Видбыванисть. Глава 6

6.

Він взяв касету, вставив її у відеомагнітофон і, опустившись на канапу, клацнув пультом дистанційного керування. Екран засвітився, і Валентин тут же впізнав чоловіка, що появився на ньому. Так, тепер він згадав усе, і розпливчаті образи раптом стали в його свідомості виразною картинкою. Квадратний, кремезний Вольдемар Гуляк, дуже постарілий за ці роки, але все-таки той самий, університетський Вовка подивився на нього крізь товсті скельця окулярів.
– Привіт, Валентине, – хриплувато промовив Вольдемар з екрана. – Дивуєшся, напевно? Я тебе розумію. Скільки ж це літ минуло, га? П’ятнадцять? Більше? Але ти не дивуйся. Я зараз попробую все пояснити. Ти тільки слухай уважно, а то я, лихо його дери, можу й збитися з думки, то ти постарайся все-таки стежити за сенсом розповіді.
Він, наче фокусник, вийняв прямо з повітря запалену цигарку, закурив і вів далі:
– Взагалі, якщо ти крутиш цю касету, то мене вже немає живого. Адже я й записував її з таким наміром – щось на зразок заповіту. Знаєш, відтоді як ми бачилися востаннє, чимало змінилося. Взагалі, з усього нашого тодішнього філфаку ти один працюєш більш-менш за фахом. Інші – хто де. Я ось, наприклад, вважаю себе художником. Не смійся, не смійся. Думаєш, либонь: який там, в біса, художник з такого сухаря та флегматика! Напевно, так воно й є – художник я посередній, але що ж тут вдієш, якщо не малювати я не можу! Хочеш спитати, чого це я раптом у мистецтво вдарився, бо раніше, начебто, жодних схильностей не виявляв? Зачекай, я попробую відповісти.
Він знову зробив паузу, старанно докурюючи цигарку, потім розчинив недопалок у повітрі, видобув нову цигарку і повів далі:
– Ти не звертай уваги на оці мої маніпуляції. Я ще й не те можу. Зі мною від певного часу стали робитися надзвичай дивні речі. Багато хто з моїх знайомих навіть вирішив, що я збожеволів, але, повір мені, я нормальніший за деяких нормальних, так що постався до моїх слів серйозно. Взагалі, мені здається, що я мимоволі і абсолютно випадково доторкнувся до чогось такого, що виходить за рамки повсякденного людського розуміння. Я й сам досі нічого до пуття не розумію і навряд чи коли-небудь зрозумію, але одне я знаю твердо: якщо ти до цього доторкнувся, то вже ніколи не відмиєшся – пляма залишається навіки.  Ти тільки не подумай, що я збираюся розповідати тобі про інопланетян та нечисту силу. Ні, аніякі інопланетяни мене не викрадали і аніякій нечистій силі я душу не продавав. Тут річ зовсім в іншому. Усе це – земне, навіть надто земне, але начебто із зворотного боку… Я навіть не знаю, якими словами це виказати, як не знаю й того, чий це зворотний бік – матеріального світу або людської натури?  Адже носієм цього може стати як людина, так і будь-яка нежива річ. Я спочатку пробував удавати, що нічого не трапилось, але воно само проривається, не утримаєш. Не знаю, чи розумієш ти мене? Напевно, я дуже плутано пояснюю… Взагалі, коли я починав опрацьовувати функцію відбиваності, я навіть уявити собі не міг, чим усе це може скінчитись. Адже я й узявся до цього діла виключно від туги та від самітності, а дійшов до того, що став несумірно самітнішим, ніж раніше. Тепер я просто-таки космічно самітний!
Він раптом зупинився, начебто схаменувшись, і нервово махнув рукою:
– Ах, да! Ти ж про функцію відбиваності навіть уявлення не маєш. Прости, це я збився, ні з того почав. Зараз поясню. Пам’ятаєш з університетського курсу: матеріалістична теорія відбиваності? Пам’ятаєш? Ось-ось: усі речі та явища так чи інакше впливають одне на друге, дія породжує протидію тощо. Нісенітниця, думаєш? Я теж раніше думав, що нісенітниця. Але знав би ти, що в мене з цієї нісенітниці вибуяло!
Він знову засунув недопалок кудись у небуття, здійняв окуляри і розтер лице долонями. Було видно, що він дедалі більше нервується, безпосередньо наближаючись до предмета своєї розповіді.
