падають краплі на віти вербички. Люблю травневі дощі!  Вони такі веселі і лагідні, ніби граються. Небо розрізала блискавка так глибоко, що  побачив я  космічну безодню. Через мить гримнуло, покотилося далеко над селом,  полем, лісом.  Сидів я так хвилинок шість, а може і більше. Мені добре, бо не мокну, слухаю нічну грозу, яка розгулялася не на жарт.
    Задумався і не  помітив, як присіла біля мене якась жіночка. Повернув голову, а на мене дивляться усміхнені  загадкові чарівні очі.
   - Вітаю, - сказала і, не спитавши дозволу тиснеться  близенько.
   Придивився  до неї і  раптом   пізнав  чужу молодицю, що буває на нашому базарі. Гарна, чорт би її взяв - тільки не моя.
    А жінка, немов би добра знайома, хіхікнула, спитала:
    - Боїшся?
    - Чого?
    - Дощу…мене…блискавки.
    - Не з тих я боягузів, щоб чогось боятися.
    - Я думала…
    - Ти не думай, - повів плечем, відчувши тепло жіночого тіла.
    - Тоді я рада зустрічі, - каже  і ще ближче тулиться.
    - Ти звідки ідеш?
    - Від тітки  Одарки. Заходила до неї, а звідти понесло мене до Фаїни, моєї родички. Думала встигну до дощу, та де там. Злива застала мене біля тебе, - як ні в чому розказує жінка.
     - Тебе як звуть?
    -  Гафія.
    - Де живеш і з ким?
    - Сама собі господиня. Маю гарну хату, город  великий, працюю в колгоспі. Що ще потрібно?
    - Бачив тебе не один раз у нашому  селі. Тепер знаю, що маєш тут родичів.
    - Ага, - стверджує молодиця і, обнявши мене за шию, шепоче: -  Вода дібралася до нас. Обійми мене,  так буде краще.
    Не відказався.  Притиснув жінку, поцілував солодкі вуста. Думав буде пручатися, та ні, вона стала цілувати і мене. Мовчки сидимо, горнемося, аж тіло мліє. Тут знову блиснуло.  Мені здалося, що небо розірвалося на двоє. Лячно трохи, та був я не один, хотів показати молодиці, що я  не боягуз.  Громами закричало,  ніби сто тисяч пар коней проїхалися поруч.  Верба не витримала натиску води, стало заливати  нас. Жінка регоче голосно а далі каже:
    - Чого ми тут мокнемо?  Давай вийдемо, роздягнемося, одяг сховаємо під листя, а самі пограємось у жмурки.
    - Як? – здивувався.
    - Мовчки, - сміється Гафія і тягне  мене з-під верби.
    Глянув, а вона вже  без  одягу. Не знаю, що мені стало, в  одну мить роздягнувся, вискочив на долину, став ловити жінку, приказуючи:
    - Зловлю і  не відпущу!
    - Лови! Ось я! – гукає молодиця  і мов в’юн виривається від мене.
    Трави високі, мокрі, бігати важко, та мене взяла така охота гратися, що все забув, і мов хлопчисько, не можу зупинитися. Дощ іде, небо блискавками тішиться, гуркіт не перестає, а ми ловимо одне одного і кричимо від радощів. Не зловив я її. Втекла кудись Гафія. Ліг  на землю, посміхнувся.
    - Якщо така хитра, то підійди до мене! – голосненько крикнув.
    Відповіді не почув та і не встав, щоб подивитися де молодиця. Скільки я так лежав - не пам’ятаю. Враз до розуму прийшло, що дощ перестав. Глянув  довкола –  лежу один і  голий.  В небі блиснула зірочка, за нею друга. Голову підняв, а навколо тиша, тільки недалеко соловейко почав свою пісню. Став шукати одяг, а він під вербою лежить на купочці. Згадав Гафію, ігри  з нею під дощем, надію на любов. Вискочив з-під дерева, гукнув:
   - Гафіє! Де ти?
   - Ха!Ха!Ха! – почулося здалеку.
Додому прийшов під ранок. Ліг спати і … проспав до того часу, коли сонечко високо в небо вийшло. Ось така подія в мене була в молодості, - сказав дядько, зиркаючи в сусідній садок.
    - А при чому тут горобинна ніч? – цікаво перепитую.
    - Ага, - почухав голову чоловік, - ще не договорив. Ніяк не міг тоді зрозуміти, де взялась  і де ділась Гафія. Вирішив в неділю піти на базар і пошукати її, може щось проясниться.  Так і сталося. Молодицю знайшов, та вона, глянувши у мій бік, сміхом сказала:
   - Як живеш? Гарно дощ  тебе вимив?
   Придурився, ніби нічого не знаю.
   - Який дощ? – питаюся.
   - Той, що йшов в Горобинну ніч. Чув про таку?
   Підступив до неї близько, перехопив охочий погляд, прошепотів:
   - Якщо така смілива, приходь нині  туди же.
   - Нині не прийду. Не буде грози.
   Йшов за нею, а вона зупинилась біля  Грішки Вівсика, поклала йому руку на плече, щось смішне  сказала, бо він два рази  кидав погляд в мій бік, засміявся.
    Запало мені в душу сказане Гафією, що то була Горобинна ніч. Дома крутився біля бабусі, а коли не було нікого дома, запитав її, що то таке ця ніч.
