Витер над тыхым мистом. Новела 1-1, 2

ВІТЕР НАД ТИХИМ МІСТОМ

роман

Частина перша

ДВОЄ

Приручи меня... Ты для меня пока всего лишь маленький мальчик, точно такой же, как сто тысяч других мальчиков. И ты мне не нужен. И я тебе тоже не нужен. Но если ты меня приручишь, мы станем нужны друг другу. Ты будешь для меня единственный в целом свете. И я буду для тебя один в целом свете...
               
                Сент-Экзюпери.

Новела перша

ЗНАЙОМСТВО

1.               

Зима в цьому році знову непрощенно запізнювалась. Здавалось, вона абсолютно забула про Білослав, і нагадати їй про його існування було нікому.
Після того як швидко й зовсім непомітно відгоріло золоте, ласкаве й сухе бабине літо і під кінець вересня з дерев облетіло майже все листя, покривши двори та вулиці міста строкатим запашистим килимом, погода якось раптово перемінилася на гірше. Насичений вологістю вітер пригнав звідкись, либонь аж з-понад самого Чорного моря, важкі та понурі олов’яні хмари, які всього за якусь там пару годин повністю затягли небо над Білославом і розсіяли в повітрі огидну липучу мжичку, яка тут же промочила собою все, що тільки можна було промочити. Час від часу вона переходила в нудний осінній дощ, монотонний і смутний шум якого наповняв людські душі незрозумілою тугою і пробуджував у них відчуття невпевненості і якоїсь дитячої беззахисності, від якої хотілось міцно замружитись і сховатися куди-небудь у тихий куточок, мов равлик у свою мушлю. Світ, ще зовсім недавно такий сонячний та затишний, такий широкий, високий,  свіжий та чистий, начебто весь стиснувся й зіщулився, зробившись меншим та нижчим під темною важкою стелею непроникних хмар. Усі барви у ньому зблідли і стали брудно-водявими, на них невмолимо наповзала сіризна. Сховище від вологості знайти було практично неможливо – вона проникала всюди, просочувалась крізь усі щілини, її присутність відчувалася постійно й незалежно від того, знаходишся ти в своєму домі або на вулиці. Життя в Білославі точилось в’яло, одноманітно й меланхолійно, і кожна людина, переборюючи апатію, пестила в серці своєму мрію про погожі дні та ясне небо.
Втративши останню надію перечекати непогоду, у середині жовтня відмандрували на вирій відсирілі та насуплені перелітні птахи. Змушені залишитися на міському ставі змерзлі чорні лебеді з приборканими крилами тужливо й заздрісно дивилися на непривітне холодне небо, услід свобідним зграям, і нетерпеливо чекали на той день, коли їх самих нарешті заженуть до великих дерев’яних кліток і перевезуть на теплі зимові квартири.
Під дощем скніли мляві від мокротечі голуби та горобці. Ще гірше жилося бездомним собакам – на відміну від птахів, які завжди могли знайти собі більш-менш затишний притулок де-небудь під покрівлями або в забитих на зиму кіосках для газводи, їм нерідко доводилось спати прямо в калюжах або під лавками в міському парку, наочно демонструючи всім охочим, що таке є насправді собаче життя. Краще за всіх, мабуть, влаштувалися кішки – у їхньому розпорядженні були всі навколишні підвали, хоч і не дуже чисті, але зате теплі і здебільшого сухі. Одначе навіть і ці пестунчики фортуни ремствували на кепську погоду і щоразу, виходячи на промисел, гидливо трясли лапками, ступаючи по розкислих від дощу стежинках та газонах.
Усе живе й неживе було втомлене повсюдною вологістю і,  чим ближче підходив кінець жовтня, тим міцнішими ставали надії на те, що через декілька днів зима нарешті візьме владу в місті до своїх рук, заморозить обридлі калюжі, присипле їх свіжим чистим сніжком, і отоді в житті настане якесь полегшення,  що дасть можливість розпростати плечі і зітхнути на повні груди...
Одначе надіям цим не судилось справдитись, і тяжке розчарування боляче дряпнуло по людських душах – погода й не збиралась поліпшуватись. У перших числах листопада виглянуло було несміливе, сором’язливе сонечко, але довго протиставляти себе могутнім немилосердним хмарам воно було неспроможне і, посвітивши дві-три годинки, безпорадно відступило. Знову поточилися хмурні, безрадісні, сльотливі дні, уся різноманітність яких зводилась до чергування мжички із зливою. Мокрий наскрізь, Білослав зовсім зіщулився, у тихому відчаї думаючи, що,напевно, Новий рік колійний раз доведеться зустрічати без снігу, стоячи під дощем по коліно в калюжах...

