Витер над тыхым мистом. Новела 2-3

3.

Удвох вони вийшли зі школи і зупинилися на широкому засніженому ганку, навкруг якого шумливими веселими групками  бігали одягнені в шерстяні тренувальні костюмчики та шапочки малюки-першокласники, виведені своєю вчителькою на урок фізкультури і чомусь покинуті нею напризволяще.
Карік, який у своїй шубці шоколадного кольору, такій же хутряній шапці та пушистих чоботях а-ля унти був чимось похожий на вайлуватого мохнатого мультяшного ведмежатка, поставив портфель на сніг перед собою, дістав з кишень червоні плетені рукавички і, натягуючи їх, подивився на Валерка. Той саме в цю мить чисто машинально застромив руку під куртку, щоб вийняти цигарки, але, перехопивши погляд хлопчика, схаменувся й не вийняв, а тільки щільніше стулив полки куртки і поправив шарф на шиї.
Відтоді як Валерко вирішив кинути курити, його характер постійно перевірявся на силу волі і поки що досить успішно витримував цю перевірку. Певна річ, людині, яка пристрастилася до тютюнцю в шестилітньому віці, абсолютно неможливо було тепер просто так взяти й раз назавжди відмовитись від цигарки. Валерко це добре розумів і тому не став ламати себе через коліно. Він, мов незабутній і вічно живий Ілліч, пішов іншим шляхом – дав сам собі слово, що ніколи, при жодних умовах не дозволить собі закурити в присутності Каріка. Неухильне тримання цього слова відразу ж привело до різкого скорочення кількості використаних цигарок, тому що із Каріком Валерко не розставався майже цілий день, не тільки в школі, а й після уроків. Звісно ж, перші часи хлопцеві було доволі тяжко жити без нікотину – отруєний організм постійно й наполегливо вимагав свою дозу, одначе поступово Валерко на велику свою радість став помічати, що потяг до цигарки в нього явно зменшується і майже зовсім зникає, коли він смокче яку-небудь цукерку або що-небудь жує. От і тепер він дістав з кишені іриску, розгорнув, кинув собі до рота, дістав другу й простяг Карікові:
– Хочеш?
– Ні, – той заперечно похитав головою, взяв портфель і легко побіг з ганка. Валерко спустився слідом за ним.
Вони вийшли за шкільну огорожу, хвилинку постояли перед світлофором, чекаючи на зелений сигнал, потім перейшли через широку вулицю і навпростець, дворами, добро відомим їм маршрутом неспішно потупали у напрямку до Карікового дому.
Хоча сонце й світило ясно на безхмарному блакитному небі, було доволі-таки холодно – тиснув бадьорий лютневий морозець, від якого сніг під ногами весело рипів. У дворах було тихо й майже зовсім безлюдно, як це завжди буває в середині будня, коли всі дорослі на роботі, а діти в школі. Тільки де-не-де можна було убачити кількох дошкільнят, які під пильним наглядом своїх бабусь ліпили сніговиків, самі, мов ті сніговики, з ніг до голови в снігу.
– Ти чого такий задумливий? – спитав Валерко, оглянувши мовчазного Каріка, який ішов, весь час дивлячись собі під ноги.
– Та так… – відповів той, знизавши плечима, і раптом спитав, звівши на хлопця очі: – Валеро, скажи: я боягуз?
– Чо-го?! – Валерко якось аж підстрибнув від подиву. – Хто боягуз?
– Я.
– Що значить боягуз?
– Ну, те й значить…
– Послухай, що за вигадка? Ти про що?
– Та я про вожатого там, у їдальні.
– А що з ним, в біса, таке?
– Ну, він же тебе ображав, а я навіть не заступився…
– Як це – не заступився? Ти ж йому сказав, що ти мій друг!
– Та хіба ж це називається заступитися!..
– Саме так воно й називається.
– Ні, я так не думаю, – переривисто зітхнув Карік і низько-низько опустив голову, неначе вона в нього раптом зробилася дуже важкою і не могла триматися прямо.