    - Не дай, Боже, попадатись в її сітки. Залоскоче, - поспішно сказала бабка.
    - Хто? – питаюся.
    - Відьма. Є такі жінки, які перетворюються в  них і шукають собі розваги.
    - З ким?
    - З чужими чоловіками.
    - Коли саме?
    - В грозову  Горобинну ніч.
    Бабка підозріло подивилася на мене, та я  тільки запитав здивовано:
    - Горобинна ніч буває один  раз  у рік, чи більше?
    - Три рази. Перший раз, коли  горобина цвіте, другий – коли починає червоніти ягодою, третя - коли  визріє.
    - Але грози в осінь не буває.
    - Не знаєш ти нічого. Буває. Та ще така, що небо криком кричить. Нехай не громами товче, та несамовитий дощ  з вітром свою справу зроблять.
    - Чудно. Якась нісенітниця.
    - Ні. Все як повинно бути. Так було і буде. Природу не переробити.
    Бабка розповідала мені ще щось про ночі Горобину, та я вже не дуже слухав, бо мав намір, ще раз здибатися з Гафією.
    Кожну неділю біжу на базар, подивитись на жінку, яка полонила мене своєю появою в грозову ніченьку.
    Через деякий час зустрів я Гафію з Грицьком.  Стояли і голосно сміялися, аж люди оглядатись стали. А він мов не бачить навколо себе нікого, горнеться до неї, руки їй гладить, шепоче щось ласкаве. Злість мене взяла -  невже з ним вона буде мати Горобинну ніч? Ревнощі їли моє серце, аж поки в спіле літо, коли серпневі сутінки бігали по селу, йшов я від дівчини і зустрів Григорія. Слово за слово – розмова. Бачу, що Гриць якийсь розгублений, ніби щось скоїлося. Питаю чоловіка:
    - Чого ніс повісив?
    І тут він мені розказав таке, що сміявся  я довго, не міг ніяк зупинитись.
Гафія підвела не тільки мене вона і Гриця вивела з хати в дощ і там покинула на сміх людям. А було це тоді, коли вітер рвав дерева, кидався хвилями дощу, лякав громом. Григорій  сидів у хаті, коли почув, як хтось стукнув у вікно. Глянув, а там Гафія викликає його. Вийшов, запросив  в оселю, а вона, тягне його за руку, шепоче:
    - Постоїмо під грушкою. Хочу подивитися блискавку. Люблю таку погоду. Будь зі мною в цю ніч.
     Згодився  він. Стояли вони у його саду, обіймалися, а потім гралися в жмурки. Гафія сховалась, а  він її шукав довго-довго, поки сусідка не побачила його голого і закричала з переляку, що і другі сусіди вийшли зі своїх хат. Сміху було. Людям говорив, що вийшов у двір, та впав в болото. Потім роздягнувся і  став митися під небесною водичкою.
    За третю Горобинну  ніч мені ніхто не розказував, бо Гафія знайшла собі вдівця із сусіднього села. Мабуть з ним  провела солодку осінню ніченьку. З такою жінкою можна було би проводити дванадцять ночей в рік, якби то вони були: чи Горобинні, чи Калинові, а може і Черешневі.
    Дядько Яким задумався на хвилинку, зиркнув у небо, зітхнув.
    -  Бачу,  що тобі та ніч була весь вік гарним спомином, - нюхає  гілочку м’яти каже  весело батько.
    -  Правду кажеш. Згадую ту ніченьку, а серце так і сміється.
    -  Гафію ви більше не зустрічали? – питаюсь з цікавістю.
    -  Бачив і не раз. Одружилась і виїхала до чоловіка  в місто. Така  молодиця  не забудеться ніколи,  бо вона - то  є солодко-тьмяна пам'ять на все життя. При зустрічах Гафійка ласкаво посміхалася, ніби просила ніколи не забути побачення в Горобинну ніч. А я й не забув. Старий став, а розказую і радію, що вона була у мене.
    Вітер зірвав листок, кинув його на столик, ніби попередив, що скоро осінь. Я озирнулась туди, де у городі при межі, росла висока струнка горобина.
Чоловік перехопив мій погляд, підсміхнувся, сказав веселенько:
    - Добре, коли є про що згадувати.
    

               



                ГРОЗА

                Недовгу долю наспівала дівчині зозуля.
                Народна приказка.
               
     Літній день ввійшов в село Розмайне не так то весело, як хотілося б Тані. Припікало з самого ранку, розказуючи, що днина буде жаркою. Дівчина спішить на роботу в лікарню, яка розташована в трьох кілометрах від останньої сільської хати. Звикла міряти ходою цю відстань вже давненько. Ноги прудкі, думки хуткі, надія на легке чергування не покидала її. Коли побачила головного лікаря, глянула на годинник, усміхнулась – прийшла не тільки вчасно, навіть раніше на десять хвилин.
      Хвірточка відкрита, доріжки підметені, клумби политі водою – гарно попрацював тут садівник.  Вбігла на сходи, поспішила в чергову кімнату, звідти в палату, де вже місяць лежить її шкільна подруга Тася. Дівчину вона застала біля вікна. В промінцях сонця  Тані показалося, що Тасінька ніби завернута в золотисто-прозорий одяг легкий, повітряний,  ніжний. Привітавшись, зразу запримітила, як зблідла товаришка, а великі руді  плями під очима збільшились, потемніли.