2.

Стоячи в напівтемному, продутому вогкими жовтневими вітрами під’їзді чорного ходу школи, Валерко сердито палив цигарку, уже третю поспіль, и випускав дим з рота в невелике, із вибитою шибкою, віконце, що знаходилось якраз на рівні його обличчя.
За всю історію існування шкільного будинку цим чорним ходом ніхто ніколи не користався. Незважаючи на всі правила та вимоги пожежної безпеки, дві половинки його важких дверей, що вели на широкий внутрішній двір, було зовні забито товстими неструганими дошками, зв’язано за ручки могутнім заіржавілим ланцюгом та ще й підперто непідйомним відламком залізобетону, що залишився тут після літнього ремонту. І все це було зроблено, напевно, для того лише, щоб позбавити учнів привабливої можливості свободо й непомітно втікати з уроків тоді, коли їм треба, адже іншої причини вигадати було просто неможливо. Уся підлога в під’їзді була густо засипана лушпинням від насіння, недопалками, обгортками від цукерків і рясно запльована зеленуватими жирними харчками, які навіть не встигали висихати, а всі стіни були майже до самої стелі покриті нецензурними написами та промовистими символами, що свідчили про ранній інтерес юного покоління до проблем фізіології. Проте вся ця обстановка могла здивувати тільки людину, яка звалилася з місяця і тому жодного уявлення не має, як і чим займаються звичайні радянські діти у звичайних радянських школах під час перерв. Усі ж нормальні люди, тобто ті, хто не падав з місяця, а народився й виріс у найкращій на світі державі, не убачили б тут нічого дивного, тому що під’їзд із давнього давна служив тутешнім школярам сховищем для перекурів. Під час великих перерв у ньому збиралося іноді понад дюжину любителів нікотину з усіх класів – починаючи з першокласників, які здебільшого ще не мали свого тютюну і смоктали часом одну цигарку на трьох, і кінчаючи випускниками, які вже мали власні гроші, нікого не боялися й димили «Космосом» та «Родопі» в розкішних пачках – і всі вони старанно плювали, смітили та писали на стінах, неначе стараючись перевершити один одного в цій справі.
Однак тепер Валерко стояв тут сам один – тепер йшов урок, до кінця якого залишалося ще двадцять п’ять хвилин.
Час точився страшенно повільно, і нудьга ще більше розпалювала Валеркову чорну злість. І винувата в його кепському настрої була, звичайно ж, не одна лише математичка, товста та кривонога Віра Анатолівна, яка щойно вигнала його з класу. Дратівливим та понурим він був сьогодні із самого ранку, а точніше, ще з ночі.
Батько вернувся додому о третій годині, п’яний у дошку. Коли, розбуджений гучним стуком, Валерко відчинив вхідні двері, той стояв на площадці сходів навколішки й сердито грозив комусь невідомому своїм великим і майже чорним від грязі кулаком. Лаючись та ікаючи, він навкарачки заповз до квартири і сів на порозі вітальні, неслухняними пальцями стараючись розв’язати поворозки на обліплених глиною черевиках. Валерко, як робив це вже сотні разів, допоміг йому зняти взуття, замазурену куртку та штани, кинув усе це майно у ванну і, зітхнувши тужливо й гірко, поплентався на кухню розігрівати вечерю. Коли суп підігрівся, з’ясувалось, що батько забрався на канапу і спить міцним сном під акомпанемент свого могутнього хропіння. Зрозумівши, що вечеря батькові вже не потрібна, Валерко з горя з’їв суп сам і пішов досипати, відчуваючи в собі злість та прикрість на все на світі. І до школи вранці він прийшов із тою ж самою злістю в грудях. Якби не вона, він би, звичайно ж, не зчепився з математичкою за контрольну з алгебри, яку він до останньої цифри розв’язав самостійно і абсолютно правильно, а математичка не повірила, подумала, що він, як завжди, списав, і вліпила йому двійку. Це зайвий раз переконало Валерка в тому, що в школі його ніхто не любить. «Та й за що любити такого, як я?!» – гадав він сумну думку, допалюючи цигарку.
