Витер над тыхым мистом. Новела 1-5

5.

На другий день у школі під час великої перерви Валерко зловив за комір Васюка, коли той виходив з їдальні з недоїденою булочкою в руках.
– Ну чого? Ну пусти! – заверещав хлопчак, вириваючись.
– Не сіпайся, ти, дитино! – прикрикнув на нього Валерко. –Не бійся, бити не буду. Мені з тобою серйозно пошептатися треба.
Васюк убачив, що Валерко явно не жартує щодо «серйозно пошептатися», і тут же заспокоївся й заусміхався, видно, вдоволений тим, що дорослий хлопець хоче з ним, салажам, побалакати по секрету.
Валерко відвів його в куточок і, стараючись не виказувати свого хвилювання і виглядати байдужим, сказав:
– Я тут тебе спитати хотів, що за фрукт цей ваш староста?
– Наш староста? – здивовано перепитав Васюк, поперхнувшись своєю булочкою. – Оскар? А чого це ти ним зацікавився?
– Не твоє діло, салаго. Тебе питають, ти відповідай.
Васюк задумливо почухав свого покритого веснянками носа й промукав:
– М м м…
– Чого мукаєш? – Валерко сердито смикнув його за рукав.
– Ні, а все ж таки, чого це тобі раптом закортіло про нашого старосту? – хитрувато, мов горобець, схиливши на бік голову, спитав хлопчик.
– От я тобі зараз дам у вухо, тоді відразу зрозумієш.
– А я Коляну скажу.
– А я твого Коляна вузлом зав’яжу і на смітник викину.
– А я тоді мамі скажу.
– Ну, гаразд, – поступився йому Валерко. – Річ у тому, що дехто з моїх добрих знайомих хоче потайки навести про вашого старосту довідки.
Він сказав це просто так, аби тільки що-небудь сказати, без жодної задньої думки, однак Васюк раптом по-змовницькому хихикнув і підморгнув правим оком:
– А-а, ясно! Це, напевно, з тих знайомих, які вчора в нього гроші свиснули?
– Гроші? – Валерко, який зовсім не чекав, що розмова торкнеться цієї теми, відразу ж нашорошив вуха.
– Ага, ті гроші, що він їх на музей назбирав, – пояснив Васюк охоче. – Десятка з гаком, між іншим. Тільки ми до музею все-таки пішли. Карік десь гроші здобув, либонь свої заплатив.
– А-а… – протягнув Валерко. – Але все ж таки, що він за фрукт?
– Взагалі, його в нашому класі не полюбляють, – знову почав чухатися Васюк, – і знущаються з нього постійно, майже на кожній перерві.
– За що?
– Та так… – хлопчак відкусив від своєї булочки. – За те, що він зарозумілий відмінник і жид.
– Хто-хто? – суворо перепитав Валерко.
– Ну, єврей він, – пояснив Васюк.
– Тож отак і треба говорити, що єврей, а не жид! – Валерко замахнувся, щоб дати хлопчакові запотиличника, але, убачивши, як Васюк зморщився і втягнув голову в плечі, передумав і не вдарив. – От теж мені юний антисеміт знайшовсь!
– Юний хто? – не зрозумів Васюк.
– Дід Піхто! – проревів Валерко. – Євреї що, по-твоєму, не люди?
– А що я? Я нічого! – Васюк злякано подався назад. –Мені жодної різниці немає: хоч єврей, хоч японець… Та я його й не чіпаю зовсім. Це Михасько все…
– Знаю я тебе, соплю їжакову! Ну, далі що?
– А що далі?
– Та ти ж мені про нього ще й не розповів нічого!
– А чого тут розповідати? – знизав плечима Васюк і доїв свою булочку. – Пацан як пацан. Порядний, одним словом. Музикою займається, на піаніно грає, іноземні мови там різні вивчає, книжки читає якісь ідіотські – казки з поганим кінцем йому, ач, подобаються. Зате на турніку два рази підтягнутися не може і у футбол грати зовсім не вміє. По м’ячу ногою влучити – це для нього перша проблема. А коли при ньому починають про дівчаток, то він аж весь шаріється, неначе не знає, звідки діти беруться. Ну, а якщо щиро казати, то він розумний, страшенно розумний – правда, правда! Що не спитай, про все відповість, навіть про таке, чого ми ще й не проходили. А на уроки німецької мови йому й зовсім дозволяють не ходити.
– Ось як? Це чому?
– Та тому що він по-німецькому більше за нашу вчительку знає. Недаремно ж у нас усі сміються: наш Карік, мовляв, хоч і карлик, а голова в нього, як у Ейнштейна. Марина Павлівна його боїться, бо він по дойчу краще, ніж ми з тобою  по-українськи, шпрехає, а вона його зовсім ніхт ферштейн, от і відпускає його зі своїх уроків, щоб інші не помітили, що вона в німецькій мові, як порося в помаранчах. Тільки ми все ж таки помічаємо, не сліпі ж!
– Ясно! – реготнув Валерко. – От бачиш, скільки всього корисного можна про людину почути, якщо спитати Васюка Слободенка! Але хто ж у вашого старости все ж таки гроші свиснув? Щось ти мені про це поки що нічого не сказав.
– А ти сам хіба не в курсі? – здивовано звів на нього очі хлопчак. – Я думав, ти знаєш…
– А звідкіля мені знати?
– Та бре-ешеш ти все!
– Слово честі, не брешу! Ну, хто свиснув?
– А якщо ти тут не при чому, то навіщо тобі й знати?
– Ти мені баки не забивай! Відповідай до пуття!
– Ага-а, я скажу, а мені потім по карку…
– А за пару цигарок скажеш?
Васюк насупився, закусивши нижню губу, помовчав хвилинку, обдумуючи привабливу пропозицію, а тоді гірко зітхнув і промовив:
– Льов Льович це.
– Льов Льович? – перепитав Валерко. – Хм… А я думав, він порозумнішав, малюків трусити перестав.
– Та йому гроші нащось потрібні були, – пояснив Васюк. – В карти він програв, чи що… А тут йому саме й шепнули про Каріків портфель.
– Хто шепнув? Не ти?
– Та ні-і, мене це не стосується! Чого я? – злякано закліпав очима Васюк. 
– Добре, вірю, – Валерко дістав з кишені свого піджака дві цигарки з п’яті, що залишилися в нього ще з минулого тижня, і крадькома, щоб ніхто зайвий не бачив, засунув їх до кишені Васюкових брюк. – На, заробив!
– Дай ще одну – скажу, хто шепнув, – запропонував заповзятливий хлопчак.
– Не обов’язково, – хмурно відповів Валерко. – Ох, і продажна ж ти душа, Васюче! Такий маленький, а вже таке гімно! За тютюн маму рідну продаси.
– А чого я?.. – знову закліпав Васюк, не розуміючи, чим не догодив Валеркові.
– А нічого! – Валерко відштовхнув його від себе. – Щезни! Ну, йди, гуляй!
Васюк усміхнувся, відбіг на безпечну відстань і, зупинившись, здаля показав Валеркові свій тонкий малиновий язик.