    - Ти  що робиш? -  запитала спокійно.
   - Небо вивчаю. Мабуть гроза буде. Люблю дощі, блискавки, громи. Вони нагадують мені особливі явища природи.
    - Ліки приймала?
    - Уже. Гіркі, як полинь…Надокучили…
    - Полежи. Я пізніше зайду, розкажу новини.
    - Добре.
    Не йшла Таня, а легко бігла назад. Відкриваючи двері чергового приміщення, злякано звернулася до лікаря:
    - Іване Петровичу, потрібно провідати Тасю. Не подобається вона мені.
    - Через хвилиночок двадцять зайду, - перегортаючи якісь папери, відповів чоловік.
    - Дивіться, - показує Таня очима в вікно. – Я про неї бідкаюся, а вона на гулянку пішла.
    - Хто? – питається лікар.
    - Тасенька.  І все таки бліда вона нині дуже.
    - Повернеться з прогулянки – зайдемо до неї.
    Під обід Тася  зайшла  в палату, лягла на постіль.
    Тетяна відкрила двері, усміхнулася:
    - Де ти була?
    - До старої липи ходила. Вона мені дуже подобається. Є в ній  якась сила, що тягне до неї. Поляну провідала. Ставочок обійшла. Попрощалася.
    - Що? – схаменулась  Таня.
    Таїсія  задумалась, відвела очі:
    - Я сьогодні туди більше не піду…
    - Обідай і…лягай спати. Знайду час розкажу тобі за тітку Параску. Вона знову сварилася з сусідкою. Ще одне: Василь Трубенко засватав Кіру. Згадай, як він за тобою бігав! Очі в різні боки дивилися, а він зірветься і мов несамовитий доганяє тебе.
    Тася посміхнулась, поправила простирадло, призналася:
    - Він мені признавався, що вік любитиме.
    - Вчора зустрічала нашу вчительку. Старенька. Ходити не може, палиця їй допомагає. Питалась за тебе, поклін прислала. Жаль мені її, хороша людина.
    - Життя не вічне. Один живе сто років, інший – в юні роки покидає  світ.
    - Ти про що говориш? –  невдоволено заперечила Таня.
    - Я просто так.  Не гнівайся, - прикрила вії дівчина, -  спати хочу.
    - Потім  розкажу все інше, - махнула рукою медсестра.
    В двері хтось постукав. Тетяна підійшла, відкрила. Нікого, тільки чиєсь високе зітхання вдарило в стіни, стелю, вікна. Здивувалася, озирнулася, сама собі сказала: «Показалось?»
    Після обіду над селом,  полем, лікарнею всілися важкі хмари. Близився дощ, та не просто дощ, а той, який переходить в страшну, несамовиту грозу. На кілька хвилин все навколо стишилось, присмиріло, ніби злякалось чогось. 
    - Тасі погано! – крикнула санітарка.
    Таня  взяла  кисневу подушку, побігла коридором. За нею спішив Іван Петрович і головний лікар – Белла Йосипівна.
    -  Дихай! – голосно приказувала Таня дівчині.
    - Зайве це все. Одна чи  дві хвилиночки не збільшать мого життя , - тихо, насилу витягуючи слова, відказала  Тася.
    Іван  Петрович зробив уколи, тер  дівчині руки, благав успокоїтися.
 Тася на мить відкрила очі, тонкою худою рукою доторкнулася до Тані, усміхнулась. Погляд її побіг до вікна.
    Враз страшно загриміло. Біло-яскрава  блискавиця   прорізала небо. В цю велику і коротку мить Тетяна побачила дивне  видіння: малесенька золота крапочка відірвалась від Тасі, через скло шибки злетіла кудись в простір, залишаючи за собою тонесеньку ниточку, яка роз’єдналась з землею, мінялась, тоншала, щезала в незнаній вічності.
    - Ми тут вже  зайві, - з болем у словах сказала Белла Йосипівна. – Нічим допомогти не можемо.
    В парку знову вдарило громом. Задзвеніли вікна. В кімнаті ще більше потемніло. Не встигла Таня вимовити слово, як почула незрозумілий густий шум, то почався  неймовірно-великий дощ.
    Лікар взяв Таню за печі:
    - Підемо. Тасю  не вернеш.
    Тетяна до вечора ходила, щось робила, комусь відповідала на питання, та заспокоїтись не могла.
    - Піди у двір. Я  посиджу тут, - звернувся лікар до дівчини.
    Вийшла. Стала біля клену, задумалась.  Від воріт хтось йшов. Придивилась, впізнала сторожа Тараса Васильовича.
    - З ким чергуєш? – спитав лагідно.
    - З Крижанівським.
    - Гроза нині була. За мій вік блискавка вдруге ударила в липу.
    - А перший раз коли таке сталося?
    -  Мені тоді двадцять три виповнилося.  В той день  Аделя  померла.
    - Яка Аделя?
    - Панійка. Гарна з себе. Добра. Весела.
    - Можете розказати за неї?
    - Тобі можу. Іншим – не хочу. Сміятися стануть. Скажуть, що дід з розуму зійшов, молодість згадує.
    - Сміятись не буду, ви мене знаєте.
    -  Добра ти. Сієш доброту  людям. За те Бог тебе збереже, дасть  щастя.
    Таня зніяковіла від похвали.