Валерко був другорічник, а точніше навіть третєрічник. Доля його склалася так, що, залишившись другий раз на другий рік, він потрапив до тієї не дуже численної категорії учнів радянської школи, які вже не можуть сподіватися ні на гідне життя, ні на справедливе ставлення до них учителів, і тому тихо доживають свій шкільний вік де-небудь на задній парті, яка, напевно, і називається «камчаткою» саме від того, що туди, як у Сибір, засилають тих, кому не місце в рядах порядних громадян. Усі Валеркові колишні однокласники або вже облишили школу і розійшлися по технікумах та училищах, або ж продовжували вчитися в дев’ятому класі, і тільки він один ще сидів у сьомому, шістнадцятилітня жердина серед тринадцяти  чотирнадцятилітніх дітлахів.
У школі Валерка багато хто побоювався. На те були свої причини: він був високим, широкоплечим та дужим парубком з добре розвиненими м’язами, під носом мав чорні вуса і говорив уже зовсім чоловічим, ситим басом, так що одним лише своїм зовнішнім виглядом та голосом викликав до себе повагу. А крім того, всі чудово знали, що він два роки займався боксом, так що глузувати з нього, як завжди глузують з тих, хто в чому-небудь не похожий на інших, не насмілювався ніхто. Але Валерко і без того почував себе кепсько – це був хронічний стан душі під назвою «ні в сих ні в тих», який весь час підкреслювався тим, як цуралися хлопця його нові однокласники, навіть незважаючи на те що він був зовсім не від того, щоб зав’язати з ними приятельські контакти, і тим, як ставилися до нього вчителі.
«Та й дійсно, за що любити такого, як я!» – знову подумав Валерко, кинув свій недопалок на підлогу, затоптав його підошвою черевика і став повільно підніматися по чорних сходах – квапитися було нікуди, час точився, як і досі.
Не доходячи одного прольоту до третього поверху, Валерко зупинився, несподівано почувши підозрілі звуки, що долинали до нього зверху. Не могло бути сумніву – там хтось тихо плакав. «Ось тільки цього мені сьогодні й бракувало!..» – подумав Валерко і зморщився, заочно зненавидівши того, хто в такому непідхожому місці розводить сирість. Він уже хотів був спуститися вниз, пройти другим поверхом і піднятися по парадних сходах, щоб не зустрічатися з тим, хто плаче, але в останню мить передумав. «Та що це я сьогодні такий засіпаний!» – мовчки вилаяв він себе і рішучо пішов угору, навмисно стараючись тупати якомога гучніше.
На площадці третього поверху, сидячи на лутці високого та вузького, заскленого блакитними матовими плитками вікна, плакав хлопчик. Зовсім маленький, весь якийсь тендітний та тоненький, з русявим волоссям і красивими зеленими очима. У нього було дуже вродливе овальне обличчя з ніжними і плавними рисами. Воно було явно не слов’янське – це угадувалось і в тонкому, дуже правильному контурі його маленького підборіддя, і в темних лініях брів, і в рівній золотистій смаглявості атласної шкіри, і у формі носа, тонкого, з невеликими ніздрями та ледь помітною горбинкою. Губи він мав яскраво-червоні, вушка маленькі й бліді, похожі на порцелянові мушлі, лоб у нього був широкий та розумний, а на скронях лежали прозорі тіні, що свідчили про високий інтелект і, безсумнівно, про благородне походження. От тільки на зріст хлопчик був такий низенький, що можна було б дуже просто припустити, що він