Пробач мамо... Р. 6, Р. 7, Еп лог

                РОЗДІЛ – 6.

     У душі збільшується страх, жах. По щоках котяться сльози, а в животі спазма, нудить. Олена Кузьмівна стоїть поряд з моєю партою і методично тика своїм пальцем мені в спину: “Повтори, про що я розповідала?” Я понурюю голову та мовчу. Ну, не можу я повторити те, що розповідала вчителька, я попросту заснув на уроці. Зрозумівши, що більше від мене вона нічого не почує, вчителька забирає мій щоденник і йде до свого столу. Продовжуючи схлипувати, благаю її:  “Олена Кузьмівна, будь ласка, не ставте двійку”. Але вона, мовчки, бере свою ручку та виводить величезну двійку, а потім, своїм розмашистим почерком, щось пише унизу сторінки.

     Все, в душі паніка. У класі регочуть однокласники. Хіба поясниш вчительці, та й ще при однокласниках та однокласницях (соромно ж), що вчора батько прийшов з роботи, добре  напідпитку, і, як завжди, зайнявся моїм вихованням. А метода виховання, у нього, не відзначалася різноманітністю. Він брав щоденник в руки, відкривав першу сторінку і починав виховувати широким армійським ременем з бляхою. І неважливо, чи це початок учбового року, чи кінець, карання йшло за кожну негативну оцінку або зауваження поштучно і майже кожен день. Тому синці, на мені, майже не проходили. Спасіння було тільки, якщо сховатись в роздягальні, під одягом, або прихід мами з роботи. Вона відчайдушно кидалася під ремінь і виривала свого первістка з його рук.

     От після цього починався другий акт цієї драми. Він входив в раж, бив маму, міг вискочити в сарай, схопити сокиру, і з матюками, бігав по помешканню, по двору за нами, поки ми, перелякані не втікали до сусідів. Розголосу він боявся, був партійним і дуже дорожив цим. Хоча скарги мами на його безчинства мало допомагали, це заспокоювало його на кілька днів, а потім все повторювалося. В ті роки, сімейні драми, мало цікавили парткоми, от ідеологія – то серйозно.

     От тому, після безсонної ночі, я й не витримував – засинав на уроках. Ну хіба я міг про таке розповісти? Ні, не міг, не міг задрати сорочку, щоб показати синці на спині, не міг зупинити сльози. На щастя, продзвенів дзвоник, уроки на сьогодні скінчились. Пацани припинили глузувати з мене і побігли додому. Поволі зібрав портфель і поплентався  додому. Весна, спека, через пару неділь, закінчується п’ятий рік мого, нелегкого шкільного життя. Але ці дві неділі ще треба витримати, до того ж, ще це випробування – двійка та яскравий червоний запис, завершивший цю неділю.

     Ми жили поряд зі школою. Всього за два квартали, але сьогодні, цей шлях здався мені безконечним. Нарешті добрів, дома тільки молодший брат, мама та батько на роботі, прийдуть з роботи ввечері, десь після шостої. А в голові постійна думка про майбутню екзекуцію ввечері, та й ще якщо ВІН прийде п’яний.

     Зараз, коли вже промайнули шістдесят років з того часу, перед моїми очима образ худенької, кволої дитини, живучої в постійному страху, з постійним відчуттям голоду. В школі, постійні знущання, побиття старшокласниками. Знаю, пізніше, коли переповниться ця чаша, знайдуться товариші, яким байдуже твоя національність, вони оцінять тільки твою сміливість і надійність, уміння берегти таємницю, будуть захищати тебе. Але зате потягнуть, як надійного товариша, в вир криміналу. Та все це буде ще не скоро. А зараз…

     Гарячково шукаю вихід і розумію, що все одно, результат буде один. Ох, як усе надоїло. Раптом з’явилась думка – треба втекти з дому. До вечора ще далеко, поки почнуть шукати, я так втечу, що мене нізащо не знайдуть. Сказано – зроблено, хапаю кусень хліба, беру, на всяк випадок, курточку, шарфик і вперед. Де залізниця знаю (з хлопцями бігали туди збирати коробочки з-під сірників, мода була збирати колекції з них, а з поїздів їх викидали з вікон). Від дому до залізниці недалеко, з півкілометра. Коли дібрався, звернув ліворуч – праворуч вокзал, а грошей нема,треба тікати пішки. Погода чудова, тепло, в повітрі приємний запах бузку, квітучих яблунь. Тиша, тільки дзвін стоїть від нескінченого співу жайворонків. Бадьоро топаю вздовж залізничної колії, іноді трохи відходжу – повз мене проносяться вантажні або пасажирські потяги, махаю рукою пасажирам і люди, у відповідь, машуть і всміхаються. На душі спокій – я вільний! 