    - Сідайте на лавку. Відпочиньте…
    - Ніч нині журна, - оглянувся Тарас Васильович в пітьму старої  алеї. – Дивлюсь  на цей світ, забути дечого не можу, хоч років пройшло немало.
Через все життя проніс я згадку про Аделю, дівчину, яку любив більше всього на світі.  Мені було шістнадцять, коли я пішов працювати до пана. Ти же знаєш, що ці будівлі колись належали багатій родині. У них я  і працював. Непогано жилось. Два роки пробігли, мов один день. Молодість сміялась, а мені здавалось, що їй не буде кінця. Став задивлятися на дівчат. Та не вибрав ще собі однієї, щоб сказати їй про кохання.  В те літо привіз пан до свого  будинку  дівчину. Височенька, бліда з личка, з ніжним усміхом і дуже вродливими очима.  Пізніше узнав  - сирітка, жила в місті з бабусею. Коли не стало бабки – забрали її до себе  пани, далекі  родичі.  Дівчину звали Аделею. Пані поїла її козячим  молоком, відпускала гуляти  в сад, парк, долину стільки, скільки тій хотілось. За два роки дівчина підросла, витягнулась, на квіточку була похожа, що вже почала розпускатися. Ходить, печиво і цукерки роздає пановим робітникам. Подобалася вона мені, ой, як подобалась! Пани не забороняли їй говорити з нами. Дома своїм  розказувала все що чула, де була, що робила. Присяде  на гойданку, сміється:
    - Колишіть! Високо, високо!
    Я радий.  Щастя аж скакало, коли Аделя звертала увагу на мене.
   Думки вінками завивались, бо любов є любов – вона не вибирає рівного тобі по життю. Я полюбив  панночку і ні на хвилиночку не жалів за своє кохання. Мені здавалось, що так буде завжди: я буду працювати у пана, а Аделечка буде жити в маєтку і ми не перестанемо любити одне одного довго-довго, до кінця життя.
    В один день товариш мій каже:
    - Пани збираються за кордон. Аделя з ними поїде. Їй лікуватись треба…
    Занепокоївся, серце забилося. Зустрів дівчину біля ставочка, питаю:
    - Коли повернешся?
    - Не скоро, - усміхнулася тихо.
     Я дні підганяв, чекав дівчину, мов наречену. Аделя вернулась і знову світ заграв мені  усіма барвами. Ходить дівчина полянами, збирає квіти, розказує мені про їх назви, звідки родом, як сюди попали.  Читала багато. Подарувала мені книжку, сказала співуче:
    - На згадку.
    До цього часу зберігаю її. Ця книга - найкращий подарунок в моєму житті. Не має дня, щоб я не торкнувся її рукою. Знаю, в ній залишилось щось від Аделі.
   Осінь  віддзвеніла  кольоровими  листками, скинула одяг з дерев і кущів, втекла кудись у незнані краї. Зимою Аделя довго хворіла. Кашляла з болем, зблідла. Іноді на її личку горіли рожеві плями, а під очима темні кола.
    Весна принесла дівчині розраду: бігає, сміється, всім розказує, що їй добре.  Тоді я не знав, що це її остання весна. Літо припекло сонцем. Що не день – жарко, аж млосно. В один раночок іду  Бузковою алеєю, а назустріч - Аделя.
    - Ідемо зі мною, - кажу дівчині. – В Самотній поляні квітів багато.
    Пішли ми. Рвемо все підряд, розмовами голосними тішимося. Сіли в траву - стали вінки плести. Вона : Раз! – і мені на голову свій віночок поклала.  Я тут же їй свій  ніжно-пелехатий  на золоту голівку  натягнув  - легесенько, весело і щасливо засміявся.   Коли ми верталися назад, зніяковівши прошепотів:
    - Твій подаруночок збережу на все життя.
   Хитнула головою, погладила мене по обличчю, усміхнулась:
    - Я  все знаю. Прощай!
    - Аделю! – гукаю вслід дівчині. - Приходь під вечір до Старого ставка. Там лілії зацвіли!
    Не знав я тоді, що бачив її в останній раз.  Після обіду прийшла гроза.
Яка страшна вона була! В липу вдарила блискавка. Знівечило багато грядок з квітами, кусок греблі розмило. Не знаю хто сказав мені, що померла панночка Аделя якраз тоді, коли гроза була і громи били.
    Плакав  довго над вінком, який отримав з рук дівчини, яку любив.  Думаю, вона догадувалася за моє кохання. Поховали її в місті.
    Тарас Васильович змовчав, підняв з землі листочок, потер  його, понюхав.
    - Все життя проніс я своє високе почуття до Аделі, - сказав,  витираючи  непрошену сльозу.
    Над парком щось ухнуло, затремтіло, заграло на високій струні темної ночі
    - Що тоді  сталося з липою? – через хвилинку запитала Таня чоловіка.
    - Спас я її. Замастив глиною, підрівняв  гілля, поливав довго. Віджила.
 Нині знову сумую за дівчиною, що померла сьогодні так невчасно. Гарна була, приємна Тасенька. Нагадувала мені Аделю: та ж усмішка, та же  хода, так же збирала квітки і довго думала над ними.  Дерево я догляну.  Одну сторону відчахнуло, мов обрізало. Вершок живий Треба знову  глиною рівняти стовбур. Виживе. Я вірю в липу -  лік знайдеться для неї.
