Витер над тыхым мистом. Новела 1-4

4.

Надвечір дощ знову посилився і сумно зашелестів по холодних калюжах у мутній темряві, що повільно спускалась на землю з олов’яного неба.
Вийшовши з булочної з круглою хлібиною у великій цератовій сумці, Карік зупинився на ганку під бетоновим козирком і зітхнув, відчуваючи, що в нього знову починають боліти всі кістки. Гарячий щем у литках ніг тягнув сухожилля, немов накручуючи їх на котушку, руки зробилися важкими, а пальці – неслухняними, неначе їх наповнили теплою нечистою водою. У попереку теж слабим пульсом бився тупий біль, і імпульси від нього стріляли вздовж хребта аж до самої шиї, спричиняючи легкі електричні уколи в потилиці. Це з Каріком, наче з яким-небудь старим дідом, завжди бувало від кепської погоди. Він не знав, як зветься ця хвороба, але розумів, що вона в нього спадкова – такими ж болями в усьому тілі у свій час постійно мучилася і його покійна мати. Що ж стосується самого хлопчика, то нинішня сльотава осінь з безупинними дощами і зовсім без сонця була для нього справжнім катуванням: він недугував майже безперервно, і іноді біль досягав такої сили, що не давав йому спати ночами. Тоді Карік тихо плакав у своїй постелі, безпорадний, як немовля, яке тільки плачем і може виказати свої нарікання на злу долю, а бабуся мазала йому тіло спиртом і замотувала йому ноги теплим покривалом...
Зрозумівши, що стояти й чекати, доки дощ скінчиться, немає жодного сенсу, Карік ще раз зітхнув, глибше натяг свою синю вовняну шапочку на голову і ступив з ганка під холодні струмені. Вода застукала по його чорному плащику, полізла за комір, відразу ж зачерпнулася в черевики. Хлопчик зіщулив плечі і пішов швидко, на ходу прокручуючи в пам’яті всі події минулого дня.
До останнього часу всі старшокласники були для Каріка на одне лице. Всіх їх він однаково побоювався і не полюбляв, бо вони всі без винятку здавалися йому грубими та небезпечними хуліганами, від яких нічого, крім неприємностей, і чекати не варто. Одначе коли сьогодні в школі великий, зовсім уже дорослий хлопець з вусами раптом поспівчував його сльозам і просто так, за спасибі, подарував йому десять карбованців, на слово повіривши всьому, що Карік йому розповів, у свідомості хлопчика відбувся різкий злам. Сталося щось таке, чого ніколи не повинно було статися, і Карік аж досі все ніяк не міг звикнути до думки, що все це правда. Червонець, який Валерко засунув йому до кишені, здався хлопчикові гарячим, мов розжарений у вогні камінь. Навіть і тепер він відчував на своїх грудях щось похоже на опік у тому місці, навпроти якого лежали гроші. Коли Карік сказав Вікторії Андріївні, що згубив п’ятдесят копійок, вона тільки похитала головою та махнула рукою – що, мовляв, з тебе, Айзенштат, взяти! А що було б, якби вона дізналася, що насправді він згубив не копійки, а всі десять карбованців? Про це Карік весь час думав, ходячи по залах музею разом з екскурсією, і висновок, до якого приводили його ці думки, був один і той самий: якби не Валерко, бути б йому битому однокласниками за чужі гроші та зрив культпоходу. «А-а, жиденя кляте, голову б тобі відкрутити!» – лунали в його вухах крики хлопчаків, а тіло, здавалось, боліло не від сирості, а від ударів, яких йому вдалося уникнути лише чудом. «Цікаво, – думав Карік сумно, – а якби Валерко знав, що я єврей, подарував би він мені гроші чи ні? – І відповідав на своє питання лише одним словом: – Ні!». Він і справді був упевнений, що ні, бо так уже не раз траплялось: люди, які спочатку ставилися до нього доброзичливо, відразу ж змінювалися, тільки-но дізнавалися, якої він національності, і навіть ті, які, здавалось би, не мали нічого проти євреїв, все-таки якось напружувались у його присутності, неначе весь час чекали від нього чогось непередбаченого і не дуже приємного. Карік не знав, чому бути євреєм так погано, а, наприклад, українцем, або, тим