– Послухай, – Валерко поклав руку йому на плече. – І за що ти себе так лаєш, я не розумію! Взагалі, це зовсім не твоє діло – за мене заступатися. Заступатися повинен старший за молодшого, дужий за слабкого, а не навпаки.
– Неправда, – відповів Карік затято. – Моя бабуся каже, що в дружбі нічого від віку не залежить і в біді навіть молодший і слабкий може порятувати старшого та дужого.
– Ну, в принципі, напевно, це так і є, та тільки все це вже романтика з Олександра Гріна, а нам треба бути реалістами. І, як реаліст, я не хочу, щоб ти ліз не в своє діло і псував собі характеристику через якогось там Владю Довгого. Ні тобі, ні мені користі від цього не буде, неприємності самі.
– Але я ж злякався його! – вигукнув Карік у розпачі. – Злякався, значить, боягуз!
– А де ти бачив людину, яка нічого не боїться? Таких на світі немає. Кожен чого-небудь боїться, братку ти мій. Деякі, наприклад, страхаються в пустій кімнаті самі залишатися, а деякі падають непритомні, тільки-но де-небудь мишу убачать. То що ж, вони всі – боягузи?
– Ну, це зовсім не те… – промовив Карік смутно. – Це така хвороба є, фобія називається. А я без хвороби, просто так злякався.
– Каріку! Мила ти моя людинко! – Валерко за плече притягнув хлопчика до себе. – То що ж, ти тепер до кінця днів своїх собі цього страху не простиш?
– Прощу… – зітхнув хлопчик, – але тільки тоді, коли сам собі докажу, що я не боягуз!
– Ну, ти того, не видумуй! – стривожено нахилився до нього Валерко. – Тільки цього мені й бракувало, щоб ти який-небудь подвиг вчинив! Не смій, чуєш, не смій! А то я відразу твоїй бабусі про все розповім, нехай вона сама тобою займається.
– Валеро, та ти що! – Карік здивовано зупинився і подивився на хлопця своїми чарівними, чесними до самого дна очима. – Ну, чого ти? Я ж не збираюся з покрівлі стрибати!
І він усміхнувся так зворушливо, що Валеркові чомусь захотілося заплакати.
– І за те спасибі… – пробурчав він і рушив далі, глибоко засунувши руки в кишені своєї куртки.
– Валеро! – Карік наздогнав його й пішов рядом. – Ну, ти що, розсердився на мене? Валеро, ну я ж нічого такого не хотів…
– Та не розсердився я! – відповів Валерко, не дивлячись на нього. – Просто я дуже добре знаю, на що спроможні маленькі романтичні хлопчики, які начиталися Вальтера Скота та Проспера Меріме. Я сам у твоєму віці був майже таким же.
– Валеро, ну, прости мені! – Карік біг, стараючись заглянути йому у вічі. – Я тебе налякав, так?
– Ще б не налякав!
– Та я ж не знав, що ти про таке подумаєш!
– Каріку! – Валерко зупинився і, за плечі повернувши хлопчика лицем до себе, низько нахилився до нього. – Зрозумій тільки одне, маленький ти мій: я люблю тебе і до смерті боюся, що з тобою може статися щось погане! Обіцяй мені, що ти викинеш з голови цю недоречну думку про боягуза і ніколи не зробиш нічого такого, що могло б заподіяти тобі яку-небудь шкоду. Обіцяєш?
– Обіцяю, – кивнув Карік і раптом, простягши руку, ласкаво погладив хлопця рукавичкою по щоці. – Я тебе теж люблю, Валеро.
Ці останні слова та несподіваний ніжний дотик мов окропом на Валерка плеснули. Він розпрямився, деякий час стояв, цілком приголомшений, а тоді повільно рушив уперед. Він був упевнений, що досі ніхто ніколи по-справжньому його не любив: ні батько, ні мати, ні вчителі в школі, ні кореша, ні хто інший. І отепер раптом з’ясувалося, що його люблять, що він комусь потрібний і не байдужий. Так, оцьому маленькому, тендітному, гарненькому єврейчику Карікові він потрібний, цьому вундеркінду, цьому ніжному малюкові, який, по суті, є таким же нещасним і самітним, як і він сам, Валерко Перепупок…
– Про що ти думаєш, Валеро? – спитав хлопчик, обережно доторкнувшись до його ліктя.