    Таня схлипнула, відвела погляд у бік, зітхнула важко:
    - Для липи вік знайдеться. А як знайти ліки для такої хвороби, як туберкульоз? Вчені працюють над цим. Я вірю в науку. Не може бути, щоб  чоловічий розум не знайшов вихід, і не переміг це захворювання.
    - Я теж вірю в це.
    - Чула, що ви  частенько буваєте в місті на цвинтарі. Правда?
    - Там Аделя похована. Дивлюся за її могилкою, та ще й прибираю могили її батьків. Не чужі вони мені люди. Гідність треба мати в серці, тоді жити буде спокійніше.
    Рипнули двері. На  сходах показався Іван Петрович, потягнувся, позіхнув:
    - Я то думаю, з ким це Таня веде розмову! А це Тарас Васильович!
    - Доброї ночі, добродію! – поклонився чоловік лікареві. – Як чергування?
    - Журно нині. Гроза пройшла, Тасю з собою забрала.
 Небо гралося сполохами, дивилося  на землю, несло в собі щось велике і загадкове.

               


                РОДИННА  ЗУСТРІЧ


                Ходять мої мрії в край Поділлі милий,
                І гостюють мрії за столом родинним.
                С. Лозінська

     Чи то лист від батьків, чи зима сніжно-біла, чи може спомини за минулим прийшли до мене ностальгією, я не втрималась – купила  квиток  і …поїхала в Вінницьке село Михайлівці до батьків святкувати Різдвяне свято.
   Їхала довгенько, міняючи три рази автобуси. Тільки через п’ять годин  була у ріднім кутку землі, де мене стріли гори снігу, м’якенька  вулиця і радісна надія на святкову зустріч.
    Через двадцять хвилин зі мною вже віталась батькова  хвіртка і музично голосив песик з теплої затишної будки.
    В дверях появилась мама, приказуючи:
    - Не бійтесь  песика, він тільки лякає…
    - Мене він не лякає, а вітає з приїздом, - сміючись відповідаю.
    - О, Боже, та це ж донечка добирається до нас! – радісно гукає мама. – Я тебе не впізнала, думала якась чужа жінка.
     …Вечір довгий, предовгий. Ген аж за північ горіло світло в великій  татовій хаті. Плелися і в’язалися розмови. Хтось тихо ходив попід вікнами, сміявся в кулак – я знала то Зима підглядала на нами, бо такі гості у батьків бувають нечасто.
    - Завтра підемо на Вигоду, до тіток. Ждуть. Казали, якщо ми не прийдемо – приїдуть, заберуть і не відпустять три дні, - усміхається батько, ласкаво поглядаючи на нас з матусею.   
    Ранок зустрів нас напрочуд дивною тишею. Мама готовила сніданок, батько порався в подвір’ї, а я ходила садком, трусила віти дерев, сміялася  щасливо.
    - Буде хуртовина, - розказує ненька, подаючи на стіл каву з пряниками.
    - Коли? – питаюсь.
    - В ніч. І не просто хуртовина – віхола з скрипучими вітрами, та ще й передзвонами. Не хотіла би я попастися їй  в дорозі.
    - А я би хотіла, - кажу весело.
    - Це тобі так здається. Не була ти в полі, коли головні січневі вітри гуляють! Краще сидіти дома і їсти пироги з маком під їх спів.
    - А коли таке трапиться, що потрібно в першу чергу робити?
    - Не лякатись. Триматись дороги і добиратись до житла. В наш час люди не ходять, а їздять. Це означає - попадеш в таку халепу, то гуртом. Бачу – хочеться  тобі побувати в зимовім полечку наодинці з хурделицею. Завтра, якщо хуртовина не перегуляє в цю ніч, підемо з тобою в польовий видолинок.
    Нашу розмову перервав батько, який приніс  новину – сусідка загубила кошик в снігу. Все подвір’я обходила, а його немає. Присіла на лавці, а він поруч з нею.    
    …Після обіду ми зібрались йти в гості. Батько  виніс з будинку корзину, від якої пахло домашньою ковбасою, печивом і кутею. Кинувши погляд в небо, сказав ласкаво:
    - Пішли неспішно. Встигнемо до снігопаду.
    Сільські дороги, втоптані людьми, стрічали нас з усмішкою. Тато вітався із всіма знайомими, а в селі всі знайомі, говорив весело, переказуючи новини, що  приїхала донька, а нині всі разом ідемо в гості на його родинне обійстя.
    …Біля воріт тітки виліплена снігова баба, з червоним носом і малиновими вустами.
    - Чого в неї ніс червоний? – питаюсь неньку.
    - Мабуть що випила лишню чарку, - каже матуся.
    Хата тітки Ніни нова, з великими вікнами, новими дубовими дверима, з невеличкою верандою.
   - Ніно! – гукає тато. – Вийди до колядників!
    Співаємо коляду, сіємо житнім зерном, кладемо на стіл коровай з ковбаскою.
   Крім тітки в хаті є вже гості – близька родичка Марина, дядько Микола - чоловік старшої батькової сестри Наталки.
    - Ось вам кімнатне взуття, - подає кілька пар ручного виробу м’яких черевичків тітка Ніна. – Петро привіз в подарунок. Знає синок, що мамі потрібно в хаті.
    - А де тітка Наталка? – запитую Марину.
    - Пішла доїти корівку. Зараз буде.