комашка-першоклашка, якби не піонерська краватка, що червоніла на його шиї. Валеркові вистачило лише одного побіжного погляду, щоб зрозуміти, що цей хлопчик належить до категорії тих, кого «нормальні» пацани, не обтяжені комплексами та високими принципами, погордливо називають «ботаніками», вкладаючи в це слово цілком конкретне значення: слабак, напевно відмінник, матусин синочок і улюбленець учителів, який не курить, не вживає нецензурних висловів і, як правило, займається в якій-небудь тихій секції, наприклад, у шаховій або авіамодельній. Був цей малюк дуже чистенький і акуратно причесаний, одягнений у білу сорочку та темно-синій костюмчик з ідеальними стрілками на брюках, а з нагрудної кишеньки його розстебнутого піджака із шкільною емблемою на рукаві навіть висовувалась блакитна носова хусточка. Для остаточно повного портрета «ботаніка» бракувало лише окулярів, але їх у хлопчика не було, і цей факт надзвичайно втішив Валерка, якого діти в окулярах чомусь завжди дратували, як щось ненатуральне і тому не дуже приємне. Плакав малюк дуже гірко, але якось зовсім не так, як це звичайно роблять у його віці – не закривши обличчя долоньками і не вткнувшись у зігнуті коліна. Він сидів прямо й нерухомо, втупившись очима в брудний слід від підошви черевика якогось «каратиста» на протилежній стіні. Великі мутні сльози падали й падали на щоки з його очей, стікали вниз, зависали на тремтячому підборідді і капали з нього на вузол краватки, а хлопчик навіть не витирав їх. Напевно, так могла б плакати яка-небудь немолода жінка, вбита горем настільки, що й навкруг нічого не бачить, і саму себе майже не пам’ятає. І дійсно, коли Валерко з удаваною байдужістю пройшов мимо, хлопчик навіть не подивився на нього, неначе й зовсім його не помітив, цілком заглиблений у свою біду. Це збентежило Валерка і якось дуже неприємно зачепило його за серце. Він ніколи не ставився до «ботаніків» з презирством. Навпаки, красиві та охайні малюки завжди пробуджували в ньому бажання наблизитись і заговорити. А цей хлопчик був не просто надзвичайно красивий та охайний – в ньому, крім цього, було іще щось особливе, чого Валеркові ніколи не доводилось бачити в інших дітях. Валеркові поки що не було ясно, у чому полягала ця особливість, але він уже розумів, що просто так пройти повз цю дитину він не зможе, навіть якщо захоче. Зробивши декілька кроків по коридору, він зупинився, повагався секунду, а потім повернувся і знову вийшов на площадку сходів.
– Ти чого ревеш? – спитав він.
Хлопчик здригнувся, наче прокинувшись, і злякано підвів на Валерка очі.
– Чого ревеш? – повторив той. – Тебе що, теж з уроку вигнали?
Не відриваючи від нього погляду, хлопчик мовчки покрутив головою.
– А чого тоді ти тут сидиш? – Валерко приступив ближче до лутки.
Хлопчик не відповів, тільки вся його тендітна фігурка напружилася, а очі зробилися ще зляканішими, неначе він чекав, що його зараз ударять.
– Та ти мене не бійся, я не кусаюсь, – усміхнувся Валерко. – Тебе покривдили? Хто?
– Ніхто... – майже пошепки відповів хлопчик. – Я гроші згубив.
– Які гроші?
– Чужі.
– Що значить чужі?
Хлопчик хлипнув і швидко провів долоньками по мокрих щоках.
– У нас сьогодні після уроків, – промовив він, – усі четверті класи йдуть у культпохід до музею. А я староста, тому у нашому класі гроші на квитки всі мені здавали. Я цілих три дні збирав по тридцять копійок з кожного, а сьогодні треба було гроші завучеві віддати, я став шукати, а їх у портфелі немає... Отже тепер наш клас до музею не піде... А що Вікторії Андріївні скажу?
І він знову заплакав, часто й судорожно ковтаючи сльози.