– Про нас з тобою, – відповів Валерко, схаменувшись. – А ти?
– А я все про твою двійку з німецької мови.
– Пхи! – пирхнув хлопець. – От дивак! Знайшов, про що думати! Я сам про неї вже давно забув, а ти…
– А я не забув, – Карік серйозно подивився на нього. – Це несправедливо – ставити людині двійку за правильно виконане завдання.
– Справедливо, несправедливо – яка тепер різниця? – махнув рукою Валерко. – Тим більше що, якщо подумати, то я й сам винуватий у тому, що ніхто не вірить у мою чесність.
– Чому винуватий?
– Тому що свого часу зробив усе можливе, щоб втратити довіру вчителів. Скільки разів бувало раніше так, що я переписував домашні завдання у якого-небудь однокласника, що встигає, а потім із піною на губах присягався, що виконав усе абсолютно самостійно. Спочатку мені вірили, а потім зрозуміли, що я просто нахабний брехун, і перестали вірити. Так мені, взагалі, і треба.
– Але все-таки, – промовив Карік після довгої паузи, – хай навіть так, але Марина Павлівна все-таки зробила неправильно, так зразу поставивши тобі двійку.
– Я б на її місці, напевно, зробив би так само, – зітхнув Валерко.
– Адже спочатку треба було розібратися в усьому як слід!
– У чому розібратися?
– Ну як же! Адже можна дуже просто перевірити, списав ти чи ні.
– Як же ти перевіриш?
– Марині Павлівні просто треба було викликати тебе до дошки або лишити тебе після уроків і задати одне-два питання по виконаних вправах. Якби ти списав, ти б нічого не спромігся відповісти, тому що, коли людина просто переписує, знань у неї від цього не добавляється, особливо в такій справі, як німецька мова. Ну, а якби ти почав відповідати, то це вже само по собі свідчило б про те, що ти дещо розумієш, а значить, і вправу, очевидно, виконав сам.
– Хм… – усміхнувся Валерко, уважно вислухавши цей монолог Каріка. – Напевно, ти маєш рацію, і Марина Павлівна, звичайно ж, могла б так зробити, та тільки… тільки це не в її характері.
– А що як попрохати її, щоб вона все-таки перевірила тебе і виправила твою двійку?
– Думаєш, вона згодиться? Хіба ти її не знаєш? Вона ж дубинноголова, як поміщиця Коробочка, їй нічого не докажеш.
– Але можна ж попробувати…
– Не буду я пробувати, – рішучо сказав Валерко. – Запобігати тут іще перед кожною куркою, оцінку випрошувати… Двійка так двійка – мені від цього ні холодно, ні жарко. А на німецьку мову я, напевно, скоро зовсім ходити перестану.
– Ой, що ти, не треба! – злякався Карік. – Ходи обов’язково!
– А навіщо? Двійку я й так одержати можу, заочно.
– Та не в цьому ж річ! Якщо ти перестанеш ходити на німецьку мову, Марина Павлівна подумає, що ти сам признаєшся в тому, що ти нікчемна особа. А от якщо ти регулярно відвідуватимеш її уроки та ще й, може, відповідатимеш з місця, то тоді вона убачить, що ти все-таки дещо знаєш і тобі можна довіряти.
– Хитромудрий ти єврей, Каріку! – усміхнувся Валерко. – Дивись, під твоїм впливом я, чого доброго, ще й взірцевим учнем стану!
– А що? І стань!
– Та ні, пізно мені вже у пристойні хлопчики записуватись. Раніше, от іще рік назад, можна було б, а тепер…
– А чому тепер не можна?
– Та тому що я сьогодні в школі, завтра – ні… Тепер мені вже про фах думати треба, про майбутнє доросле життя. Тепер для мене головне питання – куди після школи, а не як виправити двійку з німецької мови…
– А куди ти хочеш після школи?
– Куди я хочу, туди мене не візьмуть, а все знову ж від того, що сам винуватий. Отже, одна мені дорога – до ПТУ, слюсарем, як батько: крани водопровідні, батареї ремонтувати, унітази чистити… – Валерко помовчав трохи, а тоді спитав: – А ти сам де думаєш вчитися після школи?
– Напевно, у моєму віці про це говорити ще зарано, – промовив Карік.
– Ну, чому ж зарано? Є ж у тебе яка-небудь мрія? 
– Та є, певна річ. Тільки все це, напевно, може здатися дуже смішним… – Карік замовк на якусь хвилину, наче збираючись з думками, а тоді продовжував: – Знаєш, мені б дуже хотілося піти до якого-небудь доброго медичного інституту в Києві, а ще краще в Москві, стати там видатним лікарем, а потім поїхати працювати куди-небудь до Африки, як доктор Швейцер.
– До Африки? – здивовано перепитав Валерко. – Чому саме до Африки?
– Тому що там всі люди живуть дуже погано й бідно, постійно хворіють, а лікувати їх нікому, – пояснив хлопчик.
Валерко закліпав на нього очима. Він ніколи не чекав від Каріка таких слів і тепер абсолютно збентежився, раптом дізнавшись, що цей дев’ятирічний хлопчик задумується над такими проблемами, як життя людей в Африці, і носить у душі таку, м’яко кажучи, незвичайну мрію.
– Отже, – повільно промовив Валерко, – ти хотів би відмовитись від усього, що маєш, поїхати до Африки, залізти там у джунглі, жити в наметі, їсти сирих ящірок і лікувати аборигенів, які навіть умиватися не вміють?
– Я ж казав, що це може здатися смішним… – зітхнув Карік і опустив очі.
– Та Бог з тобою, хіба ж я сміюся! – вигукнув Валерко палко. – Каріку, милий, я ж захоплююся тобою! Ти, ти… Я ніколи не думав, що ти такий!
Хлопчик подивився на нього і, зрозумівши, що друг не жартує, щасливо усміхнувся.
– А ось коли я бабусі це сказав, – промовив він, – вона на мене руками замахала. І думати, каже, не смій!
– Правильно! І я тобі так само скажу! – відповів Валерко і, перехопивши здивований погляд хлопчика, пояснив: – Ти найкраща людина, яку я тільки зустрічав у житті, Каріку. Найкраща, але все-таки романтик. От скажи, де ти про цього доктора вичитав?
– У «Всесвітній енциклопедії».
– Отож! А ти подумав, що твій доктор там, у джунглях, не тільки людей лікував і сирих ящірок їв, а ще й, напевно, захищався від тигрів та левів.
– Тигри в Африці не живуть…
– Зате леви живуть, а хрін від редьки не кращий. А що якби ці леви його з’їли?
– Адже не з’їли…
– А тебе можуть! Та й взагалі, ти ж мені щойно обіцяв, що ніяких подвигів! Забув?
– Та ні, не забув… Але тоді я вже буду не дитина…
– А мені яка різниця? Ти думаєш, якщо ти будеш не дитина, я тебе менше любитиму? Та й навіщо тобі їхати до цієї Африки? Для доброго лікаря і в нашій державі бардака навалом!
– А ти думаєш, я зможу стати добрим лікарем?
– Жодного сумніву не маю!
– Як доктор Швейцер?
– Та дався тобі той доктор! Ти ще кращим лікарем будеш! – сказав Валерко упевнено, хоч і не чув ніколи раніше про доктора Швейцера.
– Ну, кращим… Йому ж Нобелівську премію дали…
– Хтозна, може, й тобі дадуть. Ти єврей, Каріку, а якщо єврей стає лікарем, то це обов’язково геніальний лікар! От і доктор Швейцер твій, він же також, міркуючи з прізвища, єврей був.
– Не знаю, може, й єврей… – усміхнувся Карік і вдячно подивився на свого друга. – Щоправда, кажуть, що німець… – І додав, помовчавши: – Не поїду я до Африки. Тут ти маєш рацію: нам би із своїми, тутешніми бідами та проблемами впоратись!