Видбыванисть. Глава 3

3.

Наступного дня вранці Валентин був у редакції.
Головний опізнювався, тобто затримувався. Чекаючи на нього у приймальні, Валентин весело теревенив з секретаркою Оленькою. Та, смішлива від природи, дзвінко реготала, коли-не-коли вигукуючи: «Ах, Валентине Миколовичу, який ви, далебі!». Валентин дивився на неї і в глибині душі їй заздрив: молодесенька, двадцять років, все життя попереду. А він? Невдовзі сорок стукне, а чого він у житті досяг? Рядовий журналіст, яких мільйони. Ось у зам-головного обіцяли перевести. Вже два роки як переводять… Чим тут похвалишся!
Головний вкотився у приймальну сердитим пирхаючим колобком, хрюкнув на секретарку, відразу ж обірвавши її безтурботний сміх, і, відмикаючи двері свого кабінету, кивнув Валентинові: заходь.
Кабінет був просторий і м’який. У ньому незнищенно пахло редакторським одеколоном – запах, якого багато хто із співробітників газети терпіти не міг.
– Де стаття? – без передмов спитав головний, займаючи своє місце за столом.
Валентин мовчки поклав перед ним теку, яку тримав під пахвою.
Головний розгорнув її, швидко пробіг очима глянцеві сторінки і непривітно кивнув:
– Гаразд. Сідай, не стовбич.
Валентин сів у велике пів крісло, витяг ноги. Головний дістав з кишені коробочку льодяників, кинув один льодяник собі в рота. Він не курив уже цілих два місяці і тому постійно що-небудь смоктав, особливо коли був не в гуморі.
– Хто тебе знову розпік? – поцікавився Валентин. – Засновники?
– Та ну їх до біса! – промовив головний і сердито розтер долонями своє пом’яте жовтувате обличчя хронічного печіночника. – Їх би самих змусити газету випускати, подивився б я на них!
Валентин вийняв із внутрішньої кишені піджака приготовлену ще напередодні заяву і в розгорнутому вигляді підсунув її по столу до головного.
– Що це? – спитав той.
– У відпустку хочу.
– Та ти що, сказивсь! Знайшов час!
– Дуже підхожий час. Початок липня.
– Я ж тобі казав, щоб ти до вересня не заїкався!
– Ну, а якщо я втомився й хочу до моря?
– Ані до якого моря ти не хочеш! Не знаю я тебе, чи що! – наче гарячий чайник, порснув редактор. – Так і так всю відпустку по нічних клубах тинятимешся! Не підпишу!
– Совісті в тебе немає, – зітхнув Валентин.
– А в тебе є? У самісінький розпал у відпустку просишся! Мені що, одному за всю редакцію пупа дерти?
Валентин мовчки забрав заяву і знову сховав у кишеню.
Редактор витер лисину носовою хусточкою і зробив ф-ф-уу, надувши щоки, як хом’як з мультфільму.
– Та й взагалі, – сказав він в’їдливо, – читачі чекають від тебе сенсаційних матеріалів, а ти мені тут якісь теплі слиньки розводиш. Не в твоєму це стилі. Що з тобою коїться?
– Я ж кажу, що втомився, – безбарвно відповів Валентин.
– Заторочив теж! Ми всі втомились! Ти думаєш, я, наприклад, як кінь здоровий?
Валентин промовчав – сперечатися не хотілось.
– Гаразд, – махнув рукою головний. – От відкопаєш мені справжню сенсацію – дам відпустку. Зрозумів?
– Чого ж тут не зрозуміти? – пробурчав Валентин і раптом, несподівано для самого себе, спитав: – Тобі ім’я Вольдемар Гуляк нічого не говорить?
– Редактор покліпав очима.
– Та начебто ні, – відповів він. – А хто це?
– Художник один. Невизнаний геній. Нещодавно повісився, вчора ховали. Ну, як тобі таке? Тягне на сенсацію?
– Зачекай-зачекай! – головний зморщив своє могутнє чоло. – Повісився, кажеш?
Валентин флегматично кивнув.
Головний повозився  в кріслі, вистромив нижню губу, що завжди було в нього ознакою серйозної зацікавленості.
– А ти знаєш, це може вийти! – сказав він. – Читачі люблять подібні речі. Художник-самовбивця – це завжди цікаво. Ти, я думаю, покрути цю тему. Ти ж це вмієш. З елементами психоаналізу для викриття глибинних причин. Ну і, звичайно ж, щоб було ясно, що бездушне суспільство закопало чергового Рафаеля. Словом, не мені тебе вчити. Покрути, а через тиждень мені доповіси. Тоді й про відпустку побалакаємо.