     Так промайнуло години три, втомився – з незвички. Розстелив курточку, ліг та жую хліб, який захопив з собою. І починають тривожити думки – що буде далі, де буду спати, в кого просити їсти? Виявляється не все так просто, як гадалось раніше. Але, все одно, вперто змушую себе – не здавайся! Встав та продовжую свою подорож, топаю ще годину, сонце хилиться до заходу. Придивляюсь, чи нема де поряд якоїсь схованки для ночівлі. Незабаром, до стежки, якою топаю я, вийшов мужик і пішов попереду. Він в забрудненій робочій робі, небритий, волосся на голові скуйовджене. Мені стає не по собі. Йдемо мовчки, починаю зменшувати темп ходи, щоб непомітно відстати, а він,раптом, повернувся до мене і всміхається. “Що злякався? – запитав мене,  – не бійся, я чимчикую з роботи, більше доби лагодили трактори, весь в мазуті, зараз прийду додому, вмиюся, побриюсь і знову буду схожий на нормальну людину”. І його посмішка, лагідний голос заспокоюють мене. “Давно йдеш? Мабуть голодний, їсти хочеш?” – я, мовчки киваю головою. Він дістає з кишені роби невеличкий згорток і, розгорнувши його, простяг мені пів булки та кусень сала. Подякувавши, забираю і миттєво з’їдаю.

     Спокійно, ненав’язливо він розпитує мене. Відкіля я, як опинився за містом? І я, не соромлячись, розповів йому, зовсім незнайомому чоловікові, про своє коротке, але таке нелегке життя. Він обійняв мене за плечі, погладив по голові і промовив: “Я б залюбки, взяв тебе до себе додому, до того ж, в мене є дочка такого ж віку, як і ти, ви б з нею потоваришували, але згадай, скільки горя це принесе твоїй мамі. Вона ж кохає тебе? Вона зійде з розуму, поки шукатиме тебе. І хто ж її захистить, окрім тебе?” І я не витримую, починаю плакати. Мені, справді дуже жаль своєї мами, а ще, мене зворушила та увага, співчуття незнайомого мужика, який просто гладив мене по голові. Я ніколи не знав батьківської ласки і це при живому батькові. “Я проведу тебе до залізничної станції, тут недалеко, візьму квиток, посаджу тебе на робочий потяг і ти повернешся на Полтаву. Тільки пообіцяй мені, що повернешся до мами. Займешся спортом, і скоро зможеш сам постояти за себе і захистиш маму. Тільки треба вірити в перемогу і домагатися цього”, я киваю головою, мовчки погоджуюсь з цим добрим дядьком.

     Він посадив мене на потяг і попрохав жінок, пасажирок приглянути за мною і висадити на вокзалі. Коли доїхали до міста, була вже глуха ніч. Я повільно брів додому і, раптом, десь на півдорозі, побачив маму, вона йшла мені назустріч. Ми кинулися друг до друга, довго стояли обійнявшись та плакали. Мама нічого не запитувала, я тільки зізнався, що з-за отриманої двійки дуже страхався йти додому. І, раптом, мама мене заспокоїла – батько поїхав на кілька днів у відрядження. Вона так ніколи і не дізналася, що я хотів втекти з дому. Ми, обійнявшись, повільно пішли додому.

                РОЗДІЛ – 7.

     Зараз, аналізуючи свої спомини, а також мемуари, опубліковані іншими авторами, прийшов до висновку, на життєвому шляху кожної людини, є моменти, згадувати які – ой як не хочеться. І декому вдається забути такий негативний досвід (а простіше – приспати пам’ять і совість), наскільки ж приємніше згадати і поділитися з іншими своїми позитивними, геройськими вчинками. Але я, вже дуже давно, засвоїв для себе правило – ніколи не прикрашати свої здібності та вчинки. Треба вміти тверезо оцінювати свої гріхи та досягнення. Визнану свою провину – легше виправити. І ще одна особливість розвитку особистості на протязі всього життя, на мою думку, хоча можу і помилятися в цьому, це те, що по мірі дорослішання, людина, під впливом склавшихся життєвих обставин, може кардинально змінювати свої погляди, свої уподобання, свої вчинки.