    - Ви можете мені дати кожух,  велику строкату тернову хустку, пояс і гарлигу, - шепочу на вухо Маринці. – Піду зустрічати Наталю Антонівну. На вулиці зимно – кожух зігріє.
    - Іди зі мною, - тихо відповідає жінка.  -  В сінях висить бабусин  кожушок,  в скрині – її хустки і валянки. Бери  все що тобі потрібно.
    Через кілька хвилинок вийшла за ворота, поспішила  вулицею в бік поля. Тітку Наталку побачила, коли вона завернула в мою сторону. Згорбившись, мов стара людина, іду тихенько, помагаючи собі палкою.
    - Добрий вечір! – вітаюся з тіткою, міняючи голос.
    - Добрий! – відповідає жінка, озираючись навколо.
    Я наближаюсь до неї, та вона раптом полізла на окіп, приказуючи: «Ідіть уже! Свят! Свят! Чого вам від мене потрібно?»
    - Колядувати з вами хочу! – сміюся і починаю коляду, своїм голосом.
    - Оце, а я зовсім перелякалась. Дивлюсь – мама іде. Нині ж Різдвяний вечір, можливо їй там, в Небі, захотілось подивитись, як ми святкуємо, - розказує тітка і, обійнявши мене, підтягує за мною різдвяну пісню.
    Оселя тітки Ніни золотими вікнами розказує за себе.
    На столі кутя, ковбаса, салати, м’ясна  запіканка, пироги з яблуками. Аромати страв манять і запрошуюсь до себе. Весело і говірко сідаємо поруч один одного, щирим родинним колом.
    Тост за свята, за зустріч, за майбуття. Далі пішли розмови про життя, новини світу, плани на новий рік.    
    - Послухайте уважно, що там за вікном  діється, - входе в кімнату з голубцями на великій кольоровій мисці Маринка.
    - Я казала, що в ніч буде віхола. Ось вона і прийшла, - сповіщає весело  мама. - Годину тому назад страшнюча  патлата хмара  накрила Вигоду чорною вовняною хустиною. Ось вона і принесла хуртовину з вітриськами. Нехай гуляє Зимонька, їй теж потрібно потішитись.
    - В такі ночі байки родяться. Матуся для нас малих казки підглядала в природі, - підтримує розмову тітка Наталка. 
    - Казки казками, а я хочу вам сказати, що в такі ночі  Подільська Мара ходить від хати до хати, - підкидає в грубку поліно дров батько.
    - Ти її бачив? – спішно питає Маринка.
    - Бачив, і не раз.
    - А Ніна мала з нею зустріч, - сміється тітка Наталка. – Сестро, розкажи про свою подорож до Підлісного,  як в тебе Блуд вчепився в полі.
    - Натерпілась я тоді лиха, згадувати боюсь, - присідає на низенький стільчик тітка Ніна, поправляючи на колінах спідницю. - В нинішню осінь йшла тою дорогою, де  мала зустріч з Блудом – мороз поза шкірою пробіг. Навіть озирнулась в бік лісу.
    - Я не чула від тебе про цю пригоду, - звертаюсь до тіточки. – Може повториш?
     - Раз просите, - ковтаючи солодкого  яблучного напою, усміхнулась тітка. – Ніч довга. Гості дорогі. Я в настрої на розмову про Подільські Пригоди. Дотепніших, кращих і цікавіших  не знайдеш у всьому світі.  Що не пригода – повість. Таких повістей в нашім краї ой, як багато! Одна з них торкнулась і мене краєчком свого буття.
    Тітка обвела поглядом всіх нас, задумалась на мить і, вхопивши  давні спомини,  пішла в розмову:
    - Було це не так давно, в  роки війни. Важкувато приходилось нам жити, особливо в нехватці одягу. Йшов сорок четвертий рік. Люди тішились, що скоро заживемо мирно, тихо, спокійно. В один день мама каже: - «Зовсім з одягу вийшла. Щось би підкупити, та де там…Спідницю би для роботи, та й хусточки прості зовсім зносилися…» Задумалась я на мамині слова. Чула від сусідки, що в Підлісний приходить жінка з Бару. Міняє одяг на продукти харчування. Порадилась з матусею, зібрала дещо з молочних страв, в клуночок поклала ще меду, часник, цибульку. Зима навколо гуляє, снігами, іноді віє несамовито вітрами. Вибрала світлий день, кошичок в руки, поспішила в Підлісний. Знайшла хату, куди їздить жіночка на обмін товару, стала її чекати, бо вона приходить аж під вечір. Насилу дочекалась. Сонце у захід дивиться, а я спішу вибрати речі для мами, себе, батька. Тішусь, бо все мені до сподоби, та й  продуктів  хватило за них. Вийшла з села, спішу, аж дух забиває. Зимова днина коротка, а мені йти і йти. Зиркаю в небо. Хмарки ріденькі, значить снігу не буде. Зате вітрець, що почався з маленького, став дужчати. Я припустила ходу, бо додому ще далеченько.  Та як би  не спішила, сутінки догнали мене вже на Михайлівецькій землі. Через хвилин шість-сім почула, що за мною хтось їде. Зраділа неймовірно. Оглянулась, а коні вже недалеко від мене. Зупинилась  і давай кричати і махати руками: - «Зачекай! Візьми мене!» Їздовий притримав коней, кивнув мені, щоб сідала, а сам, не сказавши ні слова, вдарив віжками і ми поїхали. Глянула я на чоловіка, зрозуміла, що не наш мешканець, чужий. Гарний з себе, широкоплечий, вбрання на ньому міське, нове. Тут він зиркнув на мене, весело засміявся, блиснувши білими зубами. Я мовчу, а їздовий: Хльост! -  батогом коників. Гукнув їм щось незрозуміле, поправив на голові шапку і…під свій веселий регіт, пустив коней галопом. Я так ще ніколи не їздила: коні не бігли, а ніби летіли над землею. Вчепилась я за свою корзинку, всілася глибше, ніби й злякалась. А незнайомець засміявся голосно, крикнув зухвало: 
    - Сідай ближче!       
