Пробач мамо... р. 5

                РОЗДІЛ – 5.

     Сьогодні в мене вечір спогадів. Сиджу, перебираю, роздивляюсь старі, чорно – білі знімки. Їх багато, на них зафіксоване життя нашої сім’ї, бувших сусідів, родичів. Більшості з них вже нема на цьому світі. Я на цих знімках або маленький, або дуже молодий хлопець. Ловлю себе раптом на думці: - ну і кому, окрім тебе, потрібні ці клаптики минулого життя. Згадую, як іноді, сидячи зі своєю онукою, показував їх їй, і стисло розповідав про минуле, про свої молоді роки. Цікавості та уваги в неї вистачало хвилин на десять, не більш. Потім вона переключалася на свої іграшки, казки, шашки. І я з розумінням ставлюсь до цього. Їй цікаві фотографії з її коханими матусею і татом, з її подружками або її виступи на сцені зі своїм танцювальним колективом. І це природно, бо все інше то просто картинки, про які дідуня або бабуня можуть, іноді, цікаво розповісти.

     Зовсім інша справа, коли ти роздивляєшся фото, як учасник зафіксованих подій. Твоє око фіксує зображення, і, повз тебе, миттєво, спрямовує його в ту ділянку мозку, яка зразу оживляє твою пам’ять. Раптом виринуть почуття, якими ти був охоплений на момент зйомки, можуть згадатись навіть запахи, які оточували тебе в той час. І лавина споминів охопить твою свідомість, ти надовго застигаєш зі знімком в руках, і розумієш – це шматочок, мить твого, саме твого, життя. І нікому не дано дізнатися тих емоцій, якими жив ти на той час. У інших, ці фото, можуть викликати гнів, співчуття, сміх, але дійсні почуття можуть бути тільки в тебе і це залишиться в твоїй пам’яті на все життя.

     Ось у руці дуже дивне фото, не знаю, хто міг, на той час, зафіксувати нас. Фотоапарат, на той час був рідкістю. Ми сидимо на подвір’ї нашого будинку. Мама, молода з гарною зачіскою і праворуч від неї я, притулився до неї, а ліворуч – наша сусідка з двома маленькими дочками. На той час ми часто – густо ховалися в неї, вночі, коли батько зчиняв дома п’яний бешкет. Дивлюсь на знімок і наче бачу, як я, після денного сну, а це була неділя, вийшов з кімнати, сів біля мами і мені так добре, спокійно. Мені завжди було надійно і спокійно біля мами. А от мамі зі мною майже завжди клопіт.

     В зв’язку з цим фото згадую, як влаштував, напередодні, справжній атракціон. Мама з батьком на роботі,  ми дома самі і я пропоную молодшому брату битися подушками, ясна річ, вони рвуться і в кімнаті все в пір’ях. Мені на ум приходить “геніальна думка”, я обмазую голову брата розведеною смолою (для чогось на кухні стояла ціла банка цієї гидоти) і тепер ми вже індійці, у нас війна з блідолицими. Ох і багато ж років мені згадували про ту війну червоношкірих з блідолицими. І таких витівок в моєму дитинстві було дуже багато.

     Але з часом, коли мені вже чотирнадцять і я почав сам заробляти собі на перші, в своєму в житті, шкіряні черевики, перший модний костюм, першу куртку (так звану “москвичку”), я вирішив, що абсолютно дорослий і самостійний. Зв’язався з лихими, крутими хлопцями. От тоді моїй мамі дісталось. Це зараз я можу тверезо оцінити всю трагедію маминого життя, її переживання, її сльози. Скільки наснаги треба було мати, щоб вицарапати, вирвати мене з міліції, не дати мені опуститися на дно. І вона пробачала мені все, вона була моєю мамою!

     Я її кохав, жалів, відчайдушно кидався під сокиру, з якою батько ганявся, в п’яному угарі, за нею. Цій сміливій жінці нівідкіль було чекати допомоги, вона сама повинна була захищати свої права на достойне життя, захищати своїх дітей.

     Я не зміг бути на її шлюборозлучному процесі (батько, нарешті, пішов до другої жінки), але я з цього був вельми радий. Я на той час вчився в льотному училищі, і в листах та по телефону підтримував її, як міг. Згадую – тоді, на моє ім’я, в училище, раптом, прийшов грошовий переказ, аж на тридцять карбованців, від “батька – добродійника”. Я розлютився, переказ був з повідомленням, в якому був рядок для листа; і я, з задоволенням, відіслав той переказ назад і написав там: “Від говнюків – подачок не приймаю!”  Цікаво, що тільки зараз звернув увагу на суму переказу, адже це Іудині тридцять срібняків. Ну та Бог йому суддя.