      Я не говорю про дитячі роки. В той період життя ми ще не можемо зрівнювати причину та наслідки подій, які виникають навколо нас. Ці події можуть іноді дуже боляче зачепити нас, залишаючи шрами на душі, на все життя. Аж ось юність – це та пора, коли починає формуватися твоя свідомість, закладається матриця твоєї поведінки, починаєш несміливо вирішувати, для себе, що таке добре, а що погано. При цьому велике значення має, які люди оточують тебе, як вони, свідомо чи несвідомо, впливають на твій світогляд, чому вчать в цій нелегкій школі дорослого життя.

     В цьому нелегкому навчанні, велике значення має любов до читання, вплив літератури на виховання молодої людини величезний. А далі виховує і перевиховує людину, головний наш вчитель – ЖИТТЯ, і всі ті гулі, які ми отримуємо від неї або радість від успіхів, дозволяють нам, як це роблю зараз я, попередити своїх дітей, онуків від помилок на їх життєвому шляху. І як же то прикро, що рідко хто вчиться на чужих помилках, всі вчаться на своїх синцях і гулях.

     Тому я і хочу розповісти про свій сумний досвід становлення, перетворення мене в дорослу людину. Це зараз я такий розумний та досвідчений, а тоді, в юності, навіть не замислювався, все що я учиню, ударить бумерангом, і боляче, по моїй бідній, коханій матусі. Як я розповідав раніше, дитинство моє, післявоєнне, було голодним, бідним, а коли підріс, з’явились думки про дівчат, про молодіжні вечори. Влітку ми спали в садку, на свіжому повітрі, під зоряним небом і я будував фантастичні плани, як несподівано розбагатію, куплю собі справжні, шкіряні черевики, одягну їх ввечері, замість огидних парусинових тапочок і на побачення. Або куплю модний костюм, який навіть уявити собі не міг. З цими фантазіями і засинав, а зранку знову бідність.

     Закінчив восьмий клас, мені чотирнадцять з половиною, а в голові одна думка – де заробити грошей? Біля крамниці, на паркані, побачив об’яву – “потрібні підсобні робітники”. Не роздумуючи пішов по тій адресі. В кабінеті знаходився літній, сивий, повний чоловік. На грудях промовиста орденська колодка. Вислухав, уважно оглянув мене з голови до ніг, довго мовчав, нарешті запитав: ”Скільки років?” Звичайно ж, збрехав: “Скоро шістнадцять, хочу заробити на черевики, костюм і мамі на хустину”. Попередив, що праця тяжка, але якщо зауважень не буде – зароблю добре.

     І от мене з товаришем (студентом музучилища – він хотів купити собі професійну гітару) направили в бригаду майстрів по укладці бруківки. На той час, в нашому місті, асфальтованих доріг не було, тільки бруківки з булижника. Праця цих майстрів була дуже тяжкою – вісім годин накарячках, під літнім, спекотним сонцем і всього година на перерву. В бригаді три майстра і ми – два підсобника. Мене вражала їх витривалість. На таку працю міг піти тільки той, у кого не було вибору – їх просто ніде не брали на роботу. Чому? Бо то були, в минулому, зеки – старший з них, його всі звали – Бугор, мужик років під п’ятдесят з міцними біцепсами, весь чорний, засмаглий від загару, балакав тихо, але його наказ, слово виконувалось миттєво без заперечень. Два інших майстра – Колєнька і Мітла, також чорні від загару, були балакунами та жартівниками. Перші робочі дні, для нас підсобників, були перевіркою на витривалість і ми її витримали з честю. Треба було постійно підносити пісок та булижники. Майстри отримували заробітну плату за квадратні метри готового шляху, тому темп роботи був дуже високий. Попервах було тяжко, але поступово ми втяглися в цей ритм. Щоправда, по ночах боліли всі м’язи і дуже тяжко було прокидатися вранці.

     Через декілька днів ми відчули навіть симпатію до нас з боку майстрів. Коли сідали обідати, в затінку, на травичці, вони змусили нас сісти з ними і розділили усю свою їжу на всіх. Мабуть побачили, як бідненько ми зі студентом харчуємося. Так за обідом і розмовами ми почали знайомитися з непростими історіями їхнього життя. Виявилося, Бугор провів в ув’язненні майже двадцять років. Перший строк, п'ятнадцять років, отримав за участь в якімсь студентським політичнім русі, п’ять років додали в таборі, на Колимі, за участь в масових бійках з карними злочинцями і ще чотири по підозрі у вбивстві співкамерника. Як він розповідав, це все за непокірну вдачу. Судити, так це чи ні, не можу, свідком  не був, але для мене, молодого пацана, це було вражаюче.