більше, росіянином – так добре і навіть почесно. Він не знав, чому в школі його з таким презирством називають жидом, хоча він сам за все життя своє нікого не назвав ні хохлом, ні москалем, і чому не хочуть дружити з ним, чому так часто знущаються, а нерідко навіть і б’ють просто так, заради забави. Що було такого бридкого в слові «єврей» і чому воно так відштовхувало і лякало тих, хто його чув? Карік не знав і страшенно страждав від усього цього. Усі свої десять років він прожив із тяжким розумінням, що він не такий, як інші діти. Напевно, саме так повинен був почувати себе який-небудь каліка або потвора, який добре знає, що людям неприємно спілкуватися з ним уже від того тільки, що в нього дуже некрасиве обличчя або немає руки чи ноги. Але Карік не був ні потворою, ні калікою. Він був звичайним і цілком нормальним хлопчиком, хіба що занадто маленьким як на свій вік, але зате всі руки та ноги в нього були цілі і знаходились на своєму місці, та й обличчя він мав досить симпатичне, а дехто й взагалі вважав, що він – дуже вродлива дитина. Однак, незважаючи на все це, існування Каріка мало чим відрізнялось від існування інваліда, вимушеного більшу частку свого життя проводити ізольованим від усього світу у своїй невеликій квартирці і на людей дивитися крізь вікно, усвідомлюючи, що на все, що знаходиться там, поза шибкою, у нього значно менш прав, ніж у будь-кого іншого. А Карікові завжди так хотілося, щоб у нього були справжні друзі! Про самого себе він точно знав, що він вміє і дружити, і любити так, як мало хто в його віці, і якби хто-небудь зміг хоч трішки полюбити й його самого, він віддав би тій людині все своє серце і став би їй таким вірним другом, якого навряд чи іще де-небудь знайдеш. Карік дуже тужив без любові. Його чуйна та вразлива душа хотіла тепла. Ні, певна ж річ, він любив свою бабусю, як і вона любила його, але це було все-таки щось інше, не зовсім те, чого йому бракувало. Він був хлопчик і шукав хлоп’ячого. Йому дуже подобалися дівчатка, і він завжди хотів подружитися з якою-небудь гарною ровесницею, але чомусь весь час так виходило, що саме гарні ровесниці й знущалися з його єврейського походження більше, ніж хто інший, і відштовхували його від себе, гребуючи його дружбою. Проте з хлопчаками теж було не краще. Якось раз сталося так, що в класі, паралельному Каріковому, появився новачок. Цей хлопчик відразу сподобався Карікові, але він дуже довго не насмілювався підійти й заговорити з ним, дуже довго страждав від своєї нерішучості, а коли одного разу нарешті не видержав і набрався сміливості, новачок подивився на нього, як на неживий предмет, і спитав холодно: «Ти чого, жиденя?». Ах, як гірко плакав Карік після цього випадку, як ненавидів свою національність і як хотів, щоб під ним раптом розкололась земля і він провалився б крізь неї! Але земля не розкололась, і Карік лишився жити, переконавшись у тому, що друзів у нього не буде ніколи. Це переконання поселило в його душу тяжку чорну тугу. Є діти, у яких дуже рано пробуджується потреба любити й бути любимими. Це, як правило, надзвичайно тонкі й талановиті натури, які вже в силу природженої підвищеної чутливості своєї нервової системи не можуть існувати без дружби, любові та ласки, і якщо з тієї чи іншої причини їхні запити не вдовольняються, вони починають шукати собі вихід у чому-небудь доступнішому і ближчому. Карік теж знайшов собі вихід – він став дружити з портретами. Він завів собі цілий альбом, у якому збирав вирізані з різних журналів фотографії хлопчиків та дівчаток. Цей альбом завжди лежав у шухляді його стола і, коли Карікові робилося зовсім кепсько на серці, він виймав з альбому портрети і, розклавши їх перед собою, уявляв собі, що всі ці зовсім незнайомі йому діти – його друзі і він розмовляє з ними, як з найближчими людьми, довіряючи їм своє горе і свої радощі...