     А в подальшому у мами – самотність. Я за три тисячі кілометрів, в Казахстані, брат в армії, за Полярним колом. Ні, в неї були подруги, вона була дуже товариська, добросердна. Якщо в когось виникала біда, хвороба, вона віддавала останню копійчину, залазила в борги, щоб допомогти людині.

     Але їй так кортіло дізнатися хоч би що-небудь про свою сім’ю в Польщі, в Кракові. Ще коли я навчався в школі, я, під її диктовку, писав листи в “Червоний хрест”. Відтіля завжди приходила одна відповідь: “Пошуки по наданим прізвищам позитивних результатів не дали.” “Залізна завіса” комунізму працювала справно. Хоча мама, ще перебуваючи в концтаборі на Півночі, за Полярним колом, завдяки “сарафанному радіо”, довідалась, що дві її сестри та брат знаходяться в тому ж таборі – “Теплий ключ”, але побачитись з ними не мала змоги. Вона навіть знала, з чуток, що одна з сестер вийшла заміж і народила доньку. Думки, спогади про сім’ю переслідували її постійно.

     В шістдесяті роки, нарешті, настає так звана –“відлига” і “залізна завіса” трохи підіймається. Організовуються туристичні поїздки в соцкраїни і вона відразу пише заяву з проханням відвідати, в туристичній групі, Польщу. В ці туристичні групи допускаються тільки передовики виробництва, які проходять перевірку органами КДБ та затверджуються партійними комітетами підприємств. Мама завжди  була в передовиках, тому її одноголосно затверджують в таку туристичну групу. Ця поїздка, тривалістю – десять днів (п’ять днів в Польщі, м. Краків і п’ять днів в Румунії).

     Мене, в моєму житті, завжди дивувало, наскільки життя буває цікавіше та крутіше всяких сценаріїв та книг, вигаданих людиною. Коли мама, після поїздки, розповідала мені про все, що з нею трапилось в Кракові, мене не покидало відчуття, що це просто фантастика. Я просто наведу її розповідь.

     В її групі туристів всі знали, що пані Наталя, через тридцять років їде в місто, в якому народилася, виросла до повноліття і дуже хоче знайти хоч кого-небудь зі своєї великої сім’ї.

     Коли автобус під’їжджав до Кракова, було вже темно, більшість в автобусі дрімали, а вона не могла відірвати погляду від вікна, вишукуючи хоч щось знайоме. І таки побачила міст, по якому вони з подругою бігли у 1939-му з Кракова під виття сирен повітряної тривоги. А, незабаром, їх автобус під’їхав до великого, сучасного готелю, на якому яскраво висвічувала назва: “TRZY  KORONY”. Коли мама, разом з усіма, вийшла з автобуса та почала роздивлятися навкруги, їй раптом перехопило подих  та підкосилися ноги. Вона тільки встигла ухопитися за товариша, що стояв поруч, це був їх керівник туристичної групи. Усі знали, що він, як секретар парторганізації, був призначений керівником від КДБ. Він підтримав її та запитав:                “Вам недобре? Може валідолу?” Вона, мовчки, показала рукою на протилежний бік вулиці, а потім стиха промовила: “Це мій рідний дім, а там арка, скрізь яку ми йшли додому. Все так само, наче я тільки вчора вийшла з дому.”  Він уважно подивився на неї: “Як Ви себе почуваєте? Допомога потрібна?” Вона заперечливо похитала головою і з таким благанням дивилася на нього. Трохи помовчавши, він, нарешті, промовив: “Добре, йдіть, як упораєтесь, зайдіть до мене, розповісте все, тільки скажіть номер помешкання, де Ви проживали, а я сам оформлю всі папери в готелі.”

     Цікаво, як працює пам’ять людини, через тридцять років, вона, навіть не замислившись, озвучила номер рідного помешкання.   Вона не вдержалась, обійняла його і пішла через вулицю, не звертаючи уваги на рух трамваїв та авто. Коли, через арку, вона ввійшла на подвір’я старого, такого знайомого, рідного дому і побачила сходи, які вели до рідних дверей, вона не витримала – розридалась. Перед її очима промайнуло безтурботливе дитинство і уся її велика сім’я. Вона стояла, плакала навзрид і ніяк не могла наважитись зробити декілька кроків до таких знайомих, рідних дверей. Невідомо, скільки б вона так стояла та плакала, але раптом, з-за сміттєвого баку, вискочило мале собача і обгавкало її. Це раптом заспокоїло і вона повільно пішла, по сходах, на другий поверх. Довго стояла, страхалась натиснути на дзвоник. Що чекає її за цими дверима? Нарешті зважилась, натисла дзвоник і завмерла.

