Видбыванисть. Глава 4-5

4.

Вийшовши з редакції, Валентин зненавидів себе.  Він сам не розумів, чому нав’язався головному із цим Вольдемаром. Хто яго за язик тягнув!  От і справді: не мала баба клопоту, то купила порося! Жодного бажання писати про самовбивцю у Валентина не було, але тепер уже не відкрутишся – доведеться йти до Буренцова або до Васьки й прохати, щоб вони познайомили його з родичами покійного Гуляка. Дідька йому в печінку! І треба ж було вляпатись на свою голову!..
На дворі дому сусідка тьотя Клава прогулювала свого пуделя, сірого й кучерявенького, мов баранчик. Песик впізнав Валентина і, радісно гавкнувши, попросився до нього, ставши на задні лапки і натягнувши поводок. Сусідка заусміхалась.
– Тут тебе, Валю, вчора якась дівчинка шукала, – повідомила вона, коли Валентин наблизився й повітався.
– Яка ще дівчинка?
– Та хто ж її знає! Уся така білесенька, струнка, красива дуже, років шістнадцяти, може. Кілька разів приходила, все питала, коли ти вернешся. А мені звідки ж знати! Я їй так і сказала, що не знаю.
Валентин кивнув у знак вдячності і втомлено поплентався додому. Дівчинка! Він ані каплі не сумнівався, що це та сама, що дзвонила йому на автовідповідач і не назвала свого ім’я – як не сумнівався і в тому, що сьогодні о шостій годині вона обов’язково прийде, як обіцяла.
Валентинові не хотілося, щоб вона приходила. Йому взагалі нікого не хотілося бачити. Особливо дівчат. Особливо молоденьких – у їхній присутності він завжди відчував себе старим запліснявілим динозавром із світоглядом та переконаннями з минулого тисячоліття. Не можна сказати, що Валентин був таким уже завзятим ретроградом, але молоденькі дівчата завжди ставили його в глухий кут – вони були надто сучасні, надто емансиповані, надто багато знали і набагато краще від нього орієнтувалися у навколишній дійсності. Ця дійсність була для них натуральною та рідною, тоді як для Валентина вона була чимось на зразок фантастичного роману, що збувається. Врешті-решт, він належав до того покоління, котре ще пам’ятало вінілові грамплатівки, електропрогравачі, чорно-білі телевізори із хвалькуватою назвою «Рекорд» і величезні котушкові магнітофони. Може, саме все це й послужило причиною того, що, розлучившись із своєю Валерією, Валентин так і не одружився вдруге. Можна назвати це комплексом, але ровесницям він більше не довіряв, а молоденьких соромився й побоювався.

5. 

