Студент

          I    
         
          О третій годині ночі несамовито задзеленчав будильник. Олексій затиснув кнопку дзвінка та увімкнув світло, однак з ліжка одразу не встав. Хвилин п’ять він лежав, відчуваючи відразу від осоружної неминучості підніматися,  натягати одяг та кудись іти. Його співмешканка – неприваблива  Наталка – поворушила блідими губами і, щось невдоволено пробурмотівши, відвернулася до стіни, пред'явивши роздерту на спині нічну сорочку.
          Зітхнувши, Олексій протер очі і загальмовано почалапав до облупленого санвузла. Нашвидку зібравшись, він вийшов з квартири, викликав ліфт та з шістнадцятого поверху рушив донизу. Остаточно прокинувся лише тоді, коли вийшов з під’їзду і студеною прохолодою війнув на нього сіріючий травневий ранок.
          Повз темно-сірих багатоповерхівок спального району харківської Салтівки, у яких лише де не де світились вікна, він понуро побрів на трамвайну зупинку. Проходячи повз гуртожитку, побачив біля п’ятнадцяти в’єтнамських емігрантів, що весело гомоніли між собою, реготали та сідали до білого мікроавтобуса. Вони збирались на роботу – на ринок «Барабашова», третину якого складали торгові місця величезної в’єтнамської діаспори. «Мабуть не солодко на батьківщині вузькооким, якщо, зарази, навіть тут, у нас радіють ...», – злостиво подумав він та плюнув на тротуар.

          Йшов 1998 рік. Олексій навчався на третьому курсі прокурорского факультету юридичної академії. Його батьки, прості  сільські вчителі, другий рік не отримували зарплати… Сімнадцяти гривень стипендії вистачало лише на кілька нікчемних, без м’яса або риби, обідів в інститутській їдальні. Зовсім не маючи грошей, він пристосувався безкоштовно їздити в метро, троллейбусах і трамваях, показуючи контролерам красивий, з гербом, пластиковий пропуск до навчального корпусу. Контролери, такі ж самі як і він – бідні та забиті життям люди - дивилися на той пропуск та, саркастично посміхаючись, кивали головами. Скорше за все його просто шкодували.
          Він вже геть обшарпався. Тільки «секондхенд», у якому  і сорочки, і футболки вартували одну гривню, виручав його. Однак і ці речі, вкупі з єдиними штанами давно зносились та продерлися до дірок. З взуттям взагалі була біда. Стоптана підошва його єдиних туфель вже двічі відшаровувалася і Олексій так-сяк «присобачував» її суперклеєм. Втретє затверділий, мов камінь, дермантин обіцяв вже не приліпитися. 
          Роботи не було. Хоча одного разу лиху та сіру безнадійність перерізав тонкий промінець світла. Під час виборчої компанії до Верховної Ради він записався агітувати за місцевого кримінального «авторитета» Василя Салигіна. Цілий місяць Олексій сумлінно заходив до сотень квартир Московського району, роздавав листівки і просвіщав електоральних громадян у чеснотах цього Василя. Тричі він потрапляв на п’яних і психічно хворих осіб, якi його ледь не відгамселили. Але зате він заробив цілих сто гривень!
          Та після повернення однокурсникам боргів, купівлі сорочки, шкарпеток і бритв, джинсової спідниці для Наташі, а також участі в двох студентських вечірках гроші закінчилися... Наташа не докоряла йому постійною  бідністю, вона з дитинства звикла жити в злиднях і життям таким була цілком задоволена. Але йому від цього було не легше.
          Його однокурсники, у своїй масі, були із забезпечених сімей. В їдальні вони собі ні в чому собі не відмовляли, гідно одягалися. Деякі «мажори» приїжджали до інституту на власних авто і навіть козиряли новомодним дивом – стільниковими мобільними телефонами. Та про таке він навіть і не смів мріяти. Межею його прагнень були: новий одяг, взуття, ситна їжа та  життя без боргів.
         
         II
         
          Олексій навчався відмінно і поки «тягнув» на червоний диплом. У нього була дуже чіпка пам’ять і навіть відсутність здорової їжі та вітамінів ще не вгробила її.  Цьогоріч, на третьому курсі інституту, навчалися в другу зміну.Якось ввечері, після пар у вагоні метро він побачив відрахованого рік тому з інституту колишнього однокурсника Віталія. Той продавав новостворену, але вже досить розкручену газету «Факти». Заскочивши в вагон з іншого кінця, Віталя, піднявши руку вгору, показав свіжий номер газети і високим голосним тенорком закричав:
         –  Шановні пасажири, Вам пропонується свіжий номер газети «Факти». Вибух на шахті «Петровська» в Донецьку, п’ятеро людей загинули! Індія провела ядерні випробування! Віталій Кличко нокаутував Райана !!!
         Він йшов по проходу і не менше десяти пасажирів купили у нього газету.
         «І йому не соромно, адже все дивляться» – подумав Олексій, але монети, що часто лягали у долонь Віталія, наводили на інші думки: «Ну і що, нехай дивляться. Адже посміхаються всі, задоволені, ніби слони, що газету на ходу купили!»
         Коли Віталя підійшов, Олексій хотів поговорити з ним, але той з виглядом крайньої заклопотаності сказав скоромовкою:
         – Вибач старий, як раз люди з роботи їдуть – потім поговоримо! – і перебіг у наступний вагон.
         