     За дверима пролунали кроки, клацнув замок і двері відчинилися. На порозі стояв хлопчина років чотирнадцяти. Вона, від хвилювання, розгубилася, всі польські слова вилетіли з голови. Нарешті видавила з себе на російській мові: “Я из Советского Союза, раніше жила здесь, кто-то из взрослых есть дома?” Хлопчина раптом, з акцентом, відповів: “Я тераз позову бабуню”. В цей час з кімнати вийшла жінка, якій мама намагалась пояснити, хто вона і що їй потрібно. А жінка мовчки дивилася на неї і всміхалася. Раптом вона підійшла до мами, обійняла її і запитала по-польські: “Пані Нюся не пам’ятає мене? Ви мешкали тут, а ми жили на першому поверсі, я працювала двірничкою”.

     Так, мама згадала, що її звуть Ванда, вони ж зустрічались на подвір’ї кожного дня. Нарешті вони, поплакавши, пішли в кімнату, де пані Ванда пригостила гостю    пиріжками, чаєм. Коли вони розмовляли, пані Ванда, раптом, згадала: “Кілька днів тому, я зустріла і розмовляла з Вашою старшою сестрою Геней”. У мами, від такої новини, серце ледве з грудей не вискочило. Довелося шукати краплі, щоб заспокоїти серце. На жаль, пані Ванда не знала адреси маминої сестри, а в неї тільки чотири дні перебування в Кракові. Після деяких роздумів, вирішили, що онук Вацек піде з мамою до міської адміністрації, архівного відділу, де вони розшукають адресу сестри.

     Коли вона повернулася в готель, її чекали, ніхто не спав, усі очікували  новин від неї. Після її розповіді, керівник висловився: ”Може мені й перепаде на горіхи, дома, але я вирішив – хай Наталя Єфиміїна ці дні не поїде з нами, а займеться пошуками своїх рідних, але обов’язково ввечері мені все доповідати. ” Цієї ночі вона не спала. Сіла в крісло біля вікна і дивилася на рідний дім, з якого їй довелося тікати тридцять років тому назад.

     Рано вранці, коли всі ще спали, вона вже була у пані Ванди і з Вацеком вони рушили на пошуки адреси сестри. Як же вона засмутилася, коли охорона сповістила їй, що сьогодні вихідний день і нікого з співробітників нема. Я завжди дивувався та захоплювався маминою цілеспрямованістю та затятістю в досягненні своїх цілей. Вона випрохала в охоронника дозволу і зателефонувала до керівниці адміністрації. Не знаю, що вона їй розповіла, як умовила, але через півгодини, ця керівниця, сама вела пошуки в архівах. І таки знайшла адресу, та коли вони прибули по цій адресі на вул. Зброюв – на дзвінок ніхто не відповідав. Мама вирішила не здаватись. Вона відправила хлопчика додому, віддячивши йому цукерками та шоколадками, а сама сіла на сходах, вирішивши дочекатися тут хоч кого-небудь.

     Приблизно через годину, по сходам піднявся і підійшов до дверей хлопчина років чотирнадцяти. Вона зрозуміла, що він з їхньої сім’ї, дуже схожий на її старшого брата. Вона зразу розповіла йому, що з Радянського Союзу і шукає свою сестру. Він дуже зрадів, розповів, що його звуть Янек і його мама знає про сестру, яка не змогла виїхати з Росії до Польщі, але пошуки були безрезультатні. А потім повідомив, що мама зараз в лікарні, в кардіології.  Це було несподівано, як сестра витримає таку зустріч? Вони довго обговорювали  це і прийняли рішення – поїхати в лікарню, де Янек попросить допомоги у головного лікаря (підготувати сестру до зустрічі).

     Це було незабутньо, спочатку зробили заспокійливі уколи і мамі і її сестрі. Біля них знаходились кілька лікарів. Коли мама підійшла до ліжка сестри, вона відразу впізнала маму. Хоч їй ніхто нічого не розповідав. Вони лежали поряд, плакали і довго не могли  розмовляти. За цей день, лікар, чергувавший біля них, двічі повинен був робити їм заспокійливі уколи. Мама нарешті довідалась про жахливу долю своєї великої, дружньої сім’ї. Її мама  та тато загинули в гетто, місця поховання не відомі, другі сестри з сім’ями спалені в Освенцімі. На жаль, їх єдиний, коханий брат помер рік тому. Але зоставалася його жінка та донька. Зі всієї сім’ї врятувалися від фашистської навали тільки троє сестер і брат.

     Через рік, ми з мамою вирішили поїхати до Кракова. Я дуже хотів ушанувати пам’ять дідуся, бабусі і решти загинувших родичів, познайомитись з щойно знайденою родиною. Одвідав сумнозвісний Освенцим, побував на могилах рідних. Зараз підтримую зв’язки з кузенами, племінниками. Це допомагає мені шанувати пам'ять про мужню жінку, яка подарувала мені життя і виховавши з мене, я так думаю, достойну людину!

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ     - 2017-й рік
    переклад українською мовою   - 2025-й рік