    - Мені і тут добре! – гукаю йому.
    Звідки взявся шум, свист і  викрики - не знаю. Веду очима навколо себе, нічого й нікого не бачу, а  гармидер стоїть ніби на великому базарі.
    Набралась сміливості, питаюсь чоловіка:
    - Ти хто?
    - Я – Хазяїн ночі!
    - Куди ми їдемо?
    - В мій замок!
    - Ану зупинись, нехрист! – гукаю голосно.
    Дивлюсь на їздового, а він вже зовсім другим став: згорблений, чорний, волохатий. Хотіла прочитати молитву, та всі слова вилетіли з голови, я не  молюсь, а щось несусвітне розказую.
    Схопилась за голову, думкою влетіла додому, до образу Божої Матері, просячи допомоги. Не пам’ятаю, як я перехрестила того, хто поганяв коней. Не подивився він на мене, а ніби вогнем різнув – аж щось заболіло в голові. І з цим почуттям упала я з саней в кучугуру снігу при дорозі. Опам’яталась, встала, взяла свої речі і, не озираючись, побігла в сторону села.
     Дома матуся довго сиділа зі мною в кухні, розказуючи, що немає такої  людини, щоб не мала зустрічі з потойбічними жителями землі. Коли і випаде така нагода, головне в ній не розгубитись, спасатись словами про Бога.               
    Тітка встала, поправила на голові вузлик кіс, сказала:
    - Принесу вам солодке. Спекла паляницю з медом і горіхами.
    Тут дядько Микола підніс палець, зробив знак, щоб ми замовкли і тихо сповістив: - «Послухайте, як у дворі плаче вітер! Мабуть когось загубив, а може сумує, що старість приходить. Не солодко йому бути одному….»
    - То давайте пустимо його до хати! – рекомендує  Марина.
    - А чому би ні? – питається мій тато. – Ніна тільки що розказала, як мала зустріч з Хазяїном Ночі. А я мав зустріч з Сивим Вітром. Хвилиночку, покуштую сестриного солодкого, розкажу за себе і за Вітрову Причуду.
    …Тато пересів ближче до грубки, підкинув поліно дров і не ховаючи хитрого виразу лиця, загадково звернувся до нас усіх:
    - Хочете послухати ще одну правду за потойбічний світ  і її мешканців?
     …Я пересіла на диван, погладила тітчиного кота, який так гарно повечеряв, що не міг ходити, і, під його муркання, під свист вітру, під високий шепіт снігу за вікнами, під стук гілочки вишні у шибку слухала міфологічні і життєві оповідання моїх близьких людей,  які нині зійшлися на велике родинне свято.
               
               


               

                НЕ ТРИВОЖ ЛИХА

                Сама найкраща казка
                взята із людського життя
                Народна поговірка.


     Мати зупинилась у порозі, глянула  в високе небо, каже ласкаво:
    - Пахне снігом…
    - Пахне? – весело питаюся. – Як то пахне снігом?
    - Свіжість в повітрі виняткова.
     Іду до хвіртки, кличу за собою маму.
    - Подивись, який шлях гарний. Одягла його зима в білі шати - пан паном, інакше не скажеш.
    Ненька озирнулась в  шляхову далину, зітхнула:
    - Дійсно гарно. Звикли ми тут. Іноді не помічаємо змін природи. Думаємо, що то так і треба. Та як не говори, кожна окрема зима має щось своє, особливе, виняткове, мінливе. Озирнись на сад. Як по-твоєму, який він нині?
    - В сніжних прикрасах, - сміюся.
    - Вчора він був іншим. Завтра стане зовсім другим. З кожним днем він міняє своє вбрання. Люблю спостерігати за природними змінами.
Шлях наш найкращий у світі. Придивись уважно, там, біля обійстя Велетнюків хтось їде на санках. То Микола Панчішин гонить коників у наш бік. На санках сидить твій татусь. Везе нам купу новин. Згадаєш моє слово, він нині піде в дивні спогади, які ти любиш.
    Дивлюся на маму, і ніяк не можу зрозуміти, як то вона знає наперед, про що  батько стане нині вести балачки, що його здивує дома, які перші слова скаже, коли побачить нас біля воріт.
    …Через тридцять хвилин ми сімейно сиділи за столом, пили солодку каву, зварену на молоці, вели спільні розмови, тішились буттям.
    - Що не днина – в селі  появляються новини, які в книгу можна писати. Не повірите – Куценький бився з Зоєю, - веде розмову батько, перегортаючи листки нового журналу. -  Якби мені хтось розказав, як це було – не повірив би. Але їх бійку сам бачив. Куценький через три хвилинки вже був в фуфайці без комірця і рукава, а Зойка верещала, розмахуючи цим рукавом, приказуючи, що подасть на нього в суд.
