Видбыванисть. Глава 7

7.   

Валентин вимкнув магнітофон і, відкинувшись на канапі, шумно зітхнув. Ох, лишенько! З усього сказаного Вольдемаром він зрозумів тільки те, що йому доручили піклуватися про дівчину, що зараз спала на його ліжку. Доручили й не спитали, бажає він про когось піклуватися чи ні. Що ж, вчинок, цілком достойний божевільного художника. І все-таки Валентин чітко усвідомлював, що нікуди він Чулпан влаштовувати не буде. Дівчина якось відразу теплом доторкнулася до його серця. Тепер він чудово розумів, що від дня смерті Вольдемара вона, бідна, жила на вулиці і постійно голодувала. Було просто дивно, як їй ще вдалося зберегти такий пристойний і чистенький вигляд. «Сильна натура!» – знову з повагою подумав Валентин. Підвівся з канапи й обережно зазирнув у спальню. Чулпан спала, як немовля, і Валентин мимоволі залюбувався нею – такою ніжною та зворушливою здавалася вона тепер. «Ну що ж, сенсаційний матеріал для нашої газети забезпечено…» – подумав він сумно, уже твердо знаючи, що ні про Чулпан, ні про Вольдемара він нічого писати не буде. Непорядно це – зчиняти шум навкруг чужого нещастя.
Підійшовши до столу, Валентин взяв аркушик паперу і фломастером написав на ньому якомога чіткіше: «Чулпан, мені треба відлучитися. Вернусь пізно, можливо, що й вранці. Коли прокинешся, підігрій собі суп на кухні. Двері нікому не відчиняй. Нічого не бійся й не журись. Подивись відео, там я тобі залишив три касети. Валентин».
Поклавши аркушик на видному місці, він швидко зібрався й вийшов з квартири.
До вокзалу він добрався на таксі, потрібну чарунку знайшов без проблем. Код подіяв, і в руках Валентина опинились три величезних сірих картонних теки – всі ледь не в руку завтовшки – і паперовий пакет, заклеєний скотчем. Усе це майно містилось у двох строкатих цератових сумках з пластиковими ручками.
«От нічого собі! – подумав Валентин, оцінивши вагу сумок. – Кілограмів із десять, не менше!»
Він ніяк не чекав, що малюнків буде так багато.
«Цікаво, хто платив за зберігання весь цей час?» – подумав він мимохідь, прихлопнувши дверцята чарунки і попрямувавши до квиткових кас.
А іще за півгодини він сидів у трясучому вагоні приміської електрички і задумливо дивився у вікно, за яким проносились дерева та стовпи, переплетені павутинням телеграфного дроту.
План дій появився в нього якось сам собою. Розуміється, якщо він має намір залишити Чулпан у себе, то мешкати в його міській квартирі вона ніяк не може. Принаймні в перший час, доки не улагодяться необхідні в таких випадках формальності, бо поява в нього незнайомої молоденької дівчини-підлітка нізащо не залишиться непоміченою сусідськими бабами, а раз так, то, безсумнівно, поповзуть сплітки, а саме цього Валентинові й хотілося тепер менш за все. Єдиним способом уникнути поголосів було тимчасово сховати Чулпан далі від цікавих очей, і підхоже місце для цього Валентин якраз мав. На своїй дачі у селі Корнилівці він не бував уже два роки. За домом під час відсутності господаря стежив старий інвалід з місцевих, дядько Михайло, якому Валентин за клопоти трішки платив. Однак навряд чи дядько Михайло із своєю дерев’яною ногою міг підтримувати на дачі взірцевий порядок, і Валентин їхав, щоб подивитися, у якому стані дім і чи можна відразу ж перевезти в нього Чулпан.
До Корнилівки від добрався, коли вже почало сутеніти. Після міста сільське повітря здалося йому медовим. Крокуючи знайомими вуличками у тиші, яку порушувало лише валування собак, він дивився у фіолетове зоряне небо, на тлі якого мигали швидкі тіні кажанів. Сумки відтягували руки, але втоми Валентин майже не відчував незважаючи на довгу поїздку і тверде сидіння електрички.
