Инвалиды, живущие в интернате, почти безправны

       «Село Очеретянки. Будинок-пристарілих. Кухар варить їсти, нянечки прибирають. Тиша. Благодать. Життя, тутечки в інтернаті, ніби десь на курорті.
               


       «Село Очеретянки. Будинок-пристарілих. Щозими ми тут, у державнім  інтернаті,     страждаємо від  холоду.  Уявіть  собі: тоді, коли надворі лютували  морози, в моїй кімнаті, температура не піднімалася вище  ніж 14С.  Я    спала одягнена, закутана. Біля вікна, з-під рам протягає.  Батареї холодні. Не зважаючи на те, що у нашому БП, є своє котельня, тутечки, в інтернаті, гарячу  воду економлять. «Кип’яток», яким можна помитися, стоячи під душем,  дають тільки 2-3 години вдень.   Той  обігрівач, який мені подарували тутешні християни-баптисти, медичка, яка буцімто боїться, що  електропроводка не витримає, забрала. Тутечки, в інтернаті , нас (стариків та калік) годують пісною недовареною перловою кашею. Взимку  тут, у богадільні, частенько  вимикають «світло»,  Мені здається:хтось це робить навмисно, адже поруч, з тих сусідніх домівках, де, вечеряють   стомлені сільські жителі, можна почути магнітофон або ті новини, які голосно  читає телевізійний диктор.Коли старики почали масово жалітися колишнього директора звільнили.  призначили нову    - Євгенію Анатоліївну.  Ця (усміхнена, привітна) лисиця  ремонт подекуди зробила, пластикові вікна поставила. Але, коли минуло три місяці, в інтернаті знову стало голодно і холодно. Відповідаючи на наші запитання директор  Євгенія, єхидно посміхаючись, знову заявила: «У Банку грошей на нашому рахунку немає, Тому нам  треба економити». Я була тоді розпачі. Я знову написали скаргу в Київ  На жаль, міністр соц-політики прислав мій лист назад, у село Очеретянки.  І що тут, у богадільні, почалося!  Євгенія Анатоліївна наказала зібрати старих та каліку вестибюлі інтернату.   Я    дуже не    хотіла йти на    ці збори, просила, щоб мені дозволили залишитися у    себе в    кімнаті через те, що я тоді погано себе почувала.  Мене виволокли силою з    ліжку, добре, що хоч халат дали надіти.  Прочитавши наш лист уголос, директор Інтернету обзивала мене  скаржницею,  неосвіченою людиною  людьми. Одна нянечка навіть сказала: «Сама собі навіть труси  не    може надіти, а листи міністру пише!» Я навмисно мовчала  Я не сказала,  що тоді, коли ненечка приходить на роботу напідпитку, мені самій витягувати з-під лежачої старушки обписані пелюшки. Я, Таня ГУДКОВА, не хотіла сваритися із санітаркою. Я розуміла: керівник державного закладу закритого  типу скоро накиває п’ятами у свій чий кабінет, а нянечка, взявши швабру, прийде в мою кімнату,  щоб помити підлогу  Я свідомо там, на  зборах, не говорила, про те що сама можу їсти, вмиваюся, розчісуюся. Який сенс сваритися?»     .

Село Очеретянка. Буд-стар. Журналіст Марія Василиленко, котру якось одного разу газета «Факти» направила сюди, в інтернат, написала: «Ми  не один раз публікували матеріали про фізично немічних людей, яким вдалося стати успішними, затребуваними, знаменитими. На жаль, таких одиниці. І дуже шкода, що тоді, коли наші параолімпійці своїми успіхами дивують весь світ,  переважна більшість  ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ в Україні продовжують залишатися фактично безправними. Особливо страждають ті  інваліди, які змушені в інтернатах…  влачіть жалкоє существованіє…»