Точно о шостій годині в двері Валентина подзвонили.
Закунявши на канапі, той навіть не відразу збагнув, що таке його розбудило. Підхопився, кліпаючи очима то на телефон, то на будильник і намагаючись зрозуміти: що тепер – ранок чи вечір? І тільки коли дзвінок повторився, до нього нарешті дійшло, в чому річ. Тихесенько вилаявшись, він встромив ноги в капці і, човгаючи ними, поплентався відчиняти, на ходу пригладжуючи розкошлачене волосся і протираючи очі.
Він розчинив двері і мимоволі відступив на крок углиб квартири, оскільки йому раптом здалося, що він ще не цілком прокинувся і досі бачить якийсь недоречний і дивний сон.
Дівчині, що стояла перед ним на порозі, на вигляд справді було не більше як шістнадцять літ. Вона була вся в білому – у вузеньких струнких брючках і сорочці з коротким рукавом. А волосся в неї було темно-русе, підстрижене в каре. Сама ж вона була худенька, дуже правильної тіло будови, і овальне обличчя її – теж дуже правильне – було уважним і серйозним, із бровами, трішки зсунутими до перенісся, як це буває в людей, що звикли постійно до чогось прислухуватись. В руці дівчина тримала невеличку валізку-дипломат. Зелені очі її подивилися на Валентина відверто і без збентеження.
– Здрастуйте, – промовила дівчина. – Це я вам дзвонила.
– Я це вже збагнув, – пробурмотів Валентин. – І що далі?
– Мені треба поговорити з вами про Вольдемара Гуляка, – пояснила дівчина і, не чекаючи дозволу, ввійшла до передпокою. Валентинові нічого не залишилось, як зачинити за нею двері. В грудях його заворушились тривожні почуття: отже, він усе-ж-таки не помилився тоді в своїх припущеннях і розмова дійсно піде про художника-самовбивцю… Але при чому тут, чорт візьми, ця дівчина?
Скинувши в передпокої білі черевички, дівчина в білих шкарпеточках мовчки пройшла у вітальню і сіла там у глибоке крісло, поставивши дипломат рядом з собою на підлогу. Валентин пройшов слідом за нею, абсолютно збитий з пантелику.
– Тож про кого, ти сказала, ми говоритимемо? – перепитав він, просто щоб не мовчати, як дубина.
Дівчина знову уважно подивилася на нього і раптом попрохала:
– Якщо можна, дайте мені, будь ласка, чого-небудь попоїсти. Я страшенно голодна.
– Попоїсти? – Валентин розгубився. Їжі в нього майже не було. Він уже давно не готовив сам, звикши харчуватися по ресторанчиках та кав’ярнях. – Гм… ось біда, мені й запропонувати тобі нічого… А хочеш бутерброд з маслом?
Дівчина поспішно закивала.
Валентин пішов на кухню, намазав маслом шматок хліба, посипав його цукром і приніс дівчині. Та вдячно усміхнулася і заходилася жувати. Було видно, що вона старається їсти не кваплячись, але в неї це кепсько виходило – очевидно, вона й справді дуже давно не їла.
– Зараз чаю заварю, – сказав Валентин і знову рушив на кухню.
Коли він вернувся з чаєм, хліб було вже з’їдено, і дівчина витирала собі губи й пальці акуратно згорнутою носовою хусточкою.
– Ще хочеш? – спитав Валентин.
Вона похитала головою.
Тоді він подав їй чашку чаю і сам сів у крісло навпроти неї, уважно її розглядаючи.
– Тебе як звуть? – спитав він. – А то подзвонила і навіть ні імені, ні прізвища не сказала…
Він чекав, що вона відповість що-небудь на зразок Оля чи Іра – йому дуже подобалось, коли дівчаток звуть так. Але дивна гостя і тут спантеличила його, відрекомендувавшись самим неслов’янським іменем, яке тільки можна було вигадати:
– Чулпан Хідаятуліна. Простіть, мені треба було зразу назватися, але я просто забула.
– Та чого там… – пробурмотів Валентин і, помовчавши секунду, спитав навпростець: – А яке відношення ти маєш до Вольдемара? Він тобі хто?
– Ніхто, – відповіла Чулпан, відпиваючи чаю. – Я просто жила в нього.
Чашку вона тримала, як маленька дитина, двома руками і, роблячи ковтки, зворушливо втикалася у неї носиком.
– Що значить «жила в нього»? – перепитав Валентин.
– Він мене малював, – пояснила дівчина. – Я йому подобалась. Він казав, що я найдосконаліша істота на світі.
Валентин задумався. Щось насторожувало його в усьому цім, пробуджувало невиразні чекання чогось неприємного.
– А батьків у тебе хіба немає? – спитав він після паузи.
Дівчина знову похитала головою.
– Вмерли?
– Іноді мені здається, що їх і не було ніколи, – сказала Чулпан сумно. – Мені здається, що Вольдемар просто вигадав мене, намалював і – я появилась.
Вона допила чай і простягла Валентинові пусту чашку:
– Спасибі.
– Ти коли їла востаннє? – спитав той.
– Вчора вранці.
«Бреше, – вирішив Валентин категорично. – Не їла вона набагато довше».
– Ну, а від мене-то ти чого хочеш? – спитав він.
– Це не я хочу, це Вольдемар, – відповіла дівчина і, відчинивши свій дипломат, вийняла з нього відеокасету. – Оце для вас. Вольдемар просив передати.
«Цікаво… – подумки чмихнув Валентин. – Просто детектив якийсь!»
На обкладинці касети стояла дата тижневої давнини і було написано: «Валентину Миколовичу Снігурчуку» і точна адреса Валентина.
– Знаєш що, – сказав Валентин, відкладаючи касету на тумбочку, – так не годиться. Давай-но спочатку іще чого-небудь з’їмо та вип’ємо. Один бутерброд – це так собі, курчаті в дзьобик. Зараз я тушонку відкрию, попробуємо зробити щось на зразок супу.
І, не чекаючи заперечень, він рішучо підвівся й рушив на кухню.
Банку тушонки з простроченою придатністю він знайшов у овочевій шухляді свого майже порожнього холодильника. Відкрив її ножем, за браком консервного ключа, і, понюхавши, переконався, що продукт ще можна вживати.
Запалив газ, поставив на вогонь каструльку з водою, пошукав по шафах і знайшов самітний, запилений пакетик моментальної китайської локшини.
Обід поспів хвилин за п’ятнадцять, але коли Валентин вернувся у вітальню, щоб покликати Чулпан до столу, то убачив, що дівчина змучено й глибоко спить, зіщулившись в його великому кріслі.
«О Господи!..» – тяжко подумав Валентин, з хвилину постояв, розглядаючи свою дивну гостю, а тоді обережно нахилився, взяв її на руки і переніс у спальню, на своє ліжко. Він намагався покласти її якомога акуратніше, щоб не розбудити, але Чулпан усе-таки розплющила очі і пробурмотіла щось.
– Нічого, нічого, – ласкаво сказав їй Валентин і прикрив її покривалом. – Спи давай, потім усе з’ясуємо.
«Яка легесенька! – думав він, вертаючись у вітальню із дивним відчуттям практично повної невагомості тіла дівчини в його руках. – Зовсім іще дитина… Бідненька, прямо на ходу заснула… А держалась іще молодцем. Видно, сильна натура».