     Колєнька та Мітла були друзями дитинства, разом росли, разом крали, бешкетували. Закінчили тільки сім класів і вирішили миттєво розбагатіти та утекти в Америку. Але після невдалого пограбування ювелірної крамниці, загриміли не в Америку, а на Колиму, один на сім, а інший на десять – за покаліченого охоронника. Там, в таборі, на Колимі, познайомились з Бугром. Він взяв над ними шефство, опікав їх, бо мав високий авторитет серед в’язнів, став їм замість батька. До речі, в обох не було батьків. По їх розповідям, вони очікували звільнення невдовзі ще двох своїх товаришів, щоб створити повноцінну бригаду будівельників.

     Після таких розмов, розповідей, в моїй черепушці виникав ореол відчайдушного, «геройського» кримінального життя. Поряд з ними хотілось теж бути сміливим, мати авторитет проміж товаришів, щоб дівчата цікавились тобою. Тепер, ввечері, коли виходив в місто, на “шляндровську” (так ми йменували центр міста, де ввечері гуляла молодь), познайомився з відчайдушними хлопцями. Вони діставали, по знайомим їм адресам, самогон і ми, причастившись в підворітті, могли побешкетувати, утворити бійку. Це часто закінчувалося прогулянкою до відділку міліції. Отут вже діставалось клопоту і хвилювань моїй мамі. На жаль цього вже не зміниш, не повернеш роки назад. Аналізую той час і розумію, що до таких вчинків, скоріш за все, підштовхувало те злиденне, убоге життя, ідіотська, ненормальна поведінка батька, все те “щасливе” післявоєнне дитинство і юність.

     Мало цього, так ще й підлість, низькість друга дитинства ледве не посадила мене на лаву підсудних. З Льонею ми мешкали на одній вулиці, з першого класу вчились разом, я часто бував у них дома, його мама мене любила і завжди, коли я приходив до них, саджала мене поїсти (вона знала про наші достатки і витівки мого батька, жаліла мене). Жили вони заможно. В старших класах ми почали ходити в стрілецький клуб, мені дуже подобалось стріляння з пістолета. В мене, як казав мій інструктор, були добрі перспективи на майбутнє. Я навіть зайняв друге місце, серед юнаків, на обласних змаганнях.

     Але сталося НП, в стрілецькому клубі був зламаний сейф і зник пістолет Марголіна. Всіх, хто в той день тренувався, стали викликати у відділок міліції, на допит до слідчого. Майор Г. дуже хотів вислужитися, він повинен був розкрити цей злочин будь – яким шляхом. З усіх підозрюваних, на вечір, зостався тільки я. Вже поночі, майор розпочав допит. Але ж я не брав того клятого пістолета, тому вів себе впевнено, можна сказати – нахабно. Це бісило слідчого, він покликав до кабінету двох молодих, дужих хлопців (то були стажери), вони, зі знанням справи, почали вибивати з мене потрібні свідчення, зізнання. Молодці, працювали зі знанням  справи, не зоставляючи явних слідів на тілі. Ну не міг же я признатися в тому, що не скоїв, от тоді майор і зірвався, з усієї сили наніс удар знизу, зліва в щелепу, мабуть забувши, що у нього в руці пістолет, руків'ям якого до кості розсік щелепу зліва. Тому що все в кабінеті позаливало кров’ю, повинен був викликати лікаря, який зупинив кровотечу, наклав три шви і закрив рану.

     Той шрам, рубець зостався в мене на все життя, а в той період я був гордий отриманою “бойовою” раною, можна вихвалятись перед “братвою”. Але, якщо я пишався собою, то для мами – це був тяжкий удар, та й ще слідчий (просто тварюка), такого їй наплів, що довелось її серцевими краплями рятувати. Коли мама пішла, слідчий раптом вийшов з кабінету, зоставивши мене на самоті. І я угледів на столі папірець зі знайомим почерком – то було зізнання мого друга Льоні, почитавши яке, я обімлів, він описував вигадані наші розмови, в яких я умовляв його вкрасти зброю щоб потім пограбувати якусь крамницю, описував далі з якої я неблагополучної сім’ї. Я був шокований. Мабуть цього ефекту і чекав слідчий. Як тільки я прочитав цю брехню, він ввійшов і промовив: “У нас достатньо матеріалу, щоб кинути тебе за грати років на п’ять, а пістолет ти викинув у річку”.