– Адже по суті, – раптом промовив він різко, надягаючи окуляри, – по суті всі ми відбиваємось один в одному. Ти зрозумій: от ідеш ти вулицею, зустрічаєш тисячу випадкових людей і не звертаєш на них жодної уваги, але всі ці зустрічі не минають безслідно! Людина, яку ти випадково зустрів на вулиці, уже не та людина, якою вона була до зустрічі з тобою. Вона вже бачила тебе, ти бачив її, і ви, самі того не бажаючи, повпливали один на другого, залишили один в другому свої відбиття. Те ж саме можна сказати й про неживі предмети. От тримаєш ти в руках кулькову ручку, і вона теж впливає на тебе: якщо вона погано пише, ти дратуєшся, а якщо добре – то й настрій у тебе чудовий, хіба не так? Ручка відбивається у тобі, а ти – у ручці. От у чому річ! Звичайно, у повсякденному житті це дрібниця, якою можна знехтувати без шкоди для себе. А що як підсилити цей ефект у тисячу, у мільйон разів, га? Тобі не приходило це в голову? А мені якось раз прийшло від туги, і я… словом, я став небезпечним для суспільства.
Він знову помовчав, видобув собі третю цигарку, відтак продовжував:
– Я чудово розумію, що довго так тривати не може. Рано чи пізно я все одно муситиму звільнити світ від своєї неспокійної присутності. Я, звичайно ж, міг зробити це й зараз, але в мене ще є певні справи, їх треба завершити. Про свої спостереження я веду докладні записи. Ти знайдеш їх на вокзалі, в автоматичній камері зберігання, чарунка номер сім, код А-111. Запам’ятав? Якщо зможеш пристосувати їх до діла, буду тобі дуже вдячний. І іще у мене до тебе величезна просьба. Найвеличезніша, яка тільки може бути. Дівчинка, котра принесе тобі цю касету… ну, словом, ти не проганяй її, гаразд? Їй так і так нікуди йти, а на вулиці вона просто з голоду умре, бо вона не така, щоб жити в підвалах з бомжами.  Якщо не зможеш держати її при собі, влаштуй її куди-небудь, у тебе ж є можливості. Я ж тому її до тебе й послав, що більше нема до кого. Ти чоловік порядний, відомий журналіст, а інші – так собі: або спилися, або просто покидьки. Так що зроби мені ласку, старина. Я дівчинку цю більше за всіх на світі люблю. Ні, вона мені не дочка. Вона, якщо завгодно, продукт моїх ідіотських досліджень, тільки ти їй про це не нагадуй надто часто. Вона тобі тягарем не буде. Вона працьовита, по дому тобі допоможе – вона готовить відмінно. І, що найголовніше, вона тебе ніколи не зрадить. Можеш ставитися до неї, як до власності, якщо тобі так буде легше. Вважай, що я тобі її передав у володіння. Знаю, дико звучить, але ти невдовзі сам зрозумієш, що не так і дико, як з першого погляду. Та й взагалі раджу тобі віднині ні з чого не дивуватися. Малюнки мої теж можуть тебе шокувати, коли ти їх убачиш. Вони там же, на вокзалі. Але ти їх не бійся, вони абсолютно безпечні, я перевіряв. Просто з їхньою допомогою я старався хоч як-небудь упорядкувати світ, який дедалі більше виходив з-під мого контролю. Іноді мені це удавалось, іноді ні, але найграндіозніша моя удача – це, звичайно ж, Чулпан. Вона – найкраща моя картина, шедевр. Ти сам убачиш, що вона – досконалість в усіх відносинах. Я довго цього добивався і все-таки добився. А касету цю ти вдруге краще не дивись. А ще краще – зітри її до біса. Я, звичайно, з усієї сили старався не заразити її відбиваністю, але хто його знає – а раптом якась помилка вийшла, а зайвих неприємностей я тобі не бажаю. Ну, гаразд, старина, спасибі, що вислухав. Прости, якщо щось не так. Просто мені більше нема до кого звернутися. Із усіх родичів у мене матуся старенька, їй уже за сімдесят, так що сам розумієш…Та й що вона робитиме з моєю Чулпан! Вона й сама-то насилу кінці з кінцями зводить на свою пенсію. Тож, Валентине, я на тебе розраховую. Ти чоловік благородний, я це ще з університету пам’ятаю. Ну, добре, прощай, забалакався я.
Гуляк на екрані сумно помахав рукою, і запис обірвався.