    - Бились? Як так? – питає мама.
    - Куций назвав її ворожкою, відьмою, доповняючи, що і її донечка така ж як вона,  вечорами літає на коцюбі.
    - За родину Позюмських  недобра слава ходить. Жінки перешіптуються, що Зоя на картах ворожить. Ночами трави в полі збирає, при місячному світлі сушить їх, щоб потім з них зробити напій для чаклунства, - веде розмову мама.
    - Може це плітки? – хмикає батько.
    - Щось воно є. Куценький просто так би не бовкнув, що вона відьма.
    З грубки вилетіли дві іскри, розтинаючи  повітря, впали аж біля канапки. Матуся прослідила поглядом за ними, запитала тата:
    - Зоня Позюмська часом не родичка тій Софії, що колись відьмою перед тобою стала?
    - А й правда! Вони же родичі! Не близькі, але родичі, - потираючи чоло, говорить батько.
    - Коли твоя сестра Наташка розказала за твої пригоди з Відьмою, не повірила, - згадує минуле ненька.
    - Ха! Ха! Ха! –  голосно сміється татусьо. – Зараз розкажу вам, як було мені при  зустрічі з Чародійкою Сонею. Вчився я в ту пору в технікумі. Молодий, швидкий на веселощі, на пісні, на вечорниці. Серед дівчат красою виділялась Софія – донька небідної сім’ї. Не було таких свят, вечорниць чи гуляння на горбках, щоб вона сиділа і не танцювала. Хлопці вились біля неї гуртами. Але … була Софійка дівчина горда, чванлива, вередлива. Впала її красота мені в очі.  Танцюючи з дівчиною, сказав тихо: - «Нині я проведу тебе додому».
    Згодилась зразу ж. Насилу дочекався кінця танцям. Стали молоді розходитись, гукаючи одне одного, кому з ким іти. Я ж іду за Сонечкою, ловлю її слова, усмішки, піддакую на розмови.
    Так дійшли ми до Юхоменкового моста. Дівчина візьми і скажи:
    - Під цим мостом живе Мара. Бійся її, бо може залоскотати.
    При словах дівчини мені щось тихо йокнуло в грудях, та вигляду не показав, а відповів зухвало:
    - Не вона мене, а я її залоскочу.
    - Я попередила. Ти як хочеш, - холодно сказала дівчина.
    Так дійшли ми до її воріт. Розмови точились різні, в основному прості, сільські.
    - Пізно вже, - враз сказала Софія і, притягнувши мене, міцно й солодко поцілувала.
    Прийшов я у себе, а дівчини й слід простиг.
    Іду селом, мугикаю пісню, складаю план, як через тиждень ми знову зустрінемось з Сонею, і вже я її поцілую. Попереду показався міст Юхоменка. Не знаю чому, згадав слова Софії, що тут мешкає  якась Мара. Усміхнувся сам про себе, але ходу збільшив. Мені раптом захотілось чим скоріше перейти це місце. Пройшов кроків двадцять, коли почув чиюсь ходу. Озирнувся хутко, і, о, радість – мене доганяє Софія. Дівчина розкрила руки, наче хоче злетіти, регоче весело. Добігає і скік! Прямо мені на плечі, ледь з ніг не збила. В ту ж мить відчув її тягар, ніби сто пудів висіли на мені. Важко стало дихати,  прийшлося силою відбиватись від таких обіймів. В якусь долю секунди  глянув на неї, а вона - то вже не Соня, а якась гидка потвора: ноги і руки сухі палки, голова – величезна бридка брила, на якій вогнями сяють страшні блискучі очі, а з рота пахне гнилим болотом. До пам’яті прийшли слова Софійки, що Мара-Відьма, яка  проживає під мостом, може залоскотати. Тут же  відчув, як Привидіння протягнуло до мене ручищі і стало водити по моїй спині пальцями, визиваючи лоскоти. Страшно мені стало… Чому саме я присів, не пам’ятаю. Відьма не розрахувала мого наміру, розгубилась на секунди. Мені цього було і потрібно. Відскочив  від неї, перехрестився, став повторяти голосно:
    - Зі мною Бог! Зі мною Бог!
    Мара як заверещить, як загаласує, як зачавкає якимось чудним голосом, що все раптом так затихло, ніби чогось збоялось.
    …Три дні лежав я дома в жару. Мама скидала вогню, натирала травами, давала пити наговорену воду.
    Коли мені стало краще, батьки розказали, що марив я якоюсь Софією, Відьмою, Чародійкою.   
   Прийшлося розказати ненці все, що я пережив в той вечір.
   Минуло багато років з тої виняткової зустрічі з Марою, та коли  іду цим мостом, згадую Софію, Відьму і свою пригоду.
    Тато встав, пішов до клуні приніс звідти миску горіхів, поставив на столі, сказав, смішно підморгуючи:
    - Правду кажуть люди. Не тривож лиха, бо воно тебе догонить і …віддячить. А щоб ми ніколи не зустрічались з астральними мешканцями, не станемо сміятись над ними.  А зараз я полущу для вас  горішки. І під їх  особливий хруст розкажу цікаву історію кохання мого товариша, який любив неземну жінку, так він називав Красуню-Лісничиху, раді якої змінив свій фах агронома, на фах лісника.