         За думку зайнятися продажем газет Олексій вхопився, як потопаючий за соломинку. Він дізнався, що оптовий газетно-журнальний ринок знаходиться під Московським мостом і працює з четвертої ранку ...
         
         … Пройшовши повз в’єтнамського гуртожитку до зупинки, він дочекався трамвая, сів у нього і приїхав на базар. Під мостом у напівтемряві, яка пронизувалась час від часу світлом фар, юрмилося десь зо дві сотні людей, під’їжджали десятки вантажівок, з яких вивантажували газети, журнали, календарі та інше чтиво.
         Оптова ціна «Фактів» була 13 копійок за газету. На двадцять гривень, позичених вчора у однокурсника він купив 150 штук. О пів на шосту Олексій спустився в метро і почав продавати газети за стандартною ціною 25 копійок.
         Спочатку справа не пішла. Напівсонні пасажири ніяк не хотіли купувати пресу, а переважно з нещасним виглядом куняли. Продаж пішов на лад приблизно з семи ранку, коли на роботу почав їхати вже більш бадьорий народ. Олексій переходив з одного вагону в інший, вимовляв, без всякого, до речі, сорому, рекламний спіч, і у кожному вагоні продавав від десяти до п’ятнадцяти газет. Поступово кишені наповнювалися монетами і до дев’ятої ранку він все продав.
         Його охопив азарт і осяяла чудесна думка. Він повернувся на газетний ринок під мостом і на всі наявні у нього гроші взяв 280 «Фактів». У зв’язку з неабиякою вагою та об’ємом товару, він також придбав китайську сумку, куди помістив частину газет.
         Потім він знову спустився в метро і почав торгувати, хоча вже й не так успішно. Через годину Олексій вже продавав не більше трьох газет в кожному вагоні. Засмучений, близько першої години дня він вийшов з метро на станції «Пушкінська» і, тягнучи за собою сумку з об'ємним стосом газет, втомлено пошкандибав до Академії, на пари.
         Відсидівши в напівсонному стані дві лекції та два семінари, він знову спустився у підземку. Сталося диво. Після роботи люди купували газети майже так само жваво як і вранці. О 21.30 все було продано.
         Похитуючись від втоми він дістався додому. Ледве не відривались кишені, які були вщерть забиті копійками. Разом з Наталкою, що очманіла від такої кількості монет, вони почали перераховувати виручку, яка склала 70 гривень. Якщо відняти раніше позичені 20 гривень, чистий дохід склав цілих 50 – половину місячної зарплати рядового українського вчителя ...
 
          Він став торгувати кожен день. Швидко зникли борги, Наталці купили відмінну джинсову куртку, а йому – коричневі шкіряні туфлі, діловий та спортивний костюми.