– Так, діла твої кепські, – сказав Валерко, відчуваючи, що йому стало до болю жаль цього малого невдаху. – Ех ти, староста!.. І що, багато грошей було?
– Десять карбованців п’ятдесят копійок.
– І все? – Валерко засунув руку до внутрішньої кишені свого піджака і вийняв звідтіль новенький хрусткий червонець. – На, візьми. А п’ятдесят копійок сам де-небудь знайдеш.
Очі хлопчика здивовано розширились, він проковтнув клубок, що підкотився йому до горла, і беззвучно, самими губами, спитав:
– Мені?
– Угу, – великодушно усміхнувся Валерко.
– Ні, не треба! – хлопчик злякано затряс головою. – Я не можу взяти!
– Чому?
– Тому що я не зможу їх тобі вернути. У моєї бабусі зарплата всього сімдесят карбованців.
Валерко подивився на нього суворо, одначе душа його потеплішала і в ній зародилось навіть щось похоже на ніжність, почуття вже майже забуте і тому дивне й незвичне.
– От дурень! – промовив він. – Думаєш, якщо ти гроші не вкладеш, тобі їх завучиха простить і за свій рахунок усіх до музею поведе? Чорта з два, ні хріна подібного! Так і так твоїй бабусі брязнути капшуком доведеться, так що бери й не скавчи. І віддавати їх мені зовсім не треба.
– Як не треба?
– А отак. Я тобі їх дарую.
Валерко засунув червонець до нагрудної кишеньки хлопчика, симетричної тій, з якої висовувалась хусточка.
– А що скажуть про це твої батьки? – спитав хлопчик, збентежено кліпаючи своїми довгими, як у дівчинки, віями. – Вони не покарають тебе за гроші?
– Мене-е? – протягнув Валерко і надувся. – Хотів би я подивитися, як вони мене каратимуть! – І додав, убачивши, як знову злякано напружився хлопчик: – Бери, поки дають. Гроші мої власні, кому хочу, тому й дарую.
– І... і тобі не жаль? – не сміючи вірити своєму несподіваному щастю, спитав бідний староста.
– А чого жалкувати? Я їх так і так прокурю, а тобі для важливого діла придадуться.
– Ой, спасибі! – із захопленням вигукнув хлопчик, притиснувши долонькою кишеньку з червонцем, і освітлив Валерка таким поглядом, що хлопець зніяковів і мимоволі зашарівся.
– На здоров’я... – пробурмотів він.
– Ну, то я побіжу? – спитав хлопчик, зістрибнувши з лутки і взявши свій портфель, що лежав на підлозі у куточку. – Адже на мене Вікторія Андріївна чекає.
Валерко оглянув малюка з ніг до голови і тільки тепер зміг у повній мірі оцінити, який же він насправді маленький – на тлі могутньої Валеркової постаті він виглядав зовсім карликом і головою насилу діставав до його ліктя. Хлопець усміхнувся в душі, подумавши, що навіть деякі першоклашки бувають на зріст вищими, ніж оцей піонер.
– Як хоч тебе звуть, старосто? – спитав він, дивлячись на малюка згори вниз.
– Карік, – сказав хлопчик. – Карік Айзенштат.
– Красиве прізвище. А от ім’я дивне. Щось я такого раніше ніколи не чув. Це ж як воно буде по-дорослому?
– Оскар, – усміхнувся хлопчик, неначе вибачаючись за те, що в нього таке звучне і якесь навіть «закордонне» ім’я. – А Каріком мене бабуся зве, як героя книжки про Каріка і Валю.
– А а... А я, між іншим, Валерко. А прізвище в мене дуже смішне – Перепупок.
– І зовсім не смішне...
– Ти в якому четвертому?
– В четвертому «А».
– Адже це значить, що тобі вже років десять, – промовив Валерко, – а маленький, мов дошкільня. Чим вас  тільки, таких кузьок, годують?  Невже ж і справді квітковим пилком?
– Ну, я побіжу, добре? – знову спитав хлопчик і переступив з ноги на ногу, не знаючи, чи треба відповідати на останні Валеркові слова.
– Та біжи, чого там... – зітхнув Валерко.
Хлопчик ще раз освітлив його вдячним поглядом і щез, тільки черевички його швидко й гучно зацокотіли, віддаляючись коридором.