     Але мама боролася за мою долю. Виявляється, вона колись товаришувала з жінкою начальника Обласного Управління міліції. Вона ніколи не розповідала чого їй коштувала ця боротьба, але вранці, після безсонної ночі, мене раптом випустили з “обезьяніка” і у супроводі слідчого, повезли на Пушкінську в Управління міліції. Поки їхали, майор кілька раз попереджав: “Тримай рот на замку, інакше пожалкуєш”. Коли нас запросили до кабінету, я побачив за великим столом, приємного на вигляд, злегка сідуватого генерала. “Докладайте, – стиха промовив він, і після докладу майора, запитав мене, що скажеш на захист?” Я стояв мовчки, тільки скоса зиркаючи на майора, це не пройшло повз увагу генерала. “Ану вийди, почекай в приймальній…” – наказав майору.

     Коли той вийшов, генерал підійшов до мене, взяв за плече і посадив на стілець, сам сів поряд. Ми, того дня, довго розмовляли. Він повірив, що я не винен і після розмови, наказав відвезти мене на працю. Так я втратив друга і до сьогодні не вітаюсь з ним. Але який авторитет набув серед своїх друзів. За свою тяжку працю, дійсно, отримав добру суму грошей. З мамою купили мені шапку, костюм, шкіряні черевики, куртку-москвичку,  а мамі – гарну хустку та духи “Красная Москва”. Я тепер знав ціну, заробленим своєю працею, грошам.

                ЕПІЛОГ.

     Зараз, коли мій життєвий шлях вже наближається до свого природного кінця, раптом зрозумів, що людина народжуючись в цьому складному, суперечливому світі – цілковито беззахисна. Природою, на жаль, в нас не закладено механізму виживання, особливо на початковій стадії людського життя. Хоча природа і наділила деякі живі організми здатністю виживати зразу після народження. А от людина не має такої можливості. Зразу після появи в цьому світі дитинку треба змусити, навчити зробити перший подих, після якого вона буде дихати все своє, довге чи недовге, життя. В перші ж миті свого життя, його потрібно навчити гучно кричати, щоб він міг вимагати до себе уваги, при потребі.

     Ну і всі дитячі та й ранні юначі роки, поряд з дитиною повинна знаходитись мама, або людина, яка може навчити його жити, додержуючись загальнолюдських цінностей. Біда тільки в тім, що з-за свого юнацького максималізму, завищеної зарозумілості, самозакоханості, ми часто скоюємо проступки, за які колись будемо розкаюватися, але змінити щось – нам уже буде неможливо.

     Тепер, з великим почуттям вдячності, згадую всіх тих, хто в тяжку, для мене, хвилину, не відвернувся, підставив своє плече, протяг свою руку і допоміг знайти вірний шлях в нелегких життєвих ситуаціях. І особливе, винятково поважне місце, в цій когорті чудових людей займає моя МАМА. Вона готова була життя своє віддати, тільки б я виріс і став справжньою і чесною людиною.

     Вона завжди вірила, її діти зможуть досягти в житті успіху, зможуть навчитись розрізняти темні і світлі сторони життя. Згадую, і тільки зараз розумію її радість і гордість, коли, після закінчення мною льотного училища, вона попросила мене вдягти формений, льотний костюм і піти з нею в гості до її подруг. Які радісні, при цьому, були в неї очі, вона взяла мене під руку і гордо йшла зі своїм сином і всміхалася.

     Так вже склалася моя доля, що я не зміг бути при народженні свого первістка, тут вже моя мама замінила мене. Вона, з моїм молодшим братом, забирала мого синочка з пологового будинку. І в подальшому вона зоставалась головним помічником і порадницею в нашому житті. Скільки тепла і любові отримували її онуки і правнуки. А головним святом, для неї був день Перемоги. Перемоги над гітлерівським фашизмом. Вся сім’я, обов’язково, збиралась у неї. На столі велика кількість їжі – то наслідок пережитих голодних років.

     Ні один день не проходив без телефонного дзвінка від неї. Я бачив яка вона щаслива, як вона раділа, що в неї є надійний захист і опора в житті. Ми, як могли, намагалися полегшити її життя. Пройшовши всі жахи війни, яка, для неї, почалася ще в 1939-му, іспити концтаборами, післявоєнним голодом, знущаннями чоловіка – вона була завжди оптимісткою. Вчила нас мужньо переборювати любі негоди, допомагати в біді усім, навіть недругам, а це – ой як не просто. Її світлий образ часто згадується мені, в тяжку хвилину шукаю у неї поради. І знаю, вона завжди допоможе мені знайти вихід, з здавалось би, безвихідного положення.
Хай земля їй буде пухом! Світла їй пам'ять!

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ       - 2018-й рік
    переклад українською мовою     - 2025-й рік