Бабуся ще не вернулась з роботи, коли Карік, весь мокрий, змерзлий та хворий, прийшов додому. Пуста темна квартира здалася йому страшенно незатишною і якоюсь навіть чужою. Зо всіх кутків на нього дивився морок, якісь незрозумілі тіні тремтіли на строкатих шпалерах, десь у трубах нетутешніми голосами стугоніла вода, і дощ, як живий, шкрябався в шибки. Від цього до серця заповзав липучий ірраціональний страх, який хлопчикові лише великим зусиллям волі вдалося в собі придушити. Щоб більше не боятися, він пройшов по всіх кімнатах, всюди запалив світло і лише після цього трішки заспокоївся і став стягати з себе холодний від вогкості одяг. Біль кричав в усьому тілі, у литки начебто встромляли гарячі голки, пальці зовсім заніміли й насилу могли розстібати ґудзики. Карік зрозумів, що безсонну ніч йому сьогодні забезпечено, і тихенько хлипнув від безсильної прикрості.
Він пішов до ванної, відкрив там воду й заліз під гарячий душ, знаючи, що це звичайно допомагало йому вгамувати біль, і сподіваючись, що так буде й цього разу. Думки його знову вернулися до подій минулого дня і до Валерка. Карік ніколи раніше не бачив цього хлопця. Проте правильніше було б, напевно, сказати, що бачив (адже не міг він і дійсно жодного разу не зустрітися з ним у коридорах їхньої невеликої школи!), але не звертав уваги, не виділяв його з числа інших старшокласників. Однак сьогодні все стало інакше: віднині Валерко був для Каріка один, і хлопчик пізнав би його відразу де завгодно, хоч би й у тисячному натовпі. Самі собою постали в пам’яті Каріка слова його любимого Екзюпері: «Приручи мене… Ти для мене поки що всього тільки маленький хлопчик, точно такий, як сто тисяч інших хлопчиків. І ти мені не потрібний. І я тобі теж не потрібний. Але якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібними один другому. Ти будеш для мене один у цілому світі. І я буду для тебе один у цілому світі…»
«Отже, Екзюпері мав рацію…– подумав Карік, вибираючись з-під душа. – Отак воно, значить, і буває… І цей Валерко вже почав мене приручати…»
Він вийшов з ванної, закутаний у широкий та довгий халат, що залишився йому ще від батька. Душ зовсім не допоміг, усе тіло боліло, як і досі, однак на серці зробилося легко й чисто, як завжди буває, коли зустрічаєшся несподівано з чим-небудь добрим та некорисливим. Карік ввійшов до своєї кімнати і ліг на ліжко, стараючись розслабитися. З фотографії на стіні йому всміхнувся Робертіно Лоретті. Це був єдиний портрет, який Карік не тримав у альбомі, а повісив на килим над своєю постелею, щоб постійно бачити його. Карік дуже любив Робертіно та його пісні, у нього були цілком особливі симпатії до маленького співака – такі, яких не було більше ні до кого. Це пояснювалось тим, що Карікові здавалося, що Робертіно Лоретті, незважаючи на всю свою величезну популярність, є дуже нещасною дитиною. Чому? Хтозна! Можливо, тому що він завжди співав дуже «дорослі» і нерідко надзвичайно сумні пісні про кохання та розлуку – тобто про те, про що діти в його віці ще не повинні знати. Іноді Карік жалів, що розуміє по-італійському. Напевно, якби він не розумів цієї мови, йому було б легше слухати Робертіно Лоретті, і в голову б тоді, мабуть, не приходили різні неприємні думки та асоціації.
«Ще стільки домашніх завдань треба виконати… – пригадав Карік і знову хлипнув. На домашні завдання в нього вже зовсім не було сили. – Краще б я сьогодні не ходив до цього музею… Нічого цікавого там не було, перевтомився тільки…»
І він повернувся на бік і сховав обличчя в подушку.