          III

          Це був звичайний травневий день. І хоча в метро цілий рік температура повітря була стабільною і ніщо, крім одягу пасажирів, не видавало зміну пір року, у нього в душі вирував весняний настрій, поліпшений сталими фінансовими гараздами.
          У другому вагоні чоловік у коричневій шкіряній куртці, який, втім, не мав особливих прикмет, однак якось вже занадто нахабно посміхався, сказав йому, ніби у воду плюнув:
          – Віддай газету.
          – Віддати не можу – продати хіба, – досить твердо відповів Олексій, хоча і пом’якшив відмову посмішкою.
          – Краще віддай, і все у тебе буде добре – наполягав дивний пасажир, що хамовито «розвалився» на сидінні і продовжував бридкувато посміхатися.
          – У мене зовсім немає часу для жартів. До побачення. – сказав Олексій і, користуючись зупинкою, перебіг до третього вагону.
          Однак у спину собі він встиг почути кинуту незнайомцем фразу:
          – Жадібність фраєра згубила.
          «Ненормальний якийсь» –  подумав Олексій і, захоплений азартом торгівлі, одразу ж забув про незнайомця.
          Він доїхав до кінцевої станції гілки, знову застрибнув до першого вагон поїзда і торгуючи по шляху поїхав назад. На станції метро «Університет», коли він хотів перебігти з п’ятого до шостого вагону шлях йому несподівано перегородили двоє чоловіків, одним з яких був пасажир без особливих прикмет, що пів години тому вимагав газету.
          – Капітан Пилипчук, транспортна міліція – вже не посміхаючись сказав він, і показав посвідчення.
          Другий чоловік, а точніше молодий високий хлопець також помахав перед носом у Олексія червоною «корочкою». Його відвели в якусь службову комірчину і покликали двох прибиральниць.
           Так, дівчата – діловито сказав Пилипчук – будете понятими. Тільки що ця людина затримана нами за здійснення незаконної торгівлі, тобто за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 160-2 КупАП. Відносно нього буде складено протокол. Вивертай кишені.
          Олексій, який ніколи в житті не мав справи з міліцією, впав у якийсь ступор. Він кинув на стіл пачку нерозпроданих газет і виклав вміст кишень –  кілька жмень монет на суму близько сорока гривень.
          – Прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік народження – запитав молодий міліціонер.
          – Псюк Олексій Сергійович, сімдесят восьмого року.
          – Місце проживання, місце роботи або навчання.
          Олексій назвав адресу гуртожитку, де був прописаний і запнувся.
          –  Місце роботи або навчання! Ти що оглух ?! –  гримнув страж закону.
          – Національна юридична академія України, інститут підготовки кадрів для органів прокуратури.
          – О, прокурор – весело сказав Пилипчук – дивись сюди!
          Він театрально підняв угору вказівний палець і різко зігнув його.
          – Знаєш, що це таке?
          – Не знаю – глухо відповів Олексій.
          – Який тупий!Це Академія твоя загнулася! – вимовив Пилипчук і розкотисто розреготався – говорив я тобі – жадібність фраєра згубила!
          –  А може домовимося ...  – розтягуючи слова вимовив Олексій, який від когось чув, що з міліцією завжди можна домовитися.
          –  Та не домовимося, підписуй.
          Олексій підписав підсунутий йому молодим міліціонером протокол. Потім розписалися поняті.
          –  Вільний як птах –  сказав Пилипчук – збирайся в армію.
          Без гроша у кишені Олексій поїхав додому. Про те, що трапилося він розповів Наталці.
          – Нічого, – позіхнувши сказала вона – все буде гуд – ще заробиш.

           IV

           Через три дні Московський районний суд Харкова оштрафував його, з конфіскацією газет і виручених грошей. Минув ще тиждень і його викликали до деканату.
           На столі перед деканом лежала копія протоколу про адміністративне правопорушення та лист начальника лінійного відділу транспортної міліції. Повний кругловидий декан, схожий на Хлопчиша-Плохіша з відомої казки Гайдара, подивився на нього крізь круглі окуляри і грізно вимовив:
           - Молодий чоловіче, у нас тут Юридична Академія, а не притулок для правопорушників і торгашів. З Вашими талантами – на ринку служити, а не в прокуратурі. Прийнято рішення Вас відрахувати. Наказ про відрахування підготовлений і незабаром буде направлений на підпис ректору.
           Тут несподівано для самого себе Олексій заплакав.
           – Володимире Павловичу, батьки цього не перенесуть, що можна зробити!
           Декан нахилився до нього, поклав руку на плече і ласкаво прошепотів:
           – А нехай хтось із них приїде, поговоримо, може щось і придумаємо, ти ж розумний хлопець, розумієш про що я, га? ..
           Володимир Павлович витримав паузу і, поки Олексій збирався з підстрибуючими думками, смердюче видихнув йому в саме вухо:
           – Дві тисячі…
           – Гривень? – зі слабкою надією в тремтячому голосі промовив Олексій.
           – Доларів, синку – тихенько сказав Володимир Павлович, закліпавши і забігавши маленькими оченятами – і часу тобі до понеділка, тобто чотири дні. Можете йти! – голосно закінчив розмову декан.
           На ватних ногах, як побитий, Олексій вийшов з деканату. Такої суми йому і його родині було ні за що не зібрати. Він зайшов в кафе і вперше в житті напився до нестями.

           V               

           Через шість місяців, перед відбоєм, колишній студент Олексій Псюк, під наглядом маленького, йому по шию, сержанта Леско, мив підлогу в казармі Криворізької військової частини ВВС.
           У сержанта Леска, недалекого хлопця із забитого та злиденного робочого селища Луганської області, не було гідного минулого, так само як і майбутнього. Тільки зараз, в армії, він міг побути великою та грізною людиною, володарем солдатської долі.
           – Дух, я втомився – сказав сержант каверзну армійську фразу.
           – У цьому винен тільки я – як годиться, за правилами дідівщини, відкарбував кожне слово Олексій.
           – Воєнний, день пройшов! – продовжив Леско.
           – Ну і х ... з ним! – бадьоро, а головне вірно відповів Олексій.
           – Скільки днів до приказу?
           – Дев’яносто один.
           – А от і не вгадав – дев’яносто два! – щасливо усміхаючись вигукнув сержант і дав Олексію такого дужого копняка, що він відлетів і боляче стукнувся лисою головою об бильце залізного двох’ярусного ліжка.
           - Ретельніше мити, прокурор недороблений, ретельніше!....

          Олексій, сидячи навпочіпки, покірно мив підлогу і мислив про те, що щастя зовсім не в грошах, а хоча б у тому, щоб сержант Леско зараз кудись щезнув і більше ніколи не з’являвся у його житті.