Біля хвіртки дядька Михайла чорнів ґудзик дзвінка. Валентин подзвонив. Над ганком, освітливши двір, спалахнула лампочка, відтак відчинилися двері хати і появився господар – волохатий, давно не голений, у сірій сорочці, розстебнутій до половини. Примружившись з ганка, він упізнав Валентина і, радісно завсміхавшись, зліз по сходинках і зашкандибав, рипаючи протезом, до хвіртки. Із своєю дерев’яною ногою він справлявся надзвичай спритно і ходив навіть без ціпка, якщо не треба було йти надто далеко.
– А-а, здрастуйте, Валентине Миколовичу! – сказав дядько Михайло, злягаючи на хвіртку. – Знову в наші краї?
– Еге ж, прийшла забаганка прожити решту літа на дачі, – усміхнувся Валентин. – Як дім?
– У повному порядку! Баба моя щотижня там прибирає, квіти поливає, а я, значить, двір підмітаю, як і договорювались. Вам, напевно, ключі?
Валентин кивнув.
Дядько Михайло знову пошкандибав у хату і незабаром вернувся, несучи ключі від дачі. Валентин подякував йому.
– По гроші зайдіть дня через два, – сказав він. –А ще краще я сам до вас зайду.
– Як завгодно, як завгодно, – відповідав дядько Михайло. – Якщо що-небудь буде треба, то я завжди вдома, так що будь ласка в будь-який час…   
Валентин попрощався з ним і попрямував до своєї дачі.
Уже зовсім смеркнулось, і двоповерховий дім з високим парканом здався Валентинові якимось надто понурим. «Відвик…» – подумав він, відмикаючи ключем браму і входячи на просторий двір, через який до ганка тягнулась асфальтована доріжка, з двох боків обведена білими бордюрчиками.
Запалюючи світло, він не кваплячись обійшов весь дім кімната за кімнатою і переконався, що все й справді перебуває у взірцевому порядку – дядько Михайло та його дружина, всупереч усім припущенням, чудово справлялися із своїми обов’язками. «Треба буде заплатити їм трішки преміальних», – подумав Валентин, вносячи сумки з паперами у свій кабінет на другому поверсі і виймаючи теки. Він був рад, що вернувся сюди. Після двох років міського життя він уперше відчув, наскільки міцно він прив’язаний до цього місця. Хоча дім було вибудовано порівняльно недавно, знаходячись в ньому, неможливо було позбутися відчування, що все навкруг дуже старе – начебто тут жило вже не одне покоління і кожне лишало на домі свою, особливу печать.
«Треба буде поклопотатися, щоб на дачі знову ввімкнули телефон», – згадав Валентин, розв’язуючи одну з тек і обережно розгортуючи її перед собою на великому письмовому столі.
Перші аркуші, які він взяв у руки, зробили на нього враження, подібне до того, яке переживає непризвичаєна людина, вперше убачивши знівечений труп. На них було зображено щось на зразок малюнків з підручника з анатомії, тільки були ті малюнки незрівнянно віртуозніші. Так, так, саме віртуозніші – інше слово тут було б не до речі, адже техніка виконання малюнків просто шокувала уяву. На білих зернистих аркушах пастеллю, кольоровою крейдою і навіть звичайним простим олівцем були зображені з ненатуральною досконалістю частини тіла людини, а також цілі тіла без шкіри, з пронумерованими м’язами, і тіла в розрізі, із старанно вимальованими нутрощами. Усі ці тіла демонстрували найнеправдоподібніші пози: вони стояли, лежали, йшли, вигинались, сиділи навпочіпки, навіть цілувались, і це надавало зображенням ні з чим не зрівняну бридкість, так що Валентинові величезних зусиль коштувало переглянути всю теку до кінця.
«Боже ж ти мій!.. – подумав він, із полегшенням перегорнувши останній аркуш. – Та цей Вольдемар був просто маніяк! Ну, якщо й в оцих двох теках щось подібне…»
Але там було зовсім не щось подібне.
Розгорнувши другу теку, Валентин тут же убачив зображення Чулпан. І на всіх інших аркушах у цій теці теж була вона. Дівчину було намальовано з тією ж віртуозністю і в тих же дивних позах, що й знівечені трупи з першої теки. Але, наскільки ті перші були бридкі, настільки ж Чулпан на малюнках була чарівна. Пишні, дивовижні убори різних епох демонструвала вона, то кокетливо всміхаючись, то сумно опустивши очі, то іскрометно сміючись. На кількох малюнках вона була у звичайній шкільній формі, як носили старшокласниці ще за радянських часів, – стояла і нюхала блакитну троянду, а друга троянда, тільки червона, була в її волоссі. «Вона – досконалість в усіх відносинах», – дивлячись на ці малюнки, згадав Валентин сказані Вольдемаром слова і щиро визнав, що божевільний художник, дідька йому в печінку, безсумнівно мав рацію.
Цю теку Валентин згорнув із жалем, уже точно знаючи, що іще не раз вертатиметься до неї. «Як же захоплювався він своєю Чулпан і як же любив її, раз малював її такою!..» – подумав він про Вольдемара і зітхнув, у чимось навіть позаздривши йому.
Переповнений враженнями, він не насмілився відразу розгорнути третю теку. Спустившись на перший поверх, він підігрів собі на кухні чайник, зробив чашечку розчинної кави і, обережно ковтаючи гарячий напій, знову піднявся у кабінет.
Третю теку він розв’язував повільно, борючись із якимось дивним передчуттям, яке підказувало йому, що від її вмісту треба чекати чогось, що перевищить усю суму вражень, одержаних досі.
Передчуття повністю справдились, і над першим же аркушем Валентин застиг у здивуванні й жаху, відмовляючись вірити власним очам.
На малюнку він убачив той самий кабінет, у якому знаходився зараз, і самого себе, схиленого над письмовим столом, на якому лежали теки. Обстановку помешкання було відтворено у найдрібніших деталях, так, наче художник мав перед собою фотографії кабінету. І теки лежали точно так, як вони лежали саме тепер. І Валентин був саме у такому одязі, як у дану мить, і навіть… ця деталь особливо приголомшила Валентина – на краї письмового столу стояла та сама чашка кави, яку він щойно налив собі. Малюнок виглядав, як хвилину назад зроблена фотографія, але все-ж-таки це був саме малюнок – з небувалою ретельністю виконаний кольоровою крейдою.
«Господи, як він це зумів?! – думав Валентин майже в паніці, не в силах угамувати бурю почуттів, що вона вибухнула в ньому. – Він же ніколи не був у цьому домі і тим більше в цьому кабінеті! Але навіть якщо він і був, навіть якщо якимось способом проникав сюди раніше, то оця-то чашка точно не стояла тоді на столі! І звідкіля він міг знати, як саме я буду одягнений? Цей піджак я купив всього місяць назад і практично ніде досі в ньому не показувався… Чортівня якась!»
Він намагався знайти хоч яке-небудь розумне пояснення цього явища, але нічого підхожого не знаходив. Може, це просто фокус? Може, цей папір – на зразок фотографічного, і зображення появилось на ньому, тільки-но на нього впало світло? Але ні, нічого похожого на фотоемульсію не було на аркуші, та й кольорова крейда була абсолютно реальною – Валентин провів по малюнку пальцями, і на них залишилися різнобарвні сліди.
У повному замішанні Валентин пропасно перегорнув усю теку, але інші аркуші в ній були абсолютно чистими – близько сотні білих зернистих аркушів без аніякого натяку на яке-небудь шахрайство.
Валентин закрив теку у повній нервовій знемозі і, підвівшись, поплентався геть з кабінету.  Навколишній світ починав здаватися йому нереальним. «Та що ж це таке? – напружено думав він, масуючи собі скроні й чоло пальцями. – Невже божевілля Вольдемара заразливе?»
Він не пам’ятав, як добрався до канапи, а гепнувшись на неї, відразу ж заснув, начебто вимкнувся одним натисканням кнопки.