Витер над тыхым мистом. Новела 1-8

8.
 
– Куди це ти так наряджаєшся? – здивовано спитав батько, убачивши, що Валерко вдягнув чисту сорочку, пов’язав краватку і виймає з шафи новий, тільки два чи три рази ношений темно-сірий костюм. – На побачення, чи що?
– Майже, – усміхнувся Валерко. – Мене в гості запросили.
– В гості? Дівчинка, напевно, яка-небудь?
– Ні, хлопчик.
– Жаль. І коли ти тільки подружку собі знайдеш? Я в твоєму віці вже перший донжуан у районі був, а ти все якось побоюєшся. Слухай, а в тебе із цим самим… ну, тобто в сексуальній сфері все до пуття?
– Абсолютно, – знизав плечима ображений Валерко. – Просто мене від сучасних дівок нудить.
– Ну-у, сине! Чого це іще – нудить? Це, друже мій, все комплекси. Дівки, мій милий, вони в усі епохи однакові, хоч тепер, хоч тисячу років назад, тільки вдягаються по-різному.
Валерко промовчав.
– А що, в друга твого день народження? – спитав батько після недовгої паузи.
Валерко невиразно мугикнув.
– Люблю дні народження, – сказав батько, – тільки не свої, в чужі.
– Чому ж так? – поцікавився Валерко.
– Ну, як же ти не розумієш! По-перше, у свій день народження треба самому й гостей пригощати.
– А-а, ясно. А по-друге?
– А по-друге, – зітхнув батько, –  у цей день усі постійно нагадують тобі, що ти вже давно не молодий…
На це Валерко не знайшов, що сказати. Він швидко вдягнув костюм, черевики, оглянув себе в дзеркалі і, вдоволений своїм зовнішнім виглядом, накинув на плечі куртку і вийшов з квартири.
Стояв некрасивий хмарний день середини жовтня. Чорний асфальт під ногами був покритий великими калюжами, які весь час доводилось обходити або перестрибувати. Валерко збочив з тротуару і ввійшов у парк. Там, на довгих малолюдних алеях, гірко пахло облетілим листям та пожовклою травою. Горобці брунатними пухнатими кульками сиділи на голих гілках і здавались їхньою невіддільною часткою, неначе отак, від природи, й росли на деревах, мов яблука. Ходив літній парковий сторож у старенькій чорній фуфайці, човгав по асфальту мітлою і щось тихо бурчав собі під носа – напевно, лаяв тополі з кленами за те, що вони так рясно насмітили на алеях своїм різнобарвним листям. Якась стара баба задумалась над брудною мокрою лавкою: присісти чи не присісти? – потім зітхнула, махнула рукою й пішла собі далі. Бездомна кішка, сховавшись за кущами шипшини, на когось напружено чатувала. Високий, інтелігентний з вигляду дід у довгополому старомодному пальті та капелюсі кришив хліб голубам, що метушились біля його ніг. Кричали маленькі діти – старалися перелізти через високу огорожу танцмайданчика…
Усе це машинально примічав Валерко, задумливо ідучи парком. Він вийшов з дому у чудовому настрої, але, чим дальше йшов, тим тяжче ставало в нього на душі.
«Адже Карік не знає, що я другорічник і хуліган.., – думав хлопець. –  Якби знав, то, напевно, ніколи не запросив би мене в гості… Треба мені буде сьогодні йому обов’язково про все розповісти, щоб потім він не мусив розчаровуватися… Другорічник! Хм… Яке ідіотське слово! Ось незабаром настане зима, а там і не помітиш, як надійде весна та літо… На четвертий рік мене в сьомому класі вже, певна річ, не залишать. Напишуть довідку, що прослухав курс восьмилітньої школи, та й викинуть у ПТУ… То й нехай, так навіть краще. Стану слюсарем, як батько».
Одначе насправді Валерко зовсім не хотів ставати слюсарем.
Дім, у якому мешкав Карік, був зовсім невеликий, триповерховий, і мав усього два під’їзди. Один його фасад дивився  прямо в парк, другий – у маленький квадратний двір, куди виходили ще два таких же доми.  Валерко знав, що раніше, ще в п’ятдесятих роках, майже весь Білослав складався з отаких будиночків, але потім їх, в основному, знесли й побудували нові багатоповерхові мікрорайони, а ті доми, що й досі залишилися цілими, ховались тепер у тихих  міських куточках, на вузеньких вуличках, мало кому помітні за густими деревами.
Швидко відшукавши потрібний дім, Валерко довго стояв перед його під’їздом, гадаючи, чи не краще буде повернути назад, поки не пізно. Йому, другорічнику та хуліганові, йти в гості у порядну родину?..  Але врешті-решт він усе-таки наважився, ввійшов до під’їзду і став підніматися по сходах на третій поверх.
Перед брунатними фарбованими дверима з номером дев’ять він довго не насмілювався простягти руку й натиснути на зелену маленьку кнопку дзвінка на одвірку. Йому здавалось, що, якщо він це зробить, то переступить якусь невидиму й майже містичну грань, за якою залишиться все його дотеперішнє життя з усіма його плюсами та мінусами і почнеться нове, цілком невідоме існування, зумовлене незвичними реаліями, а дороги назад уже не буде. Звичайно ж, це була лише ілюзія, однак вона доволі цупко тримала хлопця в своїх обіймах, і щоб вивільнитись із них, він мусив докласти всіх зусиль своєї душі, і, коли нарешті пролунав дзвінок, Валерко аж якось не повірив, що це й дійсно сталося.