ДОЩ

Їм догоряти лиш з осінніми кострами,
як ніжність слів, яких і не сказати вже,
що словом  неможливо передати,
а є лиш те, що кожен свято береже.

Німота, де терпіння й ласки ніжний трунок
і є мовчання – тиша, звук і рідні імена,
прощення передсмертне і останній порятунок,
а ще звідтіль холодна постає стіна.

І краплі тихо в вікна б'ються, б'ються,
і дощ іде мовчанню тому навпаки,
вони ідуть, щоби не повернутись,
а дощ ... він, ніби змах легкий руки,

Нехай у шибку злива тарабанить,
й остання хризантема відцвіла в саду,
і сиві огортають землю вже тумани –
надіюсь і чекаю, і пишу, і жду.

Нехай вже кров порядком охолола,
і немочі не в змозі вже перелічить -
я дякую за все, що було, за тепло і холод,
я дякую за все, що є, за кожну мить.

До тріски вимок завіконний Всесвіт,
куняє у дворі п'яничка під грибком,
і відчуття, - для кари небо скресло,
шмагає землю, шкварить ніби канчуком.

Переживаю не занадто, хоч і винуватий -
а в чому винен, знає Бог, усім – своє,
потоп благословляю, за гріхи відплату,
що був колись, і той потоп, що нині є.

По вікнам злива тарабанить,
гне до землі і відмиває від біди,
та, перше, ніж мене не стане,
я напишу ще віршик не один.

А доля все дала і в чомусь обманула,
та не набридло ще мені життя моє,
я вдячний їй за все, що було,
і дякую за все, що є.