I смiх, i грiх

Із записника слідчого районної прокуратури.


         У той суботній осінній ранок черговий райвідділу повідомив мене про те, що напередодні ввечері у селі Озеро від отруєння помер чоловік.
         Місце події знаходилось десь за 50 кілометрів від районного центру. І відстань начебто невелика, але добиралися ми з експертом довгенько – години з чотири. Поки снідали, збиралися, заїжджали на заправку. А далі міліцейський «Бобик», повільно плівся по горбатій кам’янці, огинаючи величезні, неначе артилерійські воронки, вибоїни. Доволі потрусившись бруківкою,  звернули на польовий шлях і довго тяглися по рідкій багнюці.

         На околиці села, біля дорожнього знаку з його назвою,  підібрали місцевого дільничного Петра Килюшика. Під’їжджаючи нарешті до потрібної хати, я несподівано почув пісню «Несе Галя воду», що виконувалась безладним хором багатьох голосів. А коли ми завернули у двір, то перед нашими очима постала дивовижна картина.
         Поблизу сараю, на вкопаному у землю дерев’яному столі височіла труна, у якій знаходився небіжчик років сорока, одягнений в заношений, ретро крою, костюм та сорочку. Колір його обличчя вражав натуральною синявою. Він був у краватці, але  босий. Поруч із труною, хто на лавках, хто просто на землі, сиділи зі гранчаками в руках близько п’ятнадцяти до нестями п’яних чоловіків та жінок, очевидно родичі і сусіди покійного. Під сосновою лавою виблискували округлі форми напівпорожнього десятилітрового бутля з самогонкою.
         Люди запанібрата обнімалися та  ні  скорботи, ні навіть смутку не виявляли. Навпаки, вони вже починали співати грайливу: «Ти ж мене підманула» і злегка пританцьовувати. Я спробував перервати цей концерт, але на мене жодної уваги не звернули і веселу пісню доспівали до кінця. Нарешті товста і неохайна, червонопика тітка, на ім’я Соломія,  яка голосніше за всіх виводила фальцетну скоромовку: «Яжтебеяжтебепідманула, яжтебеяжтебепідвела» все ж таки зрозуміла, що приїхала слідча група.
         Тітка негайно скорчила сумну фізіономію і розповіла про таке. 

         Небіжчиком став її чоловік Микола. До вчорашнього дня він два тижні перебував у запої, щодня просив у неї три гривні, які Соломія йому регулярно виділяла. З реплік присутніх осіб я зрозумів, що протягом цього часу вищезгадана група товаришів на чолі з коханою дружиною підтримувала запій Миколи в активному стані.
         Та вчора вранці на чергове Миколине прохання  надати йому трояка послідувала категорична відмова. Як пояснила вдова, потрібно було припиняти гулянку, оскільки на наступний день вона замовила у КСП коней для святої справи – прибирання картоплі. Чоловік наполягав, лаявся матом і погрожував побити дружину. Але Соломія наполягала на своєму, тим більше, що чоловіка, зазвичай, дубасила саме вона.  Микола висловив погрозу повіситися і у відповідь на це відхопив дві міцні ляпаси. Тоді він спробував отримати гроші у інших учасників запою, проте марно, адже навіть вони серйозно налаштувалися на один день звитяжної праці.
         Вражений загальною зрадою у саме серце, Микола побіг у сарай. Там він знайшов концентровану рідку отруту для колорадських жуків і залпом випив її прямо з горла брудної пластмасової пляшки. Через годину дружина знайшла його біля сараю, де бідолаха звивався в останніх конвульсіях. Незабаром він помер, про що пізно ввечері вдова повідомила міліцію. Друзі обмили, одягли небіжчика в єдиний костюм, який дістався тому від батька,  і віднесли його на ніч до холодного льоху.
         Не зважаючи на смерть друга й чоловіка, сьогодні о 6 ранку, забравши виділених коней, вся тимчасово твереза компанія вирушила на прибирання картоплі. Закінчили швидко – до  першої години дня.  До цього часу місцевий столяр, в рахунок старих грошових боргів перед вдовою, збив соснову труну. Небіжчика витягли з підвалу, поклали у домовину і почали оплакувати, не забуваючи прикладатися до виставленої вдовою самогонки. Через деякий час скорбота змінилась світлим сумом, а наступну стадію я вже спостерігав на власні очі.

         Швидко оглянувши так зване місце події та вилучивши пластмасову пляшку з залишками колорадської отрути, я повідомив присутнім, що направляю труп на розтин. Від істеричного вереску вдови «Різати не дам !!!», у мене запищало у вухах. Родичі та сусіди п’яними криками її підтримали. Наростав народний бунт, як сказали б зараз – Майдан.
         Справа у тому, що у зв’язку з віддаленістю Озера від районного центру і своєрідним географічним розташуванням (у війну сюди навіть німці не дісталися), померлих селян до патологоанатома ніколи не возили; розтинати людей тут вважалося актом святотатства.
         Обурення стало геть пекельним, коли я повідомив про те, що транспорт для доставки трупа на розтин родичам потрібно шукати самостійно. Один з мужиків схопив вила, а інший – косу. Обидва з суворими обличчями рішуче встали біля труни. Натовп оточив мене. Намагаючись довести, що розтинати найдорожчу для них людину зовсім не обов’язково, люди розмахували руками, репетували, обдаючи смердючим перегаром, і смикали мій одяг. Експерт, водій і дільничний нічим допомогти не могли. Як я згадував вище, у дворі зібралося близько п’ятнадцяти надзвичайно п’яних селян.

         Переді мною постала реальна проблема. Адже у таких випадках проведення розтину є обов’язковим, оскільки умисні отруєння зрідка, але все-таки зустрічаються.
         Якщо педантично слідувати букві закону, то потрібно було терміново  виїжджати до районного центру, шукати транспорт для перевезення трупа, брати близько семи чоловік міліціонерів підкріплення і знову повертатися в Озеро. При цьому, швидше за все, довелося б додатково фіксувати опір працівникам правоохоронних органів і під зав'язку набити селянами Володимирецький ізолятор тимчасового утримання.
          Або ж взяти у місцевого фельдшера (якщо він звичайно піде на це) медичну довідку про смерть Миколи, на підставі якої, без розтину, відмовити в порушенні кримінальної справи. Це було не дуже то «по феншую», але в глухих районах проходило і не таке. На свій страх і ризик, хоча і з глибоким внутрішнім переконанням, що Микола помер без сторонньої допомоги, я  обрав другий варіант.
          Коли я голосно озвучив його, пролунали радісні вигуки. Тут же з-під лавки витягли  п’яного «в дрова» молодого хлопця з червоним та опухлим обличчям. Це був місцевий фельдшер. Родичі покійного як могли пояснювали йому суть справи, при цьому часто лунало слово «могорич». Фельдшер довго кліпав вузькими запухлими оченятами поки, нарешті, зрозумів чого від нього хочуть. Свою згоду він висловив невиразним муканням, яке викликало у присутніх новий вибух радощів.
          На возі, разом із вдовою, його відвезли до фельдшерсько-акушерського пункту, звідки вони повернулися через півгодини. Соломія, тяжко крекчучи, вибралася з воза, у якому з відкритим ротом лежав і хропів фельдшер. Вона урочисто вручила мені написану жахливим почерком довідку з печаткою.
          Я полегшено зітхнув і сів у машину. Коли ми виїхали з двору, біля труни вже співали: «Їхав, їхав козак містом, під копитом камінь тріснув ...».

          Настав вечір, сонце хилилося за небокрай і було незрозуміло, коли ж це прах Миколи залишить вир розгульної  пиятики і спочине, нарешті, в могилі.