Видбыванисть. Глава 1-2

ВІДБИВАНІСТЬ

повість

Но зеркала приставлены к поступкам –
К тебе вернется то, что совершил.

(Із пісні)

1.


Валентин натрапив на Буренцова абсолютно випадково, коли пізно ввечері, за звичаєм своїм, зайшов у маленький і доволі смердючий шинок з ідіотською назвою «Здоровенне барило». Просто «велике барило», очевидно, не вдовольняло власника шинка – масштаб, либонь, не відповідав його амбіціям. Зате слово «величезне» сяяло над входом потужними яскраво-червоними неоновими літерами, а трішки нижче фосфоресціював ще один, менший напис – він оповіщав відвідувачів, що шинок відчинено цілодобово.
Буренцов сидів у темному куті – сам один за столиком – і тужив над недопитою склянкою горілки. Був він уже на чималому підпитку, вигляд мав визивний і пом’ятий, жорстке триколірне жовто-біло-каштанове волосся його – не фарбоване, а від природи таке – було розкошлачене, брудно-сірий піджак розстебнутий, краватка – на бік.
Не скажеш, що Валентин дуже зрадів, убачивши Буренцова: характер у того був надокучливий, а на підпитку й зовсім псувався. Проте уникнути зустрічі було ніяк неможливо – Буренцов уже помітив Валентина й почав сумно всміхатися, начебто кажучи всім своїм виглядом: «Я, звичайно ж, розумію, що ти мною гидуєш, але, нічого не вдієш, така я людина!»
Взявши собі кухоль пива, Валентин виконав складний маневр між патлатими юнаками, що вистрибували під якусь дику музику, і опустився за столик Буренцова.
– Ти де так довго пропадав? – спитав він, не вітаючись.
– У різних місцях, – відповідав Буренцов з кислою усмішкою. – Навідував, наприклад, свою тітку в Києві. У неї старечий маразм, але баба вона ще міцна. Мене переживе.
Він взяв недопиту склянку, понюхав її, зморщився і випив із словами:
– За твоє здоров’я, брате й колего!
Валентин теж ковтнув пива з кухля. З Буренцовим вони не бачилися майже місяць, і Валентин не без підстави підозрював, що той до жодної тітки не їздив, а просто пірнув у черговий запій і, напевно, знову потрапив на п’ятнадцять діб за яку-небудь п’яну бійку.
– Ну, а ти що робив весь цей час? – поцікавився Буренцов, виливаючи собі в склянку залишок з пляшки.
– Я? – знизав плечима Валентин. – У мене все як і раніше.
– При грошах?
– А тобі треба?
– Червонець. Я верну, слово честі!
– Не дам, – сказав Валентин байдужно.
– Скупердяй, – зітхнув Буренцов, а втім без особливого розчарування. Він і сам знав, що Валентин йому не дасть. Осушив склянку і, пригнувшись до столу, подивився на співбесідника знизу: – Ти Вольдемара пам’ятаєш?
– Якого ще, в біса, Вольдемара?
– Ну, Вольдемара, того самого. Забувся, чи що? Ну, Вовку Гуляка.
– Якого ще Гуляка?
– Тьху ти, лишенько! – засмутився Буренцов. – Та ти що, правда не пам’ятаєш? Гуляк, художник. Ми ж з ним разом вчилися, він на два курси старший від нас був. Кремезний такий, в окулярах.
Валентин нахмурився, пригадуючи. Його пам’ять ворухнула якісь тьмяні, нечіткі образи, але вони тут же щезли, не збудивши емоцій.
– Не пам’ятаю. Давно було, – зітхнув він. – Адже років з п’ятнадцять уже. За радянською владою ще вчилися. А чого ти раптом про нього заговорив?
– Вмер він, – пояснив Буренцов порожній пляшці, тримаючи її перед собою і розглядаючи проти світла. – Повісився. Три дні назад. Я щойно з похорону. – Поклав пляшку на бік і, меланхолійно качаючи її долонею по стільниці, сумовито продовжував: – Я листа одержав дивного. Мені його у поштову скриньку підкинули. У конверті – Вовкова фотографія і три рядки на машинці: ця людина, мовляв, вмерла, похорон відбудеться тоді й тоді, пильне прохання обов’язково бути. Знав би, що тебе зустріну, то показав би тобі фотку. Може, ти хоч тоді б Вовку згадав...
Підперши щоку правою рукою, він подивився на Валентина мутними очима, що, треба думати, повинно було означати німий докір.
– А чого він повісився-то? – спитав Валентин.
– Люди здебільшого від життя вішаються, – відповів Буренцов мудро.
– А він що, дуже кепсько жив?
– Як він жив – я не знаю. Ми з ним уже роки із три не зустрічались. Мені Васька Брагинський розповідав. Ваську-то принаймні ти пам’ятаєш?
Ваську Валентин пам’ятав і кивнув ствердно.
– Ми з Ваською на похороні спікались, – вів далі Буренцов. – Отже він розповідав, що останнім часом Гуляк працював сторожем  у якомусь рибгоспі. Тільки його звідтіля витурили з шумом.
– За що?
– Він у басейн заліз. До коропів та сазанчиків.
– Крав, чи що?
– Та де ж пак! Якби він вмів красти, то жив би, як люди, і вішатися було б не треба. Ні, він по-іншому. Він вдягнув водолазну маску і пірнув у басейн без штанів, голяком тобто. Уявляєш! А рибок-то там, сам розумієш, ого-го, сила-силенна! От він і плавав у самісінькій гущі, сазанчиків голим гузном забавляв. Ну, а відтак його застукали та й вигнали.
– А на біса йому це було треба? Він що, божевільний?
– Усі художники трішки божевільні, – сумно похитав головою Буренцов. – Кажуть, що, коли його витягли з басейна, він був майже нетямний і все репетував, що в нього відняли відбиття.
– А сазани тут при чім?
– Уявлення не маю. Нам, грішним, ніколи не збагнути рушійних мотивів генія.
– А Вовка був геній?
– Атож! Тут можеш мені повірити. Я бачив його графіку – це, я тобі скажу, не абищо. Тепер, напевно, усе це пропаде даремно. Отак ось, брате мій і колего, не шанує геніїв наша з тобою батьківщина. От ти його забув, і інші його забули, через це й похорон у нього вийшов такий…
– Який?
– Скромний. Всього осіб із десять і було. Мати його старенька від горя знепритомніла…
Буренцов замовк, уважно розглядаючи брудні нігті на своїх струнких, музикантських пальцях.
– А своєї родини у Вовки не було? – спитав Валентин. – Він що, парубком умер?
Буренцов кивнув і раптом, неначе згадавши про щось, п’яненько захихикав:
– А знаєш, сазани-то його покусали! А ти як думав! Рибки, вони, брате, істоти кусючі, особливо якщо їх кілька тисяч. Вовка весь у синцях був, коли його витягли. У лікарні два тижні пролежав, уявляєш! Дивуюсь просто: як вони йому чоловічу гідність не відгризли! За своєю власною дурістю спадщину втратив би, хи-хи-хи!..

2.

  Додому Валентин вернувся опівночі – втомлений і не в гуморі. Розмова з п’яним Буренцовим неприємно роздратувала його нерви. І думка про самовбивцю Гуляка чомусь невідчепно крутилась у голові. Валентин напружував пам’ять, намагаючись пригадати обличчя Вольдемара, але всі зусилля були марні. Він пам’ятав практично всіх своїх колишніх співкурсників, навіть тих, із ким не був близько знайомим, а просто зустрічався і здоровкався в університетських коридорах, але обличчя Гуляка було начебто густо закреслено в його спогадах чорною тушшю – зринав лише якийсь невиразний силует понурого кремезного чоловіка в окулярах і з недопалком «Польоту», що вічно стирчав із куточка його презирливих губ.
Вдома Валентин заліз у шафу і відшукав альбом із старими фотографіями. Там знайшлось чимало цікавих знімків, у тому числі і знімок випускного курсу, на якому Валентинові було двадцять три роки. Він стояв у другому ряду, п’ятий зліва, а рядом з ним – чарівна блондинка Лілечка Махова, з якою в нього був невеличкий, але дуже емоційний і красивий роман. Фотографію Вольдемара проте відшукати так і не вдалось, хоча Валентин, в юності сам завзятий фотограф, знімав в університеті ледь не кожного зустрічного.
Махнувши рукою на пошуки, Валентин сховав альбом і, підійшовши до телефону, прослухав автовідповідач. Дзвінків сьогодні було небагато. Дзвонив редактор, вимагав статтю, замовлену ще тиждень назад. Дзвонила тьотя Люся і дбайливо питала, чи не хочеться Валечкові солоненьких огірків домашнього приготування. Потім був дзвінок від Борки Клюкіна, сестриного сина – цьому треба було дізнатися, якого роду в російській мові слово «тюль» – чоловічого чи жіночого. Борка писав вірші й хотів приримувати слово «тюль» до слова «июль», але не знав, як воно правильно відмінюється. Це було важливо, щоб не осоромитися перед однокласницею Наташкою, якій вірші й було присвячено. Всі ці дзвінки Валентин прослухав байдужно і вже хотів був остаточно занудьгувати, коли раптом черговий дзвінок привернув до себе його увагу.  «Валентине Миколовичу, – промовив стриманий м’який голос, який належав, безсумнівно, дуже юній дівчині, – я заходила до вас кілька разів, але вас не було вдома. Знайшла ваш телефон у довіднику. Якщо ви не проти, я завтра ще зайду, о шостій годині вечора. Мені обов’язково треба поговорити з вами про одного нашого спільного знайомого. Прошу вас бути вдома. До побачення. Спасибі».
«Отакої! – чмихнув Валентин, прослухавши запис. – Прошу бути вдома – та й по тому! Хоч би ім’я своє назвала для інтересу! Хотів би я знати, які в мене з нею можуть бути спільні знайомі…»
Чомусь знову ворухнулася думка про Вольдемара.
Валентин поморщився, вилаявши себе за те, що надто часто думає про людину, яку, по суті, зовсім не знає. Власне кажучи, яке йому діло до того, що якийсь там Вольдемар повісився! Але думки настійливо вертались до одного й того самого: «Відбиття… у мене відняли відбиття…». Чому так зачепилися